На футбольних меридіанах

14

Що сталося в команді київського «Динамо» за останній рік? Чому колектив, який так невдало провів минулий сезон, раптом став одним з лідерів чемпіонату? Чи закономірним був його успіх?

Візьму на себе сміливість сказати, що все тут закономірно. Команда зазнала великих змін в своєму складі, і всі вони виявились вдалими. Більше того, вперше за багато років київське «Динамо» мало два майже рівноцінні склади, і це дозволяло тренерам вільно маневрувати резервами, давати відпочинок гравцям, своєчасно замінити хворих.

Знову наші ворота захищав ветеран команди Олег Макаров. З роками він, природно, втратив колишню швидкість, але збагатився таким досвідом, що продовжував грати рівно і впевнено. Правда, і Макаров часом припускав помилки. Але з ким такого не буває?

Ветераном команди є і правий захисник Володимир Єрохін, якого любителі футбола називають «солдатом» за його самовідданість і стійкість, за вміння повністю віддаватись грі, на відчайдушну боротьбу з нападаючими, я б сказав, навіть за готовність до самопожертви.

Місце Віталія Голубєва, який зробив для команди так багато, зайняв новий центр захисту Василь Турянчик. Про нього можна було б говорити дуже багато, бо не часто зустрічаєш такого хлопця — спортсмена з голови до п’ят. На перших порах всі бачили, що Турянчик поступається своєму попередникові і в техніці, і в розумінні гри. Коли грав Голубєв, створювалось враження, що перед вами футболіст, в якого ноги на шарнірах і вони можуть викручуватись в усі боки — куди треба. Турянчик теж технічний гравець сміливий і невтомний. Але йому бракувало чуття ситуації. І те, що легко розгадував Віталій завдяки своїй інтуїції і вмінню правильно вибирати місце, від Турянчика вимагало величезного напруження всіх сил. Йому бувало важко, він часто залишав поле знесилений. Але він жодного разу не поскаржився і вперто йшов до своєї мети — стати абсолютно надійним центром захисту.

Слід сказати, що до кінця сезону він став добрим захисником, у якого з’явилися чудові перспективи на майбутнє.

Лівим захисником у нас виступали теж молоді гравці — Анатолій Сучков і Володимир Ануфрієнко. Вони прогресували з кожною грою і, хоч інколи допускали прикрі помилки, все ж сезон провели досить рівно.

У півзахисті разом зі мною грали Йосип Сабо і Володимир Сорокін — молоді, але вже відомі на Україні футболісти. Особливо зріс Сабо. Коли він прийшов у колектив, важко було встановити, де — саме йому краще грати. Він умів атакувати і захищатись, але його фізична підготовка була незадовільною і тому необхідної користі він дати не міг.

Та минув рік, і Сабо став справжнім атлетом, підвищилась і його техніка. Гравець, який в основному вмів руйнувати комбінаційні ідеї суперників, він тепер перетворився і на творця атак. Особливо яскраво це проявилося тоді, коли Йосип став грати третього півзахисника і був зобов’язаний підтримувати напад систематичними рейдами вперед. І зрештою Сабо став улюбленцем глядачів, симпатії яких безпомилкові. Він і голи забивав, і нейтралізував навіть таких сильних інсайдів, як Сальников та Бубукін.

Абсолютно новою тепер була лінія форвардів команди, в якій тільки молодий ще за віком Віктор Каневський міг вважатись ветераном. Тут часто робились перестановки, в яких брали участь Ігор Зайцев, Олег Базилевич, Віктор Серебреников, Віктор Каневський, Юрій Ковальов, Андрій Біба, Валентин Трояновський, Валерій Лобановський, Іван Диковець (він після одужання повернувся в колектив). Не все гаразд було в нашому нападі, хоч загалом він став одним з найсильніших у країні. Не вирішено було питання і про найкращу кандидатуру на роль «дев’ятки», а без постійного лідера атак грати нелегко. Зате динамівці здобули чудових країв і інсайдів. Молоді футболісти Базилевич, Лобановський і Серебреников увійшли до списку найсильніших гравців Радянського Союзу. І що особливо приємно — в них різний почерк. До кожного з них суперникам доводиться пристосовуватись по-різному, а як це інколи важко, я знаю з власного досвіду.

