Одіссея найкращого сищика республіки

Пошуки прекрасної Альчести

одорож до Мурманська не обійшлася без пригод. Ми підібрали чотири рятівні шлюпки з потопленого німцями пароплава. Перелякані люди розповіли, що тевтони атакували вночі, на човен до себе підібрали лише капітана, а інших залишили напризволяще. Аби був шторм, уся команда загинула б, але пощастило і з нами, і з погодою. Тепер пригощали бідолах чаєм і наваристим бульйоном. Люди плакали, не вірили своєму щастю й казали, що вже попрощалися з життям.

У Мурманську я спокійно зійшов на берег, документи підозр не викликали, та виявилося, що від’їхати непросто, бо бракує пасажирських вагонів: усі пішли на потреби фронту. Третій клас почали возити у вагонах для худоби, де встановили триповерхові нари. Я купив квиток в один із таких вагонів. Мені спочатку не хотіли продавати, бо прийняли за благородного, порадили чекати зручного вагона, а коли він буде — невідомо. Та я чекати не схотів, купив кожух і м’ятий кашкет на базарі, прийшов до каси, й там уже дали мені квиток третього класу. Я заліз на нари й заснув, хоч у вагоні було повно народу. Одні гомоніли, інші хропіли, ще й гармонь заграла, співали, а потім билися. Та мені нічого не заважало після безсонних ночей в очікуванні німецької атаки.

Я доїхав до Москви, де в бібліотеці прочитав про нафтопромисловця Шпеєрова. З подивом з’ясував, що ніяким нафтопромисловцем він не був — постачав до Баку предмети розкоші, привозив співачок і танцівниць, репутацію мав слизьку. Тому його смерті в Харкові ніхто не здивувався. Знайшов кілька згадок про Альчесту в газетах, де було сказано, що перса у неї значно кращі за голос, принаймні саме вони привертали увагу глядачів. Про зникнення були невеличкі новини, в яких обговорювали дві версії: або дівчина сама вбила Шпеєрова і втекла, або злочин скоїв якийсь невідомий, не виключено, що з мотивів пристрасті — закохався, втратив голову й наробив біди. За два тижні після зникнення з’явився маленький допис, що в справі з викраденням чарівної італійки просування немає. Більше про Альчесту не згадували.

Зараз узагалі було не до того, в повітрі відчувався неспокій, казали, що есери та більшовики готують заколоти, Тимчасовий уряд нічого не робить і годі зрозуміти, що буде далі. Мене це хвилювало менше, і того ж дня я відбув до Харкова в темних окулярах із наклеєною бородою. Не хотів, щоб про мій приїзд стало відомо. Вже остаточно вирішив розплутати останню справу і повернутися в Англію, бо Моніка не йшла з думок і я хотів бути поруч із донькою.

Поки їхав, почув розмови про напади на потяги. Селяни буцімто збігаються у банди, зупиняють ешелони і грабують пасажирів. Уже кілька таких випадків було. Поліція не втручається, бо немає наказу з Петрограда, війська прибувають, але з запізненням на день, а то й на два, грабіжники встигають сховати здобич у лісах і перетворитися на звичайних хліборобів. А ще поширюються чутки, що панські маєтки будуть грабувати. Я слухав і тільки головою хитав. Не вірилося, що влада попускає. І що ж воно далі буде? От як сюди доньку везти, коли таке робиться?

У Харкові, поки було спокійно, я поїхав до поліцейського управління і запитав про слідчого Супруненка. На мене здивовано подивилися і сповістили, що цей Супруненко помер. Загинув. Я запросив одного з городових до трактиру і докладно розпитав про обставини загибелі. Виявилося, перед загибеллю Супруненко вийшов у відставку, всіх здивував, бо мав хороші перспективи кар’єрного зростання, сказав, що заморився і хоче відпочити. З роботи звільнився десь за два місяці після зникнення чи викрадення Альчести.

— Кажуть, він добряче одного італійця потрусив, який сюди по доньку приїздив, — розповів городовий.

— А що з донькою?

— Та зникла. Їхала з одним хлюстом, потім хлюста вбили, а дівка зникла. Кажуть, гарна була, білявка, при цицьках, така, що як гляне, так аж серце тьохкає. І зникла. Приїхав батько її, а Супруненко покійний почав його за носа водити. Вмів, сердега, грошики вичавлювати. Два тижні працював, залишив італійця без копійки, а тоді порадив їхати геть і тюрмою налякав. Ну, той дурник і поїхав.

— А з дівкою що?

— А бозна. Зникла — і зникла.

— Ну хоч якісь чутки були?

— А вам та дівка цікава чи Супруненко? — спитав городовий.

— Мені цікаво, щоб служива людина в доброму гуморі була. — Налив із карафки горілки і побачив, що співрозмовник моєю відповіддю цілком задоволений.

— Та різне говорили. Одні казали, що це того Шпеєрова вбивали, і бабу з ним. Другі — що це баба і вбила, а потім утекла. Але чого б тоді батько її сюди їхав? Треті — що заради баби все й було, хтось закохався й викрав. А як воно насправді — невідомо.

— Так а з Супруненком що?

— А що? Як вийшов у відставку, одразу поїхав він на води, у Кисловодськ.

— Розбагатів?

— Ну, він же того макаронника потрусив, гроші були. Але збирався ще багатіти.

— У відставці? — здивувався я. — У відставці тільки бідніють.

— Це як із голою сракою у відставку іти. Але ж розумна людина щось та припасе на чорний день. Заробіток якийсь. А Григорій Григорович був не дурень, зовсім не дурень. Наче казав, що є у нього одна справа, після якої розбагатіє.

— А що за справа?

— Та хто ж про таке розповість? Але натякав, що справа певна. Може, у тій справі він і поїхав, коли його під Охтиркою вбили.

— Вбили?

— Вбили, вбили. І дивно якось. Гриша звідкілясь пізно ввечері вертався, неподалік від села напали на нього. Місцеві мужики вночі постріли й крики чули, але вийти подивитися злякалися. Вже вранці пішли, знайшли Супруненка без голови.

— Як без голови? Відрізали, чи що?

— Та наче відрізали.

— Щось на грабіжників не схоже. Чого б це вони голову відрізали?

— А це й не грабіжники були. Бо і гаманець цілий, і револьвер, і годинник. Ну, як цілий, мужики місцеві їх собі взяли, але коли слідство приїхало, віддали. У револьвері жодного набою не залишилося, всі вистріляв, бідолаха. Але не допомогло.

— Підстрелив когось?

— Ні, крові не знайшли.

— Чого ж так стріляв погано?

— А ось це якраз дивно, бо Григорій Григорович і на змаганнях виступав, тверду руку мав.

— А відомо, що в Охтирці він робив?

— Ні. Приїхав уранці, винайняв бричку, сказав, що хоче на Ворсклу, ліс подивитися. Але збрехав, бо рушив в інший бік. Повертався вже в сутінках, там і підстерегли його.

— Так убивць і не знайшли?

— Ні. Бо ж незрозуміло, де шукати.

— Може б, у документах удома в нього подивилися?

— Так у тому й біда, що документів теж не знайшли, бо згоріла кімната, яку Супруненко винаймав. Зі всіма меблями, речами й документами.

— Зовсім підозріло!

— Так, але керівництво наказало у справу не встрявати. Мовляв, слідчий він колишній, а зараз простий посполитий, не треба скандал зчиняти. І так же всі скаржаться, що поліція нічого не робить. А як робити, коли призначений губернський комісар від Тимчасового уряду наказав нікуди не лізти, щоб не викликати невдоволення населення? Ми й не ліземо. Тільки як ми не ліземо, так до нас лізуть! Перестали поліцію поважати! Ще в містах сяк-так, а по далеких селах бозна-що коїться!

— А хто слідство по Супруненку вів?

— Слідчий Бронзит.

У слідчого Бронзита я дізнався, що вбивство було вкрай загадковим. Невідомо було, ані до кого їздив, ані з якої причини.

— А ще голова! — сказав слідчий, чоловік років за шістдесят, із широкими сивими бакенбардами. Ми сиділи у нього вдома, в невеличкому кабінеті. Я назвався родичем покійного, слідчий не дуже повірив, але три рублі налаштували його на бесіду.

— Що з головою? — спитав я. — Відрізали ж наче.

— Та в тому-то й річ, що ні!

— Як? А мені казали, що голова осторонь лежала.

— Лежала. Тільки лікарі казали, що відірвали її.

— Відірвали? Та як це можна голову відірвати? — здивувався я.

— Вони самі не знали. Обличчя аж посиніло. Так враження, що вдарили по ньому. Так ударили, що голова відлетіла!

— Що це за маячня?

— Не маячня, так лікар місцевий сказав.

— Лікар чи фельдшер? — уточнив я, бо фельдшери різні бували, могли абищо молоти.

— Лікар, лікар. Там неподалік туберкульозний санаторій, тамтешній лікар тіло дивився. Він такий дивнуватий, дуже захопився цим убивством. Ми вже і справу закрили, а він усе приїздив, цікавився, натякав, що власне розслідування провадить.

— А як звати?

— Піддубний, Михайло Григорович.

— Дякую. Кажуть, покійний Супруненко перед смертю хвалився, що розбагатіти збирається?

— Було таке. Але ж прямо не говорив, усе натяками. Ну, і нетверезий був, чого тільки не бовкнеш, коли горілка тебе розігріла.

— А ось це вам не знайоме? — показав я малюнок із вензелем, який віз аж із самої Сардинії.

— Ну, схоже на вензель якийсь. Але на них не знаюся. А що це? Це загибелі Супруненка якось стосується?

— Ні, не стосується. То я просто поцікавився, хочу знайти господаря.

— На вензелях у нас знається Гервасій Гайнріхович Йоганнсен, учитель міської гімназії. У нього велика колекція вензелів і гербів, уся Харківська губернія і ще кілька сусідніх.

— Адресу не підкажете?

Вже за півгодини приїхав я до цього Гервасія. Двері відчинив молодий хлопець із важкою нижньою щелепою і розумним поглядом.

— Добрий день, мені потрібен Гервасій Гайнріхович.

— Добрий, а ви у якій справі?

— У гербовій. А ви його син? — здогадався я.

— Так, я Югурта Йоганнсен!

— Приємно познайомитися. То ваш тато вдома? — спитав я і помітив, що чимось хлопця розчарував.

— Мишку, з ким ти там балакаєш? — до нас вийшла жінка, мабуть, мати. Юнак знітився. — Добрий день, Мишку, чого ти не запросив гостя до хати? Заходьте, будь ласка!

Я зайшов до їх хати, спитав про старшого Йоганнсена. Той був на роботі, але мав ось-ось повернутися. Жінка запросила до вітальні, запропонувала чаю, і я погодився. Коли вона пішла на кухню, до мене вийшов той Югурта, чи Михайло.

— То як вас звати правильно? — спитав я.

— Мене звати Югурта! — Він усміхнувся.

— А мене — Іван.

— Ви знаєте, хто такий Югурта?

— Так, — кивнув я. — Це чоловік років двадцяти, вище середнього зросту, достатньо міцної статури і...

— Та ні! Що це за ім’я, знаєте?

— Мабуть, азіатське? — спробував здогадатися.

— Ні, африканське. Так звали одного сміливого африканського царя, який воював із римлянами. Сподіваюся, хоч хто такі римляни, ви знаєте?

— Папісти? — спробував здогадатися.

— Та ні, давні римляни.

— Це як давні греки?

— Приблизно, тільки пізніше за греків.

— Ага, зрозуміло. А ви гербами часом не займаєтеся?

— Гербами? Ні. Це мені нецікаво. Я думаю про мистецтво, про вірші, про революцію. А порпатися в забаганках задрипаних провінційних підпанків, які виводять свої роди від Рюрика чи від Геракла — ну, це ж смішно. — Хлопець уважно придивився до мене.

— А я вас міг десь бачити? — спитав він. Я був із фальшивою бородою та в окулярах, хотів, щоб про моє повернення до Росії ніхто не знав.

— Я сам із Єлисаветграда, якщо в наших краях бували, то могли й бачити.

— Та ні, не був. У вас же там степи самі, що там робити?

— Що ви! Степи — це ж чудово! Знаєте, як добре йти степом навесні в сонячний день? Коли все навколо зеленіє, коли тільки ви, степ та небо! А як там добре на зайців полювати!

— О, то ви теж мисливець? — Югурта помітно зрадів.

— Не без того, — кивнув я для підтримки розмови.

— Але смію вас запевнити, що такого полювання, як у нас на Дінці, у всьому вашому степу не знайти!

Далі хлопець почав розповідати про полювання в заплаві Дінця, та так гарно, що я заслухався. Прийшов із роботи господар. Йому сказали про мене, він одразу привітався.

— Добрий день, Гервасію Гайнріховичу. Мене звати Микита Юрійович Солодов. Маю до вас справу, бо чув про ваше знання дворянських гербів Слобожанщини.

— О, дуже радий. Залюбки вам допомогу, чим зможу. Прошу до мого кабінету.

Ми зайшли, всілися у фотелях біля невеличкого столика.

— Вибачте, а як звуть вашого сина? Югурта чи Михайло?

— Та хрещений Михайлом, але оце вигадав собі ім’я Югурта. Каже, що збирається бути поетом, а в поета не може бути прозаїчного імені. Я йому кажу, що сам Лєрмонтов був Михайлом! А він каже, що Лєрмонтов для нього не поет. І навіть Пушкін не поет! Каже, що їх треба скинути з пароплава сучасності! Уявляєте?

— Молодість, — знизав я плечима.

— Ой, не кажіть. Прошу, сідайте! — Він вказав на фотель, сам сів у другий. — То яка у вас до мене справа?

— У мене є малюнок із фрагментом вензеля, який, можливо, належить одній з місцевих дворянських родин. Хотів би показати його вам, може, вгадаєте, якій саме.

— Так, покажіть.

Я подав йому аркуш з малюнком, який віз із самої Сардинії. З подивом помітив, як Йоганнсен, тільки-но побачивши малюнок, розхвилювався й почервонів. Важко задихав, на лобі виступив піт.

— Я... я... мені не знайомий цей вензель, — видихнув він і перелякано подивився на мене.

— Гервасію Гайнріховичу, брехати ви зовсім не вмієте. Навіщо робити те, що не вмієш? — здивувався я.

— Що ви маєте на увазі? Я не знаю...

— Знаєте. По вас же помітно, як ви захвилювалися. Бачу, ви стикалися з цим вензелем...

— Я бачу його вперше. Вперше! — Йоганнсен подивився на мене і миттю відвів погляд.

— Слухайте, ви ж викладаєте в гімназії? От що ви робите, коли школяр бреше вам у очі? — поцікавився я.

— Ви з поліції?

— З поліції? Ні, я простий міщанин. А ви кажете правду тільки поліції?

— Слухайте, мені не потрібні неприємності...

— Я питаю лише, де ви бачили цей малюнок. Ви скажете, і я піду звідси. Ось і все, жодних неприємностей.

Йоганнсен важко дихав, потім узяв портсигар.

— Не бажаєте?

