Куди залітають лиш орли

12

Карпентер підняв «москіто» на висоту п'яти тисяч футів і вирівняв літак. Серед горбів та лісів доводилося лавірувати, тепер політ був прямий, відкритий. Тоді Карпентер турбувався, щоб якийсь німецький радар не затримав їх у полі зору досить довго й не виявив, куди вони летять. Але тепер їхній курс могли виявляти хоч би й усі радари Німеччини: адже вони, виконавши завдання, летіли додому, до Англії, і жодний німецький літак уже не міг наздогнати їх. Командир Карпентер смоктав свою люльку; він був цілком задоволений.

Та п'ятеро його пасажирів мали вигляд, здавалося, не такий задоволений: у них не було таких зручних крісел — у бомбардувальнику не передбачалося якогось особливого комфорту для пасажирів. У літаку було холодно, темно й тісно, адже для чотирьох тисяч фунтів бомбового вантажу багато місця не потрібно. Одне слово, сидінь не було, і троє чоловіків та двоє дівчат повмощувалися на матрацах, кинутих на підлогу. Вайат-Тернер, тримаючи на колінах револьвер «стен» (полковник зняв його ще раніше із запобіжника на випадок, якщо вони приземляться невдало або якщо вогні фар виявляться німецькою пасткою), і далі сидів поруч з пілотом; він трохи обернувся і тепер міг розмовляти і з Карпентером, і з пасажирами. Не ставлячи запитань і навіть не виявляючи особливого інтересу, він вислухав пояснення Сміта про те, що двох дівчат довелося взяти з собою, щоб урятувати їх від помсти гестапо. У полковника Вайат-Тернера в голові крутилися зовсім інші думки.

Сміт відвів погляд від своєї скаліченої руки, яку щойно перев'язала Мері, скориставшись аптечкою в літаку, і сказав полковникові:

— Як приємно, що ви особисто прилетіли зустріти нас, сер.

— Я зробив це не заради того, щоб вам було приємно, — зізнався Вайат-Тернер. — Якби я залишився в Лондоні, то збожеволів би від очікування й думок. Адже це я послав вас сюди. — Помовчавши трохи, він повів далі: — Торренс-Сміт загинув, сержант Геррод теж, а тепер, як ви кажете, й Каррачола, Крістіансен та Томас. Усі вони мертві. Це величезна ціна, Сміте, страшна ціна. То були мої найкращі люди.

— Усі, сер? — обережно запитав Сміт.

— Так, я старію. — Вайат-Тернер стомлено похитав головою й затулив долонею очі. — То ви дізналися, хто з них?..

— Каррачола.

— Каррачола! Тед Каррачола! Неможливо! Я просто не в змозі повірити…

— І Крістіансен теж. — Смітів голос був спокійний, рівний. — І Томас.

— Крістіансен? І Томас? — Вайат-Тернер якось дивно глянув на Сміта. — Ви надто багато пережили, Сміте. Вам, мабуть, недобре.

— Справді, мені не так добре, як було. Але мені стало значно краще, коли я знищив їх.

— Ви? Ви їх знищили?

— Мені ж доводилося знищувати зрадника й раніше, ви знаєте про це.

— Але… зрадники… усі троє… Це неможливо! Я не вірю цьому! І ніколи не повірю!

— То, може, ви повірите ось цьому, сер. — Сміт дістав із куртки один із записників і подав Вайат-Тернерові. — Це імена й адреси всіх німецьких агентів у Південній Англії, а також імена й адреси всіх британських агентів у Північно-Західній Європі, яких виявили й замінили німецькими провокаторами. Ви впізнаєте почерк Каррачоли? Він написав це під дулом автомата.

Повільно, наче уві сні, Вайат-Тернер простяг руку й узяв записника. Кілька хвилин він вивчав його, повільно, майже недбало перегортаючи сторінки, потім, зітхнувши, відклав.

— Це — найважливіший документ у Європі, який я будь-коли бачив. Нація має бути вам глибоко вдячна, майоре Сміте.

— Спасибі, сер.

— … Чи могла б бути вдячна. Дуже шкода, що вона не зможе висловити вам своєї вдячності. — Він узяв з колін револьвера й наставив його Смітові в груди. — Адже ви не робитимете дурниць, правда ж, Сміте?

— Що це, на Бога означає? — Карпентер обернувся і вражено, нічого не розуміючи, подивився на Вайат-Тернера.

— Зосередьтеся на своїх пілотських обов'язках, дорогий командире ескадрильї. — Вайат-Тернер повів у його бік дулом револьвера. — Курс наш залишається той самий. За годину ми сядемо в аеропорту Лілля.

