Літопис Руський. Київський літопис

У РІК 1172

У РІК 6680 [1172].Пішов Мстислав [Ізяславич] з великою силою до берендичів і до торків і, з'єднавшись, пішов до Треполя, а звідти рушив до Києва[414].

І, ввійшовши в Київ [та] урядившись із братами, з Ярославом [Ізяславичем], і з Володимиром Мстиславичем, і з галичанами, і з Всеволодковичем [Мстиславом], і з Святополком Юрійовичем, і з киянами, — торки тим часом і берендичі обманювали їх, — він пішов до Вишгорода. І пустилися вони в напад, і кріпко билися [вої Давида] з городських стін, — Давид бо своїм повелів спалити острог до їх [приходу]. І став Мстислав під бором, і, звідти приходячи, вони билися. У Давида ж у городі багато було своєї дружини, і братів його поміч, і князь Гліб [Юрійович] прислав був Григорія [Хотовича], тисяцького свого, з підмогою, і половці дикі [були] — [хан] Кончак із племенем своїм, і свої [погани] — берендичі, Бастієві люди.

З галичанами ж Ярослава [Володимировича] був воєвода Коснятин [Сірославич]. І сказав він, приславши [гінця] до Мстислава: «Велено мені моїм князем Ярославом п’ять днів стояти коло Вишгорода і йти додому». І послав до нього Мстислав [свого гінця], кажучи так: «Мені брат Ярослав так мовить: «Доки ото не владнаєшся ти із братами, доти й не одпускай полків моїх од себе». Але він[415], [Коснятин], написавши грамоту ложну, послав [її] до нього, [Мстислава], і пішли од нього галичани.

Мстислав тоді з братами став перед Золотими воротами, в садах. А погані, — і дикі [і] свої, — з Вишгорода виїжджаючи, багато зла творили: тих убивали, а інших руками брали. Схопили вони й тисяцького [князя Мстислава] Всеволодковича та інших багатьох. Од Мстислава тим часом розійшлись були всі пособники, знемігшись.

І прийшла вість Мстиславу, що Гліб [Юрійович] перебрідає на сю сторону [Дніпра] з половцями, а до Давида більше підмоги прибуло. І дав знати [про це] Мстислав братам своїм, і брати сказали йому: «Осе од нас вої розійшлися, а сим більше підмоги приходить. А чорний клобук обманює нас. Тому не можемо ми стати проти них. Поїдемо ж у свою волость. Перепочивши трохи, ми знову вернемось».

І пішов Мстислав од Києва в понеділок другої неділі після Великодня. І була вість Давидові, що Мстислав пішов, і послав він услід за ним [воєводу] ляха Володислава [Воротиславича] з половцями, і настигли вони їх коло [города] Болохова[416], і, вчинивши тут із ними перестрілку, вернулися. Половці ж вернулися назад, багато наробивши зла, — вони людей розорили.

Тоді ж Гліб [Юрійович] одпустив половців у вежі, і, пішовши, стали вони за [городом] Василевом у сідельників, піджидаючи дружину свою. А Василько Ярополкович, довідавшись про них із [города] Михайлова, поїхав на них уночі. Ніч же тоді була темна, і пішли вони іншою дорогою, проблудили всю ніч, а вранці, коли сходило сонце, вдарили на них, [половців]. Але половці, з'єднавшись із сідельниками, билися з ними. І ледве втік Василько до города, а дружину навколо нього побили, а інших руками захопили.

Тоді ж Гліб пішов на Василька до [города] Михайлова з Рюриком, і з Давидом, і з Мстиславом [Ростиславичами]. І, усмиривши його, послали вони його до Чернігова. А город його спалили і вал розкопали.

[У] тім же році преставився князь Святослав Ростиславич на Волоці [Ламському]; він бо тоді пустошив Новгородську волость[417]. І, опрятавши тіло його, одвезли [його] до Смоленська, і положили тіло його з честю у святій Богородиці, в єпископії.

