Одіссея найкращого сищика республіки

Облога замку в Трансільванії

о-перше, я назвуся. Бо я знаю вас, а ви мене — ні, — сказав чоловік за стіною.

— Ви не знаєте мене.

— Знаю, Іване Карповичу, знаю!

— Я не Іван Карпович.

— Тут усі знають, хто ви.

— Усі помиляються!

— Не будемо сперечатися. Мене звати доктор Гальванеску, я науковець і землевласник. У цих краях я відома й шанована людина.

— Але від тюрми це вас не вберегло.

— Коли твою Батьківщину захопили окупанти, все змінюється. Але повірте, зв’язки у мене залишилися, я вийду з цієї тюрми. Міг би вийти раніше, але чекав на вас.

— На мене?

— Так, уже кілька тижнів тому я міг вийти на волю, але почув, що болгарська контррозвідка вас чекає, й вирішив трохи затриматися, щоб дещо запропонувати.

— Як ви могли мене чекати, якщо ми не знайомі?

— Але я вас знаю. Заради вас я вивчив російську мову! Щоб читати ваші пригоди в оригіналі!

— Ви з кимось мене сплутали.

— Ні, не сплутав. Але це не предмет для обговорення. Я хочу зробити вам пропозицію. Я допомагаю вам утекти звідси, ми тікаємо разом і вирушаємо до Трансільванії. Це область у горах, між Румунією та Угорщиною. Там ви допоможете мені в одній справі. Потім я допоможу вам доїхати до Пловдива. Я так розумію, ви туди збиралися.

— Ви щось занадто добре обізнані, як для простого в’язня.

— А я не простий в’язень. Я маю в цій тюрмі свої очі та вуха, я чую все, про що говорять болгарські офіцери, і читаю їхні листи. Тому я добре знаю про вашу справу. Як вам моя пропозиція?

— Підозріла, дуже підозріла.

— Ви боїтеся провокації? Але подумайте самі, для чого болгарам провокувати? Уже вранці тут будуть німці, які вас схоплять і спробують використати для своєї гри. Вислизнути з німецьких рук вам буде значно важче.

— Що за справа у вас?

— Ми відвідаємо один маєток у Трансільванії. Поговоримо з господарями, подивимося, що і як. Від вас мені потрібні радше охоронні послуги.

— Охоронні?

— Розумієте, я вчений і господарник, а не бойовик якийсь. Я не вмію стріляти, не відчуваю небезпеки. Ми поїдемо в гості до людей норовливих, що сидять у своїх горах і можуть бути схильні до агресії. Мені потрібен надійний тил, людина, що гарантуватиме мою безпеку. І ви, здається, — найкраща для цього кандидатура.

— Я провінційний міщанин, у мене крамничка була, у Полтаві.

— У вас є приблизно півгодини на роздуми. Якщо ви зі мною, ми тікаємо. Якщо ні, я втечу сам, а вами займатимуться німці, — сказав чоловік, який називав себе Гальванеску.

— Але як можна втекти звідси?

— Про це є сенс говорити, лише якщо ви погодитеся на мою пропозицію.

— Але що мені завадить погодитися, втекти разом з вами, а потім утекти й від вас?

— Слово. Я візьму з вас слово, що ви поїдете зі мною в Трансільванію.

— Слово? Що зараз важить слово?

— Нічого, воно зараз легше за порохню. Якщо, звісно, це не слово Івана Карповича Підіпригори.

— Звідки ви знаєте про вагу його слова?

— Бо я читав майже всі ваші історії. До речі, я й писав вам. Пам’ятаєте, землевласник із Кагула? Ще перед війною я запрошував вас у гості. Ви відповіли, що дуже зайняті. — сказав Гальванеску. Якщо перед цим я ще сумнівався, то тепер припинив. Лист справді був, і про нього міг знати лише його автор та я.

— То були ви?

— Так, я пропонував вам відпустку в Бессарабії. Хотів поспілкуватися.

— Навіщо я вам тоді знадобився?