І справді, Олег Базилевич, при своїй зовнішній тендітності, гравець надзвичайно темпераментний. Він володіє неабиякою швидкістю і часто легко випереджає в бігу своїх сторожів. З прострілів Базилевича після блискавичних проходів по краю наші нападаючі забили багато голів. Він і сам провів їх чимало. В цьому йому допомогла чисто команівська риса — ривок на воротаря, коли б’є партнер по нападу. В результаті він часто добивав м’ячі в сітку. Перші свої ігри уже в ролі постійної «семірки» Олег Базилевич провів з таким піднесенням і такою майстерністю, що, здавалось, на краю з’явилась «ракета». Це збило з пантелику багатьох суперників.

Іншого складу Віктор Серебреников. Я б назвав його «молоточком». Якщо в нього виникає можливість пробити по воротах, він це робить, не вагаючись ані миті. В результаті — вісім забитих голів у половині зіграних нами матчів. Високий процент! Однією з кращих рис Серебреникова є хороший спортивний запал, бажання вести боротьбу за кожний м’яч, технічна гра на швидкості і влучний удар — короткий і різкий, як постріл.

Яскрава і своєрідна постать Валерія Лобановського, який був вимушений тимчасово зміститись з центру на лівий край і несподівано для себе самого знайшов там загальне визнання. Лобановський зрілий майстер дріблінга. Чудово володіючи м’ячем, він здатний, наче бавлячись, обвести двох і трьох захисників, подати м’яч під удар так, що не забити гол часом просто неможливо. Зрештою проти Лобановського почали ставити двох захисників, — один з них безпосередньо опікав форварда, а другий — підстраховував. Але і це не завжди рятувало суперників від голів. Так, зокрема, було в матчі з ростовськими армійцями, коли він забив наш «срібний» гол.

Часто можна почути: ех, якби Лобановський не плів так свої мережива, якби швидше віддавав м’яча, йому б взагалі не було ціни. Це не зовсім правильно. Якби він робив так, як йому радять численні прихильники, він не був би Лобановським, а кимось іншим — невідомо ким. Звичайно, він дещо передержує м’яч. Але при цьому він відтягує на себе кількох гравців і відкриває цілі зони своїм товаришам. А це дуже важливо! А чого варте його вміння забивати голи з обох ніг, при тому навіть з дальніх дистанцій! Мені здається, що хибою в його грі є інше: він надто відверто підкреслює своє прагнення грати в звичній зоні лівого краю і рідко з’являється в інших зонах, чим полегшує гру захисту. Мабуть, він став би ще більш результативним форвардом (хоч і так по забитих голах ішов на першому місці в команді), якби віддавав належне переміщенням.

Довго думали тренери Вячеслав Дмитрович Соловйов, Віктор Терентьєв та Михайло Коман, де саме використати Лобановського — на краю чи в центрі. Тут остаточного рішення ще нема. Але і на лівому краю Лобановський проявив себе так, що подібного можна побажати кожному футболістові. В усякому разі за наслідками гри одного лише сезону він одразу потрапив до складу збірної команди СРСР.

Як виявилось, краще від інших розуміє Лобановського Валентин Трояновський — теж молодий гравець. Невисокий, невтомний, швидкий, він якось особливо твердо «стоїть» на землі, його не можна вивести з рівноваги, збентежити і ввести їв оману. Він ніби все бачить, все розуміє і все вміє — прорватись, розпасувати м’яч, завершити комбінацію, кинути в прорив партнера. З його появою на місці лівого півсереднього ніби ожив і Лобановський. Пояснювалось це тим, що коли в амплуа лівого інсайда перебував Йосип Сабо, між Лобановським та іншими партнерами виникав певний розрив, бо Сабо відтягувався назад, у півзахист, і просто не міг весь час підігрувати лівому краю. Трояновський, навпаки, переважно перебуває в передній лінії нападу і полегшує Валерію зв’язок з партнерами. Вони швидко знайшли спільну мову між собою, і цей дует приніс багато радості прихильникам «Динамо». За образним висловом одного спортивного журналіста, Трояновський «навіть вухами почуває ситуацію на полі» і миттю знаходить правильне рішення. З таким партнером наш лівий край став ще грізнішим.

Андрій Біба володіє сильним і точним ударом з усіх дистанцій. Але він гравець такого широкого діапазону, що почуває себе в звичній сфері, коли може маневрувати на площі в півполя. А це — не завжди можливо. Отже, йому ще слід знайти найкращий варіант для себе. Для команди він також цінний гравець.

