Одіссея найкращого сищика республіки

Скіфське золото

же дописував свої пригоди з пошуками доньки інженера Бойда, коли мені в контору товариства Ельворті надійшла телеграма. Я зрадів, думав, це з Одеси, дуже вже чекав звісток звідти, але телеграма була з Іспанії, від Єлизавети Павлівни, яка писала, що слава про мої нові пригоди вже досягла Європи. Єлизавета Павлівна вітала і передавала привіт від Моніки. Я аж заплакав, коли читав цю телеграму, бо скучив за дівчатами і все ніяк не міг дочекатися, коли вже їх побачу. Прийшов до свого готельного номера, впав на ліжко не роздягаючись і лежав. Потім прийшов інженер Бойд із дружиною. Їхня родина їхала до Мурманська, щоб там сісти на пароплав і відбути додому, в Англію. Тут залишатися нізащо не хотів. Його можна було зрозуміти. Інженер знову подякував мені, пані Бойд подарувала гарний гаманець і сердечно запрошувала до них у гості, якщо доля приведе мене до Англії. Маленька Мері подарувала мені свого ведмедика. Я так розумію, це найдорожчий подарунок, який вона могла зробити. Ми дуже тепло попрощалися, вони пішли, а я засумував за рідними. Останнім часом цей сум накочував дедалі сильніше. Дійшло до того, що я й на хутір не хотів повертатися, бо боявся, що там без своїх дівчат зовсім впаду у відчай. Отримував доповіді про хід будівництва листами, у відповідь надсилав вказівки, а сам думав про Моніку. Вже давно не бачив доньку, вона підросла, он якою стала. Аби не піддаватися суму, встав і почав робити вправи з гантелями, щоб бути сильним.

У двері постукали. Ще раніше я почув кроки — якісь дивні, незвичні. Наче хтось крався.

— Хто там? — спитав я. У руках тримав уже не гантелі, а браунінг, який зі мною побував у бувальцях.

— Це Ілля. — Він був на милицях, тому і кроки незвичні.

Я відчинив, Ілля зайшов. Я знав, що мадемуазель Леґран почувалася вже добре, загрози її життю не було. Ілля частенько навідував її в лікарні.

— Сідайте, — запропонував я. Із трохи заклопотаного обличчя Іллі я здогадувався, що прийшов він із якоюсь справою, але й гадки не мав, із якою саме.

— Дякую. — Сів, поставив милиці поруч. — Іване Карповичу, я хочу запропонувати вам одну справу. Точніше, ми хочемо.

— На превеликий жаль, мушу відмовитися, бо ось-ось маю їхати з Єлисаветграда.

— Іване Карповичу, справа займе кілька днів. Ви зможете поїхати, коли вам знадобиться. Головне — забезпечити вашу присутність на початку.

Я подивився на Іллю, той трохи зашарівся.

— Так, справа не зовсім звична, але я знаю, що вам доводилося надавати охоронні послуги. Тому купцю, Пімєнову, якого потім страшно вбили, поки ви були поранені.

— Охоронні послуги?

— Так, Іване Карповичу. Але не хвилюйтеся, вам не доведеться стояти на варті чи ходити за кимось. Нам потрібна просто ваша присутність на місці. Займайтеся чим хочете, пишіть чи відпочивайте, вистачить, щоб найкращий сищик імперії був у нашому таборі. А платити ми будемо, як за справжню справу. Гроші наперед, про це не хвилюйтеся.

— Усе це звучить досить незрозуміло.

— Я знаю, тому запрошую вас до моїх товаришів. Вони дуже хочуть познайомитися з вами, бо вражені вашими подвигами під час пошуків доньки інженера Бойда. Ми докладно розповімо, на яку роботу хочемо вас найняти.

— Сподіваюся, ви не пропонуєте щось незаконне?

— Борони Боже, Іване Карповичу. Все цілком легально, у нас є необхідні дозволи. І ви можете вільно потім написати про нашу експедицію, жодних обмежень.

— Експедицію?

— Так, ми все розповімо. То ви зустрінетеся з моїми друзями? Я б міг і сам розповісти, але ми разом почали одну справу і намагаємося разом її продовжувати. Дуже вас прошу, Іване Карповичу.

— Ну що ж, послухати я послухаю, але нічого не обіцяю.

— Тоді ходімо!

Під готелем стояло авто, яке відвезло нас до невеличкої контори біля театру. Там чекало четверо молодих людей. Ілля нас відрекомендував.

— Іван Карпович Підіпригора, найкращий сищик імперії. Отто Гермгольц — присяжний повірений, Кшиштоф Лопуховський — залізничний інженер, Борис Рошаль — купець третьої гільдії, Лісімах Гнатович — учений.

Ми потиснули один одному руки і сіли за стіл. Видно було, що хлопці схвильовані.

— Отже, Іване Карповичу, ми, окрім пана Лісімаха, — випускники однієї гімназії, товаришуємо вже багато років. Ми походимо з небагатих родин, мусили працювати на когось, але завжди мріяли отримати стартовий капітал. І ось зараз ми, сподіваюся, дуже близькі до цього. Ви щось чули про скіфів, Іване Карповичу?

— Скіфів? Ні.

— Це давні кочовики, які жили в цих місцях кілька тисяч років тому.

— А хіба тут не татари жили? — здивувався я.

— Татари прийшли значно пізніше. Тут змінилося багато народів, але одним із перших, історично відомих, були саме скіфи, могутні володарі земель між Дніпром та Доном, — пояснив пан Лісімах. Що за ім’я таке? Невже батьки не могли попросити у панотця кращого? — Це був сильний і багатий народ, яким керували царі. Вони водили війська в походи за Дунай та Кавказ, аж до Малої Азії, де тепер Туреччина. Вони поверталися з багатою здобиччю, золотом, прикрасами. Коли хтось із царів помирав, його ховали у степу, а згори над могилою насипали величезний пагорб. Ховали не просто так. Вважалося, що цар вирушає у подорож світом мертвих, тому разом із правителем відправляли його рабинь та рабів, бойових коней, зброю, золото, прикраси.

— Що, закопували в землю живих людей?

— Коли живих, а коли спочатку вбивали, а потім закопували, — кивнув Лісімах.

— Господи, дикуни які.

— Такі були часи, — втрутився Ілля. — Але для нас головне, що в курганах разом із царем опинялися справжні скарби.

— І ви думаєте, що їх не розікрали? За стільки років? — здивувався я. — Банки он грабують, а щоб могилу посеред степу не розкопали? Та не може такого бути!

— Може, Іване Карповичу, може. Бо скіфи готувалися до можливого візиту злодіїв. Робили фальшиві ходи та камери, де залишали лише незначну частину скарбів. Злодії нею задовольнялися, бо не знали, що треба шукати ще, — заявив Лісімах. — Я брав участь у розкопках на кількох курганах і добре вивчив ці хитрощі скіфів. Ми знаходили вже розграбовані камери, але під ними, якщо знати, де копати, були цілі, повні скарбів поховання!

— Я, може, чогось не розумію, але чому ви досі не скористалися своїми знаннями?

— Бо я вирішив діяти легально. Спробував отримати дозволи, і на цьому все загальмувалося. Річ у тому, що при дворі були впливові супротивники цього проекту, які йому заважали. Коли імператор зрікся престолу, вороги втратили вплив, і я зміг отримати схвалення від Тимчасового уряду. Але ж для організації експедиції потрібен капітал. Самотужки я б не зміг фінансувати цей проект. Тому звернувся з пропозицією до хлопців, які висловили бажання вкласти гроші. Ми провели ретельну підготовку, і тепер саме час перейти до активних дій.

— І що потрібно від мене?

— Іване Карповичу, нам потрібна ваша присутність у нашому таборі біля місця розкопок. Ми намагаємося зберігати мету експедиції в таємниці, але коли почнемо розкопувати знаменитий царський курган, усі здогадаються, що ми там шукаємо. Не виключено, що з’являться охочі спробувати позбавити нас законної здобичі, знайденої під час розкопок.. Але якщо з нами будете ви, Іване Карповичу, мало хто наважиться спробувати напасти на табір. Ваш авторитет був високий, але після знайдення доньки інженера Бойда вас узагалі вважають чимось на кшталт надлюдини, — пояснив Ілля.

— Що за маячня?

— Ходять чутки, що ви чи то продали душу дияволу, чи то маєте підтримку янголів. Ми люди освічені, у всілякі чутки не віримо, але те, що вони циркулюють, — дуже добре. Жоден босяк не полізе до нас, якщо знатиме, що в таборі сам Іван Карпович Підіпригора.

— Я б не перебільшував свого впливу на злодіїв. Блиск золота засліпить будь-який страх.

— Золото з’явиться у самому кінці, його швидко вивезуть. А до того ми б хотіли, аби ваш авторитет захищав нас. Іване Карповичу, у вас буде окремий намет із ліжком, столом і стільцем, а також пічкою на випадок похолодання. Нам потрібно, щоби ви просто були у таборі. Займайтеся своїми справами, описуйте пригоди. Ми готові платити вам щодня по сто рублів. Просто за перебування. Вам не треба буде чергувати чи стерегти табір уночі. Просто будьте з нами. Цього вистачить.

— У мене може виникнути потреба поїхати у справах, — попередив я, згадавши звістку з Одеси, що документи для виїзду готові.

— Ви зможете поїхати, коли схочете.

— Щоб ви розуміли, ми не збираємося копатися довго, плануємо встигнути за три-чотири дні, — пояснив Лісімах. — Завтра вранці виїздить наш караван, який поставить табір. Уже по обіді почнемо розкопки. Приблизно два дні піде, щоб досягти прихованих камер, день — щоб забрати всі скарби та інші знахідки. Як учений я стежитиму за збиранням речей, які мають велику наукову цінність. Та головне, звісно, — золото.

— Скільки ви плануєте його добути?

— Курган, який ми будемо розкопувати, належить до категорії царських, найбагатших. В інших курганах цієї категорії знаходили по кілька кілограмів золота. Але треба розуміти, що це не просто золото, це давні прикраси, ювелірні вироби стародавніх майстрів, вони коштують значно більше, ніж те золото, з якого вони зроблені. Якщо наші очікування справдяться, ми отримаємо справжні скарби.

— І де той курган? Чи це таємниця?

— Мало знати, де курган, треба ще знати, де і як копати, — усміхнувся Лісімах, помітно пишаючись своїми знаннями. — Курган розташований у степу біля села Паралатівка. Зазвичай місцевий степ розораний, але жителі Паралатівки переважно займаються скотарством, тому їм потрібні пасовища. У них досить багато худоби, здебільшого овець і коней.

— А, це той, на якому стоїть кам’яна баба? — згадав я, і всі вмить напружилися.

— Так, — кивнув Лісімах, який уже не усміхався. — А звідки ви знаєте?

— Я проїздив поруч, коли розшукував доньку інженера. Місцеві розповідали про курган якісь недобрі історії.

— Та то пусті балачки. Ви ж знаєте, як наші люди вміють навигадувати. — Ілля нервово засміявся.

— Так, є чутки, що курган біля Паралатівки проклятий і кожного, хто його розкопає, чекає смерть, — сказав серйозно Лісімах. — Але такі легенди складають про багато археологічних пам’яток. Люди люблять загадки й містичні заборони. Можете розпитати хоч кого, і вам розкажуть усілякі жахи — мовляв, один заліз на курган, почав копати, а його блискавка вбила, а когось змія отруйна вкусила, а ще хтось послизнувся, впав, покотився схилом і поки зупинився, помер. Звучить загадково і страшно, всі люблять про це слухати, паралатівські мужики навіть худобу свою на кургані не випасають. Що там казати про мужиків, якщо колишній власник Паралатівки князь Колоксаєв, якому досі належить більшість земель навколо села, коли виступав проти розкопок, теж згадував нещасні випадки зі злодіями, але чомусь не сказав, що вісім років тому курган уже розкопувала експедиція Харківського університету.

— Розкопувала? — здивувався я. — То що ви плануєте там знайти?

— Вони розкопували відповідно до тодішнього рівня знань. Знайшли верхні камери з людськими та кінськими скелетами, подумали, що це похований цар та його слуги. Щоправда, інвентар був небагатий. Майже без золота, кілька залізних мечів, глечики, залишки одягу, кістки баранів, зарізаних, щоб харчуватися в дорозі на той світ. Я вивчав матеріали експедиції, вони розчаровують. Тоді не змогли докопатися до справжніх поховань. Задовольнилися крихтами, відновили верхівку кургану й повернулися до Харкова.

— І ніхто не помер?

— Ніхто. Ані блискавок, ані змій, ані падінь із висоти, — запевнив Лісімах. — Саме після вивчення матеріалів я зрозумів, що курган треба розкопувати знову, бо головні поховання не знайшли! Спробував зацікавити університет — я викладаю у Харкові, — але там сказали, що більше не цікавляться курганами. Пізніше я дізнався, що князь Колоксаєв переконав ректора не відправляти нову експедицію. Він же всіляко гальмував отримання дозволу в Петербурзі. Знаєте, до чого дійшло? На засіданні в уряді князь заявив, що спроби розрити курган біля Паралатівки — підкоп під самодержавство. Мовляв, якщо люди будуть вільно розкопувати могили колишніх царів, у них не буде поваги до царів нинішніх! І це подіяло. Мені не дали згоди, хоч питання було вже майже вирішене! Я втратив надію розкопати паралатівський курган. Але прийшла революція, цар зрікся престолу! Колоксаєв, який був одним із командирів кінної гвардії, намагався умовити Миколу II чинити збройний спротив, його арештували, і зараз він у Кронштадті. Я знову подав прохання, і цього разу його задовольнили за умови, що половина знайдених скарбів відійде державі. Бюджет потребує грошей на військові витрати.

— Але чому князь так захищав той курган, якщо не збирався розкопувати його сам? — спитав я.

— Не знаю. Можливо, він справді вірив у те, що говорив.

— Колоксаєв — якесь прізвище дивне.

— Так, він східної крові. Та там уся Паралатівка відрізняється від навколишніх сіл. Розмовляють своєю мовою, майже не займаються рільництвом, лише скотарством. Здається, ще за Катерини II переселилися сюди, може, з Балкан, тоді звідти багато переселялося, — розповів Лісімах. — Там було б цікаво провести етнографічну експедицію, але селяни не налаштовані на контакти з зовнішнім світом. Мої знайомі з університету хотіли їх досліджувати, Колоксаєв викликав поліцію, і вчених вивезли з села. Та й місцеві ставилися до них вороже. Але нас не цікавить Паралатівка, нас цікавить курган.

— Точніше, золото, — сказав Ілля, і всі закивали.

— Хочете розбагатіти? — спитав я.

— Так, хочемо. Але не для того, щоб спустити гроші на гулянки, — пояснив Ілля. — Кожен із нас мріє розпочати власну справу або істотно розширити наявну. Наприклад, я працюю на товариство Ельворті. Англійці добре платять, але моя мрія — працювати на себе. Щоб розпочати справу, потрібен стартовий капітал. Усі ми заощаджували гроші, щоб назбирати бодай кілька тисяч рублів. Але це було не дуже просто. А тут у нас є можливість отримати стартовий капітал і вкласти його у справу. Розумієте, нам нізвідки чекати спадку чи посагу. На блискучу державну кар’єру ми теж не могли розраховувати, бо я — татарин, Отто — остзейський німець, Борис — єврей, Кшиштоф — поляк. Лісімах, правда, росіянин, але він сидів за зв’язки з революціонерами. Нам немає на кого сподіватися, крім як на себе. Ми хочемо працювати і багатіти. Але для цього потрібен перший крок, трамплін, який дасть можливість злетіти. Ми покладаємо великі надії на скіфське золото.

— Пошуки скарбів — ризикована справа.

— Так, Іване Карповичу, ми готові ризикнути. — Вони дружно кивнули.

Я подумав: чому б і ні? Повертатися на хутір без Моніки та Єлизавети Павлівни я не хотів, бо сумував би та дратувався, що досі до них не пливу. У Єлисаветграді мені було нудно, їхати до Одеси зарано. Доводилося чекати. Чому б не почекати за справою і допомогти цим хлопцям? Вони викликали в мене симпатію після всіх бачених у минулій справі покидьків. До того ж пошук стародавніх скарбів міг сподобатися видавцям. Вони просили чогось легкого, веселого, світлого і обов’язково зі щасливим закінченням. Ця історія мені підходила. Та дещо завадило мені одразу погодитися.

— Про що ви замислилися, Іване Карповичу? — спитав Ілля, який помітив, що я скривився. У мене перед очима стояла хатка в степу, стіл із валізою грошей, забрьоханих кров’ю, і тіла мертвих охоронців, які не витримали спокуси.

— Ви дорослі люди. Може, й не варто вас попереджати, але чи замислювалися ви, що вас чекає, якщо скарби буде знайдено?

— Звісно, Іване Карповичу! Нас чекає важка й цікава робота — розбудова своїх справ! Кожен із нас знає, на що витратить гроші! Всі плани вже розписані до рубля! — у захваті сказав Ілля.

— А чи готові ви до спокус, які чаять у собі скарби?

— Ви про що? — вони щиро здивувалися.

— Гроші, особливо великі, — як та сокира, що збиває компас. Вони дуже впливають на людей, примушують їх робити неочікувані вчинки. Поліцейські стражі, які могли забрати собі сорок тисяч рублів на трьох, перестріляли один одного, бо кожен подумав, що може забрати все і не ділитися. Вони не були дурнями, але гроші засліпили їх і штовхнули на смерть.

— Іване Карповичу, ми знаємо ціну грошей і звикли до них, — запевнив Ілля. — Кожен із нас тримав у руках досить великі суми грошей, щоправда, чужих. До того ж ми — товариші, ми не дозволимо жадібності задурити нам голову.

— Ні, — рішуче і впевнено сказали всі хлопці.

— Що ж, добре, коли так. Я пристаю на вашу пропозицію, але нагадую: якщо мене викликають, я муситиму одразу вас залишити.

— Добре. Нам важливо, щоб ви завтра проїхалися вулицями Єлисаветграда на чолі нашої експедиції. Щоб усі знали, що найкращий сищик імперії з нами! — урочисто промовив Ілля.

— Пропоную підняти чарки за успіх нашої справи, — сказав Лісімах.

Хлопці підхопилися, виставляли чарки, пляшки з коньяком, закуски.

— А що за ім’я — Лісімах? — спитав я вченого.

— Давньогрецьке. Так звали кількох другорядних філософів і одного полководця, що боровся за спадок Александра Македонського. Мій батько був людиною неосвіченою, але дуже любив читати, особливо історичні книжки. Набрав звідти імен — мені і ще шістьом дітям. Клеопатра, Селевк, Помпей, Антигона, Одіссей і Солон — царі, мудреці, герої міфів. Уявляєте, як із нас сміялися в школі та на вулиці? Колись я дуже мріяв про просте ім’я на кшталт Володимира чи Ігоря, але потім звик. Лісімах — то Лісімах. — Він підняв чарку. — Що ж, друзі. Зібралася хороша команда, яка після приєднання Івана Карповича стала просто чудовою. Успіх не звалиться на нас нізвідки, ми вже доклали багато зусиль, попереду кілька днів важкої роботи, але ми виконаємо свій план і досягнемо мрії. Тож вип’ємо за те, щоб доля не оминула нас і паралатівський царський курган став першим кроком для здійснення наших мрій!

Усі почаркувалися і випили до дна. Після третього тосту стали збиратися, бо завтра о шостій мусили виїжджати. Хлопці були серйозні й дисципліновані, за пиятикою не забували про справу, і це мені подобалося. Ілля відвіз мене до готелю. Дорогою розповів, що вже найняв артіль землекопів з-під Брянська, щоб не залежати під паралатівських мужиків. Куплено реманент, навантажено вози, все розплановано і готово.

— Іване Карповичу, кожен компаньйон досягнув успіхів у справі, якою займається. До пошуків скарбів ми підготувалися ідеально, — запевнив Ілля. Він весь був у мріях, розповів, що хоче відкрити свій цех, а потім і завод, який стане гідним конкурентом товариства Ельворті. Мені подобалося, що людина горить своєю справою. Я теж колись горів, а зараз лише хотів побачити своїх дівчат, які були так далеко.

Побачив уві сні, прокинувся — ще темно було, одягнувся, перевірив зброю і вийшов із готелю. Портьє проінструктували, куди надсилати мені телеграму. Пройшовся ще порожніми вулицями до площі біля театру, де збиралися компаньйони. Побачив навантажені вози, а біля них копачів із лопатами. Вийшли і хлопці, одягнені якось чудернацько: штани іноземного фасону, шкіряні жилетки, теплі клітчаті сорочки, квітчасті хустки на шиях, широкополі капелюхи на головах. Усі озброєні револьверами системи Кольта, які тримали в кобурах. Я привітався і трохи відійшов, хлопці ж почали перевіряти, чи нічого не забули.

— Правда, смішні? — почув я жіночий голос. Здивовано озирнувся й побачив поруч дівчину, одягнену так само, як і хлопці. Штани, широкий ремінь із пряжкою та кобурою, сорочка, безрукавка, хустка, капелюх, з-під якого вибивається красиве світле волосся. Вона вправно сиділа в дамському сідлі й тримала повід іще одного коня. — Мене звати Агнешка. — Вона подала руку.

— Іван Карпович. — Я елегантно поцілував її. Приємна, ніжна шкіра, від якої трохи паморочилося. Жінки, жінки! Аж зрадів, бо якщо так реагував на жіночу шкіру, значить, не такий старий, як здавалося.