Сей же благовірний князь Ростиславич Святослав був прикрашений всякою доброчесністю, і хоробрим був у бою, і приязнь мав до всіх, а особливо старався про милостиню. І про монастирі він подбав, ченців піддержуючи, і про мирські церкви подбав, і про попів, і всьому святительському чину достойну честь воздавав. Дружину він держав [у достатках] і майна [їй] не жалів, не збирав золота і срібла, а давав дружині або ж складав на поминання душі своєї[418]. [І] прилучився він до предків [своїх], сповнивши спільний довг, од якого не втекти всякому рожденному.

У тім же році родився в Андрійовича у Мстислава син, і нарекли його ім’ям у хрещенні Василій.

У тім же році чудо нове сотворив бог і свята Богородиця у Володимирі-городі [Суздальському]: вигнав бог і свята Богородиця володимирська лихого, і пронирливого, і погордливого Дурисвіта, облудного владику Федорця[419]з Володимира із святої Богородиці церкви Золотоверхої і з усієї землі Ростовської.

Не захотів [сатана] благословення [од бога], оддалився від нього. І так і сей нечестивий не захотів послухатись христолюбивого князя Андрія [Юрійовича], який велів йому піти на поставлення до митрополита [Костянтина] в Київ. Не захотів він, і тим паче бог не схотів його і свята богородиця, — викинув [бог] його із землі Ростовської. Бо коли хоче бог покарати чоловіка, [то] відніме в нього ум. Так само і над цим учинив бог: одняв у нього ум.

Князь бо про нього добре думав і добра хотів йому, а сей же не тільки не захотів поставлення од митрополита, але й церкви всі у Володимирі замкнув, і ключі церковні забрав. І не було дзвону, ні співів по всьому городу і в соборній церкві, що в ній чудотворна мати божа[420][пробуває і] всяка інша святиня її. До неї ж, [сеї ікони], усі християни зі страхом звертаються [за поміччю], утіхою і заступницею [її] маючи та зцілення од неї приймаючи душам і тілам своїм, — і сю церкву він посмів замкнути. І тому бога він розгнівив і святую богородицю: в той же день його було вигнано, місяця травня у восьмий день, [в день] пам’яті святого Іоанна Богословця.

Багато бо постраждали люди од нього в єпископство його — і сіл позбулися, [і] оружжя, і коней. А інші неволю добули, і заслання, і грабування. Не тільки до простих людей, але й до монахів, ігуменів та ієреїв немилостив [був] сей мучитель. Одним людям він голови одрізував і бороди, а другим очі випікав і язики вирізував, ще інших розпинав на стіні і мучив немилосердно, намагаючись од усіх одібрати майно, бо ненаситний він був на майно, як пекло [на грішників].

Отож послав його князь Андрій до митрополита в Київ, а митрополит Костянтин обвинуватив його за всі злочини і повелів одвести його на Песій острів. І там його скалічили: і язика урізали, яко лиходію-єретику, і руку праву одсікли, і очі йому вийняли, тому що хулу він вимовив на святую богородицю.

«І будуть вигублені беззаконники на Землі, так що не стане їх»[421]. І збулось на ньому слово євангельське, котре глаголить: «Якою мірою ви міряєте, такою одміряється вам. Яким судом ви судите, таким вас судитимуть»[422], «бо [буде] суд без милості тому, хто не вчинив милості»[423]. А друге слово мовить: «Якщо кого за беззаконня мучитимуть, він не сподобиться нагороди, бо грішний і тут за гріх мучиться, і на суді [страшному] на муку осудиться»[424].

