Лети або тремти

Птахи війни. Девід Дж. Скоу

Девід Скоу, напевно, найбільшу відомість здобув завдяки своїм творам у піджанрі сплаттерпанку[43] (кажуть навіть, що саме він вигадав це слово), але також писав звичну фантастику, детективи та кіносценарії, серед яких «Ворон»[44] і найкраща частина «Техаської різанини бензопилою» (для тих, хто слідкує за подро­бицями, це «Техаська різанина бензопилою: початок»). «Птахи війни» — приголомшливе та надзвичайно детальне відтворення бомбардувань Німеччини під час Другої світової війни. А заразом це потужне зображення тих сил, що вириваються на волю, коли люди починають воювати. «Гадаю, всією тією ворожнечею ми щось розбудили, — каже старий Йорґенсен. — Розбудили тією ненавистю. Всіма тими згодованими війні життями…» Ці слова, можливо (а може, й ні), пояснюють, що саме побачив екіпаж «Шеді Леді», коли навколо них літали кулі й вибухало повітря.

— Птахи війни справді існували, — каже старигань, що сидить за столом навпроти мене. — Я їх бачив. Вони були значно реальніші, ніж, скажімо, ґремліни; але менш реальні, ніж вага пістолета в руці.

Я подолав понад тисячу кілометрів, аби послухати спогади цього чоловіка про мого покійного батька, а він наплів мені сім мішків гречаної вовни про летючих чудовиськ, і його павукоподібні білі брови тим часом оцінювали, скільки цієї маячні я проковтну. Ми ніколи раніше не зустрічались, і вся довіра, що начебто запанувала між нами, була радше простою ввічливістю, на зміну якій мало прийти щось фундаментальніше.

Мені слід було уважніше поставитися до тих слів про пістолет.

— Гарний чоловік був твій батько, — сказав Йорґенсен, стрілець верхньої турелі.

В-24D був оснащений туреллю фірми «Мартін». Я готувався, тому знав позиції всіх членів екіпажу; чимало моїх здогадок базувалися на знайденій мною світлині 1943 року — один із рідкісних випадків, коли всі основні члени команди були разом так довго, що їх устигли сфотографувати. Я співвідніс із кожним з чоловіків прізвище, позаяк у моєму списку не було ні імен, ані прізвиськ, а тоді в усіх неодмінно були прізвиська, зазвичай зменшені форми імен: Боббі, Віллі, Френкі — як у дітлахів із сусідської компанії. Ці хлопці й насправді ще були дітьми. Коли я сидів і пив каву, приготовану Йорґенсеновою сестрою Кеті, цій розмитій чорно-білій світлині було шістдесят п’ять років, а більшість юних облич на ній іще не вийшли з підліткового віку. Принаймні двоє з членів екіпажу збрехали про свій вік, щоб їх узяли в армію. А нині Йорґенсену йшлося до дев’ятого десятка, і то тяжко йшлося. Він страждав від артриту, який перетворив його руки на покручені клішні. Він не визнавав, що трохи глухуватий, навіть попри те, що слуховий апарат було чудово видно (стара модель — величезна блямба, що чіплялася за вухо з дротом так званого тілесного кольору, який тягнувся до коробочки в нагрудній кишені). Очі у старого були блакитні, склера затуманена жовтуватою патиною. Блискучі окуляри. Він був скривлений, але не зігнутий часом і очікував, що я повірю в його балачки, адже, зрештою, був для мене старцем, та й що взагалі знають сучасні дітлахи?

Бретт Йорґенсен, як і більшість чоловіків з екіпажів бомбардувальників під час Другої світової війни, закінчивши навчання, приземлився в Європі сержантом. Він жартував, що до висадки в Нормандії німецькі табори для військовополонених були переповнені тисячами підбитих сержантів. Він прохоплювався такими фразочками, аби розкусити мене: чи не жартую я й чи розуміюся на тому, про що говорю; а може, я черговий піхотинець диванних військ, готовий викреслити останню світову війну з історії та пам’яті?

— Сержантів і лейтенантів, — озвався я, висипаючи у свою ледь теплу каву якийсь хімічний порошок.

Йорґенсен пив міцну чорну каву. Натуральну. Коли повторюєш людині щойно сказане, вона зазвичай розтлумачує детальніше.

Він відштовхнувся від нашого стола, потім підсунувся. Довго не знав, чим зайняти руки, адже вони були такі понівечені, що перетворилися на примітивні інструменти для хапання. Я вже не вперше мимохідь відчув співчуття.

— Твій батько теж був сержантом, із Чикаґо. Він спробував тренуватися на AT-6, але був не надто вправним пілотом. Тому пересів за подвійний кулемет п’ятдесяти­дюй­мового калібру. — Старий приглушено фиркнув і пошукав серветку. — Якось його підсмажив уламок зенітки, що протнув фюзеляж, розірвав його льотний костюм і з шипінням уп’явся йому в дупу.

— Ага, він розповідав про це. Аеропорт Бернберґ, частина зовнішнього захисного кільця навколо Берліна, місія номер три, березень сорок четвертого.

— А ти уважно слухав, — похвалив мене Йорґенсен. — Ну, то ця історія тобі, напевно, не здасться такою чудернацькою. Ти ж бачив фільми про війну. А справжню битву бачив?

— Ні, сер.

Коли започаткували призов-жереб, я ще навчався в школі. Під час першого відбору мені випало досить велике число в черзі.

