Ловець океану. Історія Одіссея

Троя

Три місяці минуло відтоді, як я вийшов з Аїду.

Душа не може покинути царство мертвих сама, за нею мусить спуститися смертний.

Я, Одіссей, був смертним, який спустився за Актеоном. Ми разом сіли в човен і поплили водами Стикса. Тіло повернулося до нього, коли перше проміння сонця торкнулося його тіні. Тієї миті я мав заплющити очі.

Людські тіла — творіння сонця і води. Обох їх немає в Аїді.

Коли ми виплили на сонячне світло, я поглянув на цього хлопця. Він був іще дитям. Але його очі бачили красу божества. І гнів його теж. А на дні гніву вони бачили милосердя.

Артеміда попросила мене відвезти Актеона на острів Делос. Там Лето народила їх з Аполлоном.

Ми дісталися туди за десять днів. Актеон мав зібрати оберемок маків, залишити частину на вівтарі Аполлона, піднятися невеликою горою, спорудити з кількох каменів вівтар Артеміди, покласти маки на нього. Чекати полуночі. Вона мала прийти до нього.

Той, хто бачив красу богів, або вмирає, або стає особливим.

Море тримало мене у своїх велетенських руках, я був комахою, яку воно може розчавити одним непомітним рухом, коли тільки йому заманеться.

Питання лише в тому, чи справді воно знає про моє існування, щоб хотіти моєї смерті.

Іти назад складніше, ніж іти уперед. Ти ніби знаєш місцевість, але тебе гризе біль, відчуття того, що ти лише повертаєшся туди, звідки прийшов. Що твоє життя і твій шлях не варті нічого, бо ти маєш згорнути його, наче килим, що його подарували батькам у день твоєї появи на світ.

Частині людей, яких я забрав у Цирцеї, я знайшов кораблі, що рушали в їхні країни. Частину цих людей я зоставив у Спарті та в Мікенах, тут вони хотіли почати нове життя.

Частина лишилися зі мною, вони теж хотіли плисти до Трої. Ніщо більше не пов’язує нас зі світом, окрім тебе, Одіссею, казали вони мені. Я обіймав їх мовчки.

У Спарті я знайшов собі кількох гребців і лучників. Вони видавалися надійними, хоча я знав, що можуть зрадити мене, коли цього захочуть. Саме тому я хотів дати їм якнайбільше доброти. Можливо, іншої вони не побачать.

Одного ранку я помітив маленьку лінію на обрії, схожу на вузенький клапоть землі. Я спрямував туди свій корабель, сподіваючись побачити острів, де міг стати на ночівлю.

Але що ближче я підпливав, то більший був мій подив.

Це не був острів, це було величезне дерево, що стовбур його ріс із самого моря, що крона його здіймалася над водою і була завбільшки з десять моїх кораблів.

Я ніколи не бачив таких потужних дерев. Земля Греції суха і спрагла, вона переповнена болем та жаром, вона чекає на вологу весь рік, і коли ця волога приходить, вона всотує її швидко, за кілька митей, немов її ніколи не існувало.

Мені розповідали про дерева півночі, які стоять на чорних плодючих землях, які п’ють майже щодня, які дістають небесну вологу так само просто, як сонячне світло. Мені розповідали про дерева півночі, які тягнуться до небес, і їхні крони плетуть інше небо, темне небо, зелене небо.

Але це дерево було ще більше, більше за будь-які образи, що я мав у своїй голові, його стовбур був як скеля, його крона була як велика гора, і мені здавалося, що воно є шляхом у небеса.

Я почав здійматися ним, його гілки були товсті й міцні, вони росли поруч одна з одною, пропонуючи сходи для мене, довгі та звивисті сходи в небеса, і я відчував, як якийсь магніт тягне мене вгору.

З кожним новим рівнем, з кожним новим кроком якесь знання входило у мене, знання всесвітнього співчуття, знання теплоти, знання прощення, знання суворості до себе.

Я підіймався над рівнем свого життя, з кожним кроком угору я розумів його чимраз краще, все моє існування розкривалося переді мною, як країна з морем, із островами, зі скелями та протоками, і я ясно бачив, де мій особистий рай, а де моє особисте пекло.

