Літопис Руський. Київський літопис

У РІК 1150

У РІК 6658 [1150].Оддав Юрій дочку свою за Святославича за Олега, а другу, [Ольгу], — за Володимировича за Ярослава в Галич. Тоді князь Юрій закликав Вячеслава на стіл [до] Києва, але бояри одговорили Юрія, кажучи: «Брату твоєму не вдержати Києва. Так що не буде його ні тобі, ні йому». І Юрій, послухавши бояр і вивівши з Вишгорода сина свого Андрія, дав Вишгород Вячеславу.

У той же час послав Ізяслав [послів] до Вячеслава і до Юрія, кажучи так: «Ви оба єсте брати мої. Ви хреста цілували єсте на тім, що те оддати вам, що є мойого. Так от, брати, я раніш слав до вас і нині, щоби те, на чім ви хреста цілували єсте, ви додержали. А як того всього ви не повернете, то я в обиді[201]не можу бути».

Вячеслав же в той час сидів у Вишгороді, а Юрій — у Києві, а син Юріїв Гліб — у Пересопниці і в Дорогобужі. Ізяслав же, оскільки він сказав був раніш: «Я в обиді не можу бути», — і так, виправдавшись у хреснім цілуванні […][202]і, приїхавши, зсів [із коня] в Луцьку.

А на другий день він поїхав од Луцька до Пересопниці і тут застиг зненацька Гліба. Бо в той час Гліб стояв табором вище від города Пересопниці, на [ріці] Стублі, і звідти ледве втік сам Гліб у город. А обоз його забрали, і дружину його захопили, і коней його, і зайняли іншу дружину його. [Війська Ізяслава] заїхали од города, і не було з ким [Глібові] стояти супроти нього, [Ізяслава].

І Гліб, виславши [послів], сказав Ізяславу: «Як мені Юрій отець, так мені й ти отець, і я тобі кланяюсь. Ти з моїм отцем сам відаєшся, а мене пусти до отця. І цілуй мені святу Богородицю, що ти мене не візьмеш, а пустиш мене до отця мойого. А я до тебе сам поїду і поклонюся тобі». Ізяслав, отож, цілував йому [образ] святої Богородиці і сказав йому: «Ви мені своє браття. До вас нема речі ніякої. А зобиджає мене твій отець, і з нами не вміє він жити».

Гліб, отож, виїхав і поклонився Ізяславу. Ізяслав же позвав його до себе на обід і, тут пообідавши, узяв його звідти з собою до Дорогобужа, а там приставив до нього сина свого Мстислава [провести його] до [города] Корчеська. І тоді, провівши його за Корчеськ, сказав йому Мстислав: «Поїдь же, брате, до отця свойого. А то волость отця мойого і моя — по Горину».

І, таким чином, Гліб пішов до отця свого туди, на [город] Ушеськ, а Ізяслав рушив на [городи] Гольсько та Кунилю в Чорні клобуки. І тут приїхали до нього з радістю великою всі чорні клобуки з усіма своїми військами.

Юрій же цього не знав, а думав, що оскільки [Ізяслав] ту, [Погоринську], волость зайняв, то там він і пробуває. А того він не відав, що Ізяслав уже ввійшов у Чорні клобуки. Юрій, отож, не змігши бути в Києві, перебіг за Дніпро із синами своїми і втік у Городок в Остерський.

Ізяслав тим часом [20.VIII 1150[203]] прийшов із полками своїми до Києва. Але Вячеслав раніш увійшов був у Київ, — як тільки брат його [Юрій] пішов на ту сторону [Дніпра], — і, в'їхавши, зсів [із коня] на Ярославовім дворі. Та коли кияни почули, що Ізяслав іде, то вийшли тоді вони назустріч Ізяславу, многе-множество, і сказали Ізяславу: «Юрій вийшов із Києва, а Вячеслав сидить он у Києві. А ми його не хочем». Ізяслав же, це почувши, послав до Вячеслава [послів] і сказав йому: «Я закликав тебе до Києва сидіти, та ти не захотів єси. А нині чи не сього ти дождався єси, що брат твій виїхав і ти сідаєш у Києві? Нині ж поїдь у Вишгород свій!» Кияни ж сказали Ізяславу: «Ти — наш князь! Поїдь же до святої Софії і сядь на столі отця свойого і діда свойого». Вячеслав тоді послав мужів своїх до Ізяслава, кажучи йому: «Якщо ти маєш мене вбити, сину, — на сім місці і вбий. А я не їду». Та Ізяслав, поклонившись святій Софії, в'їхав на двір на Ярославів усім своїм військом, і киян із ним прийшло безліч.