— Ну, повітряний бій — це геть інша історія, ні на що не схожа. Здебільшого це галас і паніка, а тобі якимось чином удається пережити її, і згодом ламаєш голову, чому не помер. Під час бою виділяється адреналін і лякаєшся до всирачки. Навколо тебе на шматки розпадаються літаки, гупаються бомби, десять кулеметів гатять як ненормальні, ворожі винищувачі плюються тобі в пику дванадцятиміліметровими артилерійськими снарядами, а навкруги, куди не глянь, куди не плюнь, падають літаки — хлопці, яких ти знав, сліди диму, машини вибухають у повітрі, й тобі хочеться подивитися, чи розкрилися пара­шути, але часу немає. Ти колись слухав хеві-метал?

Він намалював такий яскравий образ, що я миттєво розчинився в ньому, втративши землю під ногами.

— Що? О, так, іноді. Самі знаєте.

— Мені така музика ніколи не подобалася, — зізнався Йорґенсен.

Він трохи помовчав, аби я міг собі уявити, як цей старигань, затишно влаштувавшись, слухає диск із найвідомішими хітами «Блек саббат». І присмак трешу від «Мадхані». І, напевно, дрібка роздумів про катастрофу від якогось норвезького спід-метал-гурту.

— Знаєш чому? Він звучить, як бій, ось чому.

«B-24 Ліберейтор» на прізвисько «Турок», як було написано в нього на носі, гупнувся на землю і вивергнув на посадкову смугу охоплені вогнем уламки, а тих членів екіпажу, котрі ще залишалися всередині, розкидав навкруги. Двох із них, досі вбраних у термокостюми, розчавило вибухом. Один навіть не встиг підвестися, щоб вибратися. Команди вогнеборців кинулися від однієї напівзгаслої пожежі до цієї нової, а інші підбиті важкі машини намагалися маневрувати між уламками і приземлитися. «Ліберейтори», маса кожного з яких без вантажу складала дев’ятнадцять тон, наближаючись до аеродрому, збиралися у зграї та буквально падали з небес. Диспетчер на вежі раху­вав літаки, що поверталися, і записував смертельні втрати.

Погода була типова для Англії — гнітюча туманна імла й затягнуте небо. Палаючі літаки випалювали в тумані болючо-яскраві вічка, гарячі точки, від яких у небо спіраллю підіймалися чорні стовпи диму.

Вітроу, щойно прибулий стрілець підфюзеляжної турелі з Оклахома-Сіті, так само білявий і простодушний, як його прізвище[45], кинувся до Гаррі Марса, лейтенанта і другого пілота екіпажу «Шеді Леді». Марс стояв, засунувши руки в задні кишені штанів, — він завжди так робив, коли й гадки не мав, за що якнайперше хапатися.

— Господи Ісусе! — вигукнув Вітроу. — Що в нього влучило?

— Приземлився з зігнутим носовим колесом, а ти, підо­зрюю, не бачив жодного фільму-катастрофи, — озвався Марс. — Ласкаво просимо до Шипдему, друзяко.

Шипдем був округом у Норфолку, на самому краєчку Британських островів на північний схід від Лондона, а тепер став домівкою 44-ї бомбардувальної групи й одним із берегових союзницьких пунктів збору для європейських місій. Краєвид як на британській листівці, з пабами та котеджами, був зіпсований ніссенівськими бараками[46] та посадковими смугами, оперезаний зенітними бата­реями, а потім наводнений зухвалими американськими льотчиками, котрим кортіло знати, що насправді відбувається. Вони зазвичай були галасливі й поводилися підкреслено нетактовно — Культурний Шок із великої літери.

Спостерігати, як підстрелені В-24 повертаються додому, було чимось майже театральним, сповненим екстравагантного жаху. «Ліберейтори» були пузатими пташками, котрі лише в польоті втрачали незграбний вигляд. Приземляючись на воду, вони здебільшого хлюпалися, що робило шанси екіпажу на виживання вдесятеро меншими, ніж коли над водою збивали «Летючу фортецю»[47]. Капітан «Турка» взявся за клятий штурвал, із яким мусив поратися, керуючи ним згідно з інструкцією, флюгуючи два робочі двигуни[48], ляскаючи закрилками і на­магаючись якомога довше втримати ніс над бетонною смугою. Заблоковане праве колесо раптом вистрілило, заваливши їх у багнюку та випаливши праве крило між велетенськими двигунами «Пратт-енд-Вітні». А потім щось зайнялося. Вже не було бомб, набоїв, і пального залишилося мало, однак на борту літака щось вибухнуло, наче петарда в пляшці, розірвавши тварюку навпіл.

Практично все на борту цих літаків було легкозаймистим, тож холодна сіра багнюка й вогке повітря Сполученого Королівства не загасили вогню.

Чергові погані новини всі дізнавалися від Медсена в їдальні, а вдвічі більше моторошного — у залі для брифінгів. Вітроу перевірив розклад завдань «Шеді Леді». Їхнє місце залишалося порожнім. Медсен був суворим британцем у портупеї та з офіцерським ціпком, яким користувався замість указки, постукуючи ним по карті, коли звертався до повного складу метушливих офіцерів та призовників у занадто тісному бараку з гофрованого заліза.

— …загалом сто дев’ять кома дві десятих тонни двохсот- і чотирьохсоткілограмових бомб з інтервалом одна десята секунди з носа та чверть секунди з хвоста успішно були скинуті з висоти від п’яти з половиною до шести тисяч метрів. Окрім заводу Мессершмітта в Реґенсбурзі… — Медсенів ціпок тицьнув у мапу, і всі відреагували загальним пожвавленням.

— Так-так, — Медсен перечекав. — Були уражені ще дві цілі неподалік та успішно зруйновані повітряні, водні та електричні лінії комунікацій. Розбомблено фабрику з виробництва болтів та гумовий завод. Звичайно, деякі частини обладнання можна врятувати, але після ретельного тестування та ремонту.