Серцем я відчував, що треба піднятися якнайвище, що мене тягне на саму вершину, і з неї я побачу найголовніше, з неї я побачу свій найбільший біль і свою найбільшу провину, точку, з якої все почалося і в якій все має завершитися.

Я піднявся на самісіньку вершину цього величезного дерева. І я побачив її.

Я побачив Трою.

Це були контури землі, на якій провів десять років.

Десять років війни, десять років безглуздя, десять років життя там, де всі тебе вважають чужинцем.

Тоді, у минулому житті, я часто відпливав у відкрите море у пошуках риби та самотності. Я мав час вивчити цей берег, у всіх його деталях, лініях та кольорах. Я мав час зробити його своїм, з’єднатися з ним так, як люди з’єднуються зі своїми друзями чи своїми ворогами.

Плавний, як рука, покладена на море, гнучкий, як тканина, що її складки стали каменем, без високих гір, без неприступних скель, мирний, він тихо запрошував до себе, він сам відкривав перед тобою обійми гостинності.

Троя-земля була доброю і доступною.

І тому Троя-місто була неприступною та відчайдушною.

Людина часто змушена виправляти помилки богів. Завелика любов знищує смертних. Вона стирає відчуття небезпеки і робить тебе беззахисним.

Троя-земля була тихим райським садом. Троя-місто була жорсткою фортецею, що нікого до себе не підпускала.

Була, але більше не є.

Війна — найвеличніше у життя чоловіка і найбезглуздіше теж. Кожен вигадує свою причину, через яку він воює, кожен сполучає свої рани і почуття, щоб вигадати собі пояснення, щоб сплести візерунок потрібних слів у своїй голові. Потрібні високі ідеї, щоб виправдати жах.

Остерігайся високих ідей, Одіссею, це хижаки, що несуть морок на своїх спинах, казав я собі. Що вища ідея, то більший жах вона виправдовує. Бо життя не потребує виправдання, і кохання теж. Виправдання потребує тільки смерть і ненависть. Виправдання потребує тільки те, що виправдати неможливо.

Тепер я знову опинився біля цього міста, яке я знищив. Мене прославляли за мою знахідку, за мою хитрість, за цього дерев’яного коня, якого я придумав і який став для троянців вісником смерті. Про мене складали пісні, й боги нашіптували мені, що про цю хитрість пам’ятатимуть майбутні покоління.

Але чим я можу пишатися? За що мене прославляти? Троянці десять років билися проти дванадцятьох армій. Заради чого? Заради кого? Заради хіті чоловіка, у якого вкрали жінку, заради його ненависті, заради його спокійного сну?

Ми не змогли перемогти троянців силою, але зуміли їх перемогти підступом, слизькою оманою, ганебною хитрістю.

Понад десять років минуло відтоді, як я покинув це місто. Я наближався до нього, і серце моє стискалося від болю. Стіни були зруйновані, брама зламана, все навколо поросло травою. Жодного воїна на стінах, ніхто не зустрічав гостей, ніхто не відчиняв брами і не зачиняв її.

Кози та вівці ходили вулицями міста, селяни та жебраки сиділи під стінами, брудні жінки годували своїх дітей, худих і змучених. Палац і досі стояв почорнілий від полум’я. Дрібні торгівці продавали на ринку старі речі та гнилу їжу. Місто спало, не прагнучи пробудитися. Чи лишилися тут правителі? Чи лишилася тут гордість?

Я піднявся на велику башту, я поглянув униз, я крикнув щосили: Троє, Троє, чи це ти, чи я впізнаю тебе? Я Одіссей, той, хто зруйнував тебе, той, хто увів тебе в оману, той, хто сплюндрував тебе. Я готовий зустрітися з тобою в чесному бою, ти і я, чоловік і місто, всі ви, мужні мешканці, виходьте на двобій, вгамуйте свою жагу помсти, вгамуйте свою ненависть до того, хто позбавив вас теперішнього і майбутнього.

