Мерщій тікай і довго не вертайся

5

У вівторок зранку Жос дуже обережно поводився з кавовою гущею, уникав будь-якого необережного жесту. Йому погано спалося. Певно, це через ту недосяжну кімнату, яка все витанцьовувала в нього перед очима.

Він важко всівся за стіл перед тарілкою, хлібом і сосискою, а тоді критично оглянув п'ятнадцять метрів, які винаймав: укриті тріщинами стіни, кинутий на підлогу матрац і туалет на сходовому майданчику. Звісно, за дев'ять тисяч франків він міг би собі дозволити й кращу оселю, але половина заробленого щомісяця вирушала до його матері в Ґільвінек. Не можна грітися в теплі, коли знаєш, що твоїй матері холодно — таке життя, так просто і складно водночас. Жос знав: грамотій брав невелику плату, бо пансіон свій тримав не зовсім законно. Та й правда, що Декамбре не належав до тих експлуататорів, які здеруть з вас останнє за сорок кубічних метрів у Парижі. Лізбет узагалі жила безплатно: вона лише робила закупи, готувала вечерю й прибирала у спільній ванній кімнаті. В усьому решта Декамбре порядкував сам: пилососив, мив підлогу в спільних кімнатах, накривав на стіл перед сніданком. Варто було визнати, що у свої сімдесят років грамотій чудово давав усьому раду.

Жос повільно жував вологий хліб і в піввуха слухав радіо, аби не проґавити морський прогноз погоди, який щоранку записував. А в грамотія добре жити. З одного боку, це за два кроки від Монпарнаського вокзалу (раптом що). Крім того, там просторо, є батареї, ліжка на ніжках і килими з торочками. Коли Лізбет тільки оселилася в нього, то багато днів поспіль любила ходити теплими килимами босоніж. А ще там пропонували вечерю. Жос тільки й вмів, що смажити окунів, відкривати устриць та заковтувати молюсків. Тож виходило, що він щовечора харчувався консервованою їжею. І нарешті, була ще й Лізбет, яка мешкала в сусідній спальні. Ні, він би ніколи не доторкнувся до Лізбет своїми шорсткими руками, ще й з двадцятип'ятирічною різницею у віці. Варто віддати належне Декамбре, він також завжди ставився до неї з повагою. Лізбет розповідала йому жахливу історію про той перший вечір, коли вона простяглася на килимі. Ну а аристократ навіть не повів бровою. Це шляхетно. От що означає мати голову на плечах. Жос теж мав голову на плечах, і не гіршу за аристократову. Бо Ле Ґерни, може, й мужлаї, але точно не розбійники.

Ось тут і зарито собаку. Декамбре вважає його мужлаєм, а тому ніколи не пустить в ту кімнату, марно й мріяти. І про Лізбет, і про батареї, і про вечері.

Жос досі розмірковував про це, коли висипав листи зі своєї урни годину по тому. Він миттєво помітив великий конверт кольору слонової кістки і швидко відкрив його. Тридцять франків. Гонорари ростуть самі собою. Він кинув погляд на текст, навіть не змушуючи себе дочитувати його до кінця. Мудрагельські теревені цього божевільного починали набридати йому. А потім моряк механічно розділив листи на «читабельні» й «нечитабельні». На другу купу він поклав таке послання: «Декамбре — педик, він сам плете своє мереживо». Те саме, що і вчора, тільки в іншому порядку. Не надто кмітливо, хлопче. Певно, довго вони так ходитимуть по колу. Коли Жос відкладав це повідомлення у брак, то завагався на мить довше, ніж учора: віддай мені кімнату, інакше я все-все прочитаю. Шантаж — ніде правди діти.

О восьмій двадцять вісім Жос уже стояв на касі, готовий розпочинати. Всі поставали на свої місця, неначе танцюристи, що виконують балет уже понад дві тисячі разів: Декамбре — на своєму ґанку, опустивши очі до книги, праворуч, у маленькому натовпі — Лізбет, ліворуч — Бертен, який сховався за смугастими червоно-білими шторами «Вікінга»; Дамас спирається спиною на вітрину «Рол-Райдера», примостившись неподалік від мешканки четвертої кімнати Декамбре, що майже сховалася за деревом, і нарешті знайомі обличчя aficionados[12], які стали навкруг нього колом. Кожен за звичкою обрав те саме місце, що й учора.

