Лети або тремти

Авіаційний удар. Джон Варлі

Джон Варлі народився в Техасі й навчався у Мічиґанському державному університеті, отримуючи Національну стипендію за заслу­ги; можна припустити, що цей університет він обрав тому, що з усіх можливих варіантів МДУ розташовувався на найбільшій відстані від Техасу. Дехто з наукових фантастів має геніальні ідеї, а дехто володіє чудовим письменницьким стилем. Варлі — один із небагатьох щасливчиків, котрі можуть похизуватися тим і тим. «Авіаційний удар» був опублікований у 1977 році (під псевдонімом Герб Боем — поєднанням його середнього імені та материного дівочого прізви­ща, який він узяв через те, що в тому ж номері «Азімова» надрукували ще одне його оповідання), його номінували на премії «Г’юґо» та «Неб’юла», у 1983 році історія розрослася в роман «Тисячоліття», а у 1989-му її екранізували. Почавши її читати, ви не зможете відірватися. Тож ласкаво просимо на борт рейсу 128 компанії «Сан-Белт», що виконує політ із Маямі до Нью-Йорка. Однак пасажири, можливо, прямують до значно віддаленіших місць.

Я різко прокинулася від нечутного сигналу тривоги, що вібрував у голові. Він не вимкнеться, доки не сядеш, тож саме так я зробила. Навколо мене у затемненій кімнаті по одному чи парами спали члени групи захоплення. Я потягнулася, почухала ребра й поплескала Ґена по волохатому боці. Він перевернувся. Отакий романтичний початок.

Витираючи заспані очі, я намацала на підлозі свою ногу, пристебнула і підімкнула її. Потім побігла вздовж ліжкових рядів до штабу.

У півтемряві світилося інформаційне табло. Авіа­компанія «Сан-Белт», рейс 128 із Маямі до Нью-Йорка. 15 вересня 1979-го. Ми чекали на нього три роки. Я мала б зрадіти, але хто може дозволити собі це, щойно прокинувшись?

Лайза Бостон пробурмотіла щось, прямуючи повз мене до відсіку підготовки. Я пробурмотіла щось у відповідь і рушила за нею. Навколо дзеркал увімкнулися лампочки, і я навпомацки дісталася до одного з них. Позаду тупцяло ще троє. Я сіла, підімкнулася й нарешті змогла відкинутися назад і заплющити очі.

Однак заплющеними вони залишалися недовго. Хутчіш! Я сіла рівніше, щойно моїми жилами потекла не мішанина, яку я використовувала замість крові, а високо­енергетичне пальне. Озирнулася і побачила кілька ідіотських посмішок. Поруч були Лайза, Пінкі і Дейв. Під віддаленою стіною повільно крутилася перед аерографом Крістабель, прибираючи європеоїдних рис. Ми скидалися на гарну команду.

Я висунула шухляду і взялася за підготовку свого обличчя. Це вимагало щоразу більших зусиль. Із переливанням крові чи без — я була схожа на смерть. Правого вуха тепер бракувало повністю. Губи більше не стискалися, постійно оголюючи ясна. Тиждень тому я загубила вві сні палець. А тобі що до того, падлюко?

Поки я працювала, один з екранів навколо дзеркала засвітився. Молода усміхнена білявка, високе чоло, круг­ле обличчя. Достатньо крупний план. Рядок, що повз під зображенням, повідомляв: Мері Катріна Сондерґард, дівоче прізвище Трентон, Нью-Джерсі, вік у 1979-му — 25 років. Крихітко, сьогодні твій щасливий день.

Комп’ютер розплавив шкіру на її обличчі, щоб показати мені структуру черепа, покрутив його, видав зображення в поперечному розрізі. Я вивчала схожості з власним черепом і помічала відмінності. Непогано і навіть краще за те, що мені діставалося раніше.

Я зібрала набір зубів, не забувши про невеличку щілинку між верхніми різцями. Щоки заповнилися спеціальною замазкою. Із дозатора випали контактні лінзи, і я вставила їх в очі. Вкладки в носі розтягнули ніздрі. Вуха не мали значення: їх однаково приховає перука. Я натягнула на обличчя голу маску з пластиплоті й почекала, поки вона всотається. Уже за хвилину маска лягла ідеально. Я усміхнулася собі. Як гарно, коли в тебе є губи.

У віконці доставки щось клацнуло, й воно викинуло мені на коліна біляву перуку і рожевий одяг. Перука ще була гаряча — щойно від стиліста. Я натягнула її, потім вдягнула колготки.

— Менді? Ти отримала профіль Сондерґард?

Погляду я не підвела, адже голос упізнала.

— Прийом.

