Куди залітають лиш орли

7

Вдруге за чверть години Сміт із Шаффером спинилися перед дверима до менестрельської галереї, вимкнули світло в коридорі, прислухалися й прослизнули всередину. Цього разу, однак, Сміт дотягнувся крізь вузеньку щілину до вимикача й знову ввімкнув світло в коридорі. Він не сподівався вдруге вийти в ці двері ані цієї, ані якоїсь іншої ночі й не хотів привертати чиєїсь уваги хай навіть до такої зовні малозначущої деталі. Він розумів: їхнє життя залежить від того, наскільки вони усвідомлять усі можливі небезпеки, хоч ці небезпеки можуть виникнути й не скоро.

Цього разу Сміт із Шаффером не зупинилися в глибині галереї. Вони обережно пройшли наперед, до сходів, які вели у власне золоту вітальню, й посідали на лавах обабіч проходу. Ця частина зали також потопала в темряві, тож знизу помітити їх не могли.

До полковника Крамера, рейхсмаршала Роземайєра, Джонса та Анни-Марі приєдналися ще троє: Каррачола, Томас та Крістіансен — вже не зв'язані й не під вартою. Навпаки, всі троє сиділи в зручних позах на золоченій канапі, тримаючи в руках чарки з коньяком. Навіть Анна-Марі мала в руці чарку. Здавалося, вони святкують якусь подію.

Крамер підніс чарку в бік трьох чоловіків на канапі.

— Ваше здоров'я, панове. Ваше здоров'я. — Він повернувся до рейхсмаршала. — Ці троє хлопців — найвправніші в Європі.

— Гадаю, без таких нам не обійтися, — промовив Роземайєр трохи стриманіше. — Принаймні їхня відвага не викликає сумніву. Ваше здоров'я, панове.

— Ваше здоров'я, панове, — в'їдливо повторив Джонс і жбурнув свою чарку у вогонь. — Ось як я п'ю за подвійних агентів.

Шаффер нахилився через прохід і прошепотів:

— А ви казали, що з нього нікудишній актор.

— Ніхто й ніколи не платив йому досі двадцять п'ять тисяч «зелених», — саркастично відповів Сміт.

— Ну, ну, генерале! Найкраще венеційське скло! — Крамер осудливо похитав головою, тоді всміхнувся. — А втім, я розумію вашу досаду. Звитяжні рятівники виявилися, сказати б, пташками не з вашої зграї…

— Подвійні агенти! — Від огиди Джонс просто-таки випльовував слова. Крамер знову вибачливо всміхнувсь і повернувся до трьох чоловіків на канапі.

— А як щодо вашого повернення, панове? Все так само продумано, як і з закиданням сюди?

— Наш мовчун натякнув нам про це лиш у загальних рисах, — обережно сказав Каррачола. — Бомбардувальник «москіто» має підібрати нас у Салені. Це невеличке село в Швейцарії, на північ від Фрауенфельда. Біля нього є цивільний аеродром.

Шаффер знову нахилився через прохід і захоплено прошепотів:

— А ви — таки видатний брехун!

— Отже, Сален, — підсумував Крамер. — Я все розумію. Швейцарці люблять дивитися на такі речі крізь пальці, коли це їх влаштовує; але й ми, виходячи з наших інтересів, не завше проти цього протестуємо. Дивні речі діються в цьому Салені… А тепер ось — невеличка радіограма в Лондон: час прильоту й таке інше. Потім вертольотом до кордону — це значно легше, ніж пішки, — а там уже й до Салена недалеко. І ось ви у Вайтхоллі: доповідаєте, що іще до того, як ви дісталися в замок, генерала Карнебі перевезли до Берліна.

— Назад у Лондон? — Томас похитав головою. — Не все так просто, полковнику, поки десь іще гуляє Сміт із тим янкі. А що буде, коли вони все розвідають і передадуть у Лондон?

