На футбольних меридіанах

11

Кілька слів про тих бразільських футболістів, яких я особисто вважаю найсильнішими.

Насамперед, про Діді. Він виступав під номером десять, але виконував обов’язки центрального півзахисника і був диригентом зіграного ансамблю нападаючих збірної Бразілії.

Діді — середній на зріст, худий, дуже легкий і рухливий, його обличчя зосереджене і цим він ніби підкреслює, що ставиться до гри надзвичайно серйозно. Він, здається, був найстаршим в команді Бразілії, і я бачив, що всі його дуже поважають.

Діапазон гри Діді дуже широкий. Він любить простір і вміло маневрує на ньому. Часто перебуваючи в тиловій зоні, звідки він починає атаку своїми тонкими передачами, Діді встигає вийти і на передній рубіж нападу, щоб при нагоді виконати завершальний удар. Наші любителі футбола зрозуміють, чому саме мені особливо імпонувала гра Вальдіра Перейри, відомого спортивному світу під іменем Діді. Щоб портрет цього видатного футболіста був завершений, мені лишається додати, що саме Діді продемонстрував нам великі можливості різаного удару і буквально вразив своєю феноменальною технікою. За весь наш матч я помітив у нього лише дві помилки.

Нарешті, манера гри Діді характерна ще однією, на мою думку, виключно цікавою рисою. Він майже ніколи не дивиться туди, куди пасуватиме, і в глядача створюється враження, що він не бачить, а відчуває всіх своїх партнерів, точно знаючи, хто де знаходиться, куди хто вийде, і тому безпомилково адресує м’ячі.

І об’єкт для своїх передач він обирає не так, як ми звикли це звичайно робити. Він посилає м’яча туди, звідки можна виконати небезпечний удар, або туди, звідки можна зробити його через хід. Тому і говорять, що Діді грає, як шахіст: він бачить на хід, на два вперед.

Я тому так докладно зупиняюсь на характеристиці Діді, бо мені здається, що в команді Бразілії це найбільш різнобічний і вдумливий футболіст. Саме в нього найчастіше брали спортивні журналісти інтерв’ю, прагнучи з’ясувати ті щасливі причини, які вивели команду Бразілії на перше місце в такому великому і важкому змаганні. І пізніше я прочитав у спортивному журналі «Фізкультура і спорт» матеріал, який узагальнює думки Діді. Ця розповідь проливає світло на підготовку команди Бразілії (вона готувалась до чемпіонату, так би мовити, за зачиненими дверима і тому її ігрові методи були несподіванкою навіть для багатьох компетентних тренерів). Мені здається доцільним навести тут розповідь Діді, яка має багато повчального для всіх футболістів, у тому числі й радянських.

«У Європі, — розповідає Діді, — дуже поширені легенди про бразільський футбол. Дехто, мабуть, гадає, що майстерність падає з неба, що ми — щасливі діти долі, які народились футбольними артистами і мало не в колисці оволоділи віртуозною футбольною технікою. Все це, звичайно, дурниці. Секрет нашого досконального контролю над м’ячем полягає в одному: безупинній роботі.

Мені невідомо, яким чином в Європі склалось враження про безтурботність і солодку бездіяльність бразільських футболістів. Я дуже хотів би, щоб поширювачі цієї легенди хоча б кілька тижнів спостерігали тренування нашого клубу „Ботафого“ або якої-небудь іншої з наших команд. Я певен, що ніде в світі тренування не провадяться так напружено і ніде так сумлінно не ставляться до них, як в Бразілії.

Згадую свого колишнього клубного тренера Зезе Морейру, під керівництвом якого в складі команди „Флуміненсе“ я кректав і охав протягом семи років. Вимоги, які він ставив перед гравцями, були надзвичайно важкими. Роки, проведені мною в безпосередній близькості до Морейри, були роками поту і неймовірного напруження, але ця „рабська“ праця виправдала себе.

Морейра — цей блискучий знавець і стратег футбола, який був керівником команди Бразілії перед світовим чемпіонатом 1954 року, — пережив після невдалого виступу команди велику трагедію. Але я можу сказати, що саме він накреслив шлях до нашої перемоги в 1958 році, розробивши основні принципи тренувань, тактичні варіанти і методи вдосконалення техніки в бразільському футболі.

