Літопис Руський. Київський літопис

У РІК 1178

У РІК 6686 [1178][522]. Прислали новгородці мужів своїх до Мстислава до Ростиславича [в Білгород], зовучи його до Новгорода Великого. Але він не хотів іти з Руської землі, кажучи їм: «Не можу я іти з отчини своєї і з браттям своїм розійтися». Він бо ревно дбав, стараючись трудитися од усього серця, за отчину свою. Завше бо на великі діла прагнучи, роздумуючи із мужами своїми, намагався він піднести отчизну свою. Отож, про це все роздумуючи в серці своїм, він не хотів іти. Та присилували його брати його і мужі його, кажучи йому: «Брате! Якщо зовуть тебе з честю, ти йди. Бо там хіба не наша отчина?»

І він, послухавши братів своїх і мужів своїх, пішов із боярами новгородськими, але цé поклав в умі своїм: «Якщо бог приведе мене здоровим у сі дні? Бо не можу ж я ніяк Руської землі забути».

І прийшов він до Новгорода, і зустрів його єпископ [Ілля] з новгородцями і [з] ігуменами, з хрестами. І всі, ввійшовши у святу Софію, поклонилися святому спасу і святій богородиці, і сів він на столі діда свойого і отця свойого зі славою і з честю великою.

А коли сидів Мстислав у Новгороді Великому, то вложив бог у серце Мстиславу добрий намір: піти на Чудь. І скликав він мужів новгородських, і сказав їм: «Браття! Осе зобиджають нас погані. А коли б, поклавшись на бога і на святої богородиці поміч, одомстили ми за себе і визволили б Новгородську землю од поганих?» І була любою річ його всім мужам новгородським, і сказали вони йому: «Княже! Якщо се богові вгодно і тобі, то ми ось готові єсмо». І

І Мстислав, зібравши воїв новгородських і полічивши їх, знайшов, що їх двадцять тисяч числом. І тоді рушив Мстислав на Чудську землю, і, ввійшовши в неї, він стояв у ній тиждень, спустошуючи по всій землі їх. І так попалив він усю землю їхню, і, захопивши в полон челядь і [зайнявши] скот, вернулися вони до себе, діставши од бога побіду над поганими, зі славою і честю великою.

А коли він ішов із Чуді, то ввійшов у Псков і захопив соцьких із-за Бориса[523] [Романовича], синівця свого, тому що не хотіли [псковичі] синівця його Бориса. І тоді, присягнувшися з людьми, він пішов звідти до Новгорода і тут перебував усю зиму.

А на весну, надумавши із мужами своїми, він пішов на Полоцьк на зятя[524] на свого на Всеслава [Васильковича], бо дід його, [Святослав Всеславич], ходив був на Новгород і взяв дарохранильницю церковну і начиння служебне, і погост один одмежував Полоцьку. Та коли Мстислав, маючи намір за все те одплатити, за Новгородську волость і обиду, прийшов на [город]. Луки з воями новгородськими, то Роман, брат його, почувши [про] це в Смоленську, послав сина свого Мстислава у Полоцьк до зятя свого [Всеслава Васильковича] на підмогу. А до брата свого Мстислава він послав мужа свого, кажучи йому: «Обиди тобі до нього нема. Але якщо ти йдеш на нього, то спершу піти тобі на мене». І він, не хотячи вередити серця братові своєму старшому, вернувся в Новгород.

І пойняла його недуга тяжка, і ослабівали сили, і однімало мову, і він, глянувши на дружину свою і на княгиню, зітхнув із глибини серця свойого і, зронивши сльозу, став їм мовити: «Осе поручаю я дитя своє, Володимира, Борисові Захаровичу[525] і з ним даю [сина] з волостю на руки брату Рюрикові і Давидові. Хай що про мене бог промислить». І так, поручивши дітей своїх братам своїм, і звівши руки до неба, і зітхнувши із глибини серця, він пролив сльозу і оддав душу свою в руки божії.

Преставився ж князь Мстислав, син Ростиславів, онук великого князя Мстислава [Володимировича], місяця червня у тринадцятий день, у п’ятницю[526], в день [пам’яті] святої мучениці Акилини, прийнявши причастя на святій літургії. І тоді, опрятавши тіло його, [хоронили його] з честю і з благохвальними співами, і з кадилами запахущими Ілля-єпископ і всі ігумени. І плакала по ньому вся земля Новгородська, а найбільше плакали за ним ліпші мужі новгородські. І положили тіло його в тій же гробниці, де ото лежить Володимир, син великого князя Ярослава Володимировича.

