Ловець океану. Історія Одіссея

Навсикая

Хто ти, чоловіче, схожий на морського монстра?

Обліплений піском та мулом, весь у подряпинах, у крові, що запеклася на грубій шкірі? Чи вмієш ти говорити? Чи вмієш ти дихати, як люди? Чи живеш у глибинах, серед акул та морських їжаків?

Я Навсикая, донька Алкіноя, царя феаків, люблю лаванду і сонце, щоранку підношу руки до неба та уявляю, що торкаюся пальцями білих хмар, радію сміхові своїх служниць, маю золоту рибку. Але ніколи, ніколи я не бачила морських страхіть.

Рік тому знайшла я тебе на узбережжі, ти був страшний, але мій страх спокусив мене.

Ми полоскали одяг у гирлі річки, що впадала у море, я хотіла, щоб одежа моєї родини була яскрава і чиста, я хотіла, щоби сукні мої були білі, як світло Титона, бога яскравого сонця — адже я, царівна Навсикая, чекаю свого нареченого і думаю про нього, хоч доля тримає в таємниці від мене його обличчя та його ім’я.

Раптом із маленького лісу біля берега вийшов чоловік, вкритий піском і засохлим мулом; кров запеклася на його шкірі. Він прикривався оливковим гіллям і тростиною, жодного клаптика одягу не було на ньому, і навіть листя не могло приховати від нас його соромоти.

Усі мої служниці розбіглися, налякані, — але тільки не я. Я була непорушна, мені було страшно, дуже страшно, але я царівна, я донька Алкіноя, мій народ сміливий та відважний, мої брати воїни та мореплавці, хіба мені личить кричати, коли я бачу морських монстрів?

Він двічі глянув на мене, і ластівка торкнулася мого серця. Очі цього страхіття були добрі, в них світилося море, в них плавали білі хмари.

Потім він став говорити. О, боги, я ніколи не чула таких слів. І хіба вміють морські страховиська так говорити? Хіба вміють вони відчувати?

Твоя краса зачарувала мене, казав він. Найкращі чоловіки Греції боротимуться за тебе, казав він. Боги, мабуть, уже приходять до тебе вві сні, казав він.

Я веліла своїм служницям дати йому вбрання, нагодувати його, намастити його тіло оліями та привести його до мене.

Він відмовився від допомоги, він сам занурився в річку, відмив себе від бруду, сам намастив своє тіло оліями та пахощами, сам причесав себе та одягнув.

Коли після цього він підійшов до мене, я зрозуміла, що він особливий. Що переді мною чоловік, який говорить з богами. Він уже не був схожий на морську потвору, але страх і далі пронизував моє серце.

Я попросила його почекати в гаю недалеко від міської брами, там росли чорні тополі, там був сад мого батька; я не хотіла, щоб городяни бачили цього дивного чоловіка зі мною. Ходитимуть пусті чутки, що засмутять мене.

Він зробив так, як я його просила, зачекав у саду, а потім зайшов до брами мого міста, пішов просто в палац до мого батька та матері, обійняв мамині коліна за старим звичаєм, схилив голову перед моїм батьком.

Тато каже, що він цар Ітаки і його знають усі греки. Тато каже, що він підкорив Трою і лишився живий у битвах з морськими потворами.

Я побачила його знову наступного дня, в дорогих одежах, у перснях і прикрасах. Його волосся було зачесане назад і пахло лавандою. Він був інший, але погляд його був незмінний. Море світилося в ньому, в ньому плавали білі хмари. Ластівка торкнулася до мого серця знову.

Я люблю його не за те, що він мандрівник. І не за те, що він цар Ітаки і його знають усі греки.

Я люблю його за те, що він вселив у мене страх. Перший страх у моєму житті. Цей страх затремтів у мені, мов птах у клітці, змахнув крильми, торкнувся до мого серця, завдав мені болю. Але я полюбила його.

Одіссей, великий мандрівець, зробив мені страшно. І за це я полюбила його.

Усе в житті пускає коріння. Не лише рослини. Люди теж, і їхні серця, огорнуті радістю та стражданням.

Що таке коріння? Це щось чуже — те, що вдирається у тверду землю, риє в ній ями, завдає їй ран. Це те, що чіпляє її, прив’язує до себе, не дає їй дихати, зневолює її, висмоктує з неї соки.

Люди люблять говорити про своє коріння, що ним вони приростають до свого дому. Але що відчуває земля, в якій вони риють тунелі для себе? Який біль вона відчуває, коли її пронизують чужі кігті?

