Куди залітають лиш орли

3

Небо вже сіріло, коли Сміт і його люди згортали табір. Намет та спальні мішки було спаковано, а куховарське начиння — після досить скромного сніданку, який важко було й сніданком назвати, — покладено знов до рюкзаків. Ніхто не розмовляв — цей світанок був не для розмов. Усі, зауважив подумки Сміт, мали вигляд стомленіший і змученіший, аніж три години тому; який же вигляд був у нього самого, коли він не спав і хвилини? Добре, що їм хоч не поклали в рюкзаки люстерок, подумав Сміт і глянув на годинника.

— Через десять хвилин вирушаємо, — оголосив він. — У нас досить часу, щоб до сходу сонця дістатися туди, де починаються дерева. Якщо більше не трапиться урвищ, певна річ. Я повернуся за хвилину. Видимість поліпшилася, тому не завадить оглянути місцевість. Можливо, пощастить знайти кращий шлях для спуску.

— А якщо не пощастить? — похмуро запитав Каррачола.

— У нас є тисяча футів нейлонової линви, — лаконічно відказав Сміт.

Він натягнув маскувальну куртку й рушив уздовж схилу. Та щойно табір зник з очей, Сміт змінив напрямок і кинувся бігти.

З-під присипаного снігом брезенту з'явилося одне око, тільки-но Мері Еллісон почула кроки на снігу й перші трохи фальшиві ноти «Лорелеї». Дівчина розстебнула блискавку на спальному мішку й сіла. Сміт зупинився поруч.

— Не так швидко! — запротестувала вона.

— Саме так, швидко! Вставай, хутчіш!

— Я не заснула й на мить!

— Я теж. Цілу ніч стеріг цю кляту рацію та пильнував, щоб жоден сновида не рушив у твій бік.

— Ти не спав?! Ти зробив це заради мене?

— Я не спав. Ми вирушаємо за п'ять хвилин. Покинь свого намета й спального мішка тут, вони тобі більше не знадобляться. Візьми трохи їжі, пити й більш нічого. І ради Бога, не тримайся надто близько до нас. — Сміт глянув на годинника. — Ми зупинимось о сьомій. Перевір свого годинника. Рівно о сьомій. Головне — не наткнися на нас!

— За кого ти мене маєш! — образилася Мері, та Сміт уже не міг відповісти — він подався геть.

Аж на тисячу метрів нижче по схилу Вайсшпітце дерева стали схожими на дерева — стрункі смереки на шістдесят-сімдесят футів здіймались у небеса. У чисті небеса, бо сніг тим часом перестав іти. Наставав світанок.

Схил був досить пологий. Сміт та п'ятеро його людей, витягнувшись ланцюжком, спотикалися й досить часто падали. Позаду раз у раз чулося бурчання й лайка, однак серйозних нарікань не було: небезпеки не видно, погода чудова, а пасмо смерек цілком ховало їх від імовірного ворога.

За дві сотні ярдів позаду по слідах, залишених чоловіками, обережно посувалася Мері Еллісон. Послизалася й падала вона досить рідко, бо важкого вантажу на спині не мала. Страху, що її помітять чи вона опиниться надто близько до них, дівчина також не відчувала, адже в чистому, морозяному гірському повітрі звук долинає надзвичайно чітко, тому по голосах нижче на схилі Мері могла з достатньою точністю визначити відстань до групи. Уже вкотре вона позирнула на годинника: була за двадцять сьома.

Через деякий час, також далеко не вперше, поглянув на годинника й Сміт. Була рівно сьома. Ранкові сутінки давно розтанули, ясне денне світло пробивалося крізь смерекове гілля. Сміт зупинився, підніс руку й став чекати, доки підійде решта його людей.

— Ми вже, певно, пройшли половину шляху вниз. — Він зняв зі спини важкого рюкзака і обережно поставив його на сніг. — Гадаю, пора вже як слід роздивитися довкола.

Вони склали докупи вантаж і рушили ліворуч. За хвилину дерева стали рідшати, тому Сміт подав знак, усі полягали на сніг і останні кілька ярдів узлісся подолали по-пластунському. Сміт мав підзорну трубу, Крістіансен та Томас — біноклі. Цейсівські біноклі, бо адмірал Ролланд любив, щоб усе було надійне. За останніми деревами великий сніговий замет затуляв їм поле зору. На ліктях та навколішки, сховані з ніг до голів маскувальними костюмами, вони подолали останні фути.

Краєвид, що відкрився внизу, мав справді казковий вигляд — неймовірно прекрасна картинка з неймовірно прекрасної казки, з тридесятого царства чудесних снів, царства найдивовижнішого й найшляхетнішого з усіх, які знали люди від часу, коли брат уперше підняв руку на брата.

«Царство, якого не буває», — подумав Сміт. Але ось воно, це золоте царство, якого не буває, — домівка найжахливішої організації на світі — німецького гестапо.

