Кандід, або Оптимізм

Розділ двадцятий. Що сталося з Кандідом та Мартеном на морі

Старий учений, що звався Мартеном, сів на корабель і вирушив з Кандідом у Бордо. Обидва так багато бачили і багато страждали, що коли б вони пливли від Суринама до Японії повз ріг Доброї Надії, то й тоді їм би не забракло матеріалу для розмови про зло моральне і зло фізичне.

Проте Кандід мав велику перевагу над Мартеном, бо сподівався знов побачити Кунігунду; Мартенові ж не було на що сподіватись; крім того, він не мав ні золота, ні діамантів. І хоч Кандід утратив сотню великих червоних баранів, навантажених найбільшими скарбами землі, хоч йому ні на мить не давало спокою шахрай­ство голландського купця, а проте, коли він згадував, що залишилося ще в його кишенях, і коли говорив про Кунігунду, особливо ж попоївши, він знову схилявся до системи Панглоса.

— А ви, пане Мартене, — допитувався він в ученого, — якої ви гадки про зло моральне і зло фізичне?

— Добродію, — відповідав Мартен, — попи обвинуватили мене в соцініянстві, але по суті я маніхей⁷⁵.

— Ви глузуєте з мене, — сказав Кандід, — маніхеїв ніде вже немає на світі.

— Є, хоч би я, наприклад, — мовив Мартен. — Що маю робити? Інакше я думати не можу.

— То, значить, у вас сидить диявол, — сказав Кандід.

— Він так глибоко втручається у справи цього світу, — відповів Мартен, — що, можливо, сидить і в ме­ні, як і скрізь. Правду мовити, коли я дивлюсь на цю кулю чи, певніше, кульку, мені здається, що Бог віддав її на поталу якійсь лихій істоті; для Ельдорадо я роблю виняток. Я ніде не бачив міста, що не хотіло б зруйнувати сусіднє місто, не бачив родини, що не хо­тіла б знищити іншу родину. Скрізь малі кленуть великих, що перед ними плазують, а сильні вважають їх за отару, торгують їх вовною і м’ясом. По всій Європі, з краю до краю, мільйони убійників, вишикуваних пол­ками, дисципліновано вбивають і грабують, щоб заробити на прожиток, бо не мають чеснішого ремесла; по містах, де, на перший погляд, панує мир і квітнуть мистецтва, людей облягають заздрість, клопіт і турботи — чи не більше, як лихо війни мучить обложене місто. Потайні печалі ще дошкульніші за громадське лихо. Одно слово, я стільки бачив і стільки витерпів, що став маніхеєм.

— Проте є і добро, — відповів Кандід.

— Можливо, — сказав Мартен, — тільки мені воно невідоме.

Серед такої суперечки до них долетіли гарматні по­стріли; дедалі ті постріли ставали чутніші. Всі озброїлися зоровими трубами і побачили два кораблі, що билися десь за три милі від них; вітер так близько пригнав їх до французького корабля, що можна було вволю надивитись на той бій. Нарешті один із кораблів пальнув у другий так низько і так влучно, що той пішов на дно. Кандід і Мартен виразно бачили сотні людей на палубі затопленого корабля; усі вони зводили руки до неба, зойкали і кричали. За хвилину все щезло в морі.

— Бачите, — сказав Мартен, — як люди поводяться одне з одним.

— Це правда, — сказав Кандід, — є-таки щось від диявола в цій справі.

Кажучи так, він помітив на воді щось червоне й блискуче. Спустили шлюпку роздивитися, що то таке; то був один із його баранів. Кандід більше втішався, знайшовши цього барана, аніж сумував, утративши сотню, навантажених великими ельдорадськими діамантами.

Французький капітан незабаром дізнався, що капітан переможного корабля був іспанець, а капітан переможеного — голландський пірат, той самий, що обікрав Кандіда. Незліченні скарби, що їх захопив негідник, разом з ним поглинуло море; врятувався тільки один баран.

— Бачите, — сказав Кандід Мартенові, — злочин часом буває покараний; цей голландський шахрай знайшов собі смерть, якої заслужив.

— Так, — сказав Мартен, — але чи треба було, щоб загинули всі пасажири з його корабля? Бог покарав шахрая, а всіх інших потопив диявол.

Тим часом французький і іспанський кораблі пливли собі, а Кандід далі розмовляв з Мартеном. Вони сперечалися п’ятнадцять днів і в кінці п’ятнадцятого дня були у своїх змаганнях там, де і першого дня. Зате принаймні вони розмовляли, обмінювались думками, втішали один одного. Кандід пестив свого барана.

— Коли я знайшов тебе, — говорив він, — то можу, звичайно, знайти і Кунігунду.