Ловець океану. Історія Одіссея

Каліпсо

Мене звати Каліпсо. Мене називають німфою.

Мій батько Атлант, він тримає на плечах небо, щоб воно не впало на землю й не розчавило смертних своєю вагою.

Я не знаю, хто мої брати і сестри, але я знаю, що мені подарували безсмертя і що мені подарували острів.

Він білий, як мушля, він круглий, як сама земля.

Так, я знала Одіссея. Я знала його як чоловіка. Я знала його як вітер. Я знала його як водоспад.

Він був моїм коханцем. Він дарував мені бурю, коли я хотіла, і тишу, коли я хотіла.

Я любила його запах, в якому змішувалися запахи всього світу. Він пізнав багато радості і багато страждань, весь світ пройшовся його тілом, всотався в його шкіру, залишив на ньому шрами. Я вдихала світ крізь нього.

У мене був острів, білий, як мушля. І в мене був Одіссей, — він був усім тим, чим не був мій острів, він був усім тим, чого я не знала, що було по той бік мого світу і мого життя.

Коли ми кохалися, я дивилася в темне нічне небо, на срібні цятки зірок, мені здавалося, що вони спостерігають за нами та насолоджуються з нами, що вони заздрять нам, кожна у своїй самотності, кожна у своїй непорушності.

Зірки не знають близькості, не знають сполучень і переплетень, не знають доторку — на відміну від нас, земних створінь, смертних і безсмертних.

Коли ми кохалися, буревій входив у мене повільно, клітина за клітиною, він розривав мене зсередини, і коли водоспад тремтів у мені, я відчувала кожен із тисяч поштовхів.

Що означає кохання смертного? Смертний не може чекати. Його життя скорочується кожної миті, тому він не може, не може чекати. Слово «завтра» для нього не означає нічого, бо завтра він може померти. Життя тече для нього, наче потік сліз, і він не стримує його, він не знає, як побудувати греблю, щоб їх зупинити, він уміє ризикувати, він любить небезпеку, він любить стрибати в невідоме.

Я пам’ятаю, як уперше побачила його. Він плив до мого острова на двох дерев’яних колодах, — рештках свого зруйнованого корабля, — і молив про допомогу.

Він зазнав кораблетрощі, він був сам на великому морському полотні, безпомічний і безсилий.

Але я не люблю чоловіків, які благають про допомогу. Навіть смертні не мають нічого просити. Вимагати, воювати, хитрувати, впиватися ворогові в горло своїми зубами, доводити жертву до відчаю: ось що вони мають робити. Просити вони не мають права.

Мої служниці дивилися на мене переляканими очима, що робити, питали вони, подивися у море, володарко, казали вони, там хтось є, там хтось кричить, йому треба допомогти, що нам робити? Нічого, відповідала я, чекайте. Чекайте, поки море приб’є його до берега, напоїть його, відведіть його в північну печеру, дайте йому вогню та їжі. А потім ми вирішимо його долю. А якщо він потоне? — питали мої дівчата. — Значить, цього хоче море, — відповідала я.

Але море цього не хотіло. Темне глибоке море, що його бажань я ніколи не розуміла, що його любов і ненависть завжди були для мене таємницею, цього не хотіло. Одіссея прибило до берега, він виповз на мій білий пісок, він ліг на спину. Мої служниці підбігли до нього, допомогли йому піднятися, обтрусили з нього пісок і бруд, взяли його під руки, відвели у печеру.

Наступного дня вони прибігли до мене знову. Дев’ять днів він плив морем, володарко, дев’ять днів на двох дерев’яних колодах, без їжі та без води, — так він сказав і замовк, і тепер відмовляється говорити з нами. Я цар, каже він, і я говоритиму тільки з вашою царицею. Покличте свою царицю, каже він.

Я розсміялась у відповідь.

Те саме повторилося наступного дня, і ще наступного дня, і ще наступного. Покличте свою царицю, казав він.

Четвертого дня він прийшов до мене сам.

Я відпочивала серед своїх дерев і квітів, у мене був золотий човник, я ткала покривала для своїх служниць, у мене були білі мушлі, і я низала намисто для себе. Тополі та верби дарували мені тінь, і в ній було мені добре.

— Я прийшов до тебе, щоб висловити своє захоплення, царице.

Я обернулася й скочила з місця.

— Хто ти такий?

— Я твій в’язень і гість.

— Як ти насмілився прийти сюди?