Долина мала форму глибокої миски, відкритої на північний бік, з похилими горбами на схід і захід та величезною масою гори Вайсшпітце з півдня.

Картина фантастичної краси. Друга за висотою гора в Німеччині — дев'ять тисяч сімсот десять футів, — Вайсшпітце лиховісно вивищувалася над долиною. Ранкове сонце сяяло на її сніговій шапці, круті лінії схилів чітко вимальовувалися на тлі чистої блакиті неба. Вгорі, недалеко від конічної вершини, виднілася низка чорних скель — десь там були урвища, з яких Сміт та його люди спустилися цієї ночі, а нижче — широка стіна, якою закінчувалося плато, де вони ночували. Навпроти місця, де вони тепер лежали, майже на такій самій висоті був сам «Шлосс Адлер» — Орлиний замок. Назва йому пасувала: неприступна фортеця, кам'яне гніздо між небом і землею.

Трохи нижче від того місця, де схили Вайсшпітце, полого спускаючись на північ, починали переходити в долину, несподівано виростала на дві сотні футів угору геологічна дивовижа, звана в науці вулканічним корком. Саме на ньому й збудували «Шлосс Адлер». Північний, східний та західний боки цього вулканічного корка являли собою рівні, по суті, прямовисні кам'яні стіни, які ніби переходили в мури самого замку, так що важко було сказати, де кінчається скеля, а де починається мур. З південного боку вузенький перешийок з крутими схилами з'єднував цю скелю з такими самими крутими схилами Вайсшпітце.

Сам замок також був наче зі сну — але зі сну про середньовіччя. Сміт знав, що цей сон був не менш ілюзорний, аніж той «золотий вік», коли зводили замок. Адже сталося це зовсім не за середньовіччя, а в середині минулого століття — за наказом одного не зовсім нормального баварського короля, серед численних психічних патологій якого манія величі посідала не останнє місце. А втім, божевільний чи ні, а той король мав, на відміну від своїх значно нормальніших родичів (і на їхню заздрість), бездоганний смак. З ненормальними це часом трапляється. Замок додавав досконалості долині, а долина — замкові, і будь-яке інше їхнє поєднання тільки псувало б увесь ефект.

«Шлосс Адлер» був побудований у формі чотирикутника, порожнього всередині. Він мав вежі та бастіони. Найімпозантніший вигляд мали дві круглі вежі — східна трохи вища від західної — на рогах північного боку замку, від долини. Дві менші, хоча теж гарні, вежі вивищувалися з південного боку, звернуті до Вайсшпітце. Місце, де тепер лежав Сміт, було трохи вище від мурів замку, тож він міг бачити середину подвір'я, доступ до якого закривала важка залізна брама з південного боку. Сонце ще не піднялося досить високо для того, щоб освітити своїм промінням сам замок, проте його білі мури сяяли, наче мармурові.

За крутою північною стіною схил поволі спускався в долину, до Синього озера — справжньої перлини, обрамленої соснами, з яскраво-синім водяним дзеркалом. Разом із зеленню дерев, білим сніговим блиском та ясною блакиттю неба все це створювало картину невимовної краси, від якої перехоплювало подих. «Неймовірно прекрасно! — подумав Сміт. — Добра кольорова копія цієї картинки навіть викликала б у снобів гримасу невдоволення».

Звідти, де вони тепер лежали, було видно, що пасмо сосон тяглося від них майже до самого озера. Отож дістатися туди непоміченими буде неважко. Майже таке саме пасмо дерев спускалося з протилежного, східного схилу. Звиваючись, обидва пасма піднімалися схилами Вайсшпітце і там з'єднувалися.

На березі озера лежало невеличке село. Складалося воно, власне, з єдиної вулиці — ярдів з двісті завдовшки, — залізничної станції, двох неодмінних церковок на неодмінних пагорбках та кільканадцяти хатин, розсипаних на схилах. Від східного краю села відходила дорога, що, покрутившись схилом, приводила до перешийка з південного боку замку й зникала за залізною брамою. А втім, тепер дорога лежала під сніговими заметами, тому єдиним шляхом, яким можна було дістатися до замку, залишався, певно, «люфтзайльбан», тобто повітряна канатна дорога. Два троси, підтримувані трьома високими пілонами, тяглися від краю села до замку. Ось і тепер вагончик саме долав останній відтинок шляху до замку. На відстані приблизно сотні футів від сяючих мурів замку вагончик, здавалося, рухався вертикально.

На березі Синього озера, десь за милю від села, видно було чимало будівель, поставлених правильними рядами, — вони дуже нагадували військовий табір.

— Чорт забирай! — Шафферові довелося зробити неабияке зусилля, щоб відвести погляд від краєвиду, і Сміт побачив у його очах захват. — Невже все це — справжнє, босе?