Страх, що пронизав мене, коли я вперше побачила Одіссея, був його першим кігтем, був його першою стрілою. Я стала його землею. Він пускав у мене себе, він проростав у мене. Він оселився в мені, він набирався сил завдяки мені, він пив мою вологу і мою чистоту.

Коли чоловік дарує тобі кохання, ти береш у руки маленького звіра, тепле озерце життя, в якому б’ється чуже серце, і кладеш собі на груди. Хай два серця стануть одним, кажеш ти собі. Але звір виростає і стає хижаком. Твого серця він уже не потребує. Він його з’їдає швидко, без вагань.

Алкіной, мій батько, сказав мені, що я стану дружиною Одіссея. Це неможливо, заперечила я, у нього є Пенелопа, він пливе до неї десять років, весь світ про це знає. Так, але Пенелопа далеко, казав Алкіной. Ти посядеш її місце.

Одіссей і справді дивився на мене не так, як інші. Кожен його погляд був новим корінцем, кожне його слово чіпляло за новий краєчок землі, кожна усмішка прорізала тонку борозну в моїй землі.

Я засинала з думками про нього і прокидалася з думками про нього. Сон — це лише пауза у пристрасті, можливість відпочити. Ти прокидаєшся і починаєш мелодію з ноти, що нею закінчила ввечері. Та сама нота, вона просто заснула разом із тобою.

Хіба можлива в голові закоханого думка, якщо вона не про коханого?

Одіссей навіював мені страх. Коли я бачила його, все моє тіло сповнював холод. Але одночасно тепло розливалося внизу живота, немов гаряче озеро, мій страх переростав у радість. Я не могла поворухнутися, я боялася, я підносила очі до неба, але мені було добре, я відчувала м’який захват, і усмішка розтікалася по моєму обличчю, як вода по камінню.

Щотижня мій батько влаштовував бенкет, а коли всі напивалися вина, випроваджував гостей додому, і тільки ми удвох залишалися у великій залі палацу.

Тиша наповнювала землю, ми сиділи вдвох за великим столом, Одіссей брав мене за руку та вів до великих пуховиць біля вогнища, сідав на них, садовив мене поруч, брав моє обличчя в свої руки і довго дивився на нього. Страх поселявся в моїй душі. Він пив, ще і ще, він ішов у пошуках вина, а я бігла по сходах нагору, ховалася в маленькій кімнатці та зачиняла за собою двері. Він співав пісні та сумував, а я сиділа тихо нагорі й не могла поворухнути пальцем. Він для мене залишався морським монстром.

Я боялася віддати себе йому. І тому так хотіла віддати себе йому. Страх і бажання сплелися в мені, і я не могла відрізнити одне від одного. Холод вгорі живота, тепло внизу живота.

Відійди від мене, Одіссею. Візьми мене, Одіссею.

Одного разу, коли він вкотре пішов по вино, я знову побігла сходами нагору. Відчинила кімнату, тихо зайшла до неї, зачинила за собою двері, повернула ключ у замку.

— Чому ти тікаєш від мене?

Я завмерла.

Голос промовляв пошепки, він був зовсім поруч. Його дихання зігрівало мою шию. Одіссею, ти дихаєш, як мій страх.

Я вхопилася рукою за ключ, намагаючись відімкнути двері й утекти. Але його рука стиснула мій зап’ясток, іншою рукою він затулив мені губи, тілом він притулився до мене і притиснув мене до дверей. Я вдихала його запах.

Спиною я відчула, як б’ється його серце, як здіймаються його груди. Не бійся мене, дівчинко, шепотів він. Чому ти тікаєш від мене? Я не завдам тобі болю. Я не заподію тобі ран. В мене занадто багато ран, я не несу їх іншим.

Я відчула, як його ліва рука ковзнула моїм стегном. Його рухи були ніжні, він ледь торкався мене, і я не могла повірити, що морське страхіття може бути таке м’яке, що воно може бути сплетене з повітря. Шшш, шепотів він мені на вухо, і мені здавалося, це теплий південний вітер, що несе сонце та золотий пісок із пустелі, огортає мене.