— За кого ви нас маєте? — втомлено промовив Крамер. — Звісно ж, ви доповісте й про трагічну загибель свого шефа. Як тільки ми виявили в багажному відділенні ще тепленьку рацію, ми пустили по сліду собак. Ваш дорогоцінний майор Сміт був останній, хто ніс передавача, і він залишив прекрасний чіткий слід. Далі він пішов уздовж східної околиці села до нижньої станції канатної дороги.

— До підйомника? — Томас був щиро здивований.

— До підйомника. Ваш майор, Томасе, або безнадійний дурень, або ж дуже небезпечний супротивник. Сказати правду, я нічого про нього не знаю. А там, на нижній станції, собаки згубили слід. Їх обвели навколо станції, завели навіть до вагончика, але марно. Наша здобич наче розтанула в повітрі. Але потому одному з детективів таки спало на думку обстежити повітря, тобто дах станції. Виявилося, що двоє чоловіків уже побували там до нього. Далі був лише один логічний крок до того, щоб обстежити дах самого вагончика, і, звісно ж…

— Вони в замку! — вигукнув Крістіансен.

— І звідси вже не вийдуть. — Полковник Крамер зручно відкинувся на спинку крісла. — Тож не турбуйтеся, панове. Всі виходи перекрито, в тому числі й верхню станцію. Ми подвоїли кількість вартових, і зараз починаємо прочісувати замок поверх за поверхом.

На темній галереї Сміт із Шаффером стурбовано перезирнулися.

— Не знаю… — проказав Томас. — Він — кмітлива бестія.

Крамер подивився на годинника.

— За п'ятнадцять хвилин, даю вам гарантію. — Потім спинив погляд на Джонсі. — Хоч як мені не хочеться цього робити, генерале, але чи не пора нам розпочати ваше… е-е… лікування?

Джонс пропік очима Каррачолу, Томаса та Крістіансена і дуже повільно й чітко промовив:

— Ви — брудні свині!

— Це суперечить моїм принципам, генерале, — ніяково проказав Роземайєр. — Якби ми могли обійтися без застосування сили…

— Принципам? Ви мене добиваєте! — Джонс підвівся, з горла його вихопився клекіт. — Прокляття на ваші голови! Принципи Гаазької конвенції! І це — еліта кривавого третього рейху! — Він скинув кітель, закачав рукава сорочки й сів.

Запала коротка ніякова мовчанка, тоді Крамер кивнув головою Анні-Марі, яка поставила чарку й рушила до бічних дверей із золотої вітальні. Всім було видно, що Анну-Марі не дуже пригнічує її роль: ледве помітна усмішка на її обличчі свідчила про приємне очікування.

Сміт із Шаффером знову перезирнулися, але вже не стурбовано, а як люди, котрі знають, що їм робити, і сповнені рішучості довести справу до кінця. Вони обережно підвелися і з автоматами в руках почали повільно спускатися сходами, намагаючись ступати якомога ближче до краю, щоб східці не рипіли під ногами.

Вони були вже на півдорозі донизу й мали ось-ось цілком виступити з темряви, коли до вітальні повернулася Анна-Марі з невеличкою металевою тацею. На таці стояв слоїк з якоюсь безбарвною рідиною, скляночка й лежав шприц. Вона поставила тацю на столик поруч із Джонсом і вилила рідину із слоїка в скляночку.

Сміт із Шаффером спустилися сходами й тепер підходили до товариства біля каміна. Вони вже вийшли з темряви, і тепер їх відразу побачив би кожен, хто б повернув голову в їхній бік. Але всі погляди були прикуті до іншого видовища: Анна-Марі наповнила шприц рідиною і ще раз оглянула його на світло. Сміт із Шаффером підходили все ближче, нечутно ступаючи по розкішному золотистому килиму.

Обережно, але звично, все ще з усмішкою на губах, Анна-Марі протерла потрібне місце на Джонсовій руці вмоченою в спирт ваткою.

