Куди залітають лиш орли

5

Вагончик канатної дороги повільно виповз із будівлі нижньої станції й розпочав свій шлях нагору, до замку. «Небезпечний підйом», — подумала Мері. З віконця вагончика крізь сніг ледве можна було розгледіти обриси першого пілона. Другого та третього взагалі не було видно, однак гроно яскравих вогнів угорі показувало, куди вони рухаються. «Досі ж люди туди доїжджали, — тупо міркувала Мері. — Доїдемо й ми». А втім, у тому стані, в якому вона тепер опинилася, їй це було вже майже байдуже.

Вагончик, розрахований на двадцять чоловік, зовні був пофарбований у червоне, а всередині добре освітлений. Сидінь не було, лише поручні вздовж стінок. Нагальна потреба в цих поручнях стала очевидною дуже скоро. Вітер був досить рвучкий, тож вагончика почало розгойдувати відразу після того, як вони виїхали з нижньої станції.

Окрім двох солдатів та одного цивільного, у вагончику було троє: фон Браухіч, Мері та Гайді, вбрана тепер у тепле вовняне пальто та хутряну шапку. Фон Браухіч, тримаючись однією рукою за поручень, другою обійняв Мері за плечі й підбадьорливо всміхнувся:

— Боїтеся?

— Ні. — Вона справді не боялася — для цього у неї вже не було сили. Однак навіть у безнадійній ситуації Мері намагалася залишатися професіоналом. — Ні, я не боюся, я просто вмираю від жаху. У мене вже паморочиться в голові. Чи цей вагончик коли-небудь падав?

— Ніколи. — Фон Браухіч був сама впевненість. — Та ви тримайтеся за мене, і все буде гаразд.

— Він це щоразу казав мені, — холодно зауважила Гайді.

— Фройляйн Гайді, — терпляче промовив фон Браухіч, — у мене, звісно, непересічні здібності, але третьої руки немає, отже, передусім — турбота про гостю.

Затуляючи долонею сигарету, Шаффер ховався за телеграфним стовпом, уважно стежачи за чимось. Причина для того, щоб сховати сигарету й уважно придивитися, була поважна: за ярдів сто від нього в світлі від ліхтаря біля воріт військового табору туди-сюди походжали двоє вартових. А за воротами крізь морок прозирали обриси казарм.

Шаффер глянув угору. Сніг уже майже перестав, ось-ось мав визирнути місяць, розгледіти Смітову постать на стовпі було неважко.

В цю хвилину Сміт старанно орудував ножем — спеціальним складаним ножем для командос, який, крім багатьох інших потрібних пристроїв, мав також кусачки для дроту. Акуратно й методично Сміт працював кусачками, і невдовзі вісім телефонних дротів упали на землю. Сміт склав ножа, сховав його до кишені й зліз із стовпа на землю.

— Дрібниця, але не завадить, — усміхнувся він до Шаффера.

— Так, це трішки затримає їх, — погодився той.

Вони підхопили зброю й зникли між сосон, що оточували казарми.

Вагончика розгойдувало дедалі дужче. Він уже долав останній, майже вертикальний відтинок свого шляху. Відчуваючи на плечі руку фон Браухіча й притиснувшись чолом до шибки, Мері розглядала укріплення замку й думала про те, що тепер вони вже під самими хмарами. В цю мить місяць освітив крізь розпанахані хмари увесь казковий замок. Охоплена раптовим жахом, Мері облизала пересохлі губи й мимоволі здригнулася. Це не пройшло повз увагу фон Браухіча. Він знову підбадьорливо стис їй плече — чи не вдвадцяте за час підйому:

— Не турбуйтеся, фройляйн! Усе буде гаразд.

Цей місяць, що раптово вийшов з-за хмар, мало не захопив зненацька Сміта й Шаффера. Вони вже перетнули колію й тихо простували до багажного відділення, коли це все навкруги залило місячне сяйво. На щастя, поруч виявилася тінь від станційного даху. Сховавшись у ній, вони подивилися вперед — туди, де закінчувалися рейки. Ясно й чітко, мов серед білого дня. було видно червоні на тлі снігу вагончики канатної дороги — один підходив до нижньої станції, другий долав останні кілька футів майже вертикального підйому перед горішньою станцією; а ще вище в місячному світлі здіймався чарівний силует замку.

— Це дуже доречно, — люто промовив Шаффер. — Це нам дуже допоможе.

— На небі ще чимало хмар, — спокійно відказав Сміт.

Він прослизнув до багажного відділення, дістав свої відмички й відчинив двері. Шаффер рушив услід за ним.

Швидко знайшовши потрібні рюкзаки, Сміт відрізав добрячий шмат нейлонової линви, обмотав її навколо себе, потім почав перекладати з рюкзака в торбину ручні гранати та пластикову вибухівку. Шаффер делікатно кашлянув.

— Босе… — І промовисто перевів погляд у бік вікна.

— Га?

— Чи не здається вам, босе, що тепер полковник Вайсман уже знає про цю схованку? Тобто слід чекати, що сюди ось-ось завітають гості.

— Справді, слід чекати, — погодився Сміт. — Дивно буде, якщо вони не завітають. Тому я тільки відрізав добрячий шмат линви та взяв гранати й вибухівку лише зі свого та вашого рюкзака. Линви у нас дуже багато, а про те, що в наших рюкзаках, не знає ніхто. Тому нестачу навряд чи помітять.

— Але ж рація?..

— Якщо ми передаватимемо звідси, то нас можуть застукати тут зненацька. А якщо ми заберемо рацію звідси і це виявлять, то стане зрозуміло, що автомобіль на дні озера порожній. Так чи не так?