— Мене звуть Одіссей, я цар Ітаки. Рівний має стояти перед рівним. Море має розмовляти з морем.

— Ти збожеволів.

— Я прийшов до тебе, щоб висловити своє захоплення, хоч ти знехтувала правилами гостинності, царице.

— Гостинності?

— Так, бо я стою перед тобою як цар перед царицею. Рівний має стояти перед рівним.

— Але я не цариця. Я безсмертна.

Він розсміявся.

— Як ти смієш сміятися з мене?

Я ще щось прокричала, тонка судома торкнулася моєї лівої ноги, цівка поту потекла по спині, червоне тепло вкрило моє обличчя. Я ніколи досі не відчувала такого сум’яття.

А він тихо сміявся. Йому було радісно, а може, він хотів мене збентежити. В його очах відбивалися море і білі хмари. Він був худий і голодний, але він був сильний.

— Моя володарко, вибач за це нахабство, — мовив він. — Я стану на коліна перед тобою, я твій гість і я твій в’язень, ти можеш робити зі мною все, що хочеш.

Він усміхався, говорячи це.

Тоді я зрозуміла, що цілком у його владі. Мій гнів видав мою слабкість. Ледь помітні знаки на моєму обличчі видавали мої почуття. Він міг робити зі мною все, що захоче. Все залежало від його мистецтва. Мистецтва мисливця.

Він вклонився й пішов.

А я заплющила очі.

Відтоді він весь час усміхався, коли мене бачив, і мене знищував вираз його очей, зухвалість його посмішки, радість його сміху. Він і далі грав у свою гру, ніби знаючи те, чого я не знала.

Одного разу я знайшла його на березі, він щось розповідав моїм дівчатам, і їхній дзвінкий сміх було чути по всьому острову. Я підійшла до них тихо, ледь торкаючись землі. Чому мої служниці спілкуються з чоловіком без мене? — запитала я. Я хотіла надати своєму голосові суворості, але відчувала, як він рветься, мов тоненька нитка на полотні.

Вибач, володарко, сказав він зі своєю зухвалою посмішкою, ми не хотіли тебе засмутити, але я можу повторити свою оповідь знову, спеціально для тебе. Одна з дівчат щось хотіла додати, я покарала її гнівним поглядом. Жестом наказала всім їм покинути нас.

Ми лишилися на березі самі, і я не знала, що сказати. У моєму погляді був гнів і докір, але чи мала я чим йому дорікнути? Злість оголює душу, робить її вразливою, я знала про це. Злість — це зворотний бік любові, нею ми хочемо знищити тих, хто сильніший за нас, хто може знищити нас. Я мовчала, я не могла вичавити з себе жодного звуку, я не могла поворушити вустами, мені здавалося, що кожен жест і кожне слово викажуть мене.

Тоді він став розповідати історії про Трою. Про битви, хитрощі, сміливість та грубість. Це історії не для дівчат, казав він. У них забагато жаху, у них забагато чорного. Тоді це історії для жінок, відповідала я.

Ці оповіді полонили мене. Моя злість танула, моє самолюбство розчинялося в повітрі, як дим.

Я багато розпитувала. Гнів поступився місцем цікавості, потім увазі, потім захопленню і зачаруванню. Мене зачаровувала оповідь, а потім і сам оповідач.

Він м’яко і тихо розповідав про те, в чому не було ані м’якості, ані тиші.

— Чи правда, що Гелена була найвродливіша жінка на землі, Одіссею?

— Я не знаю, — відповідав він, — але в ній було те, що позбавляло розуму. Ти втрачав здатність думати, дивлячись на неї.

— Ти теж був у неї закоханий?

— Ні, я закохуюся лише в тих, хто рятує мене.

— Отже, ти маєш закохатися в мене, Одіссею.

— Чому, Каліпсо?

— Бо я врятувала тебе.

— Мене врятували дві дерев’яні колоди.

— На цьому острові виживає лише той, кого рятую я, Одіссею.

Мовчанка. Посмішка.

— Звісно, моя володарко.

Я хотіла, щоби він відчув мою владу, та насправді він відчув мою слабкість.

Він називав мене володаркою, бо відчував, що може робити зі мною все, що захоче. Тільки той вміє бути полоненим, хто сам уміє брати в полон. Тільки той вміє коритися, хто вміє володарювати.