— Та я знаю, хто ви. Всі тільки й балакають про найкращого сищика імперії, що знайшов доньку інженера Бойда. Я читаю ваші пригоди. — Агнешка засміялася і показала книжку моїх пригод під час армійської служби у Туркестані. Книжка була подарункова, з товстою обкладинкою і багатьма малюнками. На обкладинці я сидів у двоколісному візку, що його в тих місцях звуть арбою. В арбу впряжені тигр і албаста — дика лісова людина, яку я в тих пригодах переміг. — Оце взяла в дорогу.

— Ви теж їдете з нами? — здивувався я. Якось незвично було бачити дівчину у штанях. Таке з відомих мені жінок полюбляла лише Афродіта Клейнміхель. Щоправда, чарівна Афа любила аероплани, а не коней.

— Так. Брат, Кшиштоф, був проти, але я переконала, щоб мене взяли. Одяг купувала сама, за заощаджені кишенькові гроші.

— Одяг якийсь дивний, — сказав я. Давненько, ще коли служив філером у охоронному відділенні, під час однієї дивовижної подорожі я бачив чоловіка в такому одязі.

— Хлопці перечиталися книжок про ковбоїв...

— Про кого?

— Про ковбоїв. Вершників з Америки, які переганяють худобу і воюють із тамтешніми дикунами. Не читали?

— Не читав, але чув. Схожі на наших запорозьких козаків?

— Ага, десь так. І от вони ганяють худобу, воюють з індіанцями, які там, як у нас колись татари. А ще шукають скарби. Хлопці любили про це читати і вирішили виглядати не гірше. Ось бачите, не пожалкували грошей на форму. Схожі на клоунів, але думають, що виглядають досвідченими мандрівниками. — Вона засміялася. — Ось ваш кінь, його звати Кардинал.

Агнешка подала мені повід. Я подивився на коня, спокійного, вже в літах мерина гнідої масті. Узяв повід, погладив коня і сів у сідло.

— Бачу, хлопці не дуже покладаються на мою охорону. — Я побачив, що хлопці, на додаток до кольтів, розібрали ще й манліхери, які закинули на плечі.

— Часи неспокійні, компаньйони не хочуть, щоб хтось забрав їхній скарб. До речі, а чому ви не попросили собі частку?

— Частку?

— Ну, хлопці боялися, що ви вимагатимете частку. Домовилися, що готові дати вам п’ять відсотків. Це великі гроші.

— Якщо скарби будуть. А якщо ні, то це ніщо.

— Ви думаєте, скарбів може не бути?

— А що, є банківська гарантія?

— Хлопці вклали всі свої заощадження, ще й у борги залізли, щоб отримати дозвіл і організувати експедицію.

— Так, вони ризикують. Я ризикувати не хотів, тому обрав сто рублів за день у руці замість тисяч у небі.

Ілля на милицях пострибав уздовж колони. Хлопці, що сиділи на возах, кивали йому. Урочисті, зосереджені, впевнені в успіху. Заліз на перший віз, поклав милиці й рушив. За ним котилися інші вози, потім їхали копачі, а за ними вже ми з Агнешкою, яка досить добре трималася в сідлі.

— Ви коли-небудь шукали скарби, Іване Карповичу? — спитала дівчина.

— Я — ні, але часом скарби шукали мене.

Ми їхали ще порожньою ранковою вулицею, але з багатьох вікон на нас дивилися. Пізнавали мене, показували пальцями. Хтось крикнув: «Слава Івану Карповичу!». Біля мене пролетів невеличкий букетик, який Агнешка вправно спіймала.

— Слухайте, а непогано бути найкращим сищиком імперії! — Вона усміхнулася. — Ось ваш букет.

— Дякую. — Я прийняв квіти. — Дозвольте їх вам подарувати.

— Дякую. А вас часто переслідують читачі?

— Останнім часом ні, бо я був на фронті.

— А перед тим?

— Жив на віддаленому хуторі. Якщо до мене і приходили, то у справах.

— А жінки? Вони ж такі вразливі. Невже вони не прагнули познайомитися з героєм свої снів і мрій?

— Це ви про кого?

— Про вас, Іване Карповичу, про вас, не прибідняйтеся.

— Ви знаєте, якщо хтось і мріяв, то тихенько, мене про це не сповіщаючи.

— Та не може бути! Що, не приїздили ніжні гімназистки, які бачили себе вашими дружинами? Слухайте, кілька моїх гімназичних подруг були у вас закохані!

— І що, поїхали до мене?

— Та ні, не наважилися.

— От і я про це. Нерішучість і лінь уберігають людей від багатьох дурниць.

— Але ж вам подобається бути зіркою?

— Це дуже заважає вести справи. Доводиться ліпити бороди, носити перуки й темні окуляри, щоб мене не впізнавали.

Агнешка смикнула мене за шевелюру, я аж засичав від несподіванки.

— Ну, зараз ви з природним волоссям. — Вона засміялася.

— Вам весело, а хлопці дивляться на нас не дуже вдоволено.

— Так, Отто і Борис закохані в мене. Тепер до них доєднався і Лісімах. — Агнешку помітно тішила дієвість своїх чар.

— То для чого ж ви викликаєте в них ревнощі?

— Просто так. У них все одно немає жодних шансів.

— Чому?

— Родичі ніколи не віддадуть мене за німця, бо мого двоюрідного брата, що вчився у Познані, пруссаки арештували за політичну діяльність. Він досі за ґратами. Отто не може стати моїм чоловіком. Борис вихрестився в католика, але для моїх близьких, попри все, він залишається жидом.

— А Лісімах?

— Він атеїст! Це, мабуть, іще гірше за німця чи жида. — Вона знову засміялася. — А у вас були жінки інших національностей, га, Іване Карповичу?

— Я не готовий обговорювати подробиці свого особистого життя.

— Чому ви не пишете про це? Всім же цікаво, чи спали ви з тими прекрасними дамами, з якими зустрічалися під час справ.

— Мої видавці кажуть те саме, але я вважаю, що цікавість людська часто виводить за межі пристойності.

— Ну а мені скажіть, спали? З тою співачкою з Кубані чи з медсестрою з Сибіру? А з прекрасною Афродітою Клейнміхель, яка взагалі стала моєю улюбленою героїнею? Ну хоч її ви не випустили з рук?

— Пані Агнешко, у своїх книжках я розповідаю про те, про що хотів розповісти, і більше ані слова.

— Дивно. Чоловіки завжди охоче прибріхують, а ви навіть не хочете говорити про те, що було насправді.

— Мабуть, я інший.

— Іване Карповичу, ви ж дуже добре пишете, що треба вчитися нового, але самі чомусь міцно тримаєтеся застарілих моральних настанов. Час прискорюється, і все змінюється. Нас чекає свобода, і вона не тільки в тому, що цар пішов і цензуру ліквідовано, а і в тому, що людина стає значно вільнішою у стосунках. Не треба триматися вікових забобонів та заборон!

— Це говорить людина, яка цурається інших через їхню кров? — здивувався я.

— Я жартувала. Я одружуся з тим, із ким схочу. Якщо взагалі буду одружуватися. Бо мені здається, що шлюб, як той государ, зайвий у новому прекрасному світі. Навіщо шлюб? Чому людина мусить обирати когось одного і триматися його все життя? Кохання не триває довго, доводиться жити з людиною, яку не кохаєш. Хіба це не жахливо?

— Часи, може, і змінюються, пані Агнешко, але людина змінюється значно менше, якщо взагалі змінюється.

— Ви ж самі неодружені.

— Тільки тому, що жінка, з якою я живу, цього не хоче.

— А ви?

— Я, пані Агнешко, вважаю, що сам по собі шлюб не хороший і не поганий. Таким його роблять люди, які шлюб укладають.

— Але зараз шлюб є інститутом поневолення!

— Звідки ви знаєте?

— Я бачила шлюби багатьох знайомих! Це якесь жевріння, а не життя. Почуття давно минули, а люди для чогось тримаються одне одного, мучать одне одного, страждають, але й подумати бояться, щоб розірвати ці кайдани! Шлюб треба знищити!

— Не кричіть, пані Агнешко, бо можна подумати, що в нас тут мітинг.

— Просто я думала, що ви сучасніша людина, а ви застрягли в середньовіччі!

— Не знаю, де я застряг, але знаю, що люди схильні обманюватися щодо простих рішень. Їм здається, що досить позбутися царя чи скасувати шлюб — і одразу буде щастя.

— Ви що, за царя?

— Та ні. Якби государ не зрікся, я б досі сидів за ґратами. Я на волі, дуже цьому радий. Але я не думаю, що відсутність царя або шлюбу зробить усіх вільнішими чи щасливішими.

— Чому? — запально спитала Агнешка. — Ви що, не вірите у світле майбутнє, у щастя для всього людства?

— Не вірю. Людина нещасна за своєю природою. Усе наше життя — втрати, і народжуємося ми, щоб померти.

— Ні, ви помиляєтеся! Людина народжується для щастя і мусить за те щастя боротися!

— Я не хочу сперечатися з вами, пані Агнешко. Але я скажу вам те, що бачу зі свого досвіду. Людина народжується не для щастя і не для нещастя, а через зустріч своїх батьків. У житті людини горя значно більше, аніж щастя. Будь-яке життя закінчується смертю.

— То чому ви досі не застрелилися? Як можна жити з такими депресивними переконаннями?

— Та непогано можна жити. Просто я розумію, що щастя — це зовсім не обов’язковий стан. Це диво, з якого треба радіти. Звичний стан для людини — нещастя. Тому, я не чекаю чогось попереду, не вірю, що колись щось там трапиться і настане якесь світле майбутнє чи загальне щастя. Я радію з того, що маю. Зараз я живий, більш-менш здоровий, їду верхи в приємному товаристві, маю роботу, навколо вже майже весна, а невдовзі я сподіваюся побачити свою доньку. Це диво, це випадковість, це тимчасово, це не житній хліб, це паска. Я розумію так і тому значно гостріше сприймаю. І нічого не чекаю.

Агнешка замислилася. Ми вже виїхали з центру, почалися околиці. Хати, тини, городи, садочки. Кінь мій ішов неспішно та м’яко, пахло весною, сонце сходило. Проїхали близько години, коли попереду з’явився хутір. Копачі сказали, що пити хочуть. Були вони всі з похмілля, вчора бражки набралися, тепер мучила їх спрага. Зупинилися біля криниці й ну воду брати. А криниці в степах глибокі, і вода в них така собі. Бідний на воду край. Поки пили, я від’їхав трохи й дивився, як Агнешка носиться степом на своїй чубарій конячці. Добре їздила.

— Ну справжня ж амазонка! — почув я голос поруч. Це підійшов Лісімах. Він теж захоплено дивився на дівчину.

— Хто?

— Амазонка. За легендою був у давнину такий народ, де жінки якось вигнали чоловіків і почали жити самі. Аби захиститися, навчилися воювати, відрізали собі праве персо, щоб не заважало стріляти з лука. Були вони дуже войовничі, не злазили з коней, часто ходили в походи, чоловіків брали в полон, злягалися з ними, а потім убивали. Коли народжували, дівчаток годували, а хлопчиків залишали в степу помирати, бо не довіряли чоловікам, — пояснив Лісімах. — Здається, пані Агнешка з тих самих амазонок. Тільки, дякувати богові, перса цілі. І які ж перса! Персик!

Він усміхнувся, а я ні, бо вважав, що так дивитися на ще зовсім молоду дівчину не треба. Позаду почувся якийсь гомін. Ми озирнулися, побачили, що копачі стоять біля криниці, до них підійшли компаньйони і щось говорять. Та мужики не дуже слухали.

— Що це там? — спитав Лісімах.

— Зараз дізнаємося. — Я повернув коня в бік колодязя. З’ясувалося, що до хлопців вийшло кілька місцевих, спитали, куди артіль іде, а коли дізналися, що на курган біля Паралатівки, то злякалися, перехрестили і втекли у двір. Лише сказали, що багато хто ту могилу копав і всі там смерть знайшли через прокляття стародавнє. Копачі перелякалися й іти тепер відмовлялися. Компаньйони нервувалися, намагалися переконати, що ніякого прокляття немає, але артіль і слухати не хотіла.

— Ну і що робити? — Це Агнешка зі степу повернулася, рум’яна, весела. Кивнула в бік копачів. — Невже через таку дрібницю все полетить догори дриґом? Чи, може, сам Іван Карпович втрутиться і явить світові чергове диво? Допоможіть, Іване Карповичу, бачу ж по очах, що є у вас задумка, як усе владнати. Без копачів експедиція сенс втрачає, багато там земляної роботи. Будь ласка!

Агнешка несподівано нахилилася до мене і поцілувала в щоку. Пахло від неї, як від саду райського, аж у голові запаморочилося, бо давно вже я позбавлений був жіночого товариства. Подумував в анахорети податися, але тепер відчув, що живий і рано мені в монастир чи в печеру.

— Лише заради вас, пані Агнешко.

Поїхав до артілі, а там уже зовсім крик і ґвалт почався. Компаньйони напирали, копачі не відступали. Так і до біди недалеко. Я вийняв браунінг і вистрелив. Усі замовкли.

— А послухайте-но мене, хлопці. Ото злякалися ви прокляття, і не хочу я сперечатися, дарма чи ні. Є воно, немає його — справа темна. Але от що хочу сказати. Якщо привезти на курган панотця, щоб він службу відслужив, ніяке прокляття проти цього не встоїть. Бо Господь наш будь-яке прокляття здолає. Він сильніший від усіх хитрувань нечистої сили? Згодні?

— Згодні, — закивали копачі.

— Ось і добре. Тоді давайте так. Ідіть до кургану, а ми тим часом по панотця з’їздимо, щоб службу він відслужив і курган убезпечив. Усі згодні?

Кивнули і копачі, і компаньйони.

— Тоді рушаємо.

Компаньйони сіли на вози, валка рушила, за нею копачі пішли.

— Браво, Іване Карповичу, браво! — Це Агнешка під’їхала. — Я прямо в захваті від вас, попри вашу зашкарублість у питаннях вільного кохання. Як же ви тонко скористалися мужицькими забобонами!

— Пані Агнешко, моє спілкування з різними верствами засвідчило, що панські забобони нічим не кращі за мужицькі. Так само, як і забобони людей, які вважають, що не мають забобонів. Треба комусь їхати по панотця.

— Мабуть, вам, Іване Карповичу. Бо Отто — лютеранин, що захоплюється язичництвом, Борис — католик-жид, мій брат — просто католик, Ілля — магометанин, а Лісімах — безбожник.

Тут якраз мене покликав Ілля. Я під’їхав до його воза. Побачив, що мій роботодавець трохи розгублений і розлючений, стукає милицею по голоблі.

— Іване Карповичу, чи не могли б ви з’їздити в найближче село по панотця? Замовте йому службу, бо, бачу, без цього працювати артіль не буде. — Ілля прикусив губу.

— Ну, треба так треба. Але панотці люблять бачити готівку, — нагадав я. Ілля кивнув, дав мені грошей.

— Нам він потрібен сьогодні, щоб почати роботу.

— Спробую вам допомогти.

— І одразу повертайтеся. Ви нам дуже потрібні.

— Гаразд. — Я повернув коня. У степу добре, що видно на багато верст. Он удалині й село виднілося з церквою, яка мені потрібна. Я з’їхав з дороги й попрямував степом.

— Іване Карповичу, я з вами! — крикнула Агнешка і швиденько мене наздогнала. Я помітив нервові погляди частини компаньйонів, що помітно ревнували. Я не хотів наражатися на якісь пригоди і було скривився, але Агнешка засміялася, і я несподівано відчув, що оживаю. Весна буяла в повітрі, кров грала, мені хотілося нагнати коня і нестися степом. Ледь стримався.

— Чому ви так усміхаєтеся, Іване Карповичу? Згадали щось приємне?

— Ага. Згадав, що живий.

— Хіба про таке можна забути? — здивувалася Агнешка.

— Можна, але не в вашому віці.

— Ви думаєте, що я маленька? Але я вже доросла, доросла! — Вона поставила коня дибки і помчала в бік села. Я неквапливо поїхав за нею, бо кінь мій був застарий для перегонів. Такий, як і я? Кров моя вирувала.

Доїхав до села, зустрів кількох мужиків, які зацікавлено на мене дивилися. Мабуть, думали, що за пан приїхав. Аби було це десь на Волині чи Уманщині, вклонилися б мужики, бо були під панами. А тут ні, вільні козаки, стояли, роздивлялися.

— Дівку шукаєте? — спитав один.

— Та ні, до панотця вашого справа є. Не знаєте, вдома він?

— Удома, вдома, — кивнули.

Я дивився на мазанки, на городи, де вже весь сніг розтанув, на горіхи у дворах і на колодязі. Судячи з того, скільки намотано на них було ланцюгів, — глибокі-глибокі. Важкенько тут було водичку добувати.

Проїхав вулицею, виїхав на площу біля церкви, побачив Агнешку, яка біля конячки стояла. З-за тинів дивилися на нею здивовані селянки. Незвично, коли жінка верхи їздить, та ще й сама.

— Он будинок пароха, — вказала Агнешка. Та я і сам бачив цегляний будиночок біля церкви. Зліз, припнув коня до воріт, озирнувся до панянки.

— Зі мною не підете?

— Та чого ж, піду. Цікаво мені подивитися, як ви працюєте.

Я постукав. Вийшла селянка, провела мене до отця Ігнатія. Той виявився молодим рум’яним хлопцем, який одразу мене впізнав.

— Іване Карповичу, ви! Господи, очам своїм не вірю! — Кинувся обійматися. — Оце так гість! Оце так щастя! Машко, на стіл подавай! Найкращий сищик імперії в гостях!

Розмовляв панотець російською, сам був родом з-під Твері, тут трохи нудився.

— Степ, Іване Карповичу, не для руської людини! То тільки агаряни невірні можуть без лісу жити та хохли оці. А руській людині ліс потрібен! Берізки. Розумієте?

— Та не дуже. Я ж сам із малоросійських губерній, мені від лісу сумно стає, хоч вий. Мені лани потрібні, ярки та луки.

— Як — із малоросійських? — здивувався панотець, придивився до мене, чи не жартую. — Хохол?

— Полтавська губернія, — розвіяв я його сумніви.

— Але як же вам дозволили стати найкращим сищиком імперії?

— Ну, не жид же. Нашому брату дещо й дозволити можуть, якщо хвоста розпушувати не буде.

— Ой та ви ще й говіркою цією балакаєте? — зовсім знітився священик.

— Балакаю, звісно.

— Ви не подумайте, я проти хохлів нічого не маю. Народ вони працьовитий, п’ють мало, в бога вірують, на служби ходять і треби платять. У нас у семінарії казали, що південно-західні губернії — найкраще місце. Це вам, не Сибір якийсь, де самі дикуни й каторжани, не Азія, де вузькоокі та магометани, чи, борони Боже, Кавказ, де самі розбійники і бандити. Товариша мого в Польщу перевели, у Холмську єпархію, так там важко, самі папісти, відвертаються від світла православ’я. У нас тут, щоправда, теж штунда є по селах, але сидять тихо. А так, тепло тут і земля багата. Я супроти хохлів нічого не маю, так і знайте, Іване Карповичу.

Отець Ігнатій кліпнув, помітно розгублений. Зайшла Агнешка. Панотець побачив її і вмить утратив до мене цікавість. Підбіг, вклонився і ручку поцілував, улещував її, як міг, ходив колами, наче півень навколо курки. Тим часом служниця самовар поставила, а потім почала щось на кухні смажити. Пахло приємно.

— Це, пані Агнешко, знамениті бобринецькі біляші! У мене служниця звідти, тішить мене ними частенько, — пояснив панотець.

— Та наче ж піст, — засумнівався я, бо біляші явно були скоромні.

— Подорожнім можна!

— Ми взагалі до вас у справі.

— О, розслідуєте щось? Залюбки допоможу! — зрадів отець Ігнатій.

— Хотіли б у вас молебень замовити.

— Можна, — кивнув панотець. — Тільки де? У нас же все поділено, коли один священик на чужу парафію залізе, це не дуже добре. Хоча, звісно, якщо хочуть і платять, можна трохи обійти єпархіальні настанови.

— Та серед степу молебень, не хвилюйтеся.

— Серед степу можна, — зрадів отець.

— На кургані, біля Паралатівки, — сказав я і помітив, як панотець умить зблід і задихав частенько, наче після бігу.

— Біля Паралатівки? Могила, чи що? — спитав хрипко. Служниця якраз принесла першу сковороду біляшів, пухких і ніжних.

— Так. Сьогодні треба, — кивнув я, наче не помічав його сполоху.

— Не можу, не можу, дуже зайнятий! — закивав панотець. Мені до повіту треба їхати, до повіту! Вже вибачайте, але... — Він аж зблід, хоча пика ж он яка, здавалося б, тільки червоніти! Захвилювався, перелякався.

— Що не так? — спитав я його прямо.

— А що не так? Справи у мене просто. Ви краще в сусіднє село з’їздіть, тут, неподалік. Там отець Йов служить, він вам і допоможе, дуже добра людина, а я...

— Що не так? — перепитав я. Дивився в очі, дивився строго. Панотець закрутився на стільці, наче вугор на пательні. Хоча де ти таких вугрів вгодованих знайдеш?

— А що не так? Що не так? Все так, тільки зайнятий я. Ну, ви ж розумієте, може людина бути зайнята...

