Мерщій тікай і довго не вертайся

33

Хтось багато разів поспіль натискав на нічний дзвінок — вочевидь, справа була терміновою. Бригадир Есталер відчинив парадні двері і впустив украй спітнілого чоловіка. На тому був поспіхом застібнутий костюм і розхристана сорочка, з якої стирчало чорне волосся.

— Хутчіше, старий, — сказав чоловік, швидко сховавшись у затишок відділку. — Я хочу зробити заяву. Про вбивцю, про людину чуми.

Есталер не наважився тривожити головного комісара, тому розбудив капітана Данґлара.

— Чорт забирай, Есталере, чому ви телефонуєте мені? Розбудіть Адамберґа, він спить у своєму кабінеті.

— Саме так, капітане. Якщо насправді це недуже важливо, я боюся, що він мене з'їсть.

— А мене ви боїтеся менше, Есталере?

— Так, капітане.

— Дарма. За шість тижнів роботи з Адамберґом чи бачили ви, щоб він кричав?

— Ні, капітане.

— Тридцять років мине, а ви все одно цього не побачите. А ось я кричатиму прямо зараз, бригадире. Чорт забирай, розбудіть його. Йому все одно не потрібно багато спати. А мені потрібно.

— Гаразд, капітане.

— Хвилинку, Есталере. А чого той тип хоче?

— Панікер. Він боїться, що його вб'є вбивця.

— Ми вже давно вирішили не зважати на панікерів. Їх зараз більше ста тисяч у місті. Виженіть його геть і дайте поспати комісару.

— Він заявляє, що особливий, — уточнив Есталер.

— Усі панікери вважають себе особливими. Якби було інакше, вони б не панікували.

— Ні, він заявляє, що його покусали блохи.

— Коли? — запитав Данґлар, сідаючи в ліжку.

— Сьогодні вночі.

— Гаразд, Есталере, будіть Адамберґа. Я також зараз приїду.

Адамберґ умив обличчя й тіло холодною водою, попросив у Есталера кави — вчора нарешті поставили кавовий автомат — і відштовхнув ліжко вглиб кабінету.

— Приведіть цього кадра до мене, бригадире, — сказав він.

— Есталер, — представився юнак.

Адамберґ кивнув і витягнув свій блокнот. Тепер, коли сіяч у камері, він зможе зайнятися цим натовпом незнайомців, що бігає відділком. Записав: Кругле обличчя, Зелені очі, Переляканий — Есталер. А нижче Адамберґ написав іще: Ентомолог, Блохи, Кадик — Мартен.

— Як його звати? — запитав комісар.

— Рубо Кевен, — відповів бригадир.

— Вік?

— Близько тридцяти, — сказав Есталер.

— Його покусали сьогодні вночі, він так каже?

— Так, і він у паніці.

— Непогано.

Есталер провів Рубо Кевена прямо до дверей комісара. У лівій руці він тримав кухлик кави без цукру. Комісар не вживав цукру. На відміну від Адамберґа, Есталер любив життєві дрібнички, любив пригадувати їх і показувати, що пам'ятає.

— Я не клав вам цукру, комісаре, — сказав він. Каву він поставив на стіл, а Рубо Кевена посадив на стілець.

— Дякую, Есталере.

Знервований чоловік чухав пальцями густе волосся на грудях. Від нього тхнуло потом, а піт його тхнув вином.

— Вас раніше кусали блохи? — запитав Адамберґ.

— Ніколи.

— Ви впевнені, що вас покусали саме сьогодні?

— Дві години тому. Я саме від цього прокинувся. Тому і прийшов попередити вас.

— На дверях вашої багатоповерхівки є четвірки, месьє Рубо?

— Дві. Консьєржка намалювала одну маркером на вікні, а другу — хтось із п'ятого поверху, з квартири ліворуч.

— Отже, це не він. І це не блохи. Можете спокійно вертатися додому.

— Ви жартуєте? — чоловік підвищив голос. — Я вимагаю захисту.

— Сіяч розмальовує всі двері, крім одних, перед тим, як запустити бліх, — відкарбував Адамберґ. — Це інші блохи. Чи приходив до вас хтось останніми днями? Хтось із твариною?