— Ми помітили її біля аеропорту. Можемо допомогти тобі прослизнути всередину ще до зльоту, тоді ти будеш джокером.

Я застогнала і подивилася на обличчя на екрані. Ельфреда Балтімор-Луїсвілль, начальниця оперативної коман­ди: позбавлене життя обличчя й крихітні щілинки замість очей. А що поробиш, якщо всі твої м’язи померли?

— Гаразд.

Як дають, то бери.

Вона вимкнулась, а я витратила дві хвилини на спроби вдягнутися, не відриваючи погляду він екранів. Запам’ято­вувала імена та обличчя членів екіпажу плюс кілька відомих про них фактів. Потім поспіхом кинулася наздоганяти решту. Витрачений після першого сигналу тривоги час — дванадцять хвилин і сім секунд. Нам краще поквапитися.

— Клятий «Сан-Белт», — вилаялася Крістабель, смикаючи свій бюстгальтер.

— Принаймні вони відмовилися від високих підборів, — зауважила Дейв.

Минулого року нам довелося б балансувати проходами на восьмисантиметрових платформах. Усі ми були вбрані в коротенькі рожеві сукні з синіми та білими діагональними смужками спереду, а на плечах мали такі самі торбинки. Я метушилася, намагаючись пристебнути до голови не­оковирний капелюшок-таблетку.

Ми підтюпцем побігли до штабу оперативного контро­лю й вишикувалися біля воріт. Тепер від нас нічого не залежало. Ми могли лише чекати, коли ворота відчиняться.

Я стояла перша, за кілька кроків від порталу. Довелося відвернутися від нього, позаяк від цього видовища паморочилося в голові. Натомість зосередилася на спогляданні карликів, які сиділи за своїми консолями, купаючись у жовтому світлі, що лилося з екранів. Жоден із них не подивився на мене. Ми їм не надто подобалися. Вони мені теж. Усі якісь поморщені, змарнілі. Наші товсті ноги, сідниці та груди — докір для них, нагадування, що Викрадачі їдять уп’ятеро більше за них, аби зберігати для маскараду пристойну зовнішність. А ми тим часом продовжуємо гнити. Одного дня за консоллю опинюсь я. А потім мене вбу­дують у консоль, ув’язнивши нутрощі, і від мого тіла не залишиться нічого, крім смороду. Та й до дідька їх.

Я заховала пістолет у торбинці під мішаниною серветок і помад. Ельфреда подивилася на мене.

— Де вона? — поцікавилася я.

— У кімнаті в мотелі. Вона була на самоті з десятої вечора до дванадцятої години у день вильоту.

Виліт був призначений на 13:15. Часу в неї обмаль, і вона поспішатиме. Добре.

— Ти можеш підстерегти її у ванній кімнаті? Найкраще було б у самій ванні.

— Ми працюємо над цим.

Ельфреда намалювала кінчиком пальця щось схоже на усмішку на позбавлених життя губах. Вона знала, як я люб­лю діяти, але завжди казала: як дають, то бери. Однак запитання нікому не нашкодять. Люди завжди найбеззахисніші, коли витягаються, занурившись по шию у воду.

— Уперед! — крикнула Ельфреда.

Я зробила крок у портал, і все одразу пішло не так. Я вийшла з дверей ванної кімнати й дивилася на спальню. Розвернулась і крізь туман у порталі помітила Мері Катріну Сондерґард. Я аж ніяк не могла дістатися до неї, не ввійшовши знову до порталу. Не могла навіть вистрілити так, щоб не влучити у когось із протилежного боку.

Сондерґард стояла біля дзеркала — в найгіршому місці. Небагато людей швидко впізнають себе, але вона дивилася прямісінько на себе саму. Жінка побачила мене, її очі витріщилися. Я зробила крок убік, ховаючись від її погляду.

— Що, в біса… агов? Хто, в біса…

Я звернула увагу на її голос, спроби відтворити який могли стати ще тією забавкою.

Мені спало на думку, що вона ще допитливіша, ніж я боялася. Здогадка була правильною. Мері вийшла з ванної і пройшла крізь ворота, наче їх там і не було; утім їх там і не було, адже ця штука працює лише в один бік. Жінка була загорнута в рушник.

— Господи Ісусе! Що ви робите в моїй…

У такі миті часто бракує слів. Вона знала, що має щось сказати, але що? «Перепрошую, ми, бува, не зустрічалися з вами в дзеркалі?»

Я натягнула на обличчя одну з найчарівніших усмішок стюардеси.

— Перепрошую за свою появу. Я все можу пояснити. Розумієте, я… — Я вдарила її у скроню, вона заточилася й важко гупнулася. Рушник упав на підлогу. — …Зароб­ляю собі на коледж.