Наведу один приклад. Європейці в Швеції дивувались з легкості і невимушеності нашої гри. Цим ми завдячуємо Морейрі. Він є винахідником так званого „подвійного дотику“, при якому футболіст, граючи з м’ячем, торкається до нього не більше двох разів. Навряд чи треба пояснювати, яку це дає перевагу над футболістами, які в аналогічному випадку, щоб прийняти м’яч і передати далі, торкаються його вісім, десять або більше разів. Вправа Морейри принесла нам величезну користь під час світової першості, ми значно швидше за своїх суперників передавали м’яч і краще використовували зручні положення.

Під керівництвом Морейри я опанував свій коронний трюк: вільний удар, який у Бразілії називається „зів’ялий лист“. Після такого удару м’яч, злетівши над захисною „стінкою“, падає на землю, як сухий лист восени, причому набуває обертового руху, і це вводить в оману воротаря.

Чотири роки я щодня опрацьовував цей удар. Траплялось, що я втрачав надію оволодіти ним і був ладен відмовитись від дальших спроб, але щоразу тренер розумними порадами і батьківською підтримкою наснажував мене новими силами.

Майже всі мої колеги відзначаються на тренуваннях такою ж ретельністю і цілеспрямованістю. Вони краще за європейців знають, що за кожним футбольним трюком криється тривала виснажлива робота.

Звичайно, роботою над технікою володіння м’ячем не обмежилась підготовка команди Бразілії до чемпіонату світу. Після невдачі в 1954 році ми зрозуміли, що треба підтримувати більш тісний контакт з європейським футболом. В Європі футболісти активно застосовують гру корпусом, а в Бразілії — ні, і ми зробили належні висновки з цього. Гастролі по Європі в 1956 році дозволили нам звикнути до тутешніх трав’яних полів, кліматичних умов. А в 1954 році в Берні ми раз у раз падали, підсковзувались, в той час як наші європейські суперники із задоволенням бігли далі…

Ми готувались до чемпіонату світу в Швеції з повним напруженням сил і з урахуванням усіх деталей. Ми старалися передбачити все. Наприклад, спеціальний зубний лікар регулярно проводив контроль за станом наших щелеп. Для боротьби з ностальгією у нас були з собою кінофільми, записи бразільської музики тощо. Може, ви гадаєте, що спокій і витримка самі до нас прийшли? Ні, це заслуга психолога нашої команди доктора Карвахаеса, який взяв нас під свою опіку. Він був для нас як батько рідний, якому можна сказати все. Він, як ніхто інший, зумів переконати нас, що сила волі допоможе нам подолати нервове збудження і що тоді нам не буде страшний ніякий противник.

У 1954 році ми відставали від європейців у фізичній підготовці. Перед останнім чемпіонатом ми постаралися усунути цей недолік. Тренер Пауло Аматаль, який відповідав за цю частину нашої тренувальної роботи, виявився суворим, навіть безжалісним керівником, але поступово все стало на своє місце.

Велику увагу ми приділяли вмінню вести м’яч і бити його зовнішньою стороною бутсів. Так значно легше вивести з рівноваги атакуючого противника, приховати від нього свої наміри. Але тільки гнучкі кісточки допомагають футболістові опанувати це вміння, а для цього треба працювати, працювати і працювати…»

До того, що розповів Діді, коментарі, як кажуть, зайві.

Велике враження справила на мене і гра Вава. Він метис, але шкіра його майже зовсім темна. Вава теж середній на зріст. На відміну від Діді має справді атлетичну будову. В побуті це дуже весела, життєрадісна людина, яка добре знає музику і може тішитись нею цілими годинами. В центрі поля Вава діє трохи ліниво. Але як чудово і несподівано він вміє відкритись і який небезпечний на штрафному майданчику! Крім того, він однаково добре б’є обома ногами і тому не витрачає зайвого часу на підкатку м’яча під сильну ногу. Вава любить зміщуватись вліво, щоб потім іти назустріч м’ячу, який йому «виріже» Гаррінча. Він не любить наздоганяти м’яч і, навпаки, охоче зустрічає його. Між іншим, Вава єдиний з усіх бразільських нападаючих іде на воротаря так, як свого часу це робив Михайло Коман. І досить воротареві припустити хоч найменшу помилку, як він негайно скористається з неї.