— Так, — насупившись, сказав Рубо. — Два дні тому приходив друг зі своїм псом.

— Ось бачите. Повертайтеся до себе, месьє Рубо, і засинайте. Ми всі трохи покуняємо, і все буде добре.

— Ні. Я не хочу.

— Якщо ви настільки хвилюєтеся, — сказав Адамберґ, підводячись, — зателефонуйте дезінфекторам та й по всьому.

— Це не допоможе. Вбивця обрав мене, з блохами чи без бліх. Я вимагаю захисту.

Адамберґ повернувся за стіл, підійшов до своєї стіни і ретельніше оглянув Кевена Рубо. Тридцять років, агресивний, стривожений — і щось мерехтить на дні його великих темних трішки випуклих очей.

— Гаразд, — сказав Адамберґ. — Він вас обрав. У вашому будинку нема жодної нормальної четвірки, але ви знаєте, що він вас обрав.

— Блохи, — пробурмотів Рубо. — Так написано в газеті. У всіх жертв були блохи.

— А як же пес вашого друга?

— Ні, справа не в цьому.

— А чому ж ви настільки впевнені?

Тон комісара змінився, Рубо відчув це і зіщулився на стільці.

— Через газету, — повторив він.

— Ні, Рубо, тут щось інше.

Щойно приїхав Данґлар. Годинник показував п'ять хвилин по шостій, і Адамберґ жестом попросив заступника вмощуватися. Капітан мовчки підійшов і сів за комп'ютер.

— Слухайте, — знову взявся за своє Рубо, повернувши впевненість. — Мені погрожують, якийсь божевільний намагається мене вбити, а мене ще й ображають?

— Чим ви заробляєте на життя? — запитав Адамберґ, пом'якшивши тон.

— Я працюю у відділі лінолеумів у великому меблевому магазині, за Східним вокзалом.

— Ви одружені?

— Розлучився два роки тому.

— Діти?

— Двоє.

— Вони живуть з вами?

— Зі своєю матір'ю. Маю право відвідувати їх на вихідних.

— Ви вечеряєте в ресторані? Вдома? У вас є кухар?

— По-різному, — трохи спантеличено відповів Рубо. — Часом я готую собі суп і напівфабрикати. Іноді ходжу в бістро. У ресторанах надто дорого.

— Ви любите музику?

— Так, — трохи розгублено відповів Рубо.

— А телевізор маєте?

— Так.

— Дивитеся футбол?

— Так, звісно.

— Розбираєтеся?

— Більш-менш.

— Дивилися матч Нант — Бордо?

— Так.

— Непогано зіграли, правда? — запитав Адамберґ, який його не дивився.

— Ну як сказати, — скривившись, відповів Рубо. — Все розвивалося досить мляво і закінчилося нічиєю. Це можна було передбачити з першого ж тайму.

— А новини в перерві дивилися?

— Так, — машинально відповів Рубо.

— Отже, — вмостившись перед гостем, сказав Адамберґ, — ви б мали знати, що вчора сіяча чуми було затримано.

— Так казали, — знервовано сказав Рубо.

— У такому разі, чого ж вам боятися?

Чоловік кусав губи.

— Чого вам боятися? — повторив Адамберґ.

— Я не певен, що це він, — з сумнівом сказав чоловік.

— Правда? А ви знаєтеся на вбивцях?

Рубо повністю заковтнув верхню губу, чухаючи волосся на грудях.

— Це мені погрожують і мене ж ображають, — повторив він. — Я мав це передбачити. Варто звернутися до лягавих, як вони миттєво запроторять тебе у в'язницю. Це все, що вони вміють робити. Потрібно було самому викручуватися. Приходиш тут допомогти правосуддю, і ось тобі результат.

— Але ви допоможете, Рубо, дуже навіть.

— Правда? Гадаю, ви забагато хочете, комісаре.

— Не викаблучуйся мені тут, Рубо, ти не настільки хитрий. — А?

— Ага. Але якщо ти не захочеш допомогти, то любенько повернешся до себе. До себе, Рубо. Якщо спробуєш утекти, тебе приведуть додому, де ти чекатимеш смерті.

— Відколи це лягаві кажуть, куди я маю йти?

