Куди залітають лиш орли

1

Через вібруючий гуркіт чотирьох великих двигунів стукотіли зуби й мало не лопалися барабанні перетинки. У цій вузькій, захаращеній приладами кабіні, за підрахунками Сміта, децибел було більше, ніж у бойлерній, що працює на надвисоких обертах, а холоднеча стояла просто-таки сибірська. А втім, він ладен був першої-ліпшої миті проміняти цю пілотську кабіну на справжню сибірську бойлерну, яка, попри всі її незручності, ніколи не впаде з такої висоти в гірську ущелину й не розіб'ється. А це здавалося тепер цілком можливим, якщо не неминучим, хоча пілот їхнього «ланкастера» й намагався довести протилежне. Відвівши очі від непроглядної темряви за ілюмінатором, «двірники» якого марно змагалися з сніговим потоком, Сміт знову позирнув на чоловіка в лівому пілотському кріслі.

Командир ескадрильї Сесіл Карпентер почувався у цій кабіні так само зручно, як устриця в своїй мушлі. Будь-які порівняння з сибірською бойлерною видалися б йому, певно, вигадками хворобливої уяви. Нерівне вібрування кабіни, мабуть, діяло на нього заспокійливо, як руки вправного масажиста; гуркіт двигунів навіював сон, а холод якнайкраще відповідав його літературним уподобанням. Просто перед ним, на зручній для читання відстані, на підставці з довгим шарніром стояла розгорнута книжка. Як міг судити Сміт з випадково побаченої обкладинки, де у спині геть роздягненої жінки стримів закривавлений ніж, командир ескадрильї відчував глибоку зневагу до будь-якої «серйозної» літератури.

Карпентер перегорнув сторінку.

— Чудово! — мовив він у захваті й глибоко затягнувся старою вересовою люлькою, що диміла, наче пароплав. — Їй-Богу, цей хлопець таки вміє писати! Звичайно, це — не для нашого юного Тремейна. — Він кивнув головою на рум'янощокого молодика в сусідньому пілотському кріслі. — Тому я не дам йому цієї книжки, поки він трохи не підросте. — Відвівши очі від книжки, він розігнав рукою тютюновий дим і кинув прокурорський погляд на свого напарника. — Лейтенанте Тремейне, я знову бачу на вашому обличчі той самий вираз болісної покори!

— Так, сер. Тобто ні, сер!

— Типова хвороба у наші часи, — сумовито вів далі Карпентер. — Молоді бракує дуже багатьох речей — наприклад, уміння цінувати добрий тютюн або вірити своїм командирам. — Він тяжко зітхнув, акуратно загнув сторінку, щоб позначити місце, до якого дочитав, згорнув книжку й випроставсь у кріслі. — А мені чомусь здавалося, що я заслуговую на спокій і довіру свого екіпажу.

Він трохи відсунув шибку бічного ілюмінатора. Крижаний вітер зі снігом увірвався до кабіни, і ще дужче заревли двигуни. Карпентер зробив гримасу й визирнув назовні, прикриваючи очі долонею. Через кілька секунд розчаровано похитав головою, заплющив очі, неначе від болю, втягнув голову назад, засунув шибку, струсив сніг з рудого волосся та пишних вусів і обернувся до Сміта:

— Заблукати в таку завірюху, вночі, у небі над охопленою війною Європою — це не дрібничка, правда ж, майоре?

— Але ж це не так, сер! — запротестував Тремейн.

— Від цього ніхто не застрахований, синку.

Сміт ввічливо усміхнувся.

— Ви хочете сказати, що не знаєте, де ми перебуваємо зараз?

— Та звідки мені про це знати? — Карпентер потягнувся в кріслі, примружив очі й широко позіхнув. — Я, по суті, лише водій. У нас є штурман, у штурмана є радар, а я не маю довіри ані до першого, ані до другого.

— Ну-ну, — похитав головою Сміт. — Виходить, у Міністерстві військово-повітряних сил мене обдурили, коли сказали, що ви зробили вже близько трьохсот вильотів і знаєте небо над Європою ліпше, ніж будь-який таксист знає Лондон.

— Це безпідставна чутка, її поширюють зловорожі елементи, які заважають мені отримати тихе, спокійне місце в Лондоні, десь за письмовим столом. — Карпентер позирнув на свого годинника. — Я подам знак рівно за півгодини до того, як треба буде всіх вас випихати з літака. — Він ще раз поглянув на годинника й широко позіхнув. — Лейтенанте Тремейне, ваше одверте нехтування своїми обов'язками ставить під загрозу успіх цілого завдання.

— Сер?… — Обличчя в Тремейна виражало ще більшу готовність до дії, ніж перед тим.

— Рівно три хвилини тому я мав би одержати свою каву.

— Так точно, сер! Буде зроблено, сер!

Сміт знов усміхнувся, підвівсь із незручного сидіння позад пілотських крісел і вийшов з кабіни. В холодному, темному, тісному фюзеляжі, що дуже нагадував металеву труну, враження сибірської бойлерної посилилося ще дужче. Шум двигунів був просто нестерпний, холод стояв собачий, а гофровані стінки, покриті памороззю, не залишали й найменшої надії на затишок — так само, як і шість пригвинчених до підлоги залізних сидінь у полотняних чохлах. Мабуть, перша ж спроба впровадити таке садистське умеблювання у в'язницях його величності викликала б всенародний протест.

