Куди залітають лиш орли

11

Сидячи поруч із пілотом, полковник Вайат-Тернер нахиливсь уперед, притиснувся обличчям до бічного ілюмінатора й почав невесело роздивлятися землю внизу. Він добре знав, що легкий бомбардувальник «москіто» — найшвидкісніший військовий літак у світі, але аж до такої швидкості він не був готовий.

Звичайний політ на звичайній висоті не викликає такого гострого відчуття швидкості, але те, що робив тепер командир ескадрильї Карпентер, був не звичайний політ — на думку Вайат-Тернера, це був божевільний політ, який щомиті міг закінчитися катастрофою. Карпентер неначе влаштував виставу, тримаючись майже при самій землі, ковзаючи над полями, черкаючи крилом верхівки дерев, ухиляючись від горбів, що траплялися на їхньому шляху. Вайат-Тернерові ця вистава анітрохи не подобалася. Ще неприємніше було бачити жахливу швидкість, з якою при світлі місяця мчала по землі тінь від їхнього літака, але найнеприємніше — помічати, що час від часу літак та його тінь майже торкаються одне одного… Щоб не думати про те, що може статися, коли вони таки торкнуться, Вайат-Тернер відвів заворожений погляд від ілюмінатора й зиркнув на годинника.

— Двадцять п'ять хвилин. — Він поглянув на розслаблену постать у пілотському кріслі, на втомлене обличчя, що дивно контрастувало з хвацькими рудими вусами. — Ви встигнете?

— Я то встигну, — незворушно відказав Карпентер. — А от чи встигнуть вони?

— Бог їх знає. Я не уявляю, як це їм могло б вдатися. І адмірал, і сам я переконані, що їх мали схопити в «Шлосс Адлері». До того ж на цей час усі війська в околиці вже, мабуть, підняті на ноги. Тож які в них можуть бути шанси?

— І тому ви летите сюди сам?

— Це ж я послав їх сюди, — тільки й сказав Вайат-Тернер. Він знову визирнув в ілюмінатор і побачив, що літак знов майже торкається власної тіні, несучись над верхівками сосон. Він не втримався й спитав:

— Невже не можна летіти трохи вище над цим бісовим лісом?

— Ворожі радари, старий, — добродушно пояснив Карпентер. — Так, поміж кущиків, воно безпечніше.

Сміт, за ним — Мері, Джонс і, нарешті, Шаффер, що прикривав їх ззаду, пробралися задвірками уздовж головної вулиці села, потім — через захаращене побитими машинами подвір'я Зульца й опинилися перед широкими дверима його гаража. Сміт уже дістав відмички й ступив до замка, коли двері безшумно відчинилися: за ними стояла Гайді. Вона подивилася на них так, наче це були створіння з іншого світу, потім глянула на охоплений пожежею замок на горі, далі — з мовчазним запитанням в очах — на Сміта.

— Усі ми тут, живі й здорові, — поплескав він її по плечу. — До автобуса!

Він зачекав, доки Всі зайдуть у гараж, потім зачинив двері, пройшов до невеличкого віконця в стіні, що виходила на вулицю, і обережно виглянув у нього.

На вулиці було повно людей — переважно неозброєних солдатів, що повибігали з пивниць подивитися на палаючий «Шлосс Адлер». Але чимало було й озброєних солдатів — дві вантажні машини з ними стояли за якихось тридцять ярдів від гаража, а ще три — далі, поблизу нижньої станції канатки. В другому кінці вулиці, біля пивниці «Дикий олень», стояв мотоциклетний патруль. Та єдиною перешкодою на шляху втікачів була невеличка військова легкова машина, запаркована просто перед Зульцовим гаражем. Придивившись до неї уважніше, Сміт вирішив, що цю перешкоду можна подолати. Відійшовши від вікна, він рушив до воріт і перевірив, чи болти, на яких тримався замок, усе ще вийнято.

Мері та Карнебі-Джонс уже зайшли до автобуса. Коли Гайді рушила вслід за ними, Шаффер піймав її за плечі й рвучко поцілував. Дівчина здивовано глянула на нього.