— Отче, ви ж знаєте, хто я. Мабуть, книжки про мої пригоди читали, мусили б розуміти, що відповіді на свої питання я звик отримувати вичерпні та щирі. І зараз хочу отримати. Еге ж?

Панотець кивнув. Потім подивився на Агнешку, що їла біляш, елегантно тримаючи його тонкими пальчиками.

— Це моя помічниця, — пояснив я. Агнешка серйозно кивнула і відірвалася від їжі.

— Машко, відстав біляші, ходи на вулицю! — крикнув панотець. Служниця вийшла. Він хвилювався, я чекав і уважно спостерігав. — Розумієте, про ту могилу, ну, біля Паралатівки, балакають різне.

— Що саме?

— Недобре там місце, — тихо сказав панотець.

— Чим недобре?

— Краще туди не ходити. Бо хто туди піде, той там і залишиться.

— Чого це ви якихось пліток боїтеся, отче?

— Не пліток. Не тільки пліток. Попередник мій, отець Миколай, на тій клятій могилі загинув! — прошепотів священик.

— Як загинув?

— А так. Запросили його службу там провести. Спочатку навіть не сказали де, нібито просто в степу кар’єр якийсь збиралися розкопувати. Коли побачив, що до могили під Паралатівкою везуть, не схотів служити, бо теж погане чув. Запропонували вдвічі більшу плату. Скоро до парафії архієрей мусив приїхати, а для такої справи треба грошей. Ключник його відмовляв, але отець Миколай заливав за комір, боявся, що виженуть, і мусив добре зустріти єпископа. Отже, вирішив грошенят заробити, щоб візит відбути. Відслужив молебень на могилі, вже збирався вертатись, але запросили на обід. Слабка людина — пообідав, та так, що вже і їхати нікуди не міг. А зранку привезли сюди його тіло. Сказали, що біла гарячка з ним трапилася, що підхопився серед ночі, побіг бозна-куди, впав у яму й шию зламав. І з тими, хто могилу розкопував, теж біда сталася. Поліція приїздила, сказала, що нічого підозрілого. Може, руку їм помастили. Подейкували, що князь Колоксаєв, якому всі землі навколо Паралатівки належать, справу замилив. Так чи інакше, а всі тут знають, що до могили тієї краще не лізти, бо швиденько в могилу сам ляжеш. Не поїду я, Іване Карповичу, не ображайтеся, а не поїду. Я — молодий, пожити мені хочеться.

Панотець був наляканий, наче не брехав. Спробував я його розпитати, в чому саме полягає небезпека відвідування паралатівської могили, але він пояснити не зміг. Тільки запевняв, що краще туди не їздити.

— Забудьте про ту кляту могилу. Наші мужики, коли на ярмарок їдуть, гак роблять у сім верст, аби такою дорогою їхати, з якої могилу біля Паралатівки не видно. Бо кажуть, що й дивитися на неї не можна. Хто дивиться, той смертю набирається, — розповів панотець.

Я гроші показав, пообіцяв іще додати. У Писанні, звісно, написано, що любов перемагає страх, але в житті значно частіше його перемагає жадібність. Та тільки не цього разу. Відмовився отець Ігнатій від будь-яких грошей.

— Іване Карповичу, я вас поважаю. Але не поїду, хоч які гроші не пропонуйте!

— Невже ви не вірите, що Господь вас захистить від усякої небезпеки?

— Вірю. Але коли хата палає, я всередину не полізу й не сподіватимуся на захист божий. Не треба долю спокушати. А для чого вам та могила здалася, Іване Карповичу?

— Не мені, а моїм роботодавцям. Більше я сказати не можу. Що ж, як не допоможете, тоді поїдемо ми. — Я підвівся.

— І біляшів не скуштуєте? Знаменитих бобринецьких біляшів! Та це гріх супроти Господа!

— Та піст же. — Сказав, а сам під столом ногою Агнешку копнув трохи. Вона подивилася на мене здивовано, а я на панотця, який мене заспокоювати взявся.

— Іване Карповичу, ви у подорожі, а мандрівникам послаблення! Жодного гріха немає в тому, щоб підкріпитися, та ще амброзією такою!

Ну і підкріпилися ми. Біляші справді були чудові, в наших краях таких не робили. Я три ум’яв, і така ситість на мене накотила — тільки би прилягти. Агнешка почала на панотця зиркати, сміятися та приємне казати.

— Ви такий сміливий, отче. З обличчя бачу, що герой!

— Та ну що ви! — А сам аж почервонів, усміхнувся задоволено.

— Статура у вас потужна, як у билинного богатиря. Це ж, мабуть, співаєте ви добре, голос у вас, як труба єрихонська?

— Та є голос, ніде правди діти, — кивнув він.

— Ну ж бо, заспівайте, послухати хочеться!

— Та, якось насухо і не співається, — зітхнув панотець.

— І то правда! — Я підхопився й побіг до полиці, на якій угледів графинчик. Налив чарочку міцненького чогось, що аж памороки забивало. Отець випив, наче за себе кинув, нічим не закушував, тільки покахикав, — і заспівав. Романс про дзвоник. Голос у нього був приємний, але іноді давав півня. Але Агнешка дивилася з таким блиском в очах, наче то Шаляпін співав. Коли закінчив, ще й оплесками нагородила. А я ще чарку. Тут треба сказати, що чарки у отця Ігнатія були під стать господарю, такі, що й за чотири ковтки не подужаєш. Священик ще випив і ще заспівав, потім іще випив, а потім Агнешка пожалкувала, що доведеться нам їхати і покидати такий талант.

— У вас, отче, істинно голос золотий, наче янгольські співи в ньому чую! Їдьмо з нами! — запросила Агнешка і так закліпала, що будь-яке серце не витримало б.

— Ну, давайте ще по чарці — і нехай панотець подумає, — запропонував я.

Отець Ігнатій чарку взяв, але спробував переполовинити.

— Ну що ви! Це ж за красу пані Агнешки тост! — суворо сказав я, і священик допив. На наступній вже й умовляти не довелося, а потім він заснув прямо за столом. Я вийшов, спитав про візок. Була у панотця бричка. Наказав її закладати, сам узяв речі для молебню. Удвох ми ледь вивели панотця, всадили у бричку, і він захропів. Служниця спитала, чи точно треба отцю Ігнатію кудись їхати, я запевнив, що точно, наказав зібрати валізку. Служниця засумнівалася, я дав їй гривеник, і вона швиденько винесла чорну шкіряну валізку з усім необхідним. Я подякував, а в самого в голові аж гуло, бо мусив кілька чарок випити. А там такий напій — лупить наче з гармати. Усівся в бричку, коня свого прив’язав, і рушили.

— Про що це отець розповідав? — спитала Агнешка, вже коли виїхали за село. Була помітно стривожена і перелякана.

— Не знаю. Боїться того кургану під Паралатівкою.

— Це справді може бути небезпечно?

— Та всяке може бути.

— Ви з чимось подібним стикалися?

— Ще жодного разу кургани не розкопував.

— Треба хлопців попередити.

— Та вони й так знають.

— Чому ви так вважаєте?

— Бо озброїлися, як на війну, і мене найняли, а це задоволення дороге. Знають про якусь небезпеку і готуються до неї.

— Але яка тут небезпека? Бандити?

— Подивимося, пані Агнешко, подивимося.

— Хлопці в цю авантюру всі свої гроші вклали.

— Я знаю.

— Хочуть у люди вибитися, хочуть на себе працювати, а не на когось! Що тут поганого?

— Нічого. Окрім того, що гроші можуть дуже змінювати людину, і саме в цьому велика небезпека.

— Як змінювати?

— Плавити, наче вогонь залізо. Ось воно ще тверде, не ламається, а ось уже потекло і може будь-якої форми набути. Людина без грошей така, а з грошима стає зовсім інша.

— Я не розумію, про що ви!

— Про те, свідком чого я неодноразово ставав.

Агнешка невдоволено наморщила носик. Ми їхали степом. Удалині вже стало видно могилу біля Паралатівки. На якійсь ямі бричка стрибнула, і панотець вивалився на дорогу. Добре, що нешвидко їхали. Я його підняв і затягнув назад. Священик щось забурмотів. Усміхався — мабуть, бачив приємний сон.

— А от чому ви весь час мені заперечуєте? — спитала Агнешка. — Всі зі мною завжди погоджуються, а ви — ні!

— Усі підкоряються вашій красі, пані Агнешко.

— А ви? Я вам не подобаюся?

— Як ви можете не подобатися?

— Але ви все одно суперечите?

— Я кажу, як є.

— Чому інші так не кажуть?

— Бо вони хочуть сподобатися вам.

— А ви?

— А я думаю, як добре виконати свою справу. Робота, до якої мене залучили, не змушує вам подобатися.

Агнешка нагнала коня і від’їхала геть. Здається, насуплена. Прекрасне дитя, якому я бажав забути про владу своєї краси. Я бачив жінок, які повністю зосередилися саме на своїй красі, повністю порожніх усередині. Коли краса починала потроху жухнути, жінка залишалася тільки з нервами і ненавистю до всього світу.

Я щось міркував собі, панотець позаду мирно посопував, могила наближалася. Я вже наче помітив під нею валку компаньйонів. Агнешка несподівано скрикнула. Я озирнувся і побачив, що вона впала з коня. Цього ще бракувало. Зупинив бричку, зіскочив і побіг по вже сухій траві.

— Що з вами?

Агнешка у відповідь застогнала. Вона лежала на траві, я нахилився, щоб підняти і віднести до брички, коли вона раптово обійняла мене. Обхопила шию і почала палко цілувати. Я зазвичай був готовий до всього, але зараз не чекав і розгубився. Дівчина почала зривати з мене одяг.

— Припиніть. — Я знайшов у собі сили дослухатися розуму. — Не треба!

Я спробував звільнитися від її обіймів, але вона не відпускала. Її язик ліз мені в рот, я відчув, як б’ється її серце і як уся вона тремтить, наче в лихоманці.

— Не треба, — прошепотів я тихо, коли зміг вирватися.

— Що не так? — прошепотіла вона.

— Перший раз мусить бути в коханні. Чесне слово. Перший раз — він запам’ятовується, і я хочу, щоб ви пам’ятали не пожухлу траву та підтоптаного сищика, а щось приємніше.

— З чого ви взяли, що це вперше? У мене були коханці! Багато! Я — досвідчена жінка! Чому ви смієтеся! — Вона ледь не заплакала.

— Пані Агнешко, я не хочу вам суперечити, але повірте, я знаю, як поводяться досвідчені жінки.

— Я робила щось неправильно? Що саме, що не так? — спитала вона. Я підхопив її на руки.

— Земля холодна, не треба на ній лежати.

Вона спробувала вирватися.

— Я не мала дитина! — Я поставив її на землю. Агнешка розлючено дивилася на мене. — Ви — імпотент?

— Хто?

— Імпотент? Ну, неспроможні, як чоловік?

— Я досить давно не перевіряв, але не думаю, що так.

— А може, ви содоміт? Хоч це слово ви знаєте?

— Це — знаю, але ні, не содоміт.

— Тоді чому ви байдужі до мене?

— Тому, що ви мені дуже подобаєтеся, і я хочу, щоб ви були щасливі.

— Хіба жінка може бути щасливою, коли нею нехтують?

— А хіба жінка може бути щасливою, коли дарує своє кохання абикому? Не поспішайте, у вас іще все життя попереду. Дочекайтеся людину, яка призначена для вас.

— А якщо її не буде?

— Ну, ви хоч трохи почекайте.

Вона ображено задихала. Почервоніла, на очах виступили сльози.

— Ви вважаєте мене дурною?

— Борони Боже. Ви просто ще занадто молода. Ваше тіло оживає, ви ще звикли до цього, не знаєте, як ним керувати. Але ви навчитеся, ви розумна і добра. Просто важливо зараз не наробити помилок, і в цьому вже я спробував вам допомогти.

— Я... — Вона витерла сльози. — Одна моя подруга позбулася цноти з офіцером, ще одна — з відомим актором, а інша — з художником, що приїздив на вакації. Тільки мені доводилося щось брехати.

— Не виключено, що не вам одній. Брехати могли і вони.

— Ні, вони все знали, всі подробиці, як це сталося.

— Про подробиці можна прочитати в книжечках або подивитися на відповідних фотокартках. Але смію вас завірити, що не всі ті подробиці відповідають дійсності.

— Ви думаєте, подруги брехали мені?

— А ви їм?

Агнешка замислилася. Потім витерла сльози, подивилася на мене.

— Я думала, що розповідатиму, як стала жінкою з найкращим сищиком імперії.

— Я думаю, у вас буде цікавіша історія. А тепер їдьмо, нас чекають. Сідайте до брички.

— Ні, я поїду верхи. — Вона легко стрибнула на коня і помчала вперед. Навмисно вона впала, бо трималася у сідлі міцно, наче справжній кавалерист.

Я сів у бричку. Серце гупало, тіло збудилося на її запах, губи, шкіру, погляд. Я тільки дивом утримався. І був радий. Бо Агнешка — ще дитя.

Приїхали ми до кургану і побачили, що біля нього вже розгорнуто цілий табір, оточений возами. Усередині стояли два великих намети, трохи осторонь — багаття, на якому вже грівся великий чавун. Біля багаття вкопали довгий стіл із лавами, поруч повісили кілька вмивальників. Зараз якраз закінчували майструвати загін для коней. Усе робилося швидко, кожен знав свою справу, аж приємно було дивитися. Агнешку одразу оточили її женихи, про щось питали, вона зі сміхом відповідала. Я розбудив отця Ігнатія. Той спросоння попросив води, я дав йому флягу. Він зробив ковток чи два, але коли побачив, де він, вдавився і почав кахикати.

— Спокійно, спокійно. Зробите свою справу, отримаєте гроші й поїдете ще засвітла.

— Але я не хотів їхати! Я ж сказав!

— Пізно, отче, відмовлятися, бо ви вже на місці. Ну, відслужіть молебень і їдьте собі.

— Я не буду, я не зголошувався, я...

— Невже не виконаєте наполегливого прохання найкращого сищика імперії?

Отець Ігнатій скривився.

— Просто проведу молебень і поїду?

— Так точно. Он уже й копачі чекають. — Кивнув у бік артілі, яка розсілася на схилах могили. Лопати в руках тримали, заступи та ноші, але до роботи не бралися. — Ось вам гроші.

Передав гроші, панотець іще трохи вагався, але я дивився суворо, давав зрозуміти, що не відступлю. А тут іще й компаньйони до нас попрямували, всі при зброї, у дивному вбранні.

— Господи, не руські, чи що? — спитав отець Ігнатій.

— Та наші, з Єлисаветграда. Для походу так убралися, — заспокоїв я.

Познайомив їх з отцем Ігнатієм і запропонував підніматися на курган. Той був величенький, сажнів п’ятнадцять заввишки. Я підхопив панотця під руку, щоб не страшно йому було, і потягнув нагору. Не тільки його, але й валізку.

— Спокійно, отче, спокійно, — прошепотів я священику, бо в того ноги почали заплутуватися. Не так через те, що не протверезів, як через нерви. Фактично витягнув отця Ігнатія, той почав готуватися до молебню, а я навколо роззирнувся. Степи, куди не кинеш оком, самі степи. І жодної тобі ріллі, тільки пасовища, на яких череди коней та овець. Онде і Паралатівка, немаленьке таке село. Дворів так на триста-чотириста. Видно було панський будинок, мабуть, того князя, який тут головний був. Дивно, що хати в селі всі були не звичайні, крейдою побілені, а сіруваті, з каміння викладені. А ще тільки під селом було трохи городів, а так рільництвом тут ніхто не займався. А от худоби було багато.

— Готовий я, — сказав отець Ігнатій.

— То починайте. І не спішіть, а справжній молебень, не врізаний, відслужіть. Попросіть у Господа очистити це місце від проклять та ворожби.

Панотець почав служити. Старався, не поспішав. Початкову молитву душевно проголосив, потім тропар заспівав, прочитав Євангеліє та єктенії, далі попросив у Господа очистити місце від усього поганого. Обійшов пагорб, покропив його водою і запевнив артіль, що тепер усі на пагорбі під захистом Господнім, нічого можуть не боятися. Компаньйони подякували, артіль стала до роботи, а я пішов проводжати священика. Той трохи заспокоївся, радів, що сяде зараз і поїде геть звідси.

— А ви, Іване Карповичу, тут теж не лишайтеся. Погане це місце, дуже погане.

— Та місце як місце. А ви от поясніть, чого в Паралатівці церкви немає?

— Нема і ніколи не було.

— Як це село без церкви може?

— Так і може. Ані тобі храму, ані панотця!

— А куди поліція дивиться?

— А куди князь Колоксаєв скаже, туди й дивиться. Він при дворі поважною особою був — коли іменини свої справляв, до Паралатівки і губернатор у гості приїздив і єпископ, і інші поважні люди. Тому й кажу, що краще не залишайтеся ви тут, Іване Карповичу.

— Так був князь впливовий, а зараз що — зараз двору немає.

— Ну дивіться. Бувайте, Іване Карповичу. — Стрибнув панотець у бричку і покотив геть.

Я знову на курган подерся, де почалися земляні роботи. Артіль під керівництвом Лісімаха зрізала верхівку і звалювала землю на схили. Лісімах наказував впевнено, мабуть, знав, що робив. З ним поруч був хтось один із компаньйонів, іще троє чергувало в таборі, де підліток і старий з артілі куховарили. Я узяв у Іллі бінокль і почав оглядати Паралатівку. З подивом помітив, що панотець поїхав саме туди. А до кургану прискочило кілька вершників із пастухів, що випасали череди. Я уважно їх роздивився. Були вони неозброєні, тільки з батогами. Їздили верхи добре, коней мали справних. Обличчями трохи відрізнялися, але не сказати, що азіати якісь. Прискочили до кургану, гарцювали навколо, все роздивлялися. Компаньйони, що стерегли табір, напружилися, поховалися за возами, наче бій готові були прийняти.

— Іване Карповичу, не хочете спуститися? — спитав Ілля, що швиденько стрибав на милицях. Разом спустилися, а копачі на чолі з Лісімахом продовжили роботу. Ми зайшли до табору, мені вручили манліхер про всяк випадок, однак вершники розвернули коней і поїхали геть. Нічого не питали, просто роздивилися і поїхали.

— Схоже, розвідували, — припустив я.

— Уночі доведеться чергувати. По двоє на зміну, — сказав Ілля. Здається, великим сюрпризом поява вершників для нього не стала.

Ми знову повернулися на курган, у центрі якого більшала яма. До вечора вирили десь у людський зріст. Вже сіріти почало, коли Лісімах наказав завершувати. Артіль дружно спустилася вниз, де чекала вечеря. Я їв окремо від компаньйонів. Харч у нас був кращий, а потім іще Агнешка пригостила кожного яблуком. Ми поділили чергування. Мені випало з Отто Гермгольцом, наша пара була першою. Хлопці були мовчазні і серйозні, видно, що дуже хвилювалися. Я попросив Отто бути обережним зі зброєю і не стріляти за будь-якої підозри. Агнешка принесла нам кави, а потім ми, вже у темряві, піднялися на вершину, звідки зручно було спостерігати за табором.

— Вам не страшно? — тихо спитав Отто.

— Ні, я не боюся темряви.

— Я думав, що теж. Але зараз якось не по собі.

— Подумайте про щось приємне. Це допомагає.

Він замислився. Найімовірніше, думав про Агнешку. Та я теж про неї думав, бо розхвилювала ж, бісова дівка! Сиділи в темряві, Отто хотів закурити, але я сказав, що вогник буде здалеку видно. Він погодився. Вже трохи заспокоївся, звик.

— Я вас дуже поважаю, Іване Карповичу, — пошепки сказав мені. — Бо ви ніколи не робили з німців чудовиськ. Навпаки, кілька разів добре відгукувалися про нас.

— Чому ж мені про вас погано відгукуватися, коли народ працьовитий і порядний?

— Ну, ви ж на війні були, ледь не загинули від німецької кулі. Я боявся, що зненавидите нас.

— За що ненавидіти, коли на тій війні клятій і ваші, і наші гинуть? Війна для всіх страшна. Тим паче, за що війна? Жили собі німці, і ми жили. Що нам ділити було? Так ні, влаштували ото.

— Небезпечні речі говорите, Іване Карповичу. Мене б за таке і арештували. Знаєте, яке тепер ставлення до німців. Зараз уже легше, а в перші роки війни на мене нападали кілька разів, у будинку вікна били, брата, який у Москві працював, звільнили. Наче ми в чомусь винні. Сподіваюся, тепер зміниться все, без царя?

— Не знаю, але теж сподіваюся. Ходімо, обійдемо табір. З двох боків. Дивіться уважно, але не панікуйте. І мене випадково не підстрельте.

Ми спустилися з могили і обійшли табір. Усі мирно спали. Нічого підозрілого не помітили і повернулися на курган. Уночі було досить прохолодно, Отто сходив у табір по ковдри, в які ми вкуталися. Хмари розійшлися, і стало видно небо, вкрите зірками. Багато їх було, наче розсипав хтось.

— Краса яка... — прошепотів я, підкорений дивовижністю небосхилу.

— О, і ви в небо дивитеся! — зрадів Отто. — Я у вільний час займаюся астрономією. Спостерігаю за зірками.

— А як за ними спостерігати можна?

— У телескоп.

— А це ще що таке?

— О, ви не знаєте? Це така зорова труба на тринозі. З неї можна спостерігати за небом.

