Лети або тремти

Фахівець із турбулентності. Стівен Кінг

Стівен Кінг — це я — написав щонайменше дві історії про страх польотів. Одна називається «Ленґоліери», і за її сюжетом зняли мінісеріал. Друга, «Нічний політ», розповідає про вампіра, котрий не перетворювався на кажана, а керував приватним літачком. Та історія перетворилася на повнометражний фільм. А ця абсолютно нова.

Коли пролунав телефонний дзвінок, Крейґ Діксон сидів у вітальні півлюксу в готелі «Чотири сезони», насолоджуючись доставленою прямісінько в кімнату дорогою їжею й дивлячись кіно на платному каналі. Доти спокійне серцебиття втратило свою незворушність і пришвидшилось. Діксон був ні до чого не прив’язаний, ідеальне перекотиполе, і лиш одна людина знала, що він зараз у цьому розкішному готелі навпроти парку Бостон-Коммон. Йому не хотілося відповідати, але чоловік, якого він називав організатором, телефонуватиме знову й знову, аж доки він візьме слухавку. А якщо він відмовиться відповідати, це матиме свої наслідки.

Це не пекло, подумав він, помешкання занадто гарне. Але це чистилище. І жодних шансів на звільнення в найближчій перспективі.

Діксон вимкнув звук і підняв слухавку. Він не привітався. Просто сказав:

— Так нечесно. Я лише два дні тому повернувся з Сіет­ла. Ще відновлюю сили.

— Зрозумів, і мені страшенно шкода, але тут з’явилася справа, а ти єдиний доступний. — «Шкода» прозвучало як «фкода».

Організатор мав заспокійливий голос, що заколисував тебе, як у діджея на радіо, от тільки шепелявість час від часу псувала звучання. Діксон ніколи його не бачив, але уявляв високим і худим, із блакитними очима й гладеньким обличчям, невизначеного віку. Насправді він, напевно, тлустий, лисий і смаглявий, однак Крейґ відчував, що образ у його голові ніколи не зміниться, адже не сподівався колись побачити організатора. За роки роботи на фірму — якщо це фірма — він познайомився з багатьма фахівцями з турбулентності, і жоден з них ніколи не бачив цього чоловіка. Жоден із фахівців, які з ним працювали, не міг похизуватися гладеньким обличчям; навіть люди ще до тридцяти або за тридцять мали підстаркуватий вигляд. Річ не в роботі, яка була нескладною, хай навіть часом доводилося виходити вночі. Річ у тім, що саме робило їх спроможними нею займатися.

— Кажи, — дозволив Діксон.

— «Allied Airlines», рейс 19. Без зупинок із Бостона до Сарасоти. Вилітає сьогодні ввечері о 20:10. Ти ще маєш час, щоби встигнути.

— А більше нікого немає? — Діксон помітив, що мало не скиглить. — Я втомився, чувак. Той переліт із Сіетла був просто паскудний.

— Твоє звичне місце, — озвався організатор, вимовивши «міффе». А тоді роз’єднався.

Діксон подивився на рибу-меч, якої йому більше не хотілося. Подивився на екран, де йшов фільм із Кейт Вінслет, який йому не судилося додивитися, принаймні в Бостоні. Подумав — і вже не вперше! — чи не зібрати йому речі, винайняти автівку й поїхати на північ, спершу до Нью-Гемпширу, потім до Мейну, а тоді перетнути кордон із Канадою. Але вони впіймають його. Це він знав точно. А ще він чув плітки про те, що ставалося з фахівцями-втікачами, аж до страти на електричному стільці, білування і навіть варіння живцем. Діксон не вірив чуткам, однак… трошечки вірив.

Він узявся складати речі. Їх було небагато. Фахівці з турбулентності подорожують порожнем.

