Мерщій тікай і довго не вертайся

4

— Ось мені цікаво, — каже комісар Адамберґ, — чи не перетворююсь я на служаку через те, що служу в поліції?

— Ви вже це казали, — зазначив Данґлар, який організовував простір для свого сейфа.

Данґлар мав намір розпочати все спочатку, як він сам казав. Адамберґ, котрий жодного наміру не мав, розклав усі свої папки на стільці біля столу.

— Що ви про це думаєте?

— Що через двадцять п'ять років служби це було б не так вже й погано.

Адамберґ запхав руки глибоко в кишені й притулився до недавно пофарбованої стіни, краєм ока оглядаючи нові володіння, в яких опинився менше місяця тому. Нові місця, нові призначення — кримінальний розшук при поліційній префектурі Парижа, розслідування вбивств, авангард Тринадцятого округу. Буде покладено край пограбуванням, крадіжкам, насиллю, свавіллю озброєних і неозброєних типів, розлючених і не розлючених, а ще купі паперів та всьому вищеозначеному. «Все вищеозначене» — останнім часом він уже двічі чув цей вислів. А все через те, що він служить у поліції.

Звісно, купи паперів і всього вищеозначеного переслідували його, як і всюди. Але тут, як і всюди, він знайде тих, хто любить усі ці папірці. Ще в юності, тільки-но покинувши Піренеї, він відкрив для себе, що такі люди існують, і відчував до них велику повагу, трохи співчуття й величезну вдячність. Йому ж самому більше подобалося ходити, мріяти і працювати, і він знав, що багато колег відчувають до нього зовсім мало поваги й дуже багато співчуття. «Папери, — сказав якось йому один балакучий кадр, — підготовка документів і протокол лежать в основі будь-якої ідеї. Нема паперів — нема ідеї. Слова живлять думку, як добриво живить горох. А вчинок без документів — це ще одна горошина, що зникає безвісти».

Певно, відколи він служить у поліції, згинули вже цілі вантажівки гороху. От тільки після прогулянок він часто відчував, як у голові народжуються цікаві думки. Думки, що радше скидалися на оберемок водоростей, ніж на горошинки. Але ж рослина зостається рослиною, а ідея — ідеєю, і коли ви її озвучуєте, ніхто ж не запитуватиме, чи знайшли ви її на доглянутому полі, чи на болоті. І не було жодного сумніву, що його заступник Данґлар, який любив папір у будь-якому вигляді, від найповажніших форм і до найскромніших — у купах, у рулонах, у книжках, в аркушах, від інкунабули й до паперових рушників, — належав до тих, хто постачає горох найвищої якості. Данґлар був людиною зосередженою: щоб думати, йому не потрібно ходити. Заступник — нервовий чоловік з брезклим тілом і талантом писати й пити одночасно. З його інертності, пива, погризеного олівця й дріб'язкової ледачої цікавості народжувалися думки, зовсім не схожі на комісарові.

Через це вони часто сперечалися: Данґлар завжди тримався за добре виважені думки й підозріло ставився до будь-якого інтуїтивного чуття. Адамберґ же не прагнув відрізнити одне від іншого і взагалі ні за що не тримався. Коли комісара перевели в кримінальний розшук, він доклав усіх зусиль, щоб забрати з собою точний і прискіпливий розум лейтенанта Данґлара, підвищеного до капітана.

На новому місці міркування Данґлара й прогулянки Адамберґа поширюватимуться не лише на розбиту вітрину чи вкрадену сумку. Тепер вони матимуть один-єдиний інтерес: криваві злочини. І жодної розбитої маленької вітринки, яка відверне вас від жахіть жадібного до вбивств людства. Жоднісінької сумочки з ключами, записником і любовним листом, що дозволила б вам тихо зітхнути через дрібне правопорушення і провести молоду жінку до дверей, подаючи їй чисту носову хустинку.

Ні. Криваві злочини. Розслідування вбивств.

Це гостре визначення їхнього нового призначення різало, наче лезо. Але ж він сам так цього хотів, хоч і мав за спиною лише три десятки кримінальних злочинів. Та й ті завдячують розгадкою уяві, прогулянкам і водоростям. Тож його відправили сюди, на боротьбу з убивцями, де він, на противагу всім очікуванням, показав себе диявольськи добре — слово «диявольськи» вжив Данґлар, щоб визначити непрохідність ментальних доріжок Адамберґа.