— Ні. — Я чекав і дивився на нього. Він узяв цигарку, потім повернув її в портсигар.

— А чого ви цікавитеся ось цим? — він кивнув на малюнок.

— Бо я дуже допитлива людина від народження. — Відчував, як млосно ставало на серці. Здається, зовсім випадково я взяв слід. Не знав, куди він приведе, але радів йому, наче дитина. Бо ж не хотів затримуватись ані на день. Швидше б розплутати цю справу і повертатися до Моніки.

— Ви помиляєтеся, я нічого не... — почав було Йоганнсен.

— Радите звернутися до поліції? — перебив його я. Коли він питав, чи не з поліції я, то не зміг приховати свій переляк. Слабке місце — жадана мета спілкування з людиною, яка не хоче розповідати. Я підвівся.

— Ні! Не треба! Не треба ніякої поліції!

— Тоді чекаю на вашу розповідь. — Я не присів у фотель, стояв, готовий будь-якої миті піти.

— Я справді не бачив цього малюнка! — кивнув на аркуш Йоганнсен.

— Але бачили схожий, — здогадався я. — У кого? Слухайте, я не люблю таких розмов. Я поважаю вас і хочу, щоб поважали мене. Розповідайте і не примушуйте мене примушувати вас.

Йоганнсен зітхнув.

— Ну добре, я розповім. Схожий малюнок показував мені слідчий Супруненко.

Я стримався, щоб не виявити радість. «Слід! Слід!» — співали райські птахи у мене у вухах.

— Про що Григорій Григорович хотів дізнатися? — спитав я і побачив, що Йоганнсен смикнувся, наче його канчуком пригостили.

— Ви знайомі з ним? — спитав він перелякано.

— Був знайомий. То про що він вас питав?

— Про те саме, що і ви, — тихо сказав учитель.

— І що ви йому відповіли?

— Що цей вензель схожий на герб барона фон Шпіла.

— Фон Шпіла? — Я сів.

— Ви знаєте його?

— Та ні, не чув, — збрехав я. — А хто це?

— Один із найбільших землевласників Харківської губернії. І взагалі дуже багата людина.

— Що сказав Григорій Григорович, коли почув це? — Я згадав одну справу, коли ще служив у київському охоронному відділенні. Тоді довелося мені почути про барона кілька досить темних чуток, у які я не дуже вірив, але й відкидати їх не міг.

— Здається, Супруненко зрадів, — тихо сказав Йоганнсен.

— Він розповідав, звідки взяв малюнок?

— Сказав лише, що розслідує якусь справу.

— Що ви знаєте про фон Шпіла?

— Його предки приїхали до Росії ще за Катерини Великої. Отримали наділи у Слобожанщині. Не так щоб дуже багато, але вони вміли працювати, не витрачалися на бали та розваги, а примножували статки. На відміну від більшості дворянських родів, у яких кожне наступне покоління було біднішим за попереднє, фон Шпіли тільки багатіли. Одними з перших почали займатися цукром, вкладали гроші у залізниці та банківську справу. Місцеві дворяни за це фон Шпілів не любили, вважали користолюбцями, позаочі називали жидами німецького розливу, які мають гроші, та не мають честі. Нинішній фон Шпіл намагався виправити репутацію родини. Побудував кілька церков та шкіл у селах, де мав землю. В Охтирці дав гроші на повітову бібліотеку. Хотів бути прогресивним землевласником, впроваджував сучасну техніку обробки земель. Але потім сталася трагедія. — Йоганнсен сумно зітхнув.

— Що за трагедія?

— Маєток фон Шпіла був у селі Шпилівка. Барон жив із дружиною й двома дітьми. Старший син уже служив в армії. Під час заворушень 1905 року шпилівські селяни почали вимагати землі. Тоді багато де такі вимоги лунали. Мужики не вимагали землю задарма, готові були купити, але барон відмовився продавати. Він образився на селян. Думав, що вони вдячні за школу та фельдшерський пункт, за касу взаємодопомоги, завдяки якій могли купувати реманент. А мужики хотіли ще й землі. Зібралися перед будинком барона і почали вимагати зустрічі з фон Шпілом. Той з балкона наказав забиратися геть. У відповідь полетіла бруківка. Фон Шпіл викликав із міста козаків. Їх прибуло кілька десятків, арештували заколотників, батожили на очах у всього села. Кількох найзатятіших відвезли в холодну. Самих козаків розмістили у сараї для наймитів. Шпилівка принишкла, а за кілька днів козаків відкликали. Кажуть, харківський губернатор збирався приїхати полювати у ліси попід Ворсклою, і козаків забрали для охорони. У Шпилівці поширювалися чутки, що цар наказав віддати землю селянам і заборонив залучати проти народу козаків. Мужики знову зібралися й посунули до маєтку фон Шпіла. Барон наказав зачинити двері. Раніше поставив на всі вікна ґрати. Вийшов на балкон і наказав розходитися, інакше знову викличе козаків. Селяни вимагали, щоб барон їх вислухав, але фон Шпіл заявив, що не балакатиме з босотою. Мужики образилися, почали погрожувати, а барон вистрелив. Сіллю. Він же навіть гвинтівки не брав, лише рушницю з сіллю, якою стріляли у крадіїв, що намагалися залізти в панський сад. Не дуже розумно з боку барона було ось так поводитися з натовпом. Але фон Шпіл образився, бо завжди захищав мужиків, дав їм можливість лікуватися, дітям — отримувати освіту, а мужики забули про це. Вилаяв і наказав розходитися. Узявся за гвинтівку і пообіцяв пристрелити стільки бунтівників, скільки потрібно. Всі знали, що він мав зв’язки та знайомства і міг відкупитися хоч від чого. Тому розійшлися. Але вже увечері повернулися і підпалили маєток фон Шпіла. Зайнялося одразу в кількох місцях, невдовзі палав весь будинок. Барон спробував утекти через центральний вхід, але двері припнули кілками. На чорному ході — також. А вікна усі були заґратовані. Вони бігали будинком і не могли вибратися. — Голос Йоганнсена затремтів. Він ледь не плакав.

— Продовжуйте.

— Врешті-решт барону якось вдалося вибратися. Його знайшли обпеченим і непритомним біля згарища. Двоє дітей і дружина загинули. Сам барон отримав страшенні опіки, згоріло обличчя, мусив ходити в масці. В село прибув цілий батальйон, відбулося слідство та суд. Близько десятка мужиків повісили, близько сотні вислали до Сибіру. Барона лікували у Харкові. Врятували життя, але не душу. Він розізлився на весь світ, особливо на шпилівських мужиків. Відмовився відновлювати маєток, наказав розібрати тамтешню школу та фельдшерський пункт, побудував собі справжню фортецю на порослому лісом пагорбі й живе там відлюдником. Виїздить тільки у справах, яких досі веде багато, бо продовжує залишатися дуже багатою людиною. Така ось сумна історія.

— Ви розповіли її і слідчому?

— Ні, він її й так знав. Я лише сказав, що вензель схожий на герб фон Шпілів. Супруненко почув про це, аж у долоні заплескав, підхопився і побіг геть. Більше я його не бачив.

— Ви чули, що його вбили?

— Так, читав у газетах.

— Супруненка вбили біля хутора Світляківщина. Це десь у землях фон Шпіла?

— Ні.

— Але неподалік?

— Так, неподалік. Якщо їхати зі станції до Шпилівки, проїздиш біля Світляківщини, — кивнув Йоганнсен.

— Більше ніхто не розпитував вас про цей малюнок?

— Про малюнок ні.

— А про що розпитували?

Йоганнсен скривився.

— Професор Бар-Кончалаба розпитував про фон Шпіла.

— Давно?

— Вже після Супруненка.

— І що за професор?

— Він викладає у нашому університеті. Особа з не дуже доброю репутацією. Хоча зараз це, мабуть, і на краще.

— Що не так із репутацією?

— За царя його арештовували. Він написав якусь книжку, її заборонили, а самого професора арештували.

— Книжку? Бунтівницьку?

— Та в тому і річ, що ні. Просто якусь дикувату. Про чудовиськ.

— Себто? — здивувався я.

— Ну, він склав цілу енциклопедію чудовиськ, які начебто мешкають у Малоросії. — Йоганнсен подивився на мене й дуже здивувався, бо я анітрохи не здивувався. — Чудовиська! — повторив він.

— Чудовиська. — кивнув я.

— Вас це не дивує?

— А мусило б?

— Чудовиська! Ви розумієте? Професор університету пише енциклопедію про чудовиськ!— Йоганнсен підняв руку з витягнутим вказівним пальцем до стелі.

— Та є професори, які про черваків пишуть чи жаб.

— Але ж чудовиська — це маячня! Маячня!

— Та як сказати, — знизав я плечима, бо всяке в житті бачив.

— Господи, та невже ви в них вірите? Ну, нехай Мишко, який начитався дешевих історій про Івана Карповича Підіпригору, де і вовкулаки, і живі мерці, і, прости, Господи, дракони, і бронепалець, яким можна скинути з рейок паровоз! Але ж ви — доросла людина!

Не став я розповідати, що доросла то доросла, але очам своїм вірю.

— То цей професор не казав, чому бароном зацікавився?

— Не казав. І я з ним не дуже говорити хотів. Ну, він така, знаєте, неприємна людина. Свого часу з родини пішов, залишив дружину з сином заради якоїсь хористки, а та його обібрала й кинула. Він деякий час ледь не старцював. Його і з університету вигнали. А ось тепер повернули. Бо ж він — жертва переслідувань, борець, як виявилося, з царизмом. Не просто на посаду взяли, а ще й кафедру запропонували очолити, яку під нього відкрили. І енциклопедію він свою видавати зібрався, бентежити незміцнілі уми отими побрехеньками про чудовиськ. Куди котиться світ?

— Цього я не знаю. Але дуже вдячний вам за допомогу. — Я підвівся. — А ще чутки якісь поширювалися про велетня...

Йоганнсен нервово зареготав.

— Слухайте, це не до мене, це до казкарів або до Бар-Кончалаби.

— Кажуть, у барона живе в підвалах велетень.

— Люди багато дурниць поширюють. І що?

— Але...

— Я не хочу про це говорити.

— А не знаєте, удруге барон фон Шпіл одружився чи живе одинаком? — спитав я, лише щоб не закінчувати розмову велетнем.

— Та куди там уже одружуватися! — здивувався Йоганнсен, а потім почервонів, наче сказав щось зайве.

— А чому ні? — спитав я різко, наче рибу підсік.

— Та я не хочу поширювати плітки...

— Розповідайте, з мене жодна плітка не вийде.

— Ну, кажуть... Ні, я не хочу про це говорити, вибачте, ні! — сказав Йоганнсен. Я спитав у нього, як знайти професора, ще раз подякував і пішов. Уже біля виходу мене перестрів Югурта.

— А я десь вас бачив. У мене дуже добра пам’ять на обличчя!

— Це добре, Югурто.

— Як вам моє ім’я?

— Ім’я як ім’я.

— Хочете сказати, що зустрічали багато Югурт?

— Югурт — ні, але от знаю одного прикажчика, якого звуть Поліфем. — Як?

— Поліфем, Поліфем Степанович Завірюха. Тямущий мужик. Щоправда, одноокий.

— Як одноокий? — ошелешено спитав Югурта.

— Ну, от у людей два ока, а у Поліфема Степановича — одне. Але краще, ніж у деяких два. Він вівцями займався.

— Вівцями? — Югурта дивувався далі, хоча здавалося, що далі немає куди.

— Вівцями. У нас же степ, цілі череди ходять. Ото Поліфем Степанович своїм оком подивиться і одразу скаже, чи вгодована вівця, чи добра на ній вовна. Талант! Ну, а як треба, то й помацає, бо ж буває, що виглядають добре, а тушки так собі.

— Поліфем? Одноокий? Вівцями займається? Може, ще і в печері живе?

— Ну, ви таке скажете — в печері! Ми, може, і в провінції живемо, але не дикуни якісь! У Поліфема Степановича хата добротна, під залізним дахом!

— А око в нього на лобі? — спитав украй розгублений Югурта.

— Та хіба може бути око на лобі? Ні, на місці око. А другого немає. Кажуть, розпеченим дрючком у бійці штрикнули бідолаху. Пройдисвіти хотіли з вівцями надурити, та тільки Поліфема Степановича не надуриш. Ну, бувайте, пане Югурто.

З тим пішов, зупинив візника й поїхав до університету.

Там спитав у двірника про професора Бар-Кончалабу. Той аж перекривився, наче солі з’їв.

— А п’ють вони, з самого ранку п’ють, — пояснив і показав на корпус, куди пройти.

У корпусі знайшов кабінет із табличкою «Телеграф Котигорошкович Бар-Кончалаба, професор таємної географії та монстрології». Прочитав табличку ще раз, покрутив головою. Чи показилися люди, що вибирають такі імена? То Югурта, то Телеграф, та ще й Котигорошкович! Хай тобі абищо! Це Іванів скоро й не залишиться. Прислухався. За дверима відкорковували шампанське, лунав жіночий сміх і чоловіче муркотання. Прямо свято якесь. Я постукав.

— Зайнятий! — гримнув чоловічий голос з-за дверей. Я ще раз постукав. — Зайнятий, кому кажу!

Та я вже ногою гупнув, ясно показував, що не відступлю й поговорити зі мною доведеться. Нарешті двері відчинилися і з-за них визирнув чоловік років п’ятдесяти, з цаповою сивою борідкою і маленькими круглими окулярами.

— Що таке? — невдоволено спитав він, оглянувши мене.

— Професор Бар-Кончалаба?

— Я зараз зайнятий, приходьте завтра! — Він спробував зачинити двері, але я схопив його за барки і витягнув у коридор.

— Мені треба поговорити з вами зараз, — сказав я тихо і переконливо. Професор аж трохи розгубився.

— П-п-п-про що?

— Про барона фон Шпіла.

А ось тут барон уже злякався, і злякався сильно.

— Щ-щ-щ-що? Й-й-й-який б-б-б-барон? Не з-з-з-знаю! — залопотів він, а я похитав головою.

— Знаєте.

— Телеграфне, ну що там? — До нас визирнула якась дівчина. Нетвереза і збуджена, вона здивовано подивилася і звабливо усміхнулася. — Пане професоре?

— Зараз я поговорю і повернуся. — Бар-Кончалаба вже не затинався, причинив за собою двері і для чогось пояснив мені: — То моя студентка.

— А виглядає, як вулична дівка, — здивувався я.

— У новій Росії всі отримають право на освіту! Аби ви тільки знали, скільки талантів, справжніх діамантів народного духу приховано серед простих селян, робітників, дівчат із борделів та інших...

— Барон фон Шпіл! — нагадав я професору про тему, яка мене цікавила.

— А для чого вам він?

— Я слухаю вас, ви ж не розповідаєте, а запитуєте. Це вкрай неввічливо.

— Ну, є такий барон.

— Чому ви ним цікавилися?

— Я цікавився? — здивувався професор, помітив мій погляд і закивав. — Ну так, цікавився. Хотів долучити до своєї енциклопедії. Чули про мої «Сто чудовиськ Малоросії»?