Всі глядачі мимоволі нахилилися вперед, коли вона міцно стиснула однією рукою Джонсів зап'ясток, тримаючи в другій шприца. На мить голка застигла біля вени.

— Даремно витрачаєте дорогоцінний скополамін, моя люба, — сказав Сміт. — Все одно ви нічого від нього не дізнаєтесь.

Шприц нечутно вислизнув з її руки й упав на підлогу. Всі на мить застигли, потім водночас повернулися в бік двох постатей, що підходили зі зброєю в руках. Першим отямився полковник Крамер, потягнувшись рукою до кнопки поруч зі своїм кріслом.

— Не працює? — співчутливо поцікавився Сміт.

Дуже повільно Крамер забрав руку від кнопки.

— Спробуйте, може, та, з другого боку? — доброзичливо підказав Сміт. — Ви пробуйте, я почекаю.

Крамер кинув на нього пронизливий погляд.

— Ви помітили, полковнику, — вів далі Сміт, — що мій автомат націлений не на вас, а на нього. — Він показав дулом на Каррачолу. — На нього, — перевів зброю на Томаса, — на нього, — вказав на Крістіансена, — й на нього! — Різко повернувшись, він ударив по дулу Шафферового автомата: — Кинь зброю! Зараз же!

— Кинути зброю? — Шаффер був приголомшений. — На Бога, що це…

Сміт швидко ступив уперед і блискавично прикладом автомата вдарив Шаффера в сонячне сплетіння. Шаффер скорчився, зігнувсь удвічі й дуже поволі, долаючи нестерпний біль, почав розгинатися. Поглянувши на Сміта очима, повними люті, він скинув з плеча ремінь, і його автомат упав на підлогу.

— Сядь отам. — Дулом автомата Сміт показав на крісло між Роземайєром і канапою, де сиділи троє.

— Проклятий брудний перекинчик! — процідив крізь зуби Шаффер.

— Всі вони так казали. Ви зовсім не оригінальні. — У Смітовому голосі пролунала погроза. — В це крісло, Шаффере.

Шаффер, тримаючись за сонячне сплетіння, насилу опустився в крісло.

— Ви… Якщо я тільки доживу… — почав був він.

— Але навряд, — урвав його Сміт, зручно вмощуючись у кріслі поруч із полковником Крамером. — Простодушний американець, — кинув він безтурботно. — Додає трохи місцевого колориту.

— Розумію, — сказав Крамер, хоча насправді не розумів нічого. — Чи не можна попросити вас пояснити, що все це означає, — не зовсім упевнено додав він після паузи.

Сміт відмахнувся.

— На все свій час, любий Крамере, на все свій час. Як я вже казав, люба моя Анно-Марі…

— Звідки ви знаєте її ім'я? — різко запитав Крамер.

Сміт загадково всміхнувся і, не звертаючи уваги на полковникове запитання, повів далі:

— Як я вже казав, не варто даремно витрачати скополамін. Він тільки допоможе вам з'ясувати таку просту річ, що перед вами — не генерал-лейтенант Джордж Карнебі, головний координатор у підготовці до відкриття другого фронту, а такий собі Картрайт Джонс, американський актор, якому пообіцяли заплатити двадцять п'ять тисяч доларів за те, щоб він зіграв роль генерала Карнебі. — Сміт поглянув на Джонса й кивнув головою. — Вітаю вас, пане Джонсе. Вельми переконлива гра. Шкода, що до кінця війни вам доведеться просидіти в концтаборі.

Крамер із Роземайєром скочили на ноги, решта троє на канапі подалися вперед. На обличчях у всіх відбився отой самий вираз недовіри. Якби Картрайт Джонс був перший прибулець на землю з інших світів, то й тоді він навряд чи викликав би таку реакцію.