Багато користі дав нам Юрій Ковальов. На жаль, він не затримався в колективі динамівців і перейшов до команди армійців Москви. Ця втрата викликала незадоволення команди. Але ми не можемо бути невдячними спортсмену, який зробив для нашого клубу все, що було в його силах, тим більше, що він на певний час розв’язав для нас проблему центрального нападаючого.

Знов увійшов у хорошу форму Віктор Каневський — футболіст багатогранний і високотехнічний. В середині сезону він дещо послабив свою гру. Але під кінець до нього прийшло «друге дихання», під час нашого турне по Норвегії і ФРН Каневський був найсильнішим на полі. Я впевнений, що в новому сезоні йому ще не раз аплодуватимуть глядачі.

Такі мої товариші по команді, разом з якими ми завоювали срібні медалі. Звичайно, я перелічив лише їх позитивні риси, бо саме вони і зумовили нашу перемогу в такому важкому футбольному марафоні. В кожного з наших гравців є свої недоліки, але це вже справа внутрішня, справа команди, яка докладає чимало зусиль, щоб недоліків у її членів було якнайменше, а позитивних якостей — якнайбільше. Одне слово, у команді київського «Динамо» зібрались справді обдаровані спортсмени, чия технічна майстерність і тактична зрілість дозволили вирішувати найскладніші завдання. А таких було багато, бо неможливо з усіма суперниками боротись однаковою зброєю, і в кожному окремому випадку ми прагнули скласти конкретний найбільш правильний план дій і здійснити його. Інколи ми з різних причин не могли цього зробити і тоді програвали. Але це, на щастя, траплялось досить — рідко. В більшості ж ігор ми виконували все, що задумали, і здобували важливі перемоги.

Як же ми грали і, що на мою думку, становить головне в сучасному футболі?

Пам’ятаю час, коли головним для всіх нас було оволодіння високою технікою. Радянські спортсмени завжди відзначались відмінною фізичною підготовкою, любили і вміли грати швидко. Серед них зросло і чимало майстрів футбольної техніки, такі; наприклад, як Бєсков, Федотов, Трофимов, Бобров, брати Дементьєви, Грінін, Ільїн, Щегодський, Махиня та інші. Але переважна більшість футболістів в основному грала в атлетичній манері. З роками вони почали розуміти, що без досконалої техніки вже не обійтись, що треба переучуватись. Звичайно, і зараз проблема технічного футбола в нас ще не розв’язана до кінця, але загалом у цьому напрямку майстерність радянських футболістів, безумовно, помітно зросла. Можна назвати десятки спортсменів молодшого покоління, яких визнали високотехнічними гравцями і закордонні фахівці. Отже, головним тепер стає тактика.

Та це стосується не тільки команд Радянського Союзу. Можна дякувати бразільцям за те, що своєю переконливою перемогою вони довели всім: первинна побудова команди з чотирма захисниками — ще не означає, що вона дотримуватиметься оборонної тактики. Бразільська формула 1–4–2–4 стала темою дня. Тренери провідних команд світу почали її уважно вивчати і в декого створилось враження — саме ця формула і є ключем до всі£ перемог. Команди багатьох країн почали випробовувати цю схему, але поки що помітних успіхів не досягли. Деякі наші колективи також віддали їй свої симпатії. Це, зокрема, стосується московських команд «Локомотив», ЦСКА, алма-атинського «Кайрату», свердловських армійців тощо. І справді, посилення оборони ще одним захисником обіцяло багато вигод. Адже кожному зрозуміло, що чим більше гравців буде відтягнуто назад, тим щільнішим стане перед воротами заслін, тим менше шансів пропустити форварда.

Але копіюючи бразільців, дехто забув, що їх первинна побудова на полі не догматична. Нові чемпіони світу агресивні гравці, і їхня тактика відзначається виключною гнучкістю, бо змінюється в залежності від конкретної ігрової ситуації. Нарешті, ця побудова тільки тому і виявилась такою ефективною, що була довірена футболістам екстракласу, які звикли творити на полі, не обмежуючи своє спортивне мислення тільки рамками даного на гру плану. Не помітили деякі тренери та команди і того, що здвоєний центр захисту бразільців викликав цілком нову манеру гри третього номера, який фактично став «чистильником», що виправляє помилку одного з півзахисників, який по суті виконує обов’язки «трійки», і що по-новому грають інсайди, яким доводиться заміняти одного з півзахисників. А відтягуватись назад півсередні можуть лише при тій умові, що в них вистачить і витривалості, і сили, і швидкості на безперервні рейди вперед і назад. Але про цю особливість гри півзахисників я докладніше скажу далі.