У той же час Вячеслав сидів на сінцях. І многі стали мовити князю Ізяславу: «Княже! Візьми його і дружину його схопи!» А другі казали: «Давайте підрубаєм під ним сіни!» Але Ізяслав сказав: «Не дай мені сього бог. Я не єсмь вбивця братам своїм. А він мені як отець, стрий мій, і я сам піду до нього». Узявши з собою трохи дружини, він зійшов на сіни до Вячеслава, до стрия свого, і поклонився йому. Вячеслав тоді встав назустріч Ізяславу, і поцілувались вони, і сіли оба разом. І сказав Ізяслав Вячеславу: «Отче! Я кланяюсь тобі. [Але] не можна мені з тобою тут рядитися. Ти бачиш, яка сила народу? Людей стоїть зборище. І вони багато лиха тобі замишляють. Так поїдь же у свій Вишгород. А звідтіля я буду з тобою рядитися». Вячеслав же сказав: «Ти мене, сину, сам закликав єси до Києва, але я цілував був хреста брату своєму Юрієві. Коли ж нині так вийшло, сину, то ось тобі Київ, а я поїду у свій Вишгород». І тоді Вячеслав пішов із сіней і поїхав у свій Вишгород, а Ізяслав сів у Києві.

І послав [Ізяслав] сина свого Мстислава в Канів, велячи йому звідти Переяславль добути, а Мстислав послав [гінців] на ту сторону [Дніпра] до турпіїв і до дружини, наказуючи їм їхати до себе.

Коли ж почув це Ростислав [Юрійович], він послав [посла] до отця в Городок [Остерський], просячи в нього помочі. І Юрій послав йому на підмогу Андрія, брата його. Ростислав тоді зоставив брата в Переяславлі, а сам помчав до [города] Сакова, і догнав турпіїв коло Дніпра, і, захопивши їх, привів їх до Переяславля.

У той же час Юрій став слати [послів] із Городка до Володимира Давидовича, і до брата його Ізяслава, і до Святослава Ольговича, і до синівця його Святослава Всеволодовича, кажучи їм: «Осе вигнав мене Ізяслав із Києва, а сам сів у Києві. Поїдьте-но, поможіте мені».

А Ізяслав [Мстиславич] став також слати [послів] до Вячеслава [у] Вишгород, а Вячеслав — до Ізяслава, і почали вони оба ладитися.

У той же час рушив Володимир [Володаревич] із Галича до Києва сватові своєму Юрієві на поміч проти Ізяслава. І прийшла Ізяславу вість, що Володимир уже перейшов Болохів [і] йде мимо [города] Мунарева до [города] Володарева. Ізяслав тоді послав [посла] до Мстислава, сина свого, кажучи йому: «Іде на мене до Києва Володимир галицький, а звідси — Юрій з Ольговичами. Поїдь-но вборзі, взявши берендичів».

Сам же Ізяслав із боярами своїми поїхав до Вячеслава [у] Вишгород, і сказав Ізяслав Вячеславу: «Ти мені єси отець. І ось тобі Київ, а ось волость. Котре тобі вгодно — те візьми, а інше мені дай». Вячеслав же сказав із гнівом Ізяславу: «Чому ти мені в той день не дав єси, а я з великим соромом їхав із Києва? А коли рать іде з Галича, а друга од Чернігова, то ти мені Київ даєш?» Ізяслав тоді сказав Вячеславу: «Я до тебе слав, Київ тобі даючи, і те я тобі заявляв: з тобою можу я жити, а з братом твоїм Юрієм не поладнати мені. А тебе я люблю, як отця, і нині тобі мовлю: «Ти мені єси отець, а Київ твій, поїдь у нього». Коли ж Вячеслав це почув, то любо стало йому, і тоді цілували вони оба хреста у [церкві] святих мучеників [Бориса і Гліба] на гробі про те, що Ізяславу мати отцем Вячеслава, а Вячеславу мати сином Ізяслава. На тім же і мужі їх цілували хреста: щоб межи ними обома добра бажати, і честь їхню берегти, і не сварити їх обох. Ізяслав же, поклонившись обом святим мученикам і отцю своєму Вячеславові, сказав йому: «Ти, отче, не трудися. Нехай-но я поїду до Звенигорода проти Володимира, а ти зо мною пусти військо своє. Сам же ти, отче, їдь у Київ, коли тобі вгодно». І Вячеслав сказав: «Що, сину, у мене дружини моєї — всіх із тобою пускаю».