— А що за ним спостерігати? Хіба воно не однакове?

— Що ви, Іване Карповичу! Небо різне, дуже різне! Все ж рухається! Земля, зірки!

— А куди?

— У просторі. Наша Земля, як і інші планети, обертається навколо Сонця, нашої зірки.

— А Місяць?

— Місяць обертається навколо Землі.

— А хто їх обертає?

— Самі по собі.

— Але ж хтось їх запустив колись?

— Ну, тут, Іване Карповичу, є різні думки. Точної відповіді наука ще не знає, але неодмінно дізнається! — Отто говорив захоплено, і як почав мені розповідати про дива небесні, то слухати його було — не переслухати. Не сказати, що я все тямив, але хоч щось. І стежити не забував. Ще раз обійшли табір, який спав собі спокійно. Уже час було наступну зміну будити. Знову ми видерлися на пагорб і знову дивилися у небо. — Там іще багато загадок, Іване Карповичу, дуже багато! Тому я й зацікавився астрономією. Мало хто мене розуміє, але як же цікаво сидіти ночами на горищі й дивитися в небо. Був такий німецький філософ Кант. Так той сказав, що найголовніше — це зоряне небо над нами і моральний закон усередині нас.

— Який-такий закон?

— Моральний, який примушує людину вчиняти правильно. Звісно, не завжди так буває, інколи людина вчиняє неправильно, іде проти своєї природи. Але це лише невеличкі винятки.

— Та я б не сказав, що невеличкі. Може, воно в Німеччині й так, а в нас і звичайних законів не дотримуються, що там казати про внутрішні.

— У кожній людині є моральний закон. Ну, хіба що крім якихось дикунів-людожерів, — запевнив Отто. Хотів далі продовжити розмову, але я почув дещо підозріле.

— Тихо! — прошепотів. Отто вмить замовк. Сиділи, прислухалися. Наче біля табору ворушилося щось. Отто узяв мене за руку. Я побачив, що він вихопив свій кольт. Ще прислухалися. Ну точно, хтось ворушився під одним із возів у таборі.

— Це паралатівські мужики! Треба їх налякати! — прошепотів Отто.

— Спокійно! Стріляти тільки за моїм наказом. Залишайтеся тут і спостерігайте. — наказав я. Сам зняв чоботи і тихенько почав спускатися. Вухам я своїм вірив, тож не сумнівався, що там хтось вовтузиться, але дивно — під возом і якось одноманітно. Якби прийшла людина, що б вона під возом шукала? Та ще так довго! Я зброю сховав і обережно та неквапливо підійшов. Шурхіт ущух. Я почекав. Знову якийсь рух. Я чиркнув сірником. І тут з-під возу вилетіла лисиця, морда якої була забруднена кулешем. Тварина зникла у темряві, я зазирнув у віз і побачив там чавун із залишками вечері. Причинив його і повернувся на курган. Підійшов до Отто так тихо, що він не помітив. Міг бути на нервах, тому я тихенько зітхнув.

— Хто? — спитав він.

— Свої, — відповів я і сів одягати чоботи.

— Що там?

— Лисиця.

— Лисиця?

— Куліш приходила під’їдати.

— Ну це ж треба! — Отто розсміявся. — А я ж стріляти хотів! Мені здавалося, що людина там. Навіть бачив її!

— Уночі частенько здається, — кивнув я і згадав одну свою давню пригоду. — Слухайте, а от може таке бути, щоб сонць кілька було?

— Як кілька?

— Три штуки. По всьому небу розкидані. Одне заходить, одне сходить, а одне високо в небі.

— Ну, з теоретичного погляду, мабуть, може, — відповів Отто після тривалого міркування. — Зірок багато, чому б їм якусь потрійну систему не скласти. Але така система, з трьох елементів, не дуже усталена. А чому ви питаєте, Іване Карповичу?

— Та просто цікаво стало. — Розповідати, що колись я бачив аж три сонця, не наважився.

Ще трохи побалакали, потім пішли будити зміну. Я зайшов до намету, де були дерев’яні ліжка з матрацами, ковдрами й подушками. Все дуже добре хлопці продумали, коли готувалися до експедиції. Попередив наступну пару — Лісімаха та Бориса — про лисицю, яка могла повернутися, та влігся спати. Перед сном узяв за правило читати «Отче наш» і просити в Господа можливості побачити дівчат моїх, за якими сумував. Прочитав, позгадував і заснув. Уже під ранок пролунав постріл. У таборі зчинилася метушня. Я обережно вийшов. Сіріло. Ілля, що чергував в останній двійці, сказав, що побачив рух біля табору, поклав гвинтівку на милицю і вистрелив. Ми взяли два гасові ліхтарі й пішли дивитися. Спочатку побачили плями крові, а потім знайшли й мертву лисицю. Виявилося, що друга пара не попередила третю про звіра, який хотів поїсти.

— Ну і добре. Нехай усі знають, що ми напоготові! — сказав Ілля.

Табір ожив, артіль доїла розігрітий куліш, попила гарячого чаю, ми теж поснідали й вирушили на курган. Там Лісімах наказав копати далі. Десь за годину лопати копачів почали битися об щось тверде.

— Це дошки перекриття першої камери, — сказав Лісімах. Тримав у руках якісь креслення.

Землю прибрали, і під нею справді виявилися дошки. Їх почали зривати, коли Ілля крикнув, що до нас гості.

— Перекур, — наказав Лісімах. Ми почали роздивлятися в бінокль візок, який прямував із Паралатівки. Там сидів чоловік у пальто і з пенсне. Четвірку коней наганяв візник. Гість швидко вискочив. Уже з обличчя було видно, що вкрай невдоволений.

— Хто ви такі і що тут робите? — закричав.

— А ви хто? — спитав Ілля.

— Я — Руслан Сидорович Арпоксаєв, управитель маєтку князя Колоксаєва, якому належить ця земля! — Чоловік говорив російською, але з трохи дивною вимовою.

— Земля кургану належить державі, в якої ми отримали всі необхідні дозволи. Ось, прошу ознайомитися. — Ілля вистрибав на милицях уперед, вийняв зі шкіряної теки всі необхідні документи.

— Була заборона уряду провадити тут розкопки! — крикнув Арпоксаєв.

— Була, але тепер уряд змінився і заборону скасовано. Ось документ про це. — Ілля показав.

— Я вимагаю припинити розкопки! — крикнув Арпоксаєв, вивчивши папери.

— На яких підставах? — поцікавився Ілля.

Підстав Арпоксаєв назвати не міг, покричав ще і поїхав геть, пообіцявши привезти поліцію.

— Хай спробує. — Ілля усміхнувся. — Справника немає, а інші проти петроградських дозволів не полізуть!

— До роботи! — наказав Лісімах.

— Ми вже досягли скарбів? — спитав я.

— Ні, це поки що лише верхня камера. Її розкопувала попередня експедиція. Тоді вони подумали, що глибше копати немає сенсу. Але я знаю, що є таємні ходи до глибшої камери, де є те, що нас цікавить! — пояснив Лісімах.

Артіль продовжила роботу.

— Не хочете проїхатися, Іване Карповичу? — спитала Агнешка, що тримала в руках книгу з моїми пригодами. У дівчини був серйозний вираз обличчя, очі заплакані.

— Залюбки, — погодився я.

Ми пішли до коней, дівчина поклала книжку в шкіряну торбинку, яку закинула за спину. Стрибнули в сідла і рушили.

— Я б хотіла попросити у вас пробачення, Іване Карповичу, за свою вчорашню поведінку.

— Вам немає за що перепрошувати, пані Агнешко.

— Я поводилася, як дурна.

— Ви поводилися відповідно до свого ніжного віку. Вас розбурхують почуття, але послухайте моєї поради: не поспішайте. Дочекайтеся того, хто буде вартий вас.

— Це ви про кохання?

— Про нього.

— Невже ви, така досвідчена людина, вірите в кохання? Це ж маячня для маленьких дівчат, і не більше.

— Ви помиляєтеся, пані Агнешко. Кохання є, принаймні в мене воно було.

— І куди поділося? Минуло, наче грип?

— Моя кохана померла.

— Господи, вибачте. — Агнешка розчервонілася.

— Я досі згадую про неї й відчуваю те саме, що відчував колись.

— Але ви ж живете з іншою жінкою!

— Жив. Зараз ми і з нею розлучені долею.

— Як можна кохати одну, а жити з іншою?

— Пані Агнешко, коли хтось дорогий тобі йде з життя, можна зосередитися на горі, побудувати йому пам’ятник, думати тільки про нього, жаліти себе бідолашного. А можна спробувати жити. Я спробував, у мене є донька, за яку я відповідаю.

— Ну ви хоч трохи кохаєте ту жінку, з якою жили до війни?

— Звісно. Але скажу чесно, що на початку нашого знайомства я кохав її менше. Я думав, що мені потрібна дружина, а Моніці — мати. Я розмірковував спокійно і зважено, вирішував розумом, а не серцем. Та минуло кілька років, і я зрозумів, що люблю цю жінку, нас уже багато що пов’язує.

— Ви хочете сказати, що покохали в процесі спільного життя?

— Так. Апетит з’являється під час їжі. Чому б коханню не з’явитися під час спільного життя?

— Чого ж ви відпустили її до Європи?

— У мене були владні вороги, які могли вдарити по доньці чи тій жінці, щоб влучити у мене. Я не хотів наражати їх на небезпеку і мусив вивезти подалі, де б їх не змогли зачепити.

— А ваші романи? Всі ці інтрижки, якими рясніють ваші книжки? Як ви це суміщаєте з коханням?

— Пані Агнешко, романтичних історій вимагають видавці. Я іду їм назустріч. Це, мабуть, єдине, в чому я дозволяю собі трохи відходити від правди. Насправді я не якийсь ловелас, що не пройде повз жодну спідницю.

— Але як же... — Вона щось хотіла спитати, коли ми почули крики позаду. Озирнулися і побачили, як копачі бігли з кургану. Кидали інструмент і бігли, наче армія, що втікає з поля бою.

— Що сталося? — злякалася Агнешка.

— Їдьмо, дізнаємося!

Ми помчали учвал. Побачили, що копачі забирають речі і збираються йти, попри на вмовляння Іллі, що спересердя аж милицею махав.

— Що сталося? — спитав я у Отто, який саме чергував у таборі.

— Там щось знайшли, — кивнув він у бік кургану. З виразу обличчя компаньйона я зрозумів, що знайшли зовсім не золото.

Ми видерлися нагору.

— Агнешко, тобі сюди не можна! — кинувся до неї брат.

— Кшиштофе, пропусти! — Вона була дівчина вперта і не збиралася відступати. Я підбіг до ями на верхівці кургану. Побачив зірвані дошки, під ними приміщення, де лежали тіла кількох людей. Я подивився на Лісімаха, який скривився і сидів поруч.

— Хто це?

— Не знаю. Тут нікого не мусило бути! Нікого! — Лісімах був явно ошелешений. Я стрибнув у яму. Всі аж зойкнули від жаху. Зірвано було тільки невеличку частину дощок, тому приміщення переважно закривала тінь. Вона всіх лякала, крім мене. Бо я не боявся темряви і не чув, щоб трупи були небезпечні. Звісно, кілька разів і таке траплялося, але то були винятки.

— Іване Карповичу, що там? — спитав Лісімах.

— Ліхтар давай, — наказав я. Мені швидко подали ліхтар, але жоден із компаньйонів не наважився злізти у яму. Я пройшовся всією камерою.

— Так, трупів четверо. Всі чоловіки. Ще за життя їм зв’язали руки, — розповідав я про свої спостереження. — Але одному вдалося звільнитися. Він намагався вирватися. Дряпав стелю камери, зірвав нігті й помер. Як і його товариші. Думаю, вони задихнулися.

— Чому ви так думаєте? — спитав згори Лісімах.

— Бо тіла цілі. Якби смерть не настала швидко, бідолахам би довелося почати їсти один одного. Але вони не дожили, померли раніше. А потім тіла висохли, наче тарані.

— А це не можуть бути старовинні, ще скіфські поховання? — спитав Отто. Лісімах закрутив головою.

— Ні. Тілам кілька років. Не думаю, що більше трьох-чотирьох. А коли була остання експедиція?

— Дванадцять років тому.

— Значить, вони приходили сюди пізніше. Приходили і залишилися. Точніше, їх хтось залишив.

— А де їхній одяг? — спитав Лісімах. — Навіть у старовинних похованнях залишаються бодай частки одягу!

— Здається, бідолах поклали сюди голими. Так, а це що? — я присвітив ліхтарем на стіну камери, якраз біля подряпин. Там було щось написано. Чимось чорним, цілком можливо, кров’ю. Літери налазили одна на одну, наче писав п’яний. Я уявив людину в темряві, приречену на смерть. Тут уже не до каліграфії.

— Що там, Іване Карповичу? — спитала Агнешка, яка таки прорвалася до могили.

— Напис. Загиблий зробив напис перед смертю.

— І що там написано? — Лісімах нарешті наважився зістрибнути. Підійшов, і ми удвох почали роздивлятися.

— Це, здається, «мене», — вказав я. — Оце може бути «вбив».

— Так, схоже на те, — кивнув Лісімах. Ми присіли читати ім’я вбивці, але воно було написано вкрай нечітко. — Літер навіть не розбереш. Борисе, лізь сюди, будь ласка, і перемалюй. Ну ж бо, це важливо!

Борис скривився, але зліз. У нього була шкіряна торбинка, в ній кілька білих аркушів і олівець. Ми підсвічували, він замальовував.

— Ти можеш прочитати? — спитав Лісімах.

— Та ні. Перша літера наче «А». Далі все заплутано, — відповів Борис.

— Ну що тут? — спитав Ілля, який забіг на курган.

— Що копачі? — спитав Лісімах.

— Я їх ледь зупинив. Вони чекають. Треба швиденько вирішити, що робити.

— А що робити? Викликати поліцію, — сказав Кшиштоф.

— Доведеться платити, — зітхнув Отто.

Ілля поліз до камери. Я йому допоміг, прийняв спочатку милиці, а потім і його самого. Ілля нахилився над тілами, потім подивився на мене.

— Що думаєте, Іване Карповичу?

— Думаю, хтось залишив вам попередження.

— Людей убито багато років тому. Коли ще ми й самі не знали, що опинимося тут.

— Не обов’язково ви. Це послання всім, хто прийде розкопувати цю могилу. Першими прийшли ви. Отже, послання вам.

— Ви хоч не вірите у якусь там містику?

— Навіщо вигадувати містику, якщо все можна пояснити без неї? Але зараз треба зрозуміти, що ми будемо робити.

— Нам не потрібна поліція. Бо це тільки зайві витрати на хабарі. Вони можуть загальмувати роботу.

— Але тіла...

— Скажемо, що це давні, ще скіфські поховання! — втрутився Лісімах. — Копачі люди неосвічені, звідки вони знають, як мають виглядати тіла після двох тисяч років під землею?

— Хороша ідея! — зрадів Ілля. — Кажемо всім, що це старе поховання.

— Царських слуг. Вони стоять біля дверей царського палацу, яким і є курган! — додав Лісімах.

Хлопці помітно зраділи, я допоміг Іллі вилізти з ями, він пострибав на милицях до копачів, пояснити, що тіла давні. Кричав гучно, ми чули, як пояснював, що тим залишкам багато років і то раби стародавнього царя. Довелося додатково заплатити, щоб артіль повернулася до роботи. Витягли тіла, прикрили їх брезентом, Лісімах наказав копати далі. Артіль працювала злагоджено, але щоразу, коли лопата чи заступ чиргикали об щось у землі, всі напружувалися.

Я спочатку уважно обдивився тіла, потім відійшов із Борисовою замальовкою, роздивлявся її, бо дуже вже хотілося прочитати ім’я вбивці. Але літери сплутувалися, бо ж нелегко писати кров’ю з розідраних пальців, ще й у темряві, коли відчуваєш, що помираєш.

— Гості до нас, — сказала Агнешка. Показала біноклем на степ, їхала ціла делегація на трьох візках. — Так, першим той управитель княжий, за ним якийсь поліцейський чин, і ще віз стражників.

— Серйозна справа, — кивнув я.

На кургані залишився один Лісімах, щоб керувати роботами, а ми з компаньйонами спустилися вниз, до гостей. Ті не забарилися. Ось стрибнув із брички управитель Арпоксаєв, підбіг до посадовця, який виявився новим єлисаветградським справником. Він вийшов з брички урочисто, наче якийсь маршал на параді. Так задер голову, що ніс у небо дивився. Підійшов до нас.

— Ось ці негідники, які невідомо що роблять на землях князя Колоксаєва! — доповів управитель і вказав на нас.

— Що ви тут робите? — грізно спитав справник, а потім побачив мене, й одразу голова його повернулася в звичайне положення. — Іване Карповичу, ви? Іване Карповичу!

Підбіг, ледь руку не став цілувати, обійняв і виголосив цілу промову про велику допомогу, яку я надав поліції в розкритті викрадення доньки інженера Бойда. Всі здивовано слухали, а управитель губу кусав.

— А що ви тут робите, Іване Карповичу? — обережно поцікавився справник.

— Та ось допомагаю хлопцям зробити відкриття, що прославить країну нашу, — дипломатично заявив я. — З самого Петрограда слідкують за цією експедицією, і я сподіваюся бути корисним для уславлення нашого Отєчєства!

— З самого Петрограда! — закивав справник і якось недобре подивився на управителя.

— Це земля князя Колоксаєва і... — почав було той.

— Князь зараз перебуває під арештом, — втрутився у розмову Ілля. — За наказом Тимчасового уряду. Як монархічний заколотник. Давайте про нього особливо не згадувати. Дочекаємося, чим закінчиться слідство.

— Під арештом? — аж злякався справник і вже відверто гнівно подивився на управителя.

— Це помилка, помилка! — перелякано забурмотів той.

— Чи бажаєте оглянути розкопки нашої експедиції? Поки що нічого цікавого не знайшли, окрім кількох старовинних поховань. Але сподіваємося, що значущі знахідки ще будуть, — сказав я. Справник подякував, але на курган лізти не схотів, побажав нам успіхів і поїхав геть, разом із управителем, який усю грізність свою втратив. Компаньйони полегшено зітхнули.

— А він же нас арештовувати збирався, справник той! — тихо сказав Ілля, що спирався на милиці. — І арештував би, якби не Іван Карпович. Дякуємо вам!

— Та аби на здоров’я.

Ми повернулися на курган, де тривали розкопки аж до самого обіду. Потім артіль сіла їсти біля вогнища, а ми в окремому наметі. Гречка з бараниною, тушкована капуста і чай. Годували непогано, подавав їжу підліток. При ньому компаньйони, усі, крім Кшиштофа, який залишився чергувати на кургані, мовчали, а коли він пішов, заговорили.

— Не прочитали, що було написано, Іване Карповичу? — спитав Лісімах.

— Не прочитав. Літери сплуталися.

— А на тілах нічого підозрілого?

— Та ні. Тільки кілька ран.

— Кулі?

— Ні, більше схоже на стріли, — відповів я, а Лісімах аж закашлявся. Постукав його по спині. — Аби досвідчений лікар подивився, він би точніше сказав.

— То їх убитими в камеру поклали, принаймні частину? — спитав Ілля.

— Та ні, на дні видно сліди крові. Видно, як люди плазували. Частину поклали туди пораненими, але живими.

— Навіщо? Просто щоб налякати?

— Не знаю. Можливо ще з якоюсь метою.

— З якою? — спитав Лісімах. — З якою ще метою?

— Я не знаю. Як думаєте, тут іще багато роботи?

— Два дні, не менше, — сказав Лісімах і підвівся з-за столу. Всі інші також устали. Пішли до кургану, звідти спустився Кшиштоф, щоб пообідати.

Я дивився, як працюють копачі, й час від часу спостерігав за степом, яким пересувалися череди худоби. Бачив пастухів, що легко та красиво їздили верхи. Здається, вони уважно слідкували за нами. Один чи два були постійно поблизу. Потім кілька під’їхали до табору. Їх зустрів Кшиштоф, що тримав зброю напоготові. Я теж спустився. Пастухи запропонували купити в них вівцю, молока й сиру. Пропонували, а самі уважно роздивлялися, як облаштовано табір. Кшиштоф сказав, що нічого не треба, і вони неохоче поїхали геть.

— Розмовляють дивно, — сказав я.

— Ага, наче іноземці, — кивнув Кшиштоф.

— Може, треба було щось купити?

— Та ні, в нас харчів на тиждень.

Я сів у наметі роздивлятися замальовку, потім пішов до зірваних дощок зі слідами крові, але так і не розібрав напису. Артіль заглиблювалася в землю, Лісімах уважно спостерігав за роботою, іноді зупиняв її, придивлявся до землі в розкопі, наче шукав якісь сліди. Інші компаньйони стояли навколо з гвинтівками за спинами. Мабуть, щоб усім показати, що непрошених гостей тут зустрінуть свинцем. Дивитися було кому, бо пастухи постійно никали поруч. Наче не просто так, наче їхали за чередою, але одні проїдуть, трохи віддаляться, а вже й інші поряд. Я дивився за ними в бінокль, помітив, що коли від’їздили від кургану, один поспішав у ярок за дві версти. Там побуде трохи і повертається. Роздивився я той ярок. Спочатку нічого не видно було, а потім коні вийшли з нього. Мабуть, їх попастися відпустили. Такі самі коні, як у княжого управителя. Отже, він слідкував. Чого ж йому так цікаво?

