Хто боїться смерті

Розділ 29

Наступного дня ми пішли до світанку. На захід. Строго на захід. У нас був компас і було не надто жорстоке сонце. Лую, Фанасі, Діті й Бінта почали грати в загадки. Я була не в тому настрої, тож ішла позаду. Мвіта йшов перед усіма нами. Відколи ми встали, він нічого мені не сказав, окрім «доброго ранку». Лую полишила гру в загадки й пішла зі мною.

— Дурна гра, — сказала вона й підняла свій клунок.

— Згодна, — відповіла я.

За мить вона поклала руку мені на плече й зупинила мене.

— То що там між вами відбувається?

Я позирнула на інших, які чимчикували далі, й хитнула головою.

Вона роздратовано насупилася.

— Не приховуй нічого від мене. Я й кроку далі не ступлю, доки ти мені хоч щось не розкажеш.

— На здоров’я. — Я пішла.

Вона пішла за мною.

— Оньє, я твоя подруга. Розкажи мені хоча б дещицю. Якщо ти не поділишся цим тягарем, ви із Мвітою розірвете одне одного на шматки. Я не сумніваюся, що Мвіта розповідає дещо Фанасі.

Я поглянула на неї.

— Вони розмовляють, — пояснила вона. — Ти ж бачиш, як вони часом ідуть геть. Можеш поговорити зі мною.

Це, напевно, була правда. Вони відрізнялися: Фанасі мав традиційне виховання, а Мвіта — нетрадиційне походження, та часом відмінності породжують схожість.

— Я не хочу, щоби про це знали Діті з Бінтою, — за мить сказала я.

— Звісно, — погодилася Лую.

— Я… — Мені раптом захотілося плакати. Я ковтнула. — Я — учениця Аро.

— Я знаю, — сильно насупилася вона. — Ти пройшла ініціацію, і…

— І… це має певні наслідки, — закінчила я.

— Головні болі, — промовила вона.

Я кивнула.

— Ми всі це знаємо, — продовжила Лую.

— Та не все так просто. Головні болі мають свою причину. Це… привиди майбутнього. — На той час ми вже зупинилися.

— Чого саме у майбутньому?

— Моєї смерті, — відповіла я. — Під час ініціації необхідно зіткнутися з власною смертю.

— І як ти помреш?

— Мене виводять до юрби нуру, закопують по шию й забивають камінням.

Лую роздула ніздрі.

— Скільки… скільки тобі буде років, коли це станеться?

— Не знаю. Я не бачила свого обличчя.

— Твої головні болі — вони схожі на удари камінням по голові? — запитала вона.

Я кивнула.

— О Ані, — зітхнула вона та обняла мене однією рукою.

— Є ще один нюанс, — за мить додала я. — Пророцтво помилялося…

— Це буде жінка-еву, — промовила Лую.

— Звідки…

— Я здогадалася. Тепер усе видається логічнішим. — Вона гигикнула. — Я супроводжую легенду.

Я сумовито всміхнулася.

— Поки що ні.