— Ні, але до чого тут барон?

— До того, що він справжнє чудовисько! Розлючений на весь світ сидить у своїй фортеці на вкритому лісом пагорбі й плете павутиння оборудок, які приносять йому гроші, багато грошей, що потічками збираються в підвалах. Він ненавидить людей, а любить тільки гроші. Хіба не чудовисько?

— Тю, я думав ви про справжніх пишете? — скривився я.

— Про справжніх? — Бар-Кончалаба озирнувся. — Вас цікавлять справжні чудовиська?

— Мене цікавить барон. Що про нього відомо?

— Дуже мало. Фон Шпіл обмежив коло свого спілкування. Він нікого не приймає, відмовився навіть листуватися зі мною, коли я хотів про нього написати.

— Про барона поширюються чутки... — Я подивився на професора.

— Про нього багато чуток. Які саме вас цікавлять?

— Усі.

— Він продав душу дияволу й отримав руки, до яких так і липне золото.

— Лайно, а не чутки. З ким він живе?

— Зі слугами. Кілька якихось азіатів.

— Азіатів?

— Так, вони прислужують йому і лякають місцевих селян, а ті бояться вийти в ліс чи в поле, що належать барону.

— І багато їх?

— Кілька, точно я не знаю.

— У нього є дружина чи коханка? — спитав я. Професор засміявся.

— Ви знаєте, що сталося з бароном у 1905 році?

— Знаю. Його ледь не спалили, тепер він ходить у масці, щоб прикрити знівечене обличчя.

— Так ось, окрім усього іншого, він ще й став неспроможним як чоловік. Це наслідок тілесних травм і душевної драми, ось так.

— Звідки ви знаєте про це?

— Барон лікувався у Харкові. Потім їздив до найкращих фахівців у Відень. Це було ще до війни. Та йому так і не змогли допомогти.

— То барон скопець?

— Фактично так.

— А з відповідною сектою він ніяк не пов’язаний? — Я згадав свої пригоди у «Білому Єрусалимі».

— Нічого про це не чув. Думаю, ні. А хто ви і чому зацікавилися бароном? Чому прийшли до мене?

— Бо мені сказали, що ви цікавилися фон Шпілом.

— Хто сказав? — Професор помітно занервував. — Це брехня! Я ніколи не цікавився! Ну як, я написав листа з проханням про зустріч, не отримав навіть відмови, і все, все!

— Чому ви так злякалися?

— Я? Злякався? Я не злякався! Я не з тих людей, мене арештовували за царя, я...

— Чому, Телеграфе Котигорошковичу? До речі, що у вас за ім’я та по-батькові такі дивні?

— Ну, дід був любителем козацької старовини, назвав сина на честь персонажа народної казки. А вже батько захоплювався прогресом, мене назвав Телеграфом, а брата — Локомотивом, на честь паровозів. Аби ми народилися пізніше, були б, мабуть, Радіо та Аеропланом. У нас у роду заведено давати дітям яскраві імена. Звичай, що допомагає виховати людей з характером. Мого сина звати Імператив, бо я не вірю у прогрес, а схиляю голову перед філософією, яка...

— То чого ви злякалися, професоре?

— Я не злякався, з чого ви взяли, я...

— Злякалися. Що такого є у бароні, щоб так лякатися навіть розмов про нього?

— Я ж кажу, це дуже багата впливова людина з украй поганим характером. Ви знаєте, що він майже знищив Шпилівку, село, в якому згоріли його маєток та родина.

— Знищив?

— Так. Він зруйнував усе, що побудував у селі за власний кошт, а побудував він багато: школу, лікарню, два мости, канал, що осушував навколишні болота. Усе це розібрали й вивезли. Далі барон наказав не приймати на роботу шпилівських мужиків. Ані в його економії, яким належить більша частина земель у повіті, ані на залізницю, ані на цукрові заводи. Нікуди! Більше того, фон Шпіл відмовився вести справи з тими, хто брав на роботу шпилівців. Барон занадто великий замовник, щоб хтось насмілився від нього відмовитися. Тепер у всьому повіті ніхто не бере шпилівських. Що там у повіті, навіть у Харкові, й то питають, чи не зі Шпилівки, і якщо так, обходять, наче прокажених! Шпилівські змушені їздити на заробітки кудись далеко, або виселятися, або сидіти на поганій місцевій землі, бо всі найкращі чорноземи належать баронові. У 1905 році в Шпилівці було чотири тисячі дворів! Чотири тисячі! А зараз не залишилося й тисячі! Люди тікають. Хату там не продаси, землю теж, просто тікають. Кажуть, що барон хоче дочекатися, поки виїдуть останні шпилівці, і спалити село. Це дуже схоже на правду! — Професор зробив великі очі, наче справді злякався, але в мене було відчуття, що він бреше.

— У барона є лише законні справи?

— Ну, це як подивитися. Хтось каже, що будь-яка власність — уже злочин. Ні, ні, я не підтримую таку радикальну позицію, але ви ж розумієте, що будь-які великі гроші не можуть залишатися чистими.

— Я говорю про щось кримінальне. На кшталт торгівлі живим товаром.

— Ні, це точно ні. Де його тут продавати, той живий товар? Барон займається виробництвом зерна та цукру, має великі замовлення від армії на постачання харчів. Фон Шпіл володіє акціями залізниць, мануфактур і заводів. Він надто багатий, щоб займатися якимось там живим товаром.

— А чому селяни так бояться барона?

— Бояться?

— Ну, чому не спалять його знову, як уже робили?

— Бо будинок барона справжня фортеця. Він стоїть на високому пагорбі, до нього веде вузька дорога. Оточений справжніми мурами чотири метри заввишки!

— Щоб мури захищали, потрібно, щоб на мурах хтось був.

— Ну, у нього ж ті його азійські слуги, яких він виписав із афганських гір. Ці слуги завжди озброєні. Їх навіть поліція боїться, не те що селяни!

— А чому влада не втручається?

— Бо кожній владі потрібні гроші, а вони є у фон Шпіла. І в кожному уряді є люди, які винні баронові. Так було за царя, так є і без царя!

— А про велетня ви чули?

— Про велетня? — професор удавано здивувався. — Про якого велетня?

— Про баронового велетня, який допоміг будувати палац на пагорбі. Який тримає в покорі селян.

— Ну, поширюються якісь чутки, але... — Бар-Кончалаба зробив паузу.

— Що?

— Але я не звик говорити про те, чого не бачив на власні очі. — Він наче говорив правду, але щось у його словах було не те.

— Що ж, дякую. — Я пішов.

— Зачекайте, а хто ви?

— Цього вам краще не знати. — Я демонічно зареготав і вийшов із корпусу.

Насправді чутки про велетня барона фон Шпіла поширювалися ще тоді, як я працював в охоронному відділенні. Казали, що того велетня за грубі гроші зліпив баронові якийсь рабин із Відня, і що той велетень дуже небезпечний. Я колись ним лякав свого начальника, штабс-капітана Мельникова. Сам не дуже вірив, і зараз віри не додалося. Пусті балачки.

Візником поїхав на вокзал, де невдовзі сів на потяг у бік Сум. До самої Охтирки залізниці не було, то я доїхав до станції Кириківка, а вже звідти візником поїхав в Охтирку, де й заночував. Дізнався про фон Шпіла я багато, але незрозуміло було, яким боком він міг бути причетний до викрадення Альчести. Для чого вона йому? Цього я не розумів. Але вважати простою випадковістю те, що на місці зникнення Альчести знайшли вензель такої могутньої та впливової людини, я не міг. Тим паче подальші події навколо слідства і слідчого Супруненка свідчили, що тут геть нечисто.

Заснув я швидко, але двічі прокидався від снів про рідний хутір. Він же був зовсім поруч, за півдня можна було дістатися. За хутором я знову сумував, за тим розлогим лісостепом, де було так затишно. Вирішив, що обов’язково повернуся на хутір із Монікою, там дівчині буде добре, а про мене й казати годі.

Уранці поїхав до лікаря Михайла Піддубного, що оглядав тіло слідчого Супруненка. Лікар працював у санаторії за містом, на березі Ворскли. Михайло Григорович виявився дебелим чоловіком років тридцяти, з правильними, але дещо обважнілими рисами обличчя.

— Добрий день. Я хотів би поговорити з вами про загибель колишнього слідчого Супруненка. Мені сказали, що ви оглядали тіло бідолахи.

— Оглядав. Але я все виклав письмово для поліції, — несподівано занервував Піддубний.

— Ну то розкажіть мені.

— Та я вже й забув про ту справу. У мене, знаєте, багато роботи! — Він брехав і хвилювався.

— Ну то розкажіть, що запам’ятали.

— Слухайте, я майже нічого не запам’ятав, я... — Піддубний пильно придивився, а потім сплеснув у долоні.

— Господи, та ви ж Іван Карпович Підіпригора! Найкращий сищик імперії! А поширювалися чутки, що ви втопилися в Чорному морі!

Я скривився, бо сподівався, що борода й окуляри зроблять невпізнанним.

— Іване Карповичу, це ж ви! Ви! — Піддубний несподівано поліз обніматися. Сенсу відбріхуватися, що я не я, не було.

— Тихо, тихо, не кричіть. І нікому не розповідайте, що бачили мене, — прошепотів я.

— Так, звісно! Я мовчатиму, можете за це не хвилюватися! Я вмію мовчати і знаю ціну мовчання! Іване Карповичу, я повірити не можу! Ви ж мій кумир!

— Я? Хіба ви не лікар?

— Та лікар. Але я дуже цікавлюся детективами. Прочитав усі ваші пригоди, і не тільки ваші! В мене бібліотека на двісті книг детективного жанру. Американці, французи, англійці!

— Але для чого лікарю займатися детективами? — здивувався я.

— Бо це цікаво, це пригоди, це відпочинок для душі, яка страждає в темному безкультурному місці. — Піддубний розвів руками навкруги. — Знаєте, що сталося з моїм попередником?

— Ні.

— Він спився і повісився. А з його попередником?

— Теж спився?

— Завелика доза морфію. А його попередник?

— Захлинувся м’ясом під час посту?

— До чого тут піст? Ні, він застрелився! Ви розумієте, яка нудьга і відчай сидіти в цьому санаторії? Якби не детективи, я б швидко здичавів і спився! Тільки детективи тримають мене на цьому світі, дозволяють долати густу порожнечу безцільного існування.

— А хворі? Хіба лікувати не цікаво так само, як ловити злочинців?

— Медицина безсила перед туберкульозом. Вам би було цікаво ловити злочинця, якого ви б ніколи не могли покарати? Думаю, що ні. А в мене такий самий випадок. Я лікую те, що неможливо вилікувати! Я змушений спостерігати, як мої пацієнти гинуть, і нічого не можу вдіяти!

— Добре, повернімося до слідчого Супруненка. Щось пам’ятаєте?

— Ну звісно, я ж ціле розслідування провів! Але нехай це залишиться між нами! — Піддубний перелякано озирнувся, хоч навколо нікого не було.

— Ви чогось боїтеся? — спитав я прямо.

— Ну, розумієте... все ж таки Супруненка вбили якось загадково, і мені б не хотілося повторити його долю. Я хочу писати детективи, а не стати жертвою в одному з них.

— Ви можете бути впевнені, що нашу розмову я збережу в таємниці.

Піддубний вагався. І розповісти йому хотілося, і страшно було. Нарешті кивнув.

— Добре, я розповім. Усе ж таки ви — найкращий сищик імперії. Може, допоможете розібратися з цією справою. Так ось, за день до смерті Супруненко приїздив до мене в санаторій.

— Приїздив до вас? — Я здивувався.

— Так, — кивнув лікар.

— Ви були знайомі?

— Деякий час. Річ у тому, що ми збиралися разом писати книжку.

— Яку книжку?

— Детектив. Ніде правди діти, ми збиралися написати таке, що зможе перебити ваші пригоди, Іване Карповичу. Так, це була амбітна мета, але не нездоланна. Бо я прочитав сотні детективів і добре знав усі правила жанру. А Григорій Григорович був дуже добре обізнаний із життям кримінальних елементів і мав величезний запас різноманітних історій. Чесно, ми б змогли писати чудові детективи.

— То Супруненко приїздив до вас про книжки поговорити?

— Ні, він... Його інше цікавило.

— Що саме? Ну, розповідайте, а як ні, то я піду.

— Та я розповідаю, розповідаю! Григорія Григоровича цікавив барон фон Шпіл. Багатій, власник земель, залізниць, цукрових заводів та...

— Я знаю, хто це. Але чому Супруненко дізнавався про барона у вас? — не зрозумів я.

— Ну, бо я дещо знав про фон Шпіла. Я збирав інформацію про барона.

— Для чого?

— Розумієте, фон Шпіл — чи не найбільшій багатій губернії. Та й у всій імперії не останній. Живе відлюдником у палаці, більше схожому на фортецю, оточений відданими охоронцями. Ні з ким не спілкується, якщо й виходить у світ, то надягає маску, щоб прикрити знищене вогнем обличчя, тримає в страху селян і багатіє. Я подумав, що фон Шпіл цілком може стати чудовим героєм книжки. Тим більше я дізнався про його трагічну історію! Хтозна, на що може бути здатна людина, після того? Почав займатися фон Шпілом і...

— Звучить не дуже переконливо. Чому насправді ви зацікавилися бароном?

Піддубний усміхнувся і закивав.

— Ну так, Іване Карповичу, вас же не обдуриш. Річ у тому, що одного разу мене викликали до Світляківщини. Місцеві селяни знайшли скривавленого, ледь живого чоловіка й попросили допомогти йому. Випадок мені видався цікавим, я ж уже збирав інформацію для майбутніх книжок. Одразу поїхав. У чоловіка була досить серйозна травма голови, численні забої, подряпини на шкірі. Селяни розповіли, що знайшли непритомного на дорозі, куди він виповз із кущів. Я зупинив кров, обробив рани, дав понюхати нашатирю. Чоловік опритомнів. Він був дуже переляканий. Попросив вивезти його кудись подалі. Плакав і тремтів. Я пообіцяв, але став вимагати, щоб розповів, що з ним сталося. Ось тоді я й почув ім’я фон Шпіла. Виявилося, що поранений був з анархістів. Розповів мені, що з чотирма товаришами вони хотіли пограбувати барона, провести експропріацію, як вони це називали. Планували взяти десятки, якщо не сотні тисяч рублів. Збиралися увірватися до маєтку барона вночі, обеззброїти охорону, примусити фон Шпіла відчинити сейф, забрати все, що там є, і втекти. Четверо анархістів, коли стемніло, піднялися на пагорб, а п’ятий чекав унизу разом із візком, на якому грабіжники збиралися тікати. Вони мали дати знак, коли підніматися на пагорб. Але раптом пролунали постріли, а за ними — крики. Чоловік, коли розповідав про крики, починав тремтіти, такі вони були страшні. Казав, що людина так може кричати, лише коли помирає в жахливих муках. Анархіст дуже злякався, навіть не подумав про долю товаришів, нагнав коней і помчав геть. Позаду, за його словами, ревло так, що закладало вуха, й тупало так, що тремтіла земля.