Запитання було риторичне. Шаффер просто вдало висловив загальне відчуття, і якби хтось захотів щось додати до його слів, то це прозвучало б уже як банальність. Залігши в снігу, вони мовчки спостерігали, як вагончик повільно долає останні ути свого шляху до замку. Здавалося, йому не пощастить цього зробити, і Сміт майже фізично відчував, як усі п'ятеро його людей подумки підштовхують вагончика. Однак невдовзі він таки подолав свій шлях і зник під дахом станції, вбудованої в західний мур замку. Напруга спала, Шаффер прокашлявся.

— Босе, — сказав він байдуже, — як на мене, то в усьому цьому є дві дрібнички, котрі, так би мовити, викликають певне занепокоєння. По-перше, якщо немає кращої версії, то я б припустив, що оті будівлі біля озерця — військові казарми.

— Кращої версії немає. Це таки казарми — там, біля озерця, І, я сказав би, не звичайні казарми, а тренувальний табір єгерських батальйонів корпусу альпійських стрільців.

— О Господи! Альпійські стрільці?! Якби я про це знав, то ніколи б сюди не полетів! Альпійські стрільці! Чому ж ніхто не попередив любого синочка матусі Шаффер?

— А мені здавалося, що ти про це знаєш, — м'яко відказав Сміт. — Чому ж тоді, на твою думку, ми вбрані не в мундири німецьких моряків або медсестер?

Шаффер розстебнув на собі маскувальну куртку, хвилину вивчав свою уніформу стрільця, потім застебнувся і обережно сказав:

— Ви хочете сказати, що нам доведеться замішатись у німецьке військо? — А побачивши, як Сміт ствердно кивнув, широко розплющив здивовані очі й промовив: — Але ж… Але ж вони зрозуміють, що ми — чужі!

— Тренувальні підрозділи постійно змінюються, — просто відказав Сміт. — Що таке шість незнайомих облич серед шестисот незнайомих облич?

— Це жахливо, — похмуро сказав Шаффер.

— Жахливіше, ніж коні? — усміхнувся Сміт. — Зрештою, альпійські стрільці не хвицаються й не скидають із сідла.

— У коней немає автоматів, — сумно відказав Шаффер.

— А друга твоя дрібничка?

— Друга дрібничка стосується самого замку. Чи не здається вам, що ми забули прихопити вертольота? Як ми туди дістанемося?

— Непогане запитання, — похвалив Сміт. — Треба буде про це подумати. Але я ось що хочу сказати. Коли полковник Вайат-Тернер зумів пробратися до головного командування вермахту і, що ще важче, вибратися звідти живим, то наша проблема — це все одно що з'їсти пундика з чаєм.

— Що-що він зробив? — перепитав Шаффер.

— А хіба ви не знаєте?

— А чому я маю знати? — розсердився Шаффер. — До вчорашнього дня я з тим чоловіком не зустрічався.

— З сорокового по сорок третій рік він жив у Німеччині, служив у війську. Закінчив у головному командуванні, в Берліні. Каже, що добре знайомий з Гітлером.

— Чорт забирай! — Шаффер хвилю помовчав, потім зробив висновок: — Цей хлопець, мабуть, навіжений.

— Можливо. Але якщо він зумів, то зуміємо й ми. Подумаємо, як це краще зробити. Ходімо назад, до дерев.

Вони обережно поповзли назад, залишивши на спостережному посту Крістіансена з підзорною трубою. Після того як вони розбили табір, зварили й випили трохи кави, Сміт оголосив про свій намір ще раз спробувати вийти на радіозв'язок із Лондоном.

Він розпакував рацію й сів на рюкзак за кілька футів від групи. Вимикач, який приводив у дію блок передачі, містився з лівого боку рації, якого не було видно чотирьом людям у таборі. Сміт рішуче увімкнув правою рукою живлення, одночасно перевівши лівою рукою режим передачі з «ввімкнено» на «вимкнено». Якийсь час він наполегливо крутив ручки, роблячи паузи та прислухаючись, чи щось чути. Зрештою він облишив рацію й випростався, розчаровано хитаючи головою.

— Серед цих дерев ви нічого не почуєте, — зауважив Торренс-Сміт.

— Можливо, саме в цьому й річ, — погодився Сміт. — Спробую на іншому узліссі. Може, там поталанить.

Почепивши рацію на плече, він вирушив по глибокому снігу навпростець до протилежного краю лісового пасма. Вирішивши, що з табору його, мабуть, уже не бачать, Сміт швидко оглянувся. З табору його не видно було. Різко повернувши вбік, він кинувся схилом угору, доки перетнув сліди, залишені ними, коли вони йшли сюди. Простуючи по слідах, він насвистував «Лорелею», але тихенько, бо в морозяному повітрі чути далеко й добре. Коли з-за поваленого дерева з'явилася Мері, він зупинився.