Те, як Вава забив нам другий гол, навело мене на одну думку. Ми знали, що він сильний гравець і пильнували його особливо старанно. І все-таки він вийшов переможцем у боротьбі з нашими захисниками. Сталося це так.

Гаррінча, позбавившись опіки Бориса Кузнецова, нашого лівого захисника, пройшов на великій швидкості до самої лицьової лінії і здійснив простріл. М’яч летів приблизно на висоті метра. Вава в момент прориву «семірки» був десь у секторі лівого півсереднього. Здавалось, що передача Гаррінчі не має до нього ніякого відношення. Але в останню мить він встиг вискочити з-за спини Крижевського і забив гол з дуже близької відстані. Так він забивав і інші свої м’ячі.

І мені спало на думку, що партнерам вдалося так майстерно виконати цю комбінацію лише завдяки тому, що вони діяли згідно з стандартними положеннями, про які я вже згадував раніше. Очевидно, ці положення були ними опрацьовані, вивчені і продумані до таких дрібних деталей, що Гаррінча не треба було шукати очима Вава, а той не сумнівався, що Гаррінча в разі прориву дасть йому м’яч на такій висоті, такої сили, під таким-от кутом тощо. Інакше просто неможливо пояснити, як усе було розіграно буквально з неймовірною точністю. А якщо це так, то ми ще раз можемо зробити висновок про корисність стандартних положень, які полегшують дії кожної команди і ставлять в скрутне становище іншу.

Правий крайній команди Бразілії Гаррінча — досить незвичайна фігура на футбольному полі. Той, хто не знає його і судитиме тільки по його зовнішньому вигляду, ніколи не повірить, що він футболіст. Він низький на зріст, дуже припадає при ходінні на одну ногу, якийсь незграбний і асиметричний. Ноги Гаррінча криві. В дитинстві вони нагадували літеру «х». Лікарі запевняли, що він взагалі не ходитиме.

Але він навчився ходити. Навчився і бігати, хоч для цього доводилося прямо з шкіри лізти. Хлопчик часто впадав у відчай, але знов і знов тренувався, аж поки не став бігати так швидко, що в нього з’явилась надія стати навіть футболістом. А далі він зростав, як усі бразільські хлопчики — футбол на піску, на траві, на твердому грунті, футбол вранці і ввечері. Він виходив на тренування з першим променем сонця і нерідко давав собі відпочинок тільки тоді, коли наставала темрява. Таку наполегливість він пояснює просто: нарадився і зростав у дуже бідній сім’ї і не хотів пройти крізь життя жебраком. Юнак вирішив, що тільки футбол забезпечить йому повне благополуччя, і відважився на одчайдушну працю, аби тільки перемогти своє природне каліцтво і стати справжнім футболістом. І він досяг своєї мети.

Поступово його матеріальне становище стало настільки хорошим, що він дозволив собі не тільки одружитись, але й завести «півкоманди» дітей. У 23 роки в Гаррінча вже було п’ять дочок і під час мого другого перебування в Бразілії він сказав, що мріє коли-небудь мати хоч одного сина.

Перед виходом на поле він, звичайно, нервує. Але опинившись у бойовій обстановці, буквально на очах стає невпізнанним. На його обличчі з’являється та посмішка, яка виводить з себе всіх захисників. Цією посмішкою Гаррінча немов говорить захисникові, що він не боїться його, відчуває свою повну перевагу, що знає тисячі різних прийомів, з якими захисник нічого не вдіє, і що він не грає, а бавиться. І ця самовпевненість спочатку дратує суперників Гаррінча, а потім збиває їх з пантелику.

Зокрема наш лівий захисник Борис Кузнецов щиро визнав, що своїм сміхом Гаррінча з першої ж хвилини матчу здобув над ним психологічну перемогу і вже потім був повним господарем на своєму краї.