Отак же і сей без спокою пробував аж до останнього подиху, уподібнившись лихим єретикам, котрі не каються. Погубив він душу свою з тілом, і погибла пам’ять його з тріском. Бо так біси шанують тих, що воздають їм честь, як ото і сього довели біси: вознісши помисел його до хмар, зробили в ньому другого Сатанаїла і звели його в пекло. «Обернеться бо злоба [його] на голову його, і на тім’я його лиходійство [його] упаде»[425], «він канаву вирив, і викопав яму, і впав у неї»[426]. Він бо зле покинув живоття своє[427], а християни, вибавлені богом і святою богородицею, говорили, радуючись і веселячись: «Благословен ти єси, Христе боже, бо завдяки тобі пройшли ми крізь вогонь і воду і прийшли до благої радості, бо ти призволенням благим спасаєш нас». Ти бо страшен. Хто стане супроти тебе? З могутністю рук твоїх хто зрівняється? Ти всемогучий єси: ти зубожуєш і збагачуєш, ти умертвляєш і оживляєш, ти чиниш усе премудро, із ночі ти робиш день, а із зими весну, а із бурі тишу, а із засухи дощ, і підносиш ти кротких на висоту, і пригинаєш грішників до землі. Видячи бо, ти побачив лихо сих людей своїх кротких Ростовської землі, що погибали од нього, звірожерного Федорця, і, помігши, ти спас людей своїх рукою сильною, десницею високою, рукою благочестивою цесарською справедливого благовірного князя Андрія.

А се ми написали, щоб не наскакували деякі на святительський сан, а [восходив на нього лише той], кого покличе бог. Усякий бо дар із неба йде, од тебе, отця всесвіту, і кого благословлять люди на землі, [той] буде благословен, а кого прокленуть люди, той буде проклят. Так і сей Федорець: не захотів благословення [божого] і оддалився від нього, [бога]. Злий бо зле загине[428].

У той же рік чудо сотворив бог і свята Богородиця, церква Десятинна в Києві, що її спорудив був Володимир [Святославич], який охрестив землю [Руськую] і дав був десятину церкві тій по всій Руській землі. Сотворила ж те чудо мати божа понад наші сподівання.

Коли ото Гліб Юрійович сидів у Києві на столі отчому і дідньому, [то] в перший рік прийшло безліч половців, розділившись надвоє. Одні пішли до Переяславля і стали коло [города] Пісочна, а другі пішли по тій стороні Дніпра до Києва і стали біля [города] Корсуня. І прислали вони обоє [послів] до Гліба, говорячи: «Бог посадив тебе і князь Андрій на отчизні твоїй і на дідизні в Києві. Тому хочемо ми урядитися з тобою взаємно, і ми дамо [тобі] присягу, а ти нам, щоб ні нам не боятися вас, ні вам нас». Гліб же, почувши річ половецьких князів, зібрався до них [іти] на стрічу, сказавши послам половецьким: «Я іду до вас». І радився він із дружиною про це: «До котрих ми підемо попереду?»

І надумали вони раніш іти до Переяславля, оберігаючи Переяславль, — бо князь переяславський Володимир Глібович у той час був малий, яких дванадцять літ. [І] пішов Гліб до переяславських половців на стрічу, а до других половців, до корсунських[429], послав [послів], кажучи їм: «Пождіте мене тут. Я іду до Переяславля. Помирившися з тими половцями, я прийду до вас на мир». Замирившися з половцями і одаривши їх, він поїхав од них. Потім же вони назад вернулися в Половці, а Гліб Юрійович пішов до корсунських половців із братом з Михалком і з дружиною своєю.

І коли був він на Перепетівському полі, то ті [корсунські] половці, почувши, що Гліб поїхав до Переяславля, надумали: «Осе Гліб поїхав на ту сторону до тих половців, і там він забариться. А до нас він не поїхав. Підемо за Київ, візьмем села і підемо з добичею в Половці».

І поїхали вони за Київ пустошити, і приїхали до Полоного, до города [церкви] святої Богородиці Десятинної, і до [города] Сімця, і взяли сіл без ліку з людьми, і з чоловіками, і з жінками. І коні, і скот, і овець погнали вони в Половці. А князь Гліб вернувся од Переяславля і збирався на ту сторону [Дніпра] до [города] Корсуня на стрічу. Та коли був він на Перепетівському полі, то прийшла йому вість, що не дождалися половці зустрічі з ним, поїхали пустошити і пустошать. Гліб тоді, їхавши, [це] почув і хотів на них сам іти, та берендії взяли коня за повід, кажучи: «Княже! Не їздь! Тобі гоже їздити у великому війську і коли ти з’єднаєшся з браттям. А нині ти пошли брата котрого-небудь і берендіїв трохи». І Гліб послав брата свого Михалка і з ним переяславців сто, а берендіїв півтори тисячі.