— Привіт, любий, — сказала вона коротко.

— Постараймося обходитись без «любих», — різко відповів Сміт. — Зараз восьма. Таточко Макрі чекає. І не говори надто голосно.

Сівши на повалену сосну, він увімкнув рацію й майже відразу вийшов на зв'язок. Сигнали з Лондона були такі самі слабкі, але чистіші, ніж вранці.

— Тато Макрі чекає, — почулося з рації. — Хвилинку. Хвилинку. Невдовзі замість операторового голосу пролунав знайомий голос адмірала Ролланда:

— Ваше розташування, будь ласка, Бродсворде.

Сміт поглянув на клаптик паперу, на якому повідомлення було написане і шифром, і відкритим текстом: «ЛІС ЗАХІД ВІД ЗАМКУ. СПУСКАЄМОСЯ ДО В. Г. УВЕЧЕРІ». У мікрофон Сміт прочитав тільки числа шифровки.

Настала пауза — Ролланд, очевидно, чекав, поки йому розшифрують повідомлення. Потім знову пролунав його голос.

— Зрозуміло. Продовжую. Геррод загинув випадково?

— Ні. Прийом.

— Від рук противника? Прийом.

— Ні. Який прогноз погоди? Прийом.

— Несприятливий. Вітер, з переходом на сильний. Сніг. Прийом.

Сміт позирнув на чисте блакитне небо над головою й подумав, що Ролланд переплутав аркуші з прогнозами. Тоді відповів:

— Коли знову вийду на зв'язок, не знаю. Ви можете чергувати на прийомі? Прийом.

— Залишаюсь у штабі до завершення операції. Бажаю успіху. До побачення.

Сміт вимкнув рацію й задумливо сказав до Мері:

— Я не надаю великого значення тонові, яким він сказав оте «До побачення».

В залі зв'язку військово-морського відомства на Вайтхоллі адмірал Ролланд та полковник Вайат-Тернер, стоячи обабіч радіооператора, похмуро перезирнулися.

— Отже, бідолаху вбили, — промовив Вайат-Тернер.

— Висока ціна за те, щоб переконатися, що ми не помилялися, — невесело відповів Ролланд. — Бідолаха, кажете. У ту хвилину, коли ми доручили Герродові рацію, ми підписали йому смертний вирок. Тепер я думаю: хто ж буде наступний? Сам Сміт?

— Ні, не Сміт, — рішуче похитав головою Вайат-Тернер. — У деяких людей є шосте чуття. А Сміт має сьоме, восьме, дев'яте, та ще й вбудований радар на випадок небезпеки. Сміт уміє вийти з будь-якого становища. Йому пальця до рота не клади. Це найкращий розвідник у Європі. Якщо не рахувати вас, мабуть. Та не забувайте, полковнику, що бувають ситуації, яких не можете собі уявити навіть ви.

— О так! — полковник глянув у вічі Ролландові. — Як ви оцінюєте його шанси, сер?

— Шанси? — Ролланд дивився відсутнім поглядом кудись у далечінь. — Про які шанси ви говорите? Він не має жодних.

Майже така сама думка промайнула в цю хвилину і в Сміта, який закурив сигарету й поглянув на дівчину поруч, дбаючи лише про те, щоб такі думки не відбивалися на його обличчі. Аж побачивши вперше замок, він до кінця збагнув, що виконати їхнє завдання неможливо. Якби він заздалегідь знав, який вигляд усе має насправді, то, мабуть, не прилетів би сюди. А втім, у глибині свідомості він розумів, хоча й не признавався собі в цьому, що прилітати не слід було в кожному разі. Однак тепер він тут, і треба щось робити.

Сміт обернувся до Мері:

— Ти вже бачила цей замок?

— Фантастичне місце! Але як же ми визволимо звідти генерала Карнебі?

— Дуже просто. Цієї ночі ми вирушимо туди, ввійдемо до замку й заберемо його з собою.

Мері, недовірливо дивлячись на нього, чекала, певно, якихось пояснень. Їх не було. Нарешті вона сказала:

— І це все?

— Все.

— Просто, як усе геніальне. Мабуть, ти згаяв чимало часу, обмірковуючи цей план. — А що Сміт не відповідав, то вона саркастично повела далі: — Передусім, ясна річ, не буде труднощів із тим, щоб увійти до замку. Ти просто підійдеш до головної брами й постукаєш.

— Більш-менш слушно. Тоді двері — чи, може, вікно — відчиниться, я усміхнуся тобі, подякую й увійду.

— Як це?

— Усміхнуся й подякую тобі. Адже навіть під час війни не треба забувати про ввічливість.

— Прошу тебе! — У її голосі вчувався розпач. — Якщо ти не хочеш говорити серйозно…

— Саме ти відчиниш мені двері, — спокійно пояснив Сміт.

— У тебе із здоров'ям усе гаразд?