Так, я навчилася коритися, адже я вміла володарювати. Маленькі дівчатка, які щойно вийшли зі свого дитинства, і гадки не мають, як це солодко: бути підкореною. Вони бунтують, вони опираються, вони сперечаються, на кожне «так» вони кажуть «ні», на кожне «ні» вони кажуть «так», але тільки тому, що не вміють триматися прямо, не вміють стояти незрушно під водоспадом життя, під потоком сил та спокус.

Вони чинять спротив, бо не вміють веліти, вони пручаються, бо не вміють наказувати. Свобода — це здатність зміцнити волю, що стала твоєю. Навіть якщо це воля іншого.

Ти просто зміцнюєш річку, що тече своєю силою, ти вже не чиниш спротиву, ти вже не кажеш «ні».

Лише той уміє коритися, хто вміє володарювати.

Чоловік, який лишився зі мною на ніч, захоче лишитися надовго.

Одіссей знав, що минають роки. Рік за роком ми разом зустрічали весну. Рік за роком ми збирали виноград і робили з нього вино. Жодного разу я не чула від нього про Пенелопу. Чи існувала вона? Чи пам’ятав він про неї?

Пам’ять чоловіків схожа на південні ріки. Більшу частину року вони стоять зі сухим дном, із порожнім річищем.

Кажуть, я хотіла знищити пам’ять цього мандрівника. Але він знищував її сам, виливаючи з себе щоранку, як воду в землю. Земля моя тільки мовчки приймала її.

Інколи Одіссей лишав мене та йшов у глибину острова. Він полював, він дивився на небо, він думав. Можливо, він плакав про свою Пенелопу. Та зі мною очі його були сухі, як південна ріка.

Він лишився зі мною на сім років. Він знав, що кохати — це втрачати час. Він знав, що кохати — це забувати.

Чи може смертний полонити бога? Чи може він думати, що розставляє свої сіті так вміло, що в них опиняться безсмертні?

Одіссей повірив, що може бути моїм володарем. Спочатку страх наповнив мене, я не повірила сама собі, я заплющила очі, намагаючись відчути майбутнє. П’ять років я тримала свої очі заплющеними, п’ять довгих років.

Кажуть, увесь цей час він був у моєму полоні. Це неправда. Це він тримав мене у полоні, на моєму острові, моєму власному острові, білому, як мушля, круглому, як сама земля.

Потім я розплющила очі і зрозуміла: ні, боги, ні.

Смертний не може бути володарем безсмертної. Навіть якщо безсмертна хоче цього, навіть якщо хоче. Ні, Одіссею.

П’ять років він робив зі мною все, що хотів. Щодня він ішов далі та далі у своїй уяві і я дозволяла йому все, чого бажало його серце, чого бажало його тіло. Але гра має початок і вона має кінець.

Я знаю, в чому найбільший біль чоловічого серця. Чоловіки не терплять, коли втрачають те, чим володіли. І що солодше було володіння, то тяжче буде страждання.

Справжнє кохання приходить лише зі втратою. Квіти розцвітають лише тоді, коли настає зима.

Я занурювала його в себе, так глибоко, як могла. Я корилася його фантазії, вишуканій і небезпечній. Але він не помічав, як небеса згортаються над його головою.

Я закохалася в нього, він дарував мені радість, він був теплим озером для мене, в його очах я бачила своє минуле і своє теперішнє.

Але все має свою межу. В тобі є мудрість, Одіссею, в тобі є хитрість, але ти смертний, ти всього лише крихкий скелет, обтягнутий шкірою та м’язами.

Коли минуло п’ять років, я покинула його. Я покинула острів і не з’являлася на ньому багато довгих днів, багато довгих ночей.

Я відчувала його сум на відстані, я відчувала його тугу на відстані, його сила ставала його слабкістю, він втрачав свою владу наді мною, він ставав моїм рабом, а не володарем.

Але той, хто вміє володарювати, має вміти коритися, Одіссею.

Коли я повернулася, Одіссей кинувся мені назустріч, його очі сповнила радість, він хапав повітря всім своїм тілом, як риба, викинута на берег, — але я жестом зупинила його. Він спробував торкнутися до мене, схопити мене, огорнути своїми обіймами, але я відштовхнула його.

Кожна нова його спроба викликала у мене гнів. Божевільний. Він забув, хто я. Я могла би перетворити його на краба, на гидку зелену ящірку.

Відтоді я не підпускала його до себе.

Він ходив до скелястого берега і сумував.

Я вже була з іншим чоловіком, його звали Керкіон, я знайшла його корабель у морі під час своїх подорожей, я зробила його своїм коханцем.

