Хто боїться смерті

Розділ 21

— Ти розповіла подругам? — запитав Аро. — Чому?

Я потерла лоба. Дорогою до хатини Аро в мене знову почався головний біль, і я була змушена спиратися на дерево хвилин п’ятнадцять, доки він не минув. Той головний біль уже майже зник.

— Вони допомогли мені, оґо. А тоді спитали, то я їм і розповіла, — пояснила я.

— Ти, звісно, розумієш, що тепер вони в цьому замішані.

— Замішані в чому?

— От побачиш.

Я зітхнула.

— Я не мала їм розповідати.

— Тепер уже нічого не вдієш, — відповів Аро. — Отже, відповіді. Сьогодні ти багато чого зрозумієш. Але спершу, Оньєсонву, я поговорив про це із Мвітою, а тепер поговорю з тобою, хоча й підозрюю, що говоритиму марно. Я знаю, чим ви займалися.

Я відчула, як розпашілося моє обличчя.

— Вам обом властива і потворність, і краса. Ти збиваєш з пантелику навіть мої очі. Мвіта бачить лише твою красу. Тому й не може стриматись. А от ти можеш.

— Оґо, — заговорила я, намагаючись зберігати спокій. — Я така ж, як і Мвіта. Ми обоє — люди, ми обоє маємо докладати зусиль.

— Не обманюй себе.

— Я не о…

— І не перебивай мене.

— Тоді облиште свої домисли! Якщо ви будете мене навчати, я не хочу більше такого чути! Я перестану вступати у близькість із Мвітою. Добре. Прошу вибачення. Але зусиль до утримання будемо докладати і він, і я. Як двоє людей! — Я перейшла на крик. — Неідеальних істот зі своїми вадами! Ми обоє такі, оґо! Ми ВСІ такі!

Він підвівся. Я застигла на місці, а серце важко загупало в грудях.

— Гаразд, — посміхнувся Аро. — Я постараюся.

— Добре.

— Але в жодному разі не розмовляй зі мною так, як розмовляла зараз. Ти в мене навчаєшся. Я старший за тебе. — Він трохи помовчав. — Може, ти мене знаєш і розумієш, але якби ми знову дійшли до бійки, я вбив би тебе перший… легко й без вагань. — Він знову сів. — Ви з Мвітою не маєте вступати в близькість. Це не лише завадить твоєму навчанню: завагітнівши, ти б ризикувала значно більшим, ніж власне життя та життя дитини.

Це колись давно сталося з однією жінкою, яка вивчала Аспекти. Її Майстер не знав про її вагітність — термін був замалий. Коли вона спробувала виконати просту вправу, все місто було знищено. Щезло так, наче ніколи не існувало. — Аро, здається, порадував шокований вираз на моєму обличчі. — Тепер ти на шляху до дечого дуже потужного, але нестійкого. Ти бачила око свого біологічного батька після ініціації?

— Ні, — відповіла я.

Аро кивнув.

— Тепер він навіть не намагатиметься за тобою стежити. Ось який потужний у тебе шлях. Якщо ти просто уникатимеш зустрічі з ним віч-на-віч, ти будеш у безпеці. — Він помовчав. — До роботи. Почнемо з чого захочеш. Спитай мене про те, що бажаєш знати.

— Я хочу знати Великі містичні аспекти, — сказала я.

— Спершу вибудуй основу. Ти нічого не знаєш про Аспекти й тому навіть не готова про них питати. Без правильних запитань відповідей ти не одержиш.

Я на мить замислилась, а тоді в мене з’явилося запитання.

— Татова перша дружина, — промовила я. — Чому ви її не навчали?

— Ти хочеш, щоб я ще й вибачився за минулі помилки, — сказав він.

Це було не так, але я сказала:

— Так. Хочу.

— З жінками складно, — заговорив він. — Нджері була схожа на тебе. Дика й нахабна. Її мати була така ж. — Він зітхнув. — Тобі я відмовив з тієї ж причини. Відмовитися навчити її принаймні простих джуджу було помилкою. Ініціацію вона провалила б.

Я сподівалася, що Нджері почула його слова. Думаю, вона їх почула.

— Ну… Гаразд. Мабуть, далі я спитаю… Ким була вона?

Мене не здивувало те, що Аро зрозумів: я маю на увазі жінку, чию смерть змусив мене пережити чоловік у чорному.

— Запитай Солу, — різко промовив він.

— Того, хто мене ініціював? — запитала я.

Аро кивнув.

— Тоді хто такий Сола?

— Такий самий чаклун, як я, але старший. У нього було більше часу на те, щоби збирати, засвоювати й віддавати.

— Чому в нього така біла шкіра? Він людина?

Тут Аро голосно розсміявся, ніби згадавши якийсь жарт.

— Так, — сказав він. — Він кидає кістки й читає майбутнє людини. Якщо людина гідна, він показує їй смерть. Щоби пройти ініціацію, треба пережити смерть, але якщо людина її пережила, це ще не означає, що вона пройшла. Це вирішується опісля. Ініціацію проходять майже всі, хто проходить крізь смерть. Часом бувають такі люди… як Мвіта, яким чомусь відмовляють.