— Тепер у Німеччині скрізь труднощі з обслугою. «Шлосс Адлер» — не виняток. А ти — саме та дівчина, яка їм потрібна. Молода, інтелігентна, вродлива, вмієш куховарити, прибирати, пришивати ґудзики полковникові Крамеру…

— Хто такий цей Крамер? — її голос свідчив про розгубленість не менше, ніж вираз обличчя.

— Заступник начальника німецької таємної поліції.

Мері впевнено проказала:

— Ти, як видно, збожеволів.

— Якби це було не так, я б не взявся за таке завдання. — Він позирнув на годинник. — Мене не було в таборі надто довго, тому, боюся, вже виникли підозри… Ми вирушаємо о п'ятій. Рівно о п'ятій. Там, унизу, в селі, на східному боці головної вулиці є заїзд під назвою «Цум вільден гірш» — тобто «У дикого оленя». Запам'ятай: «Цум вільден гірш». Я не хочу, щоб ти потрапила не туди, куди треба. За будинком там є халупка, в ній зберігають пиво. Звичайно вона замкнена, але сьогодні ввечері у дверях стримітиме ключ. Я там чекатиму тебе рівно о восьмій.

Він повернувся, щоб іти, але дівчина схопила його за рукав.

— Звідки ти про все знаєш? — запитала вона з тривогою. — Про заїзд, про халупу, про ключ і про полковника Крамера?

— Ох-ох-ох! — Сміт несхвально похитав головою й приклав пальця до вуст. — Підручник для шпигунів, золоте правило номер один…

Дівчина відступила на крок і опустила погляд.

— Тобто ніколи не кажи нікому нічого такого, чого не повинен казати. — Вона зробила паузу й глянула на нього. — Навіть мені?

— Особливо тобі, золотце. — Він легенько поплескав її по щоці. — Не спізнися!

Сміт рушив схилом униз, а дівчина стояла й мовчки дивилася йому вслід.

Лейтенант Шаффер лежав долілиць, напівпохований у глибокому снігу за сосновою колодою й дивився у підзорну трубу. Зачувши, як позаду рипнув сніг, він різко обернувся й побачив Сміта, що навкарачки наближався до нього.

— Чи не могли ви принаймні постукати? — сердито запитав Шаффер.

— Пробачте. Хлопці повідомили, що ви хотіли мені щось показати.

— Еге ж. — Шаффер передав йому трубу. — Погляньте он туди. Думаю, це вас зацікавить.

Сміт узяв підзорну трубу й почав наводити на різкість.

— Трохи нижче, — сказав Шаффер. — На підніжжя скелі.

Сміт повів трубою від мурів замку вниз, туди, де крута скеля переходила в пологий, вкритий снігом схил. Водячи трубою вздовж схилу, він помітив двох солдатів з автоматами, а поруч із ними — чотирьох собак без поводків.

— Еге ж, — порозуміло пробурмотів Сміт, — я вже бачу те, що ви мали на увазі.

— Це доберман-пінчери, босе.

— Що ж, пси не іграшкові, це факт, — погодився Сміт. Він повів трубою трохи вище й затримав погляд. — А ще — прожектори, — додав м'яко. — Потім знову став опускати трубу повз солдатів та собак, поки побачив високу дротяну загорожу, що, очевидно, оперізувала весь вулканічний корок. — Та ще й добряча загорожа…

— Дротяні загорожі, — спокійно зауважив Шаффер, — існують для того, щоб їх різали або якось долали.

— Спробуйте перерізати цей дріт, чоловіче, і за кілька секунд ви будете підсмажені. Стандартне технічне рішення: напруга дві тисячі триста вольт, однофазний струм, як на всіх електричних стільцях.

Шаффер похитав головою.

— Це ж треба! Як далеко заходять деякі люди, захищаючи хатнє вогнище…

— Загорожа, струм і добермани, — промовив Сміт. — Не думаю, що така комбінація зупинить нас, чи не так, лейтенанте?

— Звичайно, ні! Зупинити нас? Звичайно, ні! — Шаффер помовчав кілька секунд, потім не витримав: — То що, на Бога, ви пропонуєте?

— Ми розв'яжемо цю проблему, коли настане час, — безтурботно відказав Сміт.

— Себто ви розв'яжете, — зауважив Шаффер. — Чи не здається вам, що ми граємо на межі фолу?

— Це тому, що я надто молодий, аби вмирати.

Після паузи Шаффер вигукнув:

— Але чому я? Чому для цього завдання обрали саме мене? Адже ця країна — не моя спеціальність!

— А Бог їх знає, — щиро сказав Сміт. — Коли вже на те пішло, то чому й я?