— Так-так-так, — промовив Сміт. — Диво, та й годі. — Він торкнувся Крамерової руки й показав у бік Каррачоли, Томаса й Крістіансена. — Не зрозуміло, правда ж? Здається, вони здивовані не менше від вас?

— Це правда? — грізно запитав у Джонса Роземайєр. — Те, що він каже. Голосом, що більше скидався на шепіт, Джонс промовив:

— Як?.. Як, на Бога?.. Хто ви такий?..

— «Нічний прибулець із країв далеких», як, мабуть, сказали б ви зі сцени. — Сміт непевно махнув рукою. — Що ж, може, союзники й заплатять вам по війні двадцять п'ять тисяч. Але я не дуже на це сподівався б. Коли вже міжнародне право дозволяє розстрілювати ворожих солдатів, переодягнених у цивільне, то я не бачу підстав, чому цього не можна зробити і в протилежному випадку. — Сміт потягнувся й позіхнув. — А зараз, люба моя Анно-Марі, чи можу я — з вашого дозволу, любий Крамере! — попросити вас налити мені чарочку вашого пречудового «Наполеона»? Від катання на даху вагончика я добряче стомився.

Дівчина завагалася, поглянула на Крамера та Роземайєра і, не дочекавшись ані схвалення, ані заперечення, таки наповнила чарку й подала її Смітові. Вдихнувши тонкий запах коньяку й відпивши маленький ковточок, Сміт знову вклонився Джонсові.

— Ще раз вітаю вас. Ви добре розумієтесь у напоях. — Він знову покуштував «Наполеона» й сумно промовив уже до Крамера: — Подумати лишень, яким божественним трунком ви пригощали ворогів третього рейху!

— Не слухайте його, полковнику, не слухайте його! — люто вигукнув Каррачола. — Він бреше! Він хоче…

Сміт наставив автомата Каррачолі в груди й м'яко промовив:

— Заспокойся, або я сам тебе заспокою, брудний зраднику! Ти ще матимеш нагоду показати себе, і тоді ми побачимо, хто бреше. — Він знов опустив зброю на коліна і втомлено додав: — Полковнику Крамере, розмовляти з вами й водночас тримати на прицілі цю малоприємну трійцю — для мене не велике задоволення. У вас є надійний вартовий? Хлопець, який триматиме язика за зубами? — Він знову відкинувся на спинку крісла і почав смакувати коньяком, не зважаючи на злі погляди чотирьох своїх колишніх товаришів.

Крамер уважно подивився на нього, тоді потягнувся рукою до телефону.

Колишні порохові погреби «Шлосс Адлера», перетворені тепер на кав'ярню, цілком відповідали загальному настроєві замку — чомусь середньому між сном про добу лицарства й важким маренням. То були величезні темні зали з чорними від кіптяви сволоками й кам'яними стінами, на яких висіли старовинні обладунки та зброя. Півдесятка масивних столів з колишньої монастирської трапезної та важкі дубові лави стояли вздовж зали. Гасові лампи, підвішені на залізних ланцюгах до стелі, створювали, залежно від настрою того, хто входив, відчуття або затишку, або навислої загрози. Звісно ж, вигляд цієї кав'ярні не додав Мері впевненості. Вона провела очима кількох озброєних до зубів чоловіків, які щойно виходили, й знову подивилася на військового, що сидів поруч із нею в кутку.

— То про що я казав? — перепитав фон Браухіч.

— Що потрібно тим людям? Здається, вони когось шукають…

— Забудьте про них. Зараз ви з фон Браухічем.

— Але ж ви розмовляли з ними. Чого їм треба?

— Вони кажуть, нібито в замок проникли шпигуни. — Фон Браухіч розсміявся. — Ви тільки уявіть собі! Шпигуни в «Шлосс Адлері»! У штабі гестапо! Напевно, вони прилетіли на мітлах. А втім, коли комендант — жінка, то раз на тиждень шпигуни неодмінно навідуються… А що ж я говорив про Дюссельдорф?.. — Він помітив її порожню філіжанку. — Вибачте, люба фройляйн. Ще кави?