Але ніхто не відповів мені. Вони не чули мене. Може, вони вже не знали, що таке Троя? І хто такий Одіссей?

Я кричав довго, аж поки сонце почало тонути в морі. Люди були глухі до моїх слів. Троя померла. Трої більше немає. Те, що я бачу, — це лише мовчазний скелет мертвого тіла, яке дикі звірі розтягнули на шматки.

Коли я піднявся до палацу, сморід увірвався в мої ніздрі, сморід жебрачих тіл, гнилих овочів, років розкладання. Нога царя давно не ходила по цьому камінню. Дух величі помер тут давно, і я відчував запах його мертвого минулого. Троє, Троє, ти програла мені, але ти могла бодай зберегти гідність. Ти не здатна навіть ненавидіти.

— Стань їхнім царем, Одіссею.

М’який чоловічий голос вирвав мене з мого смутку.

— Стань їхнім царем, — прошепотів він.

Я обернувся і побачив чоловіка у чорному гіматії, що накривав його тіло з головою.

Я не знав, хто це, я ніколи досі не чув цього голосу, але відчував, що він промовляє до глибин моєї душі, що він поселяється десь глибоко у моєму серці.

— Стань їхнім царем, — знову сказав чоловік.

— Але чи може той, хто завдав болю, стати царем? — запитав я.

Чоловік мовчки підійшов до мене. Він зняв свій гіматій і надягнув на мої плечі. Він загорнув моє тіло в чорну тканину.

Коли ти бачиш незнайомця, будь добрий із ним, бо це може бути бог, — казав мені колись Теоклімен.

Коли ти бачиш незнайомця, будь чемний із ним, бо грубості боги не пробачають.

— Ти завинив перед ними і ти спокутуєш провину, — сказав чоловік. — Ти станеш їхнім царем, ти пробудиш їхні душі, ти відновиш їхню славу. Рука, що карає, є рукою милосердною, чи не так, Одіссею?

Я відчув силу його слів, я відчув силу матерії, що мене огортала. Ця тканина була душею самої Трої, вона прив’язувала мене до себе, вона огортала мене собою, вона вже не воліла мене відпускати. Душа всього міста була в цьому чорному плетиві, вона тримала мене міцно, вона не хотіла мститися мені, але я розумів, що просто так вона мене не відпустить. Я мусив щось зробити для неї. Я мусив стати її частиною, плоть від плоті, серце від серця.

Чоловік підніс свої руки до моєї голови. У руках був вінок із миртового листя. Він поклав його на мою голову.

— У цей плащ вплетене волосся троянських царів, від Теукра до Пріама. Сила життя міститься в ньому, сила їхніх голів і їхнього сімені. Тепер він твій, Одіссею. Тепер сила Трої належить тобі.

Я тільки зітхнув і набрав повітря в легені.

— Ти теж тепер належиш їй, Одіссею.

Я подивився на місто, яке ворушилося піді мною, чекаючи на мої перші слова.

— Прийде час, коли ти зможеш звільнитися. Бо ми звільняємося від минулого лише тоді, коли висихають сліди крові, що ми на ньому залишили.

І знову Одіссей піднявся високою баштою, і знову кинув погляд на троянців, і знову він набрав повітря в легені.

І всі розступалися перед ним, як перед великим володарем, а деякі падали перед ним і обіймали його коліна. Подив був у їхніх очах, подив, страх і захоплення.

Він відчув, як увесь цей натовп став слухняний йому, став продовженням його тіла, став його диханням. Він відчув, ніби є початком і духом великої річки, і вона потече на північ чи на південь, і вона стане на задні лапи перед усім світом, якщо він захоче.

— Слухай мене, Троє. Тепер я твій цар, волею Афіни, волею Зевса. Я тебе зруйнував, я тебе відбудую. Рука, що карає, є рукою милосердною. Слухай мене, Троє.

Натовп заревів із болю та щастя, і Одіссей відчув у ньому радість людську і плач людський.

Він відчув силу каміння, міцність мурів, хоробрість сердець — усе те, що він украв колись у цих людей, і що тепер повертав, нічого не жаліючи, ні про що не шкодуючи.