— Зацікавила одна історія, яку я хотів попросити вас розслідувати. Але згодом я дізнався про все, що хотів. Тепер же й розслідувати нічого не треба, лише охороняти.

— Скільки часу потрібно для поїздки?

— Десь два дні, аби доїхати до Трансільванії. Могли б і швидше, але в окупованій країні непросто пересуватися. Потім кілька днів у горах і ще кілька до Пловдива. Тижня нам мусить вистачити.

— Якщо часу знадобиться більше, я залишу вас. У мене термінові справи.

— Добре, тижня нам вистачить. Ми домовилися?

— Так.

— Я прошу вас дати слово, що ви виконаєте мою умову.

— Я обіцяю.

— Я дуже радий! — Його голос справді бринів від радості.

— Але нам треба ще вибратися звідси.

— За цим справа не стане.

— Тут міцні стіни.

— Міцні стіни не завадять, коли стражники слабкі. — Гальванеску засміявся.

— На мені наручники.

— Позбудемося їх уже на волі. Поки відпочивайте. Наскільки я знаю, ви застудилися.

— Зараз уже все добре.

— Чудово. Я покличу вас.

Він замовк. Я повернувся на нари. Не радів. Не сумнівався. Будь що буде. Я вже стільки разів думав, що пригоди закінчилися й тепер у мене прямий шлях до Моніки, що тепер вирішив радіти, лише коли візьму її на руки. А до того просто робити все, щоб дійти до неї.

Я лежав на боці й згадував лист від якогось пана з Кагула, який запрошував до себе на відпочинок і спілкування. Читачі часто запрошували мене до себе, але я ніколи не користувався цими запрошеннями, бо не любив зайвої уваги до власної персони. Та й часу в мене не було. Аж ось тепер ми таки зустрілися. Дивно, дивно.

Десь за годину Гальванеску попередив мене.

— Будьте готові.

— Я готовий.

З коридору почулися кроки, загриміли замки сусідньої камери, потім моєї. Було темно, двері відчинилися, і я вийшов. Побачив якусь тінь, потім іще одну, значно більшу.

— Це я, — прошепотів Гальванеску, якого я впізнав за голосом. — Ходімо.

Пішли коридором, минули відчинені двері, потім іще одні, потім узяли ліворуч — іще одні двері, й ми опинилися на вулиці. Зійшли сходами, пройшли під парканом до сараю. Чути було, як хтось гигоче і випиває. Найімовірніше, пиячила охорона тюрми. Жіночий сміх, крики. Їх добре відволікали. Ми зайшли в сарай. Гальванеску кинувся до купи соломи, розрив її. Там виявився підкоп під стіною. Гальванеску поліз першим і застряг, бо був дядько дебелий. Довелося його проштовхувати, щоб проліз. Я поліз в отвір ногами вперед, засипав за собою солому, щоб не одразу знайшли. Виліз на темній порожній вулиці. Попереду почулися кроки патруля. Гальванеску шарпнувся, я потягнув його до стіни. Сам би легко перемахнув, але він був заважкий.

— Сідайте і вдавайте п’яного! — прошепотів я, перестрибнув через паркан, став спостерігати у щілину.

Патруль наближався. Солдати помітили якийсь рух, щось запитали, наставивши гвинтівки, багнети виблиснули у місячному сяйві. У відповідь Гальванеску, що незграбно сидів на землі, щось забубонів. Дуже переконливо, бо солдати одразу розслабилися, повернули гвинтівки за спину і пройшли повз, щось балакаючи між собою. Мабуть, засуджували пияцтво. Патруль віддалився, я переліз через паркан. Гальванеску важко дихав.

— Не люблю я оце таких пригод, — сказав він.

— Та я теж, але куди від них подінешся?

Гальванеску повів мене далі. Видно було, що містечко він знає добре, вів упевнено, не вагався. Більше патрулів ми не зустрічали, невдовзі вже були за містом.

— Іване Карповичу, ви свистіти вмієте?

— Вмію, — сказав я. Вже не відмовлявся від власного імені.

— Свисніть, будь ласка, а то я не вмію.