Одне слово, не всі збагнули, що формула 1–4–2–4 означає докорінну зміну всієї гри. Не досить вийти на поле з чотирма захисниками і чотирма нападаючими. Треба врахувати всі можливі наслідки такої розстановки, розучити різні варіанти гри і взаємних підстраховок, бути впевненим, що гравцям тієї чи іншої команди таке завдання під силу.

Динамівці Києва не погналися за бразільським варіантом, як інші, хоч теж високо оцінили його. Футболісти разом з тренерами В. Соловйовим, М. Команом і В. Терентьєвим погодились на тому, що, можливо, вигідніше і розумніше буде використати варіант, який уже відомий команді і який не потребує таких великих напружень при опрацюванні, як бразільський. Ми зупинились на старому київському варіанті 1–3–3–4. Я вже згадував, що колись така побудова (воротар, три захисники, три півзахисники і чотири нападаючих) була оцінена як захисна і забракована. Але хто тепер наважиться назвати її захисною? Адже наша команда стала однією з найрезультативніших у країні і посіла друге місце в чемпіонаті!

Ні, не в самій побудові справа. Секрет успіху команди криється в її вмінні до кінця вичерпати можливості певної схеми, тобто в майстерності футболістів. В нашій команді Йосип Сабо виходив на поле під номером 10, але одразу відтягувався в півзахист. Та хіба він обмежувався тільки захисними функціями? Сабо і сам атакував при кожній слушній нагоді, активно допомагав форвардам протягом усієї гри, а якщо ситуація складалась так, що його підопічний примушував нашу «десятку» затримуватись у центрі поля, вперед ішов я, і таким чином кількісно наш напад не страждав.

Звичайно, ми користувались не тільки схемою 1–3–3–4. Нерідко ми застосовували іншу — 1–3–2–5, а перед кінцем сезону почали інколи використовувати і бразільський варіант — 1–4–2–4, ставлячи в півзахист Володимира Ануфрієнка, футболіста оборонного хисту. Нарешті були матчі, коли динамівці кидали в бій все, що могли, і тоді малюнок гри набував нового змісту — 1–2–2–6 (це коли Василь Турянчик ішов уперед). Щоправда, остання формула не могла існувати на полі довго, вона виникала раптово і на короткий строк, коли суперник був притиснутий до своїх воріт і назрівав гол. Та, на мій погляд, найприємнішим є те, що в кожному матчі, навіть при зустрічах з корифеями радянського футбола, наша команда ніколи не втрачала своєї агресивності.

Нас учили і не раз підкреслювали, що основою основ тактики гри, головним, є оперативний простір. Справді, як обійтись без нього? Коли ви ведете атаку, він необхідний для того, щоб здійснити задуману комбінацію: адже на маленькому клаптику поля це неможливо зробити. І навпаки, коли ви захищаєтесь, треба позбавити суперника такого оперативного простору. Отже, в першому випадку мова йде про розширення сфери дії, в другому — про звуження. І в обох випадках метою всіх зусиль залишається оперативний простір.

А боротись за нього можна різними засобами: швидкісною грою (ви в усьому випереджаєте суперника), довгими передачами (ви розтягуєте його захисні комунікації), несподіваними переміщеннями (ви витягуєте свого «опікуна» із звичної для нього зони), раптовими контратаками після навмисної відносно тривалої боротьби в центрі поля, висунутими вперед інсайдами, які притискують півзахисників до їх штрафного майданчика і тим самим звільняють центр поля для своїх півзахисників. Останні в цьому разі стають зачинателями атак, а інколи і їх завершувачами. Розуміючи це, ми саме так і вели гру, незалежно від того, якою була наша первинна побудова на полі. Звичайно, таку свободу у виборі методів атаки можна собі дозволити лише при наявності в команді сильних гравців — грамотних і технічних. Динамівці їх мають. Тому так багато перемог здобули ми в минулому сезоні.