Троя була містом, у якого вирвали серце, і Одіссей став цим серцем. Троя була містом, що його розум заснув, і Одіссей став цим розумом. Його голос зігрівав, він вселяв впевненість, він заспокоював, він давав глибину.

— Погляньте на море, троянці, хіба воно колись засинає? Хіба воно колись втрачає свою волю? Робіть, як море, дихайте, як море.

Удари долі нас знерухомлюють, роблять нас застиглим камінням, і ми сідаємо на теплу землю і обхоплюємо голову руками. Ми можемо так провести день, чи місяць, чи рік, чи десятиліття, але так ми набираємося сил, наше внутрішнє небо робить велике коло, наше внутрішнє сонце сідає і проходить під землею, занурюється в море темряви, але виходить знову на поверхню — гостріше і яскравіше.

Не втрачайте надії, кажуть вам ваші мудреці. Але я кажу вам: втрачайте надію, якщо вона померла. Ви можете вбити надію, ви може зануритися у відчай, чорна кров тектиме вашими венами, смак гіркоти поселиться на ваших вустах, але знайте: це не кінець. Кожен біль, кожне страждання, кожна безнадія має нашіптувати вам: це ще не кінець, це ще не смерть, і ваше внутрішнє небо скоро закінчить своє підземне коло, скоро пройде палац темряви, скоро завершить цикл, і ви знову побачите зорі над головою.

Втрачайте надію, якщо вона померла, не бійтеся відчаю, якщо він поглинає вас, якщо більше нікого поруч немає, бо хай краще відчай тримає вас за руку, ніж ніхто і ніщо, хай краще відчай сповнює ваше серце, ніж порожнеча. Але знайте, що відчай минає, як минає зима, що душі наші мають свою весну, свої часи цвітіння, і що вони завжди приходять після часів холоду. Любіть свій відчай, бо за ним приходить радість, любіть свою зиму, бо за нею приходить сонце.

Троянці тягнули каміння зі скель, дерева з лісів, будували кораблі, плели вітрила, навчалися кидати списи і стріляти з лука, керувати кіньми та тримати стрій. Вони укріпили мури, зміцнили браму, поставили воїнів на стінах, і місто тепер знову стало неприступне. Місто здіймалося поволі, наче великий кінь, поранений вовками та лисицями, який підводиться на ноги, хоч був на межі смерті.

Скоро буде війна, казав Одіссей. Люди божеволіють, я відчуваю це у повітрі, у вітрах, у хмарах, а коли люди божеволіють, вони починають воювати. Коли ти втрачаєш розум, ти хочеш знищувати, бо нічого більше робити не можеш, бо тобі соромно жити, тобі соромно, що існує життя, твоє та чуже. І тому хочеш стерти це життя з поверхні землі.

Трою було зруйновано у війні за жінку, але зараз прийдуть інші війни, чорніші, нещадніші, безглуздіші. Про мою війну з вами напишуть красиві слова, але про наступні війни слів не напишуть, бо вони не зможуть передати всього того мороку. Готуйтеся, мої троянці.

Ми маємо витримати.

Чорна армія прийшла під Трою. Ніхто не знав, звідки вона. Ніхто не знав, куди вона йде.

Вона вселяла страх і безум.

Інколи настає час, коли люди хочуть смерті більше, ніж вони хочуть життя, казав Одіссей. Інколи приходить час, коли ти хочеш руйнувати більше, ніж створювати.

Щодня Одіссей виходив зі своїми воїнами на поле бою перед містом, не знаючи, чи він повернеться. Щодня він повертався, та неспокій пронизував залізом його серце: чи не вторгнеться чорне військо вночі, думав він, чи не ввійде воно сюди тихою змією, як він сам колись проникнув у нього, з підступом, із хитрістю, з цим незграбним дерев’яним конем?

Щодня він підходив до своїх воїнів, малих та великих, заможних і жебраків, кривих та вродливих. Він говорив із ними про їхні життя. Про їхніх жінок і дітей. Про їхні оселі, про їхні радості.