На цих сидіннях сиділо, зіщулившись, шестеро чоловіків — шестеро найнещасніших, як подумалося Смітові, чоловіків у світі. Як і сам він, усі вони були в мундирах німецьких альпійських стрільців. Як і він, мали на собі по два парашути. Усі безперервно тремтіли, тупали ногами, помахували руками, і з їхніх вуст вихоплювалася густа пара. Навпроти них, угорі вздовж правого борту тяглася аж до люка туго напнута дротина. Кілька довгих лямок з'єднували її з парашутами, прикріпленими до великих пак з вантажем. Про вміст однієї з них можна було здогадатися по кінцях лиж, що виглядали з брезенту.

Парашутист, що сидів найближче до дверцят кабіни — міцний смаглявий чоловік з південними рисами, — оглянувся до Сміта. Ще ніколи Едвард Каррачола не мав такого нещасного вигляду.

— Ну, як там? — Голос у Каррачоли був не менш нещасний, ніж вираз обличчя. — Мені здається, наш пілот знає не краще за мене про те, де ми летимо.

— Складається враження, ніби він прокладає шлях над Європою, виглядаючи час від часу в ілюмінатор і нюхаючи повітря, — зізнався Сміт. — Але я не квапився б лякатись…

Він урвав фразу, бо в цю мить з дверцят з'явився сержант-кулеметник, несучи кавника з гарячою кавою та кілька емальованих кухлів.

— Я б теж не квапився, сер, — ввічливо усміхнувся сержант. — У нашого командира свої невеличкі примхи. Кави не бажаєте, панове? Коли ми повертаємося на базу, він розповідає всім, що в польоті лише сидить і читає детективи, а кулеметники час від часу визирають із своїх башточок і повідомляють йому, де саме ми летимо.

Сміт обхопив обома долонями гарячого кухля з кавою і спитав:

— А ви знаєте, де ми тепер летимо?

— Ну звичайно, сер! — явно здивовано вигукнув сержант, потім кивнув головою на залізну драбинку, що вела до кулеметної башти й додав — Підніміться туди самі й погляньте праворуч, сер.

Сміт знизав плечима, відставив кухля, видерся драбинкою нагору й глянув крізь прозорий ковпак кулеметної башти праворуч униз. Кілька секунд його очі звикали до темряви, але потім він мало-помалу крізь ніч і сніг роздивився далеко внизу безліч світляних цяток, що поступово укладалися в мережу освітлених ліхтарями міських вулиць. Якусь мить на обличчі в Сміта був написаний цілковитий сумнів у реальності того, що він побачив, але потім воно прибрало звичного спокійного виразу.

— Ну-ну, — пробурмотів він, повертаючись до своєї кави. — Треба, щоб хтось нагадав тим, унизу, що в наш час у всій Європі ліхтарів на вулицях не вмикають.

— Окрім Швейцарії, сер, — терпляче пояснив сержант. — Це був Базель.

— Базель? — вирячився на нього Сміт. — Базель! Господи, та ми ж відхилилися від курсу на сімдесят чи й вісімдесят миль! За планом ми мали пролітати на північ від Страсбурга.

— Так, сер. — Вигляд у кулеметника був незворушний. — Командир завжди каже, що він у тих польотних планах не розуміється. — Він вибачливо всміхнувся. — Правду кажучи, це наш звичний шлях на Форарльберг. Ми летимо на схід уздовж швейцарського кордону, за Шафгаузеном повертаємо на південь…

— Але ж це швейцарська територія!

— Невже? Так от, за доброї погоди нам видно вогні Цюріха. Хлопці подейкують, нібито в нашого командира у Бор-о-Лаку є зарезервована кімната.

— Що?

— Ну, він каже, що коли вже вибирати між концтабором у Німеччині чи інтернуванням у Швейцарії, то він завжди зуміє приземлитися на потрібному боці кордону… Потім ми летимо вздовж швейцарського берега Боденського озера, біля Ліндау повертаємо на схід, піднімаємося на вісім тисяч метрів, щоб подолати гори, а там тільки — скік, і ми біля Вайсшпітце.

— Ясно, — протягнув Сміт. — Але ж швейцарці — чи вони не протестують?

— Частенько, сер. Їхні протести чомусь збігаються з тими ночами, коли ми тут літаємо. Та наш командир заявляє начальству, що то якісь нахабні пілоти з «люфтваффе» намагаються його дискредитувати.

— Ну-ну, а які ще у вас для мене сюрпризи? — почав був Сміт, але сержант уже рушив до пілотської кабіни.

Раптом «ланкастер» кинуло вниз, у повітряну яму. Сміт ухопився за якусь скобу, а лейтенант Моріс Шаффер із американської стратегічної служби, Смітів заступник, голосно вилаявся, бо більше половини гарячої кави вихлюпнулося йому на коліна.

— Це якраз те, про що я мріяв, — сказав він в'їдливо. — Мій бойовий дух — на нулі. Я молю Бога, щоб ми зазнали аварії й сіли тут, у Швейцарії. О неповторні баденські шніцелі та яблучні струделі! Після двох років вашого смердючого армійського лимонного соку, яєчні та унції маргарину на добу нещасний синок матусі Шаффер тільки про це й мріє! Це зміцнило б мене.

— І продовжило б твоє життя, друже, — похмуро докинув Каррачола. Він обернувся до Сміта і втупив у нього важкий погляд. — Уся ця справа погано пахне, майоре.

— Я не зовсім вас розумію, — спокійно промовив Сміт.