— Як, ти не рада мене бачити? — запитав Шаффер. — А я пережив там, на горі, такі страшні пригоди! Мене, панночко, могли навіть убити!

— А ти тепер не такий симпатичний, як дві години тому, — всміхнулася Гайді, потім обережно торкнулася того місця на Шафферовому обличчі, де Каррачолин автомат залишив свій кривавий знак, і додала, піднявшись на приступку автобуса: — До речі, ми й знайомі лише ці дві години.

— Дві години! За сьогоднішню ніч я постарів на двадцять років! А двадцять років, панночко, — це страшенно довге залицяння… О Боже! — Шаффер сумно подивився на Сміта, що вмостився на водійському місці, й торкнув стартер. — Починаються ще одні двадцять років. Всі лягайте на підлогу!

— А ти? — спитала Гайді.

— А я? — Шафферів подив був щирий. Прикладом автомата він вибив вітрове скло в автобусі, зняв автомат із запобіжника й став навколішки. — А я — кондуктор. Мені лягати на підлогу заборонено.

Середній палець забинтованої Смітової руки знов торкнувся стартера, і потужний дизельний двигун умить відреагував. Сміт дав задній хід. Позад автобуса стояли дві чудові автомашини — «мерседес» та «опель», але коли автобус дістався задньої стіни гаража, це були вже дві купи брухту на гаражному подвір'ї. Не звернувши на це уваги, Сміт увімкнув першу передачу і дав газу. Автобус ревнув і рушив уперед, набираючи швидкості.

Сміт спрямував важкий протисніговий буфер, закріплений на автобусі спереду, просто на середину двостулкових воріт, і вони, хоч які були масивні, піддалися, мов картонні; з гучним тріском, після якого уламки дощок розлетілися в повітрі, як конфетті, автобус вихопився на вулицю. Сміт рвучко крутонув кермо праворуч, щоб не вискочити на заповнений натовпом протилежний тротуар.

Хоча на вулиці й справді юрмилося чимало людей, та ґаволови, що спостерігали за пожежею в замку, принаймні були попереджені ревінням двигуна, перш ніж автобус пробив гаражні ворота. А от військовий лімузин не мав можливості врятуватися. Перш ніж котрийсь із двох його пасажирів — сержант за кермом та майор із трубкою радіотелефону в одній руці й сигарою в другій — устиг щось зрозуміти, їхню машину вже підчепив протисніговий буфер автобуса й попхав перед собою. Якихось п'ятнадцять-двадцять футів машина трималася на буфері, майже висячи в повітрі, потім з'їхала на один бік і залишилася позаду. Хоч як дивно, але вона стала на всі четверо коліс, майор усе ще тримав у руках телефонну трубку та сигару і навіть попіл не впав із неї.

В кінці вулиці, біля «Дикого оленя», гурт мотоциклістів зачудовано дивився на автобус. Першою їхньою думкою було, мабуть, те, що або збожеволів старий Зепп Зальцман, відомий усім водій поштового автобуса, або ж у нього щось із педаллю акселератора.

Але розчарування настало дуже швидко. Вони почули звук двигуна, який мінявся, коли перемикали передачу, й побачили Сміта, що пригнувся за кермом, та Шаффера поруч — з автоматом у руках. Тут спалахнули автобусні фари, і більше мотоциклісти вже нічого не побачили. Але й цього було достатньо. Одна коротка команда сержанта — і мотоциклетний патруль уже осідлав мотоцикли й запустив двигуни.

Але й Сміт побачив достатньо. Він натиснув на сигнал і різко крутнув кермо, кидаючи автобус у бік тротуару. Наміри його були очевидні, тож і реакція в солдатів була миттєва й майже машинальна: не зважившись на явне самогубство, вони покидали мотоцикли й утекли на ґанок пивниці.

Кілька ударів, скрегіт заліза — і протисніговий буфер неначе пережував мотоцикли як величезна щелепа. Сміт вирівняв кермо, понівечені мотоцикли попадали набік, і тільки два з них залишилися висіти на сталевому лезі.