Він цілував мої коліна зранку і ввечері, моя краса вселяла сум’яття в його душу. Є чоловіки, яких жіноча краса збиває з ніг, вона пронизує їхні душі, вона їх знищує. Керкіон був такий, мені подобалося думати, що я можу робити з ним усе, що захочу.

Щодня Одіссей забирався вглиб острова, рубав дерева в лісі, приносив їх на берег, будував із них пліт, свою надію на втечу, свою надію на свободу, та коли засинав, я спалювала його творіння.

Ні, милий Одіссею, ти звідси не втечеш. Ти мій в’язень, ти мій в’язень назавжди. Ти надто довго володарював наді мною.

Настав час відплати.

Настав час відплати, казав я собі.

Ти можеш зловити лише того, хто хоче бути в твоїх руках. Ти можеш упіймати лише того, хто хоче бути твоїм в’язнем.

Але коли твій в’язень звільняється від тебе, ти розумієш, що сам стаєш полоненим. В’язнем жінки, з якою ти робив усе, що хочеш, і яка тепер робитиме з тобою все, що захоче.

Найтяжче витримати далекість того, хто був тобі близький.

В історії серця є тільки два рухи: стискання та розтискання. Дві ноти — і мільярди мелодій, що рояться і переплітаються, як змії у воді.

Каліпсо пішла від мене.

Настав час затримати подих.

Колись я подарував їй перстень. Свій власний перстень, дарунок Менелая, золоте кільце, навколо якого вилася змія, обплітаючи його, обіймаючи його, зростаючись із ним.

Змія — це твоє життя, коло — це твоя доля, казав мені Менелай. Життя не повторює ліній долі, але обвиває її, як свою кохану істоту. Доля — це твій магніт, це твоя орбіта, це твоя любов назавжди, ти можеш обирати стежки, але ти не можеш обирати шляху, казав мені Менелай.

Перстень був єдиною річчю, що єднала мене з Троєю, єдиною річчю, що я зберіг від тих жорстоких часів. Колись, однієї ночі, Каліпсо зняла його з мене, наділа на свій палець, я хочу, щоб він зігрівав мене, сказала вона, я хочу, щоб твоя Троя була зі мною, я хочу частини твоєї сили і твого спокою, сказала вона.

Відтоді вона носила його замість мене, вона ніби ввібрала в себе мою долю і моє життя, вона ніби стала сама моєю долею, а я лише звивався навколо неї, я став змієм, що вигинався праворуч або ліворуч, але завжди повторював її форми, залежачи від її волі.

Раніше я прагнув оволодіти нею, взяти її всю, цілком, випити її до останньої краплі, зазирати в її очі, наповнені радощами. У ній була несамовитість жертви, у ній була агресія покори, у ній було бажання віддатися моєму бажанню, насолода бути моєю насолодою. Вона хотіла тільки одного: не хотіти нічого, крім того, що хотів я.

Коли я віддав їй перстень, усе змінилося, не відразу, але поволі, як поволі приходить осінь чи старіння. Ти ще сподіваєшся, що все буде, як раніше, але ніщо вже ніколи не буде, як раніше. Обвиватися навколо неї я бажав більше, ніж проникати в неї. Давати їй себе я хотів більше, ніж брати її. Уночі я обвивав її тіло своїми руками, я обплітав її ноги своїми ногами, я робив так, щоби бути і згори неї, і знизу неї, щоби бути її небом і її землею. Я не помітив, як став віддавати їй свою волю, як став робити лише те, що вона захоче. Хто любить володарювати, той любить коритися, казала вона. Я почав любити коритися. Перстень моєї долі був у неї, я був її змієм, її вірним змієм.

Я постійно бачив їх разом, Каліпсо та Керкіона, тінь із тінню, тіло з тілом, рука з рукою. Ніщо не завдавало мені більшого болю, ніж це їхнє з’єднання, ніж це переплетення коханого тіла з тілом чужим, з тілом, що вичавлювало мене з мого місця, з мого дому. Кохане тіло, переплетене з іншим, переплетене так тісно, так ніжно, так солодко, що мені вже не залишалося простору. Інше тіло, інша душа, яка для моєї вже не залишає нічого, навіть маленького острівця.