— Дякую! Я справді вже маю йти.

Фон Браухіч знову розсміявся й поклав свою руку на її.

— Куди? У «Шлосс Адлері» йти нікуди! — Він повернувся вбік і гукнув: — Фройляйн! Ще дві кави! Зі шнапсом!

Поки він робив замовлення, Мері позирнула на годинника, і її обличчям перебіг вираз розпачу. Але коли фон Браухіч знов обернувся до неї, вона мило всміхнулася:

— То що ж ви говорили про Дюссельдорф?..

Товариство в золотій вітальні побільшало ще на одного — високого вартового з важким холодним поглядом і карабіном у вмілих дужих руках. Він став позад канапи, на якій сиділи Каррачола, Том ас та Крістіансен, і почав пильно стежити за ними, час від часу кидаючи швидкий погляд на Шаффера.

— Так буде краще, — схвально промовив Сміт. Він підвівся, залишивши автомата на підлозі, підійшов до столика з пляшками, знову наповнив собі чарку й повернувся до крісла.

— Все забере в нас усього кілька хвилин, — повів далі Сміт з погрозою в голосі. — Анно-Марі, принесіть іще три капсули скополаміну. — Він осміхнувся до неї. — І не забудьте ще три шприци.

— Полковнику Крамере! — розпачливо вигукнув Каррачола. — Це якесь божевілля! Невже ви дозволите…

— Вартовий! — У Смітовому голосі бринів метал. — Якщо він заговорить ще раз, оглушіть його.

Дуло карабіна вперлося Каррачолі в спину. Той зіщулився, зблід і замовк.

— За кого ви мали рейхсмаршала Роземайєра й полковника Крамера? — різко запитав Сміт. — За довірливих дурників? За малих дітей? За недоносків, таких, як ви самі? Скополамін допоможе вам зрозуміти вашу помилку. Анно-Марі!

Та всміхнулася й рушила виконувати наказ. Не щоночі їй випадала нагода зробити три уколи скополаміну.

— Хвилиночку, фройляйн! — чарка застигла в руці Сміта, а на його обличчя набігла задоволена усмішка — у нього народилася якась нова ідея. — І ще три записники, моя люба!

— Три записники? — Тон полковника Крамера нічого не виказував, очі дивилися пильно. — Три капсули? З ваших слів я зрозумів, що тут четверо ворогів рейху.

— Небезпечних — лише троє, — втомлено відповів Сміт. — Американець? Та він навіть не пам'ятає, який нині день тижня. — Він узяв сигару з коробки на столику і ковтнув ще коньяку. — Давайте діяти за правилами і спершу з'ясуємо, чи варто мені вірити. Спершу — посилання, далі — докази, як заведено в юристів. Насамперед, чому я зажадав покликати вартового й поклав свою зброю? — Після паузи він, ніби сам собі, відповів: — Звісно ж, не для того, щоб розвіяти можливі підозри. По-друге, чому я не вбив полковника Вайснера разом з його людьми, коли вони були в моїх руках? А я, сказати правду, ледве стримав цього гарячого юного американця. Він був настроєний тоді дуже рішуче.

— А я скажу чому! — люто вигукнув Каррачола. — Бо ви знали, що постріли почують!

Сміт позіхнув, хутко видобув з-під куртки пістолета й вистрілив. Звук від удару кулі в спинку канапи за кілька дюймів від Каррачолиного плеча цілком заглушив звук від пострілу. Недбало кинувши зброю на порожнє сусіднє крісло, Сміт глузливо посміхнувся до Каррачоли.

— Не знали, що в мене є така штука? Я не вбив полковника Вайснера тому, що німці не вбивають німців!

— Ви — німець? — Погляд у Крамера був такий самий пильний, але тепер уже не такий байдужий.

