Літопис Руський. Київський літопис

У РІК 1180

У РІК 6688 [1180][533]. Пішов Святослав [Всеволодович] до Любеча і прикликав до себе братів своїх — Ярослава [Всеволодовича], Ігоря [та] Всеволода [Святославичів]. Коли він вів переговори, то тут, у Києві, скоїлося велике лихо: погоріли двори по Горі, і церква загорілась велика, митрополія, свята Софія.

Того ж року послав Святослав [Всеволодович] Гліба, сина свого, в [город] Коломну, у Рязанську волость, помагаючи рязанським князям і зятеві своєму Романові [Глібовичу][534], бо вони воювали із Всеволодом [Юрійовичем]. Коли ж почув Всеволод, що прислав Святослав сина свого, помагаючи зятю своєму, він покликав його, [Гліба], до себе. Гліб же Святославич не хотів їхати, але і волею і неволею поїхав до нього, тому що був у його руках. А він схопив його, і окував його, і послав його у волость свою, [город] Володимир, і приставив до нього сторожів; і дружину його коло нього так само схопили.

Почувши ж [це], Святослав розпалився гнівом, і розпікся люттю, і розмислив в умі своєму, кажучи: «Одомстив би я Всеволоду, та не можна. Ростиславичі — то ті мені в усьому шкодять в Руській землі. А в Володимировім племені[535] [лише] хто мені родич, той добрий».

У той же час ходив Давид Ростиславич по Дніпру в човнах, лови діючи, а Святослав ходив по чернігівській стороні, [теж] лови діючи навпроти Давида. І тоді Святослав, порадившись із княгинею своєю [Марією] і з Кочкарем, улюбленцем своїм, [надумав схопити Давида], але не сказав сього мужам своїм ліпшим, про свій намір. І одразу кинувся Святослав на битву із-за Гліба, сина свого, і, не вдержавшись од люті, переступивши хреста, переїхав він через Дніпро, бо замислив в умі своєму: «Давида схоплю, а Рюрика вижену із землі і візьму один із братами волость Руську. І тоді я одомщу Всеволоду за обиди свої».

Та бог не любить високих помислів наших. Того, хто заноситься, він смиряє. Так от, одразу вдарив Святослав на стан на Давидів, а Давид не знав і не мислив на себе нізвідки ж зла, тому що він хрестом чесним заприсягнувся був із ним, [Святославом], і вірив тому [хресту]. І той [хрест] ізбавив [Давида] от рук його, і вбіг [Давид] у човен із княгинею своєю, а вони, наздогнавши понад берегом, стали стріляти в нього, та все ж бог уберіг його цілим. Святослав же захопив дружину його і стан його і вернувся, і поїхав до Вишгорода. Та помилився Святослав у замислі своєму. Бо, простоявши тут, під Вишгородом, ніч, на другий же день він поїхав до нього, [але], шукавши Давида, не знайшли вони його ані на якій путі. Він тоді знявся [і] поїхав за Дніпро, сказавши: «Уже ми об'явилися Ростиславичам, так що не можна мені бути в Києві».

І приїхав він у Чернігів до братів, і скликав усіх синів своїх і молодше браття, і зібрав усю чернігівську сторону і дружину свою, і став радитися з ними, сказавши: «Де ми поїдемо? До Смоленська чи до Києва?» І сказав йому Ігор [Святославич]: «Отче! Добре[536] було, тихо. Та коли вже не вийшло, то аби нам бог дав, [щоб] ти здоров був».

Давид же прибіг у Білгород до брата [Рюрика]. І Рюрик, почувши, що Святослав утік за Дніпро, в’їхав у Київ у недільний день і сів на столі діда свойого і отця свойого. І послав він [послів] по братів своїх, по Ярославичів, по Всеволода і по Інгваря, і привів їх до себе, і Ярославова поміч [прийшла], галицького князя, з [воєводою] Тудором з Єлчичем. А Давида він послав у Смоленськ до Романа, до брата свого, на підмогу.

І встріла [Давида] вість на Сковишинім бору: «Брата тобі Романа бог узяв». Він же, почувши [це], вельми опечалився. Плачучи, він поїхав борзо до Смоленська, і зустрів його єпископ Костянтин, з хрестами, і з ігуменами, і з попами, — всі смольняни [зустріли]. І ввійшовши Давид у церкву святої Богородиці, сів на столі діда свойого і отця свойого.

І преставився князь Роман, син Ростиславів, онук великого князя Мстислава [Володимировича], і, опрятавши тіло його, єпископ Костянтин і ігумени всі з благохвальними співами і з кадилами запахущими положили тіло його у святій Богородиці. І плакали по ньому всі смольняни, споминаючи добросердя його до себе. А ще ж більше сини його плакали, сльозами обливаючи лице своє, і, останнюю службу одправивши родителю своєму, опрятавши тіло його, вложили [його] в гроб.