Квиток чекав на стійці. Як завжди, завдання привело його до другого класу, на середнє сидіння в ряду позаду правого крила. Для нього було загадкою, чому саме це місце завжди вільне, такою ж, як хто такий орга­нізатор, звідки він телефонує чи на яку установу працює. Як і квиток, місце завжди чекало на Діксона.

Він поклав свою сумку в багажне відділення над головою і подивився на сьогоднішніх супутників: бізнесмен із червоними очима й перегаром від джину біля проходу, а біля вікна — пані середніх років, схожа на бібліотекарку. Коли Діксон протиснувся повз бізнесмена, про­бурмотівши вибачення, той буркнув щось незрозуміле. Чолов’яга читав книжку в паперовій обкладинці з чарівною назвою «Не дозволяй босові себе намахати». Схожа на бібліотекарку старша пані розглядала у вік­но різноманітні деталі обладнання, що совалися туди-сюди, наче в житті не бачила нічого цікавішого. На колінах у неї лежало плетіння. Діксон вирішив, що це буде светр.

Жінка обернулася, всміхнулася йому і простягла руку.

— Здрастуйте, мене звуть Мері Ворт. Точнісінько як ту штучку з коміксів.

Діксон не знав жодної штучки з коміксів на ім’я Мері Ворт, але руку потиснув.

— Крейґ Діксон. Приємно познайомитись.

Бізнесмен знову щось буркнув і перегорнув сторінку своєї книжки.

— Мені вже так цього хочеться, — повідомила Мері Ворт. — У мене не було справжньої відпустки дванадцять років. Я винайняла невеличке помешкання на Сієста-Кі з кількома приятельками.

— Приятельками, — буркнув бізнесмен. Схоже, буркотіння було його звичною позицією.

— Так! — підморгнула Мері Ворт. — Ми винайняли житло на три тижні. Власне, ми ніколи не зустрічалися, але це справжні приятельки. Ми всі вдови. Познайомилися в інтернет-чаті. Інтернет така прекрасна річ. У часи моєї юності не було нічого схожого.

— Педофіли теж думають, що це прекрасна річ, — погодився бізнесмен і перегорнув наступну сторінку.

Усмішка пані Ворт зникла, а потім засяяла ще яскравіше.

— Дуже приємно познайомитися з вами, містере Діксон. Ви подорожуєте у справах чи заради задоволення?

— У справах, — озвався чоловік.

У колонках пролунало «дін-дон».

— Добрий вечір, пані й панове, на зв’язку капітан Стюарт. Ви побачите, що від ґейту ми поїдемо на злітну смугу № 3, де будемо треті в черзі на зліт. Політ до аеропорту Сарасоти триватиме приблизно дві години сорок хвилин, і ви ще до одинадцятої опинитесь у краю пальм і пісочних пляжів. Небо чисте, ми сподіваємося на спокійний політ. А зараз мені хотілося б, аби ви пристебнули паски, підняли всі столики…

— Так ніби у нас є що на них класти, — буркнув бізнесмен.

— …і надійно зафіксували особисті речі, якими користуєтесь. Дякую, що летите сьогодні з «Allied». Ми знаємо, що у вас був багатий вибір.

— Капець, — буркнув бізнесмен.

— Читайте книжку, — запропонував йому Діксон. Чоловік налякано глипнув на нього.

Крейґове серце вже несамовито гупало, шлунок стискався, у горлі пересохло від передчуттів. Він міг запевнити себе, що все буде гаразд, позаяк усе завжди було гаразд, але це не допомагало. Діксон ненавидів глибини, що ось-ось розчахнуться під ним.

Рейс 19 компанії «Allied» злетів о 20:13, лише на три хвилини відхилившись від розкладу.