Автобус набирав швидкості, педаль акселератора Сміт майже втопив у підлогу. Передні фари мигали, і вулиця порожніла просто на очах. Останні пішоходи вмить зникли з тротуару, коли Сміт увімкнув альпійський ріжок.

В Альпах поштові автобуси користуються абсолютною перевагою перед усіма іншими видами транспорту, тому переливи поштового ріжка на гірських дорогах — це ніби символ вищості. Звук ріжка — байдуже, чи видно автобус, чи ще ні — змушує всіх пішоходів і всі машини або зупинитися, або ж притиснутися до протилежного боку дороги, що вони й роблять, бо цілковита впевненість у праві поштового автобуса проїхати безперешкодно й першим живе у свідомості мешканців гір від раннього дитинства. І машини, й пішоходи притискалися до стін, неначе їх притягувала невідома магнетична сила, а на обличчях у людей проступав то подив, то цілковите нерозуміння того, що ж діється. Ворожості на обличчях не було — адже все відбувалося так швидко, що ніхто не встигав нічого збагнути.

В кінці вулиці автобус різко повернув ліворуч, і два знівечені мотоцикли спали з протиснігового буфера. Перед очима у Сміта простяглася рівна, як стріла, дорога вздовж темних вод Синього озера. Він вимкнув альпійський ріжок, потім передумав і увімкнув знову — на цій дорозі такий звук був вартий двох кулеметів.

— Чи ви не знаєте якоїсь іншої мелодії? — сердито запитав Шаффер. Тремтячи від холоду перед розбитим вітровим склом, він присів на підлогу, щоб хоч трохи сховатися від крижаного вітру. — Не забудьте гукнути мене, коли знадобляться мої послуги. Десь так через милю, гадаю.

— Як це — через милю?

— Коли під'їдемо до казарм. У того хлопця в лімузині був радіотелефон.

— Справді? — швидко глянув на нього Сміт. — Чому ж ти не застрелив його?

— Бо я вже не та людина, босе! — зітхнув Шаффер. — У моє життя ввійшло щось прекрасне…

— Між іншим, ти й не встиг би його підстрелити.

— А між іншим, як ви слушно помітили, я й не встиг би цього зробити. — Шаффер обернувся й подивився крізь задню шибку автобуса, чи нема за ними погоні.

Але дорога була порожня. Однак картина із заднього вікна відкривалася досить цікава: «Шлосс Адлер», уже цілком охоплений велетенськими омахами полум'я, своїм пекельним світлом на півмилі осявав засніжені схили й долину. Ясно було, що погасити пожежу не пощастить, на ранок там буде лише купа обгорілого каміння, що протягом кількох наступних поколінь псуватиме чудовий краєвид у мальовничій гірській долині.

Шаффер відвів погляд від замку й пошукав поглядом трьох інших пасажирів автобуса. Але всі вони поховалися під сидіннями. Вилаявшись, коли на ще одній вибоїні його жбурнуло на бічні дверцята, Шаффер уперся ногами в підлогу міцніше й глянув на підсвітлений спідометр.

— Рятуй нас Боже! — вражено вигукнув він. — Дев'яносто!

— Кілометрів, а не миль, — спокійно пояснив Сміт.

— А-а, — вже спокійніше мовив Шаффер, подивився, як Сміт знімає з акселератора ногу й тисне на гальмо, тоді знову глянув крізь вибите вітрове скло й тихо свиснув. Ворота військового містечка були за якихось двісті ярдів. Місце перед вартівнею та широкий плац заливало яскраве світло від ліхтарів, гурти озброєних солдатів, здавалося, безладно снували туди-сюди. Враження безладдя, як враз зрозумів Сміт, було цілком хибне. Солдати підбігали до вантажівок і хутко залазили в кузови.

— Висока активність і жодної помилки, — зауважив Шаффер і додав: — Я ось думаю, чи не…

Він ураз замовк, очі в нього полізли на лоба: з воріт казарм попри вартівню виповз величезний танк, зупинився, розвернувсь на сто вісімдесят градусів і перекрив їм шлях. Його гармата покрутилася туди-сюди й завмерла, спрямована просто на фари автобуса, що під'їздив.