Ізяслав тоді приїхав у Київ. І тут, затрубивши в труби, скликав він киян і рушив із Києва полками своїми проти Володимира, кажучи так: «Сюди мені є ближче, до того піду раніш». І, взявши брата Володимира і сина свого Мстислава, він пішов до Звенигорода, і, сюди прийшовши, став полками своїми. І прийшла йому вість, що Володимир уже йде через Перепетове [поле]. Ізяслав же, це почувши, рушив од Звенигорода до [города] Тумаща, і туди прибули до нього чорні клобуки. Жінок своїх і дітей своїх у городах заперши на Пороссі, самі вони приїхали до Ізяслава всіма своїми силами.

А на другий день, по [вранішніх] зорях, приготувався Ізяслав, І рушив на бій проти Володимира полками своїми і, перейшовши [ріку] Стугну, він і [ріку] Ольшаницю перейшов. Володимир же в той час стояв у верхів'ї Ольшаниці полками своїми. І, приїхавши сюди од Ізяслава до [схід] сонця, вдарили [чорні клобуки] на конюхів його, і з них декількох мужів захопили. А в чорних клобуків мужа схопили і привели його до Володимира.

Коли ж Володимир почув, що Ізяслав перейшов уже Ольшаницю, то, приготувавшись до бою, рушив Володимир проти Ізяслава. Стрільці перестрілювалися через ріку, а Володимир почав приступати з[усією] силою. Погані ж, побачивши силу велику Володимирову, убоялися, а Ізяслав був із невеликим військом, а Вячеславів полк до нього не вспів був прийти. І стали чорні клобуки мовити Ізяславу: «Княже! Сила його велика, а в тебе мало дружини. Щоби не перейшов він на нас через ріку! Не погуби нас і сам не погибни! Адже ти наш князь. Коли ти будеш мати силу, — і ми з тобою. А нині — не твій час. Поїдь звідси!» Ізяслав же сказав: «Лучче, браття, помремо тут, аніж сором сесь візьмемо на себе!» Та кияни стали наполягати на нього, кажучи: «Поїдь, княже, звідси!» І, це сказавши, кияни побігли од нього назад, і чорні клобуки побігли звідти до своїх веж. Ізяслав же, це побачивши, сказав дружині своїй: «Уже мені доїхати тільки з чужоземцями, з уграми і з ляхами. А моя дружина вже перелякана». А тоді й сам він побіг звідти.

Володимир же, бачивши це, що кияни біжать, а сюди чорні клобуки за нього заходять, сказав: «Обман се. Ізяслав десь тут перебуває з полками своїми в торах». І через те все військо Ізяслава вціліло, а вони не одважились услід за ними погнатися. Ізяслав же прибіг до Києва, а Володимирова дружина догнала тил його, — тих захопили, а других перебили.

Вячеслав же до нього в'їхав був у Київ і зсів [із коня] на Ярославовім дворі. Тож Ізяслав приїхав до отця свого Вячеслава, і, тут радившись, почали вони обидва обідати. А в той час прийшов Юрій із синами своїми, і Володимир та Ізяслав Давидовичі, і Ольгович Святослав, і синовець його Святослав Всеволодович до берега [Дніпра] навпроти Києва. І многі кияни поїхали в насадах до Юрія, а другі почали в насадах дружину його перевозити на сю сторону, на Подолля. Вячеслав тоді з Ізяславом сказали, бачивши це: «Не наш час нині». І сказав Ізяслав отцю своєму Вячеславу: «Поїдь ти, отче, у свій Вишгород, а я поїду у свій Володимир. А там згодом, як нам бог дасть».

І, це сказавши, поїхали вони обидва. Вячеслав поїхав [до] Вишгорода, а Ізяслав у свій Володимир. І повелів Ізяслав дружині своїй зібратися коло [урочища] Дорогожича, а сам, діждавши ночі, поїхав із Києва.

А на другий день прийшов Володимир галицький до Олегової могили, а тоді і Юрій приїхав до нього і з Володимиром Давидовичем, і з Ізяславом, братом його, і з Святославом Ольговичем, і з Всеволодовичем Святославом. І тут поздоровались вони, не зсідаючи з коней, коло [ріки] Ситомля на оболоні[204],і,порадившись, послали вслід за Ізяславом [Мстиславичем] Святослава Всеволодовича [і] Бориса Юрійовича. І вони гналися за ними до Чортового лісу, та, не догнавши їх, вернулися.

