Куди залітають лиш орли

4

Хоча відвідувачі в цій пивниці і не лежали в кілька шарів, але на стільки їх таки вистачило б. Сміт подумав, що доти йому ніколи не доводилося бачити так багато людей в одній забігайлівці — не менше чотирьохсот. Щоб умістити таку силу-силенну відвідувачів, приміщення мало б бути надзвичайно велике, а таким воно, хоча й досить чимале та ще й старе, на жаль, не було.

Стеля із грубих соснових дощок провисала, стіни прогиналися, а товсті, потемнілі від кіптяви сволоки, здавалося, ось-ось упадуть на голови відвідувачів. Посеред зали стояла величезна чорна груба — така натоплена, що її залізний верх аж почервонів від жару. Від груби дві чорні емальовані труби тяглися під стелею до протилежних кінців зали — примітивна, але дуже дійова форма центрального опалення.

Уздовж трьох стін зали стояли столи з дерев'яними лавами, відгороджені один від одного бар'єрами. Все було зроблено з дуба, потемнілого від часу, кіптяви та багатьох поколінь завсідників. Бар'єри між столами мали спеціальні отвори, в яких стриміли газетні підшивки. Стільниці десятків двох окремих столів, розставлених по залі, були не менш як три дюйми завтовшки, лави — такі самі. Уздовж четвертої стіни тягся масивний дубовий прилавок з кавоваркою в кінці. За прилавком — двері, що, очевидно, вели до кухні. Залу освітлювали старі гасові лампи, попідвішувані під стелею. На стелі над кожною лампою виднілося чорне коло задавненої кіптяви.

Сміт перевів погляд на відвідувачів. Публіка була саме така, яку він сподівався побачити у гірському селі, де стоїть військова частина. В одному кутку зібралося товариство явно місцевих жителів: чоловіки зі спокійними, обвітреними обличчями горян, багато з них — у розшитих шкіряних куртках та тірольських капелюхах. Вони мало розмовляли й поволі попивали пиво — так само, як і гурт відвідувачів в іншому кутку; це були чоловік десять у цивільному, що потроху потягали шнапс із маленьких скляночок. Та дев'яносто відсотків публіки становили солдати — альпійські стрільці. Деякі сиділи, але більшість стояли, хором виспівуючи на все горло «Лілі Марлен» і розмахуючи літровими пивними кухлями. У таку романтично-ностальгійну хвилину їх вочевидь мало турбувало те, що з пива, розхлюпаного на підлогу та на уніформи товаришів, можна було б влаштувати невеличке озеро.

За стойкою застиг господар — круглопикий, схожий на Пантагрюеля здоровань, фунтів так під триста, а довкола нього крутилося кілька дівчат, наповнюючи пивом кухлі й розставляючи їх на підносах. Ще кілька дівчат метушилися в залі, роздаючи повні кухлі й збираючи порожні. Одна з них, що саме підходила до Смітта, привернула його увагу.

І дивно було б, якби не привернула. Дивно було б, якби ця дівчина не привернула до себе уваги всіх чоловіків у залі. Але дива не сталося: вона таки привернула. Вона напевно виграла б з великою перевагою європейський конкурс краси, якби мала трохи інше обличчя — у неї воно було хоча й гарненьке та пухкеньке, але все ж простацьке. А втім, простакуватість її широко усміхненого обличчя з лишком компенсувало інше. На дівчині була веселенького крою шкіряна спідничка й тірольська блузка, тісно зібрана на тоненькій талії. Схильність дівчини носити щільно приталені блузки з короткими рукавами приносила велетові-господарю за стойкою щедрий прибуток. Загальну увагу, що її викликала дівчина серед публіки, виражали не самі лише захоплені погляди: якби не шкіряне вбрання, то вона, подумав Сміт, давно була б уся в синцях. Дівчина підійшла до Сміта, відкинула з обличчя пасмо білявого волосся й трохи задирливо усміхнулася:

— Чим можу прислужитися, пане?

— Темного пива, будь ласка, — ввічливо відказав Сміт. — Шість кухлів.

— Залюбки. — І знову усмішка, але цього разу її супроводжував довгий оцінюючий погляд волошкових очей.

Дівчина повернулася й пішла, якщо її спосіб пересування взагалі можна передати словом «ходити». Шаффер провів її ледь затуманеним поглядом, потім ухопив Сміта за рукав.

— Тепер я знаю, чому покинув Монтану, босе! — У голосі його відчувалася та сама легка затуманеність, що й у погляді. — Зовсім не через коней!

— Думайте про справу, коли ваша ласка, лейтенанте. — Сміт теж подивився вслід дівчині, потім потер долонею лоба й додав поволі: — Кельнерки часто знають більше від поліції про те, що відбувається в їхньому закладі. А в цієї такий вигляд, наче вона знає взагалі більше за всіх… Ну що ж, спробую…

— Спробуєте що?

— Підступити до неї ближче.

— Я перший її помітив, — одверто заявив Шаффер.

— Наступний танець — твій, — пообіцяв Сміт. Вагу його слів підкріплював холодний уважний погляд, що блукав туди-сюди залою. — Коли одержите пиво, потиняйтеся по залі. Може, пощастить почути щось про генерала Карнебі або рейхсмаршала Роземайєра.

Помітивши вільне місце за одним із столів, він підійшов і сів, ввічливо кивнувши головою капітанові з добряче затуманеними очима, який майже по-батьківському розмовляв з двома лейтенантами. Капітан ледве помітив Смітову появу, решта ж сусідів не виявила до Сміта та його товаришів ніякого інтересу.

