Мерщій тікай і довго не вертайся

37

Данґлар зателефонував якраз тоді, коли Адамберґ закінчував одягатися. Комісар відшукав штани і футболку, схожі на вчорашні. Адамберґ наразі схилявся до ідеї якогось загального одягу, щоб менше морочитися над питаннями вибору й сумісності. Та і взагалі не перейматися такими дурницями, як одяг. Однак у шафі він не знайшов жодної пари черевиків, окрім важких гірських берців, непридатних для носіння в Парижі, тож зупинився на шкіряних босоніжках, які саме зараз натягував на босі ноги.

— Я у Роморантені, — сказав Данґлар. — І дуже хочу спати.

— Ви зможете проспати чотири дні поспіль, коли закінчите обшукувати це місто. Ми наближаємося до критичної точки. Не губіть ниточку Антуана Юрфена.

— Я вже закінчив з Юрфеном. Тепер я посплю і повернуся в Париж.

— Пізніше, Данґларе. Випийте три горнятка кави і продовжуйте.

— Я вже все закінчив. Мені вистачило опитати матір, і вона нічого не приховує — навпаки. Антуан Юрфен — син Еллер-Девілля, невизнана дитина, що народилася через вісім років після Дамаса. Еллер-Девілль йому...

— Їхні умови життя, Данґларе? Бідні?

— Скажімо, посередні. Антуан працює у слюсаря і мешкає в маленькій кімнаті над крамничкою. Еллер-Девілль йому...

— Чудово. Стрибайте у потяг і розкажете мені всі подробиці, коли повернетеся. А ви просунулися щодо фізика-садиста?

— Учора опівночі я знайшов його в комп'ютері. Це Шательро. Металургійний комбінат Месле, величезний завод, розташований у промисловій зоні. Постачальник номер один для авіаліній, визнаний на світовому ринку.

— Велика риба, Данґларе. Месле — його власник?

— Так, Родольф Месле, інженер-фізик, викладач університету, директор лабораторії, начальник підприємства і ексклюзивний власник дев'яти патентів.

— Надлегка незламна сталь серед них?

— Неламка, — підправив Данґлар. — Він отримав цей патент сім років і сім місяців тому.

— Це він, Данґларе, замовник убивства і згвалтування.

— Звісно ж, він. А ще він місцевий царьок, недоторканна персона французької промисловості.

— А ми доторкнемося.

— Не думаю, що Міністерство внутрішніх справ подякує нам за це, комісаре. На кону надто багато грошей і національна репутація.

— А нам і не треба когось попереджати, особливо Брезійона. Нехай щось просочиться в пресу, і вже за два дні це лайно в житті не змиє пляму. Він посковзнеться, а потім і остаточно завалиться. Ось тоді його і схопить правосуддя.

— Чудово, — сказав Данґлар. — А щодо матері Юрфена...

— Пізніше, Данґларе, зараз на мене чекає її син.

Офіцери нічної зміни залишили на столі звіт. Антуан Юрфен: двадцять три роки, народився у Ветіньї і мешкає в Роморантені, департамент Луар-е-Шер. Уперто тримався своїх початкових свідчень, а потім зателефонував адвокатові, який порадив йому миттєво заткатися. Відтоді Антуан Юрфен сидів і мовчав.

Біля камери з'явився Адамберґ. Юнак сидів на ліжку, стиснувши щелепи. Він ледь помітно ворушив м'язами кістлявого обличчя і клацав худими пальцями.

— Антуане, — сказав Адамберґ, — ти син Антуана. Ти Еллер-Девілль, позбавлений усього. Визнання, батька, грошей. Певно, тобі щедро діставалися стусани, ляпаси і смуток. Ти також лупцюєш і рвеш. Дамаса, іншого сина, визнаного і багатого. Твій брат по батькові, якого, не сумнівайся, били не менше. Один батько — одні удари.

Юрфен і далі мовчав, кинувши повний болю і ненависті погляд на лягавого.

— Адвокат сказав тобі мовчати, і ти слухаєшся. Ти дисциплінований і покірний, Антуане. Дивні риси для вбивці. Якщо я зайду в камеру, то не знаю, чи ти кинешся до мене розірвати горло чи згорнешся клубочком у кутку. Або те й інше водночас. Я навіть не знаю, чи усвідомлюєш ти, що робиш. Ти втілюєш дію, і я гадки не маю, де твої думки. Дамас же втілює думку, а в усьому решта — безсилий. Ви обидва руйнуєте: він — думками, ти — руками. Слухаєш мене, Антуане?

Юнак затремтів, не ворухнувшись.

Адамберґ відпустив ґрати і відійшов. Йому навіть шкода було цього зболеного заляканого обличчя, як і нерозсудливої байдужості Дамаса. Батько Еллер-Девілль може пишатися собою.