Десь над Мерілендом стюардеса пройшлася літаком із візком з їжею та напоями. Бізнесмен відклав свою книжку й нетерпляче чекав, коли візок доїде до нього. Коли стюардеса опинилася поруч, чоловік замовив бляшан­ку швепсу, дві маленькі пляшечки джину та пакунок «Fritos»[66]. Жінка спробувала зняти гроші з його «Master­Card», однак та не спрацювала, і він дав їй «American Express», зиркаючи так, наче це вона була винна в першій невдалій спробі. Діксон замислився, чи не перевищений ліміт на «MasterCard» і чи інша картка, бува, не передбачається для екстрених ситуацій містера Бізнесмена. Можливо, саме так і було. Стрижка в нього була погана, він мав потріпаний вигляд. Усе це не мало для Дік­сона значення, але принаймні було чим зайняти голову, крім постійного тихого переляку. Побоювання. Вони летіли на висоті десять тисяч метрів, до землі дуже далеко.

Мері Ворт замовила вино та обережно налила його в маленьку пластяночку.

— Ви нічого не взяли, містере Діксон?

— Ні, я не їм і не п’ю в літаках.

Містер Бізнесмен щось буркнув. Він уже впорався зі своїм першим джином із тоніком і витріщався на другий.

— Ви з тих, хто боїться літати, чи не так? — співчутливо поцікавилась Мері Ворт.

— Так. — Причин не визнавати цього не було. — На жаль.

— Дарма, — втрутився містер Бізнесмен. Освіжившись напоєм, він промовляв справжні слова, а не буркав. — Це найбезпечніший із вигаданих людством видів транспорту. Пасажирський літак востаннє падав хтозна-коли. Принаймні в цій країні.

— Я не переживаю, — озвалася Мері Ворт. Вона видудлила половину своєї пляшечки, і на щоках у неї розквітнув рум’янець. Очі заблищали. — Я не подорожувала літаком, відколи п’ять років тому помер мій чоловік, але з ним удвох ми літали двічі або й тричі на рік. Тут, угорі, я почуваюся ближчою до Бога.

Як на замовлення, після цих слів заплакала чиясь ­дитина.

— Якщо на небесах так людно й галасливо, — зауважив містер Бізнесмен, розглядаючи салон «боїнга-737», — я туди не хочу.

— Кажуть, літак у п’ятдесят разів безпечніший за автомобіль, — повідомила Мері Ворт. — А то й більше. Можливо, навіть у сто.

— Можете навіть розраховувати на п’ятсот. — Містер Бізнесмен нахилився повз Діксона і простягнув руку Мері Ворт. Джин поступово робив свою дивовижну ­роботу, перетворюючи чоловіка з грубіяна на привітну людину. — Френк Фрімен.

Жінка, усміхнувшись, потисла йому руку. Крейґ Дік­сон сидів поміж ними, закляклий і нещасний, але теж потис руку Фріменові, коли той простягнув її йому.

— Ого, — озвався Френк і по-справжньому засміявся. — Ви перелякані. Але знаєте, як кажуть: холодні руки — гаряче серце. — Він перехилив решту трунку.

Діксонові власні кредитки завжди працювали. Він зупи­нявся в першокласних готелях і замовляв першокласну їжу. Іноді проводив ніч у товаристві привабливої жінки, залишаючи їй більше грошей за свої примхи, які, судячи з інтернет-сайтів, куди, напевно, не зазирала Мері Ворт, були не такими вже й примхливими. Він товаришував із іншими фахівцями з турбулентності. Вони були дружною командою, пов’язаною не лише заняттям, а й спільними страхами. Платили йому більш ніж добре, та й усі ці додаткові виплати… Але в такі хвилини ніщо з цього не мало значення. У такі миті існував лише страх.

Усе буде гаразд. Завжди було гаразд.

Однак у такі миті в очікуванні клятої бурі ці вмовляння не допомагали. Так, звісно. Саме це й робило його гарним фахівцем.

Десять тисяч метрів. До землі дуже далеко.

Турбулентність чистого неба — ТЧН.