Під куполом бараку від майже дев’яти сотень запалених цигарок виник інверсійний шар диму. Вітроу впізнав обличчя кількох новачків, з якими приплив кораблем із навчальної бази в Каспері, штат Вайомінг, хлопців, чиїх імен він не запам’ятав. Однак зараз його затягло до лав нового екіпажу — він став свіжим м’ясом на їхній тарілці. Він сидів поруч із сержантом Йорґенсеном, котрий гойдався у своєму розкладному кріслі.

— Усі ці англіки завжди теревенять про одне й те ж, — обурився Йорґенсен. — У них у голові самі болти та гумки.

Елвін Тьюкс, ковбой з Каліфорнії, котрий сидів із проти­лежного боку від Йорґенсена, нахилився ближче й тиць­нув великим пальцем у бік навігатора «Шеді Леді».

— А старий лейтенант Макс одружився з англієчкою, щойно вийшовши на берег. Ба-бах!

Під пильним поглядом лейтенанта Кіта Стекпоула, бомбардира і носового стрільця, Тьюкс одразу зіщулився. Зрештою, він базікав про офіцера.

— От лайно, — пробурмотів він. — Перепрошую, сер.

Стекпоул, один із найдоросліших серед них, двадцятидворічний юнак, виставив перед собою розкриту долоню. Тримай при собі балачки. Поки вони бомбардували країни Осі[49], так само войовничий контингент британських панянок здійснював облави на янкі, що тужили за домом в атмосфері браку тілесної близькості та навислої смерті. Макс Джентрі, їхній зеленоокий навігатор, стверджував, що все було не так. Він закохався. Авжеж. Цим він заслужив подвійну дозу перемивання кісток і побрехеньок на свою адресу; Стекпоул захоплювався, з якою спокійною поважністю хлопець усе це терпів, перейнявши місцеву манеру поводитися стримано. Поки штурман «Леді» не начепив льотчицький шарф і не почав гугняво розмовляти, він абсолютно влаштовував Стекпоула.

Бомбардир передав цигарку сержантові Джонсу, радистові, котрий розламав її навпіл і поділився з сержантом Смітом, його найкращим друзякою, правим бортстрільцем. Сміт і Джонс. Іноді доводиться сміятися, щоб не плакати.

— До дідька всі ці розрахунки, — буркнув Джонс. — Скільки?

— Сорок-п’ятдесят приблизно, — відповів Сміт. Обидва чоловіки прикурили від одного сірника.

У Вітроу закам’яніло обличчя.

— Зі скількох?

— Десь близько двохсот.

Позаду них влаштувався Джиммі Бек, адже вільних місць більше не залишилося. Стрілець хвостової турелі начепив окуляри військового зразка і переклав цигарку з однієї руки в другу, щоб дозволити лейтенантові Марсу та їхньому пілотові лейтенантові Коґґінсу теж протис­нутися всередину. Усі факти та статистичні дані, хоч які точні, завжди перетворювалися на «близько».

Вітроу перехопило подих.

— Із двох сотень?!

— Загалом зі ста сімдесяти семи В-24, — гримнув із жалюгідної крихітної сцени попереду Медсен, — принаймні сто двадцять сім, а можливо, навіть сто тридцять три дісталися до цілі та скинули на неї бомби. Сорок два літаки були підстрелені або зазнали катастрофи en route[50].

— Анрут? — перепитав Тьюкс, який досі ставився із захватом новачка до того, що британці мають схильність не розмовляти англійською.

— …із яких п’ятнадцять, за нашими оцінками, були втрачені над ціллю.

— Нас знову немає на дошці завдань, — пожалівся Стекпоулу Коґґінс.

— На додачу, — вів далі Медсен, — вісім літаків приземлилися в нейтральній Туреччині й були інтерновані. Сто чотири повернулися на базу, і двадцять три долетіли до дружніх баз, загальні втрати — п’ятдесят. На сьогодні втрачено чотириста сорок людей — це вбиті або зниклі безвісти. Нас повідомили, що двадцять зниклих безвісти екіпажів — у полоні в країнах Осі.

Вітроу відчув, як стиснувся шлунок. За одну місію втрачено майже чотириста п’ятдесят хлопців. Екіпажі сорока п’яти загублених літаків. Приблизно.

— Клята німчура, — пробурмотів Йорґенсен.

Медсен перейшов до відносно заспокійливої частини:

— Загалом було збито п’ятдесят один ворожий винищувач.

— Чудово, — не стримався Тьюкс. — Один винищувач майже на кожен наш бомбардувальник, повний хлопців.

Хтось із чоловіків однаково зааплодував.

Лейтенант Марс уже відволікся від виступу, взявшись за Бека.

— Джиммі, знаєш, яка середня тривалість життя стрільця хвостової турелі під час битви?

Це був бородатий жарт для цих малоліток. Принаймні троє відгукнулися:

— Дев’ять секунд!

— Дякую, друзі, — озвався Бек, видихаючи дим. — Тепер я почуваюся значно краще. Так потеплішало всередині.

Коґґінс мовчки спостерігав за реакцією свого екіпажу. Добре. Інформація про численні смерті змусить їх завтра ще трохи більше ненавидіти фюрера, і, напевно, ненависть зможе допомогти їм повернутися живими, а не перетворитися на шашлики в пожмаканому бомбардувальнику, як ті бідолахи на борту «Турка», чий капітан зараз валявся в шпиталі з підсмаженою лівою рукою та зламаною в чотирьох місцях ногою.

