Ловець океану. Історія Одіссея

Аїд

Океан, великий Океан, батько всіх речей, казав мені Теоклімен, сліпий від народження, з голосом глибоким, немов із прірви, зі шрамом на лівій щоці.

Океан, великий Океан, огортає землю кільцем, немов змій, який стереже твердь земну, не даючи їй розсипатися.

Океан — це душа космосу, хребет землі, він тримає досконале земне коло, як долоні тримають грудку зерна.

На краю світу небо сполучається з землею, вони торкаються одне одного, і на лініях цього дотику є місця сходження до царства мертвих, — казав Теоклімен.

Небо — це твердь, як і земля — це твердь. Небо — це твердь м’яка, зіткана з грубої тканини, ти можеш до нього доторкнутися, і цей дотик збентежить тебе.

Ти навіть можеш торкнутися до зірок, цих невеликих яскравих озер, наповнених світлом, вони не гарячі, але залишають на тілі сліди, за якими тебе впізнають такі ж божевільні, як ти.

Всесвіт — це велике яйце, підперезане хребтом-Океаном, казав Теоклімен. Його верхня частина — небо, його нижня частина — тартар. І земля посередині, кругла пласка земля, між небом і мерцями. У крайніх точках, де Океан огортає землю, як свою дитину, небо зустрічається з землею і тартаром, там ти можеш загинути, там ти можеш народитися заново.

Зграя морських воронів наближалася до мене.

Я впізнав її за досконалим трикутним контуром, за різкими голосами цих любителів мертвих тіл. Це вісники царства мертвих. Вони приведуть мене туди, куди треба.

Цирцея розказала мені, як їх покликати. Впіймай три великі рибини, вари їх довго, щоб запах і дим підіймалися над морем, казала вона. Я все зробив так, як і минулого разу. І ворони знову прилетіли до мене.

Вони приведуть мене до краю світу, туди, де море вливається у великий Океан, де небо стає нижче і нижче, і я вже бачив згортки його матерії, його хвилі та його нерівності.

Нове знання охоплювало мій розум, впліталося стрічкою в моє серце. Я заплющив очі і побачив у своїй уяві всю землю, зв’язану тонкими нитками, грубішими і тоншими, блакитними і срібними. Я побачив своє життя, поєднане цими нитками з сотнями інших життів, ніби це були струни гігантської арфи, й одні тремтіли разом із іншими, створюючи мелодії, в які я закохувався, як закохуються в жінку.

Тут, на краю світу, де тихо спить Океан, батько всіх речей, із сімені якого народжувалися боги — тут я відчув дотик до чогось глибокого.

Страх і захоплення ввійшли в моє серце.

Коли я переплив Океан, дихати стало складніше.

Просто переді мною постала земля, що була моєю метою.

Вона була чорна, кольору вугілля, ніби колись горіла у великому вогні, що мав би її спалити вщент, але покинув тліти на краю світу.

Неможливо було відвернути погляду від цієї гори чорного каміння, мовчазної та зневажливої.

Мені здавалося, що берег змінює свої форми, і його контури стають чимраз інші, немов він змінює вираз обличчя, супить брови чи зазирає тобі в душу.

Я ступив на цю землю з острахом, з розумінням, що можу звідси не вийти.

Мені здавалося, ще трохи — і каміння почне рухатися, немов це були чорні обпалені тіла, останні дарунки померлих земному світу.

Часто це каміння було вкрите дрібними рослинами, що чіплялися за нього, проростали крізь нього, пускали в нього своє коріння. Вони були жовті, а деколи багряні, а деколи червоні — маленькі язички полум’я на вулкані, краплі крові на чорних тілах.

Дев’ять років тому я вже був тут. Тоді я зупинився перед ущелиною, де зливаються ріки Аїду, Періфлегетон і Коцит, вирив яму завширшки у лікоть та в лікоть завдовжки, влив туди меду, а потім вина, а потім води, зарізав чорну вівцю та чорного барана просто над нею, і їхня кров довго стікала вниз. Так я кликав душі мертвих.