Жос розпочав випуск оголошень:

— Один. Шукаю рецепт кексу, щоб зацукровані фрукти не опадали на дно. Два. Ти марно зачиняєш двері, аби сховати свій бруд. Господь Бог розсудить і тебе, і твою шльондру. Три. Елен, чому ти не прийшла? Вибач мені за все, що я тобі заподіяв. Підпис: Бернар. Чотири. У сквері загубилися шість кульок для гри в петанк[13]. П'ять. Продаю «Кавасакі» ZR7750, 1999 року випуску, пробіг 8500 км, червоний, із сигналізацією, вітровим склом і захистом картера. Ціна 3000 франків.

У натовпі здійнялася рука якогось неофіта, що хотів продемонструвати свій інтерес до оголошення. Жосу довелося перерватися.

— Потім у «Вікінгу», — трохи неґречно відказав він.

Рука присоромлено опустилася так само швидко, як і піднялася.

— Шість, — продовжив Жос. — Я не продаю м'ясо. Сім. Розшукується фургон для піци з вітриною, правами категорії VL і піччю для шести піц. Вісім. Молодь, що грає на барабані. Наступного разу звернуся в поліцію. Дев'ять...

Декамбре нетерпляче чекав на оголошення ерудита, а тому не надто уважно прислухався до решти повідомлень. Лізбет занотувала в блокнот номер оголошення про продаж провансальських трав, а тепер настала черга морського прогнозу погоди. Декамбре приготувався, затиснувши кінчик олівця в долоні.

—... від семи до восьми, поступово зменшиться до п'яти-шести, а тоді повернеться в західний сектор з інтенсивністю від трьох до п'яти після обіду. На морі буря, дощі, зливи стихають.

Жос дійшов до шістнадцятого оголошення, і Декамбре впізнав його з першого слова.

— А опісля вирушив я три крапки річкою, і зійшов я на берег на тому боці міста, а коли ніч огорнула землю, то зайшов я в дім дружини три крапки і насолоджувався її компанією, а тоді, здолавши чимало перепон, підкорив її собі. Вдовольнившись, я пішов геть пішки.

Зависла збентежена тиша, яку Жос швиденько розвіяв кількома наступними оголошеннями, цього разу набагато зрозумілішими, а тоді перейшов до Сторінки історії. Декамбре скривився. Він не встиг записати все, бо текст виявився надто довгим. Він нагострив вуха, щоби послухати про долю «Декларації Прав Людини», французького корабля, озброєного 74 гарматами, який повертався додому з програної ірландської кампанії 14 січня 1797 року з 1350 людьми на борту.

— Його переслідували два англійські кораблі, «Невтомний» і «Амазонка», і після нічного бою він сів на мілину біля пляжу Канте.

Жос заховав свої папери за пазуху.

— О Жосе! — вигукнув хтось. — А скільки людей урятувалося?

— Нікому не дано знати все, — відповів Глашатай з ноткою торжества.

Перед тим, як віднести свою сцену до Дамаса, Жос перетнувся поглядом з Декамбре. Подумав було підійти до нього, та вирішив владнати це питання після опівденного випуску. Ковток кальвадосу додасть йому сміливості розпочати.

О дванадцятій сорок п'ять Декамбре гарячково записував нове повідомлення:

— Дванадцять. Магістрати встановлять список правил, яких трева дотримуватися, і розвісять їх на розі всіх вулиць, ави ніхто не лишився в невіданні. Три крапки. Вони поввивають собак і котів; голувів, кроликів, курчат і курей. Особлива увага приділятиметься чистоті вудинків і вулиць; накажуть вичистити міські клоаки й околиці, ями, повні лайна і води стоячої три крапки аво принаймні висушити їх.

Жос уже сів у «Вікінзі» пообідати, як до нього підійшов Декамбре. Старий відчинив дверцята бару, й Бертен подав йому пива на червоній картонній підставці з двома нормандськими левами, виготовленій на спеціальне замовлення закладу. Для оголошення обіду господар ударив кулаком по мідній табличці, що висіла над прилавком. Щодня, перед обідом і вечерею, Бертен бив у свій гонг, спричиняючи громоподібну луну, від якої зривалися з місця всі голуби на майдані, і в стрімкому потоці пернатих і двоногих закликав усіх зголоднілих до «Вікінга». Таким чином Бертен нагадував усім, що прийшла обідня пора, а також віддавав шану своїм войовничим предкам, про яких мали знати всі. По материнській лінії Бертен був Тутеном, і етимологія свідчила, що він прямий нащадок Тора, скандинавського бога грому. Якщо хтось і сумнівався у цій сміливій інтерпретації, як, наприклад, Декамбре, то він би все одно не наважився препарувати таке розкішне генеалогічне дерево і тим самим знищити всі мрії чоловіка, що ось уже тридцять років мив склянки на паризькій бруківці.