— Тримайте те, що ви любите, з собою. Ближче до свого серця, ближче до теплоти.

Кожного дня ви йдете туди, звідки може не бути повернення. Вчора ви бачили своїх коханих, і цей погляд міг бути останній. Впустіть це відчуття в своє серце, дайте йому стати рослиною, дайте йому стати деревом. Що ви відчули? Хвилю кохання, океан ніжності.

Стріла незворотності проколює ваше серце. Стріла розуміння, що цей погляд, ці торкання, цей цілунок ніколи вже не повернуться. Впустіть цю думку в свої серця.

Обійміть своїх коханих обіймами, які у вас народжуються зараз. Поцілуйте їх поцілунками, які у вас народжуються зараз.

Тримайте ці почуття в своєму серці, візьміть їх із собою на поле бою, зробіть із них мідні обручки, надіньте їх на свої пальці, торкайтеся їх, коли вам боляче. Ніхто не має права забрати у вас любов. Ніхто не має права забрати у вас тих, кого ви любите.

Коли воїни йшли на поле бою, сльози наверталися на їхні очі, важко ставало в їхніх легенях, це були сльози любові, це була важкість незамінності, легка важкість незамінності їхніх життів і життів їхніх коханих. Ніщо не було для них сильнішого за ці сльози, вони робили їхні тіла і їхні душі міцними, вони перетворювали їхню шкіру на залізо, і вороги боялися цих сліз, і чорна армія боялася цього виразу на їхніх обличчях, виразу стійкості, зосередженості — і доброти.

Щовечора Одіссей підіймався на башту і говорив із троянцями.

Щовечора він називав імена загиблих, не пропускаючи жодного.

Він брав гілку оливкового дерева, називав ім’я воїна тричі, робив довгу паузу, наповнював повітря очікуванням і тишею. Тиша теж може бути повнотою, говорив він, наповніть свої душі тишею, так, щоб вона лилася назовні з вас, щоб вона наповнювала ваші домівки і ваші вулиці. Тиша має бути в’язка і густа, відчуйте її на дотик, випийте її, зробіть її частиною себе. У цій тиші живуть душі померлих, у тиші живуть їхні слова, як новонароджені діти, дайте їм вижити, годуйте їх своєю теплотою, нехай ця тиша завжди буде з вами, пам’ять у серцях краща, ніж могили в полі, тиша у душах краща, ніж пам’ятники з каменю.

Він називав померлих на імена, десятки й сотні за день, тричі вимовляючи ім’я кожного, і після кожного впускав тишу в місто, і вона жила в ньому, як кішка, ходячи від дому до дому.

Ніколи не живіть у страху, казав Одіссей. Ніколи не дозволяйте ув’язнити себе, посадити себе у клітку. Ви можете жити у відчаї, відчай творить великі речі, відчай несе вас уперед, безнадія й крик дають вам сил, але тільки страх поневолює, тільки страх знесилює, тільки страх перетворює вас на мушлю, в якій ви знищуєте себе, в якій ви стаєте своєю єдиною жертвою.

Не впускайте злості та ненависті в свої серця. Впускайте доброту. Бо злість поневолює, а доброта вивільняє.

Свобода не може бути злою, троянці, бо ненависть прив’язує, а любов розв’язує. Тільки доброта рухає вас уперед, тільки доброта.

Злість — це стріла, що ранить того, хто стріляє. Ненависть — це змія, яка кусає себе за хвіст, але не як початок і завершення усього, а як просто завершення.

Якщо хочете бути сильними, будьте добрими.

Щовечора троянські жінки приходили до воїнів, щоб торкатися до них.

Щовечора вони віддавали чоловікам свої руки і свої пальці, проводячи ними по чоловічих тілах, розслабляючи їхні м’язи, даруючи їм головне відчуття, що його прагне людське тіло: дотик, просте торкання одного тіла до іншого тіла, струм насолоди між двома планетами.

М’яко тиснучи, вони шукали вузлів на чоловічих тілах — вузлів-пагорбів, вузлів-ран, вузлів-напружень, де сходилася чоловіча енергія, де вона чіплялася за матерію, де вона кидала якір.