— Відколи ти причепився до мене. Але вперед, Рубо, ти вільний, тікай.

Чоловік не ворухнувся.

— Боїшся, так? Боїшся, що він задушить тебе грубою мотузкою, як і всіх решта? Ти знаєш, що не зможеш захиститися. Знаєш, що він упіймає тебе, де б ти не був — у Ліоні, Ніцці, Берліні. Ти мішень. І чудово знаєш чому.

Адамберґ відкрив шухляду і розклав перед нічним гостем п'ять фотографій жертв.

— Ти знаєш, що приєднаєшся до них, правда? Ти всіх їх знаєш, і тому боїшся.

— Дайте мені спокій, — сказав Рубо, відвернувшись.

— Ну то тікай. Забирайся.

Минуло дві довгі хвилини.

— Гаразд, — наважився чоловік.

— Ти їх знаєш?

— І так, і ні.

— Поясни.

— Скажімо так, колись давно, сім чи вісім років тому, ми зустрілися. Випили по келиху.

— Ну, звісно. Ви просто випили вина, і саме тому він вас по черзі винищує.

Чоловік пітнів, і запах поту наповнив усю кімнату.

— Хочеш кави? — запропонував Адамберґ.

— Буду вдячним.

— І чогось поїсти?

— Буду вдячним.

— Данґларе, скажіть Есталеру, щоб приніс усе.

— І цигарки, — додав Рубо.

— Розповідай, — повторив Адамберґ, коли Рубо брався за дуже солодку каву з молоком. — Скільки вас було?

— Семеро, — прошепотів Рубо. — Ми зустрілися в барі, чесно.

Адамберґ зазирнув у великі чорні очі й помітив, що крихта правди прослизнула за цим «чесно».

— Що ви там робили?

— Нічого.

— Рубо, у мене в камері сіяч. Якщо хочеш, я закрию тебе з ним, заплющу очі і закінчимо з тим. За півгодини ти помреш.

— Що ж, ми нашугали одного хлопця.

— Навіщо?

— Складно пояснювати. Нам заплатили, аби цей тип розповів дещо, ось і все. Він щось у когось поцупив і мав повернути. Ми його нашугали, така була угода.

— Угода?

— Ага, нас найняли. Підробіток.

— І де ж ви його «нашугали»?

— В одному спортзалі. Нам дали адресу, прізвище типа і назву бару, де ми мали зустрітися. До того ми одне одного не знали.

— Зовсім?

— Так. Нас було семеро, і ми не були знайомими. Він знайшов нас поодинці. Хитрюга.

— Де він вас знайшов? — Рубо знизав плечима.

— Там, де можна знайти типів, які не проти нашугати інших за бабоси. Нічого унікального. Мене відкопали в купі лайна на вулиці Сан-Дені. Чесне слово, я вже давно нічого такого не роблю. Чесне слово, комісаре.

— Хто тебе найняв?

— Не знаю, все було написано. Одна дівка мені принесла листа. Папір здавався дорогим, чистим. Я і довірився.

— Від кого?

— Чесне слово, я так ніколи й не дізнався, хто нас найняв. Той шеф надто хитрий. Переховувався, аби ми не захотіли ще.

— Отже, ви зібралися всі семеро і схопили жертву.

— Так.

— Коли це було?

— У четвер, сімнадцятого березня.

— Ви притягнули його у цей спортзал. І щодалі?

— Чорт забирай, я ж сказав, — відповів Рубо, смикаючись на стільці. — Ми його нашугали.

— Ефективно? Він вибовкав те, що мав вибовкати?

— Так. Він зателефонував і передав усю інформацію.

— Про що йшла мова? Бабло? Наркота?

— Я нічого не зрозумів, чесно. Шеф виявився задоволеним, бо ми про нього більше нічого не чули.

— Добре заплатили?

— Так.

— Отже, нашугали? І хлопець усе вибовкав? Тобто катували?

— Нашугали.

— І ваша жертва розплачується з вами вісім років по тому?

— Гадаю, так.

— За те, що нашугали? Ти знущаєшся з мене, Рубо. Тому повернешся до себе.

— Це правда, — сказав Рубо, втиснувшись у стілець. — Чорт забирай, ну навіщо нам їх було катувати? Вони ж обісцялися, коли побачили нас.