— Та цей чолов'яга з глузду з'їхав! — вражено прошепотів Шаффер.

— Якщо й з'їхав, — сухо промовив Сміт, — то це сталося кілька років тому. Леді та джентльмени, дозвольте показати вам найнебезпечнішого шпигуна в Європі, найспритнішого подвійного агента усіх часів.

Він зробив паузу, чекаючи реакції, але в літаку й далі панувала мовчанка — звістка про Вайат-Тернерову зраду була надто приголомшлива, щоб на неї відреагувати одразу. Сміт повів далі:

— Полковнику Вайат-Тернере, завтра ви станете перед військовим трибуналом, дістанете смертний вирок, вас відвезуть до Тауера, а наступного ранку о восьмій вам зав'яжуть очі й розстріляють.

— Отже, ви знали?! — Звична Вайат-Тернерова витримка зрадила полковника; голос у нього був низький і хрипкий, його було ледве чути крізь гуркіт двигунів. — Ви знали про мене?

— Так, я знав про вас, — кивнув головою Сміт. — Але ж про вас знали всі, чи не так, полковнику? Ви самі казали, що три роки провели в німецькому тилу, служили у вермахті й дісталися аж до генерального штабу. Справді, так і було. За допомогою вермахту й генерального штабу. Але коли характер війни змінився і більше не можна було годувати нас фальшивими донесеннями про ймовірні німецькі наступи, тоді вам дозволили «втекти» назад до Англії, щоб годувати німецьке командування нефальшивими донесеннями про плани союзників, а також допомагати їм викривати британських агентів у Європі. Скільки мільйонів франків зібралося на вашому рахунку в швейцарському банку, полковнику?

Дивлячись в ілюмінатор перед собою, Карпентер повільно проказав:

— Чесно кажучи, старий, знати про все це нам уже ні до чого…

— А ви погляньте краєм ока й самі пересвідчитеся, наскільки ні до чого отой револьвер «стен», — порадив Сміт і знову повернувся до Вайат-Тернера: — Боюся, ви недооцінили адмірала Ролланда. Він уже кілька місяців мав підозри щодо вас та ще чотирьох начальників відділів. Правда, щодо Торренс-Сміта він помилявся.

— Вигадуйте далі. — До Вайат-Тернера знову повернулася витримка й упевненість. — Це допоможе нам згаяти час до Лілля.

— На превеликий ваш жаль, вигадувати нічого. Адмірал Ролланд викликав мене — та Мері — з Італії, бо в Лондоні не міг ні на кого покластися. Адже ви знаєте, як швидко поширюється корупція. Так, адмірал розіграв усе дуже розумно. Він сказав вам, що має сумніви щодо одного з начальників відділів, але не сказав, кого саме. Тому, коли сталася катастрофа з генералом Карнебі, ви самі подали адміралові ідею послати кількох начальників відділів рятувати Карнебі. А він зробив так, щоб до вильоту ви не мали можливості поговорити з будь-яким із них наодинці.

— Так от чому викликали й мене? — сказав Шаффер. — Тому, що в Лондоні ви нікому не довіряли!

— Так, судячи з того, що ми знали, МІ-шість стала скорумпованою… А все ж, полковнику, на душі у вас було неспокійно, доки Ролланд не попросив вас самому підібрати керівника групи. Ви обрали мене. Ролланд знав, що ви так зробите. Ви тоді побачили мене вперше, але від керівника військової розвідки в штабі Кессельрінга дізналися, що я — їхній основний подвійний агент. Адмірал Ролланд — єдина людина по обидва боки фронту, яка знала, хто я насправді. Для вас моя кандидатура була ідеальна. Ролланд подбав, щоб ви також жодного разу не поговорили зі мною, але вас це не надто турбувало. Ви гадали, що я знатиму, що робити. — Сміт мляво всміхнувся. — І я радий вам сказати, що я справді це знав. Мабуть, для вас це було справжнім шоком, коли сьогодні вранці адмірал повідомив, хто я насправді.

— То ви знали про це? Знали про все це? — Витримка знову зрадила Вайат-Тернера, голос його став злим, він підвів дуло револьвера. — І що ж далі, Сміте?

— Все було спрямоване на те, щоб підштовхнути вас до дій. Щодо вас ми мали все, крім доказів. Вчора ввечері я отримав ці докази. Полковник Крамер знав, що ми прилітаємо, він знав, що наша мета — генерал Карнебі. — Сміт кивнув головою в бік Джонса. — Між іншим, познайомтеся. Картрайт Джонс, американський актор.