— Йоганн Шмідт, до ваших послуг. — Сміт кивнув головою і клацнув підборами. — Він же — капітан Джон Сміт.

— Судячи з вашої вимови, ви з Рейнланду?

— З Гейдельберга.

— Але ж це — моє рідне місто.

— Справді? — Сміт з цікавістю усміхнувся. — Напевно, в нас знайдуться спільні знайомі.

Крамерів погляд знову зробився відстороненим, і полковник, начебто ні до кого не звертаючись, промовив.

— Колони Шарлемана…

— І фонтан на подвір'ї любої старої Фрідріхсбау… — ностальгійно додав Сміт. — І, нарешті, чому я розіграв цю аварію з машиною. Бо знав, що ці троє самозванців не зважаться діяти відверто, доки не подумають, що я мертвий. В кожному разі, якби самозванцем був я, то чи повернувся б я, знаючи, що гру вже програно? І навіщо повертатися? — Він стомлено посміхнувся й кивнув головою в бік Джонса. — Щоб викрити ще одного самозванця?

Крамер задумливо промовив:

— Мушу зізнатися, я вже з нетерпінням чекаю, що скажуть на це наші троє друзів.

— Зараз я вам скажу! — Крістіансен скочив на ноги, не зважаючи на вартового з карабіном. Голос його зривався від люті. — Він обманює вас, він обманює всіх нас! Він — довершений брехун, а ви — довершений дурень, коли дозволяєте навішувати собі таке на вуха. Все це — брехня, від початку й до кінця!

— Годі! — Крамер підніс руку, погляд його потемнів, голос зробився крижаним. — Ви самі винесли собі вирок. Все, що казав цей офіцер, — очевидна правда. Сержанте Гартмане, — звернувся він до вартового, — якщо хтось із цих трьох знову заговорить, то чи зможете ви примусити його змовкнути, але не навіки?

Гартман видобув з-під плаща невеличкого, обшитого шкірою кийка й почепив його собі на руку.

— Ви ж знаєте, що зможу, пане полковнику.

— Гаразд. Розповідайте далі, капітане Шмідте.

— Дякую. — Сміт почувався так, наче хильнув коньяку на честь перемоги над людьми, які хотіли пошити його в дурні, але самі потрапили у власну пастку. — Я тому й дістався сюди на даху вагончика канатки, що знав: вони ніколи не викриють себе, якщо не будуть певні, що мене тут немає й не буде. Принагідно, полковнику, чи не спадало вам на думку, що до «Шлосс Адлера» не можна добутися з даху горішньої станції без линви й помічника в самому замку?

— Прокляття! — Смітове запитання болісно вразило самолюбство Крамера. — Я ніколи не думав…

— Фон Браухіч, — безтурботно кинув Сміт. — Накази він діставав безпосередньо з Берліна. — Поставивши чарку на столик, він устав і підійшов до трьох шпигунів. — Скажіть, звідки я довідався, що Джонс — самозванець? І чому про це не знали ви? І якщо я не капітан Шмідт, то що я взагалі тут роблю? Може, ви мені це розтлумачите?

Троє чоловіків безпорадно перезирнулися.

— Мабуть, годі. — Крамер став поруч із Смітом, і собі розглядаючи трьох геть розгублених і пригнічених агентів.

— Ще ні.

— Мені досить і цих доказів, — наполягав Крамер.

— Це були не докази, а лише посилання. Докази, які мають задовольнити заступника начальника таємної служби Німеччини, ще будуть, як я й обіцяв.

Полковнику, коли ваша ласка, чи знаєте ви ім'я нашої першої особи у Великобританії? Так чи ні?

Крамер кивнув головою.

— Тоді спитаймо про це в них, — провадив Сміт.