—«Вони»?

Рубо знову закусив губу.

— Їх було багато? Поквапся, Рубо, часу нема.

— З ним ще була дівчина, — пробурмотів Рубо. — У нас не було вибору. Коли ми прийшли за хлопцем, він був зі своєю подружкою. Що це змінює? Ми забрали їх обох.

— Дівчину також нашугали?

— Трохи. Клянуся, це був не я!

— Брешеш. Геть з кабінету, не хочу більше тебе бачити. Йди назустріч своїй долі, Кевене Рубо, а я вмиваю руки.

— Це не я, — прошепотів Рубо, — присягаюся. Я не звір. Можу трохи перейти межу, якщо мене зачепити, але ж не так, як інші. Я просто стояв на шухері і сміявся.

— Я тобі вірю, — сказав Адамберґ, хоча це була неправда. — Із чого ж ти сміявся?

— Ну, з того, що вони робили.

— Поквапся, Рубо. Маєш іще п'ять хвилин, а тоді я тебе вижену.

Рубо гучно вдихнув.

— Вони його роздягнули, — тихо продовжив він, — і поливали бензином його... його...

— Член, — підказав Адамберґ.

Рубо погодився. Краплі поту стікали з його щік і зникали на тілі.

— Вони чиркнули запальничками і кружляли з ними навколо нього, наближаючи до його... штуки. А цей хлоп, він вив, він помирав від жаху, що його інструмент згорить.

— Нашугали, — пробурмотів Адамберґ. — Далі?

— Потім вони перевернули його на гімнастичний стіл і поштрикали його.

— Поштрикали?

— Ну так. Це називається прикрасити пацана. Вони штрикали його голками по всьому тілу, а потім запхали йому палицю в... в... в дупу.

— Неймовірно, — процідив крізь зуби Адамберґ. — А дівчина? Не кажи, що ви не чіпали дівчину.

— Не я, — кричав Рубо. — Я лише стояв на шухері. Просто сміявся.

— Тобі досі смішно?

Рубо опустив голову, вчепившись у стілець.

— Дівчина? — повторив Адамберґ.

— П'ятеро чоловіків ґвалтували її по черзі. У неї потекла кров. Потім вона зомліла. Я навіть подумав, що перестаралися і вона відкинула копита. Насправді вона збожеволіла і більше нікого не впізнавала.

— П'ятеро? Я гадав, що вас семеро.

— Я не торкався до неї.

— А шостий? Він нічого не зробив?

— Це була дівчина. Вона, — сказав Рубо, вказавши пальцем на світлину Маріанни Барду. — Вона була бабою одного з тих типів. Ми не хотіли втягувати у цю справу дівок, але вона сама причепилася і поїхала з нами.

— Що вона робила?

— Це вона поливала його бензином. Так реготала.

— Не сумніваюся.

— Так, — сказав Рубо.

— А потім?

— Потім хлопець, увесь оббльований, зателефонував, куди треба. Ми їх виставили на вулицю голяка з їхнім дрантям і подалися напиватися.

— Чудовий вечір, — прокоментував Адамберґ. — Будьмо.

— Чесно, я тоді охолов. Більше ніколи до цього не повертався і не бачив тих типів. Отримав бабло по пошті і нічого більше про це все не чув.

— До цього тижня?

— Так.

— Коли впізнав жертв.

— Тільки цього, цього і жінку, — сказав Рубо, вказуючи на фото Віяра, Клерка і Барду. — Я ж бачив їх тільки один раз.

— Ти одразу все збагнув?

— Тільки після вбивства жінки. Я її впізнав, бо на обличчі було багато родимок. А коли подивився на фотографії інших, то скумекав.

— Що він повернувся?

— Так.

— А знаєш, чому він так довго чекав?

— Ні, не знаю.

— Бо п'ять років відсидів за ґратами. Його подружка, дівчина, що збожеволіла через вас, за місяць викинулася з вікна. Прийми це, Рубо, якщо у тебе ще досі мало гріхів на душі.