Ще далі в цьому напрямку пішло московське «Торпедо», яке провело весь чемпіонат на найвищому рівні. В торпедівців ще більше таких гравців, їх взаєморозуміння часом просто дивувало. Завдяки цьому вони загалом грали краще за нас і вільніше користувались різними тактичними малюнками. Ось три епізоди, характерні для їх боротьби за оперативний простір.

Нападаючий Борис Батанов, який покликаний бути в першому ешелоні команди, раптом починає відходити все далі назад. «Опікун» його переслідує. Зрештою Батанов опиняється в лінії захисту своєї команди. — Всім здається, що він поспішив сюди, щоб зміцнити оборону. Але його плани інші, хоч, природно, поява Батанова в обороні небезкорисна. Заманивши «опікуна» вперед, Батанов миттю переходить в контратаку, бо звільнив собі коридор для ривка, його переслідувач відстає, він не підготовлений для такої раптової зміни обстановки. Тепер у Батанова досить площі, щоб атакувати. Перешкода залишилась позаду. Цей маневр дуже, ефективний, але неважко зрозуміти, яку треба мати фізичну підготовку, щоб витримати напруження таких відходів і ривків, тим більше, що все це виконується в високому темпі.

Другий приклад. М’яч у центрі поля, в ногах у Валентина Іванова. Що може Іванов — відомо всім футболістам, його пильнують, до нього прикріплюють двох «конвоїрів», один з яких біжить з ним крок у крок, а другий готовий в першу-ліпшу мить прийти на допомогу. Іванов бачить, що йому не втекти від них. Та він і не прагне цього, а тільки вдає. Далі Валентин переміщується, скажімо, впоперек поля в бік лівого крайнього, наче на буксирі тягнучи за собою опікунів, і раптом… сильним ударом (між іншим, навіть не повертаючи голови), посилає м’яч у протилежний сектор поля, на правий край! Чому туди? Та тому, що своїм маневром він звільнив оперативний простір, необхідний Славі Метревелі. Адже вся увага суперників була прикута до Іванова, здавалося, що саме він почне атакувати. А Метревелі, прекрасно розуміючи свого партнера, пішов уперед ще до передачі. І коли одержав її, був уже відкритий. Тепер, він спокійнісінько добіжить до лицьової лінії, зробить прострільну передачу і створить гольову ситуацію.

Третій варіант. Сергєєв, Іванов, Гусаров, Батанов часто вдаються до зустрічних переміщень. Вони йдуть назустріч один одному, займають місця партнерів, а захисники, які стежать за ними або переслідують, мимоволі створюють щілини в своїй лінії оборони. Чим ширша площа, на якій переміщаються торпедівці, тим більше в них оперативного простору для здійснення комбінації. Несподіваний пас, удар — і настає розв’язка. Адже не випадково Іванов (8) більшість своїх м’ячів забив з місця лівого півсереднього.

Зрозуміло, що я навів тут лише принципові схеми. На практиці все це виглядає ще багатше, бо здійснюється на швидкості, в бурхливому темпі. І коли врахувати, що таких прийомів у арсеналі торпедівців чимало, що їх зіграність цілком очевидна, то стане ясно, чому так важко грати проти них іншим командам, чому вони так впевнено перемагали одну команду за одною, в тому числі і нашу.

Ми теж прагнули грати в такому стилі, володіючи численними варіантами завоювання оперативного простору. Але торпедівці раніше за нас провели переукомплектування свого колективу і встигли досягти більшого. Проте мені здається, що наші шляхи однакові — атлетизм, помножений на комбінаційну, технічну гру.

І тут я мушу сказати, що не вважаю бразільську формулу єдиною, універсальною для всіх випадків. Вона цілком виправдала себе в Швеції тому, що була новиною для багатьох команд. Тепер вона втратила всі переваги «сюрприза», і мені здається, що при всій своїй майстерності бразільці не могли б зараз так же впевнено виграти чемпіонат. Про це, до речі, говорили і гравці збірної команди СРСР після нашого пам’ятного матчу. Звичайно, після бійки кулаками не махають, але ми були впевнені, що при повторній зустрічі з бразільцями навряд чи вони б нас перемогли.