Камери Дамаса і Клементини були розміщені в іншому кутку. Клементина розігрувала з Дамасом партію в покер, передаючи карти з камери в камеру по підлозі. Оскільки більше нічого не було, грали на коржики.

— Вам вдалося поспати, Клементино? — запитав Адамберґ, відімкнувши ґрати.

— Непогано, — сказала стара. — Звісно, не так, як удома, але загалом непогано. Коли вже ми з малим підемо?

— Лейтенант Фруасі проведе вас у ванну і видасть білизну. А де ви взяли карти?

— Це все ваш бригадир Ґардон. Учора ми провели хороший вечір.

— Дамасе, приготуйся, — сказав Адамберґ. — Ти підеш наступним.

— Куди? — запитав Дамас.

— Митися.

Елен Фруасі відвела стару пані, і Адамберґ підійшов до камери Кевена Рубо.

— Підведися, Рубо, ти виходиш. Тебе переводять.

— Мені й тут непогано, — сказав Рубо.

— Ти ще повернешся, — сказав Адамберґ, відімкнувши ґрати. — На тебе буде відкрито кримінальну справу за завдання тяжких тілесних ушкоджень і можливе зґвалтування.

— Дідько, — сказав Рубо. — Я лише стояв на шухері.

— Надто вже весело ти там стояв. Ти був шостим у списку. Отже, один із найнебезпечніших.

— Дідько, я прийшов сюди вам допомогти. Допомога слідству зараховується?

— Забирайся. Я тобі не суддя.

Двоє офіцерів вивели Рубо з відділку. Адамберґ зазирнув у записник. Прищі, Великі щелепи, Чутливість — Морель.

— Морелю, а хто поїхав до будинку Марі-Бель? — запитав він, глянувши на годинник.

— Ноель і Фавр, комісаре.

— Чого вони там сидять? Уже дев'ята тридцять.

— Можливо, вона не виходитиме сьогодні. Відколи брата заарештували, вона не відчиняє магазин.

— Я їду туди, — сказав Адамберґ. — Оскільки Юрфен нічого не каже, Марі-Бель розповість, що він з неї витягнув.

— Ви поїдете туди прямо так, комісаре?

— Як так?

— Ну... тобто в босоніжках? Може, вам щось інше позичити?

Адамберґ поглянув на свої босі ноги крізь ремінці сандалів, шукаючи ґанджу.

— А що не так, Морелю? — щиро запитав він.

— Не знаю, — відповів Морель, намагаючись піти навспак. — Ви керівник відділу.

— А, — сказав Адамберґ, — солідність, Морелю? Ви про це?

Морель не відповів.

— У мене не було часу купити черевики, — сказав Адамберґ, знизавши плечима. — До того ж Клементина важливіша за мій одяг, правда?

— Звісно, комісаре.

— Стежте, щоб їй нічого не бракувало. А я знайду сестру і повернуся.

— Гадаєте, вона щось нам розповість?

— Можливо. Марі-Бель любить базікати про своє життя.

Щойно він вийшов на ґанок, як спеціальний кур'єр вручив йому пакунок, який комісар відкрив прямо на вулиці. Він знайшов там свій мобільний і поставив посилку на багажник машини, шукаючи договір і все вищеозначене. Живучий жучок. Удалося зберегти попередній номер і перенести його в новий прилад. Комісар задоволено поклав телефон у внутрішню кишеню і рушив далі, через тканину притискаючи його до себе, ніби хотів зігріти апарат і відновити з ним перерваний діалог.

Комісар помітив Ноеля і Ламара на вулиці Конвансьйон. Менший — це Ноель. Вуха, волосся їжаком, куртка — Ноель. Великий і прямий — це Ламар, колишній жандарм із Ґранвілля. Обидва офіцери кинули швидкий погляд на ноги комісара.

— Так, Ламаре, я знаю. Куплю їх пізніше. Я піднімаюся, — сказав він, указавши на п'ятий поверх. — Ви можете повернутися.

Адамберґ перетнув розкішний коридор і піднявся сходами, вкритими червоним килимом. На шляху до сходового майданчика він помітив конверт, причеплений до дверей Марі-Бель. Уражений комісар повільно подолав останні східці й наблизився до білого прямокутника, де було написано лише його ім'я — «Жану-Батісту Адамберґу!»

Утекла. Марі-Бель утекла під носом у поліції. Зникла. Зникла, не подбавши про Дамаса. Насупившись, Адамберґ відкрив конверта. Сестра Дамаса втекла з поля бою.

Сестра Дамаса і сестра Антуана.

