Ловець океану. Історія Одіссея

Сцилла

Сциллу зображають великим монстром із шістьма песячими головами.

Це правда.

Але найстрашніше в ній інше. Найстрашніше — погляд, який тебе знерухомлює. Який позбавляє тебе волі.

Кожен, хто подивиться в очі Сциллі, втратить бажання жити далі. Він втратить свою історію, він втратить відчуття свого тіла, він втратить прагнення берегти себе та боронити себе.

Воїни, які дивилися в очі Сциллі, кидали свої мечі і мирно ступали ногами на водну поверхню, тихо занурювалися в неї й ішли на дно. Сцилла звільна підхоплювала їх під водою, як м’які іграшки, набиті соломою.

Так говорив мені Тиресій, коли я вперше зустрів його в царстві мертвих. Тоді він розповів про страхіття, що на мене чекатимуть.

Я наказав своїм воїнам зав’язати очі хустками. Тоді сів на дно корабля, заплющив очі і стиснув меч у своїх руках.

Сцилла вийшла непомітно, всі шість її собачих голів тихо погойдувалися на своїх шиях, як великі змії, здатні накинутися на тебе будь-якої миті.

Корабель Одіссея йшов уперед, воїни продовжували працювати веслами, їхні очі були зав’язані хустками, вони плили всліпу, не бачачи шляху — але тільки так могли вони захиститися від чар страхіття.

Був лише один чоловік без хустки на очах. Один чоловік, який сидів на дні корабля, тримаючи меч у своїх руках.

Раптом тихий голос наповнив ущелину.

— Розплющ свої очі, — шепотів він. — Зніми свою хустку. Ти побачиш рай. Ти побачиш те, за чим скучив. Ти побачиш тих, кого втратив. Вони обіймуть тебе. Вони поцілують тебе.

Одіссей відчув близьку присутність чогось страшного. Його очі були заплющені, але він відчував, що просто навпроти його обличчя, на великій довгій шиї, погойдується ця песяча голова, із сірими прозорими очима, в які ти пірнаєш назавжди.

— Ти побачиш Пенелопу, — шепотів голос. — Ти побачиш Телемаха.

Сцилла нахилялися над кожним воїном і щось йому тихо говорила. Ось один зірвав з себе хустку і подивився в її бездонні очі. А потім встав, покинув своє місце, ступив за борт і відразу пішов на дно, не рухаючись, не пручаючись.

Ось іще один зірвав хустку і раптом заплакав. Це були сльози радості, це були сльози щастя. Він ніби знайшов те, чого завжди чекав. І він теж устав, покинув своє місце, ступив за борт і пішов на дно.

А інший почав сміятися, як навіжений. Він бігав поміж воїнів, штовхав їх і зривав із них хустки. Ніколи в житті він не був такий радісний. І він теж ступив за борт і пішов на дно.

Усі вони бачили те, що хотіли бачити, всі вони бачили своє кохання чи своє щастя — і ступали за борт, як залізні фігурки, що відразу, в одну мить, втратили своє прагнення жити.

Не знімайте хусток, кричав Одіссей, нізащо не знімайте хусток, це вб’є вас, це знищить вас. Але все було марно, Сцилла знаходила для кожного з них якісь слова, якісь речення, якісь надії, вона вже своїм голосом позбавляла їх волі, і вони їй вірили. А потім вони дивилися в її світло-сірі очі і тонули в них.

— Ти побачиш Пенелопу, — шепотів голос. — Ти побачиш Телемаха. Ось вони, поруч. Послухай їх.

Руки Одіссея затремтіли. Він потягнувся пальцями до своїх очей. Він був готовий здатися. Ти можеш боротися, якщо знаєш, навіщо це.

Ти можеш боротися заради свого щастя, але ти не можеш боротися проти свого щастя.

Він торкнувся пальцями хустки і стягнув її вниз.

Тиресій казав правду.

Очі Сцилли були світло-сірі. Майже прозорі. Здається, що це й не очі зовсім. Здається, що це плівка, за якою ховається ціла долина, в яку ти хочеш зазирнути, яку ти силкуєшся побачити — і в яку ти радісно пірнаєш, забуваючи про своє життя, віддаючи його монстру, як горня з медом, що ти його маєш удосталь.