Але цього разу я сам спущуся до них. Я маю вивести Актеона у світ живих, тож по нього має спуститися смертний, із плоті і крові. Я маю побачити своїх воїнів, я маю знову обійняти свою матір, я маю знову поговорити з Тиресієм.

Піднявшись трохи вгору, я побачив невеликий яр майже довершеної форми — ледве не досконалий конус, що сходив униз. У кількох точках, поміж камінням, із глибин підіймалася пара.

Стежка кружляла змією додолу, обвиваючи стінки конуса, і що більше я спускався вглиб, то гарячіше ставало, то сухіше було повітря, то складніше було дихати. Піт укривав моє тіло, сухе повітря проривалося крізь мою шкіру, впивалося й жалило мене зсередини.

На самому споді був вхід до печери. Тіло моє тягнулося вгору, обличчя моє прагнуло неба — і я подивився на білі хмари, що нерухомо висіли наді мною.

Усередині печери був вузький тунель, що вів углиб берега. Пройшовши кілька хвилин і повернувши за один із поворотів, я ледь не впав у воду.

Це була підземна ріка. Ахерон, ріка забуття.

Я дивився в її води і мені здавалося, що вони не відбивають світла, що жоден промінь не торкається її поверхні, що жоден блиск не насмілюється виринути з її глибин.

Біля берега стояв човен — вузький дерев’яний човен з одним веслом.

Навколо нікого не було, жодного супутника, жодних страшних псів із трьома головами, жодних човнярів, про яких мені розповідали, коли моя шкіра була гладка, а волосся ще не росло на щоках.

Я сів у човен, взявся за весло і поплив.

До Аїду кожен дістається сам.

Що глибше я запливав, то дужче відчував, як повітря наповнюється сухістю, як піт виходить на поверхню мого тіла, як я втрачаю вологу.

Аїд є царством сухості, царством, де ти не можеш втамувати своєї спраги, де ти хочеш пити, де ти хочеш зануритися у воду, але вода тобі не зарадить. Ти втрачаєш піт, ти хочеш плакати, рідини виходять із твого тіла, і ти почуваєшся сухим-сухим деревом, що більше не здатне рухатися.

Смерть — це втрата рідини, казав мені Орфей. Ти живий, поки ти рідкий і текучий, поки кров рухається твоїм тілом, поки сім’я спускається з твоєї голови до твого вістря, поки піт може виходити з твоєї шкіри, поки води твої тічні та плинні.

Аїд робить тебе сухим, він засушує тебе, мов листя, що відірвалося від дерева. Аїд випиває твої ріки, висмоктує твої озера — ти хочеш пити, але всередині в тебе лише гарячий пісок.

За одним із поворотів я побачив велику сіру скелю. Вона випромінювала тепло, а потім спеку, а потім жар. Він врізався у шкіру і не давав дихати.

На березі незворушно стояв чоловік. Він дивився на мене мовчки, він не зводив із мене очей. Коли я підплив ближче, він подав мені знак рухатися до нього. Я спрямував свій човен до берега.

Чоловік мовчки подав мені руку і простягнув складений у кілька разів шмат полотна.

— Ця скеля висушує тіла мерців, — сказав мені він. — Цей хітон захистить тебе, інакше ти помреш.

Сказавши це, чоловік повернувся й пішов.

— Хто ти? — гукнув я.

Він не відповів.

Я розгорнув хітон і сховав у ньому своє тіло. Мені стало легше. Жар відступив. Я міг дихати, я міг думати, я міг жити далі.

Жити далі в царстві мертвих — так можеш тільки ти, Одіссею, сказав я собі.