— Це самогубство, от що. Та ви тільки погляньте на нас! — Він обвів рукою всю групу: Олафа Крістіансена, білявого скандінава, потім Лі Томаса, темноволосого коротуна-валлійця (обоє мали навіть трохи веселий вигляд) і нарешті Торренс-Сміта з зовнішністю чистокровного французького віконта і скорботним обличчям старого оксфордця, що явно мріяв опинитися тепер у затишних університетських коридорах. — Ми, Крістіансен, Томас, стариган Сміті і я, — жменька цивільних жевжиків, конторських клерків.

— Я добре знаю, хто ви такі, — спокійно відказав Сміт.

— Або візьміть самого себе. — У гуркоті двигунів тиху Смітову відповідь Каррачола не почув. — Майор шотландських гвардійців. Я не сумніваюся, що ви відважно грали на волинці під Ель-Аламейном, але чому ви повинні командувати нами? Я не хочу вас образити, та все це підходить для вас не більше, ніж для нас. А візьміть лейтенанта Шаффера, цього десантного ковбоя…

— Я ненавиджу коней! — голосно сказав Шаффер. — Тому й покинув Монтану.

— Або ось Джордж. — Каррачола тицьнув пальцем у бік останнього члена групи, Джорджа Геррода, масивного сержанта-радиста, на обличчі якого була написана цілковита покірність долі. — Б'юся об заклад, досі він ніколи не стрибав з парашутом.

— У мене для вас новина, — стоїчно промовив Джордж. — Досі я навіть жодного разу не літав у літаку.

— Він жодного разу не літав у літаку! — з відчаєм вигукнув Каррачола. — Господи, що за купа невдах! Тут потрібні досвідчені альпіністи, командос і зломщики сейфів, а ми що маємо! Ми маємо нас…

— Ми — це все, що міг зібрати полковник, — ввічливо промовив Сміт. — Будьте до нього справедливі. Адже він сказав учора, що єдине, чого нам бракує, — це час.

Каррачола нічого не відповів, мовчали й решта, але Сміт не мав сумніву щодо думок, які роїлися тепер у кожного в голові. Усі думали про те саме, що й він, повертаючись назад на кільканадцять годин у часі й на кількасот миль у просторі — до зали оперативних нарад в Адміралтействі у Лондоні. Віце-адмірал Ролланд, формально — заступник керівника морських операцій, а фактично — довгорічний начальник МІ-6, британської контррозвідки, та його помічник полковник Вайат-Тернер похмуро й неохоче розповідали їм про те, як народилась ідея їхньої місії — місії, схоже, справжнісінького відчаю.

— Мені страшенно шкода й таке інше, хлопці, але часу в нас обмаль… — Вайат-Тернер, високий рум'яний полковник з пишними вусами, постукав тростиною по настінній карті Німеччини, вказуючи на місце трохи на північ від колишнього австрійського кордону й на захід від Гарміш-Партенкірхена. — Сьогодні о другій годині ночі там збили нашу людину, а велемудре начальство сповістило нас про це аж о десятій ранку. Бісові ідіоти! Бісові ідіоти, бо не сповіщали нас так довго, але двічі ідіоти, бо знехтували нашими порадами. Боже, чи ж вони колись навчаться прислухатися до нашої думки? — Він сердито похитав головою і знову обернувся до карти. — В кожному разі, це ось тут. «Шлосс Адлер», тобто Орлиний замок. Повірте, це назва дуже влучна, бо дістатися туди під силу лише орлам. Наше завдання…

— А звідки ви знаєте, що той ваш чоловік саме там? — запитав Сміт.

— Знаємо. Літак «москіто», в якому він летів, був підбитий і приземлився лише за десяток миль від замку. Пілот устиг повідомити про це, перш ніж з явилися німецькі солдати. — Він замовк, сумно всміхнувся й повів далі:— «Шлосс Адлер», майоре Сміте, — це об'єднана штаб-квартира абверу й гестапо у Південній Німеччині. Тож куди ще вони могли його забрати?

— Справді, куди? А як його підбили, сер?

— Все склалося надзвичайно невдало. Минулої ночі ми робили масований наліт на Нюрнберг, тому не сподівалися жодного німецького винищувача на сто миль від австрійського кордону. Але вони наштовхнулися на випадковий патруль «мессершміттів». А втім, це вже не так важливо. Важливо ось що: визволити його раніше, ніж він заговорить.

— А він таки заговорить, — сумовито промовив Томас. — Усі рано чи пізно починають говорити. І чому вони не послухалися наших порад, сер? Адже ми попереджали їх лише позавчора!

— Усі «чому» тепер втрачають сенс, — стомлено сказав Вайат-Тернер. — Уже втратили. Істотним є те, що цей чоловік заговорить. Отже, його треба визволити. Ви його визволите.

Торренс-Сміт тактовно прокашлявся.

— Для таких завдань існують парашутисти.

— Боїтеся, Сміте?

— Звичайно, сер. «Шлосс Адлер» майже неприступний. Тут потрібно було б не менше батальйона парашутистів.

— А те, що ви не встигнете підготувати десантної операції, — докинув Крістіансен, — звичайно ж, не має значення?

Вигляд у Крістіансена був навіть задоволений — очевидно, майбутня операція йому подобалася.

Вайат-Тернер зміряв його крижаним поглядом своїх блакитних очей, але нічого не відповів.

