Мерщій тікай і довго не вертайся

35

Адамберґ повернув до Монпарнасу і вийшов на майдан Едгара Юне. За п'ятнадцять хвилин пролунає удар гонга Бертена. Він прочинив двері «Вікінга», запитуючи себе, чи наважиться нормандець витягти його за комір, як учорашнього клієнта. Але Бертен не ворухнувся, коли Адамберґ прослизнув під ніс дракара і зайняв своє місце. Бертен не ворухнувся, але й не привітався і вийшов, щойно Адамберґ сів.

Уже за дві хвилини Адамберґ зрозумів, що весь майдан знає, що лягавий, який забрав Дамаса, у кафе, і скоро за його спиною збереться цілий натовп. Саме цього він і хотів. Можливо, сьогодні свою вечерю Декамбре проведе у «Вікінгу».

За п'ять хвилин вороже налаштована група на чолі з Декамбре, за яким ішли Лізбет, Кастійон, Ле Ґерн, Єва і багато інших, прочинила двері кафе. І тільки Ле Ґерн здавався досить спокійним. Його вже давно не вражали бурхливі новини.

— Сідайте, — майже наказав Адамберґ, підводячи голову, щоб роздивитися агресивні обличчя, які зібралися навколо нього. — Де маленька? — запитав він, розшукуючи Марі-Бель.

— Вона хворіє, — глухо сказала Єва. — Злягла. Через вас.

— І ви також сідайте, Єво, — сказав Адамберґ.

За день обличчя молодої жінки змінилося, і Адамберґ побачив у ньому стільки ненависті, що граційність старомодної меланхолії губилася в ній. Ще вчора Єва була зворушливою, а вже сьогодні — загрозливою.

— Випустіть Дамаса, комісаре, — сказав Декамбре, порушивши тишу. — Ви на грані величезної помилки. Дамас сумирний, добрий. Він ніколи нікого не вбивав, ніколи.

Адамберґ нічого не відповів і пішов у туалет, щоб зателефонувати Данґлару. Нехай двоє оперативників наглядають за домівкою Марі-Бель на вулиці Конвансьйон. Потім він знову сів за стіл навпроти старого грамотія, який дивився на поліціянта зверхнім поглядом.

— П'ять хвилин, Декамбре, — сказав він, піднявши руку з розчепіреними пальцями. — Я розповім історію. І мені начхати, якщо комусь вона набридне — все одно розповім. Розповідатиму у своєму ритмі і своїми словами. Іноді від цього засинає мій заступник.

Декамбре підняв підборіддя і замовк.

— У 1918 році, — почав Адамберґ, — лахмітник Еміль Журно повернувся живим і здоровим з війни чотирнадцятого року.

— Вже набридло, — сказала Лізбет.

— Замовкни, Лізбет, і дай йому шанс.

— Чотири роки на фронті без жодного поранення, — продовжив Адамберґ, — це, м'яко кажучи, диво. У 1915 році лахмітник урятував життя свого пораненого капітана, знайшовши його на нічийній землі. Перед тим, як рушити в тил, капітан на знак вдячності подарував рядовому Журно свій перстень.

— Комісаре, — сказала Лізбет. — Ми тут не для того, щоб обговорювати хороші історії добрих давніх часів. Не замилюйте очі. Ми тут, щоб говорити про Дамаса.

Адамберґ поглянув на Лізбет. Вона була блідою, і це вперше комісар побачив, що чорна шкіра може збліднути. Вона набула сірої барви.

— Але історія Дамаса — це далека історія добрих давніх часів, Лізбет, — сказав на те Адамберґ. — Отже, продовжуємо. Рядовому Журно пощастило. У персні капітана був діамант, більший за сочевицю. Всю війну Еміль Журно носив його на пальці, повернувши каменем усередину і заквецявши брудом, щоб діамант не вкрали. Демобілізований у 1918 році, він повертається у свої злидні в Кліші, але персня не продає. Для Еміля Журно перстень стає рятівним і священним. Два роки по тому в поселенні вибухає чума, руйнуючи цілі вулиці. Але родина Журно — Еміль, його дружина і шестирічна донечка Клементина — не захворіли. Про них почали перешіптуватися, посипалися звинувачення. Від лікаря, що забіг у селище, Еміль дізнається, що діамант захищає від мору.

