Хто боїться смерті

Розділ 17

Коло замкнулося. Коли я змусила тіло свого батька дихати на похороні, моя репутація стала ще жахливішою. Після того, як мати повела мене додому, Мвіта зробився нехтовним і підслухав розмови моїх родичів.

— Треба було забити її камінням після того, як вона спробувала вбити Аро.

— Моїй доньці вже й так щоночі сняться про неї кошмари. А тепер ще й це!

— Що швидше вона спопеліє, то краще.

Удома я поспала так спокійно, як не спала вже багато років. Прокинулася з паскудним болем у всьому тілі. До мене дійшло: тато став попелом. Я скрутилася калачиком і заридала. Здавалося, я знову ламаюся. Скорбота годинами тримала мене в беззвучній пітьмі. Врешті-решт вона відпустила мене назад у ліжко. Я витерла носа простирадлом і поглянула на свій одяг. Мати перевдягнула мене з білої сукні у блакитну рапу. Я підняла ліву руку, ту, що злилася з татовим тілом. Між вказівним і середнім пальцем було трішки кірки.

— Я б могла просто зараз обернутись на грифа й полетіти геть, — прошепотіла я.

Але, пробувши забагато часу в подобі тварини, я б збожеволіла. «А хіба це було б так погано? — замислилася я. — Мвіта правду казав: я небезпечна». Я вирішила потай вислизнути з будинку, як поночіє, поки по мене не прийшли. Зокрема для добра матері. Вона стала вдовою. Тепер її репутація була як ніколи важлива.

У двері постукали.

— Чого треба? — запитала я. Двері розчахнулись і сильно вдарились об стіну. Я сяк-так вилізла з ліжка, готова протистояти розлюченому натовпові. Це був Аро. Мати стояла за ним. Вона глянула мені в очі, а тоді пішла. Аро грюкнув за собою дверима. Над оком він мав свіжий на вигляд синець. Я знала, що його біле поховальне вбрання приховує інші синці та шрами, сліди ушкоджень п’ятиденної давності.

— Ти взагалі розумієш, що зробила?

— Чому це вас цікавить? — огризнулася я.

— Ти не думаєш! Ти ненавчена й некерована, як тварина. — Він шумно вдихнув. — Покажи руку.

Коли він підійшов ближче, я затамувала подих. Я не хотіла, щоб він мене торкався. Він був ешу, як і я. Щоб розквитатися зі мною, людині з його майстерністю було досить однієї моєї клітини. Але щось змусило мене всидіти на місці й дозволити йому взяти мене за руки.

Почуття провини, скорбота, втома — вирішуй сам. Він повертав мої руки так і сяк, стискав їх, злегка тер одні кісточки моїх пальців об інші. Потім відпустив, хихотнувши собі під носа й хитнувши головою.

— Гаразд, ша[11], — стиха пробурмотів він. — Оньєсонву, я тебе навчатиму.

— Що?

— Я навчу тебе Великих містичних аспектів, якщо на те є воля, — сказав він. — Інакше ти будеш небезпечною для нас усіх. Якщо я тебе навчатиму, ти будеш небезпечною для нас усіх, але я тоді принаймні буду твоїм Майстром.

Я мимоволі всміхнулася. Моя усмішка затремтіла.

— Можливо, на мене сьогодні будуть полювати.

— Я подбаю про те, щоб цього не сталося, — просто сказав він. — Я не помер, тож це має бути неважко. Тобі слід турбуватися через свого біологічного батька. Якщо ти ще не здогадалася, він — чаклун, як і я. Якби ти здуру не пройшла Одинадцятого ритуалу, він би ще не знав про тебе. Подякуй мені за те, що я всі ці роки тебе захищав, — інакше ти б уже давно загинула.

Я насупилася. Аро мене захищав. Оце так гірка пілюля. Я подумала, чи не спитати його, як він це робив, але натомість запитала:

— Чому він хоче мене вбити?

— Тому що ти — невдача, — посміхнувся Аро. — Ти мала бути хлопчиком.

Я скривилася.

— Тепер я провів би тебе до своєї хатини, але ти потрібна своїй таємничій матері, — продовжив він. — А ще є проблема твоїх стосунків із Мвітою. Під час навчання сексуальні контакти будуть тебе затримувати.

Мені запекло щоки, і я відвела погляд.

— До речі, втекти й покинути матір було б егоїстично з твого боку, — додав він. Після цієї заяви він на мить замовкнув, і я замислилася, чи не вміє він читати мої думки.

— Не вмію, — сказав він. — Просто знаю таких, як ти.

— Чому я маю вам довіряти?

— Хіба ти не можеш захищатися? — промовив він. — Хіба ти не знаєш мене, а тому і як мене можна знищити?

— Знаю, але ви тепер теж мене знаєте, — відповіла я. — Ви торкнулися моєї руки.

На його обличчі розпливлась усмішка.

— Отже, тепер ми знаємо одне одного. Добрий початок.

— Але ж ви — Майстер.

— То хіба не мудро й собі стати Майстром? Заради самої себе?

— Тільки якщо увірюся, що ви мене ним зробите.

— Так, довіру слід заслужити, еге ж? — відповів він.

Я подумала.

— Гаразд.

— Ти віриш в Ані?

— Ні, — спокійно відповіла я. Ані мала бути милосердна та любляча. Ані не допустила б мого існування. Я ніколи не вірила в Ані. Просто звикла згадувати її, коли дивувалася чи гнівалася.

— А в якогось творця? — запитав він.

Я кивнула.

— Це холодна й логічна істота.

— Чи готова ти визнати таке ж право на власні переконання за іншими?

— Якщо їхні переконання не шкодять іншим, а мені можна за бажання подумки обзивати їх дурними, то так.

— Чи вважаєш ти своїм обов’язком залишити світ кращим, ніж він був, коли ти в нього прийшла?

— Так.

Він помовчав, дивлячись на мене вже уважніше.

— Краще віддавати чи отримувати?

— Це одне й те саме, — відповіла я. — Одне не може існувати без іншого. Але той, хто весь час віддає, не отримуючи, дурень.

Тут він захихотів. А тоді спитав:

— Відчуваєш запах?

Я негайно здогадалася, що він має на увазі.

— Так, — сказала я. — Дуже добре.

Вогонь, лід, залізо, плоть, дерево і квіти. Піт життя. Я зазвичай забувала про цей запах, але завжди помічала його, коли траплялося щось дивне.

— Відчуваєш смак?

— Так, — відповіла я. — Якщо стараюся.

— Ти це обираєш?

— Ні. Це вже давно обрало мене.

Він кивнув.

— Тоді вітаю. — Він пішов до дверей, а потім кинув через плече: — І витягни той клятий камінь з рота. Він має тримати тебе на землі. Тобі від нього жодної користі.