— Стійте! — знову крикнув Лісімах. Заступи перестали гупати. — Є хід до другої камери! Тут рийте!

— Точно хід? — спитав Ілля.

— Точно!

Я теж підійшов подивитися.

— Он бачите, Іване Карповичу, хід камінням викладений, а потім землею засипаний. Зараз ми землю виберемо й підійдемо до входу у камеру, — пояснив Лісімах. — Мужики, працюємо! Нумо!

Копачі кидали землю швидко, приємно було дивитися. Занурювалися в хід, який вів униз, і досить стрімко. Я знову почав спостерігати за степом навколо. Побачив, що Агнешка збирається на прогулянку верхи. Пішов до неї.

— Не проти, якщо складу вам компанію?

— Ну що ви, Іване Карповичу, ви ж головна зірка нашої експедиції!

— Зірка-то, може, і я, а от окраса — ви.

Ми засідлали коней і виїхали. Зробили велике коло степом. За нами спостерігали. Пастухи не відпускали нас, дивилися, куди їдемо. Коли поверталися, я зробив гак, щоб проїхати через ярок. Хотів зненацька застати княжого управителя, але пастухи його повідомили. Коли ми приїхали, візник якраз запрягав коней, а управитель нервово курив. Я кивнув йому, і ми з Агнешкою проїхали далі. Я помітив, що до табору підійшло двоє чоловіків. Коли ми під’їхали, вони вже йшли геть.

— Хто це був? — спитав у Іллі, який тепер чергував у таборі.

— Торгівці. Товар пропонували, але я сказав, що нам нічого не треба.

Цим словам я не дуже повірив, бо торгівці з товаром ходять, а ці гості були з порожніми руками. І що вони в степу, осторонь доріг та сіл, забули? Але головне — не сподобалися мені погляди їхні. І як ішли вони та оглядалися, теж не сподобалося. Сказав про це Іллі.

— А що з поглядами? — здивувався Ілля. — Наче звичайні.

— Холодні у них погляди. Дивилися вони на табір, наче на здобич. У розбійників я такі погляди бачив.

— Та ну, Іване Карповичу, звідки тут розбійники? А як і вони, так нам є їх чим зустріти, — поплескав по манліхеру.

— Може, і так, — погодився я, бо ж доказів жодних не мав.

Видерся на курган і почав дивитися, куди ті двоє пішли. Прямували вони дорогою, а потім несподівано повернули в степ і там зайшли за невеличкий горбок, де вже не було їх видно. Я мапу подивився, знайшов горбочок. За ним ані села, ані дороги. Захотілося з’їздити, подивитися, куди ті товариші пішли. Раптом поруч гупнуло щось і заволали копачі. Я кинувся до розкопу і побачив, що частина ходу обвалилася.

— Ванька там! І Федяй! І Стьопка! — кричали.

— Відкопуємо! — Лісімах сам у розкоп стрибнув, схопив лопату, почав землю вигрібати. Усі землекопи до роботи стали. Одного свого витягли швиденько, живого, але непритомного. Потім другого, який уже не дихав. Третього витягли десь за годину. Цей якимось дивом іще дихав, але був непритомний, тільки стогнав.

— Ребра в нього поламані! Землею притиснуло! — крикнув артільний староста.

— На дошки його покласти! — наказав я. — На віз і до лікарні!

Пораненого знесли з могили, повантажили на віз, і Отто повіз до найближчої лікарні. На кургані крик зчинився. Лісімах показував, що земля не просто так обвалилася, а пастка це була.

— Ось, дивіться, як кладка зв’язана — якщо глибше вритися, неодмінно обвалиться! Ось вона і обвалилася! І це ж не одна така пастка ще попереду може бути! Припиняти треба розкопки, інакше можемо людей втратити! — кричав Лісімах.

— Не можна припиняти! Копати мусимо і докопатися! Нумо, мужики, до роботи! — Ілля теж кричав. Копачі стояли на місці, за лопати не бралися. — Давайте! Трохи тут докопати — і все! Премію отримаєте!

— Це небезпечно! Жодна знахідка не варта того, щоб люди гинули! — несподівано сказав Лісімах.

— Ми гроші вклали, останні гроші! Нам дороги назад немає! Рийте! — Ілля аж тупнув милицею.

Та артіль копати відмовилася. Тут іще їхній непритомний, якого першим відкопали, озвався. Заплакав на весь голос, мабуть, зі страху. Пережила людина. Бачив я на фронті тих, кого живцем у землю закопувало. Агнешка сиділа біля приваленого, тримала його голову на колінах, давала попити води, заспокоювала Аж сама заплакала Артільні мужики підхопили обох привалених, і живого, і мертвого, й пішли з могили до табору, не зважаючи на крики Іллі, який навіть кольтом погрожував. Тільки не подіяло. Копачі речі зібрали і швиденько забралися геть. Ілля лаявся їм услід, махав милицею, обіцяв, що сам усе зробить, докопається до знахідок, якщо рік знадобиться, то й рік копатиме!

Верещав гучно, але чулася мені в криках цих якась нещирість. Та й інші компаньйони, замість артіль зупиняти, стояли й просто дивилися. А як копачі відійшли, то й усміхатися стали.

— Ну що, вдалося! — сказав Лісімах. До того був сумний та знесилений, а тепер зареготав і ледь не танцював.

— Вдалося! — Ілля, який щойно мало не плакав, тепер засміявся. — Вдалося!

— Що це було? — спитав я.

— Мавр зробив свою справу, мавру треба йти. — Лісімах удавано зітхнув, але обличчя його світилося радістю.

— Мавр тут до чого?

— Артіль виконала основні обсяги земельних робіт. Ми майже досягли другої камери, в якій мусять бути скарби. Отже, артіль більше не потрібна. Відправити її після того, як ми до чогось докопаємося, було б помилкою, бо копачі б рознесли чутки. А так вони всім розкажуть, що у нас тут повне фіаско, в кургані чатують пастки, і взагалі ми тут усі скоро загинемо. З нас будуть сміятися і казатимуть, що не радили лізти на цю могилу, але нам так тільки краще. Нехай сміються, нехай бояться! — Лісімах був задоволений, хлопці теж. Мені ж це не сподобалося, бо коли людина починає дурити інших, вона може обдурити саму себе.

— То це був ваш план?

— Так, Іване Карповичу, наш план! Кажу ж, ми добре все обміркували! — сказав Ілля. Він хитався на милицях, і обличчя у нього було задоволене.

— А пастка, якою привалило копачів? Ви про неї знали? — спитав я.

— Ми здогадувалися, що вона може бути. Скіфи знали, що поховання їхніх царів приваблюють грабіжників, і намагалися захистити могили. Робили подвійні камери, фальшиві ходи, пастки, — пояснив Лісімах.

— Тобто ви знали, що копачів може привалити, і не попередили їх? — Я скривився.

— Якби ми сказали їм, вони б відмовилися копати! А нам би самим знадобилося кілька тижнів, щоб доритися до другої камери. Стільки часу в нас немає, тому ми були змушені використовувати артіль. Але ви ж самі бачили, Іване Карповичу, що коли трапилася біда, я доклав усіх зусиль, щоб урятувати копачів, — відповів Лісімах.

— Іване Карповичу, ми знаємо з ваших книг, що ви дуже погано ставитеся до несправедливості, — втрутився Ілля. — Але ми не знали точно, чи пастка буде, і де саме вона буде. Якби знали, то знешкодили б її. Ми не хотіли, щоб копачі гинули.

— Та слухайте, це мужики! Вони завжди гинуть то від важкої праці, то від горілки! — скривився Лісімах.

— Мовчи! — гримнув на нього Ілля. — Іване Карповичу, можете не сумніватися, що ми допоможемо і травмованому, і родині загиблого. Коли знайдемо скарби, у нас буде така можливість. Нам дуже прикро, що так сталося, але ми не могли цьому запобігти.

Я не вірив йому. І я здивувався. Ніхто з компаньйонів не відкинув цей план. Вони ж були поважні члени суспільства, освічені, забезпечені, вони хотіли розпочати власну справу. Не злочинці, не пияки, не дурні. Але жоден із них не побачив нічого поганого в тому, що хтось із копачів загине. Загине і загине, сільські баби народять ще. Потім я зрозумів, що компаньйони просто не вважали мужиків за людей. Мужики — худоба. Раніше її можна було продавати, як коней чи корів, тепер можна було винаймати за копійки. Але берегти їхні життя — ні, це було зайве, тим паче, що скарби вже були поблизу. І компаньйони аж тремтіли в передчутті. Блиск в очах, піт на чолах, пересохлі губи. Ці хлопці вже забули, що хтось загинув, вони бачили лише скарби.

— Іване Карповичу, залишіться, будь ласка, у таборі, а ми продовжимо розкопки, — попросив Ілля. Не дочекавшись моєї відповіді, вони побігли на могилу. Ілля дерся останнім, двічі падав, але підхоплювався, спирався на милиці й ліз далі.

Зі мною залишилася лише Агнешка. Бліда від хвилювання, заплакана.

— Як же так? — спитала тихенько. — І брат мій, і хлопці — вони ж хороші. Як же так?

— Золото, пані Агнешко, золото. Гроші та влада людей з пантелику збивають, очі затуляють, і не бачить людина нічого, таке витворяє, про що раніше й подумати не могла.

— Чому ж не скажете їм про це?

— Бо зараз голос мій для них — шурхотіння травинки, а у вухах їхніх єрихонські труби скарбів грають. Тьху! — Ніколи я не любив людей, які під владу грошей підпадали. Сам грошей ніколи не цурався, ціну їм знав, але не дозволяв собою верховодити. Бувало, що видавці просять щось, грошей обіцяють. Наприклад, щоб удівцем мене зробити, а Єлизавету Павлівну кудись подіти. Мовляв, овдовілого Підіпригору краще жіночки купуватимуть, бо кожна з них мріятиме, що саме вона ощасливить найкращого сищика імперії. А один мерзотник із видавців до того дійшов, що запропонував мені, щоб Моніка в книжці померла. Мовляв, сльози продаються краще за сміх, а на уявній смерті доньки можна великі гроші заробити. Прямо у вікно вилетів той видавець, шию зламав, у гіпсі ходив, позивався до мене. Тоді я розповів усім, що воно за один, і після того ніхто з ним справ мати не схотів, і збанкрутував негідник. А хотів же грошей заробити. Не знаю, на що людина не здатна за гроші. Особливо за великі гроші й швидко.

— Той хлопець буде жити? — спитала Агнешка про копача, якого повезли до лікарні.

— Не знаю, сподіваюся. — Я зайшов у намет і всівся за стіл. Відчував слабкість. Почав було оживати й набиратися сил, а зараз геть розклеївся. Мені подобалися ці хлопці, мені здавалося, що вони і є тими новими господарями країни, які заступлять чиновників і знать. А вони виявилися такими самими душогубцями. Від цього на душі зробилося гидко. І я подумав, що не хочу тут залишатися. Нехай шукають свої скарби, нехай що хочуть роблять, тільки не зі мною. Поїду геть, а там, може, і телеграма з Одеси надійде. Та телеграма, якої вже зачекався.

Пішов збирати речі. Їх у мене було небагато.

— Що ви робите, Іване Карповичу? — спитала Агнешка.

— Поїду я звідси. Не можу тут залишатися. Якщо бажаєте, можу вас до Єлисаветграда відвезти.

— Та ні, я не залишу хлопців.

— Краще вам поїхати. Великі гроші — велика небезпека.

— Ні, Іване Карповичу. Тут мій брат. І його друзі. Ні, не можу поїхати.

— Тоді залишайтеся з богом.

— Ви й попрощатися з хлопцями не підете?

— Їм зараз не до того.

— Не зліться на них. Вони просто так довго про це мріяли. Вони хороші, просто хочуть досягти чогось у житті.

— Бережіть себе, Агнешко.

— А гроші? Вони ж винні вам гроші.

— За перший день заплатили, а за другий я ось бінокль візьму та гвинтівку. Цього досить.

Сів на коня, яким і їхав сюди. Агнешка відчинила ворота табору, і коли проїздив, потягнулася до мене. Поцілувала, у самої сльози на очах.

— Я вам дуже вдячна, Іване Карповичу.

— А я вам, пані Агнешко.

— Мені за що?

— Ви повернули мене до життя. Тому і їду звідси, щоб не розхлюпати відчуття радості та весни, яке ви розбудили. Нехай вам щастить. — Поцілував її в лоб і поїхав собі.

Десь за годину по дорозі зустрів тарантас із Отто, вже без пораненого копача. Встигнути з’їздити до Єлисаветграда Отто б не встиг, то, мабуть, залишив бідолаху в якомусь селі чи хуторі. Тепер наганяв коней, біля мене навіть не зупинився, тільки рукою помахав і помчав уперед. Поспішав, щоб без нього скарби не знайшли. Я поїхав далі, згодом побачив іще один тарантас. На ньому їхало шестеро чоловіків. Не поспішали.

— Добрий день. А до Паралатівки далеко? — спитав мене один. Я відповів, а сам придивлявся до тих, хто в тарантасі. Підозрілі такі мужики, загомоніли між собою, та не просто так, а тою говіркою, якою злочинці розмовляють.

— Чого вирячився? — спитав один, мабуть, головний, коли помітив, що я їх слухаю. Середнього зросту, голомозий, зі шрамом на все обличчя. Він спитав, а інші замовкли.

— А ви хто будете, якого роду-племені? Бо наче й російською розмовляєте, а наче й ні.

— Бродяжого роду-племені ми будемо, а ти їдь собі! — гримнули на мене і подивилися недобре.

Я і поїхав. Озирнувся кілька разів, щоб подивитися, чи не до кургану прямують. Та потім вони повернули в степ. Що за босяки, куди поїхали? Я про всяк випадок зброю перевірив, бо злодіїв не любив. Поїхав далі, потім наче позаду стукіт копит почув. Спочатку сумнівався, а далі пересвідчився, що хтось за мною їхав. В улоговинці невеличкій з коня зістрибнув, зачаївся. Побачив вершника, пастуха з мужиків паралатівських. Той не поспішав, усе придивлявся, мабуть, не розумів, куди я подівся. Я з улоговини виїхав, штани поправляв, наче до вітру сходив. Пастух за мною ще з версту проїхав, а потім відстав. Ну то й добре.

Їхав собі далі. Воно б і швидше хотів, та кінь у мене був не з тих, щоб швидше їздити. Вже вечоріти почало, коли подумалося мені, що, можливо, від’їзд мій для хлопців сюрпризом не буде. Бо вони ж могли все навмисне так зробити, щоб прибрати мене. Знали, що не люблю я, коли людей гноблять, одразу й артіль прибрали, й Івана Карповича, щоб не заважав. Мабуть, дуже вже близько підійшли до скарбів, раз усі їм зайві були. Ач, хитруни. Згадав я лисяче обличчя Іллі, та й Лісімах той теж хитромудрий. Аж засміявся. Подумали хлопці, що обдурили мене. Тільки нащо мене дурити? Я на їхні скарби не претендував, частки собі не хотів. Нехай спробують золото обдурити, тоді подивимося.

Ще трохи проїхав, а потім подумав про Агнешку. І стало мені за неї лячно. Дитя ж іще, дитя безневинне, яке могло постраждати. Зупинив я коня. Подумав. Хто вона мені? Ніхто. Винен я їй щось? Не винен. Чи впевнений, що загрожує їй щось? Не впевнений. Чи смішно виглядатиме, що поїхав спочатку, а потім повернувся? Смішно, несерйозно.

Тільки повернув я коня і назад поїхав. Бо інколи не голови слухатися треба, а серця. Хай би що голова не казала, а знав: як трапиться щось із пані Агнешкою, до кінця життя картатиму себе. Нехай краще блазнем виставлюся, а спробую її захистити.

Поїхав назад, уже і їсти хотілося, і заморився, потім іще й задрімав, а кінь із дороги зійшов. Трохи заблукали. Довелося згадувати мапу, на небо дивитися і так з’ясувати, де північ і куди мені їхати. Поїхав. Степом наблизився до паралатівської могили, яку здаля видно було, бо палали там смолоскипи на горі. Здається, поспішали хлопці, працювали і вночі. Я коня відпустив пастися в ярку, а сам заліг на краю і спостерігав. Згодом побачив одного вершника з паралатівських мужиків, потім іще одного. Крутилися вони навколо Кургана навіть уночі. Вже збирався їхати, коли помітив рух. Компаньйони вилізли з розкопу й потягли вниз до табору якісь ящики. Невже знайшли скарби? Он серед них і Агнешка була, помітна у світлі ліхтарів. Але зовсім не радісна, на відміну від інших. Хлопці усміхалися, вона їм щось казала, а ті не чули. Наче глухі. Зайшли до табору. Невдовзі з нього вийшов хтось і почав гасовою лампою миготіти. Тричі, потім іще тричі, і ще. Наче знак якийсь комусь подавав. Але кому і що за знак? Не роздивився я, хто саме то був, бо ж усі компаньйони одягнені однаково, ще й у широких капелюхах, які обличчя прикривають.

Чоловік сигнал подав і повернувся до табору. У світлі місяця, що вийшов з-за хмар, я помітив якісь рухи у степу. Придивився. Наче хтось наближався. Обережно так, майже плазував. Один, іще один. От уже біля огорожі вони. Я бінокль навів, думав, що то мужики паралатівські. А воно ні, не мужики, принаймні одягнені по-міському. І пішки, а не верхи. І так наче при зброї, хоч точно я роздивитися не зміг. Нарахував гостей із півдесятка, як не більше. Усі в табір пролізли. Потім постріл пролунав, мабуть, із кольта. І тиша. Я трохи почекав і пішов обережно до табору. З того самого боку заходив, звідки й гості. Наблизився, почув, що вози розвертають. Ще ближче підійшов, побачив, що коней запрягають.

— А що з тими робити? — спитав хтось.

— Прирізати, нам свідки не потрібні,— відповів інший. З голосу я впізнав голомозого, якого ввечері зустрів. — Бабу тільки залиш. Бабу продамо, мед-баба.

— А того, вченого-гриба моченого?

— Теж прибрати, дурня такого. Думав бродяг втемну використати.

Засміялися. Хрипко, напружено.

— Вантажте ящики, кінчайте дурників, і поїдемо, — наказав голомозий.

— Слухай, Мох, давай зараз усе поділимо, — сказав один. З голосу чутно, що боявся, але говорив.

— Що? — аж гримнув голомозий.

— Усі так хочуть. Зараз поділити, а не потім, на малині. Щоб кожен зі своїм рижйом розходився, так спокійніше. — Це другий уже сказав, а інші закивали.

— Ви що ж мені не вірите? — спитав Мох.

— Віримо, віримо. Тільки власній кишені ми більше віримо. Давай зараз ділитися, Мох. Зараз, ніхто вечора не чекатиме, — загомоніли.

— Дурні, нам зараз кігті треба звідси рвати, а не ділитися! Паралатівські мужики можуть налетіти! І голови тоді втратимо! — рішуче сказав Мох.

— Ні, ділимо. Всі бродяги так вирішили.

— Дурні!

— А ти, Мох, проти всіх не при.

— А ти мені не вказуй, що робити! — заревів Мох, і почалася бійка.

— Бля! Ножем! Ножем штирконув! — закричав хтось.

Я забіг до табору і побачив бродяг, що качалися на землі, намагаючись зв’язати свого ватажка.

— Ану спокійно! Руки догори! Руки догори! — наставив на них браунінг. Бродяги завмерли, здивовано дивилися на мене.

— Ти хто? — спитав один.

— Та це той, сищик. — Скривавлений Мох сплюнув.

— Ти ж поїхав геть? — здивувалися бродяги.

— А тепер приїхав. І не рипайтеся краще. Бо пристрелю.

— Лікаря мені треба. Лікаря, — захрипів один із бродяг, що лежав і тримався за бік, почорнілий від крові.

— Частку хочеш? — спитав Мох. — Нас семеро було, одного пристрелили. — Кивнув на тіло, що лежало посеред табору. — Один дійде вже скоро. — Кивнув на пораненого ножем. — Ти тепер шостим можеш стати. Поділимо все на шість частин. Тут жирний шматок, багатим будеш, Іване Карповичу.

— Диви як, тебе свої ледь не придушили, весь у крові, а про шматки думаєш, — здивувався я.

— Думаю, завжди думаю. Тим-то ми, Іване Карповичу, від лопухів і відрізняємося.

— Ми? — здивувався я.

— Ми, Іване Карповичу, ми. Ви ж не лопух, ви вбити можете і вбиваєте. А лопух не може. Бо він — слабкий. Лопух для того і потрібен, щоб його дурити, шкіру з нього зняти, за дурня мати. А ми з вами, Іване Карповичу, не лопухи. Ми — люди. Нам усе тут належить, і ми маємо право брати, маємо право вбивати, на все що завгодно маємо право. І ви це знаєте і неодноразово цим користувалися. А як такого почастуєш, то ніколи не забудеш. — Мох зареготав. — Беріть частку, Іване Карповичу, і розійдемося спокійно.

— Люди, кажеш?

— Люди. Ми — люди, а ото непотріб! — кивнув Мох на зв’язаних компаньйонів.

— Слухай сюди, лайно злодійське. Ніколи я з вами не був і ніколи не буду. До нігтя приводив вас, душогубів клятих, і робити те саме буду далі. Бо ви, злодюжки, — непотріб людський, лайка в бік Господа. Бо він створив вас за своїм образом та подобою, а ви плюнули на милість божу і варті лише покарання.