— Як можна відчути тремтіння землі, коли ти мчиш на візку?

— Іване Карповичу, я переповідаю слова анархіста. Так от, відчувши тупотіння, пара коней, запряжена у візок, понесла. Анархіст не зміг утримати віжки, коні вискочили з дороги, візок підстрибнув, і чоловік випав у кущі, де від удару знепритомнів. Пролежав кілька годин, потім зміг вилізти на дорогу, де його підібрали налякані селяни. Нічого не хотіли казати про події тієї ночі, лише просили забрати пораненого. Я забрав. Таємно поселив у своїх кімнатах. Хотів розпитати про життя у підпіллі, та анархіст утік наступної ночі, щойно зміг ходити. Він чогось дуже боявся і не почувався в санаторії безпечно. Вночі, поки я спав, він зник. Що цікаво, барон не звертався до поліції з приводу спроби пограбування. Анархістових товаришів більше не бачили, а сам він невдовзі покінчив життя самогубством, бо однопартійці не повірили його розповіді й вирішили, що він зрадив і таким чином врятувався. Ось ця історія змусила мене зацікавитися фон Шпілом. Я почав збирати про нього інформацію, але робив це вкрай обережно, бо у барона була репутація людини, про яку краще не говорити вголос.

— Ви розповіли про цю історію Супруненку?

— Ні, я притримував анархістів для книжки. Але я чесно сказав Григорію Григоровичу, що барон дуже і дуже небезпечна людина, оточена цілим ореолом поганих чуток. Але мій старший товариш і слухати не схотів. Був такий піднесений, аж світився.

— Він казав, навіщо йому знадобився барон?

— Ні. Лише натякав, що його життя докорінно зміниться.

— Чому?

— Не пояснював, але в нього була лихоманка, яка буває у людей, що знайшли скарби. Він усидіти не міг, підхоплювався, бігав, плескав у долоні. Я намагався його заспокоїти, але дарма. Я казав, що краще не їхати до барона, але Григорій Григорович запевняв, що він у повній безпеці. Виїхав від мене ще до обіду, увечері мав повернутися в Охтирку. А потім ота його загадкова загибель... — Піддубний зітхнув.

— Йому справді відірвало голову?

— Дуже схоже на те. Насправді я не бачив нічого схожого — в медичній літературі теж. Синець на все обличчя і відірвана голова. Жах якийсь.

— Поліція, так розумію, не дуже просунулася в розкритті справи?

— Та взагалі не просунулася. Я можу помилятися, але складалося враження, що поліції наказали якнайшвидше про все забути.

— А що ви думаєте?

— У мене немає жодного розумного пояснення. Але є деякі факти. Зокрема, я опитав мужиків зі Світляківіцини. Вони не хотіли нічого говорити, але коли я їх напоїв, сказали про кроки, від яких тремтіла земля, про ревіння і переляканий крик Супруненка.

— Тремтіла земля? Так само, як розповідав анархіст? Може вони чули його розповідь і просто повторили?

— Ні. Розповідь анархіста чув тільки я. А ще ж слід. — Піддубний нахилився до мене і ледь не зашепотів.

— Слід?

— Слід, слід! На полі біля дороги слід розміром з балію. Угруз у землю на півліктя. От що могло залишити такий слід?

— Ви натякаєте на ті чутки про велетня?

— О, а ви чули, чули про велетня!

— Чув. Але не зустрічав жодного свідка, який би бачив того велетня на власні очі. Лише розмови.

— Я так само! — зітхнув Піддубний.

— Слухайте, а покійний Супруненко нічого не розповідав про викрадення у Харкові однієї італійки? — Моє питання заскочила лікаря.

— Це ви про пані Альчесту?

— Так, про неї. Супруненко розповідав?

— На жаль, ні. Я схопився за цю тему, бо ж могла вийти чудова історія: викрадення іноземної красуні та її розшук. Але Супруненко заборонив писати про це й не дав жодної інформації! Жодної!

— Чому?

— Він просто сказав, що писати про це не треба. А ви що, теж цікавитеся цією Альчестою?

— Ні. Просто саме після справи Альчести Супруненко пішов у відставку, а потім його вбили. Я намагаюся перевірити, чи не може це бути якось пов’язано.

— Не знаю. Але в нашу останню зустріч Григорій Григорович про ту італійку не згадував.

— Добре. Що вам іще відомо про цього фон Шпіла?

— Ну, барон — відлюдник. Можливо, тому, що ненавидить людей, а може, тому, що не хоче лякати маскою чи обпеченим обличчям, — але він уникає будь-яких зустрічей, нікого не приймає у себе в замку над Шпилівкою, навіть на засідання правлінь товариств, у яких є акціонером, надсилає представників.

— Але в нього ж, мабуть, багато справ із майном.

— Так, контора, яка керує всіма справами фон Шпіла, зараз розташована в його охтирському будинку. Саме звідти барону відправляють доповіді про стан справ. Я знаю, бо у нас у санаторії лікувався один із бухгалтерів фон Шпіла. Якось підпив і розповів, що сам жодного разу не бачив барона. Просто час від часу приїздить авто, яке спочатку забирає з пошти листи і посилки для барона, а потім заїздить до контори по звіти. Всередині завжди сидить кілька азійських слуг.

— Хто вони?

— Якісь горлорізи з Афганістану. Кажуть, у себе на Батьківщині їх засудили до смерті. Тому вони втекли до Росії, де їх найняв барон. За це вони йому віддано служать.

— Скільки їх?

— Сім.

— Кажуть, що більше.

— Ні, точно сім. Кілька місяців тому барон купив сім нових сідел, сім гвинтівок, сім шабель, сім біноклів і сім револьверів, а також сім одностроїв англійського виробництва. Мій знайомий бухгалтер бачив рахунки. Логічно припустити, що охоронців саме сім.

— Як мені відомо, вдруге барон не одружився.

— Ні. Для чого йому?

— Що ви маєте на увазі?

— Кажуть, після пожежі барон став імпотентом. Утратив чоловічу силу. Я ніколи не чув, щоб у нього була коханка чи щоб йому в будинок возили хористок. Здається, фон Шпіла це зовсім не цікавить.

Ось це мені й не подобалося. Фон Шпіл добре підходив на роль викрадача прекрасної Альчести, але біда була в тому, що, здається, жінки його не цікавили. Ще б можна було вигадати, що його захопив голос Альчести, як свого часу Харлама захопив голос Анюти. Але я знав, що співала пані Альчеста досить посередньо і голос був ні до чого. Я досі не був упевнений, що копаю у правильному напрямку. Можливо, той вензель на місці викрадення Альчести — випадковість чи спроба обдурити слідство, спрямувати на барона, який видавався дуже небезпечним. Я сумнівався. Дуже хотів, аби Альчеста опинилася саме в маєтку фон Шпіла, щоб я знайшов її, відправив до батька, а сам повернувся по Моніку, привіз її, оселився на хуторі й зайнявся б новими пригодами. Веселими та смішними, яких вимагали видавці. Я прибрав би трупи та кров, пом’якшив би розв’язки і зробив би нові пригоди Одіссея з Сули. А поруч бігала б Моніка, і їй я б розповідав казки, щоб відвадити від клятих детективів. Та я знав, що бажання не може впливати на факти. І якщо Альчести немає у фон Шпіла, вона там не з’явиться, як би я не хотів. І де тоді її шукати?

— Про що думаєте, Іване Карповичу?

— Про те, що стою на роздоріжжі.

— Ви ж не кинете цю справу, Іване Карповичу? Будь ласка! Ми мусимо розкрити таємницю загибелі Григорія Григоровича.

— Ми? — перепитав я.

— Ну, я хотів би допомагати вам. Для мене велика честь попрацювати з найкращим сищиком імперії! Дозвольте супроводжувати вас під час розслідування.

— Ні.

— Я був товаришем Григорія Григоровича і мушу за нього помститися!

— Ні.

— Я буду корисним! Я прочитав стільки детективів, я знаю ці місця, я непогано стріляю! Врешті-решт, я — лікар!

— Якщо ви читали мої історії, то мусите знати, що я працюю сам.

— Не завжди. Час від часу ви робите винятки, і я прошу вас зробити один для мене. Будь ласка, Іване Карповичу! Якщо ви не дозволите супроводжувати вас, то зробите найнещасливою людиною у світі! Я ж стільки років мріяв про справжню справу! Але щоб із найкращим сищиком імперії — я й мріяти не міг! Будь ласка! Благаю!

— Лікарю, ви хоч розумієте всю небезпеку цієї справи? Тут же самі трупи!

— Я розумію, Іване Карповичу. Я бачив тіло Супруненка, я розмовляв з анархістом, я розумію, що це не гра.

— А ваша робота?

— Візьму відпустку. Збрешу щось про термінову потребу від’їхати. Візьміть, ви не пожалкуєте, Іване Карповичу!

— Ну що ж, я візьму, але за двох умов. — Суворо подивився на лікаря.

— Я готовий на все!

— Умова перша — беззаперечне виконання моїх наказів. Якщо я кажу наступати, ви наступаєте, якщо відступати — відступаєте. Якщо я скажу, щоб ви поверталися додому, ви повернетеся і не вимагатимете пояснень.

— Я згоден, що ще?

— Ви нічого не мусите писати про цю історію.

— Іване Карповичу, але чому? Я вже написав кілька непоганих оповідань! Так, вони вигадані, на відміну від ваших пригод, але всі критики хвалять мене за добрий стиль! Я буду вашим літературним секретарем! У вас же був граф Осика-Маєвський! Я буду кращим! Я знайомий із величезним корпусом детективної літератури, я примножу вашу славу, я...

— Про свої пригоди пишу тільки я. Це правило не обговорюється. Якщо ви не згодні, до побачення. — Я зібрався йти.

— Стійте, стійте! Добре, я згоден! Не напишу про це і літери! Мені важливо просто побачити вашу роботу наживо! Важливо для майбутнього детектива! Колись я мрію таки покинути посаду лікаря і стати сищиком! Щоб потім писати не про вигадки, а про власні розслідування, як ви! Хочу пройти практику у вас. Ви ж не боїтеся молодих суперників, Іване Карповичу.

— Анітрохи. То ви згодні на мої умови?

— Так, згоден. Зараз побіжу і владнаю все з роботою. За десять хвилин буду готовий. — Піддубний зірвався з місця зі швидкістю, досить несподіваною для його дебелого тіла. Я повернувся до візка, який орендував в Охтирці. Підгодував коня жменею вівса. Думав про справу.

Піддубний прибіг за чверть години, важко дихав, у руках тримав валізу і великий пакунок, з якого стирчав чавунок.

— Я взяв найнеобхідніші речі!

— А чавунок для чого?

— Ну, нам же доведеться жити в полі!

— У полі? Навіщо?

— Ну як же, я ж знаю ваші методи, Іване Карповичу! Ми ж будемо вивчати барона, проведемо ретельну розвідку, підготуємося, а тоді вже будемо діяти! Ви завжди завдаєте удару, лише ретельно підготувавшись! — пояснив Піддубний.

Говорив він правильні речі. Насправді нам треба було оселитися десь неподалік від пагорба, почати слідкувати за маєтком, спочатку здалека, не наближаючись, щоб зрозуміти всі небезпеки і обрати сприятливий момент. Але я не хотів витрачати час. Добра розвідка забере не один тиждень. Я ж дуже хотів повернутися до Моніки.

— Досвід Великої війни показує, що ретельна підготовка часто заводить у глухий кут. Будемо діяти швидко й несподівано.

— Як саме? — Очі Піддубного загорілися.

— Ви казали, що з маєтку до Охтирки регулярно їздить машина.

— Так, їздить. За звітами з бухгалтерії і поштою.

— Пошти багато?

— Кілька десятків листів щодня. І посилки.

— Що за посилки?

— Та різні. Здебільшого з крамниць Москви та Петрограда. У барона купа грошей, він може собі дозволити будь-що.

— Цікаво, цікаво. Ну, їдьмо.

Я допоміг лікарю завантажитися у візок, і ми покотили в бік Охтирки. Дорогою розповів йому свій план.

— Господи, Іване Карповичу, це ж божевілля! Це справжнє божевілля! — здивувався Піддубний. — Величезний, невиправданий ризик! Хіба так можна? Хіба найкращий сищик імперії так працює? Ви ж завжди вчили, що треба все добре підготувати, а потім діяти!

— Лікарю, інколи треба діяти несподівано. Про Одіссея чули?

— Ну звісно!

— От він часто діяв саме так — робив хід конем. І в герої вибився, книжку он про нього написали. Барон готовий до звичайних ходів. А ось чи очікує він удару з тилу? Я сумніваюся.

Насправді я розумів, що мій план украй ризикований. Але перед очима стояла Моніка, і я ладен був на все, аби швидше її побачити.

— Нам іще треба знайти людину на пошті, — засумнівався Піддубний.

— Це беру на себе. А ви послухайте мене. — Я розповів, що треба буде зробити лікарю. Він уважно слухав, потім попросив дозволу записувати у нотатник.

— Щоб нічого не забути, — пояснив.

Він поставився до своєї справи надзвичайно серйозно. Розпитував, намагався зрозуміти.

— А який запасний план, Іване Карповичу? Ви ж завжди казали у своїх історіях, що краще мати одразу кілька планів. Що ви будете робити, коли щось піде не так?

— Мій запасний план ось. — Я показав браунінг.

— І все?

— Слухайте, лікарю, а який був запасний план в Одіссея? Ну, коли він разом з іншими сховався у дерев’яному коні? От якби їх знайшли, що б вони робили? Думаю, пробивалися б із боєм. От і я десь так.

— Ну, не знаю, — засумнівався Піддубний. — Може, вам і манліхер треба взяти?

— Вистачить браунінга, — запевнив я. Відчував, що, можливо, помиляюся, але дуже кортіло закінчити все якомога швидше.

Приїхавши до Охтирки, я пішов на пошту. Подивився, хто там працює, помітив одного молодого хлопця з брехливими оченятами. Запропонував грошей. Поштар спочатку злякався, але подвоєння суми його якщо не заспокоїло, то принаймні заохотило поговорити.

— Слухайте, я не хочу мати неприємностей із бароном, — кривився поштар.

— А які неприємності? Я просто дещо запитаю, і все.

— Ви з поліції?

— Ні. Я сам по собі. Барон отримує багато посилок?

— Кілька ящиків щотижня.

— Великих?

— Коли як. Бувають такі, що й чотири людини ледь тягнуть, бувають менші.

— Звідки вони надходять?

— Здебільшого з Петрограда та Москви. Раніше надходили і з Варшави, до того, як її захопив німець.

— І що в посилках?

— Ну звідки ж я знаю? Це відомо тільки барону. — Хлопець посміхнувся. Я додав грошей. — Ну, взагалі різне. Я в ящики не залізаю, бо вони опломбовані. Але дивлюся, хто відправляє. Надсилають книжки, вино, одяг, якісь побутові речі. Завжди відомих виробників, куплені у найкращих крамницях. Барон розуміється на речах і не економить.