Сцилла зжере тебе лише тоді, коли витягне всю твою волю. Коли твоя душа потоне в цьому чорториї, світло-сірому, майже прозорому.

Сцилла не битиме тебе і не змагатиметься з тобою. Вона ковтає тільки безсилих. Вичавлених, безвільних, спорожнілих. Оболонки людей.

Я озирнувся навколо. Жодного мого воїна вже не лишилось. Усіх їх убив м’який голос цього морського страхіття. Її світло-сірі очі.

Якась магнетична сила тягнула мене до борту. Я не хотів нічого іншого, я хотів лише підійти до краєчка свого корабля, переступити через борт, торкнутися ступнею морської поверхні — і відпустити себе. Жодного іншого бажання не було в моїй душі.

Раптом спалах світла осліпив мене. Я різко заплющив очі і відвернувся. Жахливий рев наповнив ущелину. Потім я почув сплески, важкі удари по морській поверхні, стогін і шум. Сцилла ревіла від болю.

Так тривало кілька хвилин. Увесь цей час я не міг розплющити очей — таке яскраве було світло, воно проникало в мої очі крізь повіки, воно сліпило мене навіть так, навіть крізь долоні, що я ними закрив обличчя.

Воно випалювало з мене погляд цих світло-сірих очей.

Усе скінчилося раптово, — так само, як і почалося. Шум стих, рев припинився, корабель мирно гойдався на хвилях.

Я розплющив очі. Переді мною нікого не було. Сцилла зникла. Її очі зникли. Я не міг згадати, які вони були. Пам’ять про них стерлася з мого серця.

Перед собою я побачив довгу вузьку протоку між двома скелями, що попереду закінчувалася виходом у відкрите море.

Там, далеко, була людська постать. Мені здалося, вона подає мені знаки, ніби запрошуючи до себе.

Я взявся за весла і повільно поплив уперед. Жодного воїна вже не було зі мною.

Молода жінка у білому одязі — вона стояла просто на воді, торкаючись своїми білими ступнями морської поверхні, граючись із вітрами, здіймаючи руки вгору від задоволення. Її тіло було майже прозоре, крізь нього я бачив обрій. Воно було вкрите візерунками.

Це була Іно, супутниця Посейдона. Минулого разу, коли Посейдон накликав шторм, вона врятувала мене, витягнувши моє тіло з глибин, віднісши його до землі феаків.

Сьогодні я знову завдячував їй своїм життям.

— Не знаю, Іно, як тобі дякувати.

Я бачив горизонт крізь візерунки на її тілі. Двоє китів із великими черевами та роздвоєними хвостами, що тримають на собі сонце.

— Коли я повернуся на тверду землю, я побудую тобі святилище та принесу в жертву дев’ятьох биків.

— Ліпше акул, — сказала вона.

— Добре, акул.

— Зубастих акул.

— Звісно.

— І морських їжаків.

— Так.

— І восьминогів.

— Неодмінно.

— І летючих риб.

— Так, богине.

Вона засміялася. Іно була схожа на дівчинку, маленьку беззахисну дівчинку.

Я подивився на небо.

Що означає бути богом? Що означає не знати смерті? Що означає не знати фізичного болю?

Чи страждають боги? Чи сум торкається їхніх сердець? Чи плачуть вони? Чи відчуття втрати їх розриває?

Думаю, так, бо як інакше могли би вони нам співчувати?

Чи у нас, смертних, є щось таке, чого немає у богів? Чи тужать вони за добротою наших сердець? За крихкістю наших почуттів? Чи розуміють вони те, що розуміємо ми: в наших життях немає повторення, бо в них є смерть.

А якщо боги живуть вічно, то чи відчувають вони щось один-єдиний раз? Чи розуміють вони, що ось цей запах, ось цей колір, ось це щастя, ось цей біль ніколи не повернуться?

Що вода, яку ти вилив із амфори в землю, назавжди стала цією землею?

Чи знають вони, що це означає — втратити когось, хто ніколи не буде знову з тобою?

Коли Іно сміялася, візерунки на її тілі змінювалися.

На місці китів, що тримали сонце, з’являлися восьминоги та летючі риби, нагадування про мою обіцянку.

— Я хочу тебе спитати, Іно.

— Питай усе, що хочеш.

— Чому ти допомагаєш мені?

— Ти відкриваєш мені нові почуття.