— Чому Мвіта не пройшов?

— Я точно не знаю. І Сола теж.

— А ви, Аро? Як це було у вас? Яка ваша історія?

Він знову поглянув на мене так, ніби я не гідна. Він і сам цього не знав. Це було поза його волею. «Моя мати мала рацію, — подумала я. — Всім чоловікам властива дурість». Тепер я сміюся з цих думок. Якби ж то все було так просто! Бо жінкам вона теж властива.

— Чому ви так на мене дивитеся? — не втрималася я від різкого запитання.

Він підвівся й пішов до пустелі, місця, що тепер було для мене трохи таємничим. Я підвелася й пішла за ним. Ми йшли, доки його хатину не стало ледве видно.

— Я з Ґаді, села на четвертій із Семи рік, — промовив він.

— Звідти була та оповідачка, — зауважила я.

— Так, але я набагато старший за неї, — сказав він. — Я застав часи, ще як океке не почали бунтувати. Мої батьки були рибалками. — Він повернувся до мене й усміхнувся. — Може, мені називати свою матір рибачкою? Тобі це до вподоби?

Я теж усміхнулася:

— Так, дуже.

Він пирхнув.

— Я десятий з одинадцяти дітей. Ми всі рибалили. Мій дід по батькові був чаклуном. Того дня, коли він побачив, як я обернувся на водяну куницю, він мене побив. Мені було десять років. А потім він навчив мене всього, що знав.

Я змінював подобу з дев’яти років. Коли це сталося вперше, я сидів біля річки з вудкою в руках і до мене наблизилася водяна куниця. Вона заворожила мене поглядом. Про той час я не пам’ятаю нічого — пам’ятаю лише, як прийшов до тями посеред річки. Я б потонув, якби неподалік у човні не сиділа одна з моїх сестер, що побачила, як я борсаюся.

Ініціацію я пройшов у тринадцять. Мій дід знав дуже багато, та все одно був рабом, як і всі ми. Ні, не всі. Врешті-решт я відмовився від долі, яку визначила для мене Велика Книга. Якось я побачив, як мою матір побили до крові, бо вона посміялася з чоловіка нуру, який заточився й упав. Я кинувся їй на допомогу, але не встиг до неї дістатися, як батько схопив мене й віддухопелив так, що я зомлів.

Я там-таки прийшов до тями, обернувся на орла й полетів геть. Як довго я лишався орлом, не знаю. Багато років. Коли нарешті вирішив обернутися назад, я вже не був хлопчиськом. Я став чоловіком на ім’я Аро, який подорожував, слухав і споглядав. Це я. Розумієш?

Я розуміла. Але дещо про себе він приховував. Наприклад, свої стосунки з Адою.

— Ваша ініціація, — промовила я. — Що ви…

— Я побачив смерть, як і ти. Зрештою ти відновишся, Оньєсонву. Ти мусила це побачити. Це відбувається з нами всіма. Ми боїмося того, чого не знаємо.

— Але ж та бідолашна жінка… — заговорила я.

— Це відбувається з нами всіма. Не ридай за нею. Вона дісталася дичавини. Краще порадій за неї.

— Дичавини? — перепитала я.

— Туди веде шлях після смерті, — пояснив він і посміхнувся. — Інколи й до смерті. Вперше ти потрапила туди вимушено. Чутливі люди опиняються там, зазнаючи такої травми клітора чи пеніса. Тому мене й бентежило твоє обрізання. Під час ініціації необхідно вийти в дичавину. Те, що ти — ешу, тебе врятувало, бо ніщо забране з тіла ешу не зникає остаточно до смерті.

Ми походили кілька хвилин, поки я роздумувала про все це. Мені хотілося сісти й подумати без нього. Аро натякав, що я під час ініціації відростила собі клітор, а опісля його видалила, тому що із Мвітою мені довелося відрощувати його знову. Я замислилася: чому я це зробила — видалила його знову? Джвагірські звичаї вплинули на мене сильніше, ніж я усвідомлювала.

— Що сталося з вами того, першого дня з куницею? — запитала я. — Коли ви мало не втонули? Чому так буває?

— Мене відвідали. Нас усіх відвідують.

— Хто?

Аро знизав плечима.

— Той, хто має відвідати нас, щоб показати нам, як робити те, на що ми здатні.

— Тут надто багато безглуздя. Дірки у…

— Чому ти думаєш, що маєш розуміти це повністю? — запитав він. — Це — урок, який ти маєш засвоїти замість того, щоб постійно сердитися. Ми ніколи не дізнаємося точно, чому ми є, хто ми є абощо. Можна лише йти своїм шляхом аж до дичавини, а тоді піти далі, бо так треба.

Ми повернулися до хатини за власними слідами. Я раділа. На сьогодні з мене було досить. Я й гадки не мала, що цей день був найспокійніший. Цей день був дрібницею.