— А бувало щось дивне? Щось, що привернуло твою увагу? — спитав я. Сам подумав, що, мабуть, ризик не виправдовується. Цей фон Шпіл ні до чого. Поштар мовчав, але в очах бігали бісики. Я подивився на нього, поклав іще одну купюру.

— Час від часу барону надходять посилки з дамських крамниць і від найкращих столичних кравців.

Я відчув, як у голові загупало. Зобразив легке здивування.

— Кравців?

— Так, теж дамських. Сукні, сорочки, панчохи, а ще парфуми, взуття, солодощі, італійське вино.

— Барон п’є італійське вино?

— Навряд чи, для себе він купує коньяки.

— То для кого вино?

— Ну, мабуть, є кому його пити. — Хлопець посміхнувся.

— А ти не брешеш? Звідки тобі знати, що в тих посилках? — спитав я, не вірячи власному щастю. Невже знайшов? Знайшов! Бо кому ще могли призначатися всі ці речі, кому італійське вино, як не Альчесті? Тільки для неї! — Може, там щось інше?

— Ну, якщо хочете, я можу показати. Тільки це коштує недешево.

Я показав йому гаманець.

— Тоді ходімо. — Він повів мене у двір. — Обід уже скоро закінчується, треба діяти швидко!

Ми зайшли в сарай, там стояли ящики.

— Ось цей. — хлопець спритно відідрав дошку у одного, досить великого, за розмірами подібного до труни.

— А печатки? — спитав я, бо хлопець їх зламав.

— Поставлю нові! — Видно було, що він відчиняв не перший ящик. — Ось, що я вам казав!

У ящику були сукні. Кілька штук. Під ними якісь коробки.

— Ось список. У кожному ящику докладний список надісланого. — Він показав аркуш паперу. Сукні, черевики, парфуми, капелюшки, ще якісь слова, значення яких я не знав. Навпроти кожної речі проставлена ціна. Всі дорогі, в сумі виходило більше тисячі рублів. — І борони боже, якщо щось зникне. Працював у нас один, украв для своєї коханки якісь дуже гарні панчохи. Так потім приїхали баронові люди й так побили, що досі ходити не може! З бароном краще не зв’язуватися! — хлопець перейшов на хрипкий шепіт. — Переконалися? Тепер платіть!

Я заплатив. Серце аж гупало від радощів. Хлопець повернув дошку на місце, розплавив сургуч і відновив печатки власним штампом.

— Ти давно працюєш на цій пошті? — спитав я, коли ми вийшли.

— Майже два роки.

— І коли почали надходити ці посилки?

Наперед знав, що почую. Альчесту викрали приблизно рік тому, посилки мали почати надходити десь тоді ж. Хлопець мусив підтвердити очевидне.

— Коли я тільки починав працювати, вони вже приходили. І раніше приходили. Що? — Він помітив моє розчарування.

— Ти нічого не плутаєш? Посилки з жіночим одягом, коли почали надходити вони?

— Коли я тільки прийшов на роботу, два роки тому, посилки вже надходили, — запевнив хлопець. Не схоже було, щоб він брехав. Але два роки тому Альчеста була на волі! Не міг же фон Шпіл почати витрачатися на неї заздалегідь. Може, він узагалі не витрачався на неї? Я скривився. Вже встиг повірити, що знайшов бідолашну дівчину.

— Ви ще щось хотіли дізнатися? — спитав поштар. Я подивився на нього. Треба було таки перевірити барона.

— Дізнатися — ні, але мені потрібна твоя допомога.

— Яка? — Хлопець трохи злякався. Коли почув, що мені треба, злякався ще більше. — Я не хочу переходити барону дорогу! Я дещо чув про нього! Ні!

— А що як я докладно опишу йому нашу розмову? Згадаю, що ти в ящик із речами лазив, читав список предметів. Що буде тоді?

— Ні! У вас немає доказів! Я скажу, що нічого такого не було!

— Невже ти думаєш, що тебе про щось питатимуть? Здається, ти погано знаєш барона. Він просто накаже знищити тебе — і все.

Поштар важко дихав. Я дав йому ще грошей. Це вирішило справу.

— Ось і добре. Коли очікується авто від барона?

— Завтра.

— Гаразд. Увечері затримайся на роботі, дочекайся мене.

— Що ви замислили?

— Заплатити тобі ще. Наприклад, сто рублів. Ти ж не проти? Увечері по тебе зайдуть. Приготуй ключі, нам треба буде навідатися в сарай із посилками.

— Це заборонено!

— Хіба сто рублів — це не дозвіл?

Хлопець нічого не відповів, тільки кивнув.

Поки я розмовляв, Піддубний винайняв номер у готелі неподалік від казарм місцевого гусарського полку. Дивився, як на плацу новобранці били по опудалах багнетами.

— Бачите, готують нові сили. Кажуть, улітку відбудеться новий наступ, який мусить зламати хребта тевтонам, — сказав Піддубний.

— Німці вправні вояки, зламати їм хребет буде важко, — заперечив я.

— Ви не вірите у міць російської зброї? — здивувався лікар.

— Не вірю, бо німцям ми тільки програвали. Але якщо війна закінчиться, буду тільки радий.

— А правду кажуть, що ви мазепинець?

— Ні, брешуть.

— А що ви думаєте про рухи ті в Києві, де мазепинці збираються й балакають про автономію малоросійських провінцій?

— Я зараз лише про барона думаю.

— Ну так, Іване Карповичу, треба вміти зосереджуватися на одній справі, — закивав Піддубний. — І все ж я дуже хвилююся за вас. Барона охороняють семеро справжніх розбійників.

— У мене великий досвід спілкування з розбійниками, — запевнив я. — А поки йдіть на пошту і дивіться за нашим поштарем. Такий високий, очі бігають. Я не дуже йому довіряю.

Піддубний слідкував за хлопцем до вечора, потім привів його. Поштар не пручався, заночував у нас. Вночі стогнав і двічі падав із дивана. Здається, йому снилося щось страшне. Наступного ранку ми прийшли на склад. Поштар відчинив ящик.

— Що ви збираєтеся робити? — спитав він.

— Подорожувати, — пояснив я. — Приберіть сукні.

— Не треба брати речей, за це барон голови зніме! — злякався поштар.

— Я й не беру, я додаю.

Піддубний прибрав сукні, я розставив ящички й пакети з іншими покупками так, щоб улізти самому.

— Господи, що це ви робите? — Поштар зблід і тремтів.

— Що треба, — відповів я. Середина ящика була оббита тканиною, я ще поклав матрац, то лежати було зручно. — Накривайте.

Піддубний прикрив мене сукнями, зверху поклав список речей у ящику. Мене дописувати не став. Накрив папером.

— Зачиняй! — наказав поштарю.

— Як? — розгублено спитав той.

— Так, щоб ніхто не здогадався, що в ящик лазили.

— Але вашого товариша вб’ють!

— Зачиняй.

Поштар почав прибивати кришку. Я зробив ножем отвори у тканині, трохи розширив щілинки між дошками, щоб дихати й спостерігати за тим, що діється зовні. Хлопець поставив печатки на ящик. Піддубний постукав по кришці.

— Іване Карповичу, не страшно в ящику? — пошепки спитав лікар.

— Та мене в кургані закопували, і у власній труні я лежав, після труни в ящику мені — наче в раю, — заспокоїв я. — Не хвилюйтеся, ідіть і не крутіться тут, виконуйте те, що вам сказав.

— З Богом!

— З Богом! — відповів. Піддубний повів дуже схвильованого поштаря. Його попередили, що отримає кулю й не отримає грошей, якщо спробує сповістити людей барона.

Лікар пішов, а я пролежав у ящику більш як годину. Потім почув кроки.

— Ось, ваші посилки, — сказав поштар. — Великий ящик і кілька менших.

Відповіли чужою мовою, яка видалася трохи знайомою. Щось подібне я чув під час служби в Туркестані. Ящик підняли і поставили. Мабуть, не чекали, що буде такий важкий. Щось поговорили, потім знову підняли й цього разу вже понесли. По ящик приїздило авто з великим багажником, повантажили туди. Рушили в бухгалтерію. Там узяли теку зі звітами. Я тихенько лежав у ящику і прислухався. Виїхали з міста, через годину двигун почав ревіти і я відчув, що ми деремося вгору. Охоронці переважно мовчали. Коли видерлися, хлопці посигналили, мабуть, щоб нам відчинили ворота. Заїхали у двір і зупинилися. Ящик витягли. Я припав до щілин. Перед очима був кут будинку, складеного з великих кам’яних брил. Потім сходи на великий ґанок. Величезні дерев’яні двері, радше схожі на ворота. Мене занесли в будинок із надзвичайно високими стелями. Справжній палац, три сажені заввишки!

— Пане, це ящик із вбранням, — сказав один з охоронців. Непогано розмовляв російською.

— Несіть у підвал, — почув я чийсь голос. Мабуть, баронів, але фон Шпіла не побачив. Мене понесли кудись, потім щось загриміло і заскреготало. Я схопився за браунінг, не розумів, що діється. Скрегіт припинився, і мене понесли вниз. Стрибали на великих сходинках, зносили досить глибоко. У такого величезного будинку мусили бути не менші підвали. — До кімнати, — наказав голос. Точно баронів. Охоронці поставили ящик, клацнув замок, відчинилися двері. Ящик занесли у якесь приміщення, поставили. — Ідіть. — наказав барон, і охоронці вийшли.

Фон Шпіл засміявся. Може, він був божевільний і купував жіночий одяг для себе? Я чув про такі дива. А раптом якимось чином дізнався про мій план? Раптом той-таки Піддубний зрадив мене? Ні, не міг, я ж слідкував за ним весь час. Спокійно, Ваню, спокійно.

— Крімгільдо, я приніс тобі нове вбрання, — сказав барон, і я аж смикнувся в ящику. Яка ще Крімгільда? Альчеста! Тут мусила бути Альчеста! Невже це був хибний слід? Барон постукав по ящику. Чимось залізним, мабуть, обценьками. — Я зараз відкрию тобі подарунок. Вибери найспокусливішу білизну. За чверть години я повернуся, хочу побачити тебе у ній. Моя Крімі. — Голос захрипів від пристрасті. Барон почав відкривати ящик. Відривав по одній дошці. — Крімі, виходь. Невже мені знову треба брати батіг? Ти така норовлива! За чверть години мусиш бути готовою. Інакше буде гірше.

Барон відчинив ящик, подивився на речі. Якби поліз глибше, я б вистрибнув, приставив пістолет до його голови, а потім би вирішив, що робити. Можна було й не чекати, поки полізе, нападати одразу. Але я вирішив не поспішати. Спробую поговорити з цією Крімгільдою. Розпитати її, що тут і як. А потім барон повернеться, поговорю з ним. Лежав тихенько.

— Гарні речі, тобі сподобаються, моя Крімі, — прошепотів барон. — Готуйся.

Він вийшов, замкнувши за собою двері. Я почекав трохи. Потім почув гримотіння кайданів. Хтось наблизився до ящика. І вилаявся. На адресу барона. Жіночий голос. Крімгільда. Мені треба було так з’явитися перед нею, щоб вона не закричала. А то підніме тривогу, і фон Шпіл не прийде. Так, ось вона почала дивитися речі з ящика.

— Господи, якесь негарне лайно! Де це він таке взяв? — спитала жінка. Потім вигребла кілька пакунків. — А це ще що?

Здається, вона побачила один із моїх чобіт. А то, може, і обидва.

— Якого біса? — Таки була іноземкою. Трохи вчувалося у вимові.

— Не кричіть, тихо! — Я виборсався з-під речей і наставив пістолет. На дівчину. На дуже гарну дівчину. Я аж розгубився, якою вона була гарною. А ще мені сподобалося, що вона анітрохи не злякалася. Тільки здивувалася. — А хто ви? — спитала з усмішкою.

— Ви Крімгільда? — пошепки спитав я.

— Ну, так він мене називає. — Дівчина скривилася. Середнього зросту, з гарною фігурою, довгим білявим волоссям, чистою ніжною шкірою. Справжня красуня. — Хто ви?

Я помітив нашийник. На дівчині був нашийник. Від нього тягнувся ланцюг, звичайний залізний ланцюг, яким прив’язують відра в колодязях. Або собак.

— Я можу допомогти вам звільнитися, — прошепотів.

— Навряд чи. — Вона усміхнулася, наче я сказав щось смішне.

— Ви не хочете вийти з цього підвалу? — здивувався я.

— Та ні, хочу, тільки це неможливо.

Я хотів запевнити, що не існує підвалів, із яких неможливо вийти. Але мене ж цікавила Альчеста.

— Ви тут сама? — спитав я.

— Ні.

— Ще дівчата? Є Альчеста? — спитав я і помітив її здивування.

— Альчеста? А для чого тобі Альчеста? Хто ти?

— То Альчеста тут? — зрадів я. Не знав, чому більше, — чи тому, що, здається, знайшов Альчесту, чи тому, що дивився на цю Крімгільду. Вона буда дуже гарна. А, ну і забув сказати, що вона була в короткому халатику, з-під якого спокусливо визирали гарні ніжки. Ці деталі важливі для подальшого сюжету, тому я їх і наводжу, а зовсім не для того, щоб збудити хіть читачів і порадувати видавців, які вимагали від мене більше пристрастей. А ця Крімгільда була сама пристрасть. Я відчув, що тіло реагує не дуже пристойно, добре, що був у піджаку. — Вона тут? — спитав я вже без ентузіазму, а сам очима їв Крімгільду.

Як ви знаєте з попередніх моїх історій, я не схильний втрачати голову через тілесний неспокій, хоча і анахоретом мене не назвеш. І не сказати, що в мене був довгий пост перед цим, бо ж я відпрацював процедури з Кейт і Єлизаветою Павлівною, — але щось сталося тієї миті, мені аж запаморочилося, серце забилося, і по тілу розлилася млость передчуття. Мною аж захитало.

— Ти що, п’яний? — спитала Крімгільда. Я ж намагався опанувати себе, бо розпливався, наче мед на сонці.

— Ні. — хрипко сказав я. — То Альчеста тут? — спитав, але це мене зовсім не хвилювало. Тут, не тут, байдуже. Я вирячився на Крімгільду.

— Для чого тобі Альчеста? І скажи нарешті, хто ти. Я втретє питаю.

— Я...я...я... — Я не знав що сказати, у голові всі думки наче припорошено, не міг схопитися за жодну.

— Ти що, хворий на голову? Проліз у підвал фон Шпіла і бекаєш тут?

— Я приватний детектив. Батько Альчести попросив мене знайти її. — Нарешті зібрався з думками.

— Батько Альчести? — Крімгільда чомусь здивувалася. — І як його звати?

— Дон Луїджі.

— Він хіба в Росії?

— Ні, він на Сардинії.

— Хочеш сказати, що ти був на Сардинії?

— Так, занесло випадково. — Я зачаровано дивився на Крімгільду.