— Більш-менш так.

— Тому ми підемо на компроміс: спершу візьмемо рацію, але після того, як вийдемо на зв'язок у безпечному місці, повернемо її назад.

— Про яке безпечне місце ви говорите? — здивувався Шаффер. Його обличчя було зовсім похмуре. — У Баварії безпечного місця немає.

— Та є одне, за якихось ярдів двадцять звідси. Туди вони зазирнуть в останню чергу. — Він передав Шафферові зв'язку відмичок. — Ви коли-небудь бували в баварських жіночих туалетах?

Шаффер узяв відмички, недовірливо зиркнув на Сміта, похитав головою й вийшов. Швидко простуючи вздовж колії, він водив туди-сюди ліхтариком, поки зупинився навпроти дверей із написом «DAMEN».

Постоявши хвилю, Шаффер скривив губи, знизав плечима, дістав відмички.

Поволі, неначе з величезним зусиллям, вагончик подолав останні кілька футів і опинився під дахом горішньої станції, в замку. Тут він завмер, двері розчинились, і пасажири вийшли. Від станції, вбудованої в нижню частину північно-західної стіни замку, вони рушили двадцятифутовим тунелем, що похило підіймався вгору. На обох кінцях тунелю були міцні залізні двері й озброєна охорона. Вийшовши з верхніх дверей, вони опинилися на замковому подвір'ї. Єдиний вихід звідти вів через масивні сталеві ворота, що їх охороняла група добре озброєних солдатів з собаками. Подвір'я було добре освітлене завдяки численним незаштореним вікнам замку. Посеред подвір'я стояв вертоліт, яким вранці прилетів рейхсмаршал Роземайєр. Під напнутим брезентом якась схилена постать — очевидно, пілот —. поралася коло двигуна, присвічуючи собі невеличкою, але потужною дуговою лампою.

Мері обернулася до фон Браухіча, який усе ще притримував її за руку, й сумно посміхнулася:

— Так багато солдатів… Так багато чоловіків і, гадаю, дуже мало жінок. Що, як мені захочеться втекти від надто причіпливих військових?

— Це легко зробити. — Усмішка у фон Браухіча, подумала Мері, справді чарівна. — Просто вистрибніть з вікна своєї спальні. Якась сотня метрів униз — і ви на волі!

Жіночий туалет виявився навдивовижу невиразним місцем — кілька лав зі спинками, кілька стільців та простий сосновий стіл. Навіть спартанцям тут видалося б надто незатишно — щодо цього конкуренцію цьому туалетові могли б скласти хіба що відповідні приміщення в Англії. Ледь помітні вогники догоряли в чорній залізній грубці.

Сміт сидів за столом, на якому стояла рація, й, зазираючи до записника з шифрами, при світлі ліхтарика щось занотовував на клаптику паперу. Перечитавши ще раз написане, він випростався й віддав записника Шафферові.

— Спаліть. Кожен аркушик окремо.

— Кожен аркуш окремо? Увесь? — На життєрадісному обличчі Шаффера був написаний щирий подив. — Він вам більше не знадобиться?

Сміт похитав головою й почав настроювати рацію.

В оперативній залі на Вайтхоллі вогонь у каміні мав вигляд значно привабливіший — соснові поліна затишно потріскували, полум'я весело палахкотіло. Та й двоє чоловіків, що сиділи біля каміна, були багато спокійніші, ніж ті двоє біля майже погаслої грубки в Баварських Альпах. Адмірал Ролланд та полковник Вайат-Тернер із напівзаплющеними очима, здавалося, дрімали. Але вони вмить попрокидалися з цього напівсну й попідхоплювалися на ноги, коли з приймача в протилежному кутку кімнати, де сидів оператор у цивільному, пролунав довгожданий сигнал.

— Бродсворд викликає Денні Боя. — Голос був ледве чутний, але досить чіткий. — Бродсворд викликає Денні Боя. Ви мене чуєте? Прийом.

Оператор відповів у мікрофон:

— Ми чуємо вас. Прийом.

— Шифровка. Ви готові? Прийом.

— Готові. Прийом…

Ролланд та Вайат-Тернер уже стояли за спиною в оператора, втупившись очима в олівець у його руці. На папір швидко лягали ряди багатозначних чисел з ефіру. Невдовзі донесення було готове: «ТОРРЕНС-СМІТА ВБИТО. ТОМАСА КРІСТІАНСЕНА КАРРАЧОЛУ СХОПЛЕНО».

Наче за сигналом, Ролланд і Вайат-Тернер відвели очі від паперу й зустрілися поглядами. Обличчя їхні враз спохмурніли. А олівець писав далі:

«ВОРОГ ВВАЖАЄ ШАФФЕРА Й МЕНЕ МЕРТВИМИ. СПРОБУЄМО ПРОНИКНУТИ ДО ЗАМКУ ПРОТЯГОМ ГОДИНИ. ПРОСИМО ПІДГОТУВАТИ ТРАНСПОРТ ЧЕРЕЗ ДЕВ'ЯНОСТО ХВИЛИН. ПРИЙОМ».

Адмірал Ролланд вихопив в оператора мікрофон.

— Бродсворде! Бродсворде! Ви впізнаєте мене, Бродсворде?

— Я впізнаю вас, сер.

— Виходьте з гри, Бродсворде! Негайно припиніть операцію! Рятуйте себе! Прийом.

— Ви, певно, жартуєте. — Ці слова було промовлено дуже повільно, з паузами. — Прийом.

— Ви чули мене. — Тепер Ролланд говорив так само повільно. — Ви чули мене. Це був наказ, Бродсворде.