Я чув, що про Аїд розповідають різне. Про вогонь, що йде з-під землі. Про багаття, що їх розпалюють по обидва боки ріки, збираючи тіні померлих. Про темряву підземелля. Про те, що мертві тут схожі на струминки диму, які в’ються до небес.

Багато чув я таких історій. Але все це неправда.

Тут немає вогню. Тут є сухість, жахлива пустельна сухість, але немає спеки. Мені тут холодно. Немає нічого, що мене б зігріло. Немає навіть думки, що мене б зігріла.

Це не жахливий мороз, що обпікає холодом; це не гостра пухнаста зима, що зберігає в тобі пам’ять про домашнє тепло. Ні, це непомітний холод, що підступно проникає в тебе, вводить в оману твої відчуття, нашіптує тобі, що все не так страшно — і ти мерзнеш, не помічаючи цього, ти впускаєш холод у своє тіло, відключаючи захист своєї шкіри та своїх м’язів. Ти ніби не готовий до нього, ти не отримуєш сигналів — але не встигнеш отямитися, як уже змерз наче пес.

Розповідали також, що тут немає звуків. Що тиша тисне на тебе, і ти не чуєш навіть власного голосу.

Інші відповідали: ні, в Аїді галас, як на великому ринку, ти чуєш кожен малесенький звук, кожен шепіт і кожен стогін, шелест одягу і падіння мушель — і все це шумить, роздираючи твої вуха, руйнуючи твій спокій.

Але для мене тут не було ні першого, ні другого. Здавалося, що Аїд наповнила тиша, здавалося, що її не порушують ані голоси, ані музика, ані рев звірів, ані спів птахів. Але раптом я зрозумів, що все це існує в якомусь іншому вимірі, що я й далі чую і голоси, і рев звірів, і спів птахів, але вони приглушені, вони шепочуть, рояться в моїх відчуттях. Як і мороз, вони проникали в мене непомітно, я не встигав від них захищатися, і якоїсь миті зрозумів, що вони всі в мені, що вони всі — юрмища комах, які кишать у моїй свідомості і від яких немає спасіння.

Я провів тут півдня і лише потім зрозумів, що таке Аїд. Це царство розчарування, царство дрібної ненависті, царство відрази. Аїд діставав із твоєї свідомості те, чого ти не любив, що ти ненавидів, із чим ти не міг далі жити, що руйнувало твоє тіло, що вбивало твої насолоди, що викликало в тебе страх і нудоту — і все це він давав тобі, всім цим він наповнював твої відчуття.

Хтось не любив спеки, й Аїд видавався їм спекотним вулканом. Я ненавидів осінній холод, і мені здавалося, що тут весь час падає дощ і що мені стає дедалі зимніше.

Хтось ненавидів тишу, і Аїд поставав перед ним гробовою мовчанкою. Хтось не любив галасу, і Аїд шепотів йому на вухо безперестанку.

Я не любив гавкоту псів, і цей гавкіт мене переслідував, це був божевільний хор собак з усього світу. Я не любив прошаків, які горлають про свої вигадані нещастя та обливаються штучними слізьми, і тому навколо мене вони ходили цілими юрмами, і я не знав, як продертися крізь ці ліси брудних рук і тіл.

Орфей розповідав мені, що в Аїді нестерпна спека, але мені тут було холодно. Він казав, що божеволів від тієї підземної тиші, але для мене тут було занадто гамірно. Він не міг тут знайти жодної душі, він відчував тут себе в порожнечі самотності, а я не міг позбутися тіл і тіней, які ходили за мною юрмами, нашіптуючи мені свої історії, посміхаючись своїми беззубими ротами, плачучи своїми важкими сльозами. Вони були справді схожі на струминки диму, що тремтіли і прагнули піднестися до небес, але були назавжди прикуті до підземного царства.

Помиляються ті, хто думає, що під землею ми про все забуваємо, що наше життя розчиняється в тумані всесвітньої матерії, що ми втрачаємо прив’язаності і знову стаємо частинками глухої нескінченності.