І так промовляли вони, плачучи: «Уже не зможемо ми, господине, поїхати з тобою на іншу землю, поганих підкорити під область Новгородську. Ти бо багато говорив, господине наш, маючи намір [піти] на всі краї поганські. Добре б нам, господине, [було] з тобою вмерти, бо вчинив ти новгородцям такий визвіл од поганих, як ото і дід твій Мстислав[527], ти ізбавив був нас од усіх обид. Ти ж, господине мій, ревно наслідував був його і пішов по путі діда свойого. Нині ж, господине, ми вже більше не зможем тебе побачити, уже бо сонце наше зайшло нам, і в обиді всі ми зосталися». І так потуживши над ним, усе множество новгородське, і сильні, і мізерні, і нищі, і вбогі, і чорноризці, — бо він був милостив до всіх убогих, — розійшлися тоді у доми свої.

Сей же благовірний князь Мстислав, син Ростиславів, на зріст був середній, і з лиця гарний[528], і всякою доброчесністю прикрашений, і доброзвичайний, і приязнь мав до всіх, а особливо старався про милостиню. Він про монастирі подбав, ченців піддержуючи, і всіх ігуменів піддержуючи, і з любов’ю приймаючи [їх], і беручи в них благословення. І про мирські церкви він подбав, і про попів, і всьому святительському чину достойну він честь воздавав. І в бою він був сильний, і завше прагнув умерти за Руськую землю і за християни. Коли ж бачив він християн, полонених поганими, то так говорив дружині своїй: «Браття! Нічого ж не майте в умі своєму. Якщо нині ми умрем за християн, то очистимось од гріхів своїх і бог прийме кров нашу так, як мучеників. Якщо ж подасть бог милість свою, то слава богу, коли ми ото нині умрем. Бо умрем все одно». І, так мовлячи, він надавав сміливості воям своїм, і, отож, од усього серця бився за отчину свою. Був же він приязний до дружини, і майна [їй] не жалів, і не збирав золота, ні срібла, а давав дружині своїй або ж складав на поминання душі своєї. І прилучився він до отців своїх і дідів своїх, сповнивши спільний довг, од якого не втекти всякому рожденному.

Не було ж тої землі в Русі, котра б його не хотіла і не любила, бо завше ж він прагнув на великі діла, а преставився молодим. І вельми опечалились брати, почувши, що він преставився, і тужила по ньому вся земля Руськая. Не може вона забути доблесті його, і чорні клобуки всі не можуть забути ласки його.

У той же рік привів Святослав [Всеволодович] за Всеволода, за середнього сина, жону з Ляхів, [Марію] Казимирівну[529], у Філіппів піст.

Того ж року прикликав Всеволод Юрійович Володимира Святославича до себе в [город] Володимир і оддав за нього братаницю свою <Пребрану>[530], Михалкову дочку. [І] пішов Володимир з жоною в Чернігів до отця, бо тут жив Святослав [Всеволодович], прийшовши з Києва.

Того ж року преставилася [удова] Глібова, [дочка Ростислава Юрійовича], княгиня рязанська.

Того ж року преставилася [Марія, удова] Всеволодова, прийнявши на себе чернечу схиму. І покладена вона була в Києві, у [церкві] святого Кирила, що її сама була спорудила.

Того ж року, місяця серпня, прийшли іноплемінники на Руську землю, безбожні ізмаїльтяни, окаянні агаряни, нечисті виплодки диявола[531], сатанинські норовом, на ім’я Кончак, призвідця лиха правовірним християнам, а особливо усім церквам, де ото ім’я боже славиться, а цими поганими хулиться, — се не кажу одним християнам, але й самому богу вороги. Бо якщо хто любить ворогів бога, то самі вони що приймуть од бога?

Сей же богопротивний Кончак із однодумцями своїми, приїхавши до Переяславля за гріхи наші, багато зла вчинив християнам — тих вони забрали 6 полон, а інших побили, а найбільше побили дітей.

У той же час Святослав [Всеволодович] вийшов із Києва [і] стояв нижче Треполя, піджидаючи до себе Ростиславичів, [Рюрика, Давида і Мстислава]. Він бо ждав до себе половців на мир, а була їм, [князям], інша вість: «Війна!» І в той час пригнав посол [од Володимира Глібовича] із Переяславля: «Пустошать половці навколо города». Почувши ж [це], князі руські пішли за [ріку] Сулу і стали поблизу городища Лукомля. А коли дістали [про це] вість половці, вони кинулися втікати назад своєю дорогою, і князі вернулися до себе.

У тім же році преставився Олег Святославич, місяця січня в шістнадцятий день, і положили його [в Чернігові] у [церкві] святого Михайла.

Потім же Ігор, брат його, сів у Новгороді-Сіверськім, а Ярослав Всеволодович у Чернігові сів.

Оддав Ярослав [Всеволодович] дочку свою (Забаву) за Володимира за Глібовича в Переяславль [місяця] листопада у восьмий день.

Того ж року, перед Дмитровим днем, родилася у великого князя Всеволода [Юрійовича] четверта дочка. І нарекли її ім’ям у святому хрещенні Палагія, а княже — Збислава[532], і хрестила її тітка Ольга [Юріївна].