— Мері вже там, усередині. Кінець передачі.

Приймач замовк.

— Він вийшов з ефіру, сер, — спокійно сказав оператор.

— Він вийшов… — машинально повторив Ролланд. — Боже мій, він поліз туди…

Полковник Вайат-Тернер повернувся до каміна й важко опустивсь у крісло. Як на такого великого й міцного чоловіка, то він тепер мав вигляд на диво згорбленого й пригніченого. Адмірал сів у сусіднє крісло.

— Це все моя вина. — Голос у полковника був ледве чутний. — Все це моя вина…

— Ми зробили все, що могли. Це не ваша вина, полковнику. Ідея була моя. — Він похмуро дивився на вогонь. — А тепер, на додачу до всього, ще й це…

— Це — найгірший наш день, — повільно промовив Вайат-Тернер. — Найгірший за увесь час. Можливо, я вже застарий…

— Можливо, ми обидва застарі… — Ролланд почав загинати пальці на лівій руці: — У ставці головнокомандувача в Портсмуті спрацювала сигналізація, але не виявлено жодної пропажі.

— Атож, не взяли нічого, — погодився Вайат-Тернер, — але контрольні пластинки показали, що зроблено фотокопії.

— По-друге, Саутгемптон. Зникли дублікати графіків морських вантажних перевезень. По-третє, Плімут. Виведено з ладу систему сигналізації військово-морської ставки. Невідомо, навіщо це.

— Але здогадатися можна.

— Здогадатися можна. Далі, Дувр. Зникла копія частини плану для Малберрі-Харбор. Помилка? Недбалість? Про це ми ніколи не дізнаємося. По-п'яте, зник сержант з охорони штабу в Бредлі. Це може означати будь-що.

— Атож, будь-що. Але всі документи про пересування частин за планом «Омаха-біч» зберігаються там.

— 1 останнє: сім сьогоднішніх рапортів від наших агентів. З Франції, Бельгії, Нідерландів. З них чотири — вочевидь фальшиві, а решту три не можна перевірити.

Якийсь час стояла важка тиша. Нарешті її урвав голос Вайат-Тернера:

— Коли досі й були сумніви, то тепер ми їх не маємо. — Він говорив, не підводячи голови, тупо дивлячись на вогонь. — Німці знають майже про все, що тут діється, а ми не знаємо майже нічого, що діється на континенті. А на додачу — ще й Сміт з його людьми.

— Ще й Сміт з його людьми, — повторив Ролланд. — Їх уже можна викреслити із списків.

Вайат-Тернер заговорив дуже тихо — так, щоб не почув оператор у кутку кімнати:

— А операція «Оверлорд», сер?

— Операція «Оверлорд»? — пробурмотів Ролланд. — Так, її також можна викреслити з планів.

— Розвідка — це найперша зброя в сучасній війні, — з гіркотою промовив Вайат-Тернер. — А втім, здається, це вже хтось сказав до мене.

— Де нема розвідки, там нема й війни. — Адмірал натиснув на кнопку зв'язку: — Приготуйте мою машину! Полковнику, ви поїдете на аеродром?

— І значно далі, адмірале, якщо ви, звичайно, дозволите.

— Ми ж про все домовилися, — знизав плечима Ролланд. — Та я розумію ваш теперішній стан. Якщо вважатимете за потрібне — платіть життям.

— Ну, таких намірів у мене не було. — Вайат-Тернер підійшов до столика, взяв пістолет «стен», повернувся до Ролланда й усміхнувся. — Можливо, доведеться зустрітися з противником, сер.

— Цілком можливо. — Усмішки у відповідь на обличчі в адмірала не було.

— Ви чули, що він сказав? — Сміт вимкнув рацію, склав антену й подивився скоса на Шаффера. — Ми можемо припинити операцію.

— Припинити операцію? Тепер? — Шаффер розлютився. — Невже вам не ясно, що коли ми це зробимо, то вони через день-два схоплять Мері? — Він зробив значущу паузу. — А якщо це станеться, то ще через десять хвилин вони схоплять і Гайді.

— Годі про це, лейтенанте! — відказав Сміт. — Адже ви бачили її лише один раз, якихось п'ять хвилин.

— То й що? — Вигляд у Шаффера був дуже войовничий. — А скільки Паріс бачив Єлену Прекрасну? А чи часто Антоній бачив Клеопатру? А чи часто Ромео… — Він замовк, потім зухвало додав: — І мене не обходить, що її вважатимуть зрадницею своєї нації.

— Вона народилася й виросла у Саутгемптоні, — втомлено промовив Сміт.

— Та яка різниця! Навіть якщо вона — англійка…

— Ходімо, — обірвав його Сміт. — Треба повернути рацію на місце. Невдовзі там мають з'явитися гості.

— Так, не варто надто часто їх дивувати, — погодився Шаффер.

Вони поставили рацію на місце, замкнули багажне відділення й ступили кілька кроків до виходу зі станції, коли їх зупинив гуркіт двигунів та звуки сирен. Притиснувшись до стіни, обидва дивилися, як перша машина в'їхала в станційні ворота й загальмувала за ярдів десять від них.

Шаффер зиркнув на Сміта.

— Не будемо їм заважати, чи не так?

— Не будемо. За касову будку!

Двоє чоловіків, нечутно й швидко посуваючись уздовж колії, дісталися до касової будки й сховалися в її густій тіні. Сержант — той, що організовував прочісування лісу над Синім озером, — з'явився в станційному дворі в супроводі чотирьох солдатів, знайшов багажне відділення, посмикав двері, потім кілька разів марно вдарив по замку прикладом, врешті випустив по замку чергу з автомата й зайшов усередину, присвічуючи собі ліхтариком. Майже одразу після цього він знову постав у дверях.