І поїхав Володимир до Вишгорода обом святим мученикам, [Борису і Глібу], поклонитися. А тоді, поклонившись у [церкві] святих мучеників, приїхав він до святої Софії, а звідти поїхав до святої Богородиці Десятинної і звідтіля поїхав до святої Богородиці в Печерський монастир.

Ізяслав [Мстиславич], ідучи, зайняв тоді Погорину і посадив сина свого Мстислава в [городі] Дорогобужі, а з братом Володимиром[205]пішов [до города] Володимира.

Кияни ж, убоявшись Володимира галицького, увели князя Юрія в Київ. І Юрій сів у Києві, [і] зустрівся з Володимиром у Печерському монастирі, і встановили вони межи собою приязнь велику.

А тоді Володимир пішов од Юрія в Галич, узявши в нього сина Мстислава. І коли він ішов до Дорогобужа, вибіг Мстислав Ізяславич із Дорогобужа і пішов до Луцька до стрия свого Святополка [Мстиславича]. Володимир же одняв городи всі, йдучи, і прийшов до Луцька. Але Святополк і Мстислав заперлися в городі, і коли Володимир прийшов, він не зміг нічого зробити і пішов у Галич. А Мстислава Юрійовича посадили вони в Пересопниці.

Того ж літа прибули половці на поміч Юрію проти Ізяслава. І прийшли вони до Переяславля, а Юрій, який іще не розпустив воїв, ні Ольговичів, послав Всеволодовича Святослава [у] Переяславль до сина свого Ростислава, щоби він їх усмирив і вернув назад. Оскільки ж вони пакостили людям, які збіглися в город [і] не одважувалися навіть скот випустити з города, [то] Юрій послав сина свого Андрія. І він приїхав до Переяславля і вчинив мир із половцями. Всеволодович же Святослав поїхав до Юрія в Київ, а Андрій зоставсь у брата в Переяславлі задля празника Воздвиження чесного хреста. І празнували вони чесний празник хреста господнього у церкві святого Михайла, а на другий день поїхав Андрій до отця в Київ.

Тої ж осені дав Юрій Андрієві, синові своєму, [городи] Туров, Пінськ і Пересопницю. Андрій, поклонившись отцю своєму і пішовши, сів у Пересопниці.

Тої ж зими почав Ізяслав [Мстиславич] присилати [послів] до Андрія в Пересопницю, кажучи: «Брате! Помири мене з отцем твоїм». А посилав він до нього, розглядаючи порядки його і як город стоїть, бо тута, в Пересопниці, він раніш заскочив був брата його Гліба, і цього ж він на сьому ловив. Але не збувся замір його, тому що город був укріплений і дружину [Андрій] зібрав. Ізяслав же говорив: «Мені отчини в Уграх нема, ні в Ляхах, тільки в Руській землі. Попроси-но мені в отця волость Погорину». Та коли Андрій просив отця за Ізяслава, а він не хотів йому волості дати, Ізяслав тоді сказав: «Стрий мені волості не дає, не хоче мене в Руській землі. А Володимир галицький за його велінням волость мою взяв і знову до Володимира мойого хоче прийти на мене».

Ізяслав, отож, це обдумавши, послав брата свого Володимира в Угри до короля [Гейзи], зятя свого, і сказав йому: «Ти мені сам говорив єси, що ото Володимир не посміє голови підняти, і я Юрія з Києва вигнав, і Юрій передо мною втікає. А Володимир, прийшовши [і] порадившись з Ольговичами, погнав мене з Києва. Нині ж, брате, як ти сам ото мені говорив єси, сідай-но на коні».

Король же, це почувши, послав [гінців] по всій своїй землі по свою дружину і по всі свої війська. І тоді, зібравши всю силу свою, король і сів на коней, а до Ізяслава послав мужів своїх, кажучи йому: «Я до тебе звідси з братом твоїм Володимиром уже вирушив. А ти піди звідтіля, зібравшись увесь. Буде ж знати Володимир, кого займати!»

А у Володимира були приятелі в Уграх. І послали вони [вість] до Володимира, і сказали йому, що король уже йде на нього. Володимир же в той час стояв коло [города] Белза. І почувши тут, що король уже ввійшов у Гору[206], він покинув тут вози свої, а сам погнав із дружиною своєю до Перемишля.