— Ой лишенько! — вражено прошепотів Шаффер. — Та це ж «тигр»! У нього — вісімдесятивосьмиміліметрова гармата, босе!

— Так, це не іграшка, факт! — погодився Сміт. — Лягай на підлогу! — І заходився ввічливо мигати фарами назустріч «тигрові», молячи Бога, щоб стрілець у танку не натиснув на спуск страшної гармати.

Стрілець таки не натиснув на спуск. Сміт зменшив швидкість, завернув у ворота казарм і зупинився. Намагаючись не показувати своєї пораненої руки, він опустив бічну шибку й вистромився з вікна. До автобуса вже бігли троє солдатів із сержантом на чолі; в усіх — автомати напоготові.

— Швидше! — закричав Сміт. — Телефон! І лікаря сюди! — Він показав пальцем позад себе у салон. — Там полковник Вайснер! Його двічі поранено, в легені. Та не стійте ж, ради Бога!

— Але… Але ж поштовий автобус… — почав сержант. — Нам подзвонив…

— Він був п'яний, чорт забирай! Завтра піде під трибунал! — І Сміт, стишивши голос, додав: — А ви — разом з ним, якщо полковник помре.

Сміт натиснув на педаль і поволі рушив з місця. Сержант, переконаний виглядом майорського мундира, тим, що автобус так неквапно заїхав до казарм, а над усе — звуками альпійського ріжка, якого все ще не вимикав Сміт, побіг до найближчого телефону.

І далі тихо котячись на першій передачі, Сміт обережно минав скупчення солдатів та машин, групу готових рушати мотоциклістів, кілька бронетранспортерів із запущеними двигунами — передні з них уже сунули в бік воріт, але не так швидко, як того хотілося б Смітові. Неподалік від автобуса стояв гурт офіцерів, переважно вищі чини; вони про щось по-дружньому розмовляли. Сміт пригальмував біля них і вистромився з вікна:

— Їх оточили! Вони в пивниці «Дикий олень»! Полковника Вайснера вони захопили заложником. Не баріться, Бога ради!

Раптом Сміт замовк, бо впізнав серед офіцерів альпійського капітана, з яким уранці розмовляв у пивниці, видаючи себе за майора Бернда Гіммлера. Наступної миті офіцер теж упізнав Сміта, вражено роззявив рота, але не встиг його стулити, як Сміт уже щосили натиснув на акселератор, і автобус рвонув до воріт, змушуючи переляканих солдатів на всі боки відскакувати від важкого протиснігового буфера. Капітан, очевидно, був такий вражений, що автобус проїхав ярдів із тридцять, перш ніж усі його шибки порозліталися від пострілів. Та Сміт, пригинаючись за кермом, усе ж вивів автобуса за ворота, різко звернув праворуч, на шосе, і огорожа казарм сховала їх від солдатів на плацу.

Але виявилося, що вони тільки потрапили з вогню та в полум'я: від іншого, куди страшнішого ворога тепер не було ніякого захисту. Сміт майже втратив управління автобусом, коли щось із страшною силою пробило бічні дверцята, пройшло крізь автобус і вибухнуло серед заметів за півсотні ярдів попереду.

— Це «тигр»! — закричав Шаффер. — Це та його бісова вісім десятивосьмиміліметрова…

— На підлогу! — Сміт пригнувся за кермом, і тепер з-за нього визирали лише його очі. — Перший снаряд пройшов занизько. А наступний…

Наступний снаряд пройшов крізь верхню частину задніх дверей і пробив дах просто над вітровим склом. Вибуху цього разу не було.

— Що це, холостий? — з надією запитав Шаффер.

— Який там у біса холостий! — знову випроставшись, Сміт шалено крутив туди-сюди кермо, кидаючи автобус у різні боки, щоб не дати стрільцеві прицілитися. — Протитанкові снаряди, хлопче! Перш ніж вибухнути, вони пробивають дводюймову броню.

Він пригнувся, коли пролунав новий постріл, і тре ій снаряд зніс більшість вікон з правого боку автобуса, засипавши його, Сміта, й Шаффера цілою зливою дрібних осколків скла.