Це не так. Усю свою душу ми беремо з собою. Все своє пекло і весь свій рай ми беремо з собою.

Тут я знову зустрів свою матір.

Минулого разу її образ завдав мені болю. Тоді я не знав, що вона померла, тоді я не знав, що її вже немає серед живих.

Цього разу я шукав її очима в юрмищі сумних тіней. Я побачив її на пагорбі, вона дивилася, не зводячи з мене очей. Вона всміхалася.

Мертві йдуть у підземний світ із тим виразом обличчя, з яким покидали світ земний. Зазвичай це спокій. Іноді — жах. Часом — байдужість. Моя мати всміхалася.

Я підійшов до неї й провів пальцями по її тілу, я провів рукою крізь нього. Її тіло нагадувало прозорий водоспад, що мерехтить у повітрі. Тіла тіней прозорі, ти можеш проникнути в них, як хочеш. Ти можеш проникати в них усім тілом, заповнити їхній простір, ти можеш зробити так, щоб їхня шкіра стала твоєю і навпаки. Лише з тінями ти відчуваєш справжнє єднання.

Ти став сумніший, Одіссею. Я знаю, мамо. Навіщо ти знову прийшов сюди? Я мав відвідати своїх воїнів, вони віддали життя за мене, я благатиму в них прощення. Ти бачив Пенелопу? Вона пішла, мамо. Чому? Я не знаю. Вона надто довго чекала, Одіссею. Так, але вона могли би почекати ще трохи. Іноді, Одіссею, настає момент, коли не може бути жодних «іще трохи».

Я захотів обійняти її, але тіла тіней розчиняються перед тілами живих. У світі мертвих немає найважливішого: тут немає торкання. В ньому немає дотику тіл, тиску тіл, насолоди тіл. Ти не можеш відчути, як обличчя коханої людини притуляється до твоєї шиї, як її пальці торкаються твого підборіддя, як її дихання ковзає по твоїй щоці.

Вони приходять сюди без тіл — ані шкіри, ані м’язів, ані кісток, ані сердець, ані легенів вони вже не мають із собою. Все забирає вогонь, похоронне багаття, що краде у мертвих їхні тіла і не повертає ніколи.

Аїд — це світ без доторків.

Потім я зустрів їх. Своїх воїнів.

Вони пропливали повз мене, один по одному, і жах, страх чи недовіра проступали на їхніх лицях.

В Аїді до нас ідуть лише ті мертві, про яких ми думаємо, в страху чи в радості. Я думав про своїх воїнів довго, дуже довго.

Перед кожним із них я ставав на коліна, мій меч торкався землі, мої сльози текли по щоках, застрягаючи у густій бороді. Простіть мені, казав я їм.

Хтось проводив своєю прозорою рукою по моєму плечу. Хтось відвертався й пропливав повз мене. Хтось намагався мене обійняти.

Антифонт, якого зжер циклоп Поліфем, говорив мені про своїх доньок, яких він тут знайшов.

— Дякую тобі, Одіссею, смерть повернула мене до моїх дітей. Я не знав, що вони загинули. Я плакав через те, що вони померли, але я був радий, що вони знову зі мною. Смерть дала мені полегшення. Мені бракує їхніх торкань, мені бракує їхніх обіймів — уві сні я часто намагаюся обвити їхні тіла своїми руками, обвити своє тіло їхніми руками. Але тут немає доторків. Немає торкання шкіри до шкіри, тіла до тіла. Та я все одно радий, що бачу їх, і я радий, що чую їхні голоси. Це краще, ніж нічого.

Еврилох, чоловік моєї сестри, похмуро стояв навпроти мене.

— Як там моя дружина, Одіссею, як там мій дім, Одіссею, як там моя дружина, Одіссею, як там мій дім, Одіссею?

Він повторював це знову і знову, але що я міг йому відповісти?