Шаффер саме дивився на нього довгим недовірливим поглядом, коли раптом завмер і рвучко підвів голову на звук, що долинав згори, — то напевне був шум вертолітних гвинтів. Обоє відразу це зрозуміли. Шум наростав з півночі, з боку Синього озера й рухався просто на них. Вертоліт був великий, військовий, а свастику на ньому можна було розгледіти навіть на такій відстані. Шаффер почав був відповзати назад, під дерева.

— На вихід, Шаффере! — квапливо промовив він. — Пси вже полюють на нас.

— Не думаю, — відказав Сміт. — Сидіть на місці, тільки накиньте на голову вилогу.

Вони швидко понакидали на голови вилоги маскувальних курток, так що побачити можна було лише очі та Смітову підзорну трубу, напівпритрушену снігом. За якихось тридцять ярдів з будь-якого боку, зокрема й згори, помітити їх було неможливо. Вертоліт летів над долиною просто до того місця, де в снігу лежало двоє чоловіків. Коли він був уже за кілька сотень ярдів, Сміт відчув тривогу, подумавши, чи не сталося помилки, внаслідок якої ворог дізнався про них. Німці могли почути «ланкастера», хоч би з якими приглушеними двигунами він летів. І чому б тоді якійсь підозріливій і розумній голові (а таких у «Шлосс Адлері», певно, не бракувало) не знайти правильну відповідь на запитання: а чому це ворожий бомбардувальник заблукав у ці місця? Можливо, альпійські стрільці вже навіть почали прочісувати соснові ліси на схилах гори… А він, Сміт, навіть не виставив варти!

Вертоліт уже майже завис над їхніми головами, а тоді раптово ковзнув ліворуч, просто до замку, на хвилю застиг над подвір'ям і почав опускатися. Сміт потер лоба й схопив підзорну трубу.

Вертоліт приземлився. Завмерли гвинти, з дверцят виткнулася драбинка, і на подвір'я виліз чоловік. Судячи з мундира, це був військовий дуже високого рангу. А втім, за мить Сміт переконався, що то справді дуже високопоставлений військовий. Обличчя в Сміта видовжилося, він передав трубу Шафферові й сказав:

— А придивіться-но пильніше.

Шаффер провів військового пильним поглядом, аж поки той сховався у дверях замку.

— Ваш приятель, босе?

— Я знаю його. Це фельдмаршал Юліус Роземайєр. Начальник штабу вермахту.

— Перший фельдмаршал у моєму житті, а я без гвинтівки з оптичним прицілом! — з жалем промовив Шаффер. — Що ж йому тут потрібно?

— Те саме, що й нам, — коротко відповів Сміт.

— Генерал Карнебі?

— Якщо ви схочете поставити головному координаторові союзницьких військ кілька запитань щодо другого фронту, то не пошлете ж з цією метою якогось фельдфебеля?

— А вам не здається, що їм простіше було б забрати генерала до себе?

— Це неможливо. Гестапо ніколи не віддає своїх в'язнів. У цій країні вермахт слухається вказівок гестапо.

— А то?..

— От вам і «а то». Йдіть у табір, а то вам не залишиться кави. Через годину пришлете когось сюди змінити мене.

Як виявилося, прогноз погоди, що його продиктував адмірал, був цілком правильний. Минала година за годиною, а погода дедалі псувалася. Пополудні сонце сховалось, і зі сходу повіяв різкий вітер. Потім із потемнілого неба почав падати сніг — спершу ріденький, а далі все густіший. Тим часом вітер усе дужчав, аж поки став просто-таки крижаним. «Здається, ніч буде погана», — подумав Сміт. Але погана ніч, коли майже нічого не видно й ніхто не витикає носа на вулицю, — це саме те, що їм потрібно. Куди важче було б проникнути до замку в м'якому світлі від повного місяця. Сміт глянув на годинник.

— Пора вирушати. — Він звівся на занімілі ноги й заходився махати руками, розганяючи кров у жилах. — Покличте Томаса.

Рюкзаки та мішки з вантажем спакували й узяли на плечі; з'явився й Томас із підзорною трубою — він був на варті. Настрій він мав далеко не життєрадісний, і справа була не лише в тому, що останню годину йому довелося просидіти на крижаному вітрі зі снігом.

— Чи та бісова рація таки запрацювала? — спитав він у Сміта.

— Безнадійно. Шість разів пробував, і все марно. А що?

— А от що, — сердито провадив Томас. — Дуже шкода, що ми не можемо переконати адмірала послати сюди парашутистів. Закинути сюди десант, і все буде гаразд.

— Що ж, ідея чудова, — відказав Сміт таким самим тоном. — Ті, хто прибуде, думатимуть, що ми — з тутешніх, а тутешні — що ми з тих, хто прибув. Дуже зручно для нас.

Томас замислено подивився на Сміта.

— Атож, дуже зручно. — Хвилю він помовчав, потім запитав: — А як ви ставитеся до того, щоб трішки розслабитись?

— Що ви маєте на увазі?