Троє на канапі поглянули один на одного, тоді на Сміта. Запала мовчанка. Томас облизнув пересохлі губи, і це не пройшло повз увагу Крамера Сміт дістав з кишені куртки маленького червоного записничка, зняв гумку, що його перехоплювала, вирвав зсередини аркушика, знову надів гумку й поклав записничка до кишені. На аркушику він щось написав і передав його Крамерові. Той поглянув на аркушик і кивнув головою. Сміт забрав аркушика і вкинув його у вогонь.

— А тепер, — сказав Сміт, — тут, у «Шлосс Адлері», у вас найпотужніший у Центральній Європі радіопередавач…

— Ви надзвичайно поінформовані, капітане Шмідте. — Голос у Крамера звучав шанобливо.

— Капітане Сміте, полковнику. Я живу Смітом, дихаю Смітом, зрештою, я став Смітом. Зв'яжіться по радіо із штабом фельдмаршала Кессельрінга в Північній Італії. З начальником його військової розвідки.

— З нашим спільним знайомим? — запитав Крамер.

— З колишнім випускником Гейдельберзького університету, — кивнув головою Сміт. — З полковником Вільгельмом Вільнером. З Віллі-Віллі, — усміхнувся він.

— Ви знаєте й це?! Тоді навіщо ж із ним зв'язуватися!

— Адмірал Канаріс вважав би за потрібне зробити це.

— Ви знаєте й мого начальника? — Голос Крамера зробився ще м'якшим.

— Самоповага підбиває мене сказати «так», а скромність і правдивість змушують відповісти «ні», — з прямодушною усмішкою промовив Сміт. — Я лише працюю на нього.

— Я вже переконався, переконався без жодного сумніву, — промовив Роземайєр. — Але зробіть, як він каже.

Крамер узяв трубку, зв'язався з радіостанцією і став терпляче чекати. Сміт розслабився в кріслі, тримаючи сигару в одній руці, коньяк у другій. Вартовий весь час уважно стежив за трьома чоловіками на канапі, зрідка позираючи й на Шаффера. Ці четверо сиділи із скам'янілими обличчями. Роземайєр та Джонс також якщо й думали про щось, то жодною мірою своїх думок не виказували. Тільки Анна-Марі, яка так до кінця й не зрозуміла, що ж відбувається, раз у раз усміхалася. Лише вона весь цей час ходила по кімнаті. Сміт поманив її пальцем і показав на порожню чарку. Цього було досить, щоб Анна-Марі з чарівною усмішкою слухняно піднесла йому нову наповнену по вінця чарку. Сміт приязно всміхнувся у відповідь. Але поки Крамер чекав зв'язку, ніхто не промовив ані слова.

Задзвонив телефон.

Крамер підвівся і, перемовившись кількома фразами з телефоністами, сказав:

— Полковник Вільгельм Вільнер? Друзяко Віллі-Віллі, як тобі ведеться? — Привітавшись із Вільнером, Крамер перейшов до справи: — У нас тут агент, який каже, що знає тебе. Капітан Джон Сміт. Чи ти… А, то ти з ним знайомий? Добре, добре. — Помовчавши, він повів далі: — Ти можеш описати його?

Крамер уважно слухав, дивлячись на Сміта Раптом він одвернувся, і Сміт мусив підвестися й стати перед ним.

— Дайте ліву руку, — наказав Крамер. — Так, немає пучки на мізинці… Що-що на правому передпліччі? — Сміт, не чекаючи прохання, оголив передпліччя. — Так, два паралельні рубці на відстані трьох сантиметрів один від одного… Що?.. Сказати йому, що він — зрадник?..

— А йому скажіть, що він — ренегат! — розсміявся Сміт.

— А ти — ренегат, — сказав Крамер у трубку. — Шамбертен, кажеш? Спасибі, спасибі. На все добре, друзяко. — Він поклав трубку.

— Ми обидва віддаємо перевагу французьким винам, — пояснив Сміт, ніби вибачаючись.

— Наш головний подвійний агент у Середземномор'ї, — захоплено сказав Крамер. — А я нічого про нього й не знав!