Цікава подробиця. Бразільці і на першості світу (при варіанті 1–4–2–4) грали зонним захистом, який вважається в міжнародному футболі пройденим етапом. В такій же манері грали і футболісти команди «Баійя», яка рік тому гостювала в Києві. Це був безперечно сильний і досвідчений суперник. Досить сказати, що футболісти «Баійї» є володарями кубка Бразілії, а це вже щось та означає. І що ж? Динамівці легко в них виграли, забивши чотири м’ячі і пропустивши лише один. Валерій Лобановський, який довгий час не міг нічого вдіяти з «королем зони» негром-велетнем Сантосом, кінець кінцем зумів і його перемогти в двобої і забив два чудових гола. Отже, будь-яка новина залишається реальною цінністю лише доти, поки про неї не знають інші. Ось чому і члени збірної команди СРСР були впевнені, що в повторній зустрічі зіграли б зі збірною Бразілії успішніше, ніж у Швеції.

Є ще одна особливість у сучасному футболі, про яку варто сказати. Це — проблема півзахисту, який останнім часом відіграє дедалі більшу роль. Я остаточно зрозумів це під час подорожі динамівців Києва по Федеративній Республіці Німеччини. Оскільки півзахист — моя стихія, я вважаю за потрібне поговорити про нього докладніше. Можливо, це стане в пригоді моїм молодим колегам з інших українських команд.

Отже, як я сам граю в півзахисті і що думаю про другий ешелон футбольних команд?

Я вже писав, що граю за команди майстрів класу «А» одинадцять років. Це майже третина мого життя. Гадаю, що такий стаж солідний для футболіста. Але і сьогодні мені здається, що я ще не навчився всього, чого вимагає наш складний вид спорту від півзахисника. Адже він діє між двома ешелонами — нападом і захистом, — зв’язуючи ці важливі лінії. Це я особливо гостро відчув під час своєї другої поїздки до Південної Америки, де грав проти команди «Фламенго». Але про цей повчальний матч далі. А зараз, щоб моя думка стала яснішою, я трохи повернусь до днів своєї футбольної юності.

Коли я прийшов до команди «Зеніт», то, як і багато інших молодих футболістів, хотів грати тільки в нападі. Та через деякий час тренер звернувся до мене з іншою пропозицією.

— Знаєш, друже, — сказав він, — мені здається, що тобі краще грати в півзахисті. На цю думку мене наштовхнула твоя працездатність. Раджу тобі спробувати свої сили саме на цьому місці. Можливо, воно тобі теж сподобається.

Сказати по щирості, я був розчарований. Але в мене не було вибору, і після весняних тренувань я остаточно закріпився на місці півзахисника. Мій настрій підвищився тільки після того, як я зрозумів: залишаючись півзахисником, можна теж забивати голи. А коли я відчув, яку важливу роль у діях всього колективу відіграє півзахист, то збагнув, що мені довірили одну з найважливіших ролей, і захопився нею цілком. Так і не встигнувши стати нападаючим, я назавжди залишився в другому ешелоні і не шкодую про це. Півзахисник — і справді почесне амплуа для футболіста.

Звичайно, мені хотілося стати добрим спортсменом. Я палко прагнув виправдати довір’я тренера і товаришів по команді. Тому я старанно вивчав передові методи гри в півзахисті. І поступово помітив, що в різних командах різних країн мої колеги діють далеко неоднаково, що тут яскраво окреслюються три основні системи.

Перша з них, мабуть, найбільш гнучка. Це — бразільська. Вона полягає в тому, що два півзахисники виконують різні функції. Це особливо яскраво відбилося в грі бразільців у Швеції. І хоч я вже немало розповів про них, доведеться ще раз звернутись до досвіду чемпіонів світу. В Швеції бразільські півзахисники діяли так, що я потім питав себе: коли ж вони встигли відмовитись від того, що ми бачили під час перебування в далекому Ріо-де-Жанейро, і не просто відмовитись, а й розучити цілком нову схему? Судіть самі.

Один з них, Орландо, виконував роль… центрального захисника. А центральний захисник Беліньо звузив свої функції до підстраховки Орландо. Їх взаємне розташування разом з крайніми захисниками нагадувало ромб. А другий півзахисник, Зіно, як правило, включався в гру п’ятірки нападаючих і був майже весь час на «передовій лінії». Але в потрібний момент Орландо йшов уперед, а Зіно повертався назад, що дозволяло їм успішно контролювати центр поля. Здавалось, що вони знаходяться на протилежних кінцях невидимої пружини, яка то розтягується, то стискається. Типовими представниками другої системи на мій погляд, австрійські півзахисники. Вони переважно діють у захисті, навіть не прагнучи імітувати агресивність. Причина проста: австрійські нападаючі часто атакують з дальніх позицій, покладаючись на силу і точність своїх ударів. За таких умов відпадає необхідність в допомозі гравців, що виступають під номерами «5» і «6». Тому півзахисники вважають за краще залишатись позаду і в основному зміцнювати оборону.