— А як ви розмовляли? Знаєш італійську? — Крімгільда щось сказала мені, здається, італійською, принаймні схожою на ту мову, яку я чув і на Сицилії, і на Сардинії.

— О, а звідки ви знаєте італійську? А, Альчеста навчила!

— То як же ти говорив із моїм батьком, коли не знаєш мови? — підозріло запитала дівчина.

— Там живе один руський, Чуванов, він перекладав, — пояснив я, далі дивився на Альчесту, в голові щось заскреготало. Я чогось не помітив, щось пропустив. Подивився на Крімгільду. — Ваш батько?

Мабуть, я виглядав, як баран, що дивиться на нові ворота, бо дівчина усміхнулася.

— Так, мій батько. Дон Луїджі — мій батько.

— Зачекайте, але ви ж Крімгільда!

— Я — Альчеста. А Крімгільдою мене називає цей прибацаний барон. Він із німців, захоплюється їхньою міфологією, а там ця Крімгільда — красуня, яка погубила багатьох воїнів.

— Охоче вірю, ви й мені голову закрутили.

— Та бачу, стоїш, наче стовп. Іди, сховайся до шафи, бо скоро повернеться барон.

— Нехай повертається. У мене є для нього сюрприз. — Я кивнув на браунінг.

— Цим сюрпризом ти його не здивуєш. Залізь у шафу й сиди там тихо, — сказала Крімгільда, точніше, Альчеста, рішуче.

— Зачекайте. Але ж я бачив ваш портрет роботи Чуванова! І я не впізнав вас!

— Ну, портрети Василю Опанасовичу завжди вдавалися не дуже добре. Картини моря — ось його покликання. А в портретах він не міг досягти схожості. Але то не важливо, лізь у шафу. І не дивуйся. Просто сиди мовчки! Мерщій!

— Я... — мені треба було лізти в шафу, наче коханцю-невдасі.

— Будь ласка, в нас немає часу, — наполягла вона, і я поліз.

Із шафи чув, як Альчеста гримить ланцюгом. Щось робила. Альчеста! Господи, я знайшов її! Я мусив би аж підстрибувати від радості, але замість цього вкрай засумував. Виберемося звідси, я відвезу її в Мурманськ, попливемо разом пароплавом, але в Англії я висаджуся і буду потім довго згадувати про неї. Бо прекрасна Альчеста розбила мені серце.

Якщо я колись писатиму про ці події, неодмінно цей епізод викину, бо хто повірить, що Іван Карпович, найкращий сищик імперії, зірка пригодницької літератури, міг ось так закохатися з першого погляду, наче гімназист? Одні скажуть, що це Іван Карпович навигадував, щоб залучити до своїх історій побільше жінок, які люблять читати про кохання. Другі зауважать, що Іван Карпович небайдужий до італійок — спочатку Ізабелла, потім Альчеста, невже не можна було вигадати якусь іншу національність? Якщо вже хотілося щось незвичайне, можна ж було вигадати якусь палку гішпанку чи горду грузинську княжну. Та навіть пані Агнешка, чарівна полячка, — і та була б доречніша. Але ні, Іван Карпович знову вигадав італійку. Зовсім немає польоту уяви у Підіпригори, — зітхнуть деякі. У своє виправдання я можу тільки сказати, що писав я і пишу правду, тільки правду. Чесно мушу зізнатися: так, знову закохався і знову в італійку, хоч між собою Ізабелла та Альчеста були зовсім не схожі. Ну, тобто, дуже гарні, але кожна по-своєму.

Альчеста. Я думав про неї і відчував, як серце моє тремтить. Не знав, що робити, намагався відігнати ці думки, наче мару, але не міг. Потім подумав про Моніку. З жахом відчув, що донька тепер заважала. Якби не вона, я б поїхав із Альчестою, я б...

— Крімі!

До кімнати повернувся барон. Я навіть не почув, як клацнув замок. Я не запам’ятав саму кімнату. Раніше мені вистачало миті, щоб побачити приміщення у всіх подробицях, а зараз я нічого не запам’ятав. — Моя Крімі! — захрипів фон Шпіл, і єдине, чого я хотів, — убити його. Хтивий негідник! Він викрав мою Альчесту, він...

Я стиснув кулаки. Приклав холодну сталь пістолетного дула до лоба. Не можна було втрачати голову і пускатися берега. Не можна, не можна, не можна! Я переконував себе вперто і довго, але робив це, радше, щоб не чути, що сталося у кімнаті. Стримався й не стріляв у негідника, в жалюгідну потвору зі схибленою уявою. Ледь дочекався, коли він нарешті піде. Обережно визирнув. Почув шелестіння води неподалік. Озирнувся, щоб роздивитися. Кімната з високою стелею. Стіни складені з великих кам’яних брил, як і сам будинок. Як їх, цікаво, піднімали, це ж сотні пудів! Кімната велика. Посередині велике ліжко, під стінами кілька шаф, стіл і крісло. Вікон у кімнаті не було, освітлення від кількох електричних ламп. Тепло. Ага, батареї парового опалення. Такі, як у мене на хуторі.

— Приймала душ. — Альчеста вийшла мокра й розпарена, загорнута у великий рушник. Другим витирала волосся. — Розкажи, як там мій батько.

— Він дуже хвилюється. Справді, всі думають, що ви мертві, але він упевнений, що ні.

— Тато молодець. — Вона кивнула. — Він тобі заплатив?

— Ні, він зробив мені послугу і взяв обіцянку, що я знайду вас.

— І як ти знайшов?

— Шматок простирадла з вензелем барона залишився у кімнаті, з якої вас викрали.

— Але чому так довго? Рік минув, так?

— Бо спочатку слідством займалася поліція, а їй було байдуже. Коли ж за справу взявся я, все закрутилося. То ви сама тут?

— Із дівчат — сама.

— Тут є ще хтось, окрім дівчат?

— Так, велетень. — кивнула вона.

— Велетень?

— Ага, здоровезний такий. Зараз він спить, а на ніч барон відпускає його стерегти угіддя.

— Велетень? — знову спитав я, бо дівчина, здається, зовсім не жартувала. А я ж сподівався, що всі розмови про велетня — лише чутки, які барон підживлює, щоб тримати всіх у покорі.

— Так, велетень. Ти такого ще не бачив. Слухай, а ти, мабуть, не розумієш, у яку халепу устряв?

— Чому?

— Бо витріщаєшся на мене, замість того, щоб рвати волосся і прощатися з життям.

— А навіщо мені прощатися з життям?

— Бо ти звідси не вийдеш.

— Вийду!

— Ну, може, і вийдеш, але потім барон відправить велетня, і він уб’є тебе.

— Велетня?

— Слухай, ти, бачу, якось не дуже швидко розумуєш? По голові били, чи народився таким?

— Велетень — це на голову за мене вищий чи на дві? — спитав я, щоб зрозуміти, що Альчеста має на увазі.

— Велетень — це тебе на тебе поставити, і так кілька разів. Ось тут він головою стелю чіплятиме, нахилятися доведеться. — Альчеста кивнула, я подивився на неї, потім на стелю, потім знову на дівчину і знову на стелю. Сажнів два з половиною висота. Головою чіплятиме? Та що за маячня?

— Так не буває.

— Буває. Коли він вбиватиме, побачиш.

Витерла волосся і почала його розчісувати.

— Ну як так — велетень? — спитав я безпорадно. До останнього ж не вірив.

— Та звідки я знаю? Коли мене сюди принесли, він уже був. Я спочатку злякалася.

— Я думав, що ви не вмієте лякатися.

— Як тільки побачиш велетня, одразу навчишся, якщо не вмів, — запевнила Альчеста. — Слухай, а чому мені твоє обличчя знайоме?

— Моє? Не знаю.

— Дивно. Ти в Баку не бував?

— Бував, але давненько.

— Десь же я тебе бачила. В мене непогана пам’ять на обличчя.

— Ви добре російською говорите. Майже непомітно, що іноземка.

— Навчилася. Спочатку вдома, а потім уже в Баку.

— Я врятую вас, — пообіцяв я, знову геть зачарований. Альчеста зареготала. — Я пообіцяв, і я зроблю.

— Нічого ти не зробиш. Тебе вб’ють, — зітхнула Альчеста. — Господи, як же я хочу додому! Побачити море, сонце, блакитне небо! Як мені набридло в цьому підвалі!

Я хотів сказати, що врятую її, але потім вирішив спитати.

— Чому фон Шпіл вас викрав?

— Бо я йому сподобалася.

— Але він же нікуди не їздить! Як він про вас дізнався?

— З газет. У нього в Баку є нафтопромисли, читав тамтешню пресу. Побачив статтю з моєю фотографією, клепка випала, вирішив мене отримати. Написав Генріху, запропонував викупити мій контракт. Давав чималі гроші, але я відмовилася. Підозріло: якийсь барон, сидить бозна-де і хоче слухати мене сам. Цей барон уже тоді видавався мені огидним, хоч я його й не бачила ще. Фон Шпіл не відступив. Вирішив діяти підступно. Заманив нас до Харкова. Там його люди вбили Генріха, а мене викрали й привезли у цей підвал. Я спершу намагалася чинити опір. Тоді барон бив мене, не давав їжі й води. Обіцяв убити, якщо не буду слухняною. Він легко вбиває, а вмирати мені не хотілося. Довелося слухатися.

— Коли він прийде, я приставлю браунінг йому до голови, і ми з вами вийдемо звідси.

— Не вдасться. Охоронці барона, а головне велетень, уб’ють тебе. Можливо, мене теж, якщо фон Шпіл накаже. Хоча ні, поки я йому не набридла, він ще пограється.

— Набридла?

— Так, я ж лялька. До мене в цій кімнаті жило щонайменше дві дівчини. Барон убив їх, коли забажав чогось нового.

— Звідки ви знаєте?

— Знайшла записку від попередниці, в якій та все розповіла. Вона жила тут у 1913 році. Задовго до мене. Казала, що перед нею тут жила інша жінка. Думаю, після неї теж. І після мене хтось буде жити. Барон любить жіноче товариство й завжди забезпечує його собі.

— Він же неспроможний!

— Ну, безпосередньо на злягання він справді не здатний, але якісь еротичні хвилювання відчуває, тому і тримає біля себе жінок.

— Я його вб’ю. Не одразу, а потім, коли ми виберемося звідси. Він — негідник.

— Він уб’є тебе раніше. До речі, як тебе звати?

— Іван.

— Так ось, Ванюшо, ми приречені.

— Немає підвалів, із яких не можна було б вирватися!

— Я ж не про підвали, я про охоронців, про тих азійських вбивць, а головне — про велетня.

— Він головою чіплятиме стелю? — Я ще раз подивився вгору.

— Так, тут йому буде занизько. Не віриш?

— Та як сказати. Я чув плітки про баронового велетня, але думав, що то просто балачки. Наші люди люблять вигадувати щось страшне. А тепер виявляється, що він, чорт забирай, існує. Де він зараз?

— Удень спить. Ходить лише вночі. Але і вдень може прокинутися за наказом барона. Він сліпо підкоряється господарю. Якось я спробувала втекти, велетень спіймав. Він міг розчавити мене у своєму кулаці, але приніс цілою, бо так наказав барон.

— Ви намагалися втекти?

— А ти думаєш, мені подобається сидіти припнутою, наче собака? — аж обурилася дівчина. — І давай на «ти», Ваню. Зараз одягнуся, і поїмо.

Вона відійшла в кут, сховалася за невеликою ширмою, одягла сукню. Дуже гарна, я ледь примусив себе думати про втечу, а не про неї. Альчеста! Хто б міг подумати, що вона така чарівна! І хто б міг подумати, що я міг так розхвилюватися через неї! Вже думав, що заспокоївся, постарішав, мусив піклуватися про виховання доньки, а не про дівок. Та де там. Усі думки збивалися через Альчесту. Згадував її ноги, її усмішку, її стогони, коли приходив барон. Сучий син, я хотів його знищити!

Альчеста підійшла до невеличкої шафи, взяла звідти хліба, вудженого сала, сиру та вина.

— Сідай, Ваню, поснідаємо.

— Барон іще сьогодні прийде?

— Ні, у нього ж багато справ. Мільйони потребують нагляду, він приходить раз на день, іноді раз на два дні. — Дівчина відламала окраєць хліба, відкусила від шматка м’яса і подала мені. Помітила подив. — Ножа в мене немає, барон боїться, щоб я його не прирізала. Навіть ножиць не залишає. Коли треба нігті зрізати, сам стриже і ножиці потім забирає. Обережний, гад.

— Після втечі він покарав вас?

— Ваню, ми ж на «ти», — нагадала вона. — Ні, не покарав, просто сказав, що наступного разу накаже велетню розчавити мене. І знаєш, я йому вірю, накаже.

— Мені здалося, що він палає від пристрасті.

— Палає. Але він же мрійник. Палає до мене, мене розчавлять, йому привезуть нову дівку, палатиме до неї. Я б не переоцінювала власної значущості для барона.

— Але ти ж хочеш утекти звідси?

— Звісно, хочу. Ти їж, їж. Ну, давай, за знайомство. — Альчеста підняла келих. Я взяв пляшку, бо другого келиха не було. Ми почаркувалися. Я відвів погляд, бо дуже захотілося цілувати її вуста. Яка ж вона була гарна! Альчеста усміхнулася. — Що і шматок у горло не лізе?

— Ти занадто гарна, — хрипко визнав я. — Вибач. Мене наче рядном накрило.

— Чим накрило?

— Рядном. Це шмат грубого полотна, в якому по селах носять сіно або солому.

— О, не знала такого слова. Я ж більше з благородними спілкувалася, вони про рядно не згадували. То таки вип’ємо?

Ми знову почаркувалися і випили. Вино було смачне, солодке, хмільне. Я відкусив шматок м’яса. Ще зі вчорашнього обіду нічого не їв, щоб шлунок був порожнім. Тепер апетит був добрячий.

— А з ящиком ти добре вигадав.

— Добре, що ти не закричала, коли побачила мене. Ти — смілива.

— Після того, як побачиш велетня, важко лякатися чогось іншого. Але що далі?

— Далі? Завтра чи післязавтра барон прийде. Я приставлю йому пістолет до голови. Вийдемо з ним, сядемо в машину. Кермувати вмієш?

— Умію.

— От і добре. Ми поїдемо. Дорогою викинемо барона і зникнемо звідси. Я відвезу тебе в Мурманськ. Посаджу на пароплав. Сам попливу з собою, мені треба до Англії. А ти попливеш далі, додому, до батька. — Від цих слів стало так сумно, що я ледь не заплакав.

— Ваню, ти жуй, жуй, — нагадала Альчеста, і мені стало соромно. Та що ж таке? Ну як так можна? Оце побачив і голову втратив! Іване Карповичу! Вас же читачі не поважатимуть: дурень, що не голову слухається, а цюцюрку!

— План так собі. Іншого немає?

— Ні.

— Погано, — зітхнула Альчеста. Налила ще вина, відкусила шматок м’яса, потім сиру. Мені завжди подобалися дами з апетитом, а не такі, що клюють, наче горобчик.

— Я все зроблю як треба, не хвилюйтеся, — запевнив дівчину. — Досвід маю.