Оркестр закінчив грати майже одночасно з тим, як урвався солдатський спів. Кілька секунд стояла глибока тиша — чотириста чоловіків подумки прощалися з Лілі Марлен під ліхтарем біля казармених воріт. Але потім у залі, мов за командою, знову вибухнув гамір — чотириста чоловіків із недопитими пивними кухлями не залишаються в сентиментальному настрої надовго.

Сміт побачив, що дівчина повертається з шістьма кухлями на підносі, обминаючи відвідувачів та відштовхуючи ліктями залицяльників. Вона роздала кухлі Смітовим людям, які одразу ж порозходилися у різні кутки зали. Дівчина роззирнулася, знайшла поглядом Сміта, коротко всміхнулась, підійшла до стола й поставила кухля. Перш ніж вона випросталася, Сміт обхопив її рукою за талію й посадив собі на коліна. Капітан навпроти замовк, осудливо зиркнув на Сміта, роззявив рота, щоб щось сказати, але, зустрівшись із Смітовим поглядом, вочевидь вирішив не втручатися й почав говорити далі. Сміт глянув на дівчину, стиснув її талію, поплескав по коліні, переможно усміхнувся й запитав:

— А як же тебе звати, моя альпійська трояндо? — В голосі його чулася якась недомовленість.

— Гайді. — Дівчина трохи пручалася, але не дуже наполегливо. — Прошу вас, майоре, в мене багато роботи.

— Немає роботи важливішої, ніж дбати про відпочинок солдатів фатерлянду! — голосно промовив Сміт. Міцно тримаючи Гайді за талію, щоб не вирвалася, він зробив добрячий ковток пива з кухля й неголосно, не віднімаючи від рота кухля, сказав:

— Чи не заспівати тобі пісню?

— Яку ще пісню? — обережно спитала Гайді. — Тут і так надто багато співів.

— То я не проспіваю, а просвищу. Слухай-но! — Він тихенько просвистів кілька тактів із «Лорелеї». — Подобається?

Гайді завмерла, зиркнула на нього, але ту ж мить знову згадала про свій кокетливий тон:

— Дуже мило, майоре. І я певна, що голос у вас теж дуже гарний.

Сміт, гучно стукнувши, поставив на стіл кухля, що знову викликало несхвальні погляди сусідів, і підніс руку, до губів, щоб витерти піну. Гайді усміхнено дивилася на нього, проте очі в неї були тривожні. Не відводячи долоню від губів, Сміт промовив:

— Хто ті чоловіки в кутку? В цивільному. Тільки не оглядайся!

— Гестапо. — Вона зробила ще одну марну спробу випручатись. — Із «Шлосс Адлера».

— Один з них читає по губах. — Сміт знову підніс до рота кухоль з пивом. — Але я можу говорити. Вони спостерігають за нами. Через п'ять хвилин будь у своїй кімнаті. А тепер стусони мене як слід.

Гайді здивовано глянула на нього, але одразу ж скрикнула: Сміт її вщипнув. Вона підскочила, рука її майнула в повітрі, і в залі розлігся гучний ляпас. Гамір одразу вщух, кухлі завмерли в руках, всі забігали очима по залі. До Сміта прикипіли погляди чотирьохсот німецьких солдатів, чого він і домагався: адже людина, яка не хоче привернути до себе уваги, ніколи б такого не зробила.

Гайді скочила на ноги, обсмикнула на собі одяг, схопила банкноту, яку Сміт поклав на стіл ще раніше, і квапливо попростувала геть. Сміт з уже почервонілим обличчям, на якому був написаний сором і злість, підвівся й хотів уже піти від стола, коли дорогу йому заступив єгерський капітан, що сидів навпроти. Це був елегантний, стрункий молодик, вихований, певно, в дусі гітлерюгендівських ідеалів, акуратний і коректний. Але тепер він перебував під очевидним впливом надміру випитого пива. В його почервонілих очах світилася, як це часто буває, надзвичайна самоповага й почуття власної правоти.

— Ваша поведінка, майоре, не гідна офіцера вермахту! — голосно сказав він.

Сміт відповів не одразу. Розлючений вираз зник з його обличчя: незворушно-оцінюючим поглядом він некліпно дивився на капітана, аж поки той відвів очі. А коли Сміт заговорив, голос у нього був такий тихий, що його не чули, певно, навіть за сусіднім столом:

— «Пане майоре», якщо ви вже до мене звертаєтеся, юначе. — Тон у нього був крижаний, погляд — такий самий. — Майор Бернд Гіммлер. Ви, певно, чули про мене?

Він зробив промовисту паузу, і молодий капітан умить зів'яв під його поглядом. Гіммлер, керівник гестапо, був людиною, якої в Німеччині боялися найбільше. А Сміт, очевидно, його родич, може, навіть син…

— З'явитеся до мене з рапортом завтра о восьмій нуль-нуль, — коротко закінчив Сміт і відвернувся, не чекаючи на відповідь.

Єгерський капітан, умить прохмелівши, мовчки кивнув головою і важко опустився на місце. Сміт рушив до виходу, а гамір тим часом відновився: для солдатів віддаленого гарнізону, де пиво у великих кількостях було єдиною формою відпочинку, такі інциденти траплялися часто й дуже швидко забувалися.

Проходячи повз Шаффера, Сміт на мить зупинився й промовив:

— Ну, цьому я вкоротив язика.

— Це можна було владнати й інакше, — відповів Шаффер і спитав: — А що ви йому сказали, тому молодому капітанові?

— Я дав йому зрозуміти, що я — син Гіммлера.

— Боса гестапо? — недовірливо перепитав Шаффер. — Ну, вам поталанило на вдалу ідею.