— Хто?!.. — Вайат-Тернер видушив з себе це слово так, наче хтось тримав його за горлянку.

— Генерал Карнебі спокійно проводить уїкенд у заміському будинку адмірала Ролланда у Вілтшірі. Свою епізодичну роль пан Джонс зіграв чудово. Він переконав там усіх, кого не переконала авіакатастрофа. Гадаю, тепер вам ясно, що й авіакатастрофа була не зовсім справжня.

Вайат-Тернер спробував щось сказати, але це йому не вдалося; він лише роззявляв і стуляв рота, обличчя в нього геть зблідло.

— Звідки дізнався Крамер? — вів далі Сміт. — Ви повідомили Берлін одразу ж, як тільки Ролланд поділився з вами своїм планом. Ніхто інший не мав такої можливості. І саме ви знали, що цього вечора ми будемо у пивниці «Дикий олень». Крамер знав, бо я повідомив про це Лондон, а ви не забарилися переказати цікаву звістку.

— А ви певні цього? — запитала Гайді. — Чи не міг їх поінформувати хтось інший — скажімо, Каррачола, чи Крістіансен, чи Томас — той, хто вбив Торренс-Сміта? Адже там, поруч із пивницею, є телефонна будка.

— Знаю. Але той чоловік не мав часу. Я залишав пивницю рівно на сім хвилин. Через три хвилини після мене вийшов Торренс-Сміт — услід за кимось із тих трьох. Сміті був розумний хлопець, він збагнув, що тут щось не так. Він…

— А звідки він міг довідатись? — запитав Шаффер.

— Ми цього ніколи не дізнаємося. Можливо, він добре вмів читати по губах. У кожному разі, він застукав когось із тих трьох у телефонній будці, перш ніж той устиг повідомити про Вайснера або Крамера. Почалася смертельна сутичка. Але поки вбивця відтяг тіло Сміті за пивницю й повернувся, будку зайняв хтось інший. Того іншого побачив і я. Отже, вбивця змушений був повернутися до пивниці. Вайснера повідомив Крамер, а Крамера — наш полковник.

— Дуже цікаво. — На обличчі в полковника грала посмішка, але посмішка дуже неприродна. — Навіть захоплююче. Ви скінчили, майоре?

— Скінчив, — позіхнув Сміт. — Отож ви просто мусили вилетіти нам назустріч, чи не так? Це був ваш останній шанс на життя. В своєму донесенні адміралові я сказав: «Я знайшов усе». Він пояснив вам, що це означає — усі імена й адреси агентів. Ми б ніколи не вийшли на вас через Каррачолу, Томаса та Крістіансена — адже вони працювали поруч із вами, а ви — надто обережний, щоб розповісти їм, на кого вони насправді працюють. Ви користувалися посередниками, а всі їхні імена — у цьому записничку. Ви розуміли, що вас викажуть, адже коли є вибір — піти на шибеницю чи заговорити, — то зробити його неважко, правда ж?

Вайат-Тернер не відповів. Він обернувся до Карпентера й наказав:

— Лягайте на курс до Лілля.

— Не турбуйтеся, — сказав Сміт. Вайат-Тернер наставив на нього револьвер.

— Переконайте мене, що я не зможу застрелити вас цієї ж миті.

— Будь ласка, — кивнув головою Сміт. — Як ви гадаєте, навіщо адмірал Ролланд супроводжував вас до аеропорту? Адже досі він ніколи цього не робив.

— Ну-ну. — Голос у полковника був жорсткий, але погляд — згас, від раптового усвідомлення, що це — поразка й смерть.

— Щоб переконатися, що ви берете саме цей револьвер і тільки його. Подивіться, чи немає там двох рисочок на краю дула?

Вайат-Тернер подивився на Сміта довгим поглядом, потім опустив очі на револьвер. Саме в тому місці, про яке казав Сміт, виднілися дві паралельні рисочки. Полковник знову підвів очі, у них світився відчай і рішучість.

— От і чудово, — сказав Сміт. — Я власноручно повиймав з нього патрони тридцять шість годин тому.

Сягнувши лівою рукою за вилогу куртки, Сміт незграбно дістав свого «люгера» з глушником. Вайат-Тернер, спрямувавши дуло «стена» Смітові в голову, кілька разів натиснув на гачок, але щоразу звучало лише сухе клацання. З безтямним виразом на обличчі він опустив револьвера, потім різко крутнувсь у кріслі, відчинив бічні дверцята й викинув записничка в темряву. Тоді обернувся й мляво осміхнувся до Сміта:

— Я щойно назвав це найважливішим документом у Європі…

— Справді. — Сміт передав пістолета Шафферові, ще раз сягнув рукою до кишені й показав два інші записнички. — Це дублікати.