Жінка взялася підводитися, тож я вдарила її своїм штучним коліном під підборіддя. Вона залишилася лежати.

— Звичайне грьобане паливо! — просичала я, потираючи побиті кісточки пальців.

Але на це не було часу. Я вклякла біля жінки й перевірила пульс. Із нею все буде гаразд, але, здається, вона втратила передній зуб. Я на мить затрималася. Господи, мати такий вигляд без макіяжу, без протезів. Я була глибоко вражена.

Я схопила Мері під коліна й понесла до воріт. Вона висіла, як мішок розвареної локшини. Хтось потягнувся крізь портал, схопив її за ступні та смикнув. На все добре, люба. Як тобі ідея вирушити в довгу мандрівку?

Я сіла на її орендоване ліжко, щоб віддихатись. У неї в сумочці були ключі від машини й цигарки, справжній тютюн — на вагу крові. Я підпалила шість штук, прикинувши, що маю для себе ще п’ять хвилин. Солодкий димок наповнив кімнату. Таких цигарок більше не роблять.

Седан, орендований у «Герці», стояв на паркінгу мотелю. Я заскочила всередину й рушила до аеропорту. Глибоко вдихала багате на вуглеводні повітря. Бачила дорогу перед собою на сотні метрів уперед. Від перспективи мені мало не зробилося млосно, але я жила саме заради таких моментів. Неможливо пояснити, що таке опинитись у світі без технологій. Сонце розпеченою жовтою кулею сяяло в імлі.

Інші стюардеси підіймалися на борт. Дехто з них був знайомий із Сондерґард, тож я не базікала багато, нарікаю­чи на похмілля. Відмовка спрацювала, пролунало чимало співчутливих посміювань і лукавих коментарів. Вочевидь, це не було чимось надзвичайним. Ми піднялися на борт «боїнга-707» і приготувалися до зустрічі з баранцями.

Усе мало непоганий вигляд. Четверо солдатів з протилежного боку були наче близнюки тих жінок, із якими я працювала. До відльоту я не мала інших завдань, крім роботи стюардеси. Сподівалася, що ускладнень більше не буде. Одна річ — розвернутий в інший бік портал для закидання джокера до кімнати в мотелі, але «боїнг-707» на шестикілометровій висоті…

Літак був майже повний, коли жінка, роль котрої мала зіграти Пінкі, герметично зачинила передні двері. Ми покотилися до краю злітної смуги і піднялися в повітря. Я почала приймати замовлення на напої в першому класі.

Баранці були звичним для 1979 року явищем. Усі товсті й нахабні, вони не помічали свого життя в раю, як риби не помічають моря. Що думаєте, пані й панове, про подорож до майбутнього? Ні? Не можу сказати, що я здивована. А що, як я повідомлю вам, що цей літак прямує до…

Коли ми піднялися на крейсерську висоту, моя рука пікнула. Я подивилася на індикатор, прихований годинником «Леді Булова» та глипнула на двері однієї з убиралень. Відчула, як літак здригнувся від вібрації. Хай йому грець, не так швидко.

Портал був там, усередині. Я негайно вийшла і знаком наказала Даяні Ґлісон — голубоньці Дейв — піти в перед­ню частину.

— Подивись-но на це, — сказала я, прибравши гидливого вигляду. Вона зробила крок до вбиральні, але зупинилася, побачивши зелене сяйво. Я вперлася черевиком у її корму і штовхнула. Ідеально. Дейв випала нагода почути її голос, перш ніж вигулькнути тут. Однак, озирнувшись навкруги, вона навряд чи зможе витиснути з себе ще щось, окрім крику…

Дейв пройшла крізь ворота, поправляючи свій придуркуватий маленький капелюшок. Напевно, Даяна відбивалася.

— Удавай огиду, — прошепотіла я.

— Що за безлад, — озвалася вона, виходячи з уби­ральні. Це було непогане наслідування Даяниного тону, щоправда, бракувало акценту. Та незабаром це вже не матиме значення.

— Що там? — це була одна зі стюардес туристичного класу.

Ми відійшли вбік, аби вона могла подивитись, і Дейв штовхнула її всередину. Пінкі вигулькнула дуже швидко.

— Ми забарилися на кілька хвилин, — повідомила вона. — На тому боці змарнували п’ять хвилин.

— П’ять? — верескнула Дейв-Даяна.

Я почувалася так само. На нас іще чекали сто три пасажири.

— Ага. Вони не впоралися з керуванням після того, як ти проштовхнула крізь портал мою голубоньку. Цей час знадобився, щоб переналаштуватися.