Це була війна. І це було важливо. У 1941-му, за пів року до Перл-Гарбору, Військово-Повітряний корпус США було перейменовано у Військово-Повітряні сили США під керівництвом генерала Гепа Арнольда, і цим войовничим американцям у тісному бараці було що захищати. Багато що. А нині їхня гордість страждала майже щодня. Небесні воїни були майже так само офіційним та автономним угрупованням, як Військово-Морський флот чи танкісти. Після того як Штати вступили у війну, воєнне міністерство реорганізувало сухопутні війська та повітряні сили, зробивши їх рівноправними з’єднаннями, однак те, що називається Збройними силами Сполучених Штатів, з’явилося в результаті перестановок аж після війни. Чимало льотчиків-ветеранів носили знаки розрізнення Повітряного корпусу зі зрозумілим почуттям власної гідності попри те, що всі вони насправді служили у Військово-Повітряних силах.

Гідність мало чого варта, коли тебе висмикують з ліжка о першій ночі. Половина хлопців у казармі відчула появу непрошеного гостя ще до того, як він клацнув своїм ліхтариком. Це мусив бути Карлайл, командир, а промінь його ліхтарика відбився в холодній темряві від голого, як більярдна куля, черепа Коґґінса.

— Коґґінсе, — прошепотів Карлайл. — Джей-Джей, вставай-вставай.

— Я не сплю, — захрипів Коґґінс, перевертаючись.

Карлайл усівся на краєчок ліжка.

— Послухай, мені прикро, що мушу звертатися до тебе, але…

— Котра година?

Усі, крім Тьюкса, вже прокинулися.

— П’ятнадцять по першій. Послухай… місія. Ти можеш вилетіти?

— Авжеж, — озвався Коґґінс, наче ні в чому не сумнівався.

— Сьогодні вранці ми виступаємо попереду Восьмої[51], і нам знадобляться всі, аби докласти максимум зусиль.

— Він про що? — перепитав Вітроу, потираючи обличчя, щоб прокинутися.

— Чш-ш-ш, — озвався Бек. — Це сюрприз.

— Справа серйозна, — вів далі Карлайл уже гучніше, аби почули всі. — Численна зенітна артилерія, потім винищувачі. Нафтопереробний завод. Я знаю, твій екіпаж іще не готовий до бою, але ми можемо посадити тебе другим пілотом із досвідченішим хлопцем, тому що…

— Мій екіпаж готовий до бою, сер, — відповів Коґґінс, і ніхто йому не заперечив.

Ну ось. Пізніше Коґґінс назве це «бійнею».

Пливучи з Північної Африки, Коґґінс наказав написати на його літаку «Шеді Леді». Така собі пані з сумнівною репутацією. Його недосвідчений екіпаж зараз спав у казар­мі, яку ще кілька днів тому займала зовсім інша команда, котру тепер вважали безвісти зниклою. Хтозна, що буде завтра? Технічно вони виконали чотири з двадцяти п’яти польотів, яких вимагали норми, утім їх весь час повертали або ще якось скасовували завдання. Поки що їм навіть не вдалося перелетіти Ла-Манш. Їхня розхвалена перша місія закінчилася тим, що на трикілометровій висоті вони загубили свій нагнітач і мусили повертатися, скинувши бомби в Північну Атлантику. Їхній правий бортстрілець, техасець Мак-Кардл, був відряджений до активного бойового екіпажу «Міського дівчиська», який виконував уже дванадцятий політ; залишену ним порожнину заповнили Вітроу.

Стрілець підфюзеляжної турелі з літака «Подвійний діамант» розповів про місію Коґґінсу:

— Я бачив, як «Ретпекеру» прямісінько в кабіну влучила «вісім-вісім»[52]. Він перевернувся з повним вантажем бомб і розрізав навпіл «Дівчисько». Парашутів я не бачив.

Чи живий ще Мак-Кардл? Ніхто не знав, але переймалися вони недовго: занадто непокоїтися — нерозумно. А тепер вони, обпікаючись гарячою кавою та потріскуючи суглобами в клятому вогкому британському повітрі, навпомацки втискаються у свої костюми і з затуманеним зі сну поглядом перетворюються на льотчиків-товстунчиків. Костюми з електричним підігрівом, бронежилети, рюкзаки з парашутами для пілотів, нагрудні парашути для решти, рятувальні жилети, шоломи, окуляри, кисневі маски. Усі вони пахнули мокрою овчиною та шкірою.

— Клятий туман, — сказав Тьюкс у вантажівці, що везла їх на летовище. — Занадто рідкий, аби їсти, і занадто густий, аби пити.

Видимість була нульова.

— Нам доведеться їхати за джипом, аби знайти злітну смугу, — пожартував Стекпоул. — На якому ми місці в шикуванні?

— У трунному куті[53], — озвався Коґґінс, намагаючись змусити слова прозвучати нормально.

— О, супер, — буркнув Бек, хлопець із хвоста.

— Що? — перепитав Вітроу; вологе біляве волосся приклеїлося до голови під пілоткою.

Лейтенант Марс оголосив вердикт:

— Зовнішній бік «труни», в самому кінці.

— Отже, зенітники легко зможуть нас убити, — зауважив Бек.

Йорґенсен поплескав Вітроу по щільно притиснутій руці.

— Позиція для новачків. Для тих, хто ще пороху не нюхав.

— Передбачається, що будемо тягнутися за всіма, аж доки когось не знімуть із виконання завдання, — пояснив Коґґінс. — Тоді ми зможемо зайняти їхнє місце.

Принаймні часи, коли з завдань знімали їх, минули. Коґґінс витягнув плоскогубцями дротяне кільце зі своєї пілотки, аби вона могла як слід скластися, коли він натягне навушники.

Стекпоул насвистував «The Way You Look Tonight»[54].