Король же, пройшовши Гору, взяв город Санок. А посадника його, [Володимирового], схопили, і багато сіл коло Перемишля [Гейза] взяв. Володимир же, це побачивши, убоявся і послав[207][мужів своїх]до архієпископа Кукниша, і до інших двох біскупів, і до мужів королевих. І, таким чином, давши багато золота і підкупивши їх, доблагався, щоби вони завернули короля. І тоді вони умовили короля піти додому, і король послухав їх і став мовити: «Нині — се вже не час. Ріки замерзають. Підем-но додому. А коли вже ріки стануть, хай тоді як нам з ними бог дасть», — бо було вже о Дмитровім дні. І король, це сказавши, пішов, багато лиха наробивши Володимиру [Володаревичу] і землі його. І Володимира [Мстиславича], шурина свого, він узяв із собою в Угри.

У той же час Ізяслав, порадившись із зятем своїм, королем [Гейзою], і з сестрою своєю, королевою [Єфросинією], взяли у бана [Белуша] дочку за Володимира і послали її вперед до Ізяслава в [город] Володимир. А Володимир, якому було трудно без дружини своєї і [без] коней своїх, зостався відпочивати в короля. Король же велику честь склав йому, і сестра його, [Володимира], і мужі його, [короля]. А тоді, одаривши його всякими дарами, відпустили вони його до брата його Ізяслава. І король сказав Володимирові, одпускаючи його: «Отцю моєму і своєму брату Ізяславу поклонися і се йому дай знати: «Цесар грецький[208]на мене встає раттю, і мені сеї зими і весни не можна на коня до тебе сісти. Та все одно, отче, твій щит і мій не є нарізно. Хоча мені самому не можна, але помочі, скільки ти хочеш, — чи десять тисяч, чи більше, — то се я тобі пошлю. А як мені бог дасть літом [вивільнитись], то я у твоїй волі. І тоді ми відомстимо оба за свої обиди. Хай як нам бог дасть».

І Володимир прийшов до брата свого Ізяслава. А Ізяслав, бачивши брата свого здоровим і чуючи королеву річ од брата свого і приязнь королеву, вельми був радий. І сказав Ізяслав братові своєму Володимиру: «Брате! Бог тобі поможи, що ти потрудився єси задля моєї честі і своєї. Тільки ж тут моїй невістці, а твоїй жоні, се затягнулося».

У той же час Ізяслав послав був угрів на покорм [у город] Устилог. І так, пославши [отроків], Ізяслав привів банівну за брата свого Володимира, і була радість велика і веселість.

У той же час Святослав Ольгович переніс останки брата свого Ігоря із [церкви монастиря] святого Симеона, з Копиревого кінця, в Чернігів. І положили [його] в [церкві] святого Спаса, в теремі[209].

Володимирові ж, брату своєму, Ізяслав сказав: «Брате! Ти був єси в Уграх у зятя свойого, у короля, ти знаєш усі наміри і думи їх. Тому тобі, брате, і нині [доведеться] потрудитися знову задля моєї честі і своєї».

І тоді одрядив Ізяслав брата свого Володимира в Угри до короля, зятя свого, задля помочі. Володимир же сказав братові своєму Ізяславу: «Мені, брате, се не трудно є. Задля твоєї честі і брата свойого Ростислава я радо їду». І, отож, одрядив Ізяслав брата свого Володимира до короля, зятя свого, кажучи так: «Коли цесар устав раттю, — хай як тобі з ним бог дасть. Якщо тобі самому не можна, то поміч мені пошли, як ото мені ти сам казав єси. Бо мені бог [один] помічник проти Юрія, і проти Ольговичів, і проти галицького князя. Адже, брате, твоя обида — се не твоя, а моя обида. І так само моя обида — се твоя».

І король, це почувши, послав із Володимиром до Ізяслава помочі десять тисяч доблесних людей. Од короля ж і од Володимира наперед поїхали до Ізяслава[210]посли, [кажучи]: «Брату своєму, тобі, зять, наш король, послав десять тисяч і так тобі мовить: «Де твоя обида, — то ось тобі полки! Туди ж із ними їдь за свою обиду мстити. А [поки] ти, брате, приготувавшись, сиди».