Мрія закоханого — бути там, де подих коханої. Бути в колі її подиху, в радіусі повітря, що вона видихає. Бути її мішенню, бути ціллю для ураження. Кохання — та сама війна, тільки ти прагнеш не перемоги, а поразки. Здатися, капітулювати, прийняти в своє тіло стріли та списи, бути на колінах, ревіти з болю чи сміятися від щастя.

Біль може бути горою, яку береш собі на плечі, біль може бути стрілою, яку встромляєш собі у стегно, біль може бути вогнем, що в ньому згорає твоя душа. Але від болю стаєш сильніший, і коли береш гору собі на плечі, сам стаєш горою.

Вона й далі носила мій перстень, золотий перстень із тонкою змією, останнє дихання Трої. Каліпсо відмовилася від мене, але тримала на собі мій слід; вона взяла собі іншого чоловіка, але ввібрала в себе пам’ять про мене, обгорнула цією пам’яттю свій палець. Цей перстень став тобою, немов казала вона мені; вона тримала на своєму тілі мою річ, коли не могла тримати на своєму тілі мене самого.

Їй здавалося, так вона береже вірність минулому коханню; їй здавалося, так вона спокутує біль, що мені завдає. Але хіба урна з прахом померлого може замінити померлого? Хіба пам’ятник тому, кого ти вбив, може замінити того, кого ти вбив?

Коли тебе замінено на іншого, коли тебе виключено з кола радості — чи можна це витримати? Думка про те, що ти не був незамінний, що твоє життя може мати копію, що твоє тіло — це дерев’яна лялька, яку здатен витесати будь-який майстер: ця думка впивається в тебе жалом змії, душить твоє горло, немов мотузка, що ти її вже обвив навколо своєї шиї, і наступної секунди вона затягнеться назавжди.

Серце Каліпсо прийняло іншого, як вітрила приймають ранковий вітер. У моїх думках, одначе, була тільки вона, моя слабка і сильна німфа, жінка, з якою я робив усе, що завгодно, — і яка тепер робитиме зі мною все, що завгодно.

Я любив її очі кольору моря, коли синє переходить у зелене, коли тиша переходить у шторм, повільно, немов пустельний варан, що тихо підкрадається до своєї жертви. У моїх думках були тільки її плечі, що їхні вигини я малював мушлею на піску, а їхній силует бачив у будь-якій тіні.

Кидайся в море, Одіссею, казав я собі. Нехай Посейдон урятує тебе. Нехай Посейдон, який тебе ненавидить, який хоче тебе знищити, врятує тебе.

Сльози чоловіка не ллються назовні, вони течуть всередину, углиб, вони стають дощем, що падає в його душу, в її гори та долини. І від цього дощу на скелях, товстих гострих скелях, проростає зелена трава, жовті і блакитні квіти, фруктові дерева, наповнені свіжістю, життям — і смутком.

Сльози чоловіка невидимі, непомітні, ховаються від зовнішніх очей, вони падають униз, як сумний водоспад, даючи життя, там, унизу, — даючи тепле живе життя землі, що так довго страждала від засухи. Їхній сум народжує його доброту.

Ти навряд чи помітиш цей сум, ти навряд чи помітиш біль у його серці, ти навряд чи помітиш, як холод стискає печеру за його ребрами, він силкується не впасти, хоча внутрішній буревій розриває його, хоча внутрішня зима знерухомлює його, перетворює в ньому все на холодний крижаний скелет, зупиняє рух рідин усередині тіла, обертає кров’яні потоки на застиглі озера — але всього цього ти не помітиш.

Ти й далі вважатимеш, що він бездушне дерево із товстою корою, крізь яку не проб’ється навіть гострий спис — але він тримає все в собі, він тримає весь свій біль у собі, він зачиняє віконниці й двері, він підіймає мости, він відпускає всю свою охорону, бо ніхто, ніхто не має права бачити цю таємницю з усіх таємниць: біль чоловіка, важкий, як небо, важкий, як уся планета.

Він витримає, він усе це витримає, і нова земля народиться всередині нього, нова земля і нова планета, зелена і жива, наповнена рослинами та звірами, птахами та рибами, все це роїтиметься всередині, породження пораненої душі, згодоване його слізьми, важкими слізьми чоловіка, схожими на нічний березневий дощ, тихий і непомітний, що падає всередину, що падає завжди всередину.

Інколи я говорив із собою так, ніби Каліпсо стояла переді мною, ніби я говорив із нею.

Я приходив на берег, я говорив із морем так, ніби Каліпсо стояла переді мною, ніби я говорив із нею.