— От хай тільки снаряд влучить у шасі або в двигун чи хоча б у протисніговий буфер, тоді ти дізнаєшся…

— Не треба! — заволав Шаффер. — Краще вже я нічого не знатиму!.. — Помовчавши трохи, він запитав: — Що, у нього там робочий час закінчився?

— Ні. — Сміт подивився у дзеркальце заднього огляду й вирівняв кермо. — Ніколи б не подумав, що радітиму з того, що за мною женуться кілька бронетранспортерів з альпійськими стрільцями.

Сміт увімкнув найвищу передачу і з усієї сили натиснув на газ. Шаффер обернувся й глянув крізь розтрощені задні дверцята. На дорозі можна було нарахувати принаймні три пари фар, ще дві вантажівки саме виїздили з воріт казарм, а між ними рухався танк, автобуса якому й затулили передні переслідувачі.

— Ну, радіти — не те слово. Щодо мене, то я просто в екстазі. «Тигр» — це одне, а вошиві транспортерчики — зовсім інше. — Шаффер швидко пройшов у задню частину автобуса повз Мері, Гайді та Карнебі-Джонса, які саме зводилися на тремтячі ноги, й побачив складені на задніх сидіннях ящики з пляшками.

— Шість ящиків! А ми просили лише два, — звернувся він до Гайді. — Золотко, ти мене просто ощасливила!

Він відчинив задні дверцята й почав витрушувати пляшки з ящиків на дорогу. Деякі з пляшок падали з глухим звуком у сніг на узбіччі, але автобус мчав на такій швидкості, що більшість із них розбилися на друзки.

Перша з двох передніх машин була вже за триста ярдів від автобуса, коли потрапила на розтрощене скло. Шаффер не бачив усього, що трапилося, але з того, що можна було розгледіти й почути звіддаля, наслідки були задовільні. Вогні від фар передньої машини почали кидатися в різні боки, вищання гальм долинуло навіть крізь гуркіт автобусного дизеля, а тоді пролунав гуркіт: це друга машина налетіла ззаду на першу. На мить обидві машини наче злиплися, рухаючись далі разом, потім завмерли: передні колеса першої опинились у лівому кюветі, а задні колеса другої — в правому. Фари обох машин погасли, але у світлі вантажівок, що їхали за ними, було видно, що дорогу цілком заблоковано.

— Круто зроблено! — захоплено вигукнув Шаффер. — Дуже круто, Шаффере! — І обернувся до Сміта: — Це їх затримає, босе!

— Ясна річ, затримає, — похмуро відказав Сміт. — Затримає на цілу хвилину. Шини великих вантажівок ти такими пляшками не проб'єш, а відтягти з дороги поламані машини — хвилина роботи. Гайді!

Гайді підійшла, тремтячи од вітру, що залітав тепер в усі вибиті вікна.

— Слухаю, майоре.

— Чи далеко до повороту?

— Миля.

— А до дерев'яного містка — того, що зветься, «Старим містком»?

— Ще миля.

— Виходить, три хвилини. Щонайбільше. — Він звернувся до Шаффера: — Три хвилини, лейтенанте! Встигнеш приготуватися?

— Встигну. — Шаффер уже зв'язував докупи по кілька пластикових мін. Обмотуючи їх липкою ізоляційною стрічкою, він залишав довгі кінці стрічки. Шаффер саме закінчував останню зв'язку, коли автобус, уже минувши озеро в сосновому лісі, круто звернув ліворуч, аж лейтенанта кинуло на стінку салону.

— Пробач, — крикнув Сміт, — я мало не проґавив цей поворот. Залишилося менше, ніж миля, лейтенанте!

— Без паніки! — життєрадісно відказав Шаффер, дістав ножа й почав обрізати ґноти на зарядах якомога коротше. Потім враз завмер, кинувши погляд крізь задні дверцята: зовсім близько від них мигали потужні фари, швидко наближаючись. Життєрадісність у голосі Шаффера зникла. — Ну, може, трохи паніки й не завадило б, босе. У мене для вас погані новини.

— А в мене — дзеркало заднього огляду. Чи далеко ще, Гайді?

— За наступним поворотом.