Володимир тим часом прийшов до брата свого Ізяслава з угорськими полками. І Ізяслав, з'єднавшися з братом Володимиром і з уграми, рушив до Києва[211], — бо його покликали мужі Вячеславові, і берендії, і кияни, — і прийшов до Пересопниці. А в той час у Пересопниці пробував Андрій Юрійович, і Ізяслав, прийшовши, став вище Пересопниці і попалив [город] Зарічеськ. І тут прийшла йому вість, що Володимир галицький іде на нього. Ізяслав же, це почувши, почав думати з дружиною своєю, а дружина Ізяславу стала мовити: «Княже! Ти сам відаєш: багато тобі тяготи. Тут стоїш ти, прийшовши до ворога, і сюди йдеш на Юрія. А ось за тобою рать — Володимир. Ти підеш на Юрія, а сі, з'єднавшись, услід за тобою підуть. Трудно ж нам вельми». Ізяслав же сказав дружині своїй: «Ви за мною вийшли єсте з Руської землі, своїх сіл і своїх дібр лишившись. І я також своєї дідизни і отчини не можу зректися. Тож або голову я свою зложу, або ж отчину свою добуду і все ваше добро. Якщо ж мене настигне Володимир із сими, — нехай я з ними суд божий побачу! Хай як бог розсудить [мене] з ним! Коли ж мене встріне Юрій, — нехай з ними я суд божий побачу! [Хай] як мене з ним бог розсудить!»

Звідти ж Ізяслав послав брата свого Святополка у Володимир — стерегти [город] Володимир, а сам пішов із братом своїм Володимиром, і з сином своїм Мстиславом, і з Борисом [Всеволодовичем] городенським, і з уграми до [города] Дорогобужа. І дорогобужці, вийшовши з хрестами, поклонилися [йому]. А він сказав їм: «Ви єсте люди діда мойого і отця мойого. Бог же вам поможи!» І, так привітавши їх, він одпустив [їх] у город. І сказали йому дорогобужці: «Осе, княже, чужоземці з тобою, угри. Коли б не натворили вонилиха якого городу нашому». Ізяслав же сказав їм: «Я веду угрів і всякі народи, але не на своїх людей. А хто мені ворог — на того я веду. І ви ні на що не зважайте».

І, це сказавши, він пішов мимо, і, перейшовши [ріку] Горину, став тут на [річці] Хотрії. А звідти пішов він до [города] Корчеська, і корчани також, вийшовши з радістю, поклонилися йому. Ізяслав же, проминувши город здалека од города, став на ріці [Корчику], не дійшовши [до ріки] Случі.

Володимир же галицький прислав до Андрія [Юрійовича] Василька Ярополковича, кажучи: «Ти піди, брате, до мене». Андрій тоді приїхав до нього і з'єднався з ним коло [города] Мильська. І послали вони сторожів перед собою, а самі рушили удвох услід за ними.

Ізяславу ж прийшла вість, що Володимир галицький, і Андрій Юрійович, і Володимир Андрійович прийшли до Дорогобужа з силою великою і переправляються через Горину. І на другий день, уставши, Ізяслав перейшов Случ, а звідти пішов через Чортів ліс до [города] Ушеська і перейшов ріку Ушу під Ушеськом.

Як тільки переправилися всі війська Ізяславові через Ушу, то сюди, на берег до ріки до Уші, прийшли стрільці Володимира галицького, і Андрієві, і Володимира Андрійовича. Ізяслав же, це почувши, послав стрільців своїх, битися, і стали вони через ріку битися. Ізяслав тим часом, одступивши до города, [туди, де] є річка невелика[212], тут приготувався з братом своїм Володимиром і з сином своїм Мстиславом до бою. Тут же він і став, на тій річці, і перестрілювалися вони через неї. При цім Ізяславові стрільці переїжджали через ріку на ту сторону, а галичани — на сю. І тут Ізяславові стрільці схопили в галичан мужа і привели його до Ізяслава. І допитував його Ізяслав, кажучи йому: «Князь твій де?» І він сказав:«Ото за городом первий ліс. Там він дістав вість про тебе, там же й став. Він не одважився піти крізь ліс, а так сказав: «Якщо ми підемо крізь ліс, то будуть вони битися з нами, а сила наша за нами далеко. Підождем-но тут».

Ізяслав же, це почувши, сказав братові своєму Володимиру, і синові своєму Мстиславу, і всій своїй дружині: «Поїдьмо на них назад». Але дружина сказала йому: «Княже! Не можна тобі піти на нього. Перед тобою ось ріка, та ще погана[213]. Як ти на нього поїдеш? А він іще стоїть, прикрившись лісом. Нині ж сього, княже, не роби, а поїдь до Києва до своєї дружини. Коли нас Володимир де настигне, то там ми з ним битимемося так, як ти нам сказав єси коло Зарічська: І «Якщо нас Юрій устріне, то з ним будемо битися». Нині ж, княже, не барись, а поїдь. А як ти будеш на Тетереві, то туди до тебе дружина твоя вся приїде. А як тобі бог дасть і ти до Білгорода дійдеш раніше од нього, то ще більше дружини до тебе приїде і більша тобі сила». І, отож, послухавши браття свого, Ізяслав пішов.