— Єдина надія — на таємність і спритність, — провадив він. — А ви, панове, я певний, — спритні й здатні діяти таємно. Всі ви — професіонали в цьому ділі, до того ж провели чимало часу за лінією фронту, діючи у ворожому тилу. Майор Сміт, лейтенант Шаффер і сержант Геррод виконували там спеціальні завдання, а решта присутніх… гм… інші акції.

— Але ж це було бозна-коли, сер, — перебив його Каррачола. — Принаймні це стосується Сміта, Томаса, Крістіансена й мене. Ми втратили нюх. Ми не знаємо останніх технічних і тактичних новинок. І лише Богові відомо, наскільки ми тепер не в формі. Після двох років за письмовим столом я ледве пробігаю за автобусом півсотні кроків.

— Але ж ви швидко наберете форму, чи не так? — холодно відказав Вайат-Тернер. — До речі, найголовніше те, що всі ви, крім майора Сміта, — чудові фахівці із західноєвропейських питань. Ви всі добре розмовляєте по-німецькому. А ваша бойова підготовка, я певен, насправді виявиться не гіршою, ніж кілька років тому. Всі ви надзвичайно витривалі, вправні й винахідливі. Якщо хтось і має шанс, то тільки ви. Ясна річ, це справа цілком добровільна.

— Ясна річ, — повторив Каррачола з кам'яним обличчям, потім задумливо глянув на Вайат-Тернера — Але тут, ясна річ, є ще один спосіб… — Він помовчав, потім спокійно повів далі:— Спосіб, що дає стопроцентну гарантію успіху.

— Ні я, ні адмірал Ролланд не вважаємо себе непомильними, — відказав Вайат-Тернер. — Можливо, ми й не зауважили якоїсь альтернативи. Ви хочете запропонувати своє розв'язання проблеми?

— Так. Підняти в повітря ескадрилью «ланкастерів» із десятитонними бомбами. Як ви гадаєте, чи зможе хтось в Орлиному замку після цього заговорити?

— Гадаю, що ні, — вперше за весь час озвався адмірал Ролланд і рушив від стіни до решти співрозмовників. Адмірал завжди розмовляв тихо й ввічливо. Маючи таку величезну владу, яку мав цей чоловік, можна було не підвищувати голосу, щоб тебе почули. Він був невисокий, сивий, із глибокими зморшками на обличчі і надзвичайно владними манерами. — Ні, — повторив він. — Гадаю, що ні. Гадаю також, що вашу безжальність можна пояснити незнанням деяких важливих деталей цієї ситуації. Чоловік, якого захопили німці, — американський генерал-лейтенант Карнебі. Якщо ми знищимо його бомбами, то генерал Ейзенхауер, очевидно, відкриє другий фронт не проти німців, а проти нас. — Він вибачливо усміхнувся, ніби щоб загладити докір у своєму голосі. — В наших взаєминах із союзниками слід дотримуватися певних… гм… правил ввічливості. Ви з цим згодні?

Каррачола не висловив ані згоди, ані незгоди. Йому, певно, вже нічого було додати. Так само як і решті. Полковник Вайат-Тернер прокашлявся.

— Такі-от справи, панове. Отже, о десятій вечора на аеродромі. Більше запитань немає, сподіваюся?

— Ні, сер, запитань таки до біса, хай вибачить мені пан полковник, сер! — У сержанта Геррода збудження вгадувалося не лише в голосі, а й у виразі обличчя. — Чому такий галас? Чи той стариган справді таке велике цабе? Чому ми мусимо ризикувати заради нього власними головами?

— Досить, сержанте! — різко й владно урвав його Вайат-Тернер. — Ви знатимете стільки, скільки вам слід знати…

— Якщо ми наражаємо людину на смертельну небезпеку, полковнику, то вона, гадаю, має право знати, заради чого, — ввічливо, майже винувато перебив його адмірал Ролланд. — Решта вже знає, тож і сержант має знати. Все дуже просто, сержанте. Генерал Карнебі — головний координатор у розробці операції «Оверлорд» — відкриття другого фронту. Не буде перебільшенням сказати, що він знає про підготовку до відкриття другого фронту більше, ніж будь-хто інший. Учора вночі він полетів на зустріч із представниками союзницького командування на Близькому Сході, в Росії та Італії для координації деяких завершальних моментів плану вторгнення в Європу. Зустріч було призначено на Кріті. Це єдине місце, яке влаштовувало росіян. Адже у них немає швидкісних літаків, які б могли втекти від «мессершміттів». Британський «москіто» на таке здатен, але цього разу йому не пощастило.

В кімнаті запала важка мовчанка. Геррод потер долонею лоба, потім похитав головою, наче відганяючи якісь думки. Коли він заговорив знову, в його голосі вже не було обурення. Він повільно промовляв кожне слово:

— А якщо генерал заговорить…

— Він заговорить, — сказав Ролланд. Голос у нього був м'який, але невблаганний. — Як зауважував містер Томас, у них там усі починають говорити. Проти суміші мескаліну та сколопаміну немає ради.

— Він викаже їм усі наші плани відкриття другого фронту. — Сержант говорив неначе крізь сон. — Хто, де, коли… Господи, сер, таж нам доведеться геть усе скасувати!

— Саме так. Ми все скасуємо. Цього року другого фронту не буде. Отже, ще один рік війни, ще мільйон втрачених людських життів. Тепер ви розумієте, яке важливе це завдання, сержанте, яке воно страшенно важливе?

— Я розумію, сер. Тепер розумію. — Геррод повернувся до Вайат-Тернера. — Прошу вибачення за свої слова. Я був… надто різкий, сер.