— Дублікати… — Посмішка повільно зникла з полковникового обличчя, воно скам'яніло у відчаї. — Дублікати… — прошепотів він. Потім обвів усіх поглядом і знову звернувся до Сміта, який тим часом забрав у Шаффера пістолета:

— Він збирається вбити мене?

— Ні.

Вайат-Тернер кивнув головою, широко розчинив бічні дверцята кабіни й ступив крок до них.

— Ви справді сподіваєтесь побачити мене в Тауері?

— Ні, — похитав головою Сміт. — Мабуть, я не побачу вас там.

— Обережніше на сходах, — холодно кинув Шаффер. Його обличчя було наче з каменю.

— А тепер пора виходити на зв'язок. — Сміт причинив дверцята, втомлено вмостився в кріслі другого пілота й поглянув на Мері. — Адмірал, мабуть, уже нервує.

— Пора виходити на зв'язок… — машинально повторила Мері. Вона подивилася на нього, мов на привида: — Як ти можеш сидіти в цьому кріслі — одразу після того?.. Як ти можеш бути такий спокійний?

— Дурненька, це не була для мене несподіванка. Я знав, що він має вмерти.

— Ти знав… Так, звичайно, звичайно… — пробурмотіла вона.

— А крім того… — Він узяв Мері за руку. — Ти розумієш, що все це для нас означає?

— Чи розумію я що? — Обличчя в Мері було усе ще геть бліде.

— Що ти і я виходимо з гри, — терпляче пояснив Сміт. — Наша кар'єра скінчилась. І в Італії, й у всій Європі. Я не зможу навіть воювати як звичайний солдат, бо якщо мене захоплять у полон, то все одно розстріляють як шпигуна.

— Отже?

— Отже, для нас війна скінчилася. Вперше ми можемо подбати про самих себе. Гаразд?

Він потиснув їй руку, і вона усміхнулась у відповідь.

— Отже, гаразд. Командире, чи можна мені скористатися вашим радіо?

— То он як він учинив… — Адмірал Ролланд, стоячи в оперативній кімнаті з телефонною трубкою в руці, мав постарілий, стомлений вигляд. — Та, може, воно й на краще. А ви дістали всю інформацію, яку шукали?

— Цілком, сер! — долинув крізь потріскування в трубці Смітів голос.

— Чудово, чудово! Я піднімаю на ноги всю поліцію. Як тільки ті записники потраплять мені до рук… В аеропорту на вас чекатиме машина. Зустрінемося за годину.

— Так, сер. Але є ще одна дрібничка, сер. Сьогодні вранці я хочу одружитися.

— Що?! — Кущуваті сиві брови в адмірала здивовано піднялися.

— Я хочу одружитися, — терпляче повторив Сміт. — З міс Мері Еллісон.

— Але це ж неможливо! — запротестував Ролланд. — Сьогодні вранці! Неможливо! Адже існують такі речі, як дозвіл, оформлення, та й реєстраційні контори сьогодні зачинені…

— І це після всього, що я зробив для вас?.. — сумно промовив Сміт.

— Це нечесно, сер! Ви зловживаєте добротою старого чоловіка. Це зовсім нечесна гра! — Ролланд поклав трубку, втомлено всміхнувся й узяв іншу трубку:

— Оператор? Зв'яжіть мене з відділом фальшивих документів.

Командир ескадрильї Карпентер, закуривши нову люльку й наливши з термоса гарячої кави, знову перебував у найкращому настрої. Сміт тихенько розмовляв із Мері, а Джонс сидів із заплющеними очима і, очевидно, дрімав. Далі, в глибині літака, Шаффер уже обіймав за плечі Гайді, яка не робила спроб вивільнитися.

— Отже, — шепотів Шаффер, — сьогодні ж увечері йдемо до пивниці…

— А ти ж казав — до «Савой гріль»?!

— Ну, називай як хочеш… Отже, ми йдемо туди, замовляємо паштет, копчену форель, абердинський біфштекс.

— Абердинський біфштекс! — весело глянула на нього Гайді. — А ти забув, що зараз війна, забув про картки? Біфштекс, мабуть, буде з конини.

— Золотко! — Шаффер узяв дівчину за руку й заговорив суворо й поважно: — Золотко, ніколи не згадуй при мені цього слова — коні. У мене на них алергія.

— Ти що, їси їх? — здивовано запитала Гайді. — Там, у Монтані?

— Я з них падаю, — сумно відказав Шаффер. — Скрізь.