— Наприклад?

— Співчуття.

— Справді?

— Так.

— Але чому?

— Смертні хочуть стати безсмертними, Одіссею, а безсмертні хочуть стати смертними. Страждати, як смертні, кохати, як смертні, плакати, як смертні, співчувати, як смертні. Бо боги не плачуть. Люди плачуть за них.

— Хіба смертні — це не комахи, яких боги можуть розчавити, коли захочуть?

— Так, але ми шукаємо у вас те, чого не маємо. Ваші тіла крихкі, та ваші серця теплі. Вони бояться втрат, а тому люблять відчайдушно.

Одіссей мовчав.

— Смертні для нас — як діти. Ти сам заздриш дітям, хоч вони слабші за тебе. Тобі здається, що вони знають те, чого не знаєш ти — хоч ти мав більше досвіду і знань, хоч ти побачив увесь світ, хоча ти любив і ненавидів. Ти сам вчишся у дітей. Так і ми інколи заздримо вам. Ви слабші, але зі слабкості народжується краса.

Одіссей дивився на Іно, яка була схожа на дитину, на тонку прозору дівчинку, він дивився на море, яке лежало біля її ніг, ніби великий синій звір, що ліг на передні лапи і щойно заснув.

Зі слабкості народжується краса, це правда. Саме тому краса така беззахисна. Вітер здуває її одним подихом, вогонь знищує її одним доторком. Потворність живе довше, виповзає з підземних печер, заражає землю хворобою, вбиває і пожирає.

Краса ж слабка і беззахисна.

Але навіть потворність стає перед нею на коліна і виє від захоплення.

Далі я оминав землю.

Коли я бачив темні тіні на горизонті, то відвертав свій корабель якнайдалі від них.

Боги дивляться на мене з морських глибин і небесних висот, але я хочу побути в тиші, я хочу сховатися від усіх, живих і мертвих.

Я дякував небесам, якщо вони дарували мені день без пригод. Якщо я не мав із ким говорити.

Але інколи острови виростають самі собою, вони виринають із-під морської поверхні, як гігантські кити, черевом до неба.

І тоді немає від них спасіння, і тоді ти мусиш знову стояти лицем до лиця з циклопами або чаклунами.

Колись я житиму так, як усі, матиму дім і семеро дітей, матиму худобу, поле, дружину і багатий врожай. Колись я стану звичайним землеробом і розповідатиму, як був Одіссеєм і посеред моря говорив із провидцями, які з’являлися і зникали, як марення у сновидінні.

Але це буде потім. Зараз я маю їх бачити. Спокій — це слово, що його я залишив на великій землі, яке я сховав у підземеллі, ніхто його тепер не знайде. Ніхто ніколи не дізнається, що таке мій спокій, що таке спокій Одіссея.

Сьогодні я прокинувся рано, корабель стояв на березі невідомої землі. Я не знав, хто скерував його сюди, хто обійшов мілини, хто кинув якір у воду.

Я перекинувся через борт і торкнувся ногами води. Прохолода пішла моїм тілом, немов змія, від п’яток до колін, потім до стегон, потім до живота, потім до серця.

На березі стояла жінка у подертому одязі. Вона тримала в руках шматок хліба, ламала його, підкидала вгору. Семеро голубів сідали їй на плечі і на волосся, ходили її слідами, видзьобували крихти хліба, як золоті монети.

Вона рухалася в цій зграї птахів, у цьому пташиному вирі, танцюючи, приспівуючи, нашіптуючи, примовляючи, заклинаючи.

Я так і стояв у воді біля берега, не знаючи, що робити.

— Це ти, Одіссею? — жінка навіть не звела голови до мене.

— Ти мореплавець, ти воїн, ти вбивця, ти жертва, — сказала вона мені.

— Ти спускався в Аїд, ти бачив Іно, ти закохався в Сирену, ти витримав погляд Сцилли.

— Ти знаєш богів, ти знаєш страх, ти знаєш кохання жінок, але також ти знаєш і їхню ненависть.

Так, відповідав я. Хто ти? Звідки ти?