— Скажи капітанові, що вони не збрехали. Усе причандалля англійців тут. — Один із солдатів рушив виконувати його наказ, а сержант звернувся до решти: — Гаразд, а ви забирайте їхнє манаття й тягніть до машини.

— А там же моя остання пара бавовняних шкарпеток… — похоронним тоном прошепотів Шаффер, коли солдати несли повз них їхні рюкзаки. Я не кажу вже про зубну пасту…

Він замовк, бо Сміт смикнув його за руку: сержант зупинив одного з солдатів, який ніс рацію, поклав на прилад руку й завмер. Сержант стояв якраз під невеликим станційним ліхтарем, так що вираз його обличчя можна було добре роздивитися — на ньому проступив подив, потім недовіра й раптом цілковите розуміння.

— Капітане! — закричав сержант. — Капітане!

В станційні ворота квапливо вбіг офіцер.

— Рація, капітане! Вона ще тепла, просто гаряча. Нею користувалися не більше, ніж п'ять хвилин тому!

— П'ять хвилин тому? Це неможливо! — Капітан вражено подивився на сержанта. — Якщо тільки…

— Саме так, пане капітане. Якщо тільки…

— Оточити станцію! — закричав капітан. — Обшукати всі приміщення!

— О Боже! — простогнав Шаффер. — І чому б їм не дати нам спокій?

— Швидко, за мною, — наказав Сміт.

Він узяв Шаффера за руку й вони почали скрадатися в тіні, доки опинилися біля жіночого туалету. Намагаючись не брязнути своїми відмичками, Сміт за кілька секунд відімкнув двері. Прослизнувши всередину, вони замкнули за собою двері.

— В листі до родини з приводу моєї загибелі це звучатиме не надто героїчно… — сумно промовив Шаффер. А втім, гумор у його словах видався трохи неприродним.

— Що саме?

— «Поліг за Батьківщину в жіночій вбиральні у Південній Баварії». Як можна героїчно воювати, знаючи, чим це скінчиться… А про що там говорять наші друзі за дверима?

— Якщо ти хвильку помовчиш, то ми, може, й почуємо.

— Якщо я кажу — скрізь, то це означає — скрізь! — Німецький капітан викрикував накази в типовій прусській манері. — Якщо двері замкнено, ламайте їх. Якщо не можете зламати, стріляйте в замок. А якщо не хочете опинитися на тому світі через кілька секунд після цього, то пам'ятайте, що ці двоє — надзвичайно небезпечні й вправні типи, озброєні, крім власної зброї, ще й захопленими у нас автоматами. Не пробуйте схопити їх живими. Стріляйте, тільки-но побачите.

— Ти чув? — запитав Сміт.

— Боюся, що так. — Шаффер клацнув запобіжником свого автомата.

Вони стояли поруч у темряві, прислухаючись до перегукування солдатів, ударів прикладом, окремих пострілів, — певно, двері десь не піддавалися. Помалу ці звуки наближалися.

— Стає гарячіше… — пробурмотів Шаффер.

Та він недооцінив обстановку. Щойно він замовк, як чиясь рука взялася за клямку й почала її нетерпляче торгати. Сміт і Шаффер мовчки розійшлися в різні боки й притислися до стіни обабіч дверей. Торгання припинилося. Сильний удар струсонув двері. Ще удар, і деревина біля замка почала з тріском подаватися. Сміт подумав: ще два такі удари — і все.

— Боже мій, Гансе! — У голосі за дверима пролунав — чи мав би пролунати — подив і роздратування водночас. — Що ти робиш! Ти що, не вмієш читати?

— Що я не вмію? — другий голос замовк, потім промовив трохи винувато: — «Damen»! Господи, «Damen»! — Настала пауза. — Ну, якби ти пробув стільки часу на російському фронті, як я…

Голоси почали затихати — солдати пішли геть.

— Боже, благослови нашу спільну англосаксонську ментальність! — з полегкістю пробурмотів Шаффер.

— Це ти про що? — запитав Сміт. Він опустив свого автомата й аж тепер зауважив, що долоні в нього мокрі від поту.

— Про недоречне почуття добропристойності, — пояснив Шаффер.

— Недоречним його не назвеш. Це було добре розвинене почуття самозбереження, — сухо відказав Сміт. — Чи подобалося б тобі шукати двох патентованих убивць, як-от ми, знаючи, що першого, хто їх виявить, найімовірніше перетне навпіл черга з автомата. Постав себе на їхнє місце. Як би ти почувався?

— Я б почувався не надто щасливим, — щиро визнав Шаффер.

— Отак і вони — хапаються за найменшу зачіпку, аби тільки не шукати нас. Ті двоє хлопців, які щойно пішли звідси, не мали уявлення, чи ми тут є, чи нас немає, але найменше їм хотілося знайти нас.

— Ну, годі цієї бісової психології. Головне — Шаффер врятований. Врятований!

— Якщо ти справді в це віриш, то маєш великі шанси невдовзі опинитися під стіною з пов'язкою на очах.

— Це ж чому? — невдоволено запитав Шаффер.

— Ти і я, — спокійно пояснив Сміт, — не єдині на цій станції, хто може поставити себе на місце солдатів. Б'юсь об заклад, що до таких належить і капітан і майже напевне ще й сержант. Ти ж бачив, як швидко він виявив ту чортову рацію? Рано чи пізно один із них обійде подвір'я, побачить замкнені двері, розгнівається й надасть одному зі своїх вояків можливість стати посмертно кавалером Залізного Хреста. Тобто Шаффер врятований ще не зовсім.