— Ми всі були трохи різкі, сержанте. Ну гаразд, о десятій вечора на аеродромі. Збираємося й перевіряємо спорядження. — Полковник усміхнувся. — Боюся, що мундири не зовсім добре пасуватимуть. На складі сьогодні короткий робочий день.

Сержант Геррод ще дужче зіщулився на сидінні, плескаючи себе змерзлими руками по плечах, похмуро оглянув свою уніформу, на три розміри більшу, ніж потрібно, а тому обвислу, мов шкура на носорогові, й озвався крізь ревіння двигунів:

— Полковник таки мав рацію щодо цієї бісової уніформи!

— І не мав рації щодо решти, — сердито докинув Каррачола. — Я й тепер дотримуюся думки, що слід було послати ескадрилью «ланкастерів».

Сміт, усе ще стоячи біля входу до пілотської кабіни, припалив сигарету й уважно подивився на нього. Він уже збирався відповісти, але згадав, що звичайно бачив цих людей у значно кращому гуморі, й мовчки відвернувся.

Тим часом у пілотській кабіні командир ескадрильї Карпентер, випроставшись у кріслі так, що його потилиця лежала на спинці, усе ще був цілковито поглинутий люлькою, кавою й детективом. Лейтенант Тремейн, що сидів поруч, так і не зміг перейнятися добродушним настроєм свого начальника. Навпаки, його очі напружено перебігали від панелі з приладами то до непроглядної темряви за ілюмінаторами, то на розслаблену постать командира, що, здавалося, ось-ось порине в сон. Раптом Тремейн різко нахилився вперед, якийсь час уважно дивився в ілюмінатор, потім обернувся до Карпентера:

— Під нами — Шафгаузен, сер!

Карпентер широко позіхнув, згорнув книжку, допив каву, сів рівніше, крекнувши, відсунув шибку бічного ілюмінатора і почав з діловим виглядом розглядати купки вогнів унизу, не підставляючи, однак, обличчя крижаному вітрові із снігом. Потім засунув шибку ілюмінатора й глянув на Тремейна.

— Клянуся небесами, — промовив він захоплено, — ви маєте рацію! Як чудово, що в мене є ви, юначе, як це чудово! — Потім увімкнув бортовий мікрофон і проговорив у нього — Майоре Сміте, до мети тридцять хвилин. — І повернувся до Тремейна — Тепер праворуч. На південний схід, аж до старенького Боденського озера. І ради Бога, тримайтеся швейцарського берега.

Сміт скинув навушники й оглянув шістьох чоловіків на сидіннях.

— Ну що ж, залишилось півгодини. Сподіваюся, на землі буде тепліше, ніж тут, — сказав він.

Йому ніхто не відповів. Здавалося, ніхто не поділяв цього сподівання. Мовчки, з зосередженими виразами на обличчях, чоловіки перезирнулися й неквапно позводились на змерзлі ноги. Тоді повільно, незграбно даючи собі раду задубілими руками в тісній кабіні, почали готуватися до стрибка. Вони поправляли один одному рюкзаки під парашутами на спинах, потім довго надягали білі маскувальні штани. Найшвидше впорався сержант Геррод. Він натяг через голову маскувальну куртку, не без зусиль застебнув її, накинув відлогу і здивовано обернувся, коли чиясь рука поплескала його по обтягнутому білою тканиною горбку на животі:

— Мені б не хотілося вас лякати, — несміливо промовив Шаффер, — але схоже на те, що ваша рація не витримає удару під час приземлення, сержанте.

— Чому? — Вигляд у Геррода був іще похмуріший, ніж доти. — Адже з нею вже стрибали.

— Стрибали, але не ви. За моїми підрахунками, ви приземлитеся зі швидкістю приблизно сто вісімдесят миль на годину. Я б не хотів здатися причіпливим, але гадаю, що вам буде нелегко розкривати парашут.

Геррод подивився на Шаффера, потім — на решту п'ятьох супутників, тоді повільно кивнув головою і показав на свою білу куртку:

— Ви хочете сказати, що це слід надягти після приземлення?

— Ну… — замислено мовив Шаффер. — Мені здається, так було б для вас краще.

Він усміхнувся до Геррода, а той добродушно усміхнувсь у відповідь. Навіть Каррачола розтяг вуста в подобі усмішки. Майже фізично відчувалася розрядка загальної напруги.

— Ну ось, мені настав час відробляти свою командирську платню. А ви, жовтороті літуни, сидіть і дивіться на мене в німому захваті! — Карпентер позирнув на годинника. — Чверть на третю. Пора мінятися місцями.

Обидва пілоти розстебнули ремені безпеки й незграбно помінялися сидіннями. Карпентер почав вибагливо припасовувати на свій смак спинку крісла, потім зручніше прилаштовувати парашут на животі, тоді застебнув ремінь безпеки, надів на голову навушники з мікрофоном і ввімкнув їх.

— Сержанте Джонсоне, ви вже прокинулись? — Карпентер ніколи не переймався статутними формальностями.

Там, у своїй надзвичайно тісній і незручній штурманській кабінці, сержант Джонсон і не думав спати. Він не спав уже багато годин. Схилившись над зеленкуватим екраном радара, він відводив очі лише для того, щоб глянути то на карту, то на таблиці, то на подвійний компас, то на альтиметр чи покажчик швидкості вітру. Тепер він увімкнув свій мікрофон.

— Я не сплю, сер.