Адамберґ важко всівся на сходинки, поклавши конверт на коліна. Скінчився карнавал. Антуан не витягував жодної інформації з Марі-Бель, Марі-Бель сама дала її йому. Слухняному Юрфену, Юрфену-вбивці, що діяв за наказами сестри, Марі-Бель Юрфен. Він у темряві набрав номер Данґлара.

— Я в потязі, — сказав Данґлар. — І я спав.

— Данґларе, а в Еллер-Девілля не було ще однієї позашлюбної дитини з родини у Роморантені? Дівчинки?

— Це те, що я намагався вам сказати. Марі-Бель Юрфен народилася на два роки раніше за Антуана. Єдинокровна сестра Дамаса. Вона не знала його, доки рік тому не приїхала до нього в Париж.

Адамберґ мовчки кивнув головою.

— Це прикро? — запитав Данґлар.

— Так. Я шукав мозок операції і знайшов його.

Адамберґ поклав слухавку, ввімкнув світло і притулився спиною до дверей, щоб розгорнути листа.

Адамберґ склав листа і довго сидів у темряві, приклавши руку до вуст. У відділку він мовчки відімкнув камеру Дамаса і жестом показав йти за ним. Дамас сів на стілець, відкинув назад волосся і спокійно та уважно дивився на комісара. Досі не зронивши ні слова, Адамберґ простягнув йому листа сестри.

— Це для мене? — запитав Дамас.

— Ні, для мене. Прочитай.

Дамас важко переживав удар. Лист тремтів у кінчиках його пальців, рука підтримувала голову, і Адамберґ бачив, як сльози падали на коліна. Надто багато новин як на один раз: ненависть брата і сестри, повне розвінчання влади Журно. Адамберґ мовчки сів навпроти нього і чекав.

— Тобто блохи не були заразними? — нарешті прошепотів Дамас, не підводячи голови.

— Зовсім.

Дамас довго мовчав, стиснувши руками коліна, ніби він випив щось надзвичайно бридке і воно ніяк не хотіло затікати всередину.

Адамберґ майже бачив, як нестерпна вага реальності впала на юнака і розчавила йому голову. Його герметичний світ луснув, наче кулька, а уява зблякла. Комісар запитував себе, чи зможе чоловік вийти з цього кабінету: важкі, наче метеорит, новини притисли його.

— Чуми не було? — з болем запитав він.

— Жодної чуми.

— І вони померли не від чуми?

— Ні. Їх задушив твій єдинокровний брат Антуан Юрфен.

Новий удар — і руки стиснулися на колінах.

— Задушені і вимащені чорним, — продовжив Адамберґ. — А тебе не здивували ці сліди від задушення і вугілля?

— Здивували.

— І?

— Я гадав, що поліція вдалася до такого, аби приховати чуму і не лякати людей. Але це правда?

— Так. Антуан ішов за тобою і знищував їх.

Дамас поглянув на свою руку і доторкнувся до діаманта.

— І Марі-Бель керувала ним?

— Так.

Нова тиша, нове падіння.

Цієї миті до кабінету зайшов Данґлар, і Адамберґ пальцем указав йому на листа, що впав Дамасові до ніг. Адамберґ написав йому кілька слів і простягнув папірець.

Зателефонуйте лікарю Ферезу щодо Дамаса: терміново. Попередьте Інтерпол про Марі-Бель: жодної надії, надто хитра.

— І Марі-Бель мене не любила? — прошепотів Дамас.

— Ні.

— А я гадав, що любила.

— Я також так гадав. Усі так гадали. Саме тому ми всі і попалися.

— Вона любила Антуана?

— Так. Трішки.

Дамас склався вдвоє.

— Але чому вона не попросила грошей? Я б їй всі віддав.

— Вони не вірили, що таке можливо.

— У будь-якому разі я не хочу до них торкатися.

— А доведеться доторкнутися. Ти наймеш хорошого адвоката для брата.

— Так, — сказав Дамас, досі обіймаючи себе руками.

— А ще ти маєш потурбуватися про їхню матір. Їй нема на що жити.

— Так. «Товстуха з Роморантена». Саме так її завжди називали вдома. Я і гадки не мав, що це означає і про кого йдеться.

Дамас різко підняв голову.

— Ви ж не скажете їй, правда? Ви їй не скажете?

— Їхній матері?

— Мане. Не кажіть їй, що блохи були не... не...

Адамберґ не намагався йому допомогти. Дамас мав сам вимовити це слово багато-багато разів.

— Незараженими, — завершив Дамас. — Це її вб'є.

— Я не вбивця. І ти також. Подумай про це, добре подумай.

— І що зі мною буде?

— Ти нікого не вбивав. Тебе можна звинуватити лише в тридцяти блошиних укусах і загальній паніці.

— Отже?

— Справу буде закрито. Можеш звідси вийти прямо сьогодні.