— Що ж робити, босе? — так само спокійно запитав у Сміта Шаффер. — Я вже не відчуваю радості.

— Зробимо невеличку диверсію. Ось відмички — встав оцю у замок і тримай напоготові. Нам доведеться вшиватися звідси дуже поспішно — адже таких добре підготовлених солдатів не можна дурити надто довго.

Він попорпався в своїй торбині, дістав гранату, вийшов із роздягальні до умивальної кімнати, навпомацки дістався заднього віконця й притиснувся обличчям до шибки. Але крізь неї не було нічого видно, адже вікна у вбиральнях майже завжди непрозорі. Тихо вилаявшись, Сміт знайшов шпінгалет і обережно відчинив віконце. Потім так само обережно вистромив голову.

А втім, відривати йому голову ніхто не збирався. Він справді одразу ж побачив поблизу солдатів зі зброєю напоготові, але вони дивилися в інший бік: п'ятеро з них стояли, оточивши широким півколом станційні ворота, і всі автомати були спрямовані на ці ворота. «Чекають, коли кролики вискочать із нори», — подумав Сміт.

Більший інтерес у нього викликав порожній вантажний автомобіль, що стояв за кілька футів од віконця: саме відсвіт фар цього автомобіля допоміг йому в темряві знайти віконце. Покладаючи надію на те, що конструкція автомобіля відповідає міжнародним стандартам, Сміт узяв гранату, висмикнув кільце, полічив до трьох і кинув її так, щоб вона покотилася під задні колеса автомобіля, після чого миттю сховався за стіну вбиральні.

Пролунав подвійний вибух — від гранати й бензобака. Скалки скла попадали Смітові на голову, барабанні перетинки у нього мало не луснули. Сміт навіть не пробував подивитись, якої шкоди завдав вибух, — не тільки тому, що треба було якнайшвидше тікати, але передусім тому, що з'являтися тепер у віконці, добре освітленому полум'ям, було б самогубством. Крім того, язики полум'я вже починали лизати віконну раму. Сміт навкарачки виповз з умивальні й не підводився доти, доки опинився в роздягальні. Шаффер тримав руку на відмичці, а двері вже були на кілька сантиметрів прочинені.

— У гори, босе? — запитав Шаффер, обернувшись до Сміта.

— У гори.

Другий бік станції, звідки виходила колія, виявився безлюдним: той, хто не побіг машинально на звук вибуху, так само машинально міг дійти висновку, що вибух пов'язаний зі спробою двох диверсантів утекти або чинити опір. Хай би там як, а наслідок виявився саме бажаним.

Вони добігли до кінця колії і подалися далі, доки спинились у досить безпечному місці, серед будиночків, що підіймалися пологим схилом гори на східній околиці села. Там Сміт із Шаффером зупинилися, перевели дух і оглянулися на те, що залишили позаду.

Станція горіла. Її ще не всю охопило полум'я, але воно вже вихоплювалося на кілька футів над дахами, в небо валив густий чорний дим, і надій на те, що пожежа скоро погасне, не було.

— Здається, це їм не дуже подобається, — зауважив Шаффер.

— Я теж так гадаю.

— А я думаю, що саме тепер вони візьмуться за нас як слід. У замку у них є собаки — отже, вони можуть бути й у казармах. Залишається тільки привезти їх на станцію, дати понюхати наші речі, поводити довкола, щоб вони взяли наш слід, і все. Сміта й Шаффера розірвано на шматочки. Альпійським стрільцям я ще дав би фору, але тягатися з доберман-пінчерами — для мене вже занадто, босе.

— А мені здавалося, що ти боїшся лише коней, — лагідно сказав Сміт.

— Коні то чи добермани — називайте їх як завгодно. В мене викликає страх усе, що має чотири ноги. — Він знову позирнув на охоплену полум'ям станцію. — З мене був би кепський ветеринар.

— Ну, не турбуйся, — запевнив його Сміт. — Ми не затримаємося тут дуже довго, так що ніхто з твоїх чотириногих друзів не встигне схопити твій слід.

— Невже? — з підозрою глянув на нього Шаффер.

— Замок, — нагадав Сміт. — Ось заради чого ми тут. Не забув?

— Я не забув. — Шаффер дивився, як полум'я над станцією шугає вже футів двадцять-тридцять заввишки. — Ви знищили таку гарну станцію… Ви це усвідомлюєте?

— Як ти сам би сказав, — нагадав Сміт, — це була не наша станція. Ходімо. Спершу нам треба подзвонити, а потім з'ясувати, який прийом чекає на нас у «Шлосс Адлері».

Саме в цей час Мері Еллісон відчувала на собі, який прийом чекає на гостей замку. Її приймали не надто тепло. Стоячи поруч із фон Браухічем та Гайді, вона роздивлялася велику замкову залу: кам'яні стіни, кам'яні плити на підлозі, стеля з темного дуба. В цю хвилину двері в кінці зали розчинились, і ввійшла дівчина. Вона простувала до них ходою, в якій відчувалася владність і грубість, — це було скоріше марширування, ніж хода.

І все ж Мері мусила визнати, що дівчина дуже вродлива — висока на зріст, білява й голубоока — вона пасувала б на обкладинку будь-якого журналу в третьому рейху. Але погляд її голубих очей був крижаний.

— Добрий вечір, Анна-Марі, — сказав фон Браухіч голосом, цілком позбавленим будь-якої сердечності. — Це наша нова дівчина, фройляйн Марія Шенк. Маріє, це — секретарка пана полковника, вона відповідає за всю жіночу обслугу.