— Який досвід? Пістолет до голови приставляти?

— Такий теж.

— А хто ти? Що це за робота в тебе така?

— Неважливо зараз. — Я несподівано відчув, що боюся схибити. Найгірше у такій справі — боятися, тоді точно схибиш. І боявся я не за себе, а за неї. Боявся, що якось все піде не так, і я її втрачу, і потім витиму, як колись за Ізабеллою. Аж скривився від цих думок.

— Що таке? Чого ти кривишся? Зле тобі?

— Ні, не зле. А як ти тікала?

— Він двері в підвал забув зачинити. Прийшов уже нетверезий, я йому голову закрутила, коли повертався, не зачинив. Я вийшла, піднялася нагору, вибралася з будинку, побігла.

— Дорогою?

— Дорогою, з пагорба. Думала, що до ранку не помітять. Але барон згадав, кинувся в підвал — мене не було. Відправив велетня. Той наздогнав. Я в кущах ховалася, але в нього ж нюх, як у собаки. Знайшов.

— Окрім барона, до тебе хтось ходить?

— Ні.

— А їжу ж приносять?

— Онде у дверях отвір, туди й подають. А дверей не відчиняють.

Я озирнувся, подивився на стіни, складені з кам’яних брил.

— Ну що, більше у нас виходу немає, крім як спробувати втекти. Згодна?

Вона замислилася, зітхнула.

— Це ж певна смерть. Але знаєш, якось дуже вже мені все це набридло. Згодна.

— Ось і добре. Давай обговоримо, як діяти.

Ми поговорили, що і як, потім я розповів про своє перебування на Сардинії. Альчеста розчулилась, аж сльозу пустила. Потім спитала, як я до Сардинії добирався, і розповів я їй усі мої пригоди. Було що розповідати, час швидко минав. Увечері ще вина випили, поїли. Я тільки губи кусав, бо й далі було страшно, що не втечемо. Хотів сподіватися на краще, а воно якось не виходило. Побачив коробочку з меленим перцем, яким Альчеста м’ясо трусила.

— Гостре люблю, — пояснила вона.

Показала, де мені спати.

— О котрій барон зазвичай приходить?

— Та коли як. Коли вранці, коли в обід, коли ввечері. Тут у підвалі сонця не видно, але освітлення за розкладом. О десятій вечора вимикається, о сьомій ранку вмикається. Свічок чи лампи гасової барон мені не дає, каже, що я мушу спати більше, щоб шкіра добра була. Хоча яка там шкіра, коли я сонця не бачу!

— У тебе чудова шкіра.

Ми посиділи ще трохи, світло згасло. Невдовзі почувся рух у коридорі. Аж підлога під ногами заходила.

— Велетень лізе, — прошепотіла Альчеста і напахтила мене своїми парфумами. — Це щоб чужого не відчув. І говори тихо.

Підлога ще потремтіла трохи, потім стихло все.

— Зранку повернеться. Десь перед тим, як світло ввімкнуть. Добраніч, Ваню.

— Добраніч, Альчесто, — зітхнув я, знаючи, що не вдасться мені заснути ані на мить. Бо думатиму про неї.

Аби був забобонним, поскаржився б на ворожбу, подумав би, що маком обсіяли. Бо не могло ж так бути, що жив собі жив, а тепер про все забув і лише про Альчесту думав. Але у ворожбу я не вірив, а от як голову люди втрачали — бачив. Навіть не здогадувався, що й зі мною може таке трапитися. Та ось трапилося. Нове випробування чи радше кара, бо не міг я його винести, зовсім не міг. Лежав і ремствував, коли рух поруч відчув. Схопився за пістолет, про всяк випадок.

— Спокійно, Ваню! — почув її голос, який діяв на мене, наче горілки келих. П’янив. — Не лякайся і пістолет сховай. Який же ти нервовий. Чого мовчиш?

А що я міг сказати, аж закляк увесь, бо залізла Альчеста під ковдру і прилягла поруч. Ланцюги загриміли.

— Дивний ти, Ваню.

— Чому? — прохрипів я.

— То поїдом їв, а сам до мене не прийшов.

Шепотіла на вухо, а потім і вкусила. Ну, тут уже пустився я берега, обхопив її й ну цілувати. Так запалився, що не одразу відчув дуло у себе при голові.

— Лежи й не рипайся. Стріляти я вмію.

Я ані злякався, ані здивувався, тільки про Альчесту думав.

— Скільки тобі барон заплатив? — спитала. — Кажи, бо пристрелю і скажу, що ліз до мене. Чуєш? Говори!

— Не платив. Жодної копійки не платив.

— Брешеш, Ваню.

— Не брешу, Альчесто.

— Якщо не брешеш, у тебе сліди від кульових поранень мусять бути.

— Є сліди.

— Не рипайся. — Помацала мене.

— Вище трохи, ага, оце перший слід, — підтвердив я. Потім Альчеста інші знайшла.

— Чорт забирай! То не брехав ти про свої пригоди?

— Не брехав.

— А чого ж тоді до мене не поліз, наче шпигун баронівський?

— Бо не з тих я, хто до чесної дівчини під спідницю лізе.

— Звідки знаєш, яка я?

— Від батька твого.

— Ну, батько завжди мене кращою вважав, ніж насправді було. — Засміялася, але пістолет не прибирала. — Хотіла б, Ваню, я тобі вірити, але тут же тільки одна можливість є довести, що не баронівський ти шпигун.

— І що за можливість?

— Ревнивий барон, дуже ревнивий. Тому і ключ від кімнати цієї лише в себе має, навіть охоронцям не дозволяє заходити. А якщо вже прислав шпигуна, неодмінно б наказав про мене навіть не думати.

— Та як же про тебе не думати, Альчесто? Це як у райських кущах опинитися і про рай не думати, як співи хорів янгольських почути й про небо не думати! Думаю, дуже навіть думаю.

— І справді думаєш. Відчуваю, — сказала Альчеста за мить. Пістолет прибрала. — Був у мене піст майже рік. Бо з цим бароном калічним скоромної юшки не звариш. Розговіємося, чи що?

Так спитала, що не відчув я жодного блюзнірства у словах, тільки в голові застукало. А що далі було, нехай залишиться між нами, вибачайте, шановні видавці й допитливі читачі. Даю все на розсуд вашої фантазії, але закликаю дуже не захоплюватися. Краще зосередьтеся на думці, чи вдасться Івану Карповичу з Альчестою втекти. Точніше, Вані з Альчестою, бо «Іван Карпович» звучить, наче дід старий, а я ж почувався тоді, наче двадцятилітній, та ще й крила за спиною, летів би і летів.

До того наліталися, що вранці ледь не проспали. Я першим прокинувся, розбудив Альчесту, вона схвилювалася. А тут і кроки почулися.

— Це барон! У нього черевики на залізній підкові! Одягайся, Ваню! — прошепотіла Альчеста.

Я одягнувся, бо фон Шпіл, аби побачив мене у костюмі Адама, міг через ревнощі берега пуститися, а цього нам не треба. Ледь устиг у штани встрибнути й сорочку вдягти, а двері вже відчинилися. Я в шафі сховався, щоб подивитися, чи сам барон прийде. Зазвичай сам приходив, і цього разу теж сам.

— Крімі, моя Крімі, де ти? А, он де ти, моя прекрасна валькіріє. — Фон Шпіл наблизився до стіни, під якою ховалася вкрита ковдрою Альчеста. — Не лежи на підлозі, захворієш! Моя Крімі.

Потягнув за ланцюг, Альчеста зойкнула. А я з шафи вискочив і вдарив барона по голові. Він знепритомнів і падати почав, я його підхопив, обережно поклав, обшукав. Знайшов зв’язку ключів і носовик, а більше нічого. Зв’язав руки, сунув у рота кляп, збирався поплескати по щоках, але не наважився. Бо замість обличчя був суцільний опік. Ані тобі брів, ані носа, шкіра страшна, рожева.

— О, господи! — прошепотів я.

— Страшний? Страшний. А мені його цілувати доводилося, — сказала Альчеста і вдарила фон Шпіла.

Той розплющив очі, побачив мене. Треба віддати належне, не запанікував, не злякався, уважно спостерігав за браунінгом.

— Пане бароне, слухайте уважно. Ви бачите пістолет, із якого я продірявлю вам голову, якщо спробуєте зробити щось таке, що мені не сподобається. Це я попередив про всяк випадок. Якщо бажаєте геройської смерті, просто кивніть, я вас пристрелю, прибіжать ваші люди, і ми з ними перевіримо, хто краще стріляє. То як, померти хочете?

Барон закрутив головою. Не хотів помирати.

— Тоді у вас є лише один шанс. Ми зараз вийдемо з вами, ви накажете своїм не чіпати нас. Ми сядемо у ваше авто і поїдемо. Я й пані Альчеста. Дорогою вас висадимо. Ви повернетеся до себе додому й забудете про нас. Як вам такий розвиток подій?

Фон Шпіл подивився на мене з ненавистю.

Ненависті бувають двох видів. Одна миттєва, запальна, яка вдаряє людині в голову і штовхає на різкі вчинки просто зараз. Друга холодна, людина не робить дурниць, а мріє, як знайде і помститься, знищить, не забуде, не відчепиться. Барон ненавидів холодно. Ну, мені було не звикати, ненавиділи мене значно частіше, ніж любили. Байдуже, головне вибратися звідси.

— Тоді вперед.

Я підняв барона, поставив його, лівою рукою обхопив за шию, а правою приставив браунінг до голови.

— Єдиний рух чи крик, який мені не сподобається, — і куля буде у тебе в голові. Нам втрачати немає чого, ми вже трупи. Май це на увазі. Альчесто, іди одразу за мною.

Вона кивнула. Була зосереджена, але спокійна. Ми підійшли до дверей, я постукав і вийняв кляп. Натиснув пістолетом на скроню.

— Це я, відчиняйте, — сказав барон. Двері відчинили. Охоронці, коли побачили мене, схопилися за зброю. — Не стріляти! — Барон трохи підвищив голос. — Сховайте зброю.

Охоронці лише мить вагалися, потім опустили зброю, дивилися за нами уважно.

— Нехай залишаються тут. Якщо хоч один піде за нами, буду стріляти, — сказав я барону. Той наказав своїм. Їх у підвалі було троє, отже, нагорі ще четверо.

— Веди до виходу.

Барон повів. Горішні охоронці теж наставили зброю. Фон Шпіл наказав залишатися на місцях. Ми вийшли у двір. Я побачив, що будинок барона, складений з величезних кам’яних брил, оточують високі мури. Справжня фортеця.

— Веди до машини, — наказав я. Барон повів за будинок, до великого сарая. В ньому стояло одразу три машини і кілька екіпажів. Альчеста зазирнула в одне авто.

— Є ключі!

Сіла за кермо, завела двигун. Я відчинив ворота. Виїжджаючи, трохи зачепилася боком.

— Давно не кермувала! — пояснила вона.

Я дивився на інструменти, розкладені на полицях. Побачив шило. Пробив колеса інших машин, щоб охоронці не змогли нас переслідувати. Сіли з бароном на заднє сидіння, рушили. Побачили на сходах охоронців.

— Скажіть їм, щоб залишалися тут, — наказав. Барон крикнув. Я озирнувся назад. Охоронці нас не переслідували. — От і добре.

— У тебе є один шанс. Залишити її і втекти. Тільки тоді я не вбиватиму тебе, — сказав фон Шпіл. Я запхав йому в рота кляп, щоб не слухати дурниць.

— Його треба вбити. Бо він метатиметься, — сказала Альчеста.

— Я не хочу крові.

— Я його вб’ю, я особисто. Я цілий рік мріяла його вбита. — Альчеста озирнулася.

— Дивися на дорогу! — скрикнув я, бо ми ледь не злетіли в провалля. — Не поспішай!

Дорога з пагорба була вузенька.

— Його не можна залишати, — продовжила Альчеста, коли ми вже з’їхали і покотили дорогою серед полів.

— Я не хочу крові ані на своїх руках, ані на твоїх, — відповів я. — Мститися барон не буде. Ти знаєш, хто я? — спитав у фон Шпіла. Він дивився презирливо. — Не знаєш. Я — найкращий сищиіс імперії Іван Карпович Підіпригора. — До презирства додалася зневага. — Я опишу те, що побачив у підвалі твого будинку. Окремо зупинюся на велетні. Розпишу, як ти з його допомогою залякав селян, як убив колишнього слідчого, що спробував тебе шантажувати, та інших.

Барон закрутив головою. Мабуть, хотів сказати, що мені не повірять.

— Повірять, повірять, бо люди знають, що я пишу правду. Але важлива не віра, важливо те, що зараз у тебе багато ворогів, які охоче схопляться за мою розповідь. Багато хто хоче отримати замовлення, які зараз належать тобі, або забрати твоє майно. Вони б і раніше це зробили, але не мали за що вхопитися. А тут матимуть. Якщо щось зі мною станеться, буде чудова нагода вдарити по тобі. Вимагати суду й конфіскації майна. Може, твоїх грошей вистачить, щоб відкупитися, а може, й ні. Так, велетень потужний, але раптом сюди надішлють війська? Думаєш, не надішлють? А якщо я напишу, що бачив у твоєму підвалі кайзерівських шпигунів? Що ти постачаєш до армії гниле сукно, сирий порох та лежале борошно не просто так, а щоб підірвати обороноздатність Росії? Німецький агент у глибокому тилу! Ага, бачу, тобі сподобалася ця ідея! Он як оченята забігали! Тобі ж і так було важко через цей «фон» у прізвищі. А коли стане відомо, що якийсь фон Шпіл причетний до вбивства Івана Карповича Підіпригори, тебе ж знищать! На тебе зразу накинеться стільки охочих до твоїх грошенят, що від усіх твоїх статків вмить нічого не залишиться! І не допоможуть тобі, ані твої азійські дикуни, ані велетень!

Барон показав очима, щоб я зняв кляп. Я зняв. Фон Шпіл скривився. Ненавидів мене, але вмів триматися.

— Ми домовимося так. Ти забудеш про мене назавжди. Ані слова, нічого не писати й не розповідати. Вона теж мусить мовчати,— кивнув у бік Альчести. — Наче нічого й не було. — Дівчина гнівно повела плечима. — Тоді я забуду про вас. Але якщо я почую чи прочитаю щось твоє про мене, сприйму це як оголошення війни. Тоді я знищу тебе. І її. Де б ви не були і скільки б це мені не коштувало.

— Домовилися, — сказав я.

— Ваню, вбий його, та й усе! — втрутилася Альчеста.

— Розв’яжи мені руки, — сказав барон.

— А ось це не обов’язково. Альчесто, пригальмуй, — попросив я. Вона пригальмувала, я висадив фон Шпіла, і ми поїхали далі. — Ну, здається, втекли.

— Та було б добре. — Альчеста усміхнулася. Я переліз на переднє сидіння. Почув позаду страшенне ревіння. — Чорт забирай, велетень!