Мох недобре подивився на мене, інші злодії теж.

— Бий його! — крикнув. Хитрий був, першим не побіг, а штовхнув на мене одного з босяків. Я вистрелив і відстрибнув. Інші теж кинулися, але набої в мене були, всіх поклав. Окрім Моха.

Він ішов на мене з ножем. Посміхався недобре.

— Ну що, сука, дострибався!

Набоїв у браунінгу не було, на перезаряджання часу не мав, слідкував за ножем злодійським.

— А я ж тобі пропонував по-доброму. Так ні, на принцип пішов, лікувати почав за злодійство. Дурень. — Мох несподівано вдарив. Я ледь відстрибнув, ніж просвистів зовсім поруч. Я хотів ударити бандита рукояттю браунінга, але відскочив, гад. Далі кружляли табором, наче танцювали. Мох наступав, хотів на тому спіймати, що мені озиратися треба було, аби не перечепитися і не гепнутися. Доводилося бути уважним.

— Чого ти сюди прискочив? Тут же твого немає нічого! Чи схотів-таки золота взяти? Схотів! Золото — воно будь-кого засліпить!

Я кивнув. Відступав, намагався не підпустити босяка ближче.

— Чи не по золото? Казали мені, що до золота ти не жадібний. Тоді нащо ти сюди приїхав? Заради чого життям ризикуєш, га, Ваню? — засміявся дуже вже недобре. — А може, за дівкою ти приїхав? Га? Чув я, що дуже ти не любиш, коли дівок ображають! А тут є ж одна, що все навколо тебе крутилася? Сучка білява, яку ми продати зібралися. Через неї, Ваню? Через неї?

— Агнешко, тікай! — закричав я щосили. Хоч не могла вона тікати, бо лежала зв’язана по руках та ногах, із кляпом у роті. Тільки дивилася на нас. Не для того я кричав, щоб вона тікала, а щоб Мох озирнувся. На мить. А мені й тієї миті вистачило, щоб чоботом пісок загребти.

— Обдурити хочеш! — аж заревів Мох, коли побачив, що лежить Агнешка. Кинувся на мене з ножем, а я йому носаком — та пісок в обличчя. Засліпив, закрутився він на місці, ножем у всі боки тикає, а я схопив бінокль, розкрутив його на ремінці й по руці з ножем вдарив. Заверещав Мох, побіг, а я йому ногу підставив — аж покотився. Хотів підвестися, а я босяком мертвим його привалив, потім ну рукояттю браунінга гамселити по руці, яка ніж стискала! Поки на відбивну не перетворив, не зупинився, і аж тоді тільки випустив він ніж. Лаятися почав, бо зрозумів, що здолав я його. — Де ти взявся, гад такий? Моє золото, моє! Я його вполював! — Знову лаявся так огидно, що довелося кляп у рот запхати, аби не гнівив бога.

Зв’язав я Моха, пішов до Агнешки. Розв’язав її, втер кров із губів розбитих.

— Іване Карповичу! — Вона обійняла мене і заплакала. Тремтіла вся зі страху, дитина дитиною.

— Тихо, тихо, тихо. — Гладив її по голові. Пережила вона страшне. — Все буде добре, не плач.

Посидів із нею, аж поки виплакалася.

— Я, мабуть, негарна? — спитала згодом. Почала обличчя втирати. — Негарна?

— Гарна, Агнешко, гарна, не хвилюйся.

Пішов я до компаньйонів, які зв’язані на землі лежали і вже сіпатися почали. Зрізав мотузки. Підхопилися, добряче побиті босяками.

— Іване Карповичу, дякуємо! — Ілля сіпнувся обійматися, аж милицю кинув. — Як ви здогадалися, що розбійники на нас напали?

— Та здогадався.

— Врятували ви нас, Іване Карповичу, врятували! — Це Отто підбіг, руку тиснув.

— Я вже з життям попрощався! — Підбіг і Борис.

— А я думав — ну як же так! Скільки ми про ті скарби мріяли, тільки здобули, а тут помирати! Хіба не жах! — Це Кшиштоф підійшов.

— Ми вам дуже вдячні, Іване Карповичу, — урочисто сказав Ілля. — Заплатимо вам велику премію за цю неоціненну допомогу! Слава Івану Карповичу!

Підхопили мене і почали підкидати на руках. Навіть Ілля одною приєднався. Аж шаленіли від радості, що і живі залишилися, і скарби вберегли.

— Досить! Досить! Досить! — сказав я. Поставили мене на землю.

— А де той гад? — спитав Борис. — Утік!

І тут усі побачили, що Лісімаха немає.

— Лови його! — закричав Ілля і застрибав на милицях.

Побігли хлопці. Я приніс Агнешці води. Вже не плакала дівчина, вмилася. Потім обійняла мене і поцілувала.

— Наше кохання нас урятувало, так, Іване Карповичу? Так?

— Врятував більше браунінг, пані Агнешко. — Руки її прибрав. Почув крики. Наче вбивали когось. — Це ще що?

Побіг за табір і побачив, як четверо компаньйонів оточили Лісімаха та гамселили його ногами, а Ілля милицями. Не просто били, а вбивали. Той уже й не кричав, а тільки стогнав.

— Ви що робите, припиніть! — крикнув компаньйонам. А вони й уваги не звернули, далі били. — Та чи показилися ви! Стійте!

Довелося кинутися, відштовхнути їх від бідолахи.

— Він нас злодіям здав! Бандитів привів! Які б нас убили! Він заслуговує на смерть! — Дуже збуджені були, кричали, хотіли знову на Лісімаха кинутися.

— Та стійте ви! — крикнув і зацідив Кшиштофу, який перший копнув Лісімаха. Аж покотився.

— Чому ви його захищаєте? — закричав Отто.

— Тому, що не можна ось так людей убивати!

— Та ви тільки-но он скількох босяків застрелили! — крикнув Борис.

— Застрелив, бо захищався! А від Лісімаха вам зараз жодної небезпеки немає!

— Він утекти хотів! — зауважив Ілля.

— Він — вільна людина, куди хоче, туди й піде!

— Він нас знову здати хоче! — Це вже Кшиштоф підхопився.

— Кому?

— Владі! — крикнув Кшиштоф, і замовкли всі. Наче він зайве щось сказав.

— Владі? — перепитав я. Не відповіли компаньйони. — А хіба ви не з відома влади все робите?

Дивився на них, компаньйони ноги свої босі (бо ж бандити чоботи забрали) роздивлялися.

— Ну добре, — кивнув Ілля. — Брехати вам, Іване Карповичу, марно. Спробували ми вас обдурити, щоб поїхали ви й не заважали, та ледь самі себе не обдурили, бо без вас зарізали б нас, наче баранів. То скажу так, як є. Не хочемо ми з державою ділитися скарбами. Збираємося забрати все собі. І це буде по справедливості, бо ми самі експедицію готували, гроші вкладали, життям ризикували, все самотужки робили. А що держава? Тільки хабарі чиновники брали — і все. То чому ми зобов’язані ділитися? Так справи не робляться — одні вкладають гроші, ризикують, а інші тільки прибутки отримують. Неправильно це.

— До того ж до держави скарби й не дійдуть. Усе золото, яке ми здамо, розкрадуть чиновники, свої кишені наб’ють, тут уже можете не сумніватися, — запевнив Борис.

— Чому ми мусимо віддавати наше, добуте потом та кров’ю золото, якимось чиновникам? — спитав Отто.

— Цей покидьок, — Кшиштоф кивнув на непритомного Лісімаха, — зрозумів, що ми не дамо йому частку, і хотів продати нас чиновникам. Ми мусили його зупинити.

— І ви готові вбити його? — спитав я.

— Він збирався нас убити, привів злодіїв, які мусили нас зарізати! Що нам іще залишається, Іване Карповичу, окрім як убити його? Що? — спитав Ілля.

— Не вбивати, — сказав я і присів над побитим ученим. Він дихав, скривавлений і непритомний. Компаньйони махнули руками й повернулися до табору. До мене вибігла Агнешка.

— Господи, що з ним?

— Принесіть води.

Дівчина збігала в табір, принесла кружку, вирячилася на скривавленого бідолаху.

— Не дивися! Мала ти ще на такий жах дивитися! Біжи до хлопців. Я наказую! — Довелося гримнути, щоб вона пішла.

Лісімах розплющив очі. Точніше, одне око, бо друге дуже запухло. Застогнав.

— Я що, живий?

— Спльовуй кров і зуби, щоб не захлинувся, давай!

Він спльовував.

— То я живий? — перепитав Лісімах. — Чи вони і вас убили?

— Живий.

— Тікайте, Іване Карповичу, — прошепотів він. Я здивовано подивився. — Тікайте. Залиште мене, все одно мені не жити. А ви спробуйте втекти, бо вони не залишать вас живим.

— Ти мариш, чи що?

— Їм не потрібні свідки. До того ж такі свідки, як ви. Я знав, що вони спробують убити мене, але я розраховував їх випередити. Я привів злодіїв. Але це виявилося дурістю, бо босяки обдурили мене. І я ж читав у вас, Іване Карповичу, що ніколи не треба мати справ зі злодіями. Читав! Але подумав, що я хитріший, що зможу обдурити! Приготував десять пляшок горілки зі снодійним. Думав, що злодії накинуться на неї й поснуть, а я втечу. Але їх цікавило лише золото. Так, як і всіх. Тікайте, Іване Карповичу, тікайте.

Він захрипів.

— Я відвезу вас до лікарні. Є запряжений віз, за півгодини вже будемо на місці. Вас сильно побили, але ви житимете.

— Ні, Іване Карповичу. Вас не відпустять. Воно вас не відпустить.

— Воно?

— Золото. — Він хрипко засміявся. — Воно не відпускає, воно всіх убиває. Я знав про це, але воно засліплює і задурює, я вірив, що зможу бути сильнішим за нього. Тепер воно вбило мене і вб’є вас. Тікайте, Іване Карповичу. Залиште мене і тікайте, врятуйтеся і напишіть історію про цей клятий метал, напишіть!

— Усе буде добре, зараз я приїду возом. — Побіг до табору. Там компаньйони стояли над скарбами. Я взявся за віжки. — Вивантажуйте ящики, нам потрібен віз.

— Для чого, Іване Карповичу? — спитав Ілля.

— Відвезу Лісімаха до лікарні. Якщо не надати йому допомоги, він помре. Мені потрібен віз. — Я почув позаду знайомі звуки. Зведені курки кольтів. Озирнувся і побачив застиглі очі чотирьох дул.

— Руки вгору, Іване Карповичу, — сказав Ілля, що спирався на одну милицю.

— Що? — я був здивований, не чекав.

— Я розумію, що це дурість — починати конфлікт із найкращим сищиком імперії, — але в нас немає іншого виходу. — Ілля знизав плечима. — Будь ласка, не намагайтеся чинити опір, бо ми змушені будемо вас убити.

— Та який там опір, у нього набої закінчилися! — Кшиштоф побіг до мене.

— Стій! Не наближайся до нього! Не наближайся! — закричав Ілля. Компаньйони здивовано подивилися на нього. — Іван Карпович — дуже небезпечна людина, яку краще тримати на відстані. Інакше він зможе скористатися будь-якою вашою помилкою. Іване Карповичу, будь ласка, станьте на коліна і заведіть руки за голову.

Ілля цілився в мене з кольта, інші компаньйони теж.

— Вашому товаришу необхідна допомога. Він загине!

— Він нам не товариш — він клятий зрадник! — сказав Отто.

— Іване Карповичу, зробіть те, що ми від вас вимагаємо. Не сперечайтеся, — попросив Борис.

— І що далі? — спитав я. — Що? Ви ж розумієте, що вам доведеться вбите мене? А це призведе до скандалу, до грандіозного скандалу, якого ви так боїтеся!

— Жодних скандалів, Іване Карповичу, жодних. — Ілля посміхнувся. — У нас є договір, згідно з яким ви охороняєте нас, поки не прийде телеграма з Одеси. Є і телеграма.

— Що?

— Бачу, ви здивовані. Це добре. Я дуже гордий, що зміг здивувати найкращого сищика імперії. — Ілля виглядав щасливим. Лівою рукою спирався на милицю, а правою тримав кольт. — Я заплатив людині на пошті, й звістка про телеграму надійшла мені. Отже, маємо договір і телеграму. Все це засвідчить, що ви покинули нас і поїхали в якихось своїх справах до Одеси. А що вже там із вами трапилося, цього ми не знаємо. Така буде наша лінія захисту. Повірте, досить переконлива. Ставайте на коліна, Іване Карповичу, руки за голову, і навіть не думайте робити різких рухів. Так буде краще для всіх.

— Ви зробили помилку, Ілля. — Я посміхнувся.

— Яку? — Він занервував. — А, це ви хочете мене обдурити, змусити сумніватися і нервувати! Не вийде!

— Ви ж самі тільки-но сказали, що все підготували до вбивства. І що мені немає сенсу сподіватися на вашу милість. То чому б це я зараз виконував ваші накази? Що мені втрачати?

— Ми застрелимо вас! — Вони навели на мене кольти.

— Давайте. І так уже пролунало багацько пострілів, цілий залп неодмінно приверне увагу до того, що відбувається біля паралатівської могили! — Я намагався розхитати їх. Але все пішло не так, як я очікував.

— Припиніть! Що ви робите? Опустіть зброю! — закричала пані Агнешка. Підбігла до мене, стала попереду, наче намагалася прикрити від кольтів.

— Агнешко, відійди від нього! — крикнув її брат.

— Пані Агнешко, відійдіть! — наказав Ілля.

— Ні! Не відійду! Чому ви наставили зброю на Івана Карповича? Він урятував нас! Ви що, забули? — спитала вона дзвінким від хвилювання голосом. Я скривився. Це дівча, хоробре та віддане, в’язало мене по руках і ногах гірше мотузок. Бо сам би я міг ризикувати, але з нею — ні. — Опустіть зброю! Опустіть!

— Агнешко, Іван Карпович справді врятував нас. Але тепер може погубити. Ми змушені знешкодити його. Але ми не збираємося завдавати йому шкоди, — запевнив Ілля.

— Вони просто вб’ють мене, — сказав я.

— Що? Ні! Ні! Хлопчики, що з вами сталося? Це ж Іван Карпович Підіпригора, про якого я вам стільки розповідала! Найкращий сищик імперії! Герой та богатир! Приберіть зброю, перепросіть, скажіть, що помилилися! Це ж таки була помилка! — Вона дивилася на компаньйонів, а ті стояли, бліді.

— Бачу, ми зайшли у безвихідь. Пропоную вчинити так. Зараз я заберу Лісімаха і відвезу його до лікарні. Потім поїду до Одеси. Якщо ви кажете, що телеграма звідти прийшла, мене чекають там справи. На цьому я забуду про ваше існування, робіть що хочете зі своїми скарбами.

— Я поїду з вами, Іване Карповичу! Дозвольте я буду вашою помічницею! Секретарем! У мене красивий почерк, і я вмію друкувати на машинці! Я буду записувати ваші пригоди! Добре, Іване Карповичу? — Агнешка дивилася на мене, я ж дивився на компаньйонів. Вирази облич у них були невтішні. Вони дивилися один на одного, а потім дружньо захитали головами.

— Ні, Іване Карповичу. Я б дуже хотів завершити справу з вами миром, але ми розуміємо, що це неможливо, — сказав Ілля. Його товариші закивали. — Станьте на коліна і заведіть руки за голову.

— Що ви робите? Ні, ні! — закричала Агнешка і притиснулася спиною до мене. Наче хотіла захистити мене від куль. Я обережно відсунув її.

— Пані Агнешко, будь ласка, відійдіть. Зараз бути поруч зі мною небезпечно.

— Я не боюся! Я нічого не боюся! Я готова померти за вас, Іване Карповичу, готова! — закричала вона. Здається, говорила щиро, а я тільки зітхнув. Тепер мусив відповідати ще й за це дитя.

— Агнешко, заспокойся. — Погладив її по голові. — Сьогодні був важкий день, ти виснажилася, я теж. Ми просто розмовляємо, і ніхто не збирається стріляти. Так?

— Так, — кивнув Ілля.

— Тому не бійся, а принеси мені води, бо горлянка вже пересохла, — попросив я і показав, щоб хлопці опустили кольти. Ілля опустив свій, його товариші теж. Агнешка зраділа, коли побачила. — Будь ласка, кухоль води.

— Добре, зараз. — Вона побігла. Я став на коліна і заклав руки на потилицю. Компаньйони обережно наблизилися, зв’язали руки і обшукали.

— Зніміть чоботи. У чоботах Івана Карповича можуть бути різні несподіванки, — наказав Ілля. Тут повернулася Агнешка з водою, почала кричати, до неї кинувся брат і силоміць відвів геть. Дівчина кричала, виривалася, але нічого не могла зробити. — А я думав, що всі історії, як ви захищаєте жінок, — вигадки. Та бачу, що ні, правда. Ви ж зараз рятували її, а не себе! Дива. Піднімайтеся.

Мене відвели до воза зі скарбами, посадили поруч.

— Що ж, треба кидати жереб, — сказав Ілля.

— Може, поїдемо всі разом? — спитав Борис.

— Ми не можемо залишити табір, бо це викличе підозри, — сказав Ілля. — Робимо, як планували. Кидаємо жереб. Кому випаде — відвезе ящики і сховає в тому місці, про яке ми знаємо. Потім повернеться. Ми переночуємо, ще трохи покопаємося в могилі й скажемо, що експедиція закінчилася провалом, золото вкрали раніше. Доведеться зробити нещасний випадок для Лісімаха, наче його завалило землею. Викличемо поліцію, будемо розгубленими. І вони повірять.

— Ілля, ми не хочемо залишати скарби. А раптом вони зникнуть? — сказав Отто.

— Як це зникнуть? Ми знайшли добре місце, де їх можна буде надійно сховати. Нікуди вони не зникнуть!

— А що як той, хто поїде, не витримає спокуси? — спитав Кшиштоф, який уже повернувся. Без сестри. Чутно було плач Агнешки, здається, брат зв’язав її.

— Хлопці! — роздратувався Ілля. — Ми складали цей план разом! Обговорювали його багато разів! Дотепер строго дотримувалися його, і це принесло нам успіх. Треба й далі діяти за планом! Чи ви хочете, щоб усе покотилося шкереберть?

Ілля гнівно дивився, інші компаньйони мовчали.

— Хлопці, цей план приніс нам успіх і приноситиме його далі. Кидаємо жереб, і той, кому випаде, повезе скарби до схованки. А нам треба буде почекати добу. Завтра увечері ми заберемо золото, і в нас почнеться нове життя, про яке ми так багато мріяли! Згодні з цим, чи ні?

Компаньйони закивали.

— Що ж, тоді скористаємося картами. — Ілля дістав колоду. — Є охочі зрізати?

Усі три компаньйони вирішили зрізати.

— Що ж, тепер, як ми й домовлялися, я здаю по одній карті кожному. У кого буде найбільша, той і їде. Якщо найбільша карта буде у двох чи трьох, здаю ще по карті — і так поки не залишиться один. Правильно? — спитав Ілля. Всі кивнули. — Може, ще хтось хоче зрізати?

— Ні, роздавай, — відповів Отто. Всі дуже напружено дивилися за руками Іллі. Той поклав одну карту на долоню Борису, потім Кшиштофу, потім Отто, останню — собі.

— Дивимося.

У нього був король, у Бориса сімка, у Кшиштофа десятка, в Отто теж король.

— Чорт забирай! — зашипіли ті, кому не пощастило.

— Ще по карті, — сказав Отто. Він переможно усміхався, здається, відчував, що зараз йому пощастить. Ілля подав карту, наступну взяв сам.

— Дивимося.

У Отто знову виявився король. Він аж скрикнув, підстрибнув, показав усім. Але Ілля перевернув свою карту, і це був туз. Ілля зблід.

— Що? — Отто ошелешено дивився на туза. Ілля знизав плечима. — Як це? Що це за лайно! — Отто перейшов на крик.

— Заспокойся, — сказав Ілля.

— Я не хочу заспокоюватися! Звідки взявся туз? Звідки?

— Звідти ж, звідки твій другий король.

— Так не може бути! Так не буває!

— Ти бачив усе на власні очі. Всі бачили. Так? — спитав Ілля і подивився на інших компаньйонів. Ті не дуже охоче, але кивнули. — Слухай, це просто жереб того, хто поїде ховати скарб. Завтра ми його поділимо, потім будемо збиратися і згадувати про цю справу, яка зробила нас багатими. Ось і все.

Отто гнівно закрутив головою, тупнув, поклав руку на кобуру.

— Не треба цього, — тихо сказав Ілля.

— Заспокойся, Отто, ми все бачили, — втрутився Борис.

— Ілля поїде й за кілька годин повернеться, — запевнив Кшиштоф.

— А ви поки сховайте тіла босяків, — попросив Ілля. — І зарийте Лісімаха. Завтра викличемо поліцію, скажемо про нещасний випадок, що бідолаху привалило у могилі й ми зупиняємо роботи через цю трагедію.

Компаньйони кивнули.

— Тоді я поїхав. — Ілля заліз на віз. Намагався робити це спокійно, наче просто їде по воду. Віз рушив, компаньйони дивилися йому вслід.

— Треба сховати тіла,— сказав Борис. — Беріть лопати.

Вони відгородили ділянку загону, де стояли коні, й почали копати там. Видно було, що до важкої праці не звикли, швидко заморилися.