— Я на талан не покладаюся, — сказав Сміт. — Піду, зазирну в «Дубовий двір». Може, там краще. Повернуся за хвилин десять. Навіть скоріше.

Він залишив Шаффера розмірковувати над його словами, заперечливо махнув рукою Каррачолі, який ступив крок у його бік, і вийшов із зали. Пройшовши кілька метрів уздовж дерев'яного паркану, зупинився й роззирнувсь навсібіч. Засніжена вулиця була цілком безлюдна. Сміт повернувся й швидко рушив вузьким провулочком уздовж бічної стіни «Дикого оленя». За пивницею стояла невелика дерев'яна хижка. Сміт іще раз роззирнувся довкола і спокійно відчинив двері.

— Восьма година, — сказав він у темряву. — Виходь!

Почулося шурхотіння одягу, й у дверях з'явилася Мері. Вона вся тремтіла, обличчя її було геть посиніле від морозу. Дівчина запитально глянула на Сміта, але той мовчки взяв її за руку й швидко повів до задніх дверей пивниці. Вони перетнули невеличкий тьмяно освітлений гасовою лампою передпокій, піднялися сходами на другий поверх, пройшли кілька кроків коридором і зупинилися біля других дверей праворуч. Хутко прослизнувши з дівчиною всередину, Сміт причинив за собою двері.

Кімнатка була невеличка, скромно вмебльована, але по яскравих ситчикових завісках та туалетному причандаллю на столику можна було визначити, що господарює тут жінка. Мері сіла на ліжку й заходилася розтирати собі руки та ноги, щоб трохи зігрітися; на Сміта вона позирала без усякого захвату.

— Я бачу, тобі ці ігри дуже подобаються, — в'їдливо сказала вона. — Здається, ти вже добре тут орієнтуєшся?

— Інстинкт, — пояснив Сміт.

Він підійшов до гасової лампи на столику, яка ледве блимала, підкрутив гніт, і коли в кімнаті посвітлішало, роззирнувся довкола. Знайшовши в кутку шкіряну валізу, він поклав її на ліжко й відкрив. У валізі лежав жіночий одяг. Сміт підвів Мері за плечі й сказав:

— Не гай часу, роздягайся. Скидай геть усе. В цій валізі знайдеш усе необхідне.

Мері здивовано звела на нього очі.

— Оце вбрання? Але навіщо мені?..

— Не сперечайся! Швидко!

— Швидко то й швидко, — здалася вона. — Ти б міг принаймні відвернутися.

— Заспокойся, — втомлено сказав Сміт. — У мене інший клопіт у голові. — Він підійшов до вікна, виглянув у щілину між ситцевими завісками й повів далі: — А тепер слухай. Ти приїздиш автобусом із Штайнгартена, який буде тут через двадцять хвилин. Із собою матимеш оцю валізу з рештою свого одягу. Звуть тебе Марія Шенк, ти з Дюссельдорфа, кузина кельнерки цієї пивниці, в тебе сухоти, тому ти звільнилася з фабрики і поїхала в гори, щоб поправити своє здоров'я. Через кузину ти дістала нову роботу — в «Шлосс Адлері». У тебе є особисте посвідчення, дозвіл на проїзд, рекомендаційні листи в проштемпельованих конвертах. Усе це — в сумочці, яка теж у валізі. Ти все запам'ятала?

— Я… гадаю, що так… — невпевнено відповіла Мері. — Але чи не скажеш ти мені…

— Ради Бога! — нетерпляче урвав її Сміт. — Час, дівчино, час! Запам'ятала чи ні?

— Марія Шенк, Дюссельдорф, фабрика, сухоти, кузина тут, Штайнгартен… Так, запам'ятала.

Вона замовкла, надягла через голову голубу вовняну сукню, розгладила її на собі й сказала зачудовано:

— А вона якраз на мене! Можна подумати, що її підбирали спеціально.

— Її підбирали спеціально для тебе. — Сміт обернувся й оглянув її. — Розмір тридцять шість — двадцять шість — тридцять шість, десь так. Нам довелось… е-е-е… проникнути до твоєї квартири й позичити одну з твоїх суконь як зразок. Ми мусили все передбачити.

— Ви проникли до моєї квартири?!

— Ну, ти ж не повинна тут ходити, як біженка з блошиного базару, — спокійно зауважив Сміт. Схвально оглянувши дівчину, він додав: — Хоч щось вдалося для тебе зробити.

— Я б теж хотіла щось для тебе зробити, — вдячно промовила Мері. В її очах усе ще прозирала розгубленість. — Але ж… але ж потрібно було кілька тижнів, щоб приготувати цей одяг… і ці папери!

— Схоже на правду, — погодився Сміт. — Наш відповідний відділ добряче попрацював над цими паперами. Так і мало бути, адже ти йшла до пащі лева.

— Кілька тижнів, — повторила Мері. — Тижнів! Але ж генерала Карнебі збили лише вчора вранці! — На її обличчі відбився спершу подив, потім здогад і нарешті неприхована лють. — То ви знали, що його підіб'ють?!

— Цього разу ти вгадала, крихітко, — добродушно відповів Сміт і поплескав її по плечу. — Ми все й улаштували.

— Не може бути! — підхопилася дівчина, потім обережно, хоч усе ще й досить сердито, запитала: — А літак справді підбили?

— Літак зазнав аварії й приземлився на аеродромі Баварської гірської рятувальної авіації в Обергаузені, за п'ять миль звідси. За дивним збігом — це саме те місце, з якого ми відлетимо невдовзі.