— Ці всі дурниці — правда? — з бару запитав Бертен.

— У книгах написано саме так, — сказав Декамбре. — Швидше, Адамберґу, набридло вже.

— Я вас попереджав. І якщо ви хочете почути новини про Дамаса, доведеться вислухати моє набридання до кінця.

— Новини — це завжди новини, давні вони чи нові, довгі чи короткі.

— Дякую, Ле Ґерне, — сказав Адамберґ. — Еміля Журно почали звинувачувати в тому, що він керує чумою, можливо, навіть сіє її.

— Нам начхати на того Еміля, — сказала Лізбет.

— Лізбет, це прадід Дамаса, — суворо сказав на те Адамберґ. — Родині загрожувало лінчування, тому Журно втекли з поселення Оптуль. Батько ніс маленьку на плечах крізь звалища, де корчилися зачумлені щури. І діамант їх захистив: живі-здорові, вони втекли до кузена в Монтрей і не поверталися в своє старе помешкання до кінця драми. Їхня репутація змінилася. Раніше зневажені, Журно обертаються на героїв, на володарів чуми. Їхня дивовижна історія стає славою і девізом. Еміль сильно захопився своїм перснем та історіями про чуму. По його смерті дочка, Клементина, успадковує перстень, славу та історії. Вона виходить заміж і виховує дочку, Розелін, у легендах про силу Журно. Ця дочка виходить заміж за Еллер-Девілля.

— Ми віддаляємося, віддаляємося, — пробурмотіла Лізбет.

— Наближаємося, — сказав Адамберґ.

— Еллер-Девілль? Авіаконструктор? — трохи напружено запитав Декамбре.

— Він стане ним. А тоді це двадцятитрирічний юнак — розумний, амбіційний і жорстокий — який хоче підкорити світ. А ще це батько Дамаса.

— Прізвище Дамаса — Віг'є, — втрутився Бертен.

— Ні, прізвище Дамаса — Еллер-Девілль. Він ріс в оточенні заплаканої мами і жорстокого батька. Еллер-Девілль бив дружину і лупцював сина, а коли хлопчику виповнилося сім років, покинув родину.

Адамберґ кинув погляд на Єву, яка враз опустила голову.

— А маленька? — запитала Лізбет, якій ставало цікаво.

— Про Марі-Бель ще не йдеться. Вона народилася значно пізніше за Дамаса. Щоразу, коли тільки міг, Дамас тікав до бабусі Клементини в Кліші. Вона втішала малого, підбадьорювала і зміцнювала в ньому віру у славу Журно. Після того, як батько бив їх, а тоді покинув, слава родини Журно стає єдиною силою Дамаса. У десятирічному віці бабуся урочисто вручає йому перстень, а разом із перснем — силу спрямовувати бич Божий. Те, що було для хлопчика лише грою, закарбовується в його мозку і перетворюється на чудовий інструмент помсти, поки що символічної. Обнишпоривши ринки Сан-Уана і Клінянкура, бабуся зібрала величезну бібліотеку творів про чуму не лише 1920 року, а й про інші, які зрештою доповнили родинну епопею. Самі можете уявити. Пізніше Дамас стає досить дорослим, щоб самостійно втішатися, читаючи жорстокі оповіді про чорну чуму. Вони нітрохи не лякають його — навпаки. У нього діамант великого Еміля, героя 1914 — 1918 років і героя чуми. Ці оповіді втішають його, вони — його природна помста за похмуре дитинство. Розумієте?

— Ми не бачимо зв'язку, — відповів Бертен. — Це ще нічого не доводить.