Перед ними несподівано вигулькнула «Шеді Леді», заповнюючи собою весь їхній світ. Тьмяно-зелена, суча матір, небесна коханка, їхня утроба, їхня доля.

44-та бомбардувальна група була відома як «Летючі кулі-вісімки», це було перше угрупування «ліберейторів» в американських Військово-Повітряних силах, однак не перше в Європі — ця честь випала «пірамайдерам» із 9-ї повітряної армії США. «Кулі-вісімки» здійснили свій перший виліт, підтримуючи «Летючі фортеці» в листопаді 1942-го; інші групи поступово перевели на нічні завдання, а «Вісімкам» випала незаздрісна доля зали­шитися єдиною групою «ліберейторів», яка виконувала авіаудари вдень. Чимало розмов точилося про один «ліберейтор», який називали «бумерангом»; він належав до 93-ї бомбардувальної групи, яка 9 жовтня здійснила бомбардування Лілля. Літак повернувся, поцяткований тисячами дірок, — йому судилося перетворитися на брухт, але пілот і командир екіпажу змагалися за свою пташку, залатали дірки від куль алюмінієм, і літак став першим В-24 8-ї армії, який здійснив п’ятдесят бойових вильотів. Екіпаж захистив честь пташки, яка врятувала їм життя. Лілльська місія без перебільшення стала поворотною точкою для командування, і результатом виявився звіт, що В-24 — кращі бомбардувальники (цілковита перемога!), ніж значно сексуальніші «гламурні дівчатка» В-17; «ліберейтори» швидші, покривають більшу відстань, можуть транспортувати більше бомб і важче озброєння. По суті, історія «Куль-вісімок» стала сагою про «ліберейтор» на війні; цей літак народився внаслідок військового конфлікту, а до перемоги над Японією вже практично застарів. Чимало В-24 прибували до Шипдему з новішою бронею, захищеними паливними баками, турбо­нагнітачами і підфюзеляжною туреллю фірми «Сперрі», яка втягувалася всередину.

Ось куди збирався того ранку Вітроу.

— Велика пузата сучка, — сказав Марс, повторюючи слова капітана на ім’я Кіт Шуйлер.

— Мені подобаються пишні жінки, — зізнався Тьюкс. — Є за що взятися.

— Вона моторна як на свої розміри, — сказав Коґґінс.

Можливо, він мав на увазі свою дружину в Штатах, а може, літак, подумав Йорґенсен. Та однаково. Може, у його старої розмах крил більший за довжину фюзеляжу.

Екіпаж закінчив завантажувати 220-кілограмові бомби до спеціального відсіку «Леді», а десять 50-міліметрових кулеметів почали втягуватися під фюзеляж літака. Наступні дванадцять годин чоловіки мали пересидіти в нестерпній тисняві, пісяючи в трубочки, дихаючи штучним повітрям і змагаючись за життя. Боже поможи тому, у кого в польоті почнеться пронос.

Марс заліз на своє місце другого пілота праворуч від Коґґінса, помітивши, що капітан, як завжди, максимально підтягнув крісло вперед. Можна подумати, що з невисоких чоловіків виходять кращі бомбардувальники, однак насправді жартівники в Сан-Дієґо чи Форт-Ворті полюбляли встановлювати педалі так, аби до них не дотягнулася людина середнього зросту.

— Можливо, політ буде коротким, — припустив Марс, втискаючись у крісло.

— Можливо, це буде справжнє жахіття, якщо винищувачі вирішать гатити по нашій групі, — озвався Коґґінс, не дивлячись на нього. Він зіжмакав свою пілотку (уже без дротяного кільця), надягаючи навушники.

Вони з бортінженером виконали передполітну перевірку. Марс закріпив засув на кришці люка над головою (аби та потім не гупнула його в обличчя) й висунувся, щоб перевірити, як рухаються елерони, стерна висоти і штурвал. Вони повинні були завестися від рухомого акумулятора, тож запалювання він вимкнув. Борт­інженер руками розкрутив пропелери — кожен починаючи з номера 3 зробив по шість обертів, або «лопатей», проти і за годинниковою стрілкою. Процес був нудний, формальний, і виконували його механічно, та найменша помилка на цьому етапі могла призвести до вибуху — від закритого проміжкового охолоджувача до проігнорованого перемикача турбонагнітача. Бортінженер за­фіксував противідкатні опори і стояв із портативним вогнегасником, чекаючи запуску двигунів починаючи з третього, аби запустити гідравліку. На швидкості 1000 обертів на хвилину показники приладів були задовільні: тиск мастила 45-50 фунтів, у вакуумних насосах — 4-1/2 дюйма, в акумуляторах для гальмування — 975 фунтів.

Коґґінс зменшив швидкість на дві третини, а Марс розвів паливну суміш до рекомендованого приладами значення. Виїхавши на злітну смугу, він газонув усіма чотирма двигунами, щоб протестувати пропелери.

По радіо з’явився Коґґінс:

— Перевірка внутрішнього зв’язку.

— Господи, я навіть носа літака не бачу, — озвався Марс, коли екіпаж узявся підтверджувати готовність на своїх позиціях.

Як завжди, туман мав розсіятися, щойно вони піднімуться над ним.

Голос Стекпоула:

— Бомбардир, прийом.

Він сидів у них під ногами поруч із радистом Джонсом. Радіо озвалось:

— Радисте, чуєте мене?

За Смітом завжди Джонс.

— Прийом, ліворуч посередині.

— Прийом-підйом, старий гном. — Це був Тьюкс, котрий сидів навпроти Сміта, за кулеметом посередині з правого боку.

— Верхня турель, з вами Йорґенсен.

Якби Марс чи Коґґінс розвернулися, вони б побачили на підніжці турелі Йорґенсенові черевики.