Знаєш, Каліпсо, ми залежимо від власних стін. Коли ми будуємо мури, щоб захиститись одне від одного, ми стаємо ще залежніші одне від одного.

У коханні є щось від війни, але в ньому діє зворотний закон: що більше ти борешся, то більшої зазнаєш поразки. Що більше ти б’єшся, то менша твоя свобода. Що більше прагнеш позбутися пут, то більше ці пута ув’язнюють тебе.

Кохання завдає болю, його стріли пронизують тебе, ми прагнемо боротися і стріляти у відповідь. Але стріли, що ми випускаємо, ранять лише нас самих. Вони облітають землю і море, та ранять лише нас самих.

Ти ненавидиш мене, Каліпсо, отже, іще кохаєш мене. Ти знайшла собі нового чоловіка, Каліпсо, отже, тобі потрібен лише я. Ти завдаєш мені ран, а отже, найбільше у світі хочеш вилікувати мене від ран. Ти кидаєш списи у мене, а отже, хочеш цілувати мене.

Коли зникне наша боротьба, зникне і наше кохання. Коли залишиться саме тепло, значить любові більше немає.

Колись я прийду до тебе і скажу, що нарешті хочу бачити тебе знову. І це означатиме, що я більше не хочу тебе бачити.

Колись я прийду до тебе і скажу, що мені добре з тобою знову. І це означатиме, що ти мені байдужа.

Колись я прийду до тебе, Каліпсо, і всміхнуся тобі, як раніше. І обійму тебе тепло. І подивлюся в твої очі без жодного докору.

І це означатиме, що кохання більше немає в моєму серці. Що ланцюжок розірвано, що птахів випущено на волю.

Одного дня Одіссей пішов у глибину острова, де починався густий ліс і де він часто ховав свій відчай від самого себе.

Звірі і птахи тікали від нього, як від тяжкого хворого, вони жили на острові, що належав Каліпсо, і її погляд нашіптував їм усе: вони не мають наближатися до цього страшного чоловіка з чорною бородою, вони не мають потрапляти йому на очі, вони мають тікати від нього.

Він ішов у глиб лісу, давав себе огортати його темним обіймам, гілля дерло його одяг, дерева росли щільніше, він майже не бачив світла над головою.

Знаєш, казав він собі, краще померти на землі, по якій ходить душа, що ти її кохаєш, ніж жити там, де є саме лише каміння, у будинках і в серцях. Ти знаєш, казав він собі, краще не думати про себе взагалі, ніж думати про себе надто багато, краще віддати себе деревам, цим лагідним і твердим тілам, ніж хотіти те, чого ти не можеш мати.

Дерева ж бо не знають відчаю, вони приймають сонце, коли воно є, і мороз, коли він спадає на них уночі, вони приймають дощ, коли він цілує їхні крони, і засуху, коли вона вичавлює з них залишки їхньої прозорої крові. Вони люблять мовчки і вмирають мовчки.

Дай мені стати деревом, Каліпсо, дай мені стати деревом, Афіно, дай мені стати деревом, Артемідо.

— Деревом?

— Так.

— Ти сказав деревом?

Тонкий голос увірвався до нього крізь шелест листя, голос згори і зсередини, у ньому було трохи холоду і трохи тепла. У ньому було трохи дівочості й трохи жіночості теж.

— Хто ти?

— Ти кликав мене, Одіссею, хіба ти не знаєш, хто я?

— Хто ти?

— Ви називаєте мене богинею чистоти і смерті, лісів і озер, полювання і звірів. Тепер ти впізнав мене?

Артеміда, це могла бути лише вона.

— Мені казали, що ти маєш звістку до мене, Одіссею.

— Це правда. Але де ти? Я чую тільки голос. Дай мені побачити тебе.

— Тоді ти помреш.

— Я цього не боюся.

— Неправда.

— Клянуся тобі.

— Ти не готовий жити в горі, Одіссею, я знаю, але ти не готовий і померти. Боги кажуть, що ти мудрий, а тому знаєш: горе минає, як минає зима.

— Моя зима тут навіки.

— Зима не може бути навіки. Персефона не може бути в Аїді навіки, їй потрібне світло, а серцю потрібна радість. Кажуть, у тебе є звістка для мене. Від кого вона?

— Від Актеона. Ти пам’ятаєш його? Я зустрівся з ним у царстві тіней. Він теж хотів, щоб його смерть минула, як минає зима.

Мовчанкою відповіла Артеміда, шелестом листя, диханням вітру, шепотом дерева.