Перимед, якого вбила Сцилла, дивився на мене з ненавистю.

— Ти вкрав у мене все, всі мої радощі, ти пам’ятаєш, як ти вмовляв мене плисти з тобою в Трою, як ти обіцяв золоті гори, як обіцяв побудувати мені дім і дати мені трьох наложниць. Де це все зараз? Ти ошукав мене, Одіссею, я залишився ні з чим, у порожнечі.

— Я теж, Перимеде.

Він плюнув мені в обличчя, але плювок перетворився на маленьку хмарку, проник у моє тіло і розчинився в ньому — а може, пройшов наскрізь, як троянська стріла дванадцять років тому. Я розумів, що не маю відводити погляду, що мушу взяти на себе це покарання, витримати його до кінця, витримати цю ненависть, що обпікає, залишаючи шрами на тілі.

Я шаную пам’ять кожного з вас, мої воїни, казав я їм. Я пам’ятаю ім’я кожного з вас. Я живу завдяки вам, а ви мертві через мене. Це найтяжчий тягар у моєму житті. Пенелопа пішла від мене, у мене більше немає дому, і навіть це не мучить мене так, як думка про вас. Тягар цей притискає мене до землі, і я стаю схожий на маленького краба, якого каміння притиснуло до піску.

Ти не винен, Одіссею. Ти винен, Одіссею. Хай боги благословлять тебе, Одіссею. Хай боги проклянуть тебе, Одіссею.

Тут були голоси, що мене втішали. Тут були голоси, що розривали моє серце на шматки.

Я прийшов сюди зустрітися зі своїми воїнами. Я прийшов сюди побачити свою матір. Я прийшов сюди, щоб забрати з собою Актеона.

Але мені, як і минулого разу, потрібен був віщун. Мені потрібен був Тиресій.

Минулого разу він розповів мені, як повернутися додому. Цього разу я запитаю його, чому дому мого немає. Чому Пенелопа не дочекалася мене. Чому мій світ спалили і зруйнували, чому його стерли з землі і з неба, чому його єдиним притулком стала моя душа.

— Ти дивишся у майбутнє, Тиресію, але чи так само добре ти дивишся в минуле? Ти дивишся у серце долі, але чи так само добре ти дивишся в серце жінки?

Як і тоді, я знайшов його біля брудних вод Стиксу, він дивився в глибину своїми очима, які нічого не бачили, крім того, що бачать безсмертні.

— Кажуть, Тиресію, що боги піднесли тобі дивовижний дарунок. Що вони подарували тобі можливість бути жінкою і бути чоловіком.

— Так.

— Кажуть, ти був жінкою аж сім років. Що ти пізнав жіночі радощі та жіноче горе.

— Так.

— Кажуть, що навіть Зевс питав у тебе поради.

— Так, Одіссею. Він питав про те, хто дістає більшу насолоду в коханні, чоловік чи жінка.

— І що ти відповів?

— Що жіноча насолода вдев’ятеро більша за чоловічу.

Стикс лив свої води між двома кам’яними стінами, мовчки, тихо і безупинно, вічна ріка, що завжди торкається забороненого. Тиресій слухав цю тишу, не промовляючи ні слова.

— Отже, жінки набагато щасливіші за чоловіків, Тиресію.

— Кожна радість має темний бік, небезпечний бік. Жіноча насолода вдев’ятеро сильніша, але й страждання її вдев’ятеро дужчі. Поштовхи радощів ідуть всім її тілом, зсередини, з самих глибин. Але поштовхи її болю теж огортають її всю, без залишку. Це дикі звірі, вони завжди знають, де шукати здобич. Жінки не просто відчувають насолоду чи біль, вони самі стають насолодою й болем. Туман затуляє їхні очі, вони не бачать більше нічого.

Чоловік щасливий, коли іде після кохання. Коли стрілу випущено, стрілок має піти. Кохання для нього починається і закінчується.