А його ексцентричність прославила «Вікінг» далеко за межі кварталу, тому заклад завжди був переповненим. Високо піднявши пиво, Декамбре підійшов до столика, за яким сидів Жос.

— Чи можу я до вас звернутися з питанням? — промовив він до моряка, не сідаючи.

Жос мовчки підвів свої маленькі блакитні очі на старого і продовжував жувати м'ясо. Хто ж це прохопився? Бертен? Дамас? Невже Декамбре зараз пошле його подалі з усіма мріями про кімнату, аби лиш пихато продемонструвати, що такому мужлаю, як він, нема місця в пансіоні з килимами? Якщо Декамбре захоче образити його, то він зачитає всі відбраковані листи. Жос жестом запропонував грамотію сісти.

— Дванадцяте оголошення, — почав Декамбре.

— Я знаю, — здивовано відповів Жос. — Воно химерне.

Отже, бретонець також помітив це. Завдання спрощується.

— У нього були й попередники, — сказав Декамбре.

— Ага, тижнів зо три.

— Мені цікаво, чи ви часом їх не зберігаєте?

Жос намастив хліб соусом, проковтнув скибку, а тоді схрестив руки на грудях.

— І що з того? — запитав він.

— Я б хотів перечитати їх. І якщо ви не проти, — додав він, вдивляючись у вперту фізіономію бретонця, — то міг би купити їх у вас. Усі, які ви маєте, а також ті, які будуть.

— То що ж, виходить, це не ви?

— Я?

— Людина, що підкидає їх в урну. Мені цікаво було. Зрештою, це дуже у вашому стилі, всі ці старовинні фрази, які неможливо зрозуміти. Але якщо ви хочете їх купити, то точно не ви їх написали. Логічно.

— Скільки?

— У мене не всі збереглися. Лише останніх п'ять.

— Скільки?

— Прочитане оголошення, — відповів Жос, показуючи на тарілку, — це наче обгризене ягня: воно нічого не варте. Я їх не продаю. Ле Ґерни, може, й мужлаї, але не розбійники.

Декамбре кинув на нього повний розуміння погляд.

— Отже? — знову запитав Декамбре.

Жос завагався. Чи можна виторгувати кімнату за п'ять безглуздих папірців?

— Здається, одна з ваших кімнат звільнилася, — пробелькотів він.

Обличчя Декамбре завмерло.

— У мене вже є претенденти, — тихо відповів Декамбре. — І вони посідають пріоритетнішу позицію, ніж ви.

— Ясно, — сказав Жос. — Лишіть при собі свої побрехеньки. Ерве Декамбре просто не хоче, щоб якийсь мужлай прийшов і топтав його килими. Так же сказати простіше, правда? Щоби потрапити до вас, треба бути типом із рекомендаційними листами. Ну або Лізбет. Ні одним, ні іншим стати мені не судилося.

Жос випив своє вино і з дзенькотом поставив посудину на стіл. Потім знизав плечима і враз заспокоївся. Ле Ґерни й не таких бачили.

— Гаразд, — сказав Жос, наливаючи собі черговий келих. — Ну й лишайтеся зі своєю кімнатою. Зрештою, я можу зрозуміти. Ми різного поля ягоди, ось і все. І що з цим поробиш? Можете забрати ті папірці, якщо вони вас аж так цікавлять. Приходьте ввечері до Дамаса, перед випуском о шостій десять.

У домовлений час Декамбре прийшов у «Рол-Райдер». Дамас був зайнятий, підбираючи ролики юному клієнту, і його сестра жестом запросила старого за касу.

— Месьє Декамбре, — почала вона, — якби ж ви сказали йому, що треба одягнути светр. Він же застудиться — у нього не настільки міцні бронхи. Я точно знаю: ви можете на нього вплинути.

— Я вже казав йому, Марі-Бель. Йому потрібно багато часу, щоб зрозуміти.

— Знаю, — сказала молода жінка, прикусивши губу. — Але якби ви ще раз спробували...

— Я поговорю з ним якомога швидше, обіцяю. Моряк тут?

— У комірчині, — відповіла Марі-Бель і жестом показала на двері.