— Вітроу. З підфюзеляжною туреллю все гаразд.

Бідоласі доводилося скручуватися, наче в собачій буді, під фюзеляжем без парашута. Для парашута там не було місця. Щоб скористатися ним, стрільцеві потрібно було вилізти — з чиєюсь допомогою — і начепити його; теоретично впоратися з цим він мусив, поки охоплений полум’ям літак мчав до землі. Раз плюнути.

Лейтенант Джентрі вискочив, як Пилип з конопель, зі своєї бази, піднявши великий палець. Процедура вимагала, щоб його почули, тож вони почули.

— Вище носа, Джиммі, — гукнув Коґґінс.

— Хвіст готовий, капітане, — озвався Бек із того місця, яке Йорґенсен називав «кінцем автобуса».

Тієї миті здалося, наче Коґґінс зігнувся під вагою уявного ярма. Брови Марса поповзли вгору. Коґґінс нарешті вичавив із себе криву посмішку і сказав:

— Це кляте сидіння замале.

Попри незграбне устаткування, озброєння та сонний настрій, варто було «Шеді Леді» злетіти вгору, екіпажеві здалося, наче вони їдуть у лімузині. Вони нарешті побачили сонячне світло і синє небо. Будь-яка найменша винагорода була для них надзвичайно важливою.

На кілометровій висоті всі запалили цигарки, адже на трикілометровій слід буде вдягти кисневі маски. А потім їх підтримуватимуть у повітрі лише спітнілі яйця, доки спорожнений літак розвернеться назад, показавши континенту хвіст.

— Нас оточили «фоке-вульфи», — сказав Йорґенсен. — Усюди один-дев’яносто. Після зеніток завжди з’являлися винищувачі. Наступним я помітив, як Марс кричав у внут­рішній телефон, що в нас просто під лівим крилом загорілася «Варґаська лялька». Я цього зі своєї турелі не бачив. Зенітка влучила в кисневий балон біля голови старого Джоунсі та розірвала на шматки його рацію. Костюм Вітроу з електропідігрівом закоротився і підпалив його. Усі верещали, кулемети гатили, «фоке-вульфи» шугали так близько, що можна було плюнути на них. Тьюкс смикнув трос свого кулемета і випадково підстрелив наш правий стабілізатор, намагаючись зупинити одного з тих гадів, і ми затремтіли, як стара п’яна шльондра. Саме тоді я й побачив її вперше.

— Птаху війни, — збагнув я.

Кеті старанно долила нам кави. Йорґенсеновій старшій сестрі теж було за вісімдесят. Покійна пані Йорґенсен померла десять років тому.

— Спершу я подумав, що це одна зі «штук»[55], — зізнався Йорґенсен. — Пірнаючи вниз, вони так химерно скиглили. А тоді я побачив, що крила тріпотять, і подумав: «Це не літак». Вона була завбільшки приблизно з винищувач. Крила як у кажана, морда з дзьобом-голкою. Очі оніксово-олов’яні. — Чоловік відкашлявся. — Зараз ти вже, мабуть, думаєш собі: та цей старий розгубив усі клепки, еге ж? — Його пухнасті брови поповзли вгору з докором.

— Та ні, сер. Я ніколи не міг умовити батька розповісти про війну, але дехто з екіпажу «Шеді Леді» поділився кількома історіями за всі ті роки, що я витратив на пошуки. Я чув і дивніші речі.

Схоже, саме тоді він подумки прийняв якесь рішення.

— Ну гаразд, тоді, поки Кеті на кухні, чи дивиться мильні опери, чи що вона там робить у вільний час…

Із глибини будинку не долетіло протестів, тож Йорґенсен упевнився, що ми можемо розмовляти відверто.

— Я тоді подумав точнісінько те саме, що й ти, напевно, — продовжив він. — Це галюцинація. Зараз я так не думаю. Я просто побачив велику неможливу істоту, що летіла прямісінько на мене, витягнувши кігті. Наступне, що пам’ятаю, — весь плексиглас навколо мене зник, і я лежу в кабіні з розбитою головою. Шрам досі лишився.

Він відкинув волосся назад, показуючи тонку білу лінію, що зміїлася від лівої брови вгору до маківки. Вона нагадувала слід від ножового поранення.

— Мало око не втратив, чорти б це взяли. Коли ми повернулися на базу, я був у шоці від втрати крові. Повернення майже не пам’ятаю. Пізніше розповідали, що підфюзеляжна турель зникла під час посадки, і разом з нею нас покинув Вітроу, новенький.

— Цілу турель відірвало від літака.

— Ага… простим артилерійським набоєм чи кулеметним вогнем таке важко зробити. До того ж ми всі відчули б удар. Німчураки гатили 128-міліметровими набоями; якби Вітроу вибило з турелі такою штукою, ми б це помітили, бо тоді зайнялося б пів літака. У нас було понад три тонни запалювальних боєприпасів, а крила наповнені високооктановим гасом.

— Гадаєте, що…

Він урвав мене:

— Я не гадаю. Я підозрюю. Дещо мені відомо точно. Отже, я підозрюю, що саме трапилося з бідолашним старим Вітроу, але скажу тобі, що думаю: думаю, що такі великі війни не закінчуються просто тому, що хтось потиснув руки і підписав якийсь папірець.

— Або скинув бомбу на кілька міст, перетворивши їх на пару з ароматизатором Японії.