Торкайтеся цих вузлів, казали старі жінки молодим, торкайтеся й гладьте їх, обводьте їх пальцями, накривайте їх долонями, тисніть на них мізинцями — але не давайте їм напружуватися.

Знайте, жінка має створити з чоловіка пір’я. Знайте, жінка має зробити з гори рівнину. Знайте, у кожному чоловікові є дитина, і в кожній жінці є мати цієї дитини.

Знайте, казали старі жінки, що смерть приходить на полі бою до тих, хто має на тілі місця тривоги. Вони — кільця, за які смерть чіпляється своїми гачками, за які вона бере у полон своїми мотузками і тягне чоловіка крізь поле бою, безпомічного.

Розтирайте їхні тіла, віддайте їм свою ніжність і своє тепло, не шкодуйте його на воїнів, бо ваша доброта — це їхній захист.

Бо ваша доброта — це їхня сила.

Тут, у Трої, Одіссей писав листи. До моря, до богів, до самого себе.

Діла твої звільнять тебе від пристрастей, кажуть мудреці. Ти мусиш діяти, щоб забути страждання, кажуть старці.

Але в мене все інакше, писав Одіссей. Троя поставала з попелу, і моя пам’ять про Пенелопу поставала з попелу разом із нею.

Життя — як дуга лука. Кінці її — твої точки опори. Вони ніколи не зустрінуться, вони завжди по різні боки океану, як чорне та біле. Вони — твоя суперечність. Але ти не можеш без неї жити. Кожен із нас розділений навпіл. Дві половини, два полюси, два бажання, два шляхи, що йдуть у протилежних напрямках. Лише тятива їх примирить.

На одному краю мого життя була Троя. На іншому Пенелопа. На одному боці війна, на іншому — кохання. Жоден інший смертний не зможе їх з’єднати. Плечі лука занадто тугі.

Але що ближчий я ставав до війни, то ближчий я був до любові. Мій шлях від Ітаки назад до Трої — це шлях додому. Що далі я був від Пенелопи, то ближчою вона ставала до мене. Ми кохаємо крізь відстань, ми любимо крізь океан. Ми штовхаємо свій корабель крізь прірву і по той бік прірви зустрічаємо тільки нас самих.

Шлях до себе самого лежить через безодню. Ти мусиш пливти, ти мусиш стрибнути, ти мусиш летіти, щоб знайти самого себе.

Щоб зберегти кохання, ти всього лише маєш впіймати вічність. Зловити свій океан. Посадити неможливість у клітку. Якщо не можеш бути з коханою в тілі, будь із нею в серці.

Життя — це маска, і коли її знімаєш, бачиш або любов, або пустелю. У пустелі ти можеш кричати, але любов дасть тобі все зрозуміти без слів.

Коліно болить, сьогодні я спатиму добре.

Пенелопа прийшла до нього вві сні.

Цієї ночі вона опинилася тут, поруч із ним, і Одіссей відчув, як тремтить її тінь від полум’я олійної лампи. Він відчув м’якість її погляду, якого не бачив понад двадцять років.

— Пенелопо, ти знову тут, ти знову дивишся на мене. — Так, Одіссею. — Як давно я тебе не бачив. — Так, Одіссею. — Прости мені. — І ти мені, милий. — Я не мав сил бути біля тебе вчасно. — Я не мала сил дочекатися тебе. — Я зрадив тебе. — Я зрадила тебе. — Я знову хочу бути з тобою.

Вітер, теплий вітер огортав її тіло, перетворював її золоте волосся на водоспади, на струминки повітря, що падали з неба на землю, вся вона говорила, її очі говорили, її дихання говорило, її руки говорили — але її слова мовчали.

— Я знову хочу бути з тобою.

Він дивився на неї і ледь не плакав, але сльози його не були слізьми втрати, а слізьми захвату, горло його стискалося в спазмах, але це були спазми не відчаю, а подиву.

— Я знову хочу бути з тобою.