До такого звикаєш. По обидва боки воріт час завжди плине з різною швидкістю, однак залишається послідовним — з минулого до майбутнього. Щойно ми почали Викрадення, коли я ввійшла до кімнати Сондерґард, повернутися в минуле там чи тут стало неможливо. Тут, у 1979-му, на все про все ми мали рівно дев’яносто чотири хвилини. А з протилежного боку не могли підтримувати портал довше ніж три години.

— Коли ти пішла, скільки минуло часу від сигналу тривоги?

— Двадцять вісім хвилин.

Звучало це кепсько. Знадобиться принаймні дві години, щоб налаштувати цих зануд. Якщо припустити, що у 1979-му більше не буде затримок, нам, можливо, вдасться впоратись. Але затримки траплялися завжди. Я здригнулася від самої думки про те, у що вплутуюсь.

— Отже, часу на ігри більше немає, — сказала я. — Пінк, повертайся до туристичного салону й поклич сюди обох дівчат. Скажи їм, нехай ідуть по черзі, і скажи, що у нас тут проблема. Ти знаєш цю частину.

— Ледве стримую сльози. Зрозуміла.

Вона поспіхом кинулася до хвостової частини. Майже одразу з’явилася перша стюардеса. Її привітна фірмова усмішка «Сан-Белт» застигла на обличчі, але зараз у неї стиснеться все всередині. О Господи, просто зараз!

Я взяла її за лікоть і потягнула за завісу попереду. Вона засапано дихала.

— Ласкаво просимо до сутінкової зони, — сказала я і притиснула пістолет їй до голови.

Дівчина зомліла, і я впіймала її. Пінкі та Дейв допомогли мені запхати її у ворота.

— Фух! Ця клята штука блимає.

Пінкі мала рацію. Дуже моторошний знак. Але зелене сяйво стабілізувалося під нашими поглядами з бозна-якою затримкою з протилежного боку. З порталу вистрибнула Крістабель.

— Запізнюємося на тридцять три, — повідомила вона. Не було сенсу розводити теревені про те, про що кожна з нас думала: справи кепські.

— Повертайся до туристичного класу, — віддала команду я. — Будь хороброю, всім усміхайся, але злегка перегравай, зрозуміла?

— Домовились, — озвалася Крістабель.

Ми швиденько взялися за інших без жодних пригод. Часу на розмови не було. За вісімдесят дев’ять хвилин рейс 128 мав розлетітися на шматки над горою, незалежно від того, впораємося ми чи ні.

Дейв пішла до кабіни пілотів, щоб переконатися, що екіпаж не завдаватиме нам клопотів. Ми з Пінкі мали попіклуватися про перший клас, а тоді повернутися до Крістабель і Лайзи в туристичний. Ми розіграли стандартну схему «кава, чай, молоко», покладаючись на свою швидкість та їхню інертність.

Я нахилилася до двох крісел ліворуч.

— Вам подобається політ?

Бах-бах. Двічі натиснути на гачок, притиснувши дуло до їхніх голів так, аби цього не бачили інші баранці.

— Привіт, народ. Я Менді. Летіть зі мною.

Бах-бах.

На півдорозі до кухні за нами допитливо спостерігали кілька людей. Проте люди не здіймають галасу, доки не переконаються напевно. Один баранець із заднього ряду підвівся, і наступну кулю я віддала йому. Тепер при тямі залишалося тільки вісім пасажирів. Я забула про усмішку й вистрілила чотири рази поспіль. Пінкі подбала про решту. Ми прожогом кинулися на інший бік завіси, й саме вчасно.

У задній частині туристичного класу піднявся галас, хай навіть близько шістдесяти відсотків баранців уже були оброблені. Крістабель глипнула на мене, і я кивнула.

— От що, народ! — зарепетувала вона. — Я хочу, щоб ви помовчали. Заспокойтеся й послухайте. Гей, ти, йолопе, заткай пельку, поки я не запхала ногу тобі в сраку!

Подиву від її слів вистачило, аби дати нам трохи часу. Ми вишикувалися стрілковою вервечкою поперек салону, тримаючи напоготові зброю, і, спершись на спинки крісел, націлились у проріджене, збите з пантелику стадо з три­дцяти баранців.

Пістолетів здебільшого вистачає, аби побожний страх відчули всі, крім хіба що якихось відчайдухів. По суті, звичайний електрошоковий пістолет — це просто пластмасова паличка з двома акумуляторними пластинами, між якими десь п’ятнадцять сантиметрів. У ньому недостатньо металу, щоб налякати когось викраденням літака. І для всіх людей починаючи з кам’яної доби до 2190 року він не більше нагадує зброю, ніж кулькова ручка. Тому техніч­ний відділ втискає їх у пластмасові корпуси справжніх бластерів, як у Бака Роджерса, з купою кнопок, миготливих вогників і схожим на кабаняче рило стволом. Навряд чи комусь із баранців колись щось схоже траплялося на очі.