Я ненавмисно висловився так грубо, але Йорґенсен далі вів своєї, чи то проігнорувавши мої слова, чи то залишаючись ввічливим:

— Подумай-но: цілий світ воює. Війна тягнеться роками. Минає день народження, минає Різдво, і знову, і знову, а війна не закінчується. Аж раптом усі робляться цивілізованими й вирішують вдати, наче ніякої війни немає. Іноді я думаю… іноді…

Слова стихли. Чому він розхвилювався? Він ледве мене знав, а я був просто ще неопереним нащадком одного з його старих друзяк по екіпажу, Джиммі Бека, котрий помер п’ять років тому і навіть жодного разу не надіслав йому на свята листівку.

— Ідеться не про героїзм чи славу, — сказав він, беручись до наступу з іншого боку. — Коли ти там, угорі, коли навкру­ги стрілянина, хлопці спливають кров’ю, хлопці волають, чуються вибухи — тобі йдеться лише про те, як зберегти власну шкуру. Зосереджуєшся виключно на виживанні. Якщо віриш у Бога, безперестанку молишся подумки: Господи, будь ласка, не дай мені померти на цьому завданні. Якщо віриш у талісман на удачу, торкаєшся його. У Стекпоула була зроблена його дружиною зі шкарпетки лялька Кілрой[56], і навіть не сумнівайся, що всі ми ставилися до Кілроя як до члена екіпажу і слідкували, щоб він був з нами на всіх завданнях. У Джентрі був медальйон зі святим Христофором. Вітроу притягнув із собою кролячу лапку, хай навіть вона виявилася для нього не більш щасливою, ніж для кроля. А у твого татка був свій ритуал. Перш ніж перевірити кулемети, він діставав зі стрічки першу кулю, записував на ній дату і клав у кишеню на серці.

Кулі п’ятдесятого калібру були п’ятнадцять сантимет­рів завдовжки і важили більше, ніж упаковка монет. Мій батько здійснив щонайменше вісім успішних місій над ворожими територіями. Цікаво, що сталося з його колекцією куль.

— Усі роблять щось таке, — озвався я, хоч і вперше почув про цю батькову примху. — І війна не потрібна, щоб вірити в ритуали чи певні моделі поведінки. Хіба ж це комусь шкодить?

— Ти не розумієш головного, — він зневажливо відмахнувся.

Здавалося, наче я елемент якоїсь великої картини, яка висіла просто в мене за спиною, частина перспективи, доступної Йорґенсенові, але захованої від мене. Він бачив її в ту мить.

— Те відчуття, відчуття битви, воно повертається, — зізнався він. — Щодня. Спершу маленькими шматочками. Це не спогади й не переляк. Я, хай йому грець, іще не втратив глузд від старості. Воно так само реальне, як проділ у тебе в волоссі. А зараз я розповім тобі те, у що вірю. І якщо ти переповіси це ще комусь, я назву тебе брехуном, але на згадку про твого батька не приховуватиму цього від тебе.

Він збирався перекласти щось на мої плечі, значно більший тягар, ніж я очікував; і єдине, що я міг зробити, — не уривати його своїми сучасними премудростями.

— Гадаю, всією тією ворожнечею ми щось розбудили. Розбудили тією ненавистю. Всіма тими згодованими війні життями. Це щось було таке велетенське, що не могло просто зупинитись і зникнути за день. Гадаю, воно нажерлося, розжиріло і на певний час заснуло. Ми воювали після цього то тут, то там, але ці війни були інакші. А в тієї війни народилася дитина. Щось огидне. Щось пробудилося зі сну і збагнуло, що зголодніло, але, годуючись, не змогло вирвати з повітря нас усіх.

— Птаха війни. Але чому вона вибрала вас? І чому тоді, після всіх цих років?

— Ти шукаєш у моїх словах логіку? У мене її немає. Є тільки думка про те, що декому з нас тоді судилося помер­ти, але цього не сталося. Проте Птаха знає, хто з нас де опинився, і в неї є невеличкий список, на кшталт меню. Вона довго вичікувала, а тепер ми зробилися легкою здо­бич­чю, бо більше не наповнені спермою та жовчю. Ми більше не можемо втекти чи відстрілятися. Птаха війни знову розправила крила, пожираючи недоїдки, але це не має значення, адже хто повірить старому сварливому пердуну?

— Містере Йорґенсен, мій батько помер від серцевого нападу. Тромбоз. Фактично він помирав чотири рази, перш ніж помер остаточно й залишився на тому світі. У нього було чотири шунти. Він пережив ангіопластику[57]. Кінець кінцем він помер із двома кардіостимуляторами в грудях. Коли стосувалося смерті, не було нікого впертішого за нього. І він помер без страху чи болю. Прийняв власну смерть. І не поводився так, наче… — мені не подобалося, що не вдається знайти доречне слово, — його щось переслідувало.

— Ага, — озвався Йорґенсен. У його очах за мужньо стримуваними сльозами ховалася якась каверза. Чоловіки його покоління ніколи не мали плакати. — Але ти щойно сказав, що він ніколи не говорив з тобою про війну, так?

— Зате ви розповіли мені про Птаху війни.

Він не кепкував з мене, як полюбляють робити дивакуваті дідки. Йорґенсен був смертельно серйозний, і за це зізнання платив, емоційно вивертаючи переді мною всі нутрощі, розмотуючи їх і незграбно виставляючи напоказ. Можна мені було довіряти чи ні, але мене затягло в ту химерну порожнечу, що дозволяє людям звірятися незнайомцям із такими особистими подробицями, які б вони ніколи не розкрили найближчим і коханим людям. Я почув пояснення. І було б нечесно тепер нав’язувати якісь попередні вимоги.