— Може, нам Івана Карповича задіяти? — спитав Борис.

— Не треба. Мені сестра розповідала про його пригоди, він кілька разів рятувався прямо з могил. Викопаємо, покладемо, засиплемо, так надійніше, — відповів Кшиштоф. Копали далі. Я засміявся. Настав час рятуватися. Компаньйони здивовано глянули на мене.

— А він же вас обдурив! — сказав я.

— Що ви верзете? — Борис скривився.

— Не слухайте його! Він небезпечний! — сказав Кшиштоф, а ось Отто подивився на мене зацікавлено.

— Обдурив, як дурників. Він же махлював.

— Ми бачили, як він роздавав карти, ми зрізали. Все було почесному! — запевнив Борис.

— У нього були мічені карти, — тихо пояснив я. — Розумієте, мічені! Як не зрізай, а він усе одно б виграв. Він обдурив вас.

Отто зі злістю увігнав лопату в землю.

— Я так і знав! — аж закричав він.

— Звідки ви це взяли? — спитав Борис.

— В Іллі була брошурка про картярські фокуси. Коли ми їздили рятувати доньку інженера Бойда, Ілля уважно її вивчав, робив виписки, робив вправи з картами. Я ще здивувався, бо досить незвичне захоплення для прикажчика. Ну, ось тепер второпав, для чого це було.

— Брошурка про фокуси! Я так і знав! — закричав Отто. Інші компаньйони розгублено дивилися один на одного.

— А ви знаєте, що Ілля виправив собі закордонний паспорт? — спитав я.

— Ця магометанська тварюка нас обдурила! — Отто вихопив кольт. — Поки ми тут будемо ховати трупи, він зникне з нашими скарбами! Поїде до Персії чи Індії, де ми його ніколи не знайдемо! Зміюка! Татарва! Я не віддам йому своє золото!

Отто побіг до коней. Борис і Кшиштоф вагалися лише мить, потім Кшиштоф підбіг до мене, наставив кольт.

— Звідки ви знаєте про паспорт? Брешете?

— Ілля сам похвалився. Сказав, що збирається налагодити постачання якихось деталей через Персію. І паспорт у нього зараз із собою, в таємній кишені під підкладкою жилета.

Коли брешеш, деталі додають переконливості.

— За ним! — закричав Борис.

Компаньйони побігли сідлати коней. Я почекав, поки помчали в степ. Підвівся. Ці хлопці були розумними й досвідченими, але золото пошило їх у дурні. Ноги в мене були зв’язані, довелося стрибати за межі табору, хотів подивитися, що там із Лісімахом. Думав, що він вже сконав. Але його не було. Он плями крові там, де він лежав, а його самого немає. Кудись утік. Можливо, не так уже й помирав, як показував. Я був радий, що він урятувався. Нехай тікає. Пострибав до табору. У наметі, який був їдальнею, знайшов ніж. Довго різав ним мотузку. Нарешті звільнив руки, потім ноги. Десь удалині почулися постріли. Багато. Я пішов до Агнешки. Вона, коли побачила мене, дуже зраділа. Розв’язав її.

— Пані Агнешко, нам зараз краще поїхати звідси, бо тут небезпечно.

— Де хлопці?

— Вони засліплені золотом і готові на все. Ходімо звідси, пані Агнешко.

— З вами хоч на край землі, Іване Карповичу. — Вона притулилися до мене і поцілувала. Вдалині ще раз пролунали постріли.

— Та ні, так далеко не треба, — запевнив я і вирвався з її обіймів. Швиденько запряг в один із возів коня. Знайшов свій браунінг, ми сіли й поїхали. Я хотів залишити пані Агнешку в Єлисаветграді й рушити до Одеси, де мене вже чекали.

Та не встигли ми проїхати й версти, як позаду почувся кінський тупіт. І коней було більше, ніж три. Тобто переслідували нас не компаньйони. Я озирнувся, спробував знайти місце, де б можна було сховатися, але навколо був плаский степ. Перезарядив браунінг. Хотів було залишити Агнешку на возі й спробувати зупинити переслідувачів, та потім побачив у світлі місяця, що їх кілька десятків і летять вони широким крилом від якого не втекти. Впізнав паралатівських мужиків. Спробував їх налякати пострілом у повітря, але не налякав. Мужики несподівано вихопили луки — справжні луки! — й вистрелили. Ціла хмар стріл полетіла в нас. Аби хотіли поцілити, поцілили б, але стріли пролетіли повз. Я кілька разів вистрелив, але переслідувачі навіть не думали відступати. Ще залп. Стріли вже свистіли зовсім поруч. Якби я був сам, я б спробував дати бій, але Агнешка... Її життям я ризикувати не схотів.

— Тпру-у-у-у! — Я зупинив віз і підняв руки.

— Що з нами буде, Іване Карповичу? — спитала Агнешка і притиснулася до мене.

— Не знаю.

— З вами мені нічого не страшно! — прошепотіла вона і поцілувала мене. Тут уже я розізлився, бо розумів, що схопили мене паралатівські мужики не для того, щоб автограф узяти. А дівчина своє торочила. — Кохання перемагає страх, Іване Карповичу!

— Тьху! — роздратовано сказав я. Тут уже й підскочили пастухи. — Дівчину відпустіть, — попросив їх, але вони не слухали, зв’язали і мене і її, кинули у віз і повезли кудись. Розмовляли між собою якоюсь дивною мовою, якої я не розумів.

Дивився, куди везуть, намагався зрозуміти, нащо схопили. З першим усе вирішилося швидко. Везли мене до табору під паралатівською могилою. Коли привезли, побачив я там тіла компаньйонів. Усіх чотирьох. Ілля й Кшиштоф мертві були, а Борис і Отто доходили, всі скривавлені. І поранили їх не паралатівські мужики, озброєні луками.

— Один одного перестріляли, дурні такі, — почув я голос Лісімаха. Він сидів на землі, теж зв’язаний. — Погналися за Іллею, бо думали, що той зі скарбами втече. Ілля почув погоню і став відстрілюватися. Поранив Отто, сам загинув, Борис із Кшиштофом залишилися, але кожен подумав, що може ж сам скарбами заволодіти. Ще постріли. Тепер Кшиштоф мертвий, а Борис доходить. Він мені й розповів, як воно було. Дурний фінал. Тьху!

— Це ти паралатівських привів? — спитав я.

— Та для чого їх вести? Вони самі тут за всім стежили.

— Нащо ж ти тікав?

— Сховатися хотів. Я ж бачив, що все до цього йде, що перестріляють один одного хлопці, а тут я вийду, і моє буде золото. Моє! Я його, Іване Карповичу, найбільше заслужив! Я про нього здогадався, я розкопками керував! Мені воно належить, по праву мені! — Аж заплакав він.

— Хто такі ці паралатівські? — спитав.

— Скіфи, — тихо відповів Лісімах.

— Хто?

— Скіфи. Залишки давнього народу, які дивом тут збереглися.

— То що це, їх поховання?

— Їхніх далеких предків. Могутніх і багатих, які володіли всім степом між Дунаєм та Волгою. А тепер скіфів залишилося мало, оце лише одне село, Паралатівка. Але звичаї вони свої зберегли, і мову зберегли, і рільництво так само зневажають, як і предки. Вершники чудові, лучники вправні, скотарі. Тисячі років минули з часів розквіту скіфської держави, а паралатівці залишилися такі самі. Не знаю, яким дивом їм це вдалося, бо ж степ — місце неспокійне та мінливе. Але якось пережили всі хвилі нападників. Тримаються могили, де поховані царі зі скарбами. Вважають, що поки цілою буде могила царська, доти і скіфський рід існуватиме. Тому й охороняють її. Володар Паралатівки князь Колоксаєв — царського скіфського роду. Служив при дворі, такий вплив мав, що ніхто б і не подумав могилу розкопувати. Але ж ось арештували його, і подумав я, що це слушна нагода до золота добратися. До шести пудів золота! Шести, Іване Карповичу, пудів! Можете уявити, скільки це?

— Не можу уявити, чого ви сюди полізли, якщо знали про цих скіфів.

— Поліз, бо обдурити думав. Блискучий же план був! Спочатку задіяв компаньйонів, аби допомогли золото знайти. Далі злодії мусили компаньйонів прибрати, отримати гроші й горілку, перепитися і заснути. Я б багаття розпалив, патефон увімкнув би, наче свято в таборі. А сам би сів на віз із бочкою, яким воду возили, і поїхав би до джерела. Разом би зі скарбами поїхав. А потім чкурнув би куди подалі із золотом, із моїм золотом! Заслужив я! Ну чому, чому не далося мені золото, чому? — Аж закричав він і заплакав.

— Господи, далося вам те золото, — скривився я. Лісімах плакати припинив, вирячився на мене.

— Зачекайте, а куди ви поїхали з табору? — спитав він.

— У Єлисаветград.

— А скарби? Золото ж як?

— На нього й без мене охочих достатньо було.

— Ви що, скарби залишили? Ви плюнули на золото?

— Плюнув і розтер.

— Не можна так, Іване Карповичу, не можна! Золото поважати треба, любити треба! Та хіба ж можна ось так із золотом! Воно помститься вам! Воно непокірних не любить, воно...

— Ти краще скажи, для чого я паралатівським мужикам? Навіщо вони мене спіймали? Золото їхнє мені не треба, їхав я геть, чому завернули?

Лісімах замислився. Добряче побитий був, але наче й не помічав синців та забоїв.

— Я думаю, Іване Карповичу, що принесуть нас у жертву.

— Що? — здивувався я.

— Так, у жертву. Пам’ятаєте тіла, які ми в могилі знайшли? То ж теж жертва була. Тих, хто могилу розрити хотів, золото вкрасти, принесли скіфи в жертву богам своїм.

— Але я могили не розривав і до золота не торкався.

— Не торкалися, — кивнув Лісімах. — І дивно, бо як людина перед золотом встояти може? А раптом це скіфам і сподобалося?

— Що саме?

— Міць духу вашого, Іване Карповичу. Що ви перед спокусою золота встояли.

— І навіщо мене хапати?

— Щоб у жертву принести богам.

— Зачекай, у жертву ж приносять злодіїв, які золото вкрасти хотіли. Я — не хотів, — нагадав Лісімаху.

— Богам приносять у жертву найкраще, що є. Який сенс із того непотребу, який перебив один одного, засліплений скарбами? А от ви, Іване Карповичу, — майже свята людина, бо виявилися сильнішим за золото, не про скарби думали, а про те, як дівчину врятувати. Цінний ви подарунок, найкраща жертва для богів, тому і схопили вас.

— А дівчина?

— І дівчина так само золоту не піддалася, теж жертва чудова.

— І як же нас уб’ють?

— Кинуть зв’язаними у верхню камеру, що в могилі. Поруч покладуть усіх убитих, і злодіїв, і компаньйонів, усіх. Це буде почет ваш, Іване Карповичу, на тому світі, де чекатимуть вас скіфські царі. З вами поховають коней, щоб було на чому їздити, коли опинитеся на небесних пасовиськах. І луки покладуть, бо хіба може воїн бути без вірного лука з сагайдаком стріл? Іще вам дадуть їжі, бо подорож до того світу триває певний час.

— Нас живими кинуть у яму?

— Живими. Тільки це ненадовго. Ну, помучитися встигнете, коли повітря бракуватиме, а потім помрете, і вирушить душа ваша у подорож потойбічну.

— А з тобою що буде?

— Приріжуть мене. Бо хто я — простий раб золота, заради нього на все здатний. Хотів я, Іване Карповичу розбагатіти, хотів у золоті купатися, а натомість купатимуся в землі сирій. Не пощастило! — сказав Лісімах розчаровано і засумував. А потім підхопився і пострибав у степ.

— Куди ти? — спитав пошепки я, бо це ж було божевілля.

— Не хочу, щоб мені перерізали горлянку, наче барану!

Стрибок, іще один, іще. Його втечу швидко помітили. Мужики паралатівські зареготали, потім послали двох підлітків із луками. Ті і наближатися не стали, з відстані розстріляли бідолаху. Вони добре стріляли і мали потужні луки, стріли яких пробили вченого наскрізь. Він упав, збитий з ніг, і невдовзі сконав. Підлітки підбігли, висмикнули стріли й потягли тіло за ноги до кургану. Навколо почалася метушня. Пастухи, чи скіфи, як їх називав Лісімах, розібрали весь табір. Усе, що могли, повантажили на вози, а що залишилося, спалили. Скарби у ящиках потягли на могилу. Невдовзі приїхало кілька возів із товстими дошками. Їх теж понесли нагору, де невдовзі загупали молотки й сокири. Щось там будувалося, а що саме — не видно було. Потім потягли тіла загиблих. Поранені компаньйони вже померли. За тілами повели на гору і нас з Агнешкою, в якої за спиною так і висіла шкіряна торбинка з моїми туркестанськими пригодами. Там посадили біля купи землі, а самі сіли вечеряти. Невдовзі приїхав управитель Арпоксаєв. Підійшов до мене, вклонився.

— Велика честь бути знайомим із такою людиною.

— Обставини знайомства мене не тішать. — Я кивнув на зв’язані руки.

— Ми піклуємося про своїх богів і дбаємо про те, щоб принести їм прекрасну жертву. А тут сам найкращий сищик імперії, який до того ж виявився вільним від спокуси золотом!

— Дівчину відпустіть. Вона ще зовсім дитя.

— Не можемо, бо дбаємо, щоб не залишати свідків. До того ж богам подобаються ось такі чисті та невинні жертви, як вона. — Арпоксаєв чомусь нервово засміявся і подивився на Агнешку, яка злякалася його погляду. — Чисте дитя, невинна душа у квітучому жіночому тілі.

Він було посунувся до дівчини, але потім зупинився. Закрутив головою, покахикав.

— Що ж, Іване Карповичу, готуйтеся до смерті. Запевняю, що ховатимуть вас, наче царя. Великий почет слуг і воїнів супроводжуватиме вас. Лука зі стрілами ми вирішили вам не давати, бо ви ж не нашого гордого племені, а якийсь мужик із мерзенних земледерів. Але й без лука ми справимо вам багаті проводи. Хліб, вуджене м’ясо, сир, глеки з вином! Троє бойових коней і ця красуня! Та вашій подорожі в потойбічний світ неможливо не заздрити! — Арпоксаєв засміявся. Не міг відірвати погляду від Агнешки. Так і їв її очима. Потім закрутив головою. — Ну, добре, останнє прохання. Я візьму у вас трохи волосся. Обіцяв синові, він ваш великий поціновувач, читає всі оповідання.

— Ви ж розумієте, що мене шукатимуть?

— Та будь ласка. Ми ж нічого не знаємо. Приїхали якісь, трохи порили, потім поїхали. Іван Карпович? Не знаємо ні про якого Івана Карповича. Спитайте в Єлисаветграді, звідти люди приїздили. Степ, Іване Карповичу, будь-кого прийме, та так, що жодних слідів не знайдеш. Це вже повірте. — Він підійшов до мене зі спини і обережно зрізав жмуток волосся. — Дякую, Іване Карповичу. А зараз змушений відбути до Паралатівки. Після жертвопринесення за нашими звичаями відбувається великий бенкет Ми обов’язково пом’янемо вас, Іване Карповичу. Вся Паралатівка буде пити вино за ваше щасливе життя на тому світі, Іване Карповичу!

Агнешка заплакала.

— Відпустіть його, відпустіть! Убийте краще мене, мене! А його відпустіть! Івана Карповича не можна вбивати, бо він — герой!

— Іване Карповичу, та ви справді герой, якщо змогли так закохати цю прекрасну дівчину! Заздрю вам! І співчуваю. Бо як же прикро буде помирати вам у такому бентежному товаристві!

— Відпустіть! Прошу вас, відпустіть його! — плакала Агнешка.

— Не можу. Іван Карпович, як ви влучно підмітили, — справжній герой, і тільки герой може стати гідним товариством нашим великим царям, — сказав Арпоксаєв. — Бувайте.

Він пішов. Я спробував заспокоїти Агнешку, сам смикав руками, але мотузки були міцні. Паралатівські мужики почали опускати ящики зі скарбами до нижніх камер. Потім засипали їх землею й камінням. Трамбували. Виклали з дощок верхню камеру, куди спочатку спустили тіла. Потім забили трьох коней, сточили з них кров, яку пили зі срібних келихів. Коней теж опустили до камери, а потім уже й нас з Агнешкою. Дівчина, коли побачила кров, скрикнула і знепритомніла. Дуже вже любила коней. Зверху щільно поклали товсті дошки, що мусили стати кришкою нашої труни. Ми опинилися у суцільній темряві. Застукали молотки, вбиваючи довгі цвяхи. Далі чутно стало, як сиплеться зверху на дошки земля. Нас ховали.

— Ми загинемо, Іване Карповичу? — спитала Агнешка, опритомнівши. Я промовчав, бо що тут було казати. — Але мені не страшно, Іване Карповичу. З вами мені нічого не страшно!

Вона підсунулася до мене, почала тикатися обличчям, потім знайшла губи і поцілувала. Ми лежали в камері заввишки в метр, забитій тілами людей і коней. Зв’язані по руках та ногах. За деякий час повітря закінчиться, і ми почнемо задихатися.

— Іване Карповичу, поєднаймося у коханні, — прошепотіла Агнешка. — Візьміть мою цноту, яку я берегла для вас. Кохання перемагає смерть, тож будемо кохатися й не думатимемо про темряву попереду!

Тут уже я не витримав.

— Господи, дівчинко, звідки ти всього цього набралася! — аж закричав. — Я тобі в батьки годжуся!

— Для кохання немає жодних перешкод! — закричала вона, я хотів щось відповісти, а потім зрозумів, що вона ж іще дитя. Дивно сперечатися з дитиною всерйоз.

— Іване Карповичу, я розумію, ваше серце скам’яніло від незліченних бід і образ, які випали на вашу долю. Але не стримуйте його, дайте йому розтанути у вогні кохання, пориньте у пристрасть, не дайте холодному розуму знищити квітку наших почуттів! Кохайте мене, Іване Карповичу, візьміть мене, Іване Карповичу, з’єднайтеся зі мною, Іване Карповичу! Було двоє, а стало одне — чарівна квітка кохання, — шепотіла вона, і я остаточно переконався, що Агнешка божевільна. Вона вигадувала щось і починала в це вірити, вона не хотіла бачити нічого такого, що б суперечило її вигадці. — Ваню, Ванюшо, Ванечко!

Вона притискалася до мене, стогнала, намагалася вкусити гострими зубками, але найгірше було, що тіло моє починало виходити з-під контролю розуму, відгукувалося на ці невмілі пестощі, і я відчував, що стою над прірвою, куди можу впасти.

— Ванюшо, Ванюшо, Ванюшо, візьми мене! Зі мною твоя книжка! Я підкладу її під голову, а ти візьмеш мене!

— Зачекай, зачекай! Я візьму, візьму, тільки мені треба звільнити руки. Я хочу обіймати тебе, притискати до себе, м’яти тебе! Розумієш?

— Так, розумію!

— Відсунься трохи, мені треба звільнити руки.

Це подіяло, вона відсунулася. Почала говорити про свої почуття. Господи, бідне дівча, чого тільки вона не навигадувала! Вона вже бачила в найдрібніших подробицях наше весілля, вже знала, які візитні картки собі замовить, уже розпланувала наше подальше життя, як допомагатиме мені писати й розслідувати, як народить мені четверо дітей, двох хлопчиків і двох дівчат, як...

Поки вона розповідала, я поплазував до тіл і спробував їх обшукати. З руками, зв’язаними за спиною, це було непросто. Я сподівався, що в бандитів чи в компаньйонів залишилося щось гостре. Ніж або хоч якесь лезо. Лазив скривавленими тілами, нишпорив по кишенях, залізав у взуття.

— Ванюшо, я так кохаю тебе! — Вона не питала про мої почуття, вона була впевнена у відповіді. — Два роки тому ми з подругами ворожили на картах про женихів. І мені випав чирвовий король. Я одразу зрозуміла, що мене покохає старший чоловік. Мені подобаються дорослі чоловіки. Я почала уявляти, яким би він міг бути. А потім випадково побачила журнал із твоїм портретом. І одразу, одразу зрозуміла, що це ви, Іване Карповичу, ви — мій коханий, єдиний і неповторний, на все життя! Я тоді аж розплакалася, почала читати ваші історії, і що більше читала, то більше переконувалася, що не помилилася. Ми створені одне для одного, Іване Карповичу. Так, як я, вас не кохатиме ніхто! Я буду для вас всім! І вірною подругою і пристрасною коханкою і надійною помічницею! Так, знаю, у вас було багато жінок, але зі мною ви забудете про них, поринете у світ небувалих відчуттів! Як же я вас кохаю, Іване Карповичу, мій Ваню!

Вона говорила і говорила, а я лазив по тілах, наче червак якийсь. В одного з бандитів знайшов фляжку зі спиртним, у когось із компаньйонів, їх у темряві важко було розрізнити, — якийсь нотатник. Ще два гребінці, табакерка, кілька цукерок і окуляри у футлярі. Все. Агнешка продовжувала говорити про наше кохання, а я всівся подумати, що ж робити. Спробувати розбити скло окулярів і ним перерізати мотузку? Навряд чи вдасться. Ця робота затягнеться на багато годин, яких у нас не було. Я помацав табакерку. Якби були гострі краї, можна було б спробувати перетирати мотузку нею, але краї були гладкі.