Я визирнув у вікно. Вдалині побачив пагорб із будинком фон Шпіла. Там щось мигнуло. Якесь величезне тіло стрибало так, що вилітало над верхівками дерев. Цього я не чекав. Думав, що барону треба повернутися, щоб підняти велетня, і у нас є принаймні півгодини в запасі. Тільки їх не було. Велетень уже біг за нами!

— Загальмуй у ярку! — крикнув я.

— Треба тікати! — закричала Альчеста.

— Ми не втечемо! Гальмуй! — Вона зупинила машину. — Іди цим ярком, потім поверни ліворуч і біжи до роздоріжжя. Там чекатиме чоловік на візку. Лікар Піддубний. Скажеш, щоб відвіз тебе в Охтирку і посадив на потяг. Тікай звідси подалі!

— А ти? — спитала Альчеста.

— Я спробую відволікти велетня.

— Але... — почала дівчина, але в нас не було часу. Я кинувся до неї, поцілував, відчинив двері і виштовхнув. Сам сів за кермо і натиснув на газ. Можна було спробувати втекти лісом, але я мусив привернути увагу велетня, тому повернув на поле, яке тягнулося вздовж укритих лісом пагорбів. Вискочив на якийсь путівець і помчав. Позаду чулося ревіння страшної сили. І навіть в авто я відчував, як струшується земля. Гнав уздовж пагорбів. Велетень мусив мене помітити, тоді б я вискочив і спробував би сховатися серед дерев на схилах. Я натиснув на газ, а потім різко загальмував, бо на дорогу вискочила людина. Я хотів вистрелити в неї, подумав, що це хтось із охоронців, але впізнав професора Бар-Кончалабу.

— Ви що тут робите?

— Іване Карповичу, за мною! — крикнув Бар-Кончалаба. Він був дуже переляканий. — Вилазьте, це єдиний шанс урятуватися! Ось гілка, заблокуйте педаль газу, нехай авто їде далі!

Я повірив йому. Не було часу обмірковувати, але я знав, що машиною все одно не втечу. Витиснув педаль зчеплення, натиснув на газ, заблокував педаль гілкою, почав відпускати зчеплення, авто покотило дорогою.

— Швидко, за мною! — закричав професор, і ми побігли до схилів пагорба. Забігли за перші дерева, почали дертися вгору, потім Бар-Кончалаба зупинився, щось підняв, і я помітив нору, видовбану в місцевій глині. — Сюди!

Ми залізли, ледь вмістилися, Бар-Кончалаба зачинив вхід.

— Треба потрусити перцем, щоб збити нюх чудовиську! — прошепотів я.

— Він не те нюхає! — заперечив професор. — Велетень шукає страх! Якщо ви хочете, щоб він нас не знайшов, спробуйте не боятися.

— Я не боюся!

— Це зараз, а коли велетень наблизиться, все буде зовсім інакше! Хочете випити? Я можу долати страх, лише коли вип’ю. — Професор тицьнув мені фляжку.

— Ні, дякую, — відмовився я.

— Тоді думайте про щось приємне. Про найприємніше у своєму житті. Про найсолодшу мрію. Пориньте і спробуйте не боятися, бо якщо впустити в себе жах, велетень відчує його, знайде і вб’є нас! — зашепотів Бар-Кончалаба, потім зробив одразу кілька великих ковтків. Запахло коньяком. — Думайте! Не підведіть! У вас не мусить бути і крихти страху!

Я замислився, про що б таке думати. Звісно, про Моніку, про мою чудову доньку, яка була десь далеко-далеко. Я думав про неї, серце моє переповнювалося ніжністю, а потім думав про Альчесту. Чи не заблукала вона, чи чекав на місці Піддубний, як і обіцяв, чи повіз, чи не помітив їх велетень? Ні, велетень був десь поблизу. Чутно було, як тремтить земля від його важких кроків. Він наближався. І тут я відчув страх. Професор зробив іще кілька ковтків. А я почав думати про Моніку. Про Альчесту. Про Моніку. Про Альчесту. Я не міг зосередитися, думки стрибали з одної на другу, а велетень наближався, вже чулося його ревіння. Холод смерті розливався в повітрі й затікав у нашу нору. Моніка, Альчеста. Альчеста, Моніка. Я розривався, не знав, про кого думати, а велетень був уже зовсім поруч. Гучно заревів, і я б скрикнув від переляку, але уявив Альчесту, що бавиться з Монікою. Вони про щось балакають, потім бігають по зеленій травичці, потім сидять біля самовара на хуторі і п’ють чай. Вони сподобаються одна одній, обов’язково сподобаються, я був упевнений. Потоваришують. Моніка, Альчеста. Альчеста, Моніка. Велетень проходив десь зовсім поруч, тріснула колода, на яку він наступив. Та я думав про дівчат. Уявляв їх на своєму хуторі. На нашому хуторі. Як катаю візком, запрягти Чалого. Моніка, Альчеста. Альчеста, Моніка.

Не знаю, скільки минуло часу. Я так занурився у мрії, що забув про все. Мене поторсав за плече Бар-Кончалаба.

— Господи, здається, ми врятувалися! Іване Карповичу! — Професор поліз обійматися. Я був наче очманілий, не розумів, де я і що зі мною. — Це диво, це справжнє диво! Як ви змогли не злякатися?

— Та я той, не з лякливих.

— З чудовиськами все інакше! Найсміливіші люди відчувають страх, коли бачать чудовисько, особливо вперше. Треба довго вчитися витримувати чудовисько поруч. Я звичний, я стільки років вивчаю їх, я знаю, як ховатися від страху, але ви, ви!

— Тихо, не кричіть. А раптом велетень поблизу?

— Ні, я чув його кроки, що віддалялися. — Професор відчинив хід до нори й виліз на поверхню. — Господи, сонце! Я вже думав, не побачу тебе!

— Як ви тут опинилися, професоре?

— Ну, я ж упізнав вас, Іване Карповичу. Попри вашу бороду впізнав. І дуже зацікавився, чого це ви розпитували про фон Шпіла.

— Але ви не розповіли про велетня.

— Та ви ж і так про нього знали.

— Я знав, але до кінця не вірив. Думав, що це побрехеньки.

— Ні, які там побрехеньки. А що ви робили у фон Шпіла?

— Розслідував одну справу. — Я не хотів вдаватися в подробиці про Альчесту. Хвилювався, чи вдалося їй утекти.

— І що ж ви так ризикували, Іване Карповичу? Якби я не вискочив, велетень убив би вас. Я думав, у вас завжди є запасний план, і не один.

— Цього разу не було. Барон зміг якось швидко викликати велетня. Я висадив фон Шпіла за дві версти від його будинку. Думав, поки добіжить і підніме велетня, в нас буде час утекти. Але велетень почав гонитву майже одразу.

— На пальці у барона є великий перстень. Коли фон Шпіл його тре, велетень прокидається і поспішає до свого пана. Не знаю, як це діє, але діє. Барон потер перстень, і велетень побіг.

— Чорт забирай, не знав!

— А як ви пролізли до будинку? Це ж справжня фортеця!

— У ящику, під виглядом посилки, — пояснив я. — Нам треба вибиратися звідси.

— Так, ходімо. Тільки обережно. Велетень повернувся, але можуть шустати ті баронові азіати.

— Хто вони?

— Якісь зарізяки з Кандагара. Це місто в Азії.

— Та я знаю, я ж у Туркестані служив. І в Кандагарі бував із секретною місією.

— Ох і багата у вас біографія, Іване Карповичу! Так ось, ці товариші вбили місцевого феодала й були приречені. Втекли в Ташкент, там їх арештували і збиралися видавати, але фон Шпіл добряче заплатив і викупив їх. Зробив своїми слугами.

— Не боявся, що вони і його приріжуть?

— Не боявся, бо вони налякані велетнем. Тепер ідемо мовчки.

І ми пішли. Я йшов першим. Не поспішав, прислухався, придивлявся, тримався лісу. Години за три ми вийшли з володінь фон Шпіла.

— Ну, тепер уже легше, — сказав професор. — Але все одно зброю тримайте напоготові.

Бар-Кончалаба показав наган.

— А чого ви мене рятувати побігли, професоре? Ризикували ж.

— Ну, ризикувати я люблю. Аби не любив, не займався б вивченням чудовиськ, бо це така тема, що тут ризик на ризику сидить і ризиком поганяє. А ще ж син мій, Імператив, — великий шанувальник ваших історій. Дуже чекає продовження і дуже б засмутився, аби ви загинули. Та й цікаво мені було попрацювати з найкращим сищиком імперії, перевірити, чи дмухана ваша слава, чи ні. Бачу, що й справді людина ви непересічна, бо...

— Тихо! — прошепотів я. Наче десь попереду кінь заіржав. Ішли ми лісом, за кількасот кроків від дороги. На дорогу поки що не виходили. — Залишайтеся тут, я подивлюся.

Не прямо пішов, а обходити почав те місце, звідки іржання почулося. Не поспішав, під ноги дивився. Добре, що вже пустили дерева та кущі листя, ховатися у лісі було легше. Потроху наближався, помітив невеличку галявинку. На ній наче був хтось. Віз, кінь пасеться. Побачив Піддубного і Альчесту. Вони за дорогою дивилися.

— Їхати треба, пані Альчесто. Якщо Іван Карпович наказав доправити вас до Охтирки, я доправлю, — казав лікар.

— Ні, почекаємо.

Лікар зітхнув.

— Нічого чекати. Іван Карпович на себе чудовисько відволік і врятував вас. Але сам загинув.

— Ні. Не вірю я, щоб Ваня хоч кількох пострілів не зробив у велетня, — закрутила головою Альчеста.

— Та його ж кулі не беруть!

— Не беруть, але Ваня б стріляв, а не просто чекав, поки вб’ють. Така він людина.

— Ага, стріляв би, — тихо сказав я, а вони аж підстрибнули.

— Іване Карповичу? — водночас і здивувався, і злякався Піддубний.

— Ванюшо! — Альчеста мені на шию кинулася. — Живий!

Я ледь на ногах встояв, така хвиля ніжності накотила.

— Живий, живий, — ледь прошепотів.

— О, так от чому ви до барона їздили. — Професор вийшов із кущів і захоплено роздивлявся Альчесту. — Та за такою красою можна і в пекло пробратися!

— Знайомтеся, це професор Бар-Кончалаба, мій рятівник, що допоміг сховатися від велетня, — відрекомендував я товариша. — Це Альчеста, колишня бранка барона, а це лікар Піддубний, який допомагав мені пробратися в маєток. Що ж, їдьмо!

Ми швиденько сіли у візок у покотили до Охтирки. Прислухалися, але земля не тремтіла. Велетень був десь далеко.

— Яка ж ви гарна, пані Альчесто! — сказав професор. — Якби я був скульптором, я б витесав вас із мармуру, аби був художником — намалював би вас оголеною, якби був поетом — присвятив би вам цілу поему, якби...

— Професоре, заспокойтеся, — перервала Бар-Кончалабу Альчеста. Професор скривився, але не припинив дивитися на дівчину з похапливою жадібністю.

— Барон вас шукатиме, — сказав Піддубний. — Доведеться тікати і тікати дуже далеко.

— Я сподіваюся, що в барона вистачить розуму не починати війну, в якій він усе одно програє,— сказав я.

— У нього є велетень. Я бачив, як він нишпорив пагорбами. Це було щось страшне! — тихо сказав Піддубний, наганяючи коней. — Він величезний, руки як стовбури вікових дубів! А його паща! Він може перекусити корову навпіл! Це щось жахливе!

— Михайле Григоровичу, не плекайте свій страх, переступіть через нього і забудьте, — порадив я. Озирнувся. Попереду, десь за версту, — битий шлях на Охтирку. Невдовзі будемо у безпеці. Я зрадів, а потім подумав, що в цьому місці найкраще зробити засідку. Он у тих кущах попереду.

Часто буває так, що думати немає часу. Якась блискавка у голові майне, і треба діяти, бо ніколи розумувати. Ось так було і зараз. Я вирвав віжки з рук Піддубного і крикнув: «Тпру!» Кінь зупинився, і я помітив рух у кущах. Штовхнув лікаря з місця візника.

— Тікайте! — закричав.

Пролунав залп. Кінь заіржав, смикнувся й завалився на бік, перевернувши візок. — Плазуйте! — крикнув я Альчесті. Професор і лікар уже сховалися за дорогою. Я лежав за тушею вбитого коня. Ще пара залпів. Я махнув рукою професору, щоб він проповз попід насипом дороги метрів десять і вистрелив звідти. Хоча б раз. Бар-Кончалаба кивнув. Він усе зрозумів — на відміну від Піддубного, був людиною досвідченою. Тихенько поплазував, а я чекав. Зараз усі гвинтівки охоронців (а що це вони напали на нас, я не сумнівався) були направлені в мій бік. І варто було висунутися, як я отримав би кілька куль. Та тут вистрелив професор. І я підхопився, переконаний, що тепер гвинтівки дивляться в інший бік. Я вистрелив тричі й упав за коня. Кулі засвистіли над головою. Я поцілив одного, а може, і двох. Професор також стріляв і міг поцілити. Чисельна перевага охоронців, — а це таки були вони — зменшилася. Охоронці продовжували стріляти. Не всі одразу. Хтось перезаряджав обойму, хтось стріляв, не даючи визирнути. Потім щось перелетіло труп коня, гепнулося і покотилося. Граната. Я міг сховатися від неї з іншого боку коня, але там мене чекали кулі. Смикнувся, наче грав у футбол і робив підкат. Ногою вдарив, і граната полетіла з дороги. Мене намагалися поцілити й зачепили ногу, але граната вибухнула на узбіччі. Осколки летіли поруч, та не в мене. Тільки граната могла в них бути не одна.

Я думав, що робити далі, коли несподівано пролунали постріли, крик одного з охоронців і залпи в зовсім іншому напрямку. Я викотився з-за коня і достріляв обойму по кущах, де ховалися нападники. Два тіла лежали на дорозі. Одного поцілив я, ще одного, мабуть, лікар Піддубний, який проповз далі й тепер стріляв у нападників майже з тилу. Полетіла граната. Якраз за насип. І майже одразу вилетіла назад. І кинула її Альчеста! То була вона! Вона стріляла! Граната вибухнула в повітрі. Я закотився за коня, змінив обойму, викинув чобіт на дорогу. Одразу дві кулі підстрелили його. Охоронці чекали, що я знову викочуся на дорогу, я підвівся над конем і стріляв по кущах. Ще хтось скрикнув. Я сховався. Почув шипіння. Бікфордів шнур!

— Іване Карповичу, на три! — крикнув Бар-Кончалаба. Я вставив останню. Здається, у професора була вибухівка!

— Раз! — крикнув я. Охоронці почали стріляти.

— Два! — крикнув професор.

— Три! — заволав я і підвівся над конем. Охоронці вдарили по мені, куля влучила у груди, я покотився, але встиг побачити кілька зв’язаних динамітних шашок, що летіли в бік кущів. Я впав, почув вибух, радісні крики Альчести й професора, знепритомнів. Дуже не хотілося помирати, і я чомусь був просто-таки впевнений, що не помру.