— Якщо ви відхилите нас убік від гори Вайсшпітце, — загрозливо сказав Карпентер, — я переведу вас у авіатехніки. В авіатехніки другого класу, Джонсоне!

— Тільки не це, сер! Зачекайте дев'ять хвилин, сер.

— Нарешті ми дійшли в чомусь спільної думки. Чекаю. — Карпентер вимкнув мікрофон, знову відсунув шибку бічного ілюмінатора й визирнув назовні. Хоча в нічному небі ледь прозирав місяць, видимість усе одно була близька до нуля. Темно-сірий, непроглядний, сліпий світ, у якому видно лише снігову завію. Він втягнув голову назад, обтрусив сніг із вусів, засунув шибку, з жалем подивився на люльку й акуратно сховав її до кишені.

Для Тремейна це ховання люльки було остаточною ознакою того, що командир готується до рішучих дій. Лейтенант невесело спитав:

— Буде важкувато, сер? Я маю на увазі, знайти. Вайсшпітце в таку погоду.

— Важкувато? — Вигляд у Карпентера був життєрадісний. — Важкувато? Не розуміючому. Вона ж велика, як гора. Власне, вона й є гора. Як же ми можемо її пропустити, хлопче?

— Я саме тому й питаю, що це — гора. — Тремейн багатозначно помовчав. — А плато на схилі Вайсшпітце, куди ми повинні скинути парашутистів, — адже воно лише триста ярдів завширшки. Над ним — гора, під ним — урвище. Та ще й місцеві гірські вітри, які щохвилини змінюють напрямок! Трішечки південніше, ніж слід, — і ми розбиваємось об гірський схил, трішечки північніше — і вони стрибають просто в прірву, ризикуючи поскручувати собі в'язи. Триста ярдів!

— А чого б вам хотілося? Аеропорту Хітроу? Триста ярдів! Та там місця на весь світ вистачить. Ми садили цю стару залізяку на смугу, вдесятеро вужчу.

— Атож, сер. А нині нам дуже допомогли б посадочні вогні. На висоті сім тисяч футів, на гірському схилі…

Його урвав дзвінок. Це Карпентер увімкнув свій мікрофон.

— Джонсон?

— Так, сер. — Джонсон ще нижче, ніж звичайно, схилився над екраном радара і розглядав білу цятку, що її вихоплював у правому кутку екрана тонкий промінь, обертаючись по колу.

— Я знайшов її, сер! Саме там, де вона й має бути. — Він відвів очі від екрана й швидко глянув на компас. — Курс нуль дев'яносто три, сер.

— Молодець! — Карпентер усміхнувся до Тремейна, трохи змінив курс літака й почав тихенько насвистувати. — Визирніть-но ви з ілюмінатора, юначе, а то мої вуса вже вкрилися бурульками.

Тремейн відсунув біля себе шибку й вистромив голову наскільки зміг, але довкола стояла лише густа сіра темрява. Він втягнув голову назад і мовчки похитав нею.

— Дарма, вона має бути десь поблизу, — задумливо сказав Карпентер і знову гукнув у мікрофон: — Сержанте, п'ять хвилин! Готуйтеся!

— Приготуватися! — Сержант-кулеметник передав його наказ шістьом чоловікам, що вже стояли в ряд під правим бортом. — Лишилося п'ять хвилин!

Вони мовчки попричіплювали до дротини під стелею карабіни від своїх парашутів, сержант-кулеметник уважно всіх перевірив. Першим біля люка — отже, й першим, хто вистрибне, — був сержант Геррод. За ним стояв лейтенант Шаффер; він був найдосвідченіший десантник у групі, тому мав підстрахувати Геррода. Далі — Каррачола, Сміт (як командир він вважав за потрібне бути посеред групи), Крістіансен, Томас і Торренс-Сміт. За Торренс-Смітом стали двоє членів екіпажу, щоб, тільки-но вистрибне останній з парашутистів, якнайшвидше поскидати парашути з вантажем та обладнанням. Сержант-кулеметник стояв біля самого люка. Атмосфера знову зависла напружена.

А за кільканадцять ярдів від них у цю мить Карпентер знову, вже вчетверте за кілька хвилин, відсунув ілюмінатор. Його вуса уже втратили увесь свій шик і обвисли, але командир явно вважав, що тепер у нього є важливіші проблеми. Він надів захисні окуляри, раз у раз стирав сніг зі скелець клаптиком замші, але з ілюмінатора так само не було нічого видно. Той самий потік сірого снігу, що вихоплювався нізвідки й зникав у нікуди. Командир засунув шибку.

Пролунав дзвінок. Карпентер увімкнув мікрофон, послухав і кивнув головою.

— Три хвилини, — мовив він до Тремейна. — Курс нуль дев'яносто два.

Тремейн зробив уточнення курсу. Він більше не виглядав у бічний ілюмінатор, навіть не дивився у вікно перед собою. Тепер усе його існування в цьому великому бомбардувальнику, вся увага й старанність були сконцентровані на трьох речах: компасі, альтиметрі й Карпентері. Перебереш зайвий градус на південь — і літак вріжеться у кам'яний схил Вайсшпітце, недобереш сотню ярдів висоти — і станеться те саме; не помітиш поданого командиром сигналу — і вся їхня місія закінчиться, навіть не розпочавшись. Юне, дивовижно юне його обличчя не виказувало жодних почуттів, тіло залишалося нерухомим, але він керував тепер важким «Ланкастером» так старанно й точно, як ніколи досі. Тільки очі його рухалися, методично й невтомно перебігаючи з компаса на альтиметр, з альтиметра на Карпентера і знову на компас, на альтиметр, на Карпентера, ніде не затримуючись довше, ніж на. секунду.