Скільки слів має бути, щоб описати ніжність? Скільки слів має бути, щоб описати це тендітне тонке відчуття: грубі руки чоловіка стають лагідні, немов кипарисове листя, чоловікові пальці, що впивалися в горло ворога, стають, мов повітря, торкаючись волосинок на моїй шкірі, наче тонких вітрил м’якого корабля. Що цієї миті з ними коїться? Як одні й ті самі пальці можуть пестити й убивати? Як вони можуть бути гострим лезом та ніжним диханням? Як вони можуть проникати всередину плоті, розривати її на шматки, виривати серця та легені, занурюючись у потоки крові, — і потім легко та лагідно торкатися іншої плоті, немов це ніжна ваза з тонкої глини, яку ти боїшся розбити?

Так, страх стиснув моє серце, але ніжність перетворилася на туман, обвила мій страх, обійняла його та притисла до себе. Вони перетікали одне в одне, і мій страх танув в обіймах ніжності. Я покохала його, бо мені було страшно, а зараз мені ставало страшно, бо я покохала його. Цей страх був солодкий, як медяні ласощі.

Як гнів може вжитися з ніжністю в твердому чоловічому серці, схожому на дзвінкий щит із міді та шкіри? Як ненависть впускає в серце тишу?

Правою рукою він затулив мої губи, лівою рукою ніжно гладив моє стегно. Я не розуміла, як ці дві руки могли належати одній людині. Це був ворон і ластівка, це був тигр та ягня в одному тілі.

Я заплакала, коли відчула, яким ніжним може бути монстр, яким близьким може бути чужинець.

Я піднесла свою ліву руку до його правиці, тієї, що затулила мої вуста, і стала легко проводити по ній своїми пальцями. Я відповіла ніжністю руці, що несе покарання, а він відповів ніжністю руці, що несе непокору. Шшш, шепотів він, це було єдине слово, що він вимовляв. Мій безжальний господарю, мій утішнику. Рука, що карає, є рукою милосердною, чи не так, Одіссею?

Він відпустив свою руку, обернув мене обличчям до себе та став цілувати мої очі. Він не торкався губ та щік, він цілував тільки мої очі, він пив із них сльози, як небо п’є земну вологу перед дощем. Що ти робиш, спитала я. Я п’ю тебе, відповів він. Сльози — це сік душі, я хочу відчути твою душу на смак. Яка вона, спитала я. Вона пахне лавром і лавандою, відповів він. Вона солона, як море, і солодка, як мед, відповів він.

Відтоді ми почали бачитися кожного дня. Він проникав до моєї кімнати, тихо стояв у темряві, я заходила, зачиняла за собою двері, поверталася обличчям до стіни. Одіссей підступав до моєї спини, притулявся до мене всім тілом, ми наче ставали барельєфом, що зростався зі стіною.

Я просила, щоби правою рукою він затуляв мої губи, як тоді, першого разу, і щоби лівою рукою він гладив моє стегно, як тоді, першого разу. Потім він обертав мене до себе, цілував мої очі, пив сік моєї душі, що пахнув лавром і лавандою.

Потім я опускалася вниз і пила сік його тіла. Він був солоний, як море, і солодкий, як мед.

Щоразу він розповідав свої історії. Він говорив про Еола, володаря вітрів. Він говорив про Сциллу та Харибду, у бою з якими він вижив, але втратив своїх людей. Він говорив про Каліпсо та Цирцею, і моє тіло наповнювалося ревнощами, що він їх гасив у своїх обіймах.

Він брав мене за руку, вів нагору, підіймав мою голову догори і вчив читати сузір’я. Він показував мені зірку півночі, що ніколи не зникає, і розповідав, як її світло було ніжне з ним, як іноді вона була йому за єдиного супутника, як він лежав на дні свого корабля і дивився в цю чорну прірву, в якій світила тільки вона, срібна сльоза на темному обличчі неба.

Він показував на Велику Ведмедицю, сузір’я, що ніколи не тоне в Океані, і говорив, — щоби дістатися до Ітаки, він має завжди тримати її по ліву руку від себе. Поруч із нею був Оріон, а також Плеяди, а також сузір’я Воза, що спускається в море пізніше за всіх.

Мені здавалося, що цей монстр — це мій місток зі світом, з минулим і майбутнім, з глибиною та висотою, і я тримала його руки, що карали та пестили, що були жорстокі до інших, та лагідні до мене, і я цілувала їх.

Коли він засинав, я брала лляну мотузку, що нею обв’язувала свою туніку, торкалася до його шкіри, пропускала мотузку під його ребрами, зав’язувала вузол навколо його тіла, огортала її кілька разів навколо своєї талії і своїх грудей, зав’язувала вузол у себе на животі і притискалася до нього.