— Те місце, з якого ми відлетимо… — Мері замовкла, уважно подивилася на Сміта, потім майже розпачливо похитала головою. — Але ж… але ж у літаку я сама чула, як ти казав своїм людям, що в разі невдачі або якщо обставини змусять вас розбитися на частини, місце зустрічі — Фрауенфельд, на швейцарському кордоні…

— Ти справді таке чула? — здивовано перепитав Сміт. — Мабуть, я переплутав. Так чи так, а той винищувач з генералом приземлився в Обергаузені, увесь подірявлений кулеметними чергами. З британського кулемета, якщо казати чесно, але яка різниця — кулі є кулі.

— І ви ризикували життям американського генерала й планом другого фронту…

— Саме тому я й кваплюся потрапити до «Шлосс Адлера». — Сміт прокашлявся. — Не для того, щоб устигнути, доки вони не витягли з нього секретів, а для того, щоб устигнути, доки вони не виявили, що він — не американський генерал і знає про другий фронт не більше, ніж я — про зворотний бік Місяця.

— Що? Він — підсадна качка?

— На ім'я Джонс, — кивнув головою Сміт. — Картрайт Джонс, американський актор. Шекспірівські ролі він грає не найкраще, але на роль генерала Карнебі кращого не знайти.

Вона подивилася на нього з острахом:

— І ви ризикуєте життям безневинного…

— Ну, його не скривдять, — перебив її Сміт. — Двадцять п'ять тисяч доларів за одну виставу. Це — пік його професійної кар'єри.

Хтось двічі тихенько постукав у двері. Швидкий рух Смітової руки — і в ній опинився пістолет, автоматичний маузер. Ще один швидкий рух — і Сміт уже біля дверей, рука на клямці. Та коли двері відчинилися, Сміт з полегкістю опустив маузера: увійшла Гайді.

— Ну от, кузини, ви обидві тут, — оголосив Сміт. — Це Мері, а від сьогодні — Марія. А це Гайді. Я йду геть.

— Ти йдеш геть! — вигукнула Мері. — А що ж маю робити я?

— Гайді все тобі скаже.

Мері нерішуче глянула на дівчину:

— Гайді?

— Так, Гайді. Від сорок першого року наш резидент у Баварії.

— Наш резидент?.. — Мері вражено похитала головою. — Неймовірно…

— Так, ніхто б у це не повірив. — Сміт ще раз вдоволено оглянув фігурку Гайді. — Напрочуд оманлива зовнішність!

Сміт обережно прочинив двері чорного ходу, швидко прослизнув у двір і завмер, чекаючи, доки його очі звикнуть до майже цілковитої темряви. Він зауважив, що, відколи вони ввійшли до «Дикого оленя», сніг став густішим, а вітер подужчав. Було страшенно холодно.

Допевнившись, що його ніхто не помітив, Сміт повернув ліворуч, пройшов кілька кроків, тоді, несподівано спіткнувшись об щось у темряві, упав у сніг і простягся на весь зріст. Про всяк випадок він відкотився на кілька ярдів убік, щоб уникнути можливого нападу, а тоді по-котячому спритно підхопивсь на ноги — в одній руці маузер, у другій — ліхтарик. Увімкнувши ліхтарика, він роззирнувся навсібіч. Нікого не було.

Так, у дворі справді нікого не було, якщо не брати до уваги тіла, через яке він перечепився, — це був сержант альпійських стрільців, що лежав долілиць у снігу. Застиглий, безформний труп.

Сміт нахилився, перевернув тіло й побачив велику калюжу крові. Промінь ліхтарика повільно обмацав куртку, також просяклу кров'ю, і нарешті зупинився на обличчі.

«Не блукати вже йому оксфордськими галереями, — подумав Сміт, відчуваючи всередині якусь порожнечу, — й не пити чаю з медом. А винний у всьому я, про це свідчить навіть вираз його обличчя». У згаслих очах Торренс-Сміта прозирав розпачливий докір.

Сміт безтямно випростався й одразу ж освітив ліхтариком місце довкола трупа. Слідів боротьби він не побачив, однак боротьба, мабуть, була, бо кількох ґудзиків на куртці Торренс-Сміта бракувало, а комір виявився широко розстебнутим. Сміт не так легко віддав своє життя.

Присвічуючи ліхтариком, Сміт рушив завулком до головного входу в пивницю і на розі зупинився: численні сліди ніг, кров на снігу, темні криваві плями на дерев'яній стіні пивниці — ось де відбувалася боротьба! Сміт вимкнув ліхтарика, сховав його й пістолета до кишень і вийшов із завулка. Ліворуч був «Дикий олень», звідки знову лунала гучна музика й співи, праворуч — пошта і поряд з нею — яскраво освітлена телефонна будка. В будці, жваво розмовляючи по телефону, стояв якийсь чоловік у мундирі.

Вулиця була така сама безлюдна.

Шаффер стояв, спершись ліктем на стойку, всім своїм виглядом виражаючи спокій і розслабленість. Але обличчя зраджувало його — воно було похмуре, збентежене, а пальці нервово крутили сигарету.

— Сміті? — прошепотів він тихо й вражено. — Не може бути! Ви певні, босе?

— Я певен. — Вираз обличчя у Сміта все ще був безтямний, наче всі його почуття зникли. — Ви кажете, що він квапливо вийшов через три хвилини після мене. Отже, він вийшов не за мною. Хто ще з наших виходив?

— Не маю уявлення. — Шаффер переламав сигарету навпіл і кинув на підлогу. — Тут стільки людей! Крім того, є ще одні двері. Але я не можу повірити! Чому Сміті? Він же був найрозумніший з-поміж нас!

— Саме тому він і мертвий, — сумно відповів Сміт. — А тепер слухайте уважно. Пора вже розкрити вам карти.

Шаффер подивився на нього й сказав:

— Давно вже пора.