— Ви, мабуть, доклали чимало зусиль, щоб сюди потрапити, Шенк? — Якщо голосові Анни-Марі й була хоч трохи притаманна милозвучність і теплота, то цього разу вона про них забула. Повернувшись до Гайді, вона оглянула її з ніг до голови крижаним поглядом і запитала: — А ви чого тут? Через те, що ми дозволяємо вам прислуговувати за столом, коли у полковника багато гостей?..

— Гайді — кузина цієї фройляйн, — обірвав її фон Браухіч. — Крім того, вона тут з мого дозволу.

Це був дуже прозорий натяк на те, що не варто виходити за межі своїх обов'язків. Анна-Марі подивилася на нього, але нічого не сказала. Фон Браухіч належав до того гатунку людей, з якими сперечатися небезпечно.

— Сюди, Шенк! — Анна-Марі кивнула головою на бічні двері. — Я повинна поставити вам кілька запитань.

Мері глянула на Гайді, потім — на фон Браухіча, але той знизав плечима й сказав:

— Це неминучі формальності, фройляйн. Боюся, що вам їх не уникнути.

Мері й Анна-Марі зникли за дверима, які гучно причинилися. Гайді та фон Браухіч перезирнулись. Гайді сердито стулила губи, вираз її обличчя на мить нагадав звичайний вираз обличчя Анни-Марі. А фон Браухіч зробив банальний жест — безпорадно розвів руками й знизав плечима.

Причина цього безпорадного жесту з'ясувалася за якусь хвилину: з-за дверей спершу почувся сердитий голос, звуки боротьби, потім — крик болю. Фон Браухіч іще раз винувато поглянув на Гайді, але, почувши важкі кроки позаду, обернувся.

Чоловік, що наближався до них, був літній, кремезний, на вигляд — бувалий у бувальцях, вбраний у цивільне, хоча досвідчене око одразу б розпізнало в ньому офіцера. Важкі щелепи, бичача шия, коротко підстрижене йоржиком волосся та вицвілі блакитні очі робили його схожим на карикатурного прусського вояку-улана часів першої світової війни. Але те, що він зовсім не такий простакуватий, яким видавався, було ясно з тієї щирої поваги, з якою до нього звернувся фон Браухіч.

— Добрий вечір, полковнику Крамере!

— Вечір добрий, капітане. Вечір добрий, фройляйн. — Голос у нього був несподівано приємний і світський. — Ви, я бачу, чогось чекаєте?

Перш ніж хтось устиг відповісти, двері розчинились, і ввійшли Мері та Анна-Марі, причому Мері, здавалось, увіпхнули до кімнати. Анна-Марі розчервонілася й дихала трохи важкувато, але вигляд мала вдоволений. Одяг на Мері був трохи пом'ятий, коси — розтріпані; видно було, що вона щойно плакала.

— Більше клопоту з нею не буде, — вдоволено оголосила Анна-Марі. Тут вона побачила полковника Крамера й уже значно ввічливіше додала: — Я проводила бесіду з новою служницею, пане полковнику.

— В звичайному своєму професійному стилі, як видно, — сухо прокоментував Крамер і похитав головою. — Коли вже ви запам'ятаєте, що порядні дівчата не люблять, коли їх грубо обшукують, перевіряючи, чи не пошито їхню білизну на Пікаділлі чи на вулиці Горького?

— Такі правила безпеки, — спробувала виправдатися Анна-Марі.

— Так, так, — урвав її Крамер. — Але ж є й інші способи.

Він нетерпляче відвернувся. Наймати жіночий персонал — це не входило до обов'язків заступника начальника німецької таємної поліції. Поки Гайді допомагала Мері поправити вбрання, він уже розмовляв із фон Браухічем:

— У селі цієї ночі був якийсь переполох?

— Це нас не стосувалося, — відповів той. — Якісь дезертири. Крамер усміхнувся.

— Це я наказав полковникові Вайснерові так говорити. Та мені здається, що ті хлопці — британські агенти.

— Що?

— По генерала Карнебі, слід гадати, — безтурботно провадив Крамер. — Розслабтеся, капітане. Все вже позаду. Троє з них прибудуть сюди на допит за якусь годину. Мені б хотілося, щоб ви були присутні. Гадаю, це буде для вас цікаво й… е-е… повчально.

— Але ж їх п'ятеро, пане полковнику. Я сам бачив, як їх арештовували в пивниці.

— Їх було п'ятеро, — поправив його Крамер. — Але тепер уже не п'ятеро. Двоє з них — ватажок і ще один — на дні Синього озера. Вони втікали на машині й упали зі скелі.

Мері, що, стоячи спиною до чоловіків та Анни-Марі, саме поправляла на собі сукню, повільно випросталася; обличчя в неї скам'яніло. Анна-Марі обернулася, зауважила знерухомілу Мері й зацікавлено рушила до неї. Але тут Гайді взяла Мері під руку й швидко сказала:

— Моя кузина погано себе почуває. Чи можу я провести її до кімнати?

— Гаразд. — Анна-Марі махнула рукою. — До тієї кімнати, де зупиняєтесь ви, коли працюєте в замку.

Кімната була холодна, схожа на келію, з укритою лінолеумом підлогою, залізним ліжком, стільцем, невеличким туалетним столиком, підвісним мисничком, і — все. Гайді замкнула за собою двері.

— Ти чула? — безсило спитала Мері. Обличчя у неї було таке саме безживне, як і голос.

— Я чула, але я в це не вірю.

— Навіщо їм брехати?

