Кандід, або Оптимізм

Розділ п’ятнадцятий. Як Кандід забив брата своєї дорогої Кунігунди

— Усе життя стоятиме мені в пам’яті той страшний день, коли я побачив, як забили мого батька, матір і зґвалтували сестру. Коли болгари відступили, моєї любої сестри не знайшли; а матір, батька, мене, двох покоївок і трьох зарізаних хлопчиків поклали на воза і повезли до єзуїтської каплиці, за два льє від замку моїх батьків. Єзуїт покропив нас свяченою водою; вона була страшенно солона, і кілька крапель її зайшло мені в очі; панотець побачив, що мої вії затремтіли; він поклав мені руку на серце і почув, що воно ще б’ється. Мене врятували, і за три тижні я одужав. Ви знаєте, мій любий Кандіде, що я був дуже вродливий; тепер я став ще кращий, і тому преподобний панотець Круст⁶⁰ відчув до мене найніжнішу приязнь; він зробив мене послушником, і через якийсь час мене послали до Рима. Панот­цеві-генералу треба було навербувати молодих німецьких єзуїтів. Парагвайські господарі хотіли якнайменше мати іспанських єзуїтів; вони радніше брали чужинців, якими сподівались краще орудувати. Преподобний панотець-генерал визнав мене гідним працювати в цьому вертограді. Ми поїхали: один поляк, один тіролець і я. Коли ми прибули, мене ласкаво настановили іподияконом і лейтенантом; тепер я полковник і священик. Ми хоробро зустріли військо іспанського короля, і, присягаюсь вам, вони будуть прокляті Богом і розбиті. Провидіння посилає вас, щоб ви допомогли нам. Але чи правда, що моя люба сестра Кунігунда тут близько, у губернатора Буенос-Айреса?

Кандід поклявся йому, що немає нічого певнішого. І знову потекли сльози.

Барон не випускав Кандіда із своїх обіймів, називав його своїм братом і рятівником.

— О, можливо, — казав він йому, — що ми разом, мій любий Кандіде, вступимо переможцями до міста і визволимо мою сестру Кунігунду.

— Це все, чого я бажаю, — сказав Кандід, — я мав з нею побратися і не перестаю на те сподіватись.

— Ви негідник! — відповів барон. — Ви зважилися б узяти шлюб з моєю сестрою, баронесою сімдесят другого покоління! Та як вам стало нахабства сказати мені про такий зухвалий намір?

Кандід, остовпівши з такої мови, відповів йому:

— Преподобний отче, ніякі покоління в світі нічого тут не можуть зробити; я вирвав вашу сестру з рук єврея та інквізитора; вона мені багато чим зобов’язана і сама хоче одружитися зо мною. Учитель Панглос мені завсіди казав, що всі люди рівні, і я напевно одружуся з нею.

— Це ми ще побачимо, негіднику! — сказав єзуїт барон Тундер-тен-Тронк, міцно вдаривши його шпагою вплаз по обличчю.

Кандід умить витяг свою і встромив її по самий дер­жак у живіт баронові єзуїту; але, витягши геть скривавлену шпагу, почав плакати.

— Ох, Боже ж мій! — казав він. — Я забив свого колишнього пана, свого друга і брата; я — найлагідніша людина в світі, а забив уже трьох, і між ними — двох свя­щеників...

Прибіг Какамбо, що вартував на порозі альтани.

— Нам лишається тільки дорого продати своє життя, — сказав йому Кандід, — зараз зайдуть до альтанки, ми мусимо вмерти зі зброєю в руках.

Какамбо, знайомий уже з пригодами, не розгубився; він зняв з барона єзуїтську рясу, надів її на Кандіда, дав йому чотирикутний капелюх забитого і посадив на ко­ня. Усе це було зроблено в одну мить.

— Женімо вчвал, мій пане; всі вас матимуть за єзуїта, що їде з наказами, і ми встигнемо перейти кордон перше, як за нами кинуться навздогін.

І з такими словами він помчав уперед, вигукуючи по-іспанськи:

— Доро5гу, доро5гу преподобному панотцеві-полков­нику!