Діксон чудово на ній знався, але ніколи не був до неї готовий. Коли вона вдарила цього разу, рейс 19 компанії «Allied» летів десь над Південною Кароліною. Якась жінка йшла до туалету у хвості літака. Юнак у джинсах і з модною щетиною нахилився побазікати до жінки, що сиділа ліворуч біля проходу, і вони з чогось сміялися. Мері Ворт дрімала, спершись головою на вікно. Френк Фрімен наполовину впорався з третім коктейлем і другим пакунком «Fritos».

Авіалайнер раптом завалився на лівий бік і несамовито стрибнув уперед із гуркотом і скрипом. Жінка, що йшла до вбиральні, перелетіла через крісла в останньому лівому ряду. Хлопець зі щетиною налетів на перегородку між багажними відділеннями, вчасно витягнувши руку, щоб пом’якшити удар. Кілька людей, які розстебнули паски, піднялися над спинками сидінь, немов левітуючи. Хтось закричав.

Літак із глухим стуком упав униз, ніби камінь у криницю, а потім знову злетів, нахилившись у протилежний бік. Фрімен саме підіймав свій напій, тож тепер весь був у ньому.

— Бляха! — скрикнув він.

Діксон заплющив очі й захотів померти. Знав, що цього не станеться, якщо він виконає свою роботу, саме для цього він і був тут, але все щоразу відбувалось однаково. Йому завжди хотілося померти.

Пролунало «дін-дон».

— Говорить капітан, — голос Стюарта був (як сказав колись один коментатор, зробивши цю фразу популярною) холодний, як зворотний бік подушки. — Народ, ми, схоже, потрапили в несподівану турбулентність. Я…

Літак знову жаско підскочив, — шістдесят тон металу підкинуло в повітря, наче якийсь клаптик обвугленого паперу в каміні, — а тоді провалився вниз з уже знайомим скреготливим гупанням. Крики посилились. Пані, що прямувала до вбиральні, підвелась, хитнулася назад, змахнула руками й упала на сидіння в правому ряду. Містер Щетина скрутився в проході, тримаючись за бильце крісла з другого боку. Кілька багажних відділень розчахнулися, виплюнувши сумки.

— Бляха! — повторив Фрімен.

— Тож я ввімкнув сигнал пристебнути паски, — продов­жив пілот. — Перепрошую, народ, ми повернемося до спокійного повітря…

Літак узявся підійматися й падати кількома різкими ривками, як камінчик, що скаче жабкою на поверхні ставка.

— …за кілька хвилин, тож тримайтеся.

Літак упав, а тоді знову піднявся. Жіночі сумочки злітали, падали й розліталися проходом. Діксон міцно заплющив очі. Його серце гупало так швидко, що неможливо було розрізнити окремі удари. У роті зробилося кисло від адреналіну. Чоловік відчув, як у його долоню лягла чиясь рука, і розплющив очі. Мері Ворт витріщалися на нього з блідим, як пергамент, обличчям. Очі в неї були велетенські.

— Ми загинемо, містере Діксон?

Так, подумав він. Цього разу загинемо.

— Ні, — відповів. — З нами абсолютно все га…

Здалося, наче літак наштовхнувся на цегляну стіну, кинувши пасажирів на натягнуті паски, а потім завалився праворуч: тридцять градусів, сорок, п’ятдесят. Щойно Діксон вирішив, що вони зроблять повний оберт, машина вирівнялась. Він чув, як верещать люди. Заходилася плачем дитина. Якийсь чоловік кричав: «Усе гаразд, Джуліє, це нормально, все гаразд!»

Діксон заплющив очі й дозволив страхові просочити себе наскрізь. Це було жахливо, але іншого виходу не було.