— Ми опинились у великій небезпеці, а часу мало. Вам слід точно дотримуватися моїх інструкцій, і тоді з вами все буде гаразд.

Не можна давати їм час на роздуми, слід покладатися лише на свій статус Владного Голосу. Ця ситуація однаково не матиме для них сенсу, хай як ти її пояснюватимеш.

— Хвилиночку, гадаю, ви зобов’язані…

Повітряний адвокат. Я не вагаючись прийняла рішення: натиснула на спусковий гачок свого пістолета й застрелила його.

Пістолет видав такий звук, наче це була летюча тарілка, хвора на геморой, виплюнув іскри й невеличкі язики полум’я та витягнув до чоловікового чола зелений лазерний палець. Баранець упав.

Звичайно, все це було виставою. Але вона справляла враження.

А ще це було в біса ризиковано. Мені довелося вибирати між панікою, якщо той йолоп змусить їх замислитись, і ймовірною панікою після пістолетного пострілу. Проте коли хтось із двадцятого століття береться просторікувати про свої «права» і те, хто йому що «зобов’язаний», справи можуть вийти з-під контролю. Це заразливо.

Мій вчинок подіяв. Почулися крики, люди пірнали під сидіння, та прориву не сталося. Ми могли впоратись, але якщо хотіли завершити Викрадення, кілька баранців муси­ли залишатися при тямі.

— Підводьтеся. Підводьтеся, телепні! — загорлала Крістабель. — Його просто оглушили, нічого більше. Але я вб’ю наступного, хто почне випендрюватись. А тепер уставайте і слухайтеся моїх наказів. Спершу діти! Мерщій, якомога швидше біжіть у ніс літака. Робіть те, що вам накаже стюардеса. Ну ж бо, дітлахи, рухайтеся!

Я побігла назад до першого класу, показуючи дорогу дітям, повернула до відчинених дверей убиральні й гупнулася на коліна.

Вони закам’яніли. Дітей було п’ятеро — дехто з них плакав, а я від цього завжди втрачаю мову. Вони роззиралися на мертвих людей на сидіннях у першому класі й затиналися, мало не впадаючи в паніку.

— Гайда, діточки, — гукнула я їх, розквітнувши своєю особливою усмішкою. — Ваші батьки будуть з нами за хвилинку. Усе буде гаразд, обіцяю. Ходімо.

Я провела трьох через портал. Четверта дитина закомизилася. Вона була рішуче налаштована не переступати порогу. Вперлася розчепіреними руками й ногами, тож мені не вдавалося проштовхнути її. Я б ніколи не вдарила дитину. Вона вп’ялася нігтями мені в обличчя. Перука впала, і мала витріщилася на мою лису голову. Я проштовхнула її крізь ворота.

Дитина номер п’ять сиділа в проході, голосно ревучи. Хлопчику було, мабуть, років сім. Я побігла назад, підхопила малого, обійняла, поцілувала й кинула в портал. Господи, мені потрібно було перепочити, але на мене чекали в туристичному класі.

— Ти, ти, ти і ти. Гаразд, ти теж. Допоможіть їй, добре?

Пінкі натренованим оком виявляла тих, від кого нікому не буде зиску, навіть їм самим. Ми погнали їхню отару до носової частини літака, а тоді вишукалися вздовж лівого борту, звідки могли спостерігати за своїми робітниками. Щоб змусити їх працювати, не знадобилося багато часу. Ми змусили їх тягнути щодуху вперед позбавлені життя тіла. Ми з Крістабель залишилися в турис­тичному класі, а решта пішли вперед.

Адреналін у моєму тілі вже почав розщеплятися; піднесення від необхідності діяти зникло, і я почувалася дуже стомленою. На цьому етапі мене обов’язково накриває хвилею співчуття до бідолашних недоумкуватих баранців. Звичайно, так їм буде краще, звичайно, вони б загинули, якби ми не врятували їх з літака. Утім, коли вони побачать протилежний бік порталу, їм буде складно в це повірити.

Перші з батраків уже поверталися з другою партією вантажу, затинаючись від побаченого: до кабінки, тісної, навіть коли всередині нікого не було, трамбували десятки людей. Один зі студентів мав такий вигляд, наче його вдарили в живіт. Він зупинився поруч зі мною, в його очах читалося благання.

— Послухайте, я хочу допомогти вам, просто… що відбувається? Це якась нова рятувальна операція? Тобто ми що, падаємо?..

Я перемкнула свій пістолет у режим електрошокера і вгамселила йому по щоці. Студент задихнувся і впав горілиць.