Третя система — англійська. Тут півзахисники майже завжди перебувають поблизу першого ешелону, всіляко допомагаючи йому. Пояснюється це, можливо, тим, що в матчах, які я бачив, нападаючі англійських команд діяли не досить сильно і не могли обійтись без підтримки ще двох гравців.

Яка ж із систем найдосконаліша і найефективніша, на яку з них треба рівнятись нашим молодим півзахисникам?

Мені здається, що на першу. Правда, любителі футбола можуть тут зауважити, що гра бразільських півзахисників має і свою вразливу сторону. Адже, коли один з них діє далеко позаду, а другий десь попереду, між ними виникає розрив і до того ж у самому центрі поля, звідки має починатись атака.

Але таке зауваження справедливе лише на перший погляд. Справа в тому, що півзахисникам уміло допомагають півсередні, зокрема Діді. Таким чином, навіть тоді, коли Зіно біжить вперед, у захисті команди все одно беруть участь п’ять чоловік, і центр поля контролюється ними повністю.

Між іншим, саме так грали і ми в парі з Турянчиком або Сорокіним. Крім того, в нас теж відтягувався назад Андрій Біба, коли виступав на місці лівого півсереднього. Ми доповнювали один одного.

Я особисто стою за першу, бразільську систему, яка послідовно створює чисельну перевагу і в нападі, і в захисті. Звичайно, я нікому не хочу нав’язувати свою точку зору, але мені здається, що саме в такому напрямку і варто вдосконалюватись півзахисникам численних команд України.

Граючи в одній і тій же ролі тривалий, час, я вважав, що досить добре вивчив усі особливості дій півзахисника. І, образно кажучи, вже досяг тут вищої освіти. Але цю впевненість похитнув лівий півсередній бразільської команди «Фламенго» Діда. Одверто кажучи, він перегравав мене. Протягом усього матчу я так і не зміг пристосуватись до нього. Чому саме?

Справа в тому, що звик я діяти, так би мовити, проти «прямолінійних» нападаючих, таких, що в основному грають на своєму місці і виконують те, що можна тут виконати. А Діда виявився напрочуд гнучким і винахідливим тактиком. За всіма його переміщеннями важко було навіть стежити. То він на правому краї, то на лівому. Ось Діда метнувся в центр, а через кілька секунд він уже в півзахисті. Траплялось, що він затримувався в лінії оборони. Отож спробуйте нейтралізувати такого всюдисущого гравця, скрізь переслідувати його і при тому не виснажитись!

Виявляється, є і такі нападаючі. Це я нагадую для того, щоб мої молоді колеги зрозуміли: півзахисник повинен бути підготовленим до будь-якого сюрпризу з боку півсереднього, повинен заздалегідь готувати «зброю» проти найрізноманітнішої гри нападаючих. Тільки при такій умові він не потрапить в тактичну пастку і з успіхом виконає свою місію на футбольному полі.

Отже, амплуа півзахисника вимагає від спортсмена невичерпної витривалості, великого технічного вміння, відмінної працездатності й універсалізму в найширшому розумінні слова. До того ж півзахисник постачає напад м’ячами, є посередником між захистом і нападом, саме з рубежів півзахисту починається чергова атака.

Ось чому кажуть, що команда, яка володіє сильним півзахистом, може завжди розраховувати на успіх.

Я особисто прагну використовувати в грі кожну можливість для того, щоб включатись у напад, бо вважаю агресивність обов’язковою рисою півзахисника. Знаю, що таку мою любов до штурму воріт поділяє чимало півзахисників інших радянських команд. Але надто захоплюватись атакуючими ударами нам, півзахисникам, не можна. Інколи від цього треба рішуче відмовитись в ім’я виконання більш відповідальних завдань. Адже ігрова дисципліна — передусім!