І ось вони вдвох на цьому місці, а ще з ними — двадцять шість помічників.

— Я запитую себе, — вів далі Адамберґ, проводячи долонею по вологій штукатурці. — Чи може з нами трапитися щось таке, як зі скелями біля моря?

— Тобто? — перепитав Данґлар з ноткою нетерпіння.

Адамберґ завжди говорив повільно і потребував багато часу, щоб виголосити і важливі речі, і нісенітниці. У процесі розмови він часто збивався на манівці, і Данґлар ледве зносив цю його звичку.

— Уявімо, що ці скелі — не просто кам'яні брили. Скажімо, вони зроблені з твердого або м'якого вапняку.

— М'якого вапняку не існує в природі.

— Та чхати, Данґларе. Є тверді шматки і є м'які, як і в кожній життєвій формі, як у мені самому та й у вас також. Ось є скелі. Море плескає об них, б'ється, і м'які шматки тануть.

— «Тануть» — неправильне слово.

— Та начхати, Данґларе. Ці шматки зникають. А тверді виступають наперед. Чимдалі плине час, тим більше море точить їх — і слабкість розлітається по вітру. На схилі літ від людської скелі не лишається нічого, крім ребер, зубів та вапнякової щелепи, готової щомиті вкусити. А там, де була м'якість, — тепер западина, порожнеча, вакуум.

— Отож? — підняв брови Данґлар.

— Отож мені цікаво, чи лягаві та й інші люди, виставлені життям на передову, не піддаються такій самій ерозії? Зникнення ніжних частин, загострення твердих, позбавлення чутливості, ствердіння. А всередині — справжній занепад.

— Ви питаєте себе, чи не стали на шлях до цієї вапнякової щелепи?

— Так. Чи не стаю я лягавим?

На мить Данґлар задумався над питанням.

— Щодо вашої особистої скелі, то, гадаю, перебіг ерозії має певні аномалії. У вас тверде — це м'яке, а м'яке — це тверде. І, по правді кажучи, до результату це не має жодного стосунку.

— І що це змінює?

— Усе. Опір м'яких частин — це світ навпаки.

Данґлар подумав про себе самого і поклав папірець в одну з поточних папок.

— А що було б, — вів далі він, — якби вся скеля складалася лише з м'якого вапняку? І якби вона була поліціянтом?

— Вона б зменшилася до розміру кульки, а тоді й зовсім зникла б — такий ось кінець.

— Оптимістичний прогноз.

— Та я не вірю в те, що такі скелі справді існують у природі. А серед лягавих — і поготів.

— Лишається сподіватися на це, — відповів Данґлар.

Молода жінка нерішуче стояла біля дверей комісаріату. Зрештою там же навіть не було написано «Комісаріат» — а тільки лаковані літери слів «Поліційна префектура — Кримінальний розшук» на блискучій дверній табличці. Єдиний вказівник. Перед жінкою височіла чорна стара будівля з масними шибками. Четверо робітників вовтузилися біля вікон і з диявольським гуркотом свердлили камінь, щоби поставити ґрати. Але Маріз вирішила, що хай то буде комісаріат чи кримінальний розшук — усе одно ж лягаві, а сюди йти значно ближче, ніж до авеню. Вона ступила крок до дверей, а тоді знову спинилася. Поль попереджав, що всі лягаві візьмуть її на кпини. Та вона хвилювалася, особливо через дітей. І що їй важить зайти? П'ять хвилин? Час, потрібний на те, щоб усе розповісти й піти геть?

— Усі лягаві візьмуть тебе на кпини, моя бідна Маріз. Якщо ти цього хочеш — уперед.

З воріт вийшов якийсь чоловік, пройшов повз Маріз, а тоді повернувся до неї. Вона посмикувала ремінець сумки.

— Щось не так? — запитав він.

То був чорнявий коротун, убраний сяк-так, навіть не підстрижений. Рукави чорної куртки задерлися аж до голих передпліч. І, напевно, йому, так само, як і їй, було складно розповідати. Та він уже закінчив.

— Вони привітні? Ну там, усередині... — запитала Маріз.

Чорнявий тип знизав плечима.

— На кого потрапите.

— А вони уважно слухають? — уточнила Маріз.

— Залежно від того, що ви розповідаєте.

