Кандід, або Оптимізм

Розділ чотирнадцятий. Як зустріли Кандіда й Какамбо парагвайські єзуїти

Кандід привіз із Кадікса слугу, яких часто можна зу­стріти на берегах Іспанії та в колоніях. То був іспанець лише на чверть, батьком його був метис із Тукумана⁵⁶; він був хлопчиком у хорі, паламарем, матросом, ченцем, но­сієм, солдатом, лакеєм. Звали його Какамбо, і він дуже любив свого господаря, бо його господар був людина вель­ми добра. Він хутенько осідлав пару андалузьких коней.

— Ходімо, мій пане, послухаймося старої, тікаймо! Тікаймо не оглядаючись!

Кандід гірко плакав.

— О, дорога моя Кунігундо! Як мені покидати вас у той час, коли пан губернатор має влаштувати наше ве­сілля! О, Кунігундо, що робитимете ви тут, на далекій чужині?

— Робитиме те, що знатиме, — мовив Какамбо. — Жінка завсіди дасть собі раду. Їй Бог допоможе. Тікаймо!

— Куди ти ведеш мене? Куди нам їхати? Що ми будемо робити без Кунігунди? — казав Кандід.

— Присягаючись святим Яковом Кампостель­ським, — сказав Какамбо, — ви мали воювати проти єзу­їтів, а тепер будете їх обороняти. Я добре знаю дорогу і проведу вас до їхньої держави. Їм буде дуже приємно мати капітана, що вчився муштри в болгар, і ви зробите прекрасну кар’єру. Коли не маєш долі в одному місці, треба її шукати в іншому. Це така втіха бачити і робити щось нове.

— То ти вже був у Парагваї? — спитав Кандід.

— А звісно! — відповів Какамбо. — Я був шкільним сторожем при Ассумпсіонській колегії і знаю державу los padres⁵⁷, як вулиці Кадікса. Дивна річ ота держава! Вона має більше як триста льє в діаметрі й поділена на тридцять провінцій. Los padres там мають усе, а народ — нічого; це зразок розуму й справедливості. Як на мене, то я не знаю нічого божественнішого, як los padres, що тут воюють проти іспанського та португальського королів, а в Європі цих королів сповідають; що тут убивають іспанців, а в Мадриді посилають їх на небо, — це мене захоплює. Отже, поспішаймо; ви будете найщасливішим серед людей. Як приємно буде los padres дізнатися, що в них у війську буде капітан, обі­знаний з болгарською муштрою!

Коли вони прибули до першої застави, Какамбо сказав вартовому, що капітан хоче переговорити з комендантом. Пішли сповістити начальника варти. Парагвайський офіцер чимдуж побіг до коменданта і переказав йому новину. Кандіда й Какамбо спочатку роззброїли і забрали в них андалузьких коней. Потім їх провели між двома рядами солдат. Комендант ждав їх. Він був у трирогому капелюсі, у підтиканій рясі, зі шпагою на боці й еспонтоном у руці⁵⁸. Він зробив знак — і вмить двадцять чотири солдати оточили новоприбулих. Сержант сказав їм, що треба почекати, бо преподобний отець-провінціал не дозволяє жодному іспанцеві говорити без нього і лишатися більше як три години в країні.

— А де ж преподобний отець-провінціал? — спитав Какамбо.

— Відправив месу і тепер на параді, — відповів сержант, — ви зможете поцілувати його остроги тільки через три години.

— Але пан капітан, що вмирає, як і я, з голоду, не іспанець, а німець... — сказав Какамбо. — Чи не можна нам поснідати, дожидаючи його превелебність?

Сержант умить побіг і доповів комендантові.

— Слава Богу! — сказав той. — Коли він німець, то я можу з ним говорити. Ведіть його до моєї альтани.

Відразу Кандіда довели до зеленої альтани, прикрашеної дуже гарною золотисто-зеленою колонадою і клітками, де були папуги, колібрі, цесарки і всі найрідкісніші птахи. В золотих чашах був наготований найсмачніший сніданок; і, тимчасом як парагвайці їли маїс із дерев’яних мисок на чистому повітрі, під пекучим сонцем, преподобний отець-комендант увійшов до альтани.

Це був вродливий юнак, повновидий, білолиций, червонощокий, з піднятими бровами, жвавим поглядом, рожевими вухами і рум’яними вустами, гордовитий, хоч то була гордість не іспанця і не єзуїта. Він повернув Кандідові й Какамбо відібрану в них перед тим зброю, а так само й обох андалузьких коней; Какамбо дав їм вівса за альтаною, проте не спускав їх з ока, боячись несподіванки.

Кандід спочатку поцілував полу комендантової ряси, а потім сів з ним до столу.

— То ви німець? — спитав єзуїт по-німецьки.

— Так, преподобний отче, — відповів Кандід.

Обидва вони, кажучи це, дивились один на одного з надзвичайним подивом і хвилюванням, якого не могли перебороти.

— А з якої німецької країни ви родом? — спитав єзуїт.

— Із поганої провінції Вестфалії, — відповів Кандід, — а народився в замку Тундер-тен-Тронк.

— О небо! Чи можливо ж це? — скрикнув комендант.

— О, яке диво! — скрикнув Кандід.

— Так це ви? — сказав комендант.

— Це неможлива річ! — мовив Кандід.

Вони кинулись в обійми один одному і залилися слізьми.

— Як! це ви, преподобний отче? ви, брат прекрасної Кунігунди! ви, кого забили болгари! ви, син пана барона! ви — парагвайський єзуїт! Але й дивна річ цей світ, треба визнати. О Панглосе, Панглосе! Як зраділи б ви, коли б вас не повісили!

Комендант наказав вийти рабам — неграм і пара­гвайцям, що подавали їм питво в кришталевих кубках. Тисячу разів він дякував Богові та святому Ігнатію⁵⁹, стискаючи Кандіда в своїх обіймах; їх обличчя були вогкі від сліз.

— Ви ще більше здивуєтеся, зворушитесь і схвилюєтесь, — сказав Кандід, — коли я скажу вам, що панна Кунігунда, ваша сестра, якій, на вашу думку, розпорото живота, пробуває в добрім здоров’ї.

— Де вона?

— З вами в сусідстві, у губернатора Буенос-Айреса; а я сюди приїхав воювати з вами.

Кожне слово в цій довгій розмові дивувало їх. Сама душа, здавалось, злітала з їх язика, слухала їх вухами, блищала їм в очах. А як вони були німці, то довго сиділи коло столу, дожидаючи преподобного панотця-провінціала. І ко­мендант так говорив своєму дорогому Кандідові.