— Та ну, майоре, — грубо втрутився Каррачола, — ви ж прекрасно розумієте, що він має на увазі. Наші життя. Навіщо нам спускатись у те бісове село? І як ви збираєтеся визволяти Карнебі? Якщо ми маємо вчинити самогубство, то поясніть навіщо. Ви повинні це зробити.

— Я нікому нічого не винен, — відрубав Сміт. — І я нічого вам не пояснюватиму. Вам усе скажуть, коли настане час.

— А у вас, Сміте, з біса добра витримка, — зауважив Торренс-Сміт.

— Я про це вже чув, — спокійно відповів той.

Сільська залізнична станція була невеличка й мала лише дві колії — кінцева зупинка на тупиковій лінії. Як і на всіх таких станційках, тут панував занепад і пустка — все немовби чекало, коли ж хтось прийде й покладе всьому кінець. Дух самотності панував тут, очевидно, завжди. А цієї ночі, коли довкола не було жодної людини й тільки заметіль несла снігові потоки крізь пасма тьмяного світла, що падало на землю від ліхтарів, моторошне враження місця, забутого всім світом, було цілковите. А втім, Сміта це цілком влаштовувало.

Він провів своїх людей у білих маскувальних костюмах через колію до досить затишної місцини між станційними будівлями. Вони мовчки поминули замкнений книжковий кіоск та квиткову касу, швидко завернули в темряву за рогом і спинилися.

Сміт поставив на землю рацію, зняв рюкзак із плечей, потім стягнув з себе маскувальну куртку та штани й рушив уздовж колії: ощадливі баварці, як видно, вважали, що платформи — це зайва розкіш. Біля дверей поруч із заґратованим віконцем, над яким висіла табличка» «GEPACK ANNAHME»[1], він зупинився. Поторгав двері — вони були замкнені. Сміт швидко огледівся довкола, пересвідчився, що за ним ніхто не слідкує, нахилився, запхав у замкову щілину пластилінову паличку, потім дістав з кишені зв'язку відмичок і за кілька секунд відімкнув двері. Тихо свиснув, і невдовзі решта групи стояла поруч із ним. Усі один по одному швидко прослизали за двері, скидаючи з плечей рюкзаки. Шаффер, що йшов останній, затримався й глянув на напис над віконцем.

— Боже мій! — сказав він. — Це ж багажне відділення!

— А куди ж нам треба? — резонно зауважив Сміт.

Він пропустив Шаффера всередину, ввійшов услід за ним і замкнув за собою двері. Затуляючи ліхтарика так, що вибивався тільки тоненький промінь світла, Сміт пройшов уздовж багажних полиць у кінець приміщення, де в стіні було невелике підйомне віконце. Рама віконця на вигляд була цілком звичайна, тож Сміт лише мимохідь оглянув її, дбаючи, щоб промінь ліхтарика не впав на шибку і щоб його не помітили знадвору. Потім ступив до вертикальної планки дерев'яної обшивки поруч із віконцем, дістав мисливського ножа, підважив планку й виявив там двожильний дріт, прикріплений до стіни. Відділивши лезом жили одну від одної, він по черзі перерізав їх і поставив планку на місце. Після цього спробував підняти й опустити віконце — воно піддалося легко.

— Цікава штука, — зауважив Шаффер. — Але яка нам від цього користь?

— Часом буває незручно входити в двері. Чи навпаки — виходити.

— Ага, впізнаю змарновані в сумнівних походеньках молоді літа! — сумовито констатував Шаффер. — А як ви здогадалися, що під обшивкою — звукова сигналізація?

— Навіть на невеличких станціях у таких приміщеннях часом зберігають цінні речі, — спокійно пояснив Сміт. — Але їх не так багато, щоб тримати постійного охоронця. Тут обов'язки охоронця, касира, носильника й адміністратора вочевидь виконує одна людина. Тож це сховище завжди замкнене. Але замок на вхідних дверях утрачає сенс, якщо зловмисник може залізти у віконце. Тому на віконці повинні бути грати або сигналізація. Ґрат немає — отже, все ясно.

— Ясно, мабуть, для вас, — кисло промовив Каррачола. — Усі ці ваші вправи з відмичками та сигналізацією… Ви кажете, що служили в шотландських гвардійцях?

— Цілком правильно.

— Своєрідну ж підготовку дають там, у тих шотландських полках. На диво своєрідну…

— Ви, мабуть, хотіли сказати — всебічну? — люб'язно відповів Сміт. — Ходімо, вип'ємо трішки.

— Що ж, ходімо, — похмуро сказав Каррачола. — Але можу закласти один проти десяти, що до наступної нагоди ми навряд чи доживемо.

— Атож, відмовитися від такого доброго пива, як тут, було б ганьбою, — погодився Сміт.