Я свиснув, нам відповіли. Невдовзі вийшов якийсь хлопчик, повів геть від міста. За кілька верст вивів до невеличкого табору. Там нас посадили на коней, і ми рушили далі верхи. Гальванеску, як я помітив, був вершником посереднім.

— Я ж учений, землевласник, а не пастух якийсь, — пояснив, помітивши мій погляд.

— Та я теж не так щоб кентавр, — відповів, похизувавшись нововивченим словом. Згадав, як трималися в сідлі паралатівські мужики. От вони наче вершниками й народжувалися. Та й харламські степові бандити їздили верхи добре. Я згадав, скільки різноманітних пригод пережив, і тільки головою закрутив.

Через кілька годин заїхали в край боліт, порослих очеретом. Під копитами жвакала вода. Попереду несподівано злетіло кілька освітлювальних ракет. Наші провідники загомоніли між собою. Ми зупинилися, кілька людей помчало вперед. Невдовзі повернулися, щось розповідали.

— Що сталося? — спитав я Гальванеску.

— Нашу втечу помітили раніше, ніж я планував, — сказав доктор. — Телеграфом підняли тривогу. Нам треба переплисти через Дунай, але там зараз плавають човни з прожекторами, чатують посилені пости болгарської піхоти. Доведеться перечекати, поки все заспокоїться.

— Нас не знайдуть тут?

— У ці болота ніхто не лізтиме, можете бути певні.

Ми повернули на якусь ледь помітну стежку, ще довгенько їздили серед боліт, поки не виїхали до острівця, вкритого лісом. Там зупинилися на відпочинок. Нам дали по кожуху і по оберемку очерету. Ми вляглися і швидко заснули.

Я прокинувся вже вдень. Сонце світило просто в очі, таке приємне, що мружився наче кіт, грівся і не міг нагрітися.

— Ось, Іване Карповичу, поснідайте. — Гальванеску поставив переді мною глиняну миску з їжею. Тепер я міг його роздивитися. Років за п’ятдесят, високий, широкоплечий, з великою головою й чолом ледь не в дві долоні. Чисто поголений, мав довгі та тонкі пальці, не призвичаєні до важкої роботи.

— Це мамалига, кукурудзяна каша, а ось іще сушена риба. Вибачайте, що примітивно так, але вже що маємо.

— Я до простої їжі звик, — кивнув йому, взявся за сніданок. Мамалига ця була смачна, і риба теж.

— Шукають вас, Іване Карповичу, дуже шукають. Навіть аероплани задіяли. Більше, звісно, на півночі чекають, думають, що до Росії пробиваєтеся. Але інші напрямки теж перекрили. На шляхах пости стоять, перевіряють документи, у кожен віз заглядають. Я так розумію, дуже вже хотіло вас німецьке командування. — Гальванеску посміхнувся.

— То що будемо робити?

— Та що. Як ніч буде темна, перевезуть нас через Дунай, і поїдемо ми, куди треба. А як не темна, доведеться почекати.

— Тоді розповідайте, куди їдемо й до чого готуватися.

— Їдемо ми в замок, що належить родині Ракоці. Колись вона володарювала в цілій Трансільванії, та потім втратила майже все. Залишилося кілька невеличких володінь у горах, які досі належать цим Ракоці.

— І що вас там цікавить?

— Мене цікавить їхнє господарство.

— Себто?

— Як і хто працює на них.

— Ну, мабуть же, селяни, хто ще?

— У тому-то й річ, що Ракоці належить багато землі, але вся вона в горах. То ліси, то полонини. Селян там майже немає, дикі місця. Але Ракоці примудряються утримувати багато худоби, продають багато сиру та меду, торгують лісом, завдяки чому мають великі прибутки. Я б про цих Ракоці й не знав, та прочитав у газетах, що вони купили собі нове авто й електростанцію збудували на гірській річці. І це коли інші землевласники, що мають значно зручніші землі, позакладали їх у банках. Мені стало цікаво, як Ракоці могли розбагатіти.

— І чому вам це цікаво?

— Бо я, Іване Карповичу, вчений-економіст.

— Це як?