Дамас утомлено, незграбно підвівся, стискаючи пальці навколо свого діаманта. Адамберґ дивився, як він виходить на першу зустріч зі справжньою вулицею. Але Дамас повернувся до своєї відчиненої камери, ліг, згорнувшись клубочком, і більше не рухався. На своєму ліжку Антуан Юрфен лежав так само, повернувшись в інший бік. Батько Еллер-Девілль чудово попрацював.

Адамберґ відімкнув камеру Клементини, котра курила, розкладаючи пасьянс.

— То що, — сказала вона, дивлячись на нього. — І чим усе закінчилося? Приходите, йдете, а ми й гадки не маємо, що відбувається.

— Ви можете йти, Клементино. Вас відвезуть назад у Кліші.

— Довгенько ж ви.

Клементина розчавила недопалок об підлогу і вдягла свою кофтину, яку ретельно застібнула.

— А у вас непогані сандалі, — сказала вона тоном поціновувача. — Добре сидять?

— Дякую, — відповів Адамберґ.

— Слухайте, комісаре, тепер, коли ми вже трохи знайомі, чи не скажете, чи здохли ті троє останніх мерзотників? Через увесь цей галас я не встигала стежити за новинами.

— Усі троє померли від чуми, Клементино. Спершу Кевен Рубо.

Клементина всміхнулася.

— Потім інший, уже забув прізвище, і нарешті Родольф Месле, всього годину тому. Упав, наче каменюка.

— В добру путь, — сказала Клементина, широко всміхаючись. — Є на світі справедливість. Не треба квапитися, ось і все.

— Клементино, нагадайте мені ім'я другого, а то щось вискочило з голови.

— О, в мене воно ніколи не вискочить. Анрі Томе, на вулиці Ґренель. Останній з покидьків.

— Саме так.

— А як малий?

— Він заснув.

— Звісно, ви ж накинулися на нього, як на мокру ворону, ось і втомили. Перекажіть, що я чекаю на нього в неділю на обід, як завжди.

— Він прийде.

— Що ж, комісаре, гадаю, ми все обговорили, — сказала вона, простягаючи йому міцну руку. — Мені ще треба подякувати вашому Ґардону за гральні карти і перекинутися словом з іншим — високим таким, трохи повним і лисуватим. Він ще гарно, зі смаком одягається.

— Данґлар?

— Так, він хотів би рецепт моїх коржиків. Він не сказав прямо, але я це по ньому одразу зрозуміла. Здавалося, що це для нього дуже важливо.

— Цілком імовірно.

— Людина, яка вміє жити, — сказала Клементина, кивнувши головою. — Вибачте, я піду вперед.

Адамберґ провів Клементину Курбе до ганку і побачив Фереза, якого попросив лишитися.

— Ось цей? — поцікавився Ферез, указуючи на камеру, де лежав Юрфен.

— Це вбивця. Гучна родинна справа, Ферезе. Можливо, його відправлять у психіатричний притулок.

— Адамберґу, ніхто більше не каже «притулок».

— А ось той, — продовжив Адамберґ, указуючи на Дамаса, — він має вийти, але не може. І ви мені зробите послугу, величезну послугу, Ферезе, якщо допоможете йому і підлікуєте. Повернення у реальний світ. Болюче падіння з десяти поверхів.

— Це людина з привидом?

— Так.

Доки Ферез намагався привести до тями Дамаса, Адамберґ нацькував двох офіцерів на Анрі Томе, а пресу — на Родольфа Месле. Потім він зателефонував Декамбре, який збирався після обіду виходити з лікарні, Лізбет і Бертену, щоб таємно повідомити про повернення Дамаса. Потім зателефонував Масені і Вандузлеру, щоб повідомити про наслідки величезної похибки.

— Я погано вас чую, Вандузлере.

— Це Люсьєн висипає на стіл провізію. Гучний процес.

Натомість Адамберґ чітко почув гучний голос Люсьена, який лунав у великій кімнаті:

— Чомусь ми дуже часто нехтуємо неймовірною силою гарбузів.

Він поклав слухавку і подумав, що цей вигук чудово пасував би до рубрики оголошень Жоса Ле Ґерна. Грубе, здорове і потужне оголошення без усіляких задніх історій — далеке, дуже далеке від моторошного відлуння чуми, яке вже блякло. Адамберґ поклав телефон на стіл і з хвильку подивився на нього. Данґлар зайшов, тримаючи в руках папку, і простежив за поглядом Адамберґа. У свою чергу він узявся мовчки розглядати телефон.

— Щось не так з вашим телефоном? — запитав він після довгої хвилини тиші.

— Нічого, — відповів Адамберґ. — Він просто не дзвонить.

Данґлар поклав папку «Роморантен» і вийшов, не сказавши нічого. Адамберґ умостився на досьє і, поклавши голову на руки, заснув.