— Ти думаєш, що ти герой, мужній ти хитрий, ти думаєш, що про тебе складатимуть пісні, що твою історію вже розповідають по всіх землях великого моря і що тебе впізнають навіть там, де тебе ніхто не бачив. За тобою стежать боги, вони не зводять із тебе очей, Афіна вважає тебе своїм сином, Посейдон тебе ненавидить, Каліпсо в тебе закохана — але боги не вміють тримати язик за зубами, вони нашіптують усі ці історії своїм жерцям, вони переказують їм, який ти сміливий і який ти жорстокий, вони вигадують, вони прикрашають. І ось уже слава про Одіссея йде землею.

Але ж вони не знають твоєї темряви. Навіть боги не знають, що буває у твоїй душі. Боги знають лише про почуття, що їх нашіптують нам, лише про думки, що їх самі вкладають нам у голови. Але ж це не все, правда? Що роїться в твоєму серці, що породжують твої внутрішні змії, який сморід заховано за ароматами шкіри? Я знаю про тебе більше, Одіссею. Більше, ніж боги.

Я з острахом дивився на неї. Це була пророчиця? Чи це я сам, моя власна душа, її темний бік, із павиним пір’ям у правій руці, із черепом яструба у лівій руці, який дивився на себе самого знизу вгору? Темрява твоєї душі яснішає, коли дивишся на неї ззовні. Коли досліджуєш себе — як комаху, як ящірку. Коли стаєш безжальний до самого себе.

— Ти борешся проти темряви світу, — сказала вона. — Але чи знаєш ти, що робити зі своєю власною темрявою, Одіссею?

Кассандра, донька Пріама, царя Трої.

Я впізнав її.

Я бачив її в Трої, коли страх охопив місто, коли юрмища ахейців затопили його, як руді мурахи, коли вони вбивали та грабували, спалювали та плюндрували.

Аякс Локрійський зґвалтував її просто у храмі Афіни. Вона схопилася за статую богині, але він вишарпував її волосся і нищив її, з диким реготом та громовим криком. Я закликав ахейців убити його, закидати його камінням на смерть, але ніхто не послухав мене.

Афіна не пробачила злочину — ні Аяксу, ні більшості з нас. Багато хто після цього поплатився смертю за свою мовчанку.

З Трої Кассандру забрав собі Агамемнон. Він завжди був ласий на те, що належить іншим.

Але щастя його було нетривале. Коли він повернувся до Мікен, Клитемнестра, його дружина, розпорола йому черево. Кассандру вона вбила теж. Агамемнон сам мені про це розповів, коли я зустрів його у царстві мертвих.

Однак я впізнав її тут, на цьому острові, серед юрмища її дітей-голубів. Це була її тінь? Чи Агамемнон мені збрехав?

Її пророцтва були правдиві, та ніхто зі смертних не вірив їм. Так покарав її Аполлон за те, що вона не стала з ним спати.

Я буду єдиним смертним, хто слухатиме її уважно. Хто сприйматиме її слова серйозно.

— Ти маєш право лише на одне запитання, Одіссею, — сказала вона.

— Розкажи мені мою історію. Але так, як її бачили інші. Ті, хто мене любив, ті, хто мене ненавидів.

Розкажи мені про мене, але так, ніби я більше не Одіссей.

Вона розповідала мою історію так, ніби я більше не був Одіссеєм, ніби я був Навсикаєю, тонкою дівчиною, що страх її став мовчанкою, а потім — коханням.

Вона розповідала мою історію так, ніби я більше не був Одіссеєм, ніби я був Каліпсо — безсмертною, для якої смертний став буревієм, і для якого вона стала зимою.

Якщо хочеш зрозуміти іншого, мусиш ним стати. Хоча би на кілька хвилин.

Чи може чоловік стати жінкою, яку він кохає?

Так, якщо справді захоче.

Кохання — це перетворення, говорила мені Кассандра. Життя у новому тілі, життя у новій душі. Два серця, що вростають одне в одне. Дві історії, що стають однією.

Вона розповідала мою історію так, ніби я більше не був Одіссеєм, ніби я був Цирцеєю — жінкою, біля якої ти втрачаєш своє ім’я.

Я поволі згадував цю історію теж. Історію страху, історію близькості, історію чужості.

Тепер я попливу до неї. До чарівниці, у якої три дні минають, як три роки, в якої люди перетворюються на звірів і втрачають дар говорити, втрачають дар перетворювати свій подих на слова, свій стогін на стріли, що розривають душі інших від щастя чи горя.