Княгиня ж його безперестану плакала, стоячи перед гробом [і] так голосячи: «Цесарю мій благий, кроткий, смиренний, справедливий! По правді тебе наречено ім’ям Роман. Всею доброчесністю ти подобен єси йому[537]. Багато досади дістав ти од смольнян, та не бачила я тебе, господине, ніколи, щоб ти за їх зло яким злом воздавав, а, на бога покладаючи, ти все переносив».

Сей же благовірний князь Роман був на зріст високий, у плечах великий, з лиця гарний, і всякою доброчесністю прикрашений — смиренний, кроткий, незлобивий, справедливий, він приязнь мав до всіх і до братів своїх істинну, нелицемірну. Страху божого сповнений, убогим милостиню даючи, він про монастирі подбав і церкву спорудив кам’яну святого Іоанна [Богослова], і прикрасив її всяким убором церковним, — а ікони [були] золотом і емаллю оздоблені, — пам’ять зводячи роду своєму, а найпаче ж душі своїй прощення гріхів просячи[538]. І прилучився він до дідів своїх і отців своїх, сповнивши спільний довг, од якого не втекти всякому рожденному.

Прийшла також вість Рюрикові про смерть Романову, і опечалився він, і плакав за ним, як за отцем, бо він був од них старший.

Святослав же [Всеволодович] зібрався з братами своїми і з половцями, і сказав Святослав братам своїм: «Осе я старший Ярослава, а ти, Ігорю, старший Всеволода, і нині я вам замість отця остався. Тож велю я тобі, Ігорю, тут зостатися з Ярославом стерегти Чернігова і всеї волості своєї, а я піду із Всеволодом до Суздаля і одберу сина свойого Гліба. Хай як нас із Всеволодом бог розсудить».

І, розділившись надвоє з братами, пішов він до Суздаля, і взяв із собою Ярополка Ростиславича. І половців він так само розділив надвоє: половину їх із собою взяв, а половину їх зоставив братам. А йдучи, Святослав з’єднався на путі з сином Володимиром і зо всім військом новгородським, — бо син його Володимир княжив у Новгороді Великому, — і ввійшов у землю Суздальську.

І вийшов супроти нього Всеволод [Юрійович] з усіма суздальськими військами, і з рязанськими військами, і [з] муромськими, і стрів його на Вленіріці. І стояли вони обаполи ріки Влени дві неділі, билися обоє через ріку ту, бо ріка та неприступно тече, крутоберега, і суздальці стояли на горах, у пропастях і виломах, так що не можна [було] до них дійти військам Святославовим. Всеволодова дружина сильно хотіла їхати на Святослава, але Всеволод, добросердий сей, не хотячи кровопролиття, не їхав на нього. І послав Всеволод рязанських князів, і ввігнались вони в обози Святославові, і потоптали їх, а інших [людей] захопили, а других посікли.

І тоді спішно приготувалися [до бою] у війську Святославовім, і Всеволод Святославич уборзі примчав до руських полків зі своїм полком. І тоді рязанські князі втекли, а других вони захопили, а інших побили; схопили вони тут навіть [воєводу] Івора Мирославича.

Святослав тим часом послав попа свого до Всеволода [Юрійовича], кажучи: «Брате і сину! Багато я тобі добра робив, і не чаяв я такої віддяки од тебе. Але ж ти замислив єси на мене зло і схопив сина мойого, то недалеко тобі мене шукати. Одступи далі од річки тої, дай мені путь, хай я ближче до тебе переїду. Нехай нас розсудить бог. Якщо ти мені путі не даси, то я тобі дам, ти переїдь на сю сторону, хай нас тут бог розсудить».

Всеволод же, схопивши тих послів, одіслав [їх] до [города] Володимира, а Святославу не відповів. Святослав тоді, ждавши багато днів [і] остерігшись тепліні, спішно пішов. А Всеволод послав [воїв] у стани його, і багато вони [всього] взяли, а вслід за ним самим [Всеволод] не велів гнатися. Святослав же, ідучи із землі Суздальської, попалив город Дмитров. А коли вийшов він із Суздальської землі, то одпустив брата свого Всеволода [Святославича], і Олега, сина свого, і Ярополка [Ростиславича] в Русь, а сам [із] сином з Володимиром пішов до Новгорода Великого.

Ярослав же [Всеволодович] порадився з Ігорем [Святославичем], і пішли вони оба до [города] Друцька, узявши з собою половців, а Всеволода, Ігоревого брата, і Олега Святославича зоставили в Чернігові. І прийшли полоцькі князі на стрічу, помагаючи Святославу: два Васильковичі — Брячислав із Вітебська, брат його Всеслав[539] із полочанами, — а з ними були і ліби, і литва, — [і] Всеслав Микулич[540] із Логожська, [і] Андрій Володшич, і синовець його, [Андрія], Ізяслав [Микулич], і Василько Брячиславич. Зібравшися всі, пішли вони мимо Друцька назустріч Святославу.