Рушивши ж звідти, Ізяслав став коло [річки] Святославової Криниці[214]. А Володимир, перейшовши Ушу, тут також став. І так стояли вони одні проти одних, що Ізяславовим сторожам було навіть видно вогні галичан, а галицьким сторожам видно було Ізяславові огні. І надумав Ізяслав з дружиною своєю піти вночі до [города] Мичська, і повелів він усім воям своїм вогні великі класти.

І так, розіклавши вогні, самі вони пішли вночі до Мичська. І тут зустріла його дружина, многе-множество, ті, що сиділи по Тетереву. І тут вони поклонилися Ізяславу і мичани з ними, кажучи: «Ти — наш князь». Ізяслав же, перейшовши звідти на Тетерів, ізсів тут із коней, щоб їм одпочити. Пообідавши тут і [давши] коням одпочити, він рушив до [города] Здвиженя.

Прийшовши ж туди, до Здвиженя, він став до вечора. І, сівши на кони, покликав він до себе і брата Володимира, і сина свого Мстислава, і Бориса [Всеволодовича] городенського, і угорських мужів. Коли вони прийшли на думу, він сказав їм: «Ось Володимир услід за нами йде, а ми тут стоїмо. Я, браття, мовлю вам: чи будемо ми тут стояти, чи, незважаючи на свою струдженість, ми ще б і сеї ночі поїхали? Якщо ж ми збираємось тут перебути, то он Володимир за нами, і він мало що нас не настигне. А тут друга рать перед нами — Юрій. Так і його дождемо, і нам, браття, буде трудно. Але якщо ми хочемо, то, надіючись на бога [і] незважаючи на свою струдженість, поїдьмо. Якщо нам буде можна у Білгород в'їхати, то Юрій готов перед нами побігти, і ми в'їдемо у свій Київ і до сильного війська до київського. Якщо ми в'їдемо до них, то я знаю: вони за мене будуть битися. Якщо ж нам не можна буде поїхати на Білгород, то ми в Чорні клобуки в'їдемо. А як уже в Чорні клобуки ми в'їдемо і з ними з'єднаємося, то, поклавши надію на бога, не побоїмось ми Юрія, ні Володимира».

І сказали йому угри: «Ми — гості єсмо твої. Якщо ти добре надієшся на киян, то ти сам знаєш людей своїх. А коні — під нами. І добре, княже, [як] другий [хто] прибуде, бо [се] ще нам сила. А сеї ночі — як нам бог дасть. Поїдьмо».

І сказав Ізяслав братові своєму Володимиру: «Поїдь ти на Білгород переднім загоном, а ми всі посилаємо з тобою дружину свою молодшу. Поїдь же попереду до Білгорода, а ми вслід за тобою ідем. Коли ти приїдеш до Білгорода і почнуть вони з тобою битися, то ти до нас вість пошли, а сам бийся завтра до обіду. А я тоді або на Обрамів міст переїду, або ж деінде в'їду в Чорні клобуки. А з'єднавшись тоді з чорними клобуками, я і поїду на Юрія до Києва. Якщо ж ти захопиш зненацька Білгород, то про се до нас [вість] пошли, і ми до тебе поїдемо».

Ізяслав, отож, сівши на коня, перейшов [річку] Здвижень і тут, приготувавши до бою війська свої, послав наперед брата свого Володимира до Білгорода, а сам пішов полками своїми услід за ним.

Володимир бо прийшов до Білгорода, до містка [через Ірпінь], уборзі. А Борис [Юрійович] у той час пив у Білгороді на сінцях з дружиною своєю і з попами білгородськими. Коли б митник не встеріг і моста не підняв, то вони [Бориса] захопили б. А то, приїхавши до містка, війська зчинили крик, у труби затрубили, і Борис, це почувши, втік із Білгорода. Білгородці ж побігли назустріч до містка, кланяючись і кажучи: «Княже, поїдь! Борис он побіг!» І тоді вони спішно помостили моста, а Володимир в'їхав у Білгород, і послав [гінця] до брата свого Ізяслава, і сказав йому: «Я ж у Білгород в'їхав, а Борис вибіг. А вісті у Бориса не було, ні в Юрія нема вісті. Поїдь-но вборзі!»