— Колись він побачив, як ти купалася в річці зі своїми супутницями. За це ти перетворила його на оленя і його загризли власні пси. Він закохався в тебе і помер через тебе. Ти пам’ятаєш його?

Орел, що кружляв високо в небі, завмер, немов його тримала підпора з хмар і гарячого повітря.

— Актеон просив спитати тебе, чи може він повернутися на цю землю. Як твій супутник. Як твій пес. Як твоє дерево.

Звірі почали з’являтися в кущах, добрі тендітні звірі: кілька зайців, дві лисиці, один великий вепр, один олень. Вони вже не тікали від Одіссея.

— Ти мовчиш, Артемідо.

— Так.

— Ти плачеш?

— Боги не плачуть, Одіссею. Світ плаче за них.

Дощ, теплий осінній дощ упав з неба великою зливою, і за кілька хвилин волосся на голові Одіссея злиплося від вологи. Звірі стояли навколо нього, мокрі і мовчазні.

Боги не плачуть. Звірі плачуть за них.

— Я звільню тебе від туги за Каліпсо, Одіссею. Але ти звільниш Актеона з царства тіней. Кохання — це зухвальство смертних, і боги часто карають за нього. Ти виведеш його нагору, ти вгамуєш його спрагу за небом, ти знайдеш йому наречену.

— Він не захоче нікого, крім тебе.

— Звідки ти знаєш?

— Я бачив його в Аїді кілька років тому. Для нього немає нікого, окрім тебе.

— Не вір тіням, вони не знають, про що говорять.

— Ні, вони кажуть правду. В Аїді душі живуть лише пам’яттю і любов’ю. Виріж кохання у смертного, і ти виріжеш його життя.

— Що мені зробити?

— Дай йому бачити твою красу. Подаруй йому талант. Краса лікує рани, що їх залишає пристрасть.

— Ти хочеш, щоб він став художником?

— Найкращим художником серед смертних.

Наступного ранку Одіссей відчув, що почав одужувати.

Сум покидав його поступово, як воїни чужої армії покидають місто. Сьогодні їх поменшало, завтра їх стане ще менше, одначе ти ніколи не знаєш, коли саме підуть вони всі.

З кожним днем сум поступався місцем доброті. Волога, що весь цей час піднімалася з землі, збираючись у важких хмарах, впала на землю дощем. Коли прориває рану, ти боїшся, що з неба падатимуть стріли. Але падає всього лише чиста вода.

Гермес прилетів до Каліпсо і передав їй волю богів.

— Ти маєш відпустити його, німфо. Це не твій в’язень.

Сум — це в’язка земля. Коли ти нарешті звільняєшся від нього, він чіпляється до інших. Прилипає до п’яток, обіймає підошви.

Сум перепливав із серця Одіссея у серце Каліпсо, як сонце, що перепливає вночі з заходу на схід, під землею.

Вона колись була його полонянкою. Потім вона стала його володаркою.

Але настає мить, коли володарі стають безпомічними.

Вночі Каліпсо прийшла до Одіссея.

Уперше за останні роки вона стояла до нього так близько, аж чути було звук дихання, що випливало з її легень, наче тонкі гірські річки, які поверталися назад після контакту зі світом, після дотику до світла і темряви.

Він сидів біля вогнища, дивлячись у море, дивлячись у небо, і обидві нескінченності, темна і темна, кликали його у подорож, розкривали перед ним свої обійми, як крила великого кажана, нашіптували йому майбутні маршрути, тримали його серце у своїх величезних руках, змушуючи його битися частіше. Час настав, Одіссею, час нової подорожі, час нових страждань, солоних, як морська вода, час нових радощів, солодких, як фракійський мед.

Тоді, крізь тріскання гілля у вогнищі, крізь поодинокі крики чайок, він відчув, як чиєсь тіло стоїть за його спиною, чиєсь тіло, пронизане тугою й страхом.

Він озирнувся й побачив її, безсмертну й незвичну, у неї був острів, білий, як мушля, круглий, як сама земля, він побачив Каліпсо, богиню богинь, яка завдала йому стільки болю, яка подарувала йому стільки радості. В її очах усе змінилося. В них знову поселився страх і ніяковість, її стегна тремтіли від хвилювання, їй відняло мову, і вона стояла мовчазна, і очі її були наповнені тишею.

Він обійняв її.