— Мій племінник гадає, що вони кепкуватимуть з мене.

Чоловік, схиливши голову набік, уважно поглянув на неї.

— А про що йде мова?

— Про мій будинок. Минулої ночі. Я нервуюся через дітей. Якщо той божевільний приходив минулого вечора, то хто сказав, що він не прийде знову? Як гадаєте?

У Маріз трішки почервонів лоб, і вона кусала губи.

— Тут, — м'яко сказав чоловік, указуючи на брудну будівлю, — кримінальний розшук. Це для розслідування вбивств, розумієте? Тобто коли когось убивають.

— Ox! — стривожено вигукнула Маріз.

— Сходіть до комісаріату на авеню. Опівдні там спокійніше, і вони знайдуть час вислухати вас.

— О ні, — відказала Маріз, хитаючи головою. — О другій я вже маю бути на роботі, шеф не терпить спізнень. А вони не можуть просто передати їм, ну, тим колегам з авеню? Тобто вони хіба не одна команда, всі ці поліціянти?

— Не зовсім, — відповів чоловік. — А що сталося? Пограбування?

— О ні.

— Насильство?

— О ні.

— То розкажіть, так буде простіше. Зможемо вас зорієнтувати.

— Звісно, — відповіла Маріз, починаючи панікувати.

Тип, спершись на капот машини, терпляче чекав, доки Маріз зосередиться.

— Це чорні малюнки, — пояснила вона. — Тринадцять чорних малюнків на кожних дверях будинку. Вони лякають мене. Я завжди сама з дітьми, розумієте...

— Картини?

— О ні. Четвірки. Цифри «4». Великі чорні четвірки, намальовані на старовинний лад. Мені цікаво, чи це не банда якась часом. Може, поліціянти щось знають про це, може, зможуть зрозуміти. А може, й ні. Поль сказав, якщо я хочу, аби мене брали на кпини, то можу йти.

Тип випрямився й поклав їй руку на плече.

— Ходімо, — сказав він. — Ми все запишемо й не буде чого боятися.

— Але, — відказала Маріз, — може, краще знайти лягавого?

Чоловік глянув на неї трохи здивовано.

— Я і є лягавий. Головний комісар Жан-Батіст Адамберґ.

— Ой, — збентежено вигукнула Маріз. Пробачте.

— Усе гаразд. А за кого ви мене прийняли?

— Я навіть не посмію сказати вам.

Адамберґ повів її в приміщення кримінального розшуку.

— Вам допомогти, комісаре? — поцікавився серед проходу лейтенант з колами під очима, що якраз збирався обідати.

Адамберґ м'яко спрямував жінку до свого кабінету й подивився на чоловіка, намагаючись ідентифікувати його. Він ще не вивчив усіх працівників свого відділку, тому згадувати імена було надзвичайно складно. Члени команди швидко помітили це, тому представлялися щоразу, коли заводили з ним розмову. Адамберґ не знав, чи роблять вони це, щоб поглузувати чи щоб щиро допомогти, але й недуже цим переймався.

— Лейтенант Ноель, — сказав чоловік. — Вам допомогти?

— Молода жінка знервована, ось і все. Хтось зіграв поганий жарт у її будинку, а може, то звичайнісіньке графіті. Їй треба лише трішки підтримки.

— Але ж тут не соціальна служба, — відповів Ноель, одним ривком застібнувши куртку.

— Чому б і ні, лейтенанте...

— Ноель, — закінчив за нього чоловік.

— Ноель, — повторив за ним комісар, намагаючись запам'ятати обличчя.

Квадратна голова, біла шкіра, біляве волосся їжаком і вуха стирчать — Ноель. Утома, пиха, можливо, жорстокість — Ноель. Вуха, жорстокість — Ноель.

— Договоримо пізніше, лейтенанте Ноель, — мовив Адамберґ. — Вона поспішає.

— Якщо треба втішити мадам, — утрутився незнайомий Адамберґу бригадир, — з радістю допоможу. Мій прилад при мені, — посміхнувся він, поклавши руки на пасок штанів.

Адамберґ повільно повернувся.

— Бригадир Фавр, — представився чоловік.