— Ваню, іди до мене! Обійми мене, Ваню! Зустріньмо смерть разом! Я не боюся помирати, бо я зустріла тебе! Моє кохання на все життя! Господь послав тебе, і ми зустрілися! Ваню! Як же я тільки кохаю тебе! Мій Ваню, мій дорогий, мій любий! Ванюшо!

Вона говорила і говорила, плакала, знову говорила, а мені вити хотілося, бо я сидів під землею і мав померти, хоча вмирати не збирався. Хотів крикнути на пані Агнешку, примусити замовкнути, але не міг кричати на жінку. Далі поліз борсатися в тілах. Ну мусило ж бути хоч щось, що дозволить перерізати мотузку і бодай спробувати врятуватися! Так, угорі товсті дошки, прибиті великими цвяхами, а над ними кілька метрів землі. Навіть із вільними руками я можу не вибратися, але краще здиратиму шкіру об землю, аніж сидітиму тут і потроху задихатимуся, наче риба, викинута на берег.

Я знову і знову перевіряв тіла загиблих, але нічого гострого в них не було. Зовсім. Агнешка все кликала мене до себе, пропонувала кохатися, поки ми ще живі. Та несподівано я наче почув якийсь шум згори.

— Агнешко, тихо! — прошепотів я.

— Що? Що таке, Ваню? Іди до мене, благаю! Я кохаю тебе, я...

— Помовч, благаю!

— Ваню, не бійся смерті! Це величезне щастя — померти у коханні, це...

— Замовкни, якщо кохаєш мене! — прошепотів я, і це подіяло. Агнешка замовкла. Я прислухався. Так, точно, наче якісь глухі, ледь чутні удари вгорі. Що б це могло бути? Може, паралатівські мужики влаштували якісь танці на кургані? Та ні, навряд чи, на могилах же не танцюють. Тоді що?

— Ваню, я задихаюся, йди до мене, мій коханий! — прошепотіла Агнешка. І тут я сам відчув нестачу повітря. Дихати доводилося частіше. — Ваню, я...

— Мила Агнешко, я б так хотів обійняти тебе, але руки мої зв’язані, і я не знайшов, чим їх можна звільнити. Але я дещо згадав. Не знаю, як попросити тебе про це.

— Проси що хочеш, Ваню! Ми ж кохаємо одне одного, між нами не мусить бути таємниць чи недоречностей!

— Агнешко! В тебе ж такі гострі та красиві зуби. Може, ти спробуєш перегризти мотузку на моїх руках, щоб я зміг тебе обняти, як належить коханим?

— Звісно, Ваню, я залюбки! Іди до мене!

Ходити в камері не виходило, бо дуже вже низько було, доводилося плазувати. Я повернувся спиною до Агнешки, вона схопила мотузку й почала гризти. Я не вірив, що вона зможе, просто мені треба було, щоб вона мовчала. Щоб ті, хто копає згори, не чули наших голосів. А в тому, що хтось копає до нас яму, я не сумнівався.

— Агнешко, та не цілуйте мені руки, а гризіть мотузку!

— Ваню, я ж вас так кохаю! — Здається вона плакала. Узялася гризти далі. Мені було соромно перед нею, але я заспокоював себе тим, що спробую врятувати її й відплачу за всі незручності.

Я намагався стишити подих. Після видихання рахував до десяти, й тільки потім знову набирав повітря. Небагато, не повні легені. Мусив заощаджувати, щоб дочекатися тих людей, які лізли до нас. Я зовсім не був переконаний, що ці люди мали добрі наміри. Не забував, що внизу багато золота, яке могло привабити негідників. І для них ми з Агнешкою були б зайвими свідками, яких слід було вбити. Інша справа, що ми могли б удати мертвих, аби злодії не звернули на нас уваги, а почали копати далі, до золота.

— Вона не піддається, не піддається, Ваню! — прошепотіла Агнешка. — І я задихаюся.

Я смикнув руками, але мотузка була міцна. Жодних шансів. Я скривився. Потім попросив Господа: якщо вже сам загину, нехай врятується це безневинне дитя, яке задурило собі голову всілякими романтичними мріями.

— Усе, не гризи мотузку, лежи тихо й намагайся рідше дихати.

— Я кохаю тебе, Ваню!

— Я знаю, мила.

— Іди до мене!

— Ми залишимося разом назавжди. Але поки що давай помолимося.

Вона почала шепотіти молитви, здається, польською. Я ж прислухався і думав. Так, копачі потроху наближалися до нас. Якщо вони не зупиняться, нам мусить вистачити повітря, щоб дочекатися їх. Навряд чи ми їм потрібні, вони полізуть далі, по золото, від якого тут усі божеволіли. Нам треба буде сховатися і спробувати якось урятуватися. Головне, щоб нас не помітили, бо всі ці мисливці за золотом дуже вже не люблять свідків. Завмерти й не рухатися. А потім спробувати вислизнути і втекти. Якось так.

Я нахилився до Агнешки.

— Слухай сюди, кохана. Мені тільки-но було видіння. Янгол зі срібними крилами сказав, що ми врятуємося, якщо ти...

— Що, що — якщо я, Ваню? Я готова на все, кажи!

— Якщо ти даси обітницю мовчання і не промовиш жодного слова, аж поки ми не опинимося в Єлисаветграді. Ти зможеш це зробити?

— Так, звісно!

— Обіцяй мовчати і виконувати те, що я скажу.

— Обіцяю. Присягаюся. Заради нас, заради нашого кохання, я мовчатиму!

— Ані слова! Ані слова! Що б не відбувалося! — прошепотів. Вона палко поцілувала мене. — Лізь, сховайся за конем і лежи там. Ані слова!

Вона полізла, куди я сказав. Я ж сховався серед тіл. Далі треба було чекати і сподіватися, що повітря вистачить. Копачі поступово наближалися. Думав, хто це може бути. Хто б це не був, але він обрав зручний момент, бо ж скіфи зараз святкують жертвопринесення своїм царям, та й хто б міг подумати про пограбування могили одразу після її відновлення! Я лежав, намагався дихати повільно і чекав. Почало трохи паморочитися. Нічого, ось зараз грабіжники проб’ють стелю цієї камери, піде повітря. Потім вони почнуть рити далі, а в мене з Агнешкою може з’явитися шанс утекти.

Я посміхнувся, а потім подумав: щось не те. Щоб докопатися до скарбів, потрібні десятки копачів. Навіть коли доводилося закопувати, тут працювало близько сотні скіфів. Щоб відкопати скарби, потрібно не менше. Принаймні щоб зробити це за ніч. Але не чутно було, що копачів багато. Здається, працювали дві лопати. Вони й за тиждень не дориються. То на що розраховують грабіжники? Я не знав, але щось тут було не так. Раптом одна з лопат ударила по дошці. Копачі були вже поруч.

— Дошка, здається! — почув я голос. Говорили російською.

— Зірвіть її і ще одну. Ось вам ломи! — Це був голос Арпоксаєва, управителя з Паралатівки! Що він тут забув?

— Страшно лізти в могилу, — сказав хтось, мабуть, копач, і постукав лопатою.

— Що там страшного? — розізлився Арпоксаєв. — Там усі мертві. Живі лише один чоловік і дівка. Дівку витягнете, потім швиденько зариємо і поїдемо!

І тут я згадав його погляд. Як він дивився на Агнешку! Товстий кнур вирішив спробувати молодого тіла й задля цього поліз оскверняти могилу своїх царів! Ну негідник! Долинули удари. Дошку намагалися підчепити ломами.

— Ще відкопайте, бо так не вирвете! — наказав Арпоксаєв. І тут я згадав той напис кров’ю на стіні в камері, написаний кимось із попередніх жертв. Літера «А», потім «р», а потім було «п», «о», «к» і так далі! Арпоксаєв! То він убив попередніх бідолах! Як же я не здогадався!

Та пізно було бідкатися. Потрібен новий план. І швиденько. Бо копачі постукали лопатами й почали знову ламати дошку. Ось у темряву потрапив промінь світла. Здається, копачів було двоє, плюс Арпоксаєв. Забагато, як на одного, нехай і найкращого, сищика імперії зі зв’язаними руками. Дошка тріснула, вони її таки вивернули. Я заплющив очі, щоб не засліпило, і набрав повні груди повітря.

— Давайте швидше! — поспішав Арпоксаєв. — Дівка потрібна мені жива! Така гарненька!

— А вони точно не нападуть? — спитав копач. Із голосу було чутно, що він боїться.

— Ні, в них руки зв’язані! Лізь і витягни звідти дівку! Швидше! — крикнув Арпоксаєв.

— Зараз, зараз. — Один із копачів почав спускатися до нас у печеру. Я вже виліз з-за тіл і чекав. У мене не було іншого виходу, крім як напасти. Інакше вони б забрали Агнешку і зарили мене знов. Гірше вже не буде, мені не було чого втрачати. Щойно копач став на дно печери і присів із лампою, я вдарив його. Він дивився в мій бік і дістав підбором чобота в лоб. Зойкнув і завалився на спину непритомний. Лампа впала й розбилася, а гас, на щастя, не загорівся.

— Тимку, що з тобою? — крикнув другий копач. — На нього напали!

— Нема кому на нього нападати! — запевнив Арпоксаєв. — Просто знепритомнів, бо там повітря немає. Полізь, витягни його, а потім дівку. Хоч би не померла вона, така ж красуня! Лізь, чого дивишся?

— Тимку, Тимку, що з тобою?

— Та посвіти і подивися! — наказав Арпоксаєв.

Копач опустив іще одну лампу. Я удав мертвого, просто лежав. Копач зазирнув у печеру, але сам не злазив.

— Щось не видно дівки!

— Вона там, злазь і знайди її! Вона потрібна мені жива!

— Я не хочу туди лізти!

— Лізь!

— Не хо...

Удар. Здається Арпоксаєв ударив копача ногою, бо той звалився у печеру. В темряві, бо лампа залишилася на горі. Лише відблиски. Копач іще не звик до темряви, а я — вже цілком. Знову вдарив ногою. Цілився в голову. Знову влучив. Копач зойкнув і впав.

— Микито, що з тобою? — перелякано спитав Арпоксаєв. Посвітив лампою, обережно зазирнув. У правій руці тримав револьвер. — Та що це тут робиться?

Він важко дихав, боявся. Заговорив своєю мовою. Наче щось пояснював. Потім перейшов на російську.

— О царі скіфські! Навіть подумати я не міг, щоб спокуситися на золото! То ваші скарби! Я ж хочу забрати дівку. Для чого вона вам? У небесних степах ви маєте багато бранок! А мені сподобалася ця! І хіба я не заслужив її своєю вірною службою? Я візьму її, зарию могилу й піду, залишу вас у спокої, буду охороняти, щоб ніхто не смів потурбувати вас! Добре?

Арпоксаєв знов посвітив лампою. Не помітив нічого підозрілого. Спробував злізти сам, але він був огрядний і застряг між дошками. Мабуть, вилаявся своєю мовою, спробував звільнитися. Нарешті проліз, став ногами на підлогу. Якби в мене були вільні руки, я б схопив револьвер і легко б здолав його. Але руки були зв’язані. Залишалися ноги. Арпоксаєв присів, посвітив у мій бік. Я лежав, наче мертвий. Міг би спробувати вдарити ногою, але не хотів ризикувати, бо управитель тримав револьвер. Відвернувся, посвітив в інший бік, де була Агнешка. Я щосили вдарив його ногою в потилицю. Він скрикнув, поточився і гепнувся вперед. Міцний, не знепритомнів, як копачі. Вистрелив. Іще раз. Добре, що кулі пішли в землю. Я вдарив ногою по лампі й розбив її. Темрява.

— Це ти, клятий сищик, ти? — закричав Арпоксаєв. — Я тебе пристрелю, гада такого! Пристрелю! Звідси нікуди не дінешся!

Він вистрелив навмання. Куля цілком випадково пролетіла зовсім поруч. У відблиску він побачив мене і вистрелив знову, але я встиг перекотитися.

— Ах ти ж гад! — закричав Арпоксаєв, а потім несподівано заревів, наче поранений звір. Іще один постріл, чомусь у стелю. Я побачив, що Агнешка кинулася на управителя і вкусила його за вухо. Він спробував скинути її, а я підхопився й навприсядки побіг, наче гопак танцював. Розігнався, вдарив його лобом в обличчя, завалив на спину, ліг зверху і ще кілька разів ударив, аж поки він не знепритомнів. Коли сповз з управителя, у голові гуділо. Почув рух. Здається, хтось із копачів опритомнів.

— На коліна! — крикнув я.

— Ти хто?

— Янгол небесний, що прийшов творити суд! Чому заліз у чужу могилу!

— Прости, прости, янголе! Пан мій примусив сюди лізти, а я що?

— Ніж у тебе є?

— Ножа немає, сокира є, тільки нагорі вона.

— Давай сюди, а то прокляну і тебе і рід твій до сьомого коліна!

— Не треба, янголе, не треба! Зараз я! — Виліз, потім знову зістрибнув. — Ось сокира, бери.

Якось, спиною, повернувся і зв’язаними руками узяв.

— А тепер молися! Молися і проси господа про порятунок! — наказав я.

Копач молитися почав, а я поставив сокиру лезом догори, підпер ногами, присів і почав водити мотузкою. Копач шепотів молитву.

— Тимко, ти чого? — спитав його товариш, який теж опритомнів.

— Янгол тут, молися, Микито! — порадив копач.

— Тут я, і страшний я у гніві! — підтвердив, щоб не сумнівалися, а сам усе смикав мотузку по сокирі. — Хто бачив мене, той довіку не забуде!

Ось уже і Арпоксаєв застогнав.

— Що ви робите, дурні? — спитав копачів.

— Молимося! Так янгол наказав!

— Хто? Який янгол? — Арпоксаєв був злий.

— Правосуддя янгол, — сказав я. Нарешті мотузка з моїх рук упала. Ох, яка ж це радість — отримати волю. — Не смикайся! — Я приставив сокиру до шиї Арпоксаєва.

Лівою рукою намацав револьвер.

— Тікайте, хлопці, звідси. Швидше тікайте.

Повторювати не треба було, вискочили і побігли копачі.

— Відпусти мене, — прохрипів Арпоксаєв.

— Відпущу. Ти головне не смикайся, — погодився я, бо вбивати нікого не хотів. — Агнешко, вилізай звідси.

— Дівка моя! — заричав управитель. — Сам забирайся, а дівку залиш!

— Вона ще дитя, не чіпай її, — сказав я, коли Арпоксаєв кинувся на мене. Цього я не чекав, вистрелити не встиг, а управитель схопився за револьвер і дуло відвів. Був він сильний і важкий, кілька разів буцнув мене головою. Раптом заревів, закрутився, наче вугор на пательні. То знову Агнешка на нього кинулася, знову вкусила боляче. Поки скинув її, я револьвер вирвав і зацідив руків’ям у голову. Завалився Арпоксаєв. Зіпхнув я його майже ведмежу тушу, віддихався. Почув плач. Агнешки. — Іди до мене. Я тут.

Вона підповзла, поцілувала скривавленими губами, мовчала.

— Вилазь.

Допоміг їй підвестися, зрізав мотузки з рук, довів до щілини в печеру, підсадив. Агнешка вилізла. Я з нею. І побачив небо. Аж завмер. Все у зорях небо. Гарне і величне, справжнє створіння боже. Господи, дякую тобі, що врятував ти нас, що дозволив небо ще раз побачити! Зраділо серце моє.

Але часто буває так, що коли серце радіє, голова сліпою стає. Ось і тоді — замість вилізти з могили, я почав роззиратися. Коли як схоплять мене за ноги! За обидві! Та як потягнуть назад до могили! Арпоксаєв опритомнів, гад такий.

— Пусти! Пусти! — закричав я, гепнувся, і револьвер у мене з руки випав. Агнешка закричала, я бився ногами, гріб руками землю, а управитель тягнув у яму. Там, у обмеженому просторі, не переміг би я його. Не знаю, що б і було, але Агнешка зняла торбинку з моїми туркестанськими пригодами, закрутила на ремені, а потім ударила, наче обушком. Закричав Арпоксаєв. Але не відпустив. Агнешка ще вдарила, і ще, по голові цілила, аж поки не заслабли руки управителя. Вирвався я від нього, вискочив і став кидати дошки.

— Молоток! — закричала Агнешка, помітила молоток, який лежав поруч. Мабуть, сам Арпоксаєв і приніс, щоб цвяхи забивати. Застукав я по дошках, управитель заволав, почав битися, вилізти хотів, але дошки були міцні й забив я їх добре. А потім почав землею прикидати. Загрібав лопатою і кидав. Униз — не вгору. Засипав десь на лікоть, пострибав, щоб землю прибити. Трохи чув, як унизу ревів Арпоксаєв.

— Ванюшо! — закричала Агнешка. А я їй і відповісти нічого не міг, бо засапався. — Ваню!

Лише захрипів. Агнешка обійняла мене і цілувала.

— Живий! Живий! — Притиснулася, тремтіла, наче в лихоманці. — Це твоя книга нас урятувала! Ось який у тебе талант! Візьми мене!

— Потім, потім, не час зараз!

Боявся я, що постріли могли в Паралатівці почути. Вилізли з ями, побачив я валізку — мабуть, управительську. У ній торбинка з набоями. Я обличчя до неба підняв, але вітер наніс хмар, ані зірки не видно. І тут побачив я, як із боку Паралатівки тече вогняна ріка. Вершники зі смолоскипами. Кричали страшенно. Таки почули постріли і ось тепер їдуть подивитися, хто знову царську могилу потурбував!

— Біжімо! — крикнув я Агнешці, схопив її за руку, і побігли ми з могили. До брички покійного управителя. Стрибнули, я коней нагнав і рушив подалі від Паралатівки. Хотів у темряві заховатися, але побачив, як ріка вогняна розлетілась вогняними бризками, розсипалася степом, так що годі сховатися було. Просто гнав бричку геть від села. Сподівався, якось сховаюся. Але помітили нас — і ось уже полетів услід цілий загін. Гнали ці скіфи добряче, видно, що нікого в степу не боялися, ні від кого не ховалися. — Агнешко, віжки візьми! Жени коней, а я відстрілюватися буду!

Тільки ж бачив, що наздоженуть. Не втекти від них. Ну, спробую відстрілюватися, ну, застрелю кількох, а потім вони стрілами нас закидають. І що робити? Не знав. Мчали ми степом, а нам вітер в обличчя, а позаду переслідувачі зі смолоскипами. Коли помітив я — бовтається щось. Нахилився, а то каністра з гасом. Брали, щоб лампи заправляти. І якось одразу в голові все склалося. Кинувся я до сидіння, біля нього ящичок маленький, де візники завжди сірники тримають. Є сірники!

— Стій! — крикнув.

Хоч би слово поперек сказала! Зупинила, я вискочив, хлюпати гасом почав, а потім підпалив. А трава ж уже суха, сонцем вигріта, тут ще й вітер поміг. Запалала — і погнав вогонь назустріч скіфам. А ми далі тікати. Побачив, як злякалися кочовики вогню, більша частина коней повернула — і тікати. Але ті, хто скраю були, фронт вогненний об’їхали й далі за нами мчали. Ми ще від’їхали, я залишки гасу виплескав і знову підпалив. — Жени! — крикнув. Помчали ми далі, вже тільки декілька вершників за нами гналося. Я по них стріляти почав. Темно, у вухах вітер свище, стріляв навмання. Просвистіла стріла біля мене, Агнешка зойкнула.

— Що з тобою?

Кинувся я до неї й підхопив в останній момент, коли вже падала з брички. Притиснув до себе, перехопив віжки, коней нагнав. Побачив стрілу, що в спині стирчала.

— Тримайся, дівчино! — крикнув. Поклав її на сидіння, а сам знову стріляв по вершниках. Їх уже мало було, а потім узагалі відстали. Я ще з півгодини гнав коней, а потім стишив, кинувся до Агнешки. Вбила б дівку стріла, та страшенно пощастило, що в шкіряну торбинку потрапила, а в тій торбинці — мої туркестанські пригоди. Вони стрілу загальмували, не пробила вона дівчину наскрізь.

— Жити будеш! Будеш! — Притримував бідолаху і гнав далі коней. До самого Єлисаветграда не зупинявся. Там відвіз до лікарні. Втратила Агнешка багато крові і була слабка. Я до ранку чекав, потім заснув. Удень уже прокинувся, до мене лікар підійшов.

— Як вона?

— Життя в безпеці, але дуже слабка. Дозвольте вас оглянути, Іване Карповичу, бо ви весь у крові.

— Зі мною добре все, — запевнив і пішов до поліції. Там розповів історію про скарби й поставив вимогу охороняти Агнешку. Нізащо б мені не повірили, якби не був я Іваном Карповичем Підіпригорою, найкращим сищиком імперії. Виїхав загін цілий до Паралатівської могили. Знайшли тіла вбитих, а до золота, глибше, не лізли. Я ж зайшов попрощатися з Агнешкою, поки вона спала, бо не хотів істерик. Подивився на бліде, але щасливе обличчя й поїхав на вокзал, щоб сісти на потяг до Одеси. Чекали мене там. Дуже сподівався, що пригоди на цьому закінчаться, а мандри почнуться. Дуже сподівався.

Уже в Одесі надійшов мені лист від князя Колоксаєва з Петрограда. Князь пропонував мир і просив забути все, що довелося побачити. Я був не проти, відписав, що мир буде, якщо Агнешку не чіпатимуть. Князь погодився.