Подив пронизував його серце, подив від цієї краси, що розкривалася перед ним, яку він бачив завжди, але якої він не бачив ніколи, як велика троянда, символ нескінченності, точка, в якій розкривається всесвіт, найменше, в якому розкривається найбільше, і єдине питання звучало в його голові, як це можливо, як це тільки можливо, як така краса можлива, як, і він розумів, у чому щастя, ця мудрість прокрадалася в його мозок крізь заборони, прослизала в його душу крізь внутрішні мури, — щастя у тому, щоби бачити красу, яка неможлива.

Щастя у тому, щоби хоч раз у житті бачити неможливу красу, красу, від якої ти втрачаєш дар говорити, від якої ти стаєш на якусь мить звіром, безсловесним звіром, яка тебе шокує, від якої ти тремтиш, яка кидає тебе в світло і морок, від якої ти червонієш, від якої тебе трусить, від якої холод наповнює твої груди, а потім тепло, а потім знову холод, красу, від якої ти стаєш каменем, а потім рослиною, а потім твариною, а потім людиною, а потім ангелом, а потім зорею.

Пенелопа, така рідна йому, така знайома йому, така близька йому, була далекою і незнайомою, була чистою красою, чистим творінням, прекрасним і недоступним.

Я хочу бути з нею. Але я більше не буду з нею.

Так говорив Одіссей до себе самого. Гірку істину промовляв він до себе самого.

Уперше в житті Одіссея полонила краса, що нею він вже не прагнув оволодіти.

Уперше в житті він просто дивився. Він не хотів бути володарем. Він не хотів бути полоненим. Він просто дивився.

І радість, як море, огортала його.

Коли Одіссей повертався у царський палац після смертельного бою, він лягав на підлогу і дивився на щити, що висіли під високою стелею.

Ввечері місяць підіймався над чорними деревами, і тоді до зали палацу входили жінки, схожі на білі хмари.

Вони огортали воїнів диханням, вони занурювали їх у свої запахи, як у тепле озеро, вони цілували їхні давні рани, вони давали воїнам напитися своїх подихів.

Їхні довгі тонкі пальці ковзали обладунками, і здавалося, ніби вони проникають крізь них, як тонкі стеблинки молодих квітів.

Потім заходилися легкі цілунки, у щоки, у плечі, у пальці, і все починало підійматися в цих втомлених чоловіках, в їхніх поглядах поселявся туман, їхні тіла наповнювалися дощем.

Жінки повільно скидали з себе одяг, і їхні тіла були білі як молоко.

Вони знімали з воїнів обладунки, торкалися диханням їхніх плечей, вливали легкі стогони в їхні груди, поглинали їхні тіла, як туман поглинає ліс.

І тільки Одіссей лежав у кутку, дивлячись у стелю, прикрашену щитами воїнів, немов твердими залізними серцями.

Він згадував про свою довгу подорож, він згадував жінку з золотим волоссям, він згадував її погляд, що пронизував його болючіше, ніж списи ворогів, і він розумів, що його кохання сильніше за його життя.

Йому здавалося, що він уже в царстві мертвих і більше не може померти.

Одна з жінок схилилася над ним, проникала в його вуста своїм язиком, брала його пальці в свої губи, занурюючи їх углиб.

Вона була доброю та ніжною, і сльози виступили на очах Одіссея від вдячності.

Він заплющив очі і спробував переконати себе, що тримає у своїх руках Пенелопу.

Але хіба можна наблизити далеке? Хіба можна вкрасти неможливе?

Одіссей розплющив очі і дивився на щити під стелею, схожі на великі залізні серця.

Він ніжно погладив жінку по волоссю, підняв її до свого обличчя, увійшов в її м’які губи своїм диханням. Він опустив її голову собі на груди. Вона вдихала його запах, він видихав свою скорботу. Щастя й нещастя поселилися в його серці водночас. Його огортала радість, його пронизувало горе.

Життя текло його венами, долаючи перепони, спускаючись бурхливими водоспадами. Радість і горе, щастя і смуток сплелися в ньому, як два дерева, єдині та неподільні.