Хто боїться смерті

Розділ 35

Більшу частину наступного дня я провела в подобі грифа, ширяючи та розслабляючись. Тоді повернулася до табору, вдягнулася і пройшла десь із милю до місця, яке нагледіла, літаючи. Сіла під пальмою, надягнула на голову покривало і сховала руки в одяг, щоб уберегти від сонця. Звільнила голову від думок. Я не ворушилася три години. До табору повернулася перед самим заходом сонця. Першими мене привітали верблюди. Вони саме пили з бурдюка з водою, який тримав перед ними Мвіта. Вони потицяли в мене м’якими вологими мордами, Санді навіть лизнула мені щоку. Я відчула в себе на шкірі запах і смак вітру та неба.

Мвіта поцілував мене і сказав:

— Діті й Бінта приготували для тебе бенкет.

Особливо мені припав до душі смажений пустельний заєць. Вони недарма хотіли, щоб я поїла. Мені були потрібні сили. Опісля я взяла відро води, зайшла за наш намет і ретельно помилася. Ллючи собі на голову воду, я почула крик Діті:

— Не треба!

Я зупинилась і прислухалася. Чути було дуже погано через крапання води. Я здригнулася й домилася. Вдягнулась у вільну сорочку і стару жовту рапу. На той час сонце вже остаточно сіло. Я чула, як вони збираються. Час настав.

— Я обрала місце, — оголосила я. — Воно десь за милю звідси. Там є дерево. Мвіто, Фанасі, лишайтеся тут. Ви побачите наше багаття.

Я зазирнула Мвіті в очі, сподіваючись, що він без слів зрозуміє мій наказ: «Будь насторожі».

Я взяла напхану камінням торбу, і ми пішли. Коли ми дісталися дерева, я висипала каміння й нагріла його так, що в мене розслабилися суглоби. Ніч була дуже холодна. Ми пройшли так далеко, що погода змінилася. Хоча вдень досі було спекотно, ночі стали зовсім морозними. У Джвагірі вночі рідко бувало так холодно.

— Хто хоче бути першою? — запитала я.

Вони перезирнулися.

— Може, повторимо послідовність нашого ритуалу? — запитала Лую.

— Бінта, ти, а потім Діті? — уточнила я.

— Цього разу зробімо навпаки, — твердо сказала Бінта.

— Гаразд, — погодилася Діті. — Я сюди не боятися прийшла.

Голос у неї тремтів.

— Виплюньте свої камінці талембе етану, — наказала я.

— Чому? — запитала Лую.

— Я думаю, що вони теж зачаровані, — пояснила я. — Але як, точно не знаю.

Лую виплюнула свій камінець у руку і поклала у складку рапи. Діті виплюнула свій у темряву. Бінта завагалася.

— Ти впевнена? — запитала вона.

Я махнула їй рукою.

— Роби, що хочеш.

Вона свій камінець не виплюнула.

— Гаразд, — продовжила я. — Ой, Діті, тобі треба…

— Знаю, — сказала вона і зняла рапу. Лую й Бінта відвели очі.

Мене почало нудити. Не зі страху, а радше з глибокого занепокоєння. Вона мала розсунути ноги. Та ще гірше було те, що мені також потрібно було покласти руки на шрам, який залишився після того шпаркого надрізу дев’ять років тому.

— Не роби таке обличчя, — сказала Діті.

— А якого обличчя ти від мене хочеш? — роздратувалася я.

— Ми просто, гм, підемо он туди, — раптом сказала Лую, взяла Бінту за руку і відійшла. — Поклич нас, як будеш готова.

— Багаття достатньо тепле? — запитала я Діті.

— Ти можеш його нагріти?

Я нагріла.

— Тобі доведеться… зробити те, що ти робила… попереднього разу, — сказала я і стала на коліна біля каміння.

Я поглянула на небо, а вона лягла біля мене й розсунула ноги. Я глибоко вдихнула і поклала на неї руки. Негайно зосередилася, не зважаючи на те, яка волога йєйє в моєї подруги. Заходилася зосереджено підтягувати пригорщу за пригорщею те, чого було вдосталь. Я брала силу зі страху та захвату Лую з Бінтою, які перебували неподалік. Черпала з бентеги верблюдів, легкого занепокоєння Мвіти в таборі, а також спантеличеної тривоги і захвату Фанасі.

Я відчувала її шрам, але невдовзі також відчула тепло й наполегливий вітер у себе за спиною. Діті запхинькала. Потім заплакала. Потім закричала. Я трималася, заплющивши очі, хоч і відчувала, як мене так само пече, розриває, стягує між ногами. Її крики не могли не долинути до Мвіти та Фанасі. Я трималася. Настала потрібна мить. Я прибрала руки. Не замислюючись, занурила їх у пісок і обтерла так, наче то був не пісок, а вода. Обтрусила руки рапою Діті.