Він бачив, як вони перекочуються, цього разу не зупиняючись і роблячи повний оберт. Бачив, як великий авіалайнер втрачає своє місце в термодинамічній таємниці, завдяки якій раніше тримався в повітрі. Бачив, як задирається ніс — спершу швидко, а потім повільно, і літак хилиться вниз, наче машинка перед першим стрімким падінням на американських гірках. Бачив, як літак починає завершальне занурення, як пасажирів, що не пристебнули паски, пришпилило до стелі, а жовті кисневі маски витанцьовують у повітрі останню тарантелу. Бачив, як дитина вилетіла вперед і зникла в бізнес-класі, продовжуючи розриватися від плачу. Бачив, як літак зіштовхується з землею, як від носа і першого класу залишається букет пожмаканої сталі, що розквітає в напрямку другого класу, витягаючи дроти, шматки пластмаси й відірвані кінцівки, попри вогняний вибух; Діксон востаннє ковтає повітря — і його легені займаються, наче паперові мішки.

Усе це промайнуло перед ним за кількадесят секунд — напевно, тридцять, аж ніяк не більше сорока — і здалося таким реальним, наче відбувалося насправді. А потім після останнього пустотливого стрибка літак вирівнявся, і Діксон розплющив очі. Мері Ворт дивилася на нього набряклими від сліз очима.

— Я думала, ми загинемо, — сказала вона. — Знала, що загинемо. Я бачила це.

«Я теж», — подумав Діксон.

— Дурниці! — Попри свій бадьорий голос, із вигляду Фрімен був зеленуватий. — Ці літаки завдяки тому, як їх конструюють, вони можуть летіти крізь ураган. Вони…

Його просторікування перервала водяниста відрижка. Фрімен вихопив із кишені переднього сидіння паперовий мішечок, розгорнув його і притиснув до рота. Потім пролунали звуки, що нагадали Діксонові маленький, але потужний млинок для кави. Вони стихли, а потім пролунали знову.

З колонок почулося «дін-дон».

— Народ, перепрошую, — сказав капітан Стюарт. Голос його залишався холодним, як зворотний бік подушки. — Таке час від часу трапляється, це невеличке природне явище, яке ми називаємо турбулентність чистого неба. Гарна новина: я повідомив про неї, тож інші літаки спрямують в обхід цієї неприємної місцини. Ще краща новина: ми приземлимося за сорок хвилин, і я гарантую, що решта шляху мине гладенько.

Мері Ворт зайшлась істеричним сміхом.

— Раніше він теж так казав.

Френк Фрімен згортав верхній край свого паперового мішечка з упевненістю досвідченої людини.

— Це не від страху, навіть не думайте, просто стара звична морська хвороба. Мене нудить навіть на задньому сидінні автомобіля.

— Назад до Бостона поїду потягом, — вирішила Мері Ворт. — Досить з мене цього, красно дякую.

Діксон дивився, як стюардеси спершу переконалися, що з непристебнутими пасажирами все гаразд, а тоді прибрали з проходу розкиданий багаж. Салон наповнився балачками й нервовим сміхом. Діксон дивився і слухав, серцебиття повернулося до норми. Він стомився. Він завжди стомлювався після порятунку повного пасажирів літака.

Решта шляху минула звично, як і обіцяв капітан.

Мері Ворт поспішала за своїм багажем, який мав прибути на стрічку номер 2 внизу. Діксон зі своєю маленькою сумкою зазирнув випити до «Dewar’s Club­house». Він запросив містера Бізнесмена приєднатися до нього, але Фрімен похитав головою.

— Я виблював своє вчорашнє похмілля десь над кордоном Південної Кароліни і Джорджії, тож, гадаю, мені слід піти непереможеним. Щасти вам із вашими справами в Сарасоті, містере Діксон.

Діксон, чиї справи, власне, владналися десь над тим самим кордоном Південної Кароліни та Джорджії, кивнув і подякував йому. Поки він допивав своє віскі з содовою, прийшло повідомлення. Усього два слова від організатора: «Добра робота».

Крейґ спустився ескалатором. Біля підніжжя стояв чоловік у темному костюмі й кашкеті, з табличкою, на якій було написане Діксонове ім’я.

— Це я, — звернувся до нього Крейґ. — Який готель для мене забронювали?