Поки Шаффер гарячково готував вибухівку, Сміт зосередився на тому, щоб зробити поворот на високій швидкості й не потрапити в кювет. І ось вони завернули, і до мосту залишилося не більше ніж сто ярдів.

Сміт подумав, що якби був вибір, то він не став би переїздити через такий місток навіть велосипедом, не те що шеститонним автобусом. Якби це ще був місток над тихою неглибокою річечкою… Але такий — півсотні футів завдовжки, вкритий погано припасованими залізничними шпалами, перекинутий через урвище у двісті завглибшки… 1 тримався місток на старих дерев'яних підпорах — таким підпорам господар не довірив би навіть столика на пікніку в садку.

Сміт увірвався на цю ветху споруду на швидкості сорок миль на годину. Загалом розумніше було, очевидно, минати цей місток якомога повільніше, але Сміт розважив так: чим менше він затримуватиметься на кожній ненадійній шпалі, тим краще.

Важкі протиснігові ланцюги на колесах жахливо загуркотіли по містку, автобуса кидало з боку в бік, наче він танцював якийсь химерний танець, а сам місток увесь здригався й тремтів. Спершу Сміт збирався зупинитись посеред містка, але тепер це виявилося неможливим. Доїхавши до його кінця, Сміт натиснув на гальма й зупинився вже на твердій землі, ярдів двадцять за містком.

Перш ніж автобус став, Шаффер уже стояв у задніх дверцятах, тримаючи дві зв'язки пластикових зарядів. Стрибнувши на землю, він подався по розхитаних шпалах до місця, де були головні підпори. Не минуло й двадцяти секунд як він примотав ізоляційною стрічкою одну зв'язку до правої підпори, перебіг на другий бік містка й примотав другу зв'язку до лівої опори. Почувши дедалі голосніший гуркіт двигунів, що наближався, він зиркнув у той бік, побачив світло від фар машини, яка саме звертала на лісову дорогу до містка, підпалив гніт на вибухівці, перебіг на другий бік, підпалив другий гніт і помчав до автобуса. Сміт уже натискав на газ, рушаючи з місця, коли Шаффер перевалився через задні дверцята, супутники втягли його до салону.

Вмостившись на підлозі салону так, що ноги звисали з вибитих задніх дверцят, Шаффер побачив, що машина переслідувачів уже за сотню ярдів від містка й набирає швидкості після повороту. На хвилю Шаффера охопив страх — він подумав, чи не задовгими залишив ґноти, адже переслідувачі виявилися ближче, ніж він сподівався. З тривожних облич у дівчат та в літнього чоловіка поруч із ним Шаффер зрозумів, що в них тепер та сама думка.

Два гучні вибухи — а за мить до них були два яскраві білі спалахи, характерні для пластикової вибухівки, — пролунали майже одночасно. Шпали та колоди полетіли на футів сорок угору, потім, наче в уповільненій кінозйомці, вниз. Багато з них попадали знову на місток, і навіть їх було б досить, щоб змести рештки підпор. Ще хвилину тому це був місток, а тепер — урвище над безоднею. На протилежному боці перелякано метлялися з боку в бік фари вантажівки — водій робив шалені спроби зупинити машину раніше, ніж вона скотиться в прірву. Здавалося, вона таки й скотиться, але переднє колесо наткнулося на якийсь камінь чи колоду, машина смикнулась і завмерла.

Шаффер задоволено покрутив головою, тоді підвівся з підлоги, сів на заднє сидіння, закурив сигарету, викинув у вікно сірника й зауважив:

— Вам пощастило, що я — поруч із вами.

— Скільки талантів, та ще й скромність! — захоплено додала Гайді.

— Справді, це рідкісне поєднання, — визнав Шаффер. — Але на тебе чекає ще ціла купа приємних сюрпризів, якщо ми проживемо все життя разом. Чи далеко ще до того аеродрому?

— П'ять миль. Тобто хвилин вісім. Але ця дорога — єдина. Місток висаджено, отже, нам немає чого квапитись.

— Може, й так. Але Шафферові не терпиться відлетіти звідси. А скажи-но, серденько, оті пивні пляшки геть усі порожні?