Карпентер знову відсунув шибку, визирнув і знову побачив те саме: непроникну сіру порожнечу. Не втягуючи голови назад, він підніс ліву руку долонею донизу й зробив рух уперед. Тремейнова рука лягла на важіль і також посунула його легенько вперед. Гуркіт двигунів трохи вщух.

Карпентер втягнув голову. Якщо він і був стурбований, то обличчя цього не зраджувало. Він знову почав насвистувати — спокійно, навіть легковажно. Оглянув панель з приладами, повернувся до Тремейна й задумливо промовив:

— Чи в льотному училищі вам хто-небудь розповідав про дивне явище, яке називається залишковою швидкістю?

Тремейн здригнувся, квапливо поглянув на прилади й миттю трохи додав двигунам обертів. Карпентер усміхнувся, подивився на годинника й двічі натиснув на кнопку дзвінка.

Дзвінок пролунав над головою в сержанта-кулеметника, що стояв біля люка. Сержант оглянув напружені в очікуванні обличчя людей, що стояли біля нього, й кивнув головою:

— За дві хвилини, панове.

Він ледь прочинив люка, перевіряючи, чи його не заклинює. Гуркіт двигунів одразу подужчав, але значно гнітючіше враження справив крижаний вітер зі снігом, що увірвався всередину. Парашутисти перезирнулися, намагаючись не виказувати поглядами емоцій, але сержант їх зрозумів. Він причинив люка й кивнув головою:

— Я з вами згоден, панове. В таку погоду й собаки з дому не випускають.

А втім, командир ескадрильї Карпентер, який тим часом знову вистромив голову з ілюмінатора, здавалося, не поділяв цієї думки. Хоча на такому арктичному холоді й сніговому вітрі кількох секунд було досить, щоб обличчя зробилося неначе поколоте тисячами голок, а ще за кілька секунд шкіра втрачала будь-яку чутливість, так що, коли ви втягували голову назад, кров, відновлюючи свій обіг, завдавала нестерпного болю. Та цього разу Карпентер, мабуть, вирішив не втягувати голови доти, доки не дістане відповіді на своє запитання. Цією відповіддю стала б поява Вайсшпітце в його полі зору.

Він машинально й невтомно протирав скельця захисних окулярів клаптиком замші й усе вдивлявся, не кліпаючи, в сірий вир темряви в надії, що побачить Вайсшпітце раніше, ніж вона — його.

А в кабіні погляд Тремейна й далі рухався за тим самим маршрутом: компас, альтиметр, Карпентер і знову — компас, альтиметр, Карпентер. Однак тепер він щоразу затримувався на Карпентері трохи довше, щоб не пропустити знаку, який означав би різкий віраж — єдине, що міг би зробити «ланкастер» для свого порятунку. Ліва рука Карпентера часом рухалася, але жодних сигналів він не подавав, лише тихенько барабанив пальцями по коліну. Тремейн раптом збагнув, що цей рух пальців означав єдиний вияв найбільшого збудження, на яке був здатен Карпентер.

Минуло десять секунд. Ще п'ять. І ще п'ять. Тремейн відчув, що навіть тут, у промерзлій кабіні, його чоло вкривається потом. Бажання повернути літак ліворуч — щоб уникнути катастрофічного, смертельного зіткнення ставало майже нестерпним.

Він відчув, як у ньому наростає страх — страх, що межував із божевільною панікою, страх, якого доти він ніколи не відчував і навіть не думав, що колись відчує. І цієї миті Тремейн помітив, як Карпентерові пальці раптово перестали барабанити.

Карпентер побачив її. Вона була більше здогадна, ніж реальна, командир її скоріше вирахував, ніж розгледів, та все одно — він її знайшов. Попереду — трохи праворуч від їхнього курсу поступово, майже непомітно для ока почав вимальовуватися обрис того, на що він чекав. А потім він уже не вимальовувався — він просто був, масивний і вагомий: гірський схил, який круто здіймався вгору й зникав у сірій пітьмі. Карпентер втягнув голову й, уже не засовуючи шибки, увімкнув мікрофон.

— Сержанте Джонсоне! — Слова злітали з його вуст кострубато й машинально — не тому, що командир зазнав якогось нервового струсу, а просто через те, що все його обличчя разом з губами так змерзло, що порушилась артикуляція.

— Я, сер! — Голос у мікрофоні був металічний, безликий, але навіть ця знівельованість не могла приховати граничної напруги.

— Гадаю, звертання «лейтенанте Джонсоне» пасуватиме вам куди більше, — сказав Карпентер.

— Що, сер?

— Відпочиньте. Я впіймав її. Можете йти спати. — Він вимкнув мікрофона, швидко глянув у бічний ілюмінатор, трохи підвівся в кріслі й натиснув кнопку над головою.

У фюзеляжі над люком спалахнуло червоне світло. Сержант-кулеметник узявся за ручку люка.

— Хвилина, панове! — Він смикнув люка, відчинив його навстіж, прикріпив до бортової стінки — і до літака ввірвалася невеличка завірюха. — Коли спалахне зелене світло…

Він не доказав фрази — почасти тому, що все й так було ясно, а почасти тому, що перекричати ревіння двигунів було майже неможливо, отож конкретний зміст слів не мав особливого значення.