Чудовим зразком такої витримки є пара півзахисників московського «Торпедо» Маношин-Воронін. Вони обидва люблять і вміють атакувати, знають, коли можна і треба підключатись до нападу. Роблять вони це так часто, що інколи здається, ніби ці півзахисники весь час діють у нападі. Але дивна річ — при цьому вони встигають перехоплювати чимало передач в центрі поля і руйнувати там задуми суперників. Це надзвичайно приємна і корисна для команди риса.

Далі мені хочеться сказати, що коли вже береш нападаючого під щільну опіку, треба одразу ж, з самого початку матчу, сміливо діяти проти нього і спробувати відібрати в нього м’яч різко і рішуче. Якщо це вдасться зробити три-чотири рази підряд, можна не сумніватись, що ваш підопічний втратить впевненість, розгубиться. Тоді стає значно легше виконувати настанову тренера. В цьому я не раз переконувався на власному досвіді. І навпаки, якщо з самого початку півзахисник не вийде переможцем у двобої з підопічним, він сам може втратити впевненість.

Але навіть при виконанні такого вузького завдання, як персональна опіка когось із нападаючих, ніколи не можна забувати, що товариші з першого ешелону чекають від тебе точних і своєчасних передач. Дехто з півзахисників вважає, що повністю виконує своє покликання, якщо просто переадресовує м’яч вперед. Це хибна думка. Передачі повинні завжди мати точну адресу. І головне — розумну. Сам я прагну віддавати м’яч не тому з нападаючих, хто в даний момент виявився відкритим, а тому, хто може створити реальну загрозу для воріт суперника. Це має принципове значення. Адже при таких передачах виникає можливість провести атаку без багатоходових комбінацій.

Взагалі треба керуватися принципом — чим простіше, тим краще. Численні передачі значно полегшують гру захисту. А захоплення «ходами конем» виникає від того, що нападаючі (деякі, звичайно) люблять обвести весь захист, пробитись до самих воріт і вже тільки тоді бити. Так, зокрема, грали футболісти з команд «Баійя» та «Васко да Гама». Але ми добре пам’ятаємо, що навіть віртуози з Південної Америки не змогли забити динамівцям голів з гри. Отже, і майстри обводки не зуміли довести до логічного кінця свої багатоходові комбінації. Тому я і вважаю, що гострота — в простоті. Значить, і півзахисники повинні при виконанні своїх передач шукати не просто відкритого гравця, а того, хто негайно або через хід створить умови для взяття воріт. Відкритий гравець може бути і в центрі поля, і на фланзі, а неповністю відкритий — поблизу штрафного майданчика. І, отже, від нього повинна розпочатись негайна атака воріт суперника.

Нарешті, про фізичну підготовку. Для півзахисника вона має особливе значення. Тому я часто сам собі даю понадпланові завдання у вигляді додаткових кросів. Вдаюсь я до них найчастіше тоді, коли почуваю, що втрачаю фізичну форму. Поряд із звичайними тренуваннями або після них я бігаю кроси на 4–5 кілометрів і поступово знову входжу у форму.

Люблю я грати і в квадраті. Це важка гра, але вона підвищує витривалість, різноманітить техніку, посилює реакцію.

Не менше часу приділяю я і жонглюванню з м’ячем, пам’ятаючи, що в грі все може стати в пригоді. (В українському спортивному журналі я бачив, між іншим, цікаве фото, яке підтверджує це положення. Зачепившись ногами за перекладину воріт, угорський воротар Фараго, висячи вниз головою, спробував ловити м’ячі. Мовляв, у грі все може статись і треба звикнути до карколомних положень).

Я радий, що останнім часом серед півзахисників радянських команд виявляється дедалі більше прихильників агресивної гри, що серед них на повний голос заявляють про себе справжні снайпери. Першим таким гравцем був Ігор Нетто. Тепер усі знають, які небезпечні в атаках Маношин, Воронін, Сабо, Марушко, Яманідзе, Ковальов та багато інших. Це хороші симптоми. Вони свідчать, що в провідних радянських командах зростає гідне поповнення для нашої національної збірної, що стає все менше «незамінних» півзахисників. А це саме те, що нам потрібно.

Наближається черговий чемпіонат світу, який відбудеться в Чілі. Дуже хочеться, щоб збірна СРСР виступила там краще, ніж у Швеції. А це значною мірою залежить від півзахисту, від тієї невтомної пари, яка зможе ефективно доповнювати напад і посилювати захист. Думається, що така міцна пара у нас знайдеться.