— Заткай свій грьобаний рот і ворушися, інакше я тебе вб’ю.

Його щелепа повернеться до нормального стану за кілька годин, і він не матиме змоги ставити дурні питання.

Ми впоралися з туристичним класом і рушили далі. Деякі з робочих бригад уже були страшенно зморені. Усі мали м’язи як у коней, але більшість не змогла б навіть бігцем подолати один поверх. Кільком ми дозволили зайти до порталу, включно з тими, кому за п’ятдесят. Господи. П’ятдесят! Кінець кінцем у нас залишилося четверо чоловіків і дві жінки, котрі видавалися сильними, й ми вичавлювали з них усі соки, аж доки вони мало не падали з ніг. Зате вдалося впоратися з усіма за двадцять п’ять хвилин.

Портапак з’явився, коли ми знімали з себе одяг. Крістабель постукала у двері кабіни пілотів, і звідти вийшла вже оголена Дейв. Поганий знак.

— Довелося заткати їх, — пояснила вона. — Клятий капітан збирався влаштувати тріумфальний марш літаком. Я все перепробувала.

Іноді доводилося це робити. Літаком керував автопілот, як зазвичай бувало на цій стадії польоту. Та якби котрась із нас заподіяла якусь шкоду пілотові, якось змінила запланований перебіг подій, усе б скінчилося. Робота була б змарнована, а рейс 128 зробився б недоступним для нас на віки вічні. Я нітрохи не розуміюся на теорії часу, але знаю практичні аспекти. Ми можемо діяти в минулому лише в ті моменти і в тих місцях, які нічого не змінять. Нам слід замітати сліди. Траплялися й відхилення: якось одна з Викрадачів залишила свій пістолет, і він упав разом із літаком. Його ніхто не зна­йшов, а якщо і знайшли, ніхто й гадки не мав, що це таке, тож ми легко відбулися.

Рейс 128 мав механічну несправність. Такі зазвичай найкращі — це означає, що нам не доведеться відволікати пілота від ситуації в кабіні аж до самої землі. Ми могли б заткати його й керувати літаком власноруч, адже він однаково не зміг би врятувати літак. Авіакатастрофи через помилку пілота майже непридатні для Викрадення. Ми здебільшого працюємо з вибухами в повітрі, бомбами й технічними несправностями. Якщо в катастрофі вижила хоча б одна людина — цей літак робився недоступним для нас. Наше втручання змінило б матерію часопростору, що залишається незмінною (однак може трохи розтягуватись), і ми б просто розтанули, щоб знов опинитися в підготовчому приміщенні.

У мене боліла голова. Страшенно кортіло під’єднатися до портапака.

— Хто налітав найбільше годин на «боїнгу-707»?

Це була Пінкі, тож я відправила її до кабіни разом із Дейв, котра могла скопіювати голос пілота для розмови з диспетчером. Бортовий реєстратор теж повинен зберегти переконливу інформацію. Із портапака стирчали дві довгі трубки, і решта солдатів присмокталися до них. Кожна з нас курила цілу жменю цигарок, мріючи викурити їх до кінця й одночасно сподіваючись, що на це не вистачить часу. Ворота порталу зникли, щойно ми кинули до них членів екіпажу й наше вбрання.

Довго непокоїтися не довелося. У Викраденні багато приємного, але ніщо не зрівняється з кайфом від підключення до портапака. Переливання після прокидання просто забезпечує нас свіжою кров’ю, збагаченою киснем та цукрами. А те, що ми отримували тепер, було божевільним зіллям з адреналіну, наднасиченого гемоглобіну, метамфетаміну, «білої блискавки»[32], ТНТ і «Kickapoo joyjuice»[33]. Це нагадувало феєрверк у самісінькому серці, копняк, від якого аж шкарпетки злітають.

— У мене волосся на грудях росте, — офіційно оголосила Крістабель.

Усі захихотіли.

— Передайте хтось мої очі.

— Тобі які — сині чи червоні?

— Здається, у мене дупа відвалилася.

Ми вже чули всі ці жарти раніше, та однаково несамовито реготали. Ми були сильні, сильні, й на одну золоту мить усі проблеми зникли. Усе було прекрасно. Я могла б розірвати лист металу одним змахом вій.

Однак від цієї суміші завжди робишся гіперактивним. Застава ніяк не з’являлася, не з’являлася, господи-боже, не з’являлася, і ми почали перейматися. Цій пташці недовго судилося літати.

А потім вони з’явились, і ми одразу завелися. Крізь портал пройшов перший із ганчірок, для схожості вбраний у знятий з якогось пасажира одяг.