Сміт почав говорити дуже тихо, бездоганною німецькою, дбаючи, щоб увесь час стояти спиною до гестапівців у кутку зали. Через кілька хвилин він побачив Гайді, що повернулася за стойку, але вдав, ніби не звернув на неї уваги. Гайді — так само. Ще за хвилину гамір раптом прищух — стало майже тихо, і це змусило Сміта урвати мову і обернутись туди, куди тепер дивилася ціла зала, — до вхідних дверей.

А подивитися таки було на що, особливо солдатам, здебільшого позбавленим жіночого товариства. У дверях стояла Мері Еллісон — у плащику з пояском, яскравому шарфику, з валізою в руці. Тиша стала дедалі глибшою. Жінки в пивницях альпійських селищ — видовище взагалі рідкісне, жінки без чоловічого супроводу — іще рідкісніше, а такі вродливі жінки — видовище просто дивовижне. Кілька секунд Мері стояла нерішуче, ніби не знаючи, що робити далі. Потім поставила валізу на підлогу, а на обличчі в неї спалахнула радість — її погляд знайшов у залі Гайді.

«Марлен Дітріх у фільмі «Блакитний ангел», — промайнуло в Сміта. — З таким обличчям, фігуркою й талантом у Голлівуді вона б загрібала грошву лопатою».

Мері й Гайді підбігли через усю притихлу залу одна до одної і обнялися.

— Моя люба Маріє! Люба Маріє! — Голос у Гайді затремтів, і Сміт подумав, що в Голлівуді слід було б приготувати аж дві лопати для грошви. — Нарешті ти приїхала!

— Стільки років минуло! — Мері стисла в обіймах Гайді й вдруге поцілувала її. — Яка я рада знову тебе бачити, сестричко Гайді! Чудово, просто чудово! Звичайно ж, я приїхала! А ти не вірила?

— Ну… — Гайді говорила, не переймаючись тим, що її чують. — Тутешня публіка просто жахлива! З ними треба день і ніч носити пістолета. Вони самі себе називають мисливським батальйоном. Вдала назва!

Солдати довкола зареготали, і за хвилину в залі вже панував такий самий гамір, як і доти. Гайді взяла Мері за руку, підвела до гурту цивільних у кутку й зупинилася біля чоловіка посеред гурту. Він був темноволосий, гнучкий, з розумним обличчям, дуже імпозантний. Мері відрекомендувала обох:

— Маріє, це — капітан фон Браухіч. Він… е-е… працює в замку. Капітане, це — моя кузина Марія.

Фон Браухіч легенько вклонився.

— Вам поталанило з кузиною, Гайді. Ми чекали на вас, фройляйн Шенк. — Він усміхнувся. — Але не сподівалися, що ви — така красуня.

Мері трохи засоромлено всміхнулась у відповідь:

— Ви чекали?..

— Він чекав, — сухо кинула Гайді. — Адже обов'язок капітана — знати про все, що діється довкола.

— Не змальовуйте мене таким поганим, Гайді. Ви налякаєте фройляйн Шенк. — Він позирнув на годинника. — Наступний вагончик вирушає за десять хвилин. Якщо мені дозволять супроводжувати молоду даму…

— Молода дама спершу піде до моєї кімнати, — твердо відповіла Гайді. — Щоб умитися й випити трохи кавового лікеру. Чи ви не бачите, що вона геть закоцюбла від холоду?

— Я помітив, що у неї цокотять зуби, — сказав фон Браухіч і всміхнувся. — Але подумав, що це — через мене. Ну гаразд, тоді наступним вагончиком.

— Я теж поїду з нею, — заявила Гайді.

— Ви обидві? — Фон Браухіч похитав головою і знов усміхнувся. Він безперервно всміхався. — Це мій найщасливіший вечір!

— Дозвіл, квитки, посвідчення та рекомендаційні листи у тебе є, — сказала Гайді. Вона виловила на пазухою своєї тірольської блузки якісь папірці й віддала їх Мері, що сиділа на ліжку в її кімнатці. — Тут план замку й інструкції. Вивчи це домашнє завдання як слід і віддай папірці мені. Я заберу їх із собою. Тебе можуть обшукати, адже ці негідники страшенно підозріливі. І випий чарку лікеру — бо ж перше, що зробить фон Браухіч, це принюхається до твого віддиху. Так буде надійніше. Капітан перевіряє геть усе. Він найпідозріливіший з-поміж них.

— А мені він видався дуже приємним чоловіком, — спокійно сказала Мері.

— Він — дуже неприємний гестапівець! — відрубала Гайді.

Коли Гайді повернулася за стойку, до Сміта й Шаффера вже приєдналися Каррачола, Томас та Крістіансен. Усі п'ятеро збоку могли видатися безтурботними любителями побалакати за пивом, але їхні притишені й стурбовані голоси свідчили про те, що всі вони дуже стривожені. Чи принаймні дехто з них.

— Отже, ніхто з вас не бачив старигана Сміті? — спокійно запитав Сміт. — Ніхто не бачив? Тоді куди ж він у біса подівся?

Усі мовчали, тільки знизували плечима. Крістіансен озвався:

— А може, мені вийти й пошукати його?

— Думаю, не варто, — відказав Сміт. — Мені здається шукати його вже надто пізно.

Раптом обоє вхідних дверей «Дикого оленя» розчинилися, й до зали швидко увійшли дві групи солдатів з автоматами напоготові. Солдати розсипалися по залі й стали попід стінами, тримаючи пальці на спускових гачках; вони спокійно, уважно роздивлялися довкола.

— Ну-ну, — кинув Крістіансен, — це була чудова воєнна пригода.