І в’їхав Давид [Ростиславич], князь смоленський, у Друцьк з усім військом своїм, з'єднавшися з Глібом з Рогволодовичем[541], і пішов напереріз Ярославу, бо хотів Давид Ярославу та Ігореві дати бій до [приходу] Святослава. Ярослав же та Ігор не одважились удвох дати бій Давидові без Святослава, а пішли в неприступні місця. І стояли вони одні навпроти одних неділю обаполи [ріки] Друті. Але од Давидового війська приїжджали стрільці та списники,і билися вони з ними кріпко. А потім Святослав приїхав із новгородцями, і раді були йому брати його, і перегатили вони Друть, маючи намір їхати до Давида. Давид тоді під покровом ночі втік до Смоленська, а Святослав приступив до Друцька і попалив острог. І звідти він одпустив новгородців, а сам пішов до [города] Рогачова. Із Рогачова він поїхав по Дніпру до Києва. Ігор же, взявши з собою половців, [ханів] Кончака і Кобяка, дождався Святослава навпроти Вишгорода. І, почувши це, Рюрик [Ростиславич] поїхав у Білгород.

А Святослав в’їхав із двома братами, [Ярославом Всеволодовичем та Ігорем Святославичем], у Київ. І половці випросили у Святослава Ігоря, щоб він отаборився з ними по Долобську[542], і Святослав одпустив його.

Коли ж Рюрик почув, що Святослав привів собі половців на підмогу і отаборились вони з Ігорем по Долобську, то послав він Мстислава Володимировича з чорними клобуками, і Лазаря [Саковського], воєводу свого, з молоддю своєю, і [воєвод] Бориса Захаровича зі Здиславом з Жирославичем і з Мстиславовим полком[543] із [города] Треполя; Борис Захарович [пішов] з людьми Володимира [Мстиславича], княжича свого. І, поклавши надію на бога, поїхали вони на них[544].

Половців же було багато, і стояли вони табором без боязні і без сторожі, надіючись на силу свою і на Ігореве військо. Мстислав, отож, приїхав до них, і чорні клобуки розвідали їх і розповіли [про все] Мстиславу, і браттям своїм, і воєводам руським.

Чорні ж клобуки, почувши [про це] од браття свого, кинулися на них і пустили коней до табору їхнього, хоча воєводи руські [цього] не веліли їм, але не змогли їх удержати, бо була ще ніч. А вони, помилившись, не попали на табір їхній. Тільки крило їх невелике, одлучившись од дружини своєї, ввігнало в їхній стан. А половці, побачивши їх, загонців тих, чорних клобуків, схопили кількох [із] них, — бо не було тут ліпших [мужів] і мало їх увігнало було в табір їхній, — і вони побігли.

Чорні ж клобуки, втікаючи, вчинили були сум’яття русам і вбігли у Мстиславове військо[545]. А Мстислав подумав, що їх переможено, і тоді прийшла в замішання дружина Мстиславова. І Мстислав не зміг удержати їх, ні чорних клобуків, ні людей своїх, і побіг він сам із ними. [А] чорних клобуків ліпші мужі зосталися були, [і] Лазарвоєвода з полком Рюриковим, і Борис Захарович з полком свого княжича Володимира, і Здислав Жирославич із Мстиславовим полком. І, поклавши надію на бога, поїхали вони супроти половців.

Половці тим часом, побачивши їх, кинулися на них і зітнулися з ними, але русь потоптала їх. Половці ж, утікаючи перед руссю, многі потопилися в Чорториї, а інших захопили, а других посікли. Ігор же, побачивши, що половці переможені, і вскочивши тоді удвох із Кончаком у човен, утік [по Чорторию] на Городок [Остерський] до Чернігова.

А тоді вбили половецького князя Козла Сотановича, і Єлтута, Кончакового брата, і двох Кончаковичів схопили, і Тотура, і Бякобу, і Кунячюка багатого, і Чюгая, і визволили з полону своїх поганих.

І так поміг бог Русі, і вернулися вони до себе, діставши од бога над поганими побіду. І приїхали вони до Рюрика з побідою, а Рюрик, хоча й здобув побіду, та нічого згорда не вчинив, бо возлюбив він мир паче раті, пожити хотячи в братолюбстві, особливо ж заради християн, що їх повсякдень брали в полон погані, і пролиття крові їх, [християн], не хотячи бачити.

Отож, обдумавши [і] з мужами своїми порадившись, — бо Святослав був старший літами, — він урядився з ним і одступив йому старшинство і Київ, а собі всю узяв Руську землю. І, присягнувшись хрестом чесним, жили тоді вони оба у приязні і родичанням обнявшись. Рюрик тільки пожалівся на Володимировича на Мстислава, кажучи йому: «Ти колись Треполь передав Ольговичам, а нині, хоча ти й побіг єси до Ольговичів, і половцям добро чинив, та бог і хрест поміг моїм боярам. А ти їх хотів прикінчити». І вельми він на нього жалівся.

Тої ж осені[546] вигнали новгородці Володимира Святославича з Новгорода.

А Всеволод [Юрійович] суздальський пустив Гліба Святославича з оков, зайшовши у велику приязнь зі Святославом [Всеволодовичем] і сватаючись із ним. Він оддав за сина його меншого [Мстислава] своячку свою [ясиню Марфу].