— Я вивчаю особливості господарювання, вишукую найбільш ефективні методи, щоб ужити їх і отримати прибуток. Особливо мене цікавить ефективна організація праці найманих робітників. Зараз це проблема у всьому світі.

— У чому проблема? Платіть — і люди працюватимуть. — Я згадав робітників із товариства Ельворті, які жили, наче пани.

— Проблема в тому, що... — Гальванеску замислився. — Ні, давайте я розповім вам від самого початку. Був такий давньогрецький філософ Платон. Ви знаєте, що таке давньогрецький?

— Знаю, я про Одіссея читав.

— Добре. Так от, Платон жив пізніше за Одіссея, однак, дуже давно. Він описував ідеальну державу, яка складалася з ремісників та селян, воїнів та філософів — тобто мудреців. Селяни й ремісники мусили працювати й забезпечувати харчами та речами себе та воїнів із філософами. Воїни мусили забезпечувати оборону держави від зовнішніх ворогів і боротися з внутрішніми. Філософи мали керувати державою, займатися наукою та мистецтвом, провадити релігійні ритуали. Платон дещо передавав куті меду, коли вимагав надмірного втручання держави в будь-які процеси, від обрання пари для дітонародження і до заборони торгівлі, але він правильно помітив розшарування на три головні групи: робітників, охоронців і керівників. У такому вигляді держави існували віками й тисячоліттями. Селяни та ремісники підкорялися солдатам, а ті визнавали першість філософів. Не можна сказати, що ця система діяла ідеально, траплялися збої. Інколи повставали робітники, часом солдати хотіли отримати владу. Але жодне з повстань не завершилося руйнуванням системи ідеальної держави. Ця система існувала далі. Але тепер ця стала гармонія опинилася під загрозою. Бо філософам і солдатам дедалі складніше утримувати в покорі робітників. Революції, що прокотилися Європою і світом, можуть знищити державність, і з цим треба щось робити.

— І що?

— Знайти методи організації праці, які забезпечать ефективний контроль над селянами та ремісниками, над робочим людом. Розумієте, Іване Карповичу, всілякі революціонери зваблюють простих людей розповідями про рівність і братерство, але вони брешуть, бо рівність, принаймні за нинішнього розвитку виробничих сил, неможлива. Може, колись машини так розвинуться, що зможуть забезпечити економічне підґрунтя рівності, але до цього ще дуже й дуже далеко. Зараз ми маємо ситуацію, коли якщо не більша, то значна частина суспільства мусить старанно й багато працювати на іншу частину, яка може отримувати кращу освіту, харчування, насолоджуватися мистецтвом, займатися наукою, вести істинно людське життя. Рівність зараз просто технічно неможлива.

— Але всі бунтівники її обіцяють.

— Бунтівники мріють лише перевернути піраміду. Щоб опинитися нагорі, зайняти місце нинішніх володарів життя. Усі ці революціонери хочуть стати панівним класом, а їхні розмови про рівність — або побрехеньки, або маячня!

— Але хто ж погодиться важко працювати, щоб добре жив хтось інший?

— Ось я і шукаю відповідь — як примусити робочий люд працювати й підкорятися? Раніше з цим могли впоратися насилля та неосвіченість. Філософи й солдати примушували робітників працювати, а ті не знали, що можуть жити інакше. Але зараз із цим стає важче. Химерні ідеї рівності розлітаються дуже швидко, і зупинити їх поширення серед робітників дуже важко, якщо взагалі можливо. Самим насиллям теж не можна діяти, бо для нього потрібна велика різниця в силі між солдатами та робітниками. А ця різниця майже нівелювалася з початком Великої війні, зі всіма масовими мобілізаціями, коли мільйони робітників отримали зброю. Чи не повернуть вони її проти влади? Загроза така є, і це загроза самому цивілізованому суспільству. Я шукаю шляхи відведення цієї загрози, метод організації роботи, який би дозволяв контролювати працівників і утримувати їх від повстання. Я дуже зацікавився історією, яку ви назвали «Люди-трава».

— О, ви читали її? — здивувався я, бо історія вийшла досить сумна і страшна, читачі скаржилися, просили, щоб я не писав таких жахів.