Він зачекав, доки всі вийдуть, потім замкнув двері й рушив услід крізь головний вхід на станцію, над яким виднілася вивіска «BAHNHOF»[2]. Рюкзаки та маскувальні костюми вони залишили в багажному відділенні. Всі були в єгерській уніформі: Сміт у майорському мундирі, Шаффер — у лейтенантському, решта четверо — в сержантських. Мундири їхні давно вже не мали вигляду неношених, жоден не був підігнаний до фігури, що зауважував іще сержант Геррод. Але на сільській вулиці чи у велелюдній пивниці, та ще й увечері, таке не впадає у вічі. Принаймні Сміт на це сподівався.

Це була звичайна головна вулиця в невеличкому гірському селі. Будинки обабіч — масивні, грубо зроблені — мали такий вигляд, наче вже витримали натиск хтозна-скількох суворих альпійських зим і ще хтозна-скількох витримають. Багато з них нагадували дерев'яні шале з низько навислими карнизами й терасою вздовж усього фасаду. Деякі мали сучасніший вигляд — великі вікна, гарні куті грати. І все-таки переважно це були старі, низькі будівлі з товстих колод.

Вуличних ліхтарів не було, але й жодних ознак маскувального затемнення також. Яскраві прямокутники світла з незашторених вікон лежали на снігу вздовж усієї вулиці. Вдалині, там, де на східному краю села закінчувалася головна вулиця, за завісою снігу в повітрі неначе висіло сузір'я яскравих вогнів. Сміт мимоволі зупинився, дивлячись на ці вогні, і його люди зупинилися також. Вогні у «Шлосс Адлері», Орлиному замку, звідси видавалися дуже далекими й недосяжними, як гірські хребти на Місяці. Чоловіки довго й безмовно дивилися на них, потім перезирнулись і, ніби дійшовши згоди, без жодного слова знову рушили вперед. Сніг під ногами в них рипів, пара з їхніх вуст хмарками піднімалась у морозяне нічне повітря.

Головна вулиця — вона ж і єдина вулиця — була безлюдна, наче вимерла. У таку погоду в цьому не було нічого дивного. Та коли вулиця й була безлюдна, то саме село — зовсім ні: звуки сміху, співів, гомін голосів сповнював нічне повітря, а довгий ряд військових ваговозів уздовж вулиці недвозначно показував, хто там сміявся й співав. У мешканців тренувального центру на Синьому озері було лише одне місце розваг на всю околицю — село, тож у заїздах та пивницях сиділо повно альпійських стрільців — представників чи не найкраще підготовлених військових частин у Європі.

Шаффер невесело сказав:

— Мені чомусь не дуже хочеться пива, босе…

— Дурниці, — бадьоро відповів Сміт. — Ви просто трохи соромитеся незнайомих людей. — Перед дверима заїзду з вивіскою «Три королі» він зупинився. — Здається, це те, що нам треба. Зачекайте хвильку.

Він вийшов сходами на ґанок, відчинив двері й зазирнув усередину. П'ятеро чоловіків позад нього мовчки перезирнулися з однаковим виразом чекання й водночас побоювання на обличчях. Звуки австрійської народної пісні, сповненої туги за щасливими минулими днями, лилися з прочинених дверей. Та вираз облич у людей біля ґанку не змінився: втішатися цією мелодією саме тут і саме тепер їм не випадало.

Сміт похитав головою, зачинив двері й повернувся до своїх.

— Напхом напхано, — пояснив він. — Навіть стати ніде. — І кивнув головою на Другий бік вулиці, де був ще один такий самий заклад під назвою «Дубовий двір» — невеличка будівля, досить похмура й занедбана на вигляд. — Погляньмо, що нам запропонують там.

Але й «Дубовий двір» нічого їм не запропонував. З жалем, але твердо Сміт причинив і ці двері й повернувся до своєї групи.

— Теж натоптано! — оголосив він. — Крім того, це якась занюхана забігайлівка, вона не для офіцерів та сержантів вермахту. Але он те місце має більш обнадійливий вигляд, як ви гадаєте?

З мовчання решти було ясно, що вони не гадають ніяк, а крім того, ця пивниця, хоч і велика, нічим не відрізнялася від тих, які вони вже забракували. Називалася вона «В дикого оленя», і над її дверима висів вирізьблений із дерева олень.

Сміт піднявся сходами і відчинив двері. Несподівано потужна хвиля звуків ударила йому в обличчя, і він аж поморщився. Звичайно, дві попередні пивниці були таки гамірні, але проти цієї вони тепер видавалися спокійними, як церкви. Під акомпанемент кількох верескливих акордеонів лунала «Лілі Марлен» — її щосили горлав, здавалося, цілий полк. Сміт обернувся до своєї групи, кивнув головою і ступив у двері.

На порозі Крістіансен затримав Шаффера за рукав і здивовано запитав:

— Він вирішив, що тут — не натоптано людей?

— Може, там, — припустив Шаффер, — вони вже лежали у кілька шарів.