Кандід, або Оптимізм

Розділ сімнадцятий. Як Кандід і його слуга прибули до країни Ельдорадо⁶⁴ і що вони там побачили

Коли вони були вже на орейлонському кордоні, Какамбо сказав Кандідові:

— Ви бачите, ця півкуля аж ніяк не краща за нашу, послухайтесь мене, вернімось якнайшвидше до Європи.

— Як туди вернутись? — сказав Кандід. — І куди? Коли я поїду на батьківщину, там авари і болгари ріжуть усіх, кого стрінуть; коли я повернусь до Португалії, там мене спалять; коли ж ми лишимося в цій країні, ми кожну мить ризикуємо потрапити на рожен. Та й як зважусь я покинути ту частину світу, де живе Кунігунда?

— Їдьмо до Кайєни⁶⁵, — сказав Какамбо, — ми там зустрінемо французів, що вештаються по всіх усюдах, вони допоможуть нам. Господь, може, зглянеться на нас.

До Кайєни добитися було не легко; вони приблизно знали, куди треба простувати, але скрізь були жахливі перепони: гори, ріки, безодні, розбійники, дикуни. Їхні коні подохли з утоми, харчі були спожиті, цілий місяць вони живились самими дикими овочами. Нарешті вони потрапили на берег невеликої річки, порослої кокосовими пальмами, що підтримали їм життя та надії.

Какамбо, що завжди давав не гірші, аніж стара, поради, мовив Кандідові:

— Іти нам уже несила, попоходили ми доволі; я бачу порожній човник на річці, накидаймо в нього кокосових горіхів, сядьмо туди самі та й попливімо за водою. Річка завсіди веде до якоїсь залюдненої країни. Коли ми не знайдемо там чогось приємного, то принаймні побачимо щось нове.

— Попливімо, — сказав Кандід, — здаймось на во­лю провидіння!

Вони пропливли кілька льє між берегами — то квітучими, то пустинними, то положистими, то скелястими. Річка дедалі ширшала, нарешті вона зникла під склепінням жахливих скель, що зносились аж до неба. Наші мандрівники мали відвагу пуститися за хвилями під це склепіння. Стиснена в цьому просторі, річка понесла їх зі страшною хуткістю та ревом. Через двадцять чотири години вони знову побачили світло, але їхній човен потрощило об підводне каміння, і вони мусили дряпатись по скелях аж ціле льє; нарешті вони побачили безмежний обрій, оточений неприступними горами. Зем­ля бу­ла оброблена однаково для пожитку і для втіхи; корисне скрізь єдналося з приємним; шляхи були вкриті чи, певніше, оздоблені повозами блискучої форми і з блискучого матеріалу; на них сиділи чоловіки й жінки виняткової краси, а везли їх грубезні червоні барани так хутко, що швидкістю переважали найкращих андалу­зьких, тетуанських та мекнезьких коней⁶⁶.

— Еге, — сказав Кандід, — та ця країна краща за Вестфалію.

Він спинився з Какамбо коло першого села, що їм стрілось. На царині кілька сільських дітей, одягнутих у злотопарчеве лахміття, гралися кидальними дисками. Люди з іншого світу з цікавістю роздивлялись їх; це були досить широкі круглі платівки, жовті, червоні та зелені, що якось незвичайно блищали. Мандрівників узяло бажання підняти кілька з них; усі вони були із золота, смарагдів та рубінів, і найменший з них був би найбільшою оздобою на троні Могола⁶⁷.

— Безперечно, — сказав Какамбо, — це все діти тутешнього короля, що грають у диски.

В цю хвилю з’явився сільський учитель, щоб покликати їх до школи.

— А от, — сказав Кандід, — і вихователь королів­ської родини.

Маленькі пустуни відразу ж покинули свою забавку, полишивши долі свої диски і все, чим розважались. Кандід усе те підняв, побіг до вихователя і подав йому з великою пошаною, показуючи на мигах, що їх королівські високості забули своє золото та самоцвіти. Сільський учитель, посміхнувшись, кинув їх на землю, з цікавістю та здивуванням поглянув на Кандіда і пішов собі далі. Мандрівники не забули зібрати золото, рубіни та смарагди.

— Де ми? — скрикнув Кандід. — Як гарно виховують дітей тутешнього короля, навчаючи їх зневажати золото та дорогі самоцвіти!

Какамбо був так само здивований, як і Кандід. Нарешті вони наблизились до першої хати в селі; вона була збудована, як європейський палац. Багацько люду тиснулось у дверях, а ще більше було всередині; часами чулася дуже приємна музика і долітав смачний дух із кухні. Какамбо підійшов до дверей і почув, що роз­мовляють по-перуанському; то була його рідна мова, бо, як відомо, Какамбо народився в Тукумані, в селі, де іншої мови немає.

— Я буду вам за перекладача, — сказав він Кандідові, — зайдімо, це шинок.

Ту ж мить двоє хлопчиків і двоє дівчаток, одягнутих у золоте вбрання, з пов’язаним стьожками волоссям, запросили їх сідати до загального столу. Подали чотири супи, з двома папугами в кожному, вареного яструба, що важив двісті фунтів, дві смажені мавпи, чудові на смак, триста колібрі в одному блюді і шістсот пташок-мух у другому, виборні рагу і ніжні тістечка; всі блюда були кришталеві. Хлопчики й дів­чатка наливали лікери з цукрової тростини.

Відвідувачі були здебільшого купці та візники, всі надзвичайно ввічливі; вони зробили Какамбо кілька запитань, дуже скромно й обережно, і на його питання відповідали охоче.

Коли вони попоїли, Какамбо гадав, так само як і Кандід, що вони добре заплатять за страву, коли кинуть на стіл два чималенькі шматки золота, що підняли дорогою, але господар і господиня вибухнули сміхом і довго держалися за боки. Нарешті вони заспокоїлись, і господар сказав:

— Панове, ми добре бачимо, що ви чужинці, а ми їх бачити не звикли. Даруйте нам, що ми посміялися, коли ви схотіли заплатити нам камінцями з дороги. У вас, мабуть, немає тутешніх грошей, але тут їх і не треба, щоб пообідати. Всі готелі, поставлені для потреб торгівлі, утри­мує держава. Тут вас кепсько нагодували, бо це бідне село, але в інших місцях вас привітають як треба.

Какамбо переклав Кандідові слова господаря, і Кандід слухав їх з тим самим здивуванням, з яким Какамбо їх перекладав.

— Що ж воно за країна, незнана всій решті землі, — говорили вони один одному, — де природа так різниться від нашої? Мабуть, це й є та країна, де все йде гаразд: бо ж неодмінно треба, щоб така країна існувала. І хоч що там говорив учитель Панглос, а я часто помічав, що у Вестфалії було чимало поганого.