— Зараз, — промовив Адамберґ спокійним голосом, — ви зробите декілька відкриттів, які вас здивують, бригадире Фавр. Жінка — це не кулька з діркою посередині, і якщо ця новина вас надто шокувала, наважтеся дізнатися про це трішки більше. Нижче ви знайдете ноги і стопи, а вище — груди і голову. Спробуйте подумати про це, Фавре, якщо, звісно, маєте чим.

Адамберґ рушив до свого кабінету, щосили намагаючись запам'ятати обличчя бригадира. Повні щоки, великий ніс, густі брови, дурна голова — Фавр. Ніс, брови, жінки — Фавр.

— Розкажіть мені, — сказав він, спершись об стіну свого кабінету і дивлячись на жінку, що сіла на краєчку стільця. — У вас є діти, ви самотня, а де ви мешкаєте?

Щоб заспокоїти Маріз, Адамберґ надряпав у блокноті її ім'я та адресу.

— Ці четвірки намальовано на дверях, правильно? За одну ніч?

— Так. Учора зранку вони були на всіх дверях. То великі четвірки, десь такі. — Вона розвела руки десь на півметра.

— І жодного підпису? Закарлючки?

— Та ні. Знизу написано три маленькі літери. «CTL». Ні, «CLT».

Адамберґ занотував: «CLT».

— Також чорні?

— Так.

— Щось іще? Можливо, на фасаді? На сходовому майданчику?

— Тільки на дверях. Чорним.

— А цифра, чи не була вона трохи перекручена? Як значок?

— Ой, так! Я можу намалювати, я не нездара.

Адамберґ простягнув їй свій блокнот, і Маріз узялася малювати велику грубу четвірку суцільною лінією, з розширеною, як у мальтійського хреста, основою та двома лініями на кінці.

— Ось, — сказала Маріз.

— Ви намалювали її навпаки, — м'яко зазначив Адамберґ, забираючи блокнот.

— Але вона й була навпаки. Дзеркальна, з широкою основою, з оцими маленькими рисочками на кінці. Ви її впізнаєте? Може, це знак якихось грабіжників? «CLT»? Як гадаєте?

— Грабіжники намагаються бути якомога непомітнішими. Що вас налякало?

— Гадаю, історія про Алі-Бабу. Вбивця, що позначав двері великим хрестом.

— У тій історії він позначив лише одні двері. А дружина Алі-Баби позначила всі решта, щоб заплутати його, якщо не помиляюся.

— І справді, — відповіла Маріз, заспокоївшись.

— Це графіті, — сказав Адамберґ, проводячи її до дверей. — Певно, то робота місцевих хуліганів.

— Я ніколи не бачила таких четвірок у нашому районі, — тихо відповіла Маріз. — І я ніколи не бачили графіті на дверях квартир. Бо графіті ж малюють так, щоб усі бачили, хіба ні?

— Тут правил не існує. Вимийте ваші двері і не переймайтеся через це.

Коли Маріз пішла, Адамберґ вирвав з блокнота аркуші, скрутив їх у кульку й викинув у смітник. Потім знову став, притулившись спиною до стіни, і взявся обдумувати, як же прочистити голову типам на кшталт цього Фавра. Ох і мороки буде: вада в запущеній стадії, а пацієнт навіть не підозрює про неї. Лишається хіба сподіватися, що не весь карний розшук зліплений з одного тіста. Бо ж серед співробітників є чотири жінки.

Як завжди, коли Адамберґ поринав у роздуми, він забував про зовнішній світ і занурювався в тишу, що межувала з урочистістю. За десять хвилин він легко виринув з неї, знайшов у шухлядках список зі своїх двадцяти семи, включно з Данґларом, співробітників і намагався запам'ятати їхні прізвища, пошепки повторюючи їх. Потім він написав на полях: Вуха, Жорстокість — Ноель; Ніс, Брови, Жінки — Фавр.

Він знову пішов випити кави — через зустріч з Маріз йому не вдалося поїсти першого разу. Їм ще не привезли ні кавовий автомат, ні їжу. Працівники воювали за три стільці і папір. Електрики встановлювали розетки для системних блоків комп'ютерів, а на вікна чіпляли ґрати. Немає ґрат — немає й злочинів. Убивці зачекають на закінчення робіт. Тож можна піти на вулицю помріяти і допомагати знервованим жінкам на тротуарі. Можна піти подумати про Каміллу, яку він не бачив уже понад два місяці. Якщо він не помиляється, вона має повернутися завтра. Або післязавтра, він уже й не пригадував точно.