— Вони в це вірять. — Тон у Гайді був зневажливий, навіть грубий. — Пора б тобі вже забути про кохання й задуматись. Такі, як майор Сміт, не падають зі скелі в озеро.

— Легко тобі говорити, Гайді.

— Впасти в розпач також неважко. Та я вірю, що Сміт живий. Але коли він живий, коли він дістанеться сюди й не застане тебе, коли нікому буде йому допомогти, знаєш, що тоді станеться?

Мері не відповідала, вона лише мовчки дивилася Гайді в очі.

— Тоді він загине. Він загине, бо ти покинула його в небезпеці. А чи покинув би він тебе в небезпеці?

Мері безтямно похитала головою.

— Ото ж бо й воно, — закінчила Гайді. Вона дістала щось спочатку у себе з-під спідниці, потім — з-за пазухи й поклала все це на стіл. — Ось тут усе: автоматичний пістолет «ліліпут» двадцять першого калібру, дві запасні обойми, моток вірьовки, грузило, план замку, інструкції. — Вона відійшла в куток кімнати, підняла дошку в підлозі, заховала туди всі принесені речі й поклала дошку назад. — Тут буде безпечніше.

Мері уважно подивилася на неї, вперше за останній час виявивши якийсь інтерес до навколишніх подій.

— То ти знала, що ця дошка не прибита?

— Звичайно. Я сама її підважила два тижні тому.

— То ти… ти знала про все аж так заздалегідь?

— А як же інакше? — засміялася Гайді. — Ну, щасти тобі, кузинко!

Після того, як Гайді пішла, Мері хвилин десять нерухомо сиділа на ліжку, потім стомлено підвелася й підійшла до вікна. Воно виходило на північ, і з нього було видно шеренгу пілонів канатної дороги, вогні села під горою, а за ними — темну пляму Синього озера. Але домінували в цій картині великі язики полум'я й хмари чорного диму, що здіймалися над якоюсь будівлею на дальній околиці села. На кількадесят ярдів довкола того місця ніч перетворилася на ясний день, і якби навіть місцева пожежна команда спробувала погасити той вогонь, то їй важко було б навіть підступити до будівлі. Тому, очевидно, залишалося чекати, доки від неї зостанеться купа попелу. Мері замислилася, що все це могло б означати.

Розчинивши вікно, вона обережно визирнула з нього. Навіть у цьому пригніченому стані в неї не виникало спокуси вистромлятися далеко: внизу була прямовисна скеля футів триста заввишки. Мері відчула на спині мурашки.

Ліворуч унизу з-під даху станції виплив вагончик канатної дороги й рушив до села. У вагончику стояла Гайді, махаючи рукою в той бік, де, на її думку, з вікна її мала помітити Мері. Але очі в Мері, знову заповнені слізьми, не бачили нічого. Вона причинила вікно, втомлено лягла на ліжко й повернулася думками до Джона Сміта. Чи живий він іще? А що означала ота пожежа в селі?

Сміт із Шаффером скрадалися задніми дворами східного боку вулиці, намагаючись, як могли, не виходити з тіні. А втім, ці їхні перестороги були зайві: загальну увагу відвертала пожежа, тому вулицю біля станції переповнювали сотні солдатів та селян. Сміт подумав, що пожежа, мабуть, виявилася таки чималою, бо хоча самого полум'я йому й не видно було, та глухе його гуготіння чулося виразно, незважаючи на те, що вітер дув у протилежний бік. Отже, диверсія увінчалася успіхом.

Вони підійшли до однієї з нечисленних кам'яниць у селі — великої будівлі, схожої на комору, з двостулковими воротами ззаду. Подвір'я перед цими воротами мало вигляд невеличкого автомобільного кладовища: захаращене напіврозібраними двигунами, окремими запасними частинами та іншим залізяччям. У кутку лежала купа порожніх каністр. Обережно пробравшись між залізяччям, вони дісталися до воріт.

Шаффер дістав відмички, й за кільканадцять секунд вони були вже всередині, замкнувши за собою ворота й присвічуючи ліхтариками. Уздовж однієї стіни також було накладено й наставлено чимало всілякого брухту, але решту місця в гаражі займали різноманітні машини, переважно далеко не нові. А втім, Смітову увагу одразу ж привернув великий жовтий автобус, що стояв навпроти воріт. Це був типовий для гірської місцевості поштовий автобус із задніми колесами, розташованими дуже близько до середини салону, щоб автобус легше вписувався в круті повороти на гірських дорогах. Іншою характерною деталлю був підвішений спереду плугоподібний буфер проти снігових заметів. Сміт позирнув на Шаффера.

— Багатообіцяюча штука, чи не так?

— Якщо бути таким оптимістом, щоб повірити, нібито ми повернемося сюди із замку, — невесело відповів Шаффер, — тоді цю штуку можна назвати багатообіцяючою. А ви що, знали про цей автобус?

— Ти ж не думаєш, що я — автобусний ясновидець. Звичайно, я знав про нього.

Сміт заліз до водійської кабіни. Ключ запалювання стримів у замку. Сміт крутнув його й пересвідчився, що стрілка на покажчику пального повзе до середини шкали. Потім перевірив, чи працюють фари. Тоді легенько натиснув на стартер, і той одразу ж ожив. Сміт вмить вимкнув стартер. Шаффер з цікавістю спостерігав за ним.

— Сподіваюся, ви знаєте, що слід мати ще й водійське посвідчення?

— Та було десь у мене одне… Залиш половину нашої вибухівки в автобусі. І не барімося — Гайді напевне повернеться із замку наступним вагончиком.

Сміт виліз із кабіни, підійшов до воріт, що виходили на вулицю, відімкнув обидва шпінгалети — верхній і нижній — і обережно натиснув на стулки. Вони подалися на якийсь дюйм, але не більше.