— Минуло дві години тридцять п’ять хвилин, — повідомила Крістабель.

— Гос-поди.

Далі розпочалася тупа рутина. Хапаєш віжки на плечах ганчірки й тягнеш його проходом, перевіривши місце, написане в нього на чолі. Фарба протримається три хвилини. Саджаєш його, пристібаєш, знімаєш віжки й несеш їх назад, аби кинути в портал, хапаючи наступного. Слід довіритися, що з того боку все зробили правильно: пломби в зубах, відбитки пальців, потрібний зріст і колір волосся. Усе це здебільшого не матиме значення, а надто для рейсу 128, який згорить після падіння. Від них залишаться кістки та шматки, та й ті згорять дощенту. Але не варто покладатися на долю. Рятувальники, котрі займаються пошуками, дуже ретельно ставляться до всього знайденого — особливо важливі для них зуби й відбитки пальців.

Ненавиджу ганчірок. По-справжньому ненавиджу. Щоразу, коли хапаюся за віжки й виявляю, що це дитина, замислююся, чи це, бува, не Еліс. Невже ти — моє дитя, ти, овоче, слимаче, огидний хробаче? Я стала однією з Викрадачів одразу після того, як мозкові жучки зжерли життя з голови моєї малечі. Думка про те, що вона належала до останнього покоління, була нестерпною; решті людей доведеться жити з порожніми головами, вони мертві за всіма медичними стандартами, навіть тими, що існували в 1979 році, їхніми м’язами керують комп’ютери, підтримуючи тканини в тонусі. Ти дорослішаєш, зустрічаєш перехідний період зі здатністю до народження — одна з тисячі поспішаєш завагітніти, вперше відчувши пристрасть. А потім виявляєш, що твоя мама чи тато померли від хронічної хвороби, закодованої в генах, до якої не матиме імунітету жоден із твоїх дітей. Я знала про парапроказу: росла з пальцями на ногах, що геть зогнили. Та це вже було занадто. Що тут поробиш?

Лише одна з десяти ганчірок у цьому літаку мала індивідуальне обличчя. Створення нового обличчя, що витримало б медичний розтин, вимагало чимало часу та навичок. Решта були заздалегідь понівечені. У нас їх були мільйони, тож знайти щось, що пасувало б до тіла, було нескладно. Більшість продовжуватимуть дихати (занадто тупі, аби зупинитись), аж доки не впадуть разом з літаком.

Літак різко смикнувся. Я глипнула на годинник. П’ять хвилин до зіткнення. Нам має вистачити часу. Я саме вела останню ганчірку. Чула, як Дейв несамовито викликає землю. Із воріт з’явилася бомба, і я кинула її в кабіну. Пінкі повернула на ній сенсор тиску й вибігла з приміщення разом із Дейв. Лайза вже впоралась. Я схопила млявих ляльок у формах стюардес і жбурнула їх на підлогу. Двигун розлетівся, і його уламок протнув салон. Почалася розгерметизація. Вибухом бомби відірвало частину кабіни пілотів (аварійна команда на землі вирішить, — принайм­ні ми на це сподівалися, — що частина двигуна пролетіла крізь кабіну й убила екіпаж: саме тому бортовий реєстратор не записав більше жодного пілотового слова), ми повільно завалилися на лівий бік і полетіли вниз. Мене потягло до отвору в борту літака, але вдалося схопитися за сидіння. Крістабель так не пощастило. Її відкинуло назад.

Ми почали ледь помітно підійматися, втрачаючи швидкість. Раптом та частина літака, де в проході лежала Крістабель, задерлася вгору. У неї з вилиці сочилася кров. Я роззирнулася: всі зникли, а на підлозі купкою лежали три ганчірки в рожевих сукнях. Літак заглухнув, ніс смикнувся донизу, і підлога втекла з-під ніг.

— Ну ж бо, Бель! — крикнула я.

Ворота були за метр від мене, та я взялася повзти туди, де плавала в повітрі Крістабель. Літак підстрибнув, і вона гупнулася на підлогу. Неймовірно, але це, схоже, повернуло її до тями. Вона попливла до мене, я схопила її за руку, й ми знову попадали. Поки літак смикався в останній агонії, ми повзли до дверей. Портал зник.

Слів не було. Ми збиралися ввійти у ворота. Складно утримувати портал на місці в літаку, що прямовисно летить до землі. Коли літак заходить у штопор і починає розвалюватися на шматки, математика жахає. Так мені казали.

Я обійняла Крістабель, притримуючи її закривавлену голову. Вона була в запамороченому стані, але змогла всміхнутися та здвигнути плечима. Як дають, то бери. Я кинулася до вбиральні, тягнучи її за собою на підлогу. Притулилася спиною до перегородки, затиснувши Крістабель між ногами проти руху літака. Як нас учили на тренуваннях. Ми вперлися ногами в протилежну стінку. Я міцно обійняла Крістабель і заплакала в неї на плечі.