— Отож, — озвався він, знову відгороджуючись від мене. — Дурнувате рішення. Перепрошую, юначе. Мені так прикро, що твій батько помер, і шкода, що я вивалив усе це на тебе. Ти ніби стійкий хлопчина. Я б пишався, якби мені випало служити з тобою. Але, будь ласка, не дозволяй цим дурницям залякати тебе. Я вже залишив це позаду. Я вже наближаюся до кінця свого шляху, іноді щось чую, а найсмішніше те, що чую я вже не дуже. Клітинне старіння може подарувати свободу. Ти не думав, що я знаю такі слова, як «клітинне старіння», ага, впіймав тебе? Знайшов у словнику.

Згодом того ж вечора Бретт Йорґенсен притиснув до підборіддя дуло свого застарілого «люґера» і зніс собі голову, залишивши дев’ятиміліметрову дірку.

Я залишив його на самоті — і він це зробив. Я вибачився, попрощався і щиро пообіцяв залишатися на зв’язку. А потім зрозумів, що покинув його напризволяще.

Пізніше мені вдалося довідатися, що пістолет він мав понад пів століття.

Бретт Йорґенсен, чоловік, із яким я розмовляв, був сином емігрантів з Осло. Його друге ім’я було Ерік. Після війни він отримав науковий ступінь із політології в Університеті Міссурі, скористувавшись Законом про пільги для військових. Два шлюби, троє дітей. Його некролог був би поверхневим. Працював у брокерській фірмі й отримав достойну пенсію. Його простацька мова здебільшого була прикриттям. Ніхто не переймався тим, що колись він ризикував життям, аби скинути бомби на військову машинерію країн Осі. Починаючи з 1939 року він палив по дві пачки «Лакі» щодня і про рак навіть краєм вуха не чув.

Схоже, він кілька разів спробував написати передсмертну записку, але спалив усі чернетки в попільничці завбільшки з чашу для пуншу, вирішивши, що не годиться жаліти себе й розпускати нюні. Біля попільнички з недопалками стояла олов’яна рамка з фотографією Терези, його першої дружини, його великого кохання під час війни, дівчини, котра чекала на нього вдома. Він поховав її у 1981 році, після того як патологоанатом витягнув із її нутрощів пухлину завбільшки зі спущений волейбольний м’яч. Попри те, що казала статистика, Йорґенсен знову закохався і зрештою поховав свою другу дружину, Міллісент, на тому ж кладовищі в Нью-Джерсі.

Той «люґер» не був військовим трофеєм. Офіційно Йорґенсен воював проти Німеччини, але ніколи навіть не бачив нациста, крім того єдиного разу, коли, як він запевняв, помітив перекривлене обличчя за окулярами та шкіряним шоломом авіатора, що гатило двадцятимілі­метровими набоями простісінько йому в голову, загубившись у хмарах на висоті три тисячі метрів. Це була його шоста місія — залізниця в Бремені. А може, тоді вони мали розбомбити фабрику боєприпасів у Гамбурзі. Чи ще якусь фабрику типу цієї.

Він ніколи не думав, що доживе до старості. Хоча це була їхня єдина тема для розмов, коли вони сиділи у Шипдемі, чекаючи на завдання: побратися з тією, котра чекала на них удома. Збудувати сім’ю. Відхопити собі шматок червоно-біло-синього пирога. Вижити, аби все це вдалося втілити.

Після вбивства Кеннеді він не довіряв жодному політикові. Пам’ятав, як обурився цілий світ через це вбивство, і пам’ятав, де саме був і що робив, коли почув новину. Сьогодні всім відомо, що Кеннеді був розпусником і полюбляв непристойні жарти. Огидні таємниці стали відомі загалу, всі копирсалися в брудній білизні. Джон Кеннеді був героєм війни, хай йому грець. Якщо всі ці викриття були правдою, то що в ті самі дні намагався стримати Йорґенсен, воюючи з ворогом? Якось він побачив карикатуру з підписом «Ми зустрілися з ворогом, і виявилося, що це були ми самі»; тоді Йорґенсен подумав: шкода, що мені не сказали про цю зустріч, бо я проґавив її. Прапор його країни залишався таким самим, але старому довелося побачити чимало лицемірів, котрі стояли перед цим прапором і брехали. Навіть його науковий ступінь із політології здавався жорстоким жартом, що забагато відкрив йому, тож Йорґенсен більше не вірив у балачки про захист своєї країни, в якій, схоже, більше не мав належного місця.

Він зарядив пістолет о пів на четверту ранку, самотньо сидячи у своєму барлозі, за кілька метрів від того місця, де ми нещодавно пили каву. Він добре знав звук винищувачів у повітрі, наших і чужих. Те, що він чув, не було ні поліційним гелікоптером, ні вантажівками, які повзли вглиб материка. Щоб переконатися в цьому, він витягнув із вуха слуховий апарат і залишився сам на сам із вереск­ливим галасом, який не міг видати жоден літак, навіть бомбардувальник «Штука».

Я знаю, що все це лише мої здогадки, але зараз я бачу це чітко, наче крізь дорогий кришталь: старий витягає з вуха слуховий апарат, і западає тиша. Годинник на камінній полиці змовкає, зовнішній світ зникає, дерев’я­ний дім більше не стогне і не рипить, розбиваючи ніч на відтинки: він залишається наодинці з краканням Птахи війни. Допиває свій бурбон, гасить «Лакі» й натискає на гачок із заплющеними очима, з яких не пролилося жодної сльозинки, сподіваючись, що сестра зрозуміє його і пробачить. Лунає гучний звук — і з його голови періщить війна.

Просто самоліквідувався черговий старий пердун.

Ось тільки я тепер теж чую звуки. Звуки, які ні з чим неможливо сплутати. Тепер я бачу в нічному небі дивні чорні обриси. Голодні, досі невдоволені, вони повертаються за добавкою.