Якби хмари спустилися з неба та огорнули її, ці обійми не були би такі м’які. Якби теплий дощ омив її обличчя та її плечі, ці доторки не були би такі ніжні.

Вони стояли в обіймах довго, вростаючи одне в одного, ділячи повітря на двох, ділячи ніжність на двох. Жодного слова не злітало з їхніх уст, пальці стали їхніми літерами, долоні стали їхніми словами, губи стали їхніми реченнями.

Він став знімати з неї туніку, повільно, повільно, він торкнувся її грудей, наповнених життям, наповнених тишею, наповнених морем та його безупинним ритмом. Він провів пальцями по їхніх контурах, ледь торкаючись поверхні, ніколи не були вони такі повні, ніколи вони так не прагнули торкнутися його тіла, з’єднатися з його шкірою, віддати йому тепло, взяти його тепло.

Місячне світло відбивалося на її плечах і стегнах, в глибоких темних очах був страх та нерозуміння, як таке сталося, вона ж бо його володарка, вона ж бо лише сама має право на жорстокість, хіба може смертний підкорити безсмертну? Ні, вона довела це йому, ні, смертний має любити смиренність, бо покора волі богів — це ж і є життя.

Але він знову міг робити з нею все, що завгодно, брати її на руки, пускати її тіло у вир своїх рухів, пестити її волосся, м’яко тягнути його до себе, цілувати її згори вниз, як водоспад цілує каміння внизу, під собою. Він міг скеровувати її поцілунки, керувати її рухами, грати на її тілі, немов на великій арфі, видобувати звуки і стогони з її глибин, він міг бути м’який, коли йому хотілося, і жорстокий, коли йому хотілося.

Міг, так, міг, — але ні, більше не міг, бути її володарем зараз — це мститися їй, це віддавати їй його біль, це стріляти у відповідь, це насолоджуватися своєю перемогою та її приниженням, але час на це минув, і вся його образа, весь його смуток, всі жорстокі слова, що він носив їх у своєму серці, ввібрало в себе велике море, воно проковтнуло його сльози.

Воно завжди так робить, солоність його — сльози смертних, сльози тисяч і мільйонів смертних, які колись плакали на його теплих берегах, оповитих лісами, наче візерунками, — море цілує їхні очі, коли вони плачуть, море бере їхній смуток і занурює в себе, розчиняє в собі, бере на себе їхній біль і тихо хитає його, розгойдує, розчиняє. Так багато у морі нашого болю, що пити його воду несила.

Ні, він не володарюватиме над нею сьогодні, він подарує цю останню зустріч їхній любові, він дихатиме в неї, вливатиме своє повітря в її губи, братиме її повітря в свої губи, віддаватиме себе і братиме її, і вони сплетуться в цьому взаємному подарунку, без влади, без болю.

Ця ніч була наповнена штормом, ця ніч була наповнена спокоєм, і в кожній паузі була буря, і в кожній блискавці була тиша.

Найбільше ми любимо те, що стається лише раз у житті, казав Одіссей. Найбільше ми любимо те, що не повертається. Що вражає нас стрілами, що вибухає у нас всередині, але про що ми знаємо: воно вже ніколи не повернеться, мов крапля, що падає в землю і в ній розчиняється.

Найбільше ми любимо те, чим ми не володіємо. Над чим ми не владні, що завтра покине нас, що повернеться до нас спиною.

Це воля до безвладності, воля до безвласності.

Це вічне неповернення одного й того самого.

Наступного дня Одіссей почав будувати пліт.

Рубав сосни, тополі та вільхи, що росли на острові, — майже сухі від жорстокого сонця. Вода їх триматиме добре.

Приносив двадцять дерев, очищав їх, вишкрібав мідними лезами, обтесував їх, брав мотузку, натягував її, вирівнював кожне дерево, робив із них широке дно. Потім вистругував бруси, зв’язував ними ребра, збивав товсті дубові дошки, робив із них поміст, гладенький та рівний. Ставив щоглу, на ній закріплював рею, ставив стерно, щоб плотом легко було керувати. Робив плетиво з вербового гілля, щоб захистити його від моря. Кидав вантаж на дно, щоб тримався рівно.

На другий день Каліпсо принесла вітрила, що сплела для нього сама.

На третій день вона дала йому одежу на прощання.

На четвертий день він закінчив роботу.

Коли він відпливав, Каліпсо весь час стояла на березі, аж поки пліт Одіссеїв зник за горизонтом.

Вона весь час стояла на березі, дивлячись на нього.