Ізяслав тоді уборзі прибув до нього в Білгород і переправив війська свої [і] угорські через міст до світу. Сам же Ізяслав, приготувавши до бою війська свої, пішов до Києва з уграми, а брата свого Володимира зоставив у Білгороді з його військом задля Володимира галицького.

Борис же прибіг до отця свого Юрія, — а в той час Юрій був на Краснім дворі, — і розповів Борис отцю своєму [про] Ізяслава, і сказав: «Осе війна!» Юрій же, це почувши, не зміг собі нічим-таки допомогти. Сівши в насад, він утік на ту сторону [Дніпра] і в'їхав у [Остерський] Городок.

Кияни ж, почувши [про] Ізяслава, вийшли назустріч йому з радістю. І сів Ізяслав у Києві на столі діда свойого і отця свойого з честю великою, [і] багато захопили вони дружини Юрієвої по Києву.

А од святої Софії Ізяслав поїхав із браттям на Ярославів двір. І угрів він позвав із собою на обід, і киян, і тут, обідавши з ними на Великім дворі на Ярославовім, вони сильно веселилися. Тоді ж угри на [арабських] конях і на скакунах вигравали на Ярославовім дворі, многе-множество. А кияни дивувалися безлічі угрів, і воїнській вправності їх, і коням їхнім.

Володимир же [Володаревич] з Андрієм [Юрійовичем] цього не знали і стали обидва коло Мичська. Однак, пославши сторожів, вони дізналися, що Юрій у Городці вже, а Ізяслав — у Києві. Коли ж Володимир галицький почув, що Ізяслав в'їхав у Київ, а Юрій вибіг із Києва, то сказав Володимир Андрієві Юрійовичу і Володимиру Андрійовичу: «Яке се княжіння є свата мойого? Коли рать на нього з [Володимира іде, то як сього не взнати? А ти, син його, сидиш у Пересопниці, а другий — у Білгороді, як сього не устерегти?» І сказав він із гнівом Андрієві Юрійовичу: «Якщо так ви княжите зі своїм отцем, то справляйтесь самі, а я не можу на Ізяслава один піти. Ізяслав учора зо мною хотів битися, на вашого отця йдучи, а на мене обертаючись [і] маючи намір битися зо мною. А так як нині в'їхав він в усю землю Руськую, то не можу я один на нього поїхати». І, це сказавши, вернувся він у Галич.

І сказав він мичанам: «Дайте мені серебра, скільки я од вас вимагаю, а то візьму вас на добичу». Але вони не мали [того], чого од них вимагали дати. І вони, знімаючи срібло із ушей і з шиї [і] переливаючи, оддавали те срібло Володимиру. Володимир же, побравши срібло, пішов, так само беручи срібло по всіх городах, аж до своєї землі. Андрієві ж і Володимиру він сказав: «А ви обидва поїдьте до свойого отця». І поїхали Андрій та Володимир туди, на устя [ріки] Прип'яті, на [город] Давидову Боженку[215], а звідти удвох поїхали в Остерський Городок до отця свого Юрія.

А на другий день Ізяслав послав у Вишгород [послів] до отця свого Вячеслава і сказав йому: «Отче, я кланяюсь тобі. Бо оскільки мені бог отця мойого Мстислава забрав, то ти мені єси отець. Нині я кланяюсь тобі і каюсь за те знову: завинив я і перший раз, коли мені бог дав побідити Ігоря коло Києва, а я тобі честі не склав, і потім, коли [воював] коло Тумаща. Нині ж, отче, я за все се каюся перед богом і перед тобою. Якщо мені, отче, се простиш ти, то й бог мені простить. А нині, отче, осе я даю тобі Київ. Поїдь і сядь на столі діда свойого і отця свойого». Вячеслав же сказав: «Сину! Бог тобі поможи, що ти честь мені склав єси. Бо якби ти і давно так учинив, то чи мене б ти ушанував єси? Богу б ти честь воздав єси. А що ти говориш: «Ти мій єси отець», — то і ти мій син. У тебе отця нема, а в мене сина нема. Тому ти ж мій син, ти ж мій брат». І на тім вони хреста чесного цілували, що не розлучитися їм обом ні в добрі, ні в злі, а бути разом.

У сей же рік преставився Ростислав[216]Юрійович у Переяславлі на світанні великої п'ятниці. І положили його брати Андрій, і Гліб, і Мстислав у церкві святого Михайла поблизу стриїв своїх Андрія і Святослава [Володимировичів].