— Готово, — прохрипіла я. У мене свербіли руки. — Як почуваєшся?

Вона витерла сльози на обличчі й сердито подивилася на мене.

— Що ти зі мною зробила? — спитала вона охриплим голосом.

— Стули пельку, — гарикнула я. — Я ж тобі казала: буде боляче.

— Хочеш, щоб я перевірила, чи в тебе вийшло? — саркастично запитала вона.

— Мене не обходить, що ти робитимеш, — відповіла я. — Піди приведи Лую.

Коли Діті підвелася, їй неначе стало краще. Вона позирнула на мене згори вниз, а тоді поволі пішла геть. Я знову пошкрябала піском руки, які ще свербіли.

— Все має свої наслідки, — пробурчала я собі під носа.

Всі вони кричали.

— Залиште мене тут, — попросила я, покінчивши з Бінтою. Я була задихана, пітніла й досі терла руки піском. Я відчувала на собі їхні запахи і страшенно нервувала. Почала терти ще сильніше. — Вертайте до табору.

Перевіряти, чи спрацювали мої дії, не було потрібно ні їм, ні мені. Вони спрацювали. Тепер я зрозуміла: безглуздо сумніватися, що я можу виконати щось таке просте.

— Я можу значно більше, — сказала я самій собі. — Але що б я витерпіла?

Я засміялася. Руки в мене свербіли так сильно, що захотілося покласти їх на розпечене каміння. Я витягнула їх над багаттям.

— Ох, Ані, що ти створила, створивши мене? — прошепотіла я.

Моя шкіра стиралася. Я колупнула її маленький клаптик. Відійшов шмат завбільшки з увесь тильний бік моєї долоні. Я кинула його на пісок. Негайно побачила, як почала висихати і стиратися нова шкіра. Вона теж мала відлущитися. Я потерла її піском. Нові шари невпинно злізали. Свербіж не вщухав. Коли в мене за спиною заговорив Мвіта, на землі вже утворилася купка шкіри, а я досі її злущувала.

— Мої вітання, — сказав він, спершись на пальму та склавши руки на грудях. — Ти зробила своїх подруг щасливими.

— Я… Я не можу це зупинити, — схвильовано промовила я.

Мвіта підібрався й придивився до піску в тьмяному світлі.

— Це що, шкіра? — запитав він. Я кивнула. Він став на коліна біля мене. — Дай-но глянути.

Я хитнула головою і сховала руки за спиною.

— Ні. Це жахливо.

— Які відчуття? — запитав він.

— Жахливі. Пече, свербить.

— Тобі треба поїсти, — сказав він і дістав шмат червоного кактусового десерту, загорнутий у ганчірку. Десерт був саме такий, як мені подобалося, липкий і стиглий.

— Я не голодна, — сказала я.

— Байдуже. Для такої купи шкіри тобі потрібна енергія і відтворення, як із джуджу, так і без. Щоб її відновлювати, тобі треба їсти.

— Я не хочу її торкатися. Не хочу нічого ними торкатися.

Він відклав кактусовий десерт.

— Дай подивитись, Оньєсонву.

Я лайнулась і простягнула до нього руки. Це завжди було страшенно принизливо.

Я щось робила, а Мвіта постійно мусив приводити мене до ладу. Наче я не мала влади над своїми здібностями, своїми силами, своїм тілом.

Він довго дивився на мої руки. Торкнувся шкіри. Відлущив трохи й почекав, доки нова шкіра не зістарілася й не відлущилася знову. Міцно взяв мене за руки.

— Вони гарячі, — зауважив він.

Я йому заздрила. Чаклункою була я, але він розумів набагато більше за мене. Вивчати Містичні аспекти йому не дозволили, проте він поводився як чаклун.

— Гаразд, — за якийсь час сказав він самому собі.

Він не сказав більш нічого, і я запитала:

— Що — «гаразд»?

— Тс-с, — відповів він, нагадавши мені Аро. І Солу теж. Усі троє мали звичку слухати якийсь голос чи голоси, яких я не чула.

— Гаразд, — повторив він, цього разу звертаючись до мене. — Я не можу цього зцілити.

— Що?

— А ти можеш.

— Як?

Мвіта явно роздратувався.

— Ти маєш знати.

— Ну, я точно не знаю! — загарчала я.

— Маєш знати, — відказав він і гірко розсміявся. — Ох, ти маєш знати, як це зробити. Тобі треба більше вправлятись, Оньє. Почни навчатися самотужки.