— «Ріц-Карлтон», — повідомив водій. — Дуже гарний.

Авжеж, дуже гарний, а для Діксона там буде чарівний люкс, напевно, з краєвидом на море. У гаражі готелю на нього також чекатиме автомобіль на той випадок, якщо йому схочеться відвідати сусідній пляж або якісь туристичні місця. У номері він знайде конверт з переліком різно­манітних жіночих служб, однак сьогодні вони його не цікавили. Сьогодні йому хотілося тільки поспати.

Коли вони з водієм вийшли на хідник, Крейґ побачив самотню Мері Ворт, яка мала трохи розгублений вигляд. З обох боків від неї стояли валізи (звичайно, однакові й картаті). У руці жінка тримала телефон.

— Міс Ворт! — гукнув її Діксон.

Жінка підвела погляд і всміхнулася.

— Здрастуйте, містере Діксон. Ми пережили політ, чи не так?

— Пережили. Вас хтось зустрічає? Хтось із ваших приятельок?

— Місіс Єґер, Клодет, мала б зустріти мене, але в неї не заводиться машина. Я саме збиралася викликати «Убер».

Крейґ пригадав, що вона сказала, коли турбулентність — сорок секунд, які видалися чотирма годинами, — нарешті вщухла: «Я знала, що ми загинемо. Я бачила це».

— Немає потреби. Ми можемо підкинути вас до Сієсти-Кі. — Він показав на довгий лімузин, що стояв трохи далі, а потім обернувся до водія. — Ми ж можемо це зробити?

— Звичайно, сер.

Жінка з сумнівом подивилася на нього.

— Ви впевнені? Уже страшенно пізно.

— Із задоволенням, — запевнив Діксон. — Так і зробимо.

–О-о-ох, як гарно, — сказала Мері Ворт, влаштовуючись на шкіряному сидінні й витягаючи ноги. — Не знаю, чим ви займаєтесь, але ви, мабуть, дуже успішний, містере Діксон.

— Називайте мене Крейґ. Ви Мері, а я Крейґ. Нам слід звертатись одне одного на ім’я, адже я маю до вас розмову.

Чоловік натиснув кнопку, і між ними та водієм піднялося скло. Мері Ворт дещо нервово спостерігала за цим, а тоді повернулася до Діксона.

— Ви ж не збираєтесь, як то кажуть, підкотити до ­мене, ні?

Він усміхнувся.

— Ні, зі мною ви в безпеці. Ви сказали, що назад поїдете потягом. Це ви серйозно?

— Цілковито. Пригадуєте, я сказала, що перельоти допомагають мені почуватися ближчою до Бога?

— Так.

— Коли нас перемішували, як салат, на висоті десять чи одинадцять кілометрів, я не почувалася ближчою до Бога. Анітрохи. Я почувалася ближчою до смерті.

— Ще колись літатимете?

Жінка ретельно обдумала це запитання, розглядаючи пальми, автосалони й мережеві заклади швидкого харчування, що пролітали повз них, поки вони котилися на південь уздовж Тамаямі-Трейл.

— Гадаю, що так. Скажімо, якщо хтось лежатиме при смерті й мені потрібно буде швидко дістатися туди. От тільки не знаю, хто це буде, бо родичів у мене не так багато. Ми з чоловіком ніколи не мали дітей, батьки померли, залишилося кілька кузенів, із якими я навіть по електронній пошті рідко листуюсь, а про зустрічі й мови нема.

«Дедалі краще», — подумав Діксон.

— Але ви перелякалися.

— Так. — Жінка знову подивилася на нього широко розплющеними очима. — Я справді думала, що ми помремо. У небі, якщо літак розпадеться на шматки. Чи на землі, якщо цього не станеться. Від нас не залишиться нічого, крім обвуглених решток.

— Дозвольте поставити вам гіпотетичне запитання, — попросив Діксон. — Але не смійтесь, обдумайте його серйозно.