— Мабуть, тому він і є тим, ким є, — сухо промовив Роземайєр.

— Я щасливий. — Сміт знизав плечима й швидко проговорив: — То як мої вірчі грамоти?

— Бездоганні! — вигукнув Крамер. — Бездоганні!

— А як щодо вірчих грамот для трьох наших друзів? — похмуро запитав Сміт. — Як ви знаєте, Крістіансен, Томас і Каррачола — справжні Крістіансен, Томас і Каррачола, — працюючи на…

— Про що, на Бога, ви говорите? — закричав Крістіансен з обличчям, перекривленим від злості. — Справжній Крістіансен…

Гартманів кийок опустився йому на голову, і він осів на підлогу.

— Його попереджали, — похмуро кинув Крамер. — Сподіваюся, ви били не надто сильно, Гартмане?

— Відрубався хвилини на дві, — заспокійливо відповів сержант.

— Гаразд. Гадаю, нам більше не заважатимуть, капітане Шмідте…

— Сміте, — ще раз поправив Крамера Сміт. — Отож, як я вже казав, працюючи на британську контррозвідку, вони не лише забезпечили глибоку інфільтрацію таємної служби Німеччини в англійську шпигунську мережу на континенті, а й самі створили першокласну мережу наших агентів в Англії — надзвичайно цінну мережу, і про це добре знає адмірал Канаріс.

— Це не моя парафія, — сказав Крамер, — але дещо, звісно ж, я знаю.

Сміт холодно скомандував:

— Устаньте, негідники, й сядьте до столу. Сержанте, подайте руку тому хлопцеві на підлозі. Здається, він приходить до тями.

Розгублені, сповнені відчаю Каррачола й Томас підійшли й сіли за стіл. Невдовзі до них приєднався все ще приголомшений Крістіансен. Сержант постояв за ним рівно стільки, скільки треба було, щоб переконатися, що він не випаде з крісла, і знову зайняв своє місце вартового.

По другий бік столу Сміт помахав трьома записничками, що їх принесла Анна-Марі. Потім дістав власного, перехопленого гумкою записничка й поклав його на столик поруч із Крамером.

— Якщо вони — ті, за кого себе видають, — тихо промовив Сміт, — то логічно було б сподіватися, любий Крамере, що вони зможуть написати імена й адреси наших агентів у Великобританії, а також Імена перевербованих нами англійських шпигунів на континенті. Чи не так? — Він значуще замовкнув. — А тоді ми звіримо ці списки з оригіналом у моєму записничку.

— Справді, — задумливо промовив Крамер, — це відразу все з'ясувало б. Прекрасна ідея, капітане Шмідте… тобто Сміте. — Він переможно всміхнувся. — Але скажіть, капітане, список агентів, — він показав рукою на записничка, — тобто те, що ви носите його при собі, чи це не порушення інструкцій?

— Звісно ж, порушення. Але інструкції можуть бути порушені лише з відома того, хто їх затверджував. Невже ви гадаєте, що я сам міг на таке зважитися? Адмірал Вальтер Канаріс зараз має бути в своєму берлінському кабінеті. — Сміт кивнув головою в бік телефону.

— За кого ви мене маєте? — Крамер усміхнувсь, тоді повернувся до трьох за столом. — Ви все чули?

— Тут якесь жахливе непорозуміння… — розпачливо проговорив Каррачола.

— Схоже, що так, — перебив його Крамер.

— Ми зовсім не ставимо під сумнів те, ким є капітан Сміт, — майже простогнав Каррачола. — Жодною мірою більше не ставимо. Але тут якась неймовірна помилка…

— І зробили цю помилку саме ви, — відрубав Сміт.

— Пишіть! — наказав Крамер. — Сержанте Гартмане!

Сержант Гартман ступив крок уперед, тримаючи напоготові кийка. Троє чоловіків схилилися й почали писати.