Раптову тишу ще дужче підкреслювали чіткі кроки по дерев'яній підлозі — полковник вермахту вийшов на середину зали й холодно роззирнувся. Велет-господар квапливо вибіг з-за стойки, чіпляючись за стільці. На його обличчі був написаний жах.

— Полковнику Вайснере, — тремтячим голосом почав він, — що, ради Бога…

— Вашої провини тут нема, шановний пане, — відповів полковник голосом, у якому не було нічого заспокійливого. — І все ж таки ви приймаєте в себе ворогів рейху…

— Ворогів рейху?.. — Колір обличчя в господаря за кілька секунд із червоного перетворився на сірий. — Що, я? Я, Йозеф Вартман?..

— Прошу вас, — полковник підніс руку, вимагаючи тиші. — Ми шукаємо чотирьох чи п'ятьох дезертирів, які втекли з в'язниці в Штутгарті. Тікаючи, вони вбили двох офіцерів та сержанта. Нам відомо, що вони сховалися тут.

Сміт кивнув головою і нахилився Шафферові до вуха:

— Дуже розумно. Справді, дуже розумно.

— Отже, — вів далі Вайснер, — якщо вони тут, то ми їх швидко схопимо. Я прошу офіцерів тринадцятого, чотирнадцятого та п'ятнадцятого підрозділів вийти наперед. — Він почекав, доки двоє майорів та капітан стали поруч із ним. — Ви знаєте всіх своїх офіцерів в обличчя? — Всі троє кивнули головою.

— Гаразд. У такому разі вам треба…

— Нічого не треба, полковнику. — Гайді вийшла з-за стойки й підійшла до нього, ввічливо сховавши мокрі руки за спину. — Я знаю, хто вам потрібен. Це їхній заводій.

— Ага! — всміхнувся Вайснер. — Чарівна панночка…

— Гайді, пане полковнику. Я прислуговувала вам за столом у замку.

Вайснер галантно вклонився:

— Хіба ж про таке можна забути!

— Оцей! — На обличчі у Гайді був написаний гнів і відданість своєму обов'язку, а палець її драматично вказував на Сміта. — Он він, пане полковнику. Він… він ущипнув мене!

— Моя люба Гайді! — вибачливо всміхнувся полковник Вайснер. — Якщо ми звинувачуватимемо кожного, в кого з'являться певні наміри щодо…

— Ні, не тому, пане полковнику. Він запитував мене, чи я знаю або чи я чула щось про чоловіка на ім'я генерал… Канабі. Так, здається…

— Генерал Карнебі! — Тепер полковник не всміхався. Він глянув на Сміта, зробив солдатам знак підійти, потім знову звернувся до Гайді: — І що ви йому сказали?

— Пане полковнику! — Гайді й далі вдавала ображену гідність. — Я вважаю себе добропорядною німкенею! Крім того, я високо ціную свою роботу у замку. — Вона обернулася й показала в куток зали. — Капітан фон Браухіч із гестапо може поручитися за мене.

— В цьому немає потреби. Ми не забудемо цього вчинку, люба дитино! — Полковник розчулено поплескав її по щоці, потім обернувся до Сміта й крижаним тоном сказав: — Ваші документи, пане, і негайно!

— Негайно, полковнику? — Погляд, яким Сміт зміряв Гайді, був не менш крижаний, ніж полковників голос. — Ну вже ні! Треба робити все до ладу: спершу віддайте їй тридцять срібняків, а потім уже й до нас.

— Ви говорите дурниці, — зневажливо відказав Вайсман. — Гайді — справжня патріотка.

— Не маю сумніву, — в'їдливо сказав Сміт.

Зі скам'янілим обличчям спостерігала Мері крізь щілину між завісками в темній кімнатці Гайді, як Сміта та чотирьох його людей виводять з «Дикого оленя» і під численною охороною супроводжують через вулицю. Упійманих безцеремонно заштовхали до двох автомобілів, двигуни заревли, й за хвилину обидві машини зникли за поворотом. Мері ще постояла, невидющим поглядом стежачи за сніжинками, потім запнула завіски й відвернулась од вікна.

— Як це сталося? — прошепотіла вона.

Чиркнув сірник, Гайді засвітила гасову лампу.

— Не знаю, — знизала вона плечима. — Хтось сповістив полковника Вайснера, що вони тут. Але показала на Сміта я.

Мері вражено зиркнула на неї.

— Ти? Ти…

— Його все одно виявили б за хвилину. Вони ж тут чужі. А так це зміцнить наше становище. Я, а отже, й ти — поза підозрою.

— Поза підозрою! — обурено кинула Мері. — Але ж тепер нам немає сенсу продовжувати!

— Ти так гадаєш? — замислено промовила Гайді. — Чомусь за долю полковника Вайснера я не така спокійна, як за долю майора Сміта. Майор Сміт — людина невичерпних можливостей. Чи, може, наше начальство на Вайтхоллі збрехало? Коли мені повідомляли, що він прибуде сюди, то запевняли: не треба ні про що турбуватися, слід цілком покладатися на нього. Це — людина з необмеженими внутрішніми резервами, яка може знайти вихід із становища граничної складності. Так дослівно мені й сказали — вони там, на Вайтхоллі, смішно висловлюються. Але тепер я цілком довіряю йому. А ти?

Мері не відповіла. Вона дивилася в підлогу, в очах у неї стояли сльози. Гайді легенько торкнулась її руки й спитала:

— Ти так любиш його?

Мері мовчки кивнула головою.

— А він тебе?

— Не знаю. Я просто не знаю. Він так давно на цій службі, що коли й знає про це сам, то навіть собі не скаже.