— І ось уже Дамасу вісімнадцять. Худорлявий, погано вбраний, тендітний юнак. Він стає фізиком. Можливо, щоб перевершити батька. Він розумний чумолог, який знає латину, а ще — освічений і здібний фізик з привидом у голові. Він озлоблюється і підкорює галузь авіабудування. У двадцять чотири роки відкриває спосіб виготовлення надлегкої, у сто разів міцнішої пористої сталі, тут я ще не з усім розібрався. Не можу пояснити чому, але ця сталь є надзвичайно потрібного для авіабудування.

— Дамас щось вигадав? — вражено перепитав Жос. — У двадцять чотири роки?

— Саме так. І він має намір дорого продати свій винахід. А дехто вирішує просто забрати цю сталь у Дамаса, нічого не заплативши. Він нацьковує на хлопця шістьох чоловіків, шістьох диких псів, які катують його і ґвалтують його дівчину. Дамас усе видає, втративши за один вечір гордість, кохання і винахід. І свою славу. За місяць його дівчина викидається з вікна. Вісім років тому була гучна справа Арно Еллер-Девілля. Його звинуватили в тому, що він викинув її з вікна, і посадили на п'ять років. Два роки тому Дамас якраз досидів термін.

— А чому Дамас нічого не сказав на суді? Чому дозволив запхати себе у в'язницю?

— Бо якщо поліція відшукає мучителів, у Дамаса будуть зв'язані руки. А він хотів помститися повного мірою. У той час він ще не міг мірятися з ними силою. Однак п'ять років по тому — інша справа. Сухорлявий Дамас виходить з в'язниці з п'ятнадцятьма кілограмами м'язів і переконанням ніколи в житті більше не говорити про сталь. Помста потьмарила йому свідомість. У в'язниці легко знайти собі ідею фікс. Насправді, це єдине, що лишається. Він виходить з в'язниці і має вбити вісьмох людей: шістьох мучителів, дівку, яка була з ними, і замовника. Всі п'ять років старенька Клементина стежила за ними, відповідно до вказівок Дамаса. Цього разу вони приготувалися. Для вбивства Дамас покладається на родинну силу. Що ще? П'ятеро померли того тижня. Лишаються ще троє.

— Це неможливо, — сказав Декамбре.

— Дамас і бабуся у всьому зізналися, — сказав Адамберґ, дивлячись йому прямо у вічі. — Сім років приготувань. Щури, блохи і старі книги — у бабусі в Кліші. Конверти кольору слонової кістки також. Як і принтер. Усе.

Декамбре похитав головою.

— Дамас не може бути вбивцею, — повторював він. — Або ж я порву свій фартух радника з життєвих питань.

— Уперед, у мене буде колекція. Данґлар уже з'їв свою сорочку. Декамбре, Дамас зізнався. У всьому. Крім імен трьох жертв, які лишилися. Він з радістю чекає їхньої неминучої смерті.

— Він сказав, що вбив їх? Власноруч?

— Ні, — визнав Адамберґ. — Він сказав, що їх убили зачумлені блохи.

— Якщо це все правда, — сказала Лізбет, — не звинувачуватиму його.

— Сходіть до нього, Декамбре, якщо хочете. До нього і його «Мане», як він називає її. Він підтвердить усе, що я вам щойно розповів. Ну ж бо, Декамбре. Підіть і послухайте самі.

Важка тиша запала за столом. Бертен забув ударити в гонг. Близько восьмої двадцять п'ять він, схаменувшись, важко гепнув кулаком по мідній дошці. Пролунав моторошний дзвін, який ознаменував кінець зловісної історії доброго давнього часу Арно Дамаса Еллер-Девілля.

За годину незграбні й болісні шматки цієї інформації вже було перетравлено і Адамберґ гуляв майданом разом із ситим і вже заспокоєним Декамбре.

— Ось воно як, Декамбре, — казав Адамберґ. — І нічого не зміниш. Мені також дуже шкода.

— Дещо не сходиться, — сказав Декамбре.

— Правда. Дещо не сходиться. Вугілля.

— О, і ви помітили?

— Величезна похибка для будь-якого чумолога, — пробурмотів Адамберґ. — Більше того, Декамбре, я не певен, що тим трьом нічого не загрожує.

— Дамас і Клементина за ґратами.

— І все одно.