І Михалко послухався брата, хоча дружини його не було з ним і не знала вона про спішну поїздку князя свого. Отож Михалко, попрощавшися з братом своїм Глібом і з усією дружиною братовою, пішов услід за половцями. І берендії пішли вслід за ними в дорогу половецьку з Михалком. І знайшли вони сторожів половецьких, — а їх же було числом триста, — і, об’їхавши їх, зненацька побили їх, а других захопили. І стали вони допитувати живцем узятих: «Чи багато ваших позаду?» І сказали половці:«Багато їх є, із сім тисяч». Наші ж, почувши [це], подумали: «Якщо ми дамо сим життя, а половців багато є позаду, а нас є мало, [і] якщо ми з ними станем битися, то се нам будуть перші вороги». І вибили вони їх усіх, не випустивши ні одного мужа, і пішли по дорозі їх. Воєводою ж був у Михалка Володислав [Воротиславич], Янів брат.

І встріли вони половців, які йшли з полоном, і, бившись, одоліли їх: самих побили, а полон свій одібрали. І допитували вони також і тих: «Чи багато вас іще позаду?» І вони сказали: «Тепер велике військо йде позаду»[430]. Наші ж укріпилися божою поміччю і святою богородицею і дождали й того війська великого. І поїхали вони одні супроти одних. [Наші рушили], уповаючи на хрест чесний, — бо було ж у поганих дев’ятсот списів, а в русі — дев’яносто списів, — [а] погані, надіючись на силу [свою], пішли супроти наших. Переяславці тоді, сміливими будучи, поїхали наперед з Михалком, але берендії взяли коня княжого за повід і не дали їм їхати, кажучи: «Не їздьте ви наперед, ви єсте наша кріпость. Нехай ми підемо наперед».

І зустрілися стрільці з обох сторін, і була січа люта, і порубали вони й стягоносця нашого, і чілку стягову[431]обірвали із стяга, і прийшли в замішання оба [війська], б’ючись. Володислав тоді надумав узяти стяг Михалків і надів на нього шолом.

І зібралися [наші коло стяга], і вдарили на них, і стягоносця половецького порубали. Михалка ж князя ударили вороги двома списами в стегно, а третім у руку, але бог молитвою отця його ізбавив [його] од смерті. Як і колись на лукомор’ї, билися [наші] з ними кріпко, і, побачивши [це], половці побігли, а наші вслід за ними погнали, тих рубаючи, тих хапаючи. І взяли їх руками півтори тисячі, а решту їх побили, а князь їхній Тоглій утік.

І була [се] поміч хреста чесного і [церкви] святої матері божої, Богородиці великої Десятинної, бо ж із [її] волості вони були зайняли [людей і добра]. Бо якщо бог не дає в обиду простого чоловіка, коли начнуть його зобиджати, то хіба він [дасть в обиду] своєї матері храм?

І прийшов Михалко з переяславцями і з берендіями до Києва, побідивши половців, а полонені християни, вибавлені з тої неволі, вернулися до себе. І всі інші християни воздали хвалу богові і святій богородиці, скорій помічниці роду християнському.

Того ж року наприкінці[432]розболівся князь Мстислав Ізяславич у Володимирі, і недуга в нього була тяжка. І став він слати [послів] до брата Ярослава, щоб урядитися про дітей своїх. Урядившись як слід із братом, — той хреста цілував, що не буде він зазіхати на волость дітей його, — преставився князь Мстислав місяця серпня в дев’ятнадцятий [день]. І, опрятавши тіло його, з честю великою і зі співами гласохвальними положили тіло його у святій Богородиці,в єпископії, що її він сам був спорудив у Володимирі- [Волинському][433].