Гайді кілька секунд дивилася на неї, потім похитала головою й сказала:

— Їм не слід було посилати тебе. Як можна сподіватися, що… — Вона замовкла, знову похитала головою й закінчила: — Та вже пізно. Ходімо. Ми не повинні примушувати фон Браухіча чекати.

— Але… але якщо він не повернеться? Якщо він не зможе звільнитися? Та й як він визволиться? — І вона зневірено кивнула головою на папери, що лежали на ліжку. — Адже завтра вранці вони насамперед зв'яжуться з Дюссельдорфом і перевірять ці підроблені рекомендації…

Гайді спокійно сказала:

— Думаю, він не допустить, щоб з тобою таке сталося.

— Я теж так гадаю, — сумно погодилася Мері.

Великий чорний «мерседес» мчав повз снігові замети дорогою, що проходила понад берегом Синього озера. «Двірники» на вітровій шибці вперто боролися зі сніговим потоком. Машина була дорога й комфортабельна, однак ні Шаффер на передньому сидінні, ні Сміт на задньому комфорту не відчували — ні фізичного, ні душевного. Щодо душевного, то на них чекав неминучий розстріл, до того ж вони усвідомлювали, що місія їхня закінчилася, навіть не розпочавшись як слід. Щодо фізичного комфорту, то вони сиділи, стиснуті з обох боків: Шаффер — водієм та охоронцем, Сміт — полковником Вайснером та другим охоронцем. Дула автоматів упиралися їм у ребра.

В цю хвилину вони були вже, за підрахунками Сміта, на півдорозі між селом та казармами. Ще тридцять секунд, і машини в'їдуть у браму. Тридцять секунд, не більше.

— Зупиніть машину! — Голос у Сміта був низький, холодний і лиховісний. — Зараз же, чуєте! Мені треба подумати.

Вражений полковник Вайснер повернувся до нього. Сміт на полковника не зважив. Його обличчя було сердите й зосереджене, вуста ледь тремтіли від стримуваної люті; це було обличчя людини, яка просто не може припустити, що її наказу не виконають. У кожному разі, це не було обличчя людини, яку чекає камера смертників. Вайснер завагався, але лише на мить. Потім віддав наказ, і велика машина загальмувала.

— Бовдур! Абсолютний ідіот! — Розлючений Смітів голос лунав лиховісно, але тихо — так, щоб його чув тільки Вайснер. — Ви майже напевно все зіпсували, і якщо це так, то завтра ви, полковнику, залишитеся без свого полку!

«Мерседес» зупинився на узбіччі. Червоні вогники машини, що їхала попереду, розтанули в темряві й снігу. Грубо, але з ледь помітним тремтінням у голосі Вайснер сказав:

— Якого біса ви там вигадали?

— Ви знали про цього американського генерала, Карнебі? — Сміт наблизив своє сердите обличчя до полковникового. — Звідки?

— Вчора я вечеряв у замку. Я…

Сміт недовірливо подивився на нього:

— Полковник Пауль Крамер розповів вам про генерала? Крамер справді говорив про це?

Вайснер мовчки кивнув головою.

— Він, найближчий співробітник адмірала Канаріса? Отже, тепер про це знатимуть усі. Боже праведний, але ж за таке мають полетіти голови! — Він потер долонею перенісся, стомлено опустив руки на коліна й повільно похитав головою. — Це вже занадто, навіть для мене. — Потім дістав свою перепустку й подав Вайснерові, який, присвітивши ліхтариком, почав її розглядати. — Зараз же їдьмо назад, до казарм! — вигукнув Сміт. — Я мушу терміново зв'язатися з Берліном. Мій дядько вирішить, що діяти.

— Ваш дядько? — Вайснер з певним зусиллям відвів погляд від Смітової перепустки; голос у нього тремтів, як і промінь ліхтарика. — Генріх Гіммлер?

— А хто ж, ви думали? — не давав йому спуску Сміт. — Міккі Маус? — Він стишив голос до шепоту. — Ви, здається, ще ніколи не мали честі його бачити?

Давши Вайснерові можливість витримати його довгий, безжальний погляд. Сміт обернувся до водія й штовхнув його в спину:

— До казарм, і якнайшвидше!

Машина рушила. Будь-яка вказівка племінника Гіммлера, страшного начальника гестапо, була для водія законом. Сміт обернувся до охоронця, що сидів поруч із ним:

— Забери цю штуку з-під мого ребра! — І сердито відштовхнув дуло автомата.

Охоронець, який теж чував про Гіммлера, покірно прибрав зброю. Та наступної миті він уже скорчився від болю, німо хапаючи ротом повітря: руків'я автомата сильно вдарило йому в живіт, а ще через секунду полковник Вайснер відсахнувся до вікна, бо дуло автомата дивилося йому в скроню.

Сміт промовив:

— Якщо ваші люди зрушать з місця, ви помрете.

— Все гаразд, — пролунав спокійний Шафферів голос із переднього сидіння. — Їхні пукавки в мене.

— Зупиніть машину, — наказав Сміт.

Машина завмерла. Попереду вже виднівся ліхтар біля в'їзду до казарм — до них залишилося якихось ярдів двісті. Сміт штовхнув Вайснера дулом автомата:

— Виходьте!

На обличчі в полковника прозирала безмежна лють, але він був надто досвідчений солдат, щоб чинити опір. Він вийшов.

— Три кроки вперед, — сказав Сміт. — Лягти обличчям у сніг, руки за голову. Шаффере, тримайте на мушці свого охоронця, А ви — виходьте й лягайте поруч із полковником.

Через двадцять секунд вони рушили — за кермо сів Шаффер, — покинувши трьох чоловіків долілиць на снігу; четвертий, до якого Смітові довелося взятися насамперед, усе ще корчився від болю на узбіччі.