І ось воно з’явилося. Зелене сяйво ліворуч від мене. Я кинулася до нього, тягнучи за собою Крістабель, низько нахилившись, коли над нашими головами обличчям уперед пролетіли дві ганчірки. Чиїсь руки схопили нас і потягли до порталу. Я проповзла підлогою щонайменше п’ять метрів. З іншого боку можна залишити ногу, а запасної у мене не було.

Крістабель понесли до медпункту, а я сіла. Поплескала її по руці, коли ноші пронесли повз мене, але вона була не при тямі. Я й сама була не проти зомліти.

Не одразу вдається повірити, що все це відбулося насправді. Іноді виявляється, що насправді нічого й не було. Повертаєшся назад і виявляєш, що всі баранці з загону поступово й несподівано розтанули, тому що континуум не зносить змін та парадоксів, якими ти його напов­нюєш. Люди, котрих ти рятувала з такими зусиллями, розлітаються, наче подавлені помідори якимось клятим пагорбом десь у Кароліні, а тобі залишається купка понівечених ганчірок і виснажена команда для Викрадення. Але не цього разу. Я бачила, як баранці тупцяють загоном, голі та більш приголомшені, ніж зазвичай. Лише зараз вони злякалися по-справжньому.

Коли я проходила повз, Ельфреда доторкнулася до мене. Вона кивнула — в її скромному наборі жестів це означало похвалу. Я здвигнула плечима, замислившись, чи це має для мене значення, однак у жилах досі вирував надлишок адреналіну, і виявилося, що я всміхаюся їй. Я кивнула у відповідь.

Ґен стояв біля загону. Я підійшла до нього, обійняла. Відчула, як закипіли всередині життєві сили. До дідька все, змарнуємо невеличку дозу й гарненько розважимося.

Хтось стукав у стерильну скляну стінку загону. Жінка кричала щось, плюючись у нас розгніваними словами. «Чому? Що ви з нами зробили?» Це була Мері Сондерґард. Вона благала свою лису одноногу близнючку зрозуміти її. Думала, що в неї якісь проблеми. Господи, яка вона була гарненька. Я щиро її ненавиділа.

Ґен потягнув мене подалі від стіни. Руки боліли, я зламала всі накладні нігті, хай і не шкрябала скло. А вона тепер, схлипуючи, сиділа на підлозі. Я почула з зовнішнього гучномовця голос офіцера, котрий інформував:

— …Центавр-3 — гостинна, кліматом схожа на Землю планета. Я маю на увазі вашу Землю, а не ту, якою вона стала. Подробиці побачите згодом. Подорож космічним кораблем триватиме п’ять років. Після посадки ви отримаєте коня, плуг, три сокири та двісті кілограмів зернових…

Я сперлася на Ґенове плече. Навіть у цю мить, у найгіршому становищі, їм було значно краще за нас. Мені залишилося, мабуть, років десять, і половину я змарную калікою. Вони — наша найкраща, найяскравіша надія. Усе залежить від них.

— …нікого не відправлятимуть силоміць. Ми хочемо ще раз і не востаннє підкреслити, що без нашого втручання ви б усі померли. Якщо ви залишитесь на Землі, ніколи не зможете вийти з цієї будівлі. Ми не такі, як ви. Ми — результат генетичного відбору, процесу мутації. Ми вижили, однак наші вороги еволюціонували разом з нами. Вони перемагають. Утім, ви маєте імунітет до хвороб, що вразили нас…

Я здригнулась і відвернулася.

— З іншого боку, емігрувавши, ви отримаєте шанс на нове життя. Це буде непросто, але ви американці й маєте пишатися своєю спадщиною першовідкривачів. Ваші предки вижили, і ви теж виживете. Цей досвід може стати корисним, і я запевняю…

Звичайно. Ми з Ґеном перезирнулись і розреготалися. Тільки послухайте це, народ. П’ять відсотків із вас протягом кількох наступних днів отримають нервовий розлад і нікуди не полетять. Приблизно така ж кількість укоротить собі віку тут або дорогою. Діставшись туди, шістдесят-сімдесят відсотків помруть за перші три роки. Ви помиратимете, народжуючи дітей, вас жертимуть тварини, вам доведеться поховати двох із трьох своїх малюків, ви повільно помиратимете від голоду під час посухи. А якщо виживете, гнутимете спину під плугом від зорі до зорі. Нова Земля — справжній рай, друзі!

Господи, як би мені хотілося полетіти з ними.