Адамберґ підвівся і прочинив настіж вікно, щоб вдихнути свіжого повітря і вигнати з кімнати сморід поту і страху. На мить він так і завмер над людьми, котрі йшли вулицею і не чули цієї історії. Сьома п'ятнадцять. Сіяч досі спав.

— Але чому ти боїшся, якщо його арештували? — запитав він, повернувшись.

— Бо це не він, — видихнув Рубо. — Ви втрапили пальцем у небо. Хлопець, якого ми катували, — високий слабак, чхни на нього — і він упаде, жалюгідна ганчірка, інтелігенток, він би навіть прищепки не підняв. А тип, якого показували по телевізору, — кремезний атлет. Нічого спільного, можете повірити.

— Упевнений?

— Точно. Той був сухоребрим, я добре пам'ятаю. Він досі там і вистежує мене. Я все вам розповів і тепер вимагаю захисту. Але, чесне слово, я нічого не робив. Я лише стояв...

— На шухері, я вже це почув. А ти не думаєш, що людина може змінитися за п'ять років у в'язниці? Особливо, якщо він надумав помститися і це стало його ідеєю фікс? Не думаєш, що, на відміну від мозку, м'язи можна наростити? І якщо ти й досі залишився все тим же придурком, то він міг навмисне змінитися.

— Навіщо?

— Щоб змити ганьбу, жити і судити вас.

Адамберґ підійшов до шафи, витягнув звідти великий поліетиленовий пакет кольору слонової кістки і повільно підніс до очей Рубо.

— Ти впізнаєш це?

— Так, — сказав Рубо, насупивши чоло. — Коли я виходив з будинку, то бачив такий на підлозі. Всередині нічого — порожній відкритий конверт.

— Це він, сіяч. Саме у конверті тобі принесли бліх.

Рубо притиснув руки до живота.

— Ти боїшся чуми?

— Недуже, — відповів Рубо. — Я не вірю в такі дурниці, це лише, щоб туману напустити. Гадаю, він душить.

— Маєш рацію. А цей конверт, ти певен, що його не було вчора?

— Певен.

Замислившись, Адамберґ провів рукою по щоці.

— Ходімо поглянеш на нього, — сказав комісар, підходячи до дверей.

Рубо завагався.

— А ти видаєшся не таким сміливим, га? Як тоді, в кращі часи? Ходімо, тобі нічого не загрожує — звір у клітці.

Адамберґ повів Рубо до камери Дамаса. Той іще спав сном праведника, і його профіль лежав на ковдрі.

— Добре придивися, — сказав Адамберґ. — Не поспішай. Не забувай, що минуло вісім років, відколи ти його бачив, і тоді хлопець був не в найкращій формі.

Рубо крізь ґрати роздивлявся Дамаса, ніби зачарований.

— Отже? — запитав Адамберґ.

— Можливо, — сказав Рубо. — Рот схожий. Я маю побачити очі.

На очах у наляканого Рубо Адамберґ відімкнув камеру.

— Хочеш, щоб я замкнув? — запитав Адамберґ. — Чи, може, мені лишити вас удвох, щоб ви порозважалися, як в юності, і згадали добрі часи?

— Не смішно, — похмуро сказав Рубо. — Він може бути небезпечним.

— Ти тоді також був небезпечним.

Адамберґ зачинився з Дамасом, і Рубо дивився на нього, як на дресирувальника, що виходить на арену. Комісар поплескав Дамаса по плечу.

— Дамасе, прокидайся, до тебе гість.

Дамас незграбно сів і вражено роздивлявся стіни камер. Потім він усе пригадав і відкинув назад волосся.

— Що таке? — запитав він. — Я можу йти?

— Підведися. Тут один хлопець хоче глянути на тебе, давній знайомий.

Дамас, загорнувшись у ковдру, слухняно виконав наказ, і Адамберґ дивився на двох чоловіків. Обличчя Дамаса скам'яніло. Рубо широко розплющив очі, а тоді відійшов.

— Отже? — запитав Адамберґ, коли вони знову опинилися в його кабінеті. — Пригадуєш?

— Можливо, — невпевнено відказав Рубо. — Але якщо це він, то його стало вдвічі більше.

— Обличчя?

— Можливо. У нього не було довгого волосся.

— А ти часом не обмочився? Через переляк?

Рубо захитав головою.