— Прекрасно зроблено, пане Гіммлере, — схвально промовив Шаффер.

— Наступного разу нам так уже не поталанить, — невесело відповів Сміт. — Не квапся, як проїжджатимеш повз казарми. Не треба, щоб у когось із вартових виникли хибні думки.

На швидкості не більше двадцяти миль на годину вони проминули головні ворота, потім ще одні ворота — як міг судити Сміт, не викликавши жодної підозри. На капоті машини, поруч із трикутною зіркою фірми «Мерседес» майорів невеличкий трикутний вимпел командира військового табору, тому ні в кого з вартових не виникло бажання поцікавитися, куди це їде автомобіль полковника Вайснера.

Десь через півмилі від воріт військового табору дорога на північ витягувалась у пряму лінію. Ліворуч стофутовою кам'яною стіною обривався берег Синього озера, праворуч уздовж шосе була соснова посадка, десь із півсотні ярдів завширшки, а за деревами стрімко підносилася вгору ще одна скельна стіна — її верх губився у сніговій заметілі й темряві.

В кінці прямого відтинку дорога різко повертала праворуч, повторюючи вигин берегової лінії. Небезпечний поворот позначала біла дерев'яна огорожа, яку за нормальної погоди було добре видно, однак тепер, у заметіль, огорожа була ледь помітна. Перед поворотом Шаффер пригальмував. На його обличчі з'явився хитрий вираз, він натиснув на гальма дужче й позирнув на Сміта.

— Чудова ідея, — схвально озвався той. — З тебе ще буде непоганий агент.

«Мерседес» зупинився. Сміт зібрав автомати й пістолети, що дісталися їм від Вайснера та його людей, і вийшов. Шаффер опустив шибку в дверцятах з боку водія, відпустив ручне гальмо, додав газу й притьмом вискочив з машини, яка почала набирати швидкості. Тримаючи руку на кермі крізь дверцята з опущеною шибкою, Шаффер побіг поруч із «мерседесом». За двадцять футів від урвища він востаннє поправив кермо й відскочив убік. Машина набирала швидкості, і дерев'яна огорожа була приречена. Її сухого тріску майже не було чути за ревом двигуна на першій передачі — «мерседес» проломив огорожу, наче це був картковий будиночок, перевалився через край скелі й зник з очей.

Сміт із Шаффером підійшли до огорожі й зазирнули вниз саме в ту мить, коли автомобіль, перекинувшись догори днищем, з усе ще ввімкненими фарами впав у воду з глухим звуком, що нагадував далекий вибух снаряда. Фонтан бризок злетів угору, сягнувши половини висоти урвища. Коли він осів, машину все ще було видно по фарах, що світилися під водою. Сміт і Шаффер перезирнулися, потім Сміт скинув свого альпійського кашкета й жбурнув на піну, освітлену від фар у глибині. Потім фари погасли.

— Отже, за чим жалкувати? Машина була не наша. — Шаффер знизав плечима. — Повертаємося до села, босе?

— Заради життя — ні! — відповів Сміт урочисто й додав: — Розумійте мене буквально. Ходімо, але іншим шляхом.

Стискаючи в руках щойно захоплену зброю, вони завернули за ріг скелі й побігли туди, куди їх кілька хвилин тому везла машина. Не пробігши й сімдесяти ярдів, вони почули гуркіт моторів і, коли обернулись, побачили, що проламану огорожу освітлюють автомобільні фари. За кілька секунд Сміт і Шаффер зникли серед сосон і обережно рушили назад, туди, де спинилася чорна легкова машина й два броньовики — до проламаного місця в огорожі.

— Ось тут, пане полковнику! — Сержант альпійських стрільців із карабіном через плече нахилився над урвищем. — їхали надто швидко, побачили поворот надто пізно. Або й зовсім не побачили. Озеро в цьому місці до сотні метрів завглибшки, пане полковнику. Їм кінець.

— Може, кінець, а може, й ні. Все, що пов'язане з цими типами, у мене не викликає довіри. — У голосі полковника Вайснера звучала гіркота. — Вони могли все це підстроїти, а самі рушити назад. Пошліть групу своїх людей, хай прочешуть оцю соснову посадку. Хай візьмуть ліхтарі. А другу групу пошліть за півкілометра назад, у бік казарм, самі поїдьте з ними, і хай обидві групи рухаються назустріч одна одній. Не баріться!

Шаффер, сидячи за сосною, поглянув на Сміта:

— Я мушу відзначити, босе, що нам справді не варто було повертатися просто до села. Хитрий старий чортяка, правда ж?

— А що ви скажете про мене, га? — пробурмотів Сміт.

— Гаразд, гаразд. Це я теж мушу відзначити.

Минуло п'ять хвилин. Сніг падав тепер не дуже густий, тож двоє чоловіків, що сховались у соснах, добре бачили, як цеп солдатів неподалік від них, блимаючи ліхтариками, посувався в південному напрямку. Промені ліхтариків обмацували стовбури й крони сосон, шукаючи двох утікачів. Полковник Вайснер прогулювався туди-сюди біля своєї машини, похиливши голову, неначе в глибокій задумі. Час від часу він зиркав на годинника. Потім підійшов до огорожі над урвищем і задивився на воду.

Невдовзі почувся віддалений гамір голосів. У світлі від фар полковникової машини з'явився сержант, підійшов і віддав честь Вайснерові.

— Немає навіть слідів, пане полковнику.

Вайснер відвів погляд від озера й повернувся до сержанта:

— І не повинно бути. Я побачив там, на воді, кашкета. Сумний кінець для такої сміливої людини. Дуже сумний.