— Заради цієї історії я і вивчив російську! — усміхнувся Гальванеску. — Я дуже цікавився таким способом залучення людей до праці.

— Це жахливо, — скривився я.

— Але досить ефективно! Так, метод потребує досить жорстокої обробки робітників — усі ці тортури, побиття, використання голоду, щоб зламати особистість, виглядають не дуже добре і можуть викликати заперечення та протести в нашому суспільстві. Але результат же був! Оброблені робітники зосереджувалися на праці, не намагалися уникати її чи, тим паче повставати. Вони працювали й не помічали більше нічого.

— Вони були як неживі. Не як — просто неживі! Це вбивство людей, — нагадав я.

— Іване Карповичу, задля існування суспільства й культури ми мусимо приносити в жертву частину цього суспільства. Не через власну кровожерливість, а через обмеженість виробничих сил на нинішньому етапі.

— То ви хочете робити з людей траву? — Я уважно подивився на Гальванеску. Якщо так, я не збирався мати з ним справ.

— Ні, Іване Карповичу, не збираюся, бо метод, який ви назвали «отрав’яненням», має досить низьку ефективність.

— Його вигадали якісь німці.

— Так, я знайшов авторів і вивчив їхню технологію. Вона має величезні недоліки. Після тортур і голоду робітники були здатні лише на зовсім прості операції. Праця на верстатах була для них занадто складною, не кажучи вже про роботу з кресленнями. Робітники мусили перебувати у приміщеннях без освітлення, що унеможливлювало їх використання на сільгоспроботах. «Людей-траву» могли використовувати у дуже вузькому діапазоні примітивних ремісничих робіт. З цього міг отримувати прибуток конкретний власник, але мені потрібні значно ефективніші методи, які б могли застосовуватися на державному рівні. Хоча зараз, наскільки я знаю, кайзерівський уряд зацікавився «отрав’яненням». Мобілізація вичерпала трудові ресурси, а велика кількість полонених робить цікавим їх використання. У військовий час це можливо, але в мирний — ні.

— Ці німці ще й мертвих хотіли використовувати.

— Так, трупаки! Мене теж захопила ця історія. Річ у тому, що я отримував освіту саме в Німеччині і особисто знав кількох учених, які працювали в тому проекті. З погляду науки було продемонстровано блискучі результати! Вдалося оживлювати, нехай і не в повному обсязі, тіла вбитих на строк до тижня. З військового погляду операція була провальна, я так розумію, через ваше втручання. Думаю, німецьке командування досі вам не вибачило, тому вас так старанно і шукають. Але з економічного погляду використання мертвих не обґрунтоване. Вони не здатні до більшості видів робіт і строк дії мають обмежений. Куди більшу цікавість викликала у мене історія з петербурзьким професором Лавессі.

Тут уже я здивувався.

— Слухайте, але ж я її не надрукував! Її не пропустила цензура! Звідки ви знаєте про неї?

— Гроші здатні на дива, Іване Карповичу, а я досить багата людина. Я зміг зацікавити одного з цензорів, який передав мені списки всіх ваших історій, які не отримали дозвіл на публікацію. І от історія з професором мене найбільше зацікавила! Контроль за мозком людини за допомогою підсаджування паразита, на якого потім впливатимуть за допомогою випромінювання радіохвиль. Блискуча ідея!

— Дякувати богу, професор помер від рук жертв своїх дослідів, — сказав я.

— Щось мені здається, ви теж брали участь у розправі. І дарма. Це міг би бути цікавий напрям досліджень.

— Людям у голову садили якихось черваків! — обурився я.

— Іване Карповичу, нічого не вдієш. Ми змушені будемо вдаватися до якихось жорстких, а подекуди й жорстоких заходів, але винятково щоб утримати суспільство від переворотів, революцій та громадянських війн, які коштуватимуть йому значне дорожче! Я це вам кажу не тільки як землевласник, а як учений-економіст. У нас дуже простий вибір: або війна всіх проти всіх із незрозумілими, але точно страшними, катастрофічними, руйнівними наслідками, або пошук технологій, які дозволять освіченій частині суспільства контролювати робочу більшість.