— Гаразд…

— Припустімо, що існує організація, чиє завдання — убезпечувати літаки.

— Вона існує, — погодилась Мері Ворт, усміхаючись, — І, здається, називається ФАУ[67].

— Припустімо, що існує організація, котра може передбачити, який саме літак зіткнеться з бурхливою й несподіваною турбулентністю на певному рейсі.

Мері Ворт заплескала в долоні, вітаючи його слова ледь чутними оплесками, й усміхнулася ще ширше:

— І працюють там самі прекогніти! Це люди, які…

— Які бачать майбутнє, — закінчив її думку Діксон. Чому б цьому не бути можливим? Навіть імовірним? А як іще тоді організатор отримував інформацію? — Однак, скажімо, їхня здатність передбачати майбутнє обмежена однією сферою.

— Чого це раптом? Чому б їм не передбачати результати виборів… футбольні рахунки… Кентукське дербі[68]?..

— Не знаю, — зізнався Діксон, подумавши, що, можливо, вони здатні це передбачити. Можливо, ті гіпотетичні прекогніти в якомусь гіпотетичному місці здатні передбачити що завгодно. Можливо. Його це не хвилюва­ло. — Зробімо наступний крок. Припустімо, що містер Фрімен помилявся і турбулентність, з якою ми зіткнулися сьогодні ввечері, була значно серйознішою, ніж хтось, включно з авіалініями, може чи хоче визнати. Припустімо, що таку турбулентність можна пережити лише за умови, що на літаку, який потрапив у халепу, є принаймні один наляканий пасажир з особливими здібностями. — Чоловік помовчав. — І припустімо, що на сьогоднішньому рейсі цим нажаханим пасажиром з особливими здібностями був я.

Жінка засміялась і посерйознішала лише помітивши, що він не сміється.

— А літаки, які летять у зону урагану, Крейґу? Здається, містер Фрімен згадував про них незадовго до того, як мусив скористатися паперовим мішечком. Вони переживають ще гіршу турбулентність, ніж та, з якою ми зіткнулися сьогодні.

— Але там люди знають, на що наражаються, — пояснив Діксон. — Вони психологічно готові. Це саме стосується багатьох пасажирських рейсів. Пілот попере­джає ще до зльоту: «Народ, перепрошую, але сьогодні політ буде важкуватий, тож не відстібайте паски».

— Зрозуміла, — озвалася жінка, — психологічно налаштовані пасажири можуть скористатися… здається, це можна назвати спільною телепатичною силою, щоб утримати літак у повітрі. І лише несподівана турбулентність вимагає присутності когось готового. Нажаханого… ммм… не знаю, як називають таких людей.

— Фахівці з турбулентності, — спокійно озвався Дік­сон. — Саме так треба називати їх. Називати мене.

— Ви жартуєте.

— Ні. І я переконаний, що зараз ви думаєте, наче їдете з чоловіком, котрий страждає серйозними мареннями, і хочете якнайшвидше вийти з машини. Але це насправді моя робота. Мені гарно платять…

— Хто?

— Не знаю. Дзвонить чоловік. Я та інші фахівці з турбулентності — нас кілька десятків — називаємо його «організатор». Іноді між дзвінками минають тижні. Я прилетів до Бостона з Сіетла, і над Скелястими… — Він витер рота рукою, не бажаючи згадувати, та однаково згадуючи. — Скажімо просто, що справи були кепські. Кілька людей зламали руки.

Вони повернули. Діксон визирнув у вікно й побачив знак «СІЄСТА-КІ 2 МИЛІ».

— Якщо це правда, — озвалася Мері, — то навіщо, заради всього святого, ви це робите?