Декамбре зігнувся під підвішеними колесами велосипедів, прослизнув між рядами скейтів і потрапив до майстерні, від підлоги до стелі заповненої роликами всіх різновидів. Один куток комірчини належав Жосу та його урні.

— Усе ваше я поклав на край столу, — сказав Жос, не повертаючи голови.

Декамбре взяв папірці і швидко проглянув їх.

— А ось і вечірнє послання, — додав Жос. — Передостаннє. А псих набирає обертів. Тепер я отримую його листи тричі на день.

Декамбре розгорнув аркуш і прочитав:

— І перш за все, щов уникнути інфекції, із землі повсталої, трева вулиці чистими тримати і вудинки на них, і нечистоти привирати, як людські, так і звірячі. Увагу проявляти особливу трева до вазарів, де м'ясо продають, риву і тельвухи, і де цілими купами гниють рештки...

— Не знаю я такого м'яса — «риви», — сказав Жос, не розгинаючись над своєю купою.

— Дозвольте зазначити, але це риба.

— Знаєте що, Декамбре, я, звісно, хочу лишатися культурним, але не пхайте носа не в свої справи. Бо ми, Ле Ґерни, читати вміємо. Ніколи Ле Ґерн оповісником був ще за Другої імперії. І заради Бога, не вам мені пояснювати різницю між ривою і рибою.

— Ле Ґерне, це копії стародавніх текстів сімнадцятого століття. Цей тип переписує їх дослівно, таким самим шрифтом. У той час «б» писали майже так само, як і «в». Так само в опівденному оголошенні не було жодних «будинків» чи «вазарів». І тим більше нікого не «ввивали».

— Що, знову «б»? — сказав Жос уже гучніше і підвівся.

— Так, «б», Ле Ґерне. Будинки, вбивати, риба. Стародавні «б» схожі на «в». Подивіться самі, вони ж зовсім не однакові, якщо їх розглянути ближче.

Жос вирвав папірець у нього з рук і почав роздивлятися літери.

— Ну гаразд, — сказав він ображено, — припустімо. І що далі?

— Це просто, аби полегшити вам читання, не більше. Я не мав наміру вас образити.

— Проте саме це і зробили. Забирайте ваші кляті папірці і самі забирайтеся. Бо читання — це все ж таки моя робота. Я не втручаюся у ваші справи.

— Тобто?

— Тобто я знаю чимало про вас зі своїх доносів, — сказав Жос, указуючи на купу «нечитабельного». — Як мені одного вечора нагадав прапрадід Ле Ґерн, в людських головах не саме лише добро. На щастя, я відділяю зерно від полови.

Декамбре зблід і взявся шукати дзиглик, щоб присісти.

— Господи, — сказав Жос. — Та не треба вам так хвилюватися через це.

— А ці доноси, Ле Ґерне, вони досі у вас?

— Так, я відклав їх у брак. Вони вас цікавлять?

Жос покопирсався в купі «нечитабельного» і простягнув старому два листи.

— Зрештою завжди корисно знати ворога в обличчя, — сказав він. — Попереджений, отже озброєний.

Жос дивився, як Декамбре розгортав папірці. Його руки трусилися, і, можливо, вперше Жосу стало шкода старого грамотія.

— Та ви недуже переймайтеся, — сказав він. — Це якийсь виродок. Якби ви знали, скільки всього мені доводиться читати. А свиням місце у хліві.

Декамбре прочитав дві цидулки, поклав їх собі на коліна і кволо всміхнувся. Жосу здалося, ніби до старого знову повертається нормальне дихання. Чого ж боявся цей аристократ?

— Нема нічого поганого у плетінні мережива, — впевнено сказав Жос. — Мій батько, наприклад, плів неводи. Масштаб різний, але принцип же той самий, правда?

— Правда, — сказав Декамбре, повертаючи йому повідомлення. — Але краще, якщо про це не буде відомо широкому загалу. Люди — вузьколобі.

— Дуже вузьколобі, — погодився Жос і повернувся до роботи.

— Мама навчила мене мереживу. А чому ви не зачитали ці повідомлення під час випуску?

— Бо я не люблю дурнів, — сказав Жос.

— Але ж мене ви також не любите, Ле Ґерне.

— Справді. Але дурнів не люблю ще більше.

Декамбре підвівся і відійшов. Коли він уже дійшов до дверей, розвернувся.

— Кімната ваша, Ле Ґерне, — сказав він.