Ми спали ось так, прив’язані одне до одного, зв’язані одне з одним.

Мені здавалося, що мотузка тримає нас разом, крізь неї моя любов перетікає до нього, крізь неї його сила перетікає до мене, ми були двома деревами, що сплелися гілками й корінням, ми були двома ріками, що вливалися одна в одну.

Він завжди казав, що колись піде від мене. Що не може надто довго чекати. Що однієї ночі він запалить два факели, підніметься на корабель, поставить один на носі корабля, поставить інший на кормі корабля, і попливе в темряву, що огортає, наче Тартар.

Цю історію Одіссей мені розповідав у повній темряві. Він говорив зі мною про темряву в темряві, і я дивилася на його зелені очі, які здавалися мені чорними, як підземелля. Чи можливе кохання без темряви? — питала я в нього.

Я дивувалася, чому Афродіту малюють білошкірою жінкою із золотим волоссям. Вона має бути іншою. Темношкірою богинею з темними очима і з чорним волоссям, схожим на хвилі, що розчиняється в темряві.

Темрява народжує кохання, світло вбиває його, чи не так, Одіссею?

Ми провели двадцять ночей разом, а він і досі торкався до мене так, як перше сонце навесні торкається шкіри. Ти ледь відчуваєш його, але тіло твоє наливається теплом, і ти вже не розумієш, як могла жити по-іншому.

Він завжди говорив, що піде вночі, що піде непомітно. Але одного разу він прокрався в мою спальню, стрибнув крізь відчинене вікно, торкнувся мого волосся й поцілував мої очі, немов уперше. Я прокинулася. Я йду, сказав він. Я всміхнулася, думаючи, що це сон. Прости мені, Навсикає. Я буду болем у твоєму серці. Я буду каменем на твоїх плечах. Я дарую тобі цей маленький камінчик, синій згори, жовтий всередині. Він схожий на мою душу. Холодну згори, теплу всередині.

Я заплющила очі, думаючи, що це сон. Я всміхнулася, я не вірила, що все це відбувається насправді, бо він завжди казав, що піде в темряву мовчки, нічого не говорячи, ні про що не шкодуючи.

Коли я прокинулася вранці, маленький камінчик грів мою долоню. Одна його половинка була сіра, майже синя, інша — кольору піску, майже жовта. Це камінчик з мого сну, всміхнулася я. Чи це був не сон, вжахнулася я.

Я вибігла на берег, подивилася далеко, побачила маленькі вогники на лінії горизонту. Два факели, один він поставив на ніс корабля, інший на його корму. Він сказав мені правду. Майже правду. Він поплив геть, але прийшов до мене вві сні попрощатися.

Після цього я часто дивилася на море та білі хмари, як навчав мене Одіссей. Я часто дивилася на горизонт, мріючи побачити його корабель. Коли до мого батька припливали купці з усієї Греції, я сподівалася одного дня побачити його серед них.

Та я була надто молодою. І готувала себе до цього давно. Сльози, що лилися з моїх очей, були слізьми смутку, але вони не були слізьми відчаю. Його камінчик був талісманом, що оберігав мене від туги.

Я знала, що Одіссей мені не належить. І чи належить він комусь узагалі? Чи є в світі мотузка, здатна прив’язати його до землі чи до жінки? Він казав, що любить свою Ітаку, але інколи краще любити на відстані. Інколи краще не зв’язувати, щоб потім не розривати.

Зараз радощі мені дарує Кафіл, мій раб, мій друг, мій коханець. Мені подобається запускати руку в його хвилясте волосся. Йому бракує уяви і досвіду, але руки його ніжні та слухняні. Я люблю проводити пальцями по його хребту, коли він усередині мене. Це солодко.

Але він не вміє говорити зі мною так, як говорив Одіссей. Він любить мене, але не відчуває мене.

Що значить відчувати свого коханого? Це значить мати два серця замість одного. Одне зліва, інше просто над ним.

Одіссей досі живе в моєму серці. Я запалюю для нього вогнище ввечері, я відчиняю для нього вікна зранку, я притискаю мушлю до правого вуха, і говорю з ним, і сміюся з його жартів.

Чи може моє серце прийняти іншого чоловіка?

О, боги, дайте моєму бідному серцю трохи більше повітря, трохи більше простору, трохи більше моря.

Покладіть мої почуття разом, щоб вони вросли одні в одних, як дві змії, що переплелися своїми тілами.