Кандід, або Оптимізм

Розділ другий. Що сталося з Кандідом у болгар

Вигнаний із земного раю, Кандід довго йшов, не знаючи куди, і плакав, то зводячи очі до неба, то раз у раз обертаючи їх до найпрекраснішого із замків, де жи­ла найпрекрасніша з молодих баронес. Ліг він не вечерявши, серед поля між двома борознами; падав великий лапатий сніг. На другий день, задубілий з холоду, Кандід ледве дістався до сусіднього міста, що звалося Вальд­бергофтрарбкдікдорф⁷, без шеляга грошей, умираючи з голоду і втоми. Він сумно спинився біля дверей якогось шинку. Там його побачили двоє людей, одягнутих у блакитне⁸.

— Товаришу, — сказав один, — от гарний юнак, та й зростом підходить⁹.

Вони підійшли до Кандіда і дуже ввічливо запросили його пообідати.

— Панове, — відповів їм Кандід з чарівною скромністю, — ви робите мені велику честь, але я не маю чим сплатити за обід.

— О, добродію, — сказав один із блакитних, — особи вашого зросту і вашого вигляду ніколи нічого не платять. Адже ваш зріст — п’ять футів і п’ять дюймів?

— Так, панове, це мій зріст, — відповів Кандід, укло­няючись.

— То сідайте, добродію, до столу. Ми не тільки заплатимо за вас, але й не дозволимо ніколи, щоб такій людині, як ви, бракувало грошей; люди на те й створені, щоб одне одному допомагати.

— Маєте рацію, — сказав Кандід, — те саме говорив мені завжди й Панглос; та я й сам добре бачу, що все йде якнайкраще.

Йому запропонували кілька екю; він їх узяв і хотів сплатити свою частку, але йому не дозволили, — і всі сіли до столу.

— Чи щиро ви любите?..

— О, так! — відповів Кандід. — Я щиро люблю Ку­нігунду.

— Ні, — сказав один із добродіїв, — ми вас питаємо, чи щиро ви любите болгарського короля?

— Анітрохи, — відповів той, — таж я ніколи його і не бачив.

— Хіба? Це — наймилостивіший із усіх королів, і нам годиться випити за його здоров’я.

— О, залюбки, панове.

І він випив.

— Цього досить, — сказали йому, — віднині ви — опора, підмога, оборонець, герой болгар. Доля ваша вирішена, і слава ваша забезпечена.

Йому зараз же набили на ноги кайдани і погнали до полку. Там його змусили повертатись праворуч, ліворуч, виймати шомпол, вставляти шомпол, цілитись, стрі­ляти, марширувати швидким кроком і дали йому три­дцять ударів палицею. Назавтра він робив вправи вже не так погано і дістав тільки двадцять ударів; ще через день йому дано тільки десять, і товариші дивились на нього, мов на диво.

Геть спантеличений, Кандід ніяк не міг зрозуміти, як саме він став героєм. Одного весняного дня він надумався піти погуляти, гадаючи, що то є виключне право людського роду, як і інших тварин, користуватись ногами з власної уподоби. Не пройшов він і двох льє, як четверо інших героїв, по шість футів на зріст, наздогнали його, зв’язали і кинули до в’язниці. На суді його спитали, що він вважає за краще: чи бути прогнаним крізь стрій тридцять шість разів, чи дістати одразу дванадцять свинцевих куль у лоб. Даремно він говорив, що воля людська свобідна і що він не хотів би ні того, ні другого, — все одно: треба було вибирати. Силою Божого дару, що зветься свободою, він вибрав тридцять шість разів пройти крізь стрій і витримав дві такі прохідки. В полку було дві тисячі солдат. Це дало йому чотири тисячі шомполів, що від потилиці до заду оголили йому м’язи і нерви. Коли його лагодилися гнати втретє, Кандід, украй знесилений, попрохав, як ласки, розбити йому голову; цієї ласки він домігся. Йому за­в’язали очі, поставили навколішки.

На той час проїздив мимо болгарський король; він запитав про злочин засудженого, і як король цей був великий геній, то зрозумів із того, що розказано йому про Кандіда, що це — молодий метафізик, дуже нетямущий у справах цього світу, і подарував йому життя, виявивши при тім милосердя, яке славитимуть усі часописи і всі віки. Бравий хірург вилікував Кандіда за три тижні пом’якшуючими засобами, які радить Діоскорід¹⁰. У нього вже наросло трохи шкіри, і він міг ходити, коли болгарський король пішов війною на короля аварського¹¹.