— Замкнені на навісний замок знадвору, — пояснив Сміт.

Шаффер подивився на важкий залізний буфер спереду на автобусі й сумно похитав головою:

— Бідолашний замок…

Снігопад припинився, але західний вітер і мороз давали про себе знати. Темні хмари сунули небом, і всю долину то огортала пітьма, то заливало тремке місячне сяйво. Але на околиці села біля залізничної станції від пожежі було ясно, як удень.

Вагончик канатної дороги був майже коло нижньої станції. Під поривами вітру він небезпечно розгойдувався туди-сюди на тлі нічного неба. Але в міру наближення до станції це розгойдування вщухало й нарешті зникло зовсім.

Вагончика трохи трусонуло, і він зупинився. З нього вийшла Гайді, єдина пасажирка. Цієї хвилини вона була бліда й невесела. Зійшовши сходинками станційного ґанку, вона раптово завмерла: почувся свист. Хтось насвистував перші такти «Лорелеї». Різко обернувшись, Гайді побачила під стіною станції дві постаті в білому й рушила до них.

— Такі, як майор Сміт, зі скелі не падають, — вдоволено сказала вона, потім кинулася до двох чоловіків, обійняла й поцілувала кожного по черзі — Але похвилювалася я через вас!

— От і добре, хвилюйтеся й далі, — сказав Шаффер. — Хоча, правду кажучи, за нього можна й не хвилюватися, — кивнув він головою у бік Сміта.

Гайді показала рукою на залізничну станцію — звідси полум'я було видно досить добре.

— Це теж ваша робота?

— Це сталося ненавмисне, — пояснив Сміт.

— Так, він просто зробив необережний рух, — додав Шаффер.

— Ви все ладні перетворити на водевіль, — сухо сказала Гайді. — А ви знаєте, що Мері вважає вас загиблими?

— Полковник Вайснер уже так не вважає, — відповів Сміт. — Автомобіль упав в озеро порожній. Вони полюють на нас.

— Нічого дивного, — пробурмотіла Гайді. — Такої пожежі важко не помітити. — Помовчавши, вона додала: — Вайснер — не єдиний, хто на вас полює. Крамер знає, що ви — британські агенти, яким потрібен генерал Карнебі.

— Ага, ага… — задумливо промовив Сміт. — Цікаво, яка ж це пташечка нацвірінькала Крамерові на вушко про нас? Мабуть, голос тієї пташки чути дуже далеко…

— Що ви маєте на увазі?

— Та нічого… Тепер це не дуже важливо.

— Не дуже важливо! Та хіба ж ви не бачите, — в голосі Гайді відчувався розпач, — що вони знають чи скоро знатимуть, що ви живі! Що вони знають, хто ви! Отже, вони чекатимуть на вас тут!

— Еге ж, але ти забуваєш про деякі дрібнички, люба Гайді, — втрутився Шаффер. — Вони не знають, що ми знаємо, що вони чекатимуть на нас тут. Принаймні мені так здається.

— Це все — гадання на кавовій гущі, лейтенанте. Та є ще одна дрібниця: дуже скоро до замку привезуть ваших схоплених друзів.

— На допит? — спитав Сміт.

— Не думаю, що їх запросили на склянку чаю, — в'їдливо відповіла Гайді.

— Слушно, — кивнув головою Сміт. — А ми вирушимо нагору разом з ними.

— В одному вагончику? — У тоні, яким Гайді поставила це запитання, ніби звучав сумнів у тому, чи Сміт сповна розуму.

— Не у вагончику, а на ньому. — Сміт позирнув на годинник. — Тепер — автобус у Зульцовому гаражі. Ти повинна бути там за годину й двадцять хвилин. Ага, ще одне — прихопи кілька ящиків з порожніми пивними пляшками.

— Кілька ящиків?.. Ага, ясно! — Вона похитала головою. — Ви обоє збожеволіли.

— Так, це видно з кожного нашого слова й руху, — погодився Шаффер, потім, споважнівши, додав: — Помолися за нас, любонько, а якщо не пригадаєш жодної молитви, то просто потримай пальці навхрест, поки вони заніміють.

— Повертайтеся, будь ласка! — сказала дівчина. Щось наче не давало їй говорити. Помовчавши хвилю, вона махнула рукою й пішла геть.

Шаффер із захватом дивився їй услід.

— Ось майбутня місіс Шаффер! — заявив він. — Може, вона трішки нервова й любить чепуритися… Але ви помітили, наприкінці вона мало не заплакала…

— Може, й ти був би нервовий і схильний плакати, якби пройшов крізь те, крізь що довелося пройти їй за останні два роки, — похмуро сказав Сміт.

— А може, вона була б не такою нервовою й схильною плакати, якби ви їй трішки пояснили, що діється навколо.

— Я не маю часу, щоб усім це пояснювати.

— Ви не вперше про це говорите. Хитрун — ось як треба вас називати, босе.

— Ну гаразд, годі. — Сміт знову глянув на годинника. — Я молю Бога, щоб вони не забарилися.

— А я чомусь ні… — зауважив Шаффер і спитав: — Коли ми… тобто якщо ми… повернемося звідти, то чи поїде вона з нами?

— Хто — вона?

— Гайді, ясна річ.

— Гайді — ясна річ. Якщо нам це пощастить, а пощастить це нам завдяки Мері, а її рекомендувала Гайді…

— Годі, все ясно. — Шаффер ще раз глянув на дівочу постать удалині й замріяно похитав головою: — В ресторані «Савой гріль» вона стане сенсацією!