— Ті, які ти викинув, — усі.

— Та я просто не гідний такої дівчини! — захоплено вигукнув Шаффер.

— Просто іноді ми однаково думаємо, — в'їдливо відказала Гайді.

Шаффер усміхнувся, прихопив дві пляшки й рушив салоном до Сміта, який охоче взяв одну й поступився Шафферові місцем. Пов'язка на правій долоні в Сміта вже вся просякла кров'ю. Обличчя в нього було дуже бліде, але Шаффер промовчав.

Через три хвилини вони виїхали з лісу й помчали полем, а ще через п'ять Шаффер, слухаючись вказівок Гайді, завернув у вузькі ворота ліворуч. У світлі від фар вони побачили два невеличкі ангари, трохи далі — злітну смугу та подірявлений кулями бомбардувальник «москіто».

— Який чудовий вигляд, чи не так? — кивнув головою Шаффер у бік літака. — На цьому транспорті прибув пан Карнебі-Джонс? Сміт відповів:

— Це все почалося з «москіто» й закінчиться, сподіваюся, теж «москіто». Ми — на аеродромі Обергаузен баварської гірськорятувальної авіації.

— Тричі слава баварській гірськорятувальній авіації! — Шаффер зупинив автобус біля самої злітної смуги і вимкнув фари та двигун.

Вони мовчки сиділи в темряві й чекали.

Полковник Вайат-Тернер поглянув крізь бічний ілюмінатор і з полегкістю зііхнув: уперше за цю ніч земля внизу виднілася досить далеко, під крилом літака. Він насмішкувато запитав:

— У вас не витримали нерви, командире?

— Нерви мої востаннє не витримали були третього вересня тридцять дев'ятого року, — спокійно відповів Карпентер. — Нам треба набрати висоту, інакше не помітимо орієнтирів.

— А ви впевнені, що ми летимо правильним курсом?

— Без сумніву. Он там — Вайсшпітце. Летіти залишилося три хвилини. — Карпентер на мить замовк, потім додав: — Яка незвичайна картина там, унизу — наче фейєрверк на день Гая Фокса, чи не так?

Командир ескадрильї не перебільшував. Силует Вайсшпітце звіддаля ледь проглядав, але помилитися було неможливо: на схилі, ближче до підніжжя гори палала величезна пожежа. Снопи якихось великих іскор злітали, наче фейєрверк, високо над самим полум'ям.

— Гадаю, вибухають снаряди чи щось таке, — задумливо сказав Карпентер. — Це ж у «Шлосс Адлері», ясна річ. У когось із ваших хлопців були сірники?

— Очевидно. — Вайат-Тернер незворушно дивився на пожежу. — Картина справді небуденна.

— Атож, небуденна, — погодився Карпентер, потім торкнув полковника за плече й показав униз і вперед. — Але он там — картина куди прекрасніша, чи не найпрекрасніша, яку я бачив.

Вайат-Тернер глянув туди, куди показував Карпентерів палець. Менше, ніж за дві милі, попереду й на півтисячі футів нижче мигала пара автомобільних фар, що їх вмикали й вимикали що дві секунди. Зусиллям волі полковник відвів погляд і зиркнув на Карпентера, потім — знову на фари внизу. Він дивився на них, мов загіпнотизований, похитуючи головою від подиву.

Шаффер увімкнув фари на всю потужність, заливши світлом злітну смугу, потім, щойно тінь від літака впала на початок смуги, запустив двигуна, а коли «москіто» ковзнув над автобусом і м'яко приземлився, поволі рушив з місця.

Через хвилину Шаффер уже підігнав автобуса просто під завмерлий літак. А ще за хвилину, коли всі вже були в літаку, Карпентер розвернув «москіто» на сто вісімдесят градусів і, не відпускаючи гальм, почав доводити двигун до максимальних обертів. Літак рушив з місця так стрімко, що відірвався від землі за двісті ярдів до кінця злітної смуги. Першу хвилину Карпентер, набираючи висоту, тримав курс просто на палаючий замок, потім це похоронне вогнище зникло під крилом — літак повернув на північний схід, додому.