— Але, можливо, ти маєш рацію, — сказав Адамберґ. — Твій месник може діяти не один. Я потримаю тебе тут, доки не стане видніше.

— Дякую, — сказав Рубо.

— Назви мені прізвище наступної жертви.

— Ну... це я.

— Це я розумію. Але іншого? Вас було семеро. Сім мінус п'ять дорівнює два, мінус ти — дорівнює один. Хто лишається?

— Худий чоловік, огидний, як сто чортів. Як на мене — найогидніший у всій групі. Це він запхав палицю.

— Його прізвище?

— Ми не знали ні імен, ні прізвищ. У таких випадках не прийнято ризикувати.

— Вік?

— Як і ми всі. Двадцять-двадцять п'ять років.

— З Парижа?

— Гадаю, так.

Адамберґ відвів Рубо у відкриту камеру, а тоді просунув голову крізь ґрати до Дамаса і простягнув йому одяг.

— Суддя вирішив розпочати кримінальне провадження.

— Гаразд, — спокійно відповів Дамас, сідаючи на ліжко.

— Ти розмовляєш латиною, Дамасе?

— Ні.

— Тобі досі нема чого сказати мені? Про бліх?

— Ні.

— А щодо шести типів, які влаштували тобі допит у четвер, сімнадцятого березня? Щось скажеш? А про дівчину, яка реготала?

Дамас і далі мовчав, повернувши до себе долоні і торкаючись великим пальцем до діаманта.

— Що вони забрали в тебе, Дамасе? Крім твоєї дівчини, тіла і честі? Чого вони хотіли?

Дамас не ворухнувся.

— Гаразд, — сказав Адамберґ. — Я передам тобі сніданок. Одягайся.

Адамберґ відвів Данґлара вбік.

— Цей покидьок Рубо щось приховує, — сказав Данґлар. — І завдає вам клопотів.

— Дамас має спільника на свободі, Данґларе. Рубо підкинули бліх уже після того, як Дамас опинився у нас. Хтось вирішив підмінити його, коли дізнався про арешт. Усе зроблено дуже швидко — навіть попереджувальних четвірок не намальовано.

— Якщо у Дамаса є спільник, то це пояснює його спокій. Хтось продовжить його справу, і на це можна розраховувати.

— Відправте людей опитати його сестру Єву і всіх мешканців майдану, щоб дізнатися, чи не було в нього друзів. А ще я хочу виписку всіх його телефонних дзвінків за останні два місяці. З квартири і з крамниці.

— Не хочете скласти нам компанію?

— Там, на майдані, я зараз не в пошані. Я зрадник, Данґларе. Їм простіше буде говорити з офіцерами, яких вони не знають.

— Ясно, — сказав Данґлар. — Ми б ще довго шукали цю точку перетину. Одна зустріч, один вечір, один бар, люди, які навіть не знайомі між собою. Пощастило, що цей Рубо запанікував.

— А там є чого панікувати, Данґларе.

Адамберґ витягнув мобільний телефон і знову зазирнув йому прямо у вічі. Від постійних благань задзеленчати, ворухнутися і зробити хоча б щось цікаве комісар уже почав плутати телефон із втіленням самої Камілли. Він розмовляв з ним, розповідав йому про життя, ніби Камілла могла все це почути. Але, як казав Бертен, це тільки розважає, і не більше. Камілла не з'явиться з мобільного, наче джин із лампи. І хай навіть справу буде закрито, йому байдуже. Комісар обережно поклав його на землю, щоб не пошкодити, і ліг на півтори години поспати.

Його розбудив Данґлар, який приніс виписку телефонних дзвінків Дамаса. Допити на майдані нічого не дали. Єва мовчить як риба, Марі-Бель заходиться риданням, Декамбре ходить надутим, Лізбет репетує, а Бертен дає однослівні відповіді, проявляючи всю свою нормандську стриманість. І з усього виходило, що Дамас цілими днями сидів на майдані, всі вечори проводив у кабаре, слухаючи Лізбет, і ні з ким там не спілкувався. Друзів у нього не було, а всі неділі він проводив зі своєю сестрою.

