Літопис Руський. Київський літопис

У РІК 1189

У РІК 6697 [1189]. Прислав король [угорський Бела посла] до Святослава [Всеволодовича], так кажучи: «Брате! Пришли сина свойого до мене. Що я тобі пообіцяв, те тобі сповню, тому що я тобі хреста цілував». І Святослав, потаївшись од Рюрика, зрадів, гадаючи, що ото дадуть йому Галич, і послав сина свого Гліба до короля. Коли ж Рюрик довідася про це, він вирядив услід за ним Святослава Володимировича, приставивши до нього мужа свого, а на Святослава [Всеволодовича] став насилати [мужів своїх], так кажучи: «Як ти послав єси сина свойого до короля, а зо мною не порадився? Одступив ти єси од угоди». І було свар багато, та преблагий бог не дав радості дияволу, бо вони поєдналися хресним цілуванням. Святослав при цім так одпирався: «Брате і свате! Я сина свойого послав не приводити на тебе короля, а послав я за своїм ділом. Якщо, ти хочеш[611] іти на Галич, то я ось із тобою готов». Говорив бо й митрополит [Никифор] Святославу і Рюрикові: «Осе іноплемінники одняли отчину вашу, і гоже було б вам потрудитися».

І отож, порадившись, пішли вони до Галича, — Святослав із синами своїми, а Рюрик із братами своїми. Та коли вони були, всі разом і рядилися про волость Галицьку, то Святослав давав Галич Рюрикові, а собі хотів усієї Руської землі навколо Києва. Але Рюрик сього не вподобав — лишитися отчини своєї, не хотів поділитися Галичем. І так, не урядившись, вернулися вони до себе.

Того ж року послали галицькі мужі [послів] до Ростислава до Берладничича, зовучи його до себе в Галич на княжіння. І він, почувши, рад був, і одпросився в Давида [Ростиславича], — бо Давид прийняв був його до себе, — і поїхав із Смоленська вборзі. І приїхав же він до України Галицької, і взяв два городи галицькі, а звідти пішов до Галича за їх, [галичан], радою. Але мужі галицькі не були всі при одній думці, бо чиї сини і брати були [заложниками] в короля [Бели], то ті кріпко держалися за королевича [Андрія].

У той же час прислав був король угорського війська багато синові на підмогу, боячись князів руських. А коли почув се королевич і воєводи угорські, що йде Ростислав до Галича за радою галицьких мужів, то королевич, не ймучи їм віри, став водити їх до хреста, — і праві цілували, не відаючи, а винуваті — остерігаючись угрів.

Ростислав тим часом прийшов до полків галицьких з невеликою дружиною, не знаючи обману їх [і] подумавши, — як ото вони йому обіцялися були, — [що], побачивши військо його, вони одступлять од королевича, бо ж і у військо його, [Ростислава], кілька мужів галицьких було приїхало. Але сі ж [мужі], побачивши обман браття свого [і] підпустивши їх до війська свого, одступили од нього, [Ростислава]. І сказала йому дружина його: «Княже! Ти ось уже бачиш обман їх. Поїдь-но звідси». Але він сказав: «Браття! Ви знаєте, на чім вони мені хреста цілували. Якщо вони ловлять голову мою, нехай бог судить їх і той хрест, що його вони мені цілували. А я не хочу блукати в чужій землі, а волію голову свою положити в отчині своїй».

І, це сказавши дружині своїй, кинувся він до полків галицьких, а війська галицькі та угри, оточивши його, збили його з коня і, взявши його вельми пораненого і ледь живого, понесли його в Галич. Галичани тоді збурилися, хотячи одібрати його в угрів і прийняти собі на княжіння. Але угри, побачивши це[612], приклали зілля смертельне до [його] ран, і від того він помер. І положили його в монастирі, у церкві святого Іоанна, і прилучився він до дідів своїх і до отців своїх.

Угри ж, знаючи обман галичан, — що галичани шукають собі князя руського, — стали насильство чинити в усьому: і в мужів галицьких стали однімати жон і дочок на постелі до себе, і в божницях та в «хатах почали коней ставити, і багато іншого насильства діяти. І галичани стали вельми тужити і багато каялися, що прогнали князя свого.