— Гарна платня. Гарні умови. Я люблю подорожувати… чи принаймні любив; через п’ять-десять років усі місця починають здаватись однаковими. Але здебільшого… — Крейґ нахилився вперед і взяв жінчину долоньку обома руками. Він думав, що вона може відсахнутись, але вона цього не зробила, а захоплено дивилася на нього. — Це рятує життя. Сьогодні в літаку було понад півтори сотні людей. Щоправда, авіалінії не називають їх людьми, вони називають їх душами, і це дуже правильний термін. Сьогодні я врятував сто п’ятдесят душ. А відколи почав цим займатися — тисячі. — Він похитав головою. — Ні, десятки тисяч.

— Але ви щоразу жахаєтесь. Я бачила вас сьогодні ввечері, Крейґу. Ви перелякалися до смерті. І я теж. На відміну від містера Фрімена, котрого знудило лише через морську хворобу.

— Містер Фрімен не зміг би займатися такою роботою, — пояснив Діксон. — Її неможливо виконувати, якщо ти одразу з початком турбулентності не переконаний, що помреш. Переконаний у своїй смерті, хоч і знаєш, що сам не дозволиш цьому статися.

Водій тихенько озвався з інтеркому:

— Прибуваємо за п’ять хвилин, містере Діксон.

— Скажу чесно, це була захоплива бесіда, — сказала Мері Ворт. — Можна поцікавитись, як ви взагалі отримали таку роботу?

— Мене завербували, — відповів Діксон. — Як я просто зараз вербую вас.

Жінка всміхнулась, але цього разу не засміялася.

— Гаразд, я зіграю у вашу гру. Припустімо, ви завер­бували мене. І який вам із цього зиск? Отримаєте бонус?

— Так, — зізнався Діксон. Бонусом були мінус два роки майбутніх польотів. На два роки ближче до пенсії. Він не брехав про свої альтруїстичні мотиви — порятунок життів, порятунок душ, — але подорожі врешті-решт стомлюють, і це теж правда. І порятунок душ стомлює, якщо для цього доводиться переживати нескінченні миті жаху високо над землею.

Чи слід сказати їй, що з цієї гри виходу назад немає? По суті, саме такі угоди укладають із дияволом, так? Слід сказати. Але він не робитиме цього.

Вони заїхали на круглу під’їзну доріжку пляжного будиночка. Дві пані — безсумнівно, приятельки Мері Ворт, — уже чекали там.

— Дасте мені свій телефонний номер? — запитав ­Діксон.

— Що? Щоб ви могли зателефонувати мені? Чи щоб передати його вашому босові? Організаторові?

— Саме так, — озвався чоловік. — Приємно познайомитись, Мері, ми з вами, напевно, більше ніколи не побачимось.

Жінка замислено мовчала. Приятельки, що чекали на неї, мало не танцювали від збудження. Потім Мері відкри­ла торбинку й дістала візитівку. Простягла її Діксонові.

— Це мій мобільний. Також ви можете знайти мене в Бостонській публічній бібліотеці.

Діксон засміявся.

— Я знав, що ви бібліотекарка.

— Усі так кажуть, — відповіла жінка. — Нуднувато, але допомагає платити за квартиру.

Вона відчинила дверцята. Приятельки, побачивши її, заверещали, як фанатки рок-гурту.

— Є значно захопливіші заняття, — нагадав Діксон.

Мері похмуро подивилася на нього.

— Між тимчасовим захватом і смертельним переляком велика різниця, Крейґу. Гадаю, нам обом це відомо.

Посперечатися з нею він не міг, але вийшов і допоміг водієві дістати багаж, а Мері Ворт тим часом обіймалася з двома вдовами, з якими познайомилася в інтернет-чаті.

Мері повернулася до Бостона й уже майже забула про Крейґа Діксона, коли однієї ночі пролунав телефонний дзвінок.

Наступного дня Мері Ворт сиділа в літаку компанії «Jetway», що вирушав у прямий рейс 694 з Бостона до Далласа, в другому класі в ряду позаду правого крила. Їсти й пити вона відмовилася.

Турбулентність накрила їх над Оклахомою.