Адамберґ розгорнув список телефонних дзвінків у пошуках повторюваного номера. Якщо спільник був, Дамас обов'язково постійно підтримував з цією людиною контакт, оскільки графік четвірок, бліх і вбивств був надзвичайно щільним. Але Дамас телефонував надзвичайно рідко. З дому були дзвінки лише в крамницю — без сумніву, це Марі-Бель телефонувала Дамасу, а з крамниці взагалі мало куди телефонували і рідко в одне й те саме місце. Адамберґ перевірив чотири номери, які регулярно повторювалися — всі належали постачальникам скейтів, роликів і спортивних касок. Адамберґ відклав виписку в куток столу.

А Дамас зовсім не дурень. Він лише дуже талановито прикидався. Він це все приготував у в'язниці і після неї. Все приготував за сім років. І якщо він мав спільника, то не підставляв би його, телефонуючи з дому. Адамберґ зв'язався з агенцією Чотирнадцятого округу і попросив усі виписки з телефонних автоматів на вулиці Ґете. За двадцять хвилин до нього прийшов факс. Відколи поширилися мобільні телефони, телефонні автомати стали використовуватися значно менше, тож Адамберґ отримав не дуже великий список. Там повторювалося одинадцять номерів.

— Якщо хочете, я вам їх розшифрую, — запропонував Данґлар.

— Почніть з цього, — сказав Адамберґ, указуючи на номер. — Це в дев'яносто другому департаменті, О-де-Сен.

— А де це? — поцікавився Данґлар, підходячи до свого комп'ютера.

— Наше північне передмістя. Якщо пощастить, потрапимо на Кліші.

— Чи не буде краще перевірити всі решта?

— Вони нікуди не подінуться.

Кілька хвилин Данґлар клацав у тиші.

— Кліші, — оголосив він.

— У десятку. Осередок чуми 1920 року. Все в родині, у привиді. І, можливо, саме там він і мешкає. Хутчіше, Данґларе, прізвище, адреса.

— Клементина Курбе, вулиця Оптуль, 22.

— Знайдіть у реєстрі.

Данґлар і далі клацав по клавіатурі, доки Адамберґ міряв кроками кімнату, намагаючись не наступити на кошеня, що гралося з ниткою, яка звисала з його штанів.

— Клементина Курбе, уроджена Журно, Кліші, дружина Жана Курбе.

— Що ще?

— Забудьте, комісаре. Їй вісімдесят шість років. Це стара пані, забудьте.

Адамберґ закопилив губу.

— Що ще? — наполягав Адамберґ.

— У неї була дочка, що народилася в 1942 році, — механічно виголошував Данґлар, — Розелін Курбе.

— А що про цю Розелін?

Адамберґ схопив Пухнастика і поклав його в кошик. Той швидко виліз звідти.

— Розелін, уроджена Курбе, вийшла заміж за Антуана Еллер-Дервілля.

Данґлар мовчки дивився на Адамберґа.

— У них був син? Арно?

— Арно Дамас, — підтвердив Данґлар.

— Це його бабуся, — сказав Адамберґ. — Він тихенько телефонував бабусі з телефона-автомата. А як щодо батьків цієї бабусі?

— Померли. Не будемо ж ми копатися аж до Середньовіччя?

— Їхні імена?

Знову швидке клацання по клавіатурі.

— Еміль Журно і Селестін Давель, народилися в Кліші, селище Оптуль.

— От і вони, — прошепотів Адамберґ. — Переможці чуми. Бабусі Дамаса було шість років під час епідемії.

Адамберґ узяв телефон Данґлара і набрав номер Вандузлера.

— Марку Вандузлере? Це Адамберґ.

— Хвилинку, комісаре, я відкладу праску.

— Селище Оптуль, Кліші. Це вам щось говорить?

— Оптуль — осердя епідемії, саме там були бараки лахмітників. У вас є «химера», де йдеться про це місце?

— Ні, адреса.

— Селище вже давно зникло, там зосталися тільки бідні будиночки.

— Дякую, Вандузлере.

Адамберґ повільно поклав слухавку.

— Беріть двох чоловіків, Данґларе. Ми їдемо туди.

— Учотирьох? По літню пані?

— Учотирьох. Зайдемо до судді за ордером.

— А коли ми поїмо?

— Дорогою.