Жінка не знає, коли її кохання починається, вона не знає, коли воно закінчується. Вона й далі кохається з чоловіком, навіть коли його вже немає поруч. Коли вона готує їжу, коли засинає, коли нанизує намисто, коли купається в морі. Коли чоловік іде, вона втрачає частину самої себе. Бо він став нею, бо він злився з її тілом, бо він вирвав артерії з її серця та вставив свої.

Уперше за своє перебування в Аїді Одіссей відчув тепло. Кров бігла швидше його венами, душі померлих уже не видавалися такими холодними, як раніше. Мудрість Тиресія його зігрівала. Мудрість Тиресія пробуджувала його власну мудрість.

— Що більше радощів, то більше страждань, хіба ні, Одіссею? Радість жінки така сильна, що вона стає її полонянкою. Коли радість іде від неї, рана виникає на її місці. Порожнеча спускається з небес, порожнеча, яку ніхто й ніщо не може заповнити.

Все або нічого — ось таємний жіночий інстинкт. Жінка не може кохати чоловіка частинами. Жінка не може віддавати себе частинами, але й брати частинами вона теж не може. Чоловік може прийти до неї дощем, але настане момент, коли дощу їй буде замало. Коли їй стане потрібен той, хто цей дощ посилає. Весь, без залишку.

Жінці завжди здається, що вона отримує від чоловіка замало. Що він ховає в собі ще дещо. Чоловікові завжди здається, що він віддає жінці забагато. Що він мусить лишити собі ще дещо.

Я був щасливий тих сім років, коли був жінкою, Одіссею. І я був нещасний теж.

Одіссей дивився на сліпого старця; він дивився на темні води Стиксу. Слова Тиресія огортали його, темні кімнати його життя наповнювалися промінням світла, він починав розуміти те, чого давно не міг зрозуміти.

Але коли він дивився на річку, в його душі народжувався сумнів, і межі, проведені цим старим сліпцем, раптом знову стали стиратися.

— Хіба в чоловічих серцях не те саме, Тиресію? Хіба щастя й нещастя не переплітаються в них, немов два голоси, високий та низький? Хіба не це переплетення дає глибину, дає те, що важливіше за щастя й нещастя — наповненість та рівновагу, навіть якщо їх пронизано болем?

Тиресію, ти так багато знаєш, ти мудрий, ти бачиш те, чого не бачать тілесні очі. Але в одному я не погоджуся з тобою. Кохання чоловіка теж ніколи не закінчується. Його кохання — це стріла, справді, але випустивши її, він сам іде за нею. Летить, біжить, ходить землею й шукає, де вона впала. І його теж розтинає відчай.

Скажи мені одну річ, Тиресію. Пенелопа, моя дружина, не прийняла мене після двадцяти років відсутності. Я чекав її на березі п’ять місяців і шість днів. Я шукав її в інших землях, я питав жерців і царів, я молив богів, щоб вона з’явилася біля мене. Я приніс двадцять три жертви. Що сталося з нею, Тиресію? Як я можу її повернути?

— Пенелопа втомилася чекати, Одіссею. Настає мить, коли крапля, що падає в амфору, наповнену по вінця водою, перевертає її.

Жерці Посейдона розповіли їй про Цирцею, Навсикаю та Каліпсо. Вона зрозуміла, що чекати немає сенсу. Чи має вона чекати на чоловіка, який віддав частину себе іншим жінкам? Чи має вона чекати на чоловіка, який належить їй тільки однією рукою, тільки одним оком, тільки однією частиною свого серця? Все або нічого, сказала собі Пенелопа. Ти не зміг віддати їй усе. Тому ти не матимеш нічого.

— Вона знайшла собі іншого?

— Так, Одіссею. Але це не смертний.

— Хто ж він?

— Це бог. Щоб повернути Пенелопу, тобі треба вступити в бій із богом.

Його звати Діоніс.