— Знаю, — погодилася я з роздратованим виглядом. — Тому я й казала, що нам треба бути обережними під час близькості. Я не…

— У цій ситуації краще ризикнути, — сказав Мвіта і помовчав, дивлячись на небо. — Одній Ані відомо, чому вона зробила чаклуном тебе, а не мене.

— Мвіто, просто скажи, що мені робити, — попросила я, тручи руки піском.

— Що тобі робити? Просто мити руки в дичавині, — сказав він. — Своїми руками ти маніпулювала часом і плоттю, і тепер вони повні плоті та часу. Перенеси їх до дичавини, де немає ні часу, ні плоті, і це припиниться. — Він підвівся. — Зроби це зараз, щоб ми змогли повернутися.

Він мав рацію. Я не навчалася і не вправлялася. Відколи ми пішли, я користувалася своїми здібностями лише тоді, коли їх потребували ми чи потребувала я. Я спробувала провалитись у дичавину. Нічого не сталося. Мені справді бракувало практики, а ще я не голодувала перед цим. Я доклала більше зусиль, і все одно нічого не сталося. Я заспокоїлась і зосередилася на собі. Дозволила своїм думкам відлущитися, як плоть у мене на руках. Світ навколо поступово зсунувся і заколивався. Якийсь час довкола моєї голови кружляли кілька рожевих туманів, і я постежила за їхніми барвами.

А тоді вдалині я побачила його — червоне око. Я не бачила його з шістнадцяти років, з часів ініціації. Я швидко підвелася. Я була ешу, а отже, могла перевтілюватися в інших істот і духів. Тут я ставала синя. Вся, крім рук, які були тьмяно-бурими. Я зухвало подивилася на око у відповідь.

— Коли ти будеш готовий, — сказала я йому.

Даїб не відповів. Я вдала, ніби не зважаю на нього. Підняла руки. Вони негайно привабили кількох вільних щасливих духів. Двоє рожевих духів і один зелений пройшли крізь мої руки. Коли я опустила їх, вони стали такими ж насичено-синіми, як і решта мого тіла. Я сіла і з полегшенням повернулася до фізичного світу. Поглянула на руки. Вони досі були вкриті шкірою, що лущилася. Та коли я здерла цю шкіру, під нею виявилася тільки здорова, міцна. Я поглянула на Мвіту. Він сидів під деревом, дивлячись на небо.

— Там за мною стежив Даїб, — сказала я.

Він розвернувся.

— О, ти повернулася. — Він трохи помовчав. — Він спробував щось зробити?

— Ні, — відповіла я. — Він просто був отим пильним червоним оком.

Я зітхнула.

— А от моїм рукам стало краще. Але вони все одно трохи теплі, наче в них температура, а шкіра ніжна.

Він узяв мене за руки й оглянув їх.

— Я можу цьому зарадити, — сказав він. — Ходімо назад.

Опинившись досить близько до табору, ми почули крики й пришвидшили крок.

— Ти тільки про це й думаєш, Фанасі? — репетувала Діті.

— Що з тебе за дружина? Я й не казав нічого про…

— Я сьогодні не залишуся з тобою на ніч! — заверещала Діті.

— Та стуліть уже пельки обоє! — крикнула Лую.

— Що відбувається? — запитала я Бінту, яка просто стояла поряд і плакала.

— Спитай у них, — проридала вона.

Фанасі повернувся до мене спиною.

— Не твоє діло, — пробурчала Діті, склавши руки на грудях.

Я з відчуттям огиди пішла до свого намету. Почула, як у мене за спиною Фанасі каже Діті:

— Мені взагалі не треба було йти з тобою. Я мав відпустити тебе й покінчити з цим.

— А я що, просила тебе піти заради мене? — сказала Діті. — Ти страшенний егоїст!

Я відкинула запону свого намету й заповзла всередину. Мені було шкода, що ми із Мвітою не пішли самі, що всі вони не лишилися вдома. «Та й що вони зможуть, коли ми дістанемося Заходу?» — подумалося мені. Ввійшов Мвіта.

— Це мало поліпшити ситуацію, — прошипіла я.

— Ти не можеш виправити всього, — сказав він і простягнув мені миску. — Ось, поїж.

— Ні, — відмовилася я й відставила її.

Він сердито подивився на мене й пішов. Ми всі, без сумніву, розклеювалися. Ми почали розклеюватися, щойно пішли, але коли я зняла те джуджу, тріщини в нас стали серйознішими. Знаю, я не була в цьому винна, але тоді почувалася винною в усьому. Я була обрана.

В усьому цьому була винна я.