Ніхто з парашутистів теж не промовив ані слова — з тієї самої причини. Але німі погляди, якими вони обмінялися, краще за слова виказували думку, що сиділа у кожного в голові: якщо так незатишно в літаку, то яке ж пекло поза ним? На сержантів знак вони на чолі з Герродом вишикувалися один за одним перед люком. Геррод мав вигляд християнського мученика перед зустріччю на арені із своїм першим і останнім левом.

«Ланкастер», немов величезний чорний доісторичний птеродактиль, ревів, пробиваючись крізь віхолу над крутим схилом Вайсшпітце. Її кам'яна стіна, де-не-де вкрита латками снігу, здавалося, була зовсім близько — як подумав Тремейн, неприпустимо близько. Ще раз глянувши в незачинений ілюмінатор біля Карпентера, він ладен був заприсягнути, що кінчик крила черкає об скелю. Піт усе ще зрошував йому чоло, але вуста геть пересохли. Він швиденько — так, щоб не помітив Карпентер, — облизав їх, але це не допомогло: вуста залишилися сухими.

У сержанта Геррода вуста не пересихали тільки тому, що в обличчя йому бив густий струмінь снігу з відчиненого люка, але думки й почуття були ті самі, що й у Тремейна. Сержант стояв біля люка, тримаючись обома руками, щоб не впасти під натиском вітру. На його обличчі не було страху — лише вираз покірливої приреченості. Мов загіпнотизований, він не міг відвести погляду від крила літака, яке, здавалося, ось-ось зачепиться за скелю.

Над люком усе ще світила червона лампочка. Сержант-кулеметник заспокійливо поклав руку на плече Геррода. Цьому знадобилося кілька секунд, щоб нарешті відвести погляд від крила й ступити крок назад. Він випростався й твердо скинув з плеча сержантову руку.

— Не турбуйся, друже. — Герродові довелося кричати, щоб сержант-кулеметник його почув. — Якщо я й маю вчинити самогубство, то дозволь мені зробити це традиційно, самому. — І він знову став біля люка.

Саме в цю мить Карпентер востаннє глянув в ілюмінатор і зробив знак, на який так довго чекав Тремейн: легкий помах долоні ліворуч. Тремейн швидко кинув літак у віраж і так само швидко вирівняв його.

Гірський схил почав повільно віддалятися. Цей епізод з небезпекою черкнутися крилом об скелю не був бравадою чи трюком. Карпентер просто впевнено провів літака тим курсом над вузьким плато, який намітив заздалегідь. Він знову, вже востаннє, вистромив голову з ілюмінатора, і його рука повільно — як здалося Тремейнові, нестерпно повільно — потяглася до кнопки високо над приладами, знайшла її, на мить завмерла й нарешті натиснула.

Сержант Геррод, високо закинувши голову, побачив, як замість червоного світла спалахнуло зелене, потім нахилив голову вперед, міцно заплющив очі й, різко змахнувши руками, зник у засніженій темряві. Стрибок був не дуже вдалий — власне, він не вистрибнув, а ступив за борт і тепер вже крутився в повітрі внизу. За ним скочив Шаффер — вправно, чисто, підібгавши коліна; а далі — Сміт та Каррачола.

Сміт глянув униз, і його губи міцно стиснулися. Там, ледь помітний за сірим сніговим потоком, розгойдуючись, немов поламаний маятник, навкоси крізь темряву летів Геррод. Стропи парашута в нього переплутались, він притьма намагався щось зробити, але тільки ще дужче заплутував їх. Лівий жмут строп виявився значно коротшим, з перехнябленого на лівий бік парашута швидко виходило повітря, і Геррод, все ще шалено смикаючи за линви, стрімко летів кудись праворуч — зі швидкістю, якої Сміт доти у таких випадках не бачив. Спостерігаючи за Герродом, Сміт молив Бога, щоб сержанта не занесло за край плато.

Спохмурнівши, він глянув угору, щоб подивитись, як вдалися стрибки решті членів групи. Дякувати Богу, підстав для тривоги більше не було. Крістіансен, Томас та Сміт висіли майже поруч, поволі опускаючись.

Щойно останній з парашутистів, Торренс-Сміт, вистрибнув з люка, як сержант-кулеметник у ту ж мить кинувся в протилежний кінець фюзеляжу. Він швидко відсунув набік паки з вантажем, відкинув брезент, нахилився і звів на ноги скоцюрблену постать. Це була дівчина — невисока, з великими темними очима й тонкими рисами обличчя. Фігурка у неї була, мабуть, теж тендітна, але тепер її ховав завеликий одяг, та ще й білий маскувальний халат. Поверх нього був надітий парашут. Від холоду дівчина ледве ворушила руками й ногами, але сержант мусив виконувати наказ.

— Швидше, міс Еллісон! — Підтримуючи дівчину ззаду, він квапливо повів її до люка. — Не можна гаяти ані секунди!

Він її скоріше тягнув, аніж вів, тоді як інший член екіпажу викидав з люка передостанній вантажний парашут. Сержант причепив парашутну лямку до дротини, міс Еллісон обернулась до нього, наче бажаючи щось сказати, але потім різко відвернулась і стрибнула в темряву. Останній вантажний парашут полетів услід за нею.

Якийсь час сержант дивився вниз, у темряву. Тоді потер долонею підборіддя, похитав із сумнівом головою, відступив назад і зачинив люка. «Ланкастер» із двигунами на мінімальних обертах продовжував свій шлях крізь ніч і завію. За кілька секунд у темряві зник останній вогник його двигунів.