Я, звичайно, далекий від того, щоб радити всім футболістам вести психологічну боротьбу з своїми суперниками засобом сміху. Але мені подобається така віра у власні сили, яка справді породжує в душі суперника боязкість і скутість у діях на полі. Тим більш я за таку віру в себе, якщо вона підкріплюється справжньою спортивною майстерністю. А Гаррінча якраз і належить до найсильніших майстрів. Він відмінно володіє різноманітними фінтами, вільно грає обома ногами, його стартова швидкість така велика, що за рахунок стартового ривка він може залишити далеко позаду будь-якого захисника. Що ж до ударів Гаррінча, то вони виняткової сили. В Бразілії я бачив, як Гаррінча метрів з вісімнадцяти буквально збив наповал воротаря команди «Американо». Той не встиг підставити руки, м’яч потрапив йому в голову, і воротар упав, мов підкошений. Минуло кілька хвилин, поки його привели до пам’яті.

Нарешті, Пеле — шістнадцятирічна зірка чемпіонату. До першості світу про нього, мабуть, ніхто не чув. Після першості всі прийшли до висновку, що Пеле, безумовно, видатний гравець, якого чекає велике футбольне майбутнє. Між іншим, коли гру молодого бразільця так оцінили, серед учасників шведського чемпіонату ніхто не знав, що Пеле взагалі унікальний футболіст: він може грати однаково добре на всіх номерах, в тому числі і воротарем.

Що зробило Пеле таким популярним у Стокгольмі? Насамперед, його техніка, яка дозволяла юному бразільцю в повному розумінні слова жонглювати м’ячем не гірше від циркового артиста. Те, що робив цей хлопчик, інколи здавалося просто фантастичним. Ось характерний епізод, який потім демонструвався в багатьох кіножурналах.

Під час фінального матчу з шведами Пеле був особливо активним, і його почали сторожити вже двоє гравців. На початку чергової атаки хтось із бразільців послав м’яч з глибини поля в бік Пеле. Той, побачивши перед собою двох сторожів, зупинив м’яч кінчиком витягнутої ноги і одразу ж перекинув його назад себе. Захисники кинулись туди, а Пеле п’яткою миттю перекинув м’яч собі на груди, потім опустив його на ногу і забив гол.

Були випадки, зокрема в грі з французами, коли Пеле перемагав у єдиноборстві трьох суперників і примушував воротаря тільки поглядом проводжати м’яч, а потім виймати його з сітки.

Зрозуміло, що після своїх акробатичних трюків з м’ячем Пеле повернувся на батьківщину, де футбол вважається спортом номер один, як національний герой і став кумиром усієї країни.

Серед інших футболістів, які знову довели свій екстраклас, варто назвати француза Фонтена — справжнього бомбардира. Це футболіст того типу, на якого працює вся команда, створюючи йому найвигідніші умови для взяття воріт. Фонтену лишається тільки скористатись з них. І треба визнати, що вінце робить майстерно. Якщо Фонтен вже б’є, то воротареві слід бути дуже уважним. Цього вміння бракує багатьом, навіть досвідченим майстрам футбола. І я особисто не можу не оцінити так високо майстерність французького снайпера, бо по собі знаю, як інколи важливо будь-що забити гол і як це важко зробити. Ще в першому матчі з англійцями товариші вивели мене на відмінну позицію для взяття воріт, я хотів пробити якомога точніше в дальній від воротаря кут, але м’яч поруч зі штангою вийшов на вільний. Коли б я тоді забив гол, не було б повторної гри з англійцями, ми б не витратили так багато сил на першому етапі фінальних змагань. Отже, я вітаю майстерність Фонтена — найвлучнішого гравця чемпіонату.

Шведський чемпіонат дав усім нам надзвичайно багато. Зокрема, він примусив замислитись над проблемами тактики. І це не могло зрештою не привести до позитивних наслідків. Справді, ми зробили помітний крок вперед у галузі техніки, залишились у числі провідних команд світу, які відзначаються доброю фізичною підготовкою. Але і техніка, і фізична підготовка мусять підкріплюватись сучасною тактикою, і навпаки. І вже першість країни 1960 року показала, що наші команди не витратили час марно, що вони стали на шлях серйозних шукань і мають певні успіхи.