— Але ж і серед освічених є багато таких, хто говорить про рівність.

— Так, є. Цих людей будуть видаляти з-поміж філософів і ставити до роботи, — сказав Гальванеску.

— Але ви б не хотіли опинитися серед робочих?

— Я — ні, бо я призначений для іншого. У мене непогана освіта, серйозні наукові здобутки, я добре веду справи і вже зараз володію великими земельними ділянками, які обробляють за останнім словом науки й техніки. Так, освіту я отримав завдяки тому, що народився у заможній родині. Мій батько був шляхтичем із Баната. Але всі свої статки я заробив сам. І зараз я володію ділянками, у дванадцять разів більшими за ті, що я успадкував від свого батька. Війна завадила розвитку моєї справи, особливо зараз, коли більша частина моїх земель опинилася в зоні болгарської окупації. Та війна не може тривати вічно, і коли вона закінчиться, я хочу мати на руках готові технології, які допоможуть мені ліквідувати залежність від селян.

— Залежність від селян? Хіба селяни не залежать від вас?

— Ми залежимо одне від одного. Вони залежать від моєї землі, а я від їхніх рук і бажання працювати. Якби я міг примусити їх працювати більше і краще, я значно б збільшив прибутковість своїх земель. Так, я і зараз отримую прибуток, бо організував роботу селян на сучасному рівні. Але я змушений платити їм більше, ніж потрібно для простого відтворення сил, витрачених на працю. До того ж селяни з кожним роком нахабніють і вимагають збільшення платні, яка поглинає приріст продуктивності. Всі ці ідеї рівності, справедливої зарплатні, перерозподілу земель у майбутньому можуть поставити під загрозу саме існування моєї справи.

— Тобто ви хочете платити селянам копійки?

— Я хотів би платити їм рівно стільки, скільки потрібно для підтримання життя. Так званий біологічний мінімум Селянин мусить працювати дванадцять-чотирнадцять годин на добу без вихідних. Повертаючись додому, він мусить влягатися спати, з’ївши відведену порцію харчів. Уранці він прокидається й береться до роботи. Одяг і взуття для роботи йому надаються згідно з нормативами. Жодних свят, жодних власних господарств, жодних самостійних рішень. Селяни мусять стати гвинтиками в ідеальному механізму мого підприємства! А вже на прибутки я зможу розвивати науки, мистецтво, освіту.

— Я сам селянин.

— Не обдурюйте себе, Іване Карповичу. Ну який ви селянин? Хіба ви займаєтеся важкою і одноманітною працею, що не потребує розумових зусиль? Ні, ваша праця вимагає розуму і широти погляду. Ви, Іване Карповичу, філософ. Ви — з верхнього прошарку ідеальної держави, а тому вам вигідно підтримувати мої пошуки!

Я хотів не погодитися, коли почулося гуркотіння аероплана.

— Ховаємося! — наказав Гальванеску і кинувся під в’язанки очерету. Я теж сховався там. Аероплан пролетів трохи збоку, я міг роздивитися авіатора, що уважно вивчав місцевість. — Ви бачите, як вас шукають! Потрібні ви їм, украй потрібні!

Ми ще трохи почекали, потім вилізли.

— А де наші провідники?

— Ловлять рибу. Повернуться увечері, — пояснив Гальванеску. — Знову до нашої розмови. Європі, так-так, усій Європі, терміново потрібна технологія, яка дозволить зробити експлуатацію ефективною та контрольованою. Інакше нас чекають революції. І замок Ракоці зможе стати для мене справжнім Едьдорадо.

— Ким стати?

— Ельдорадо, краєм, багатим на золото.

— Думаєте, ці Ракоці золото добувають?

— Ні, там немає золота. Вони торгують лісом, м’ясом, сиром і медом.

— І що ви хочете в них дізнатися?

— Як їм вдається виробляти стільки! На землях майже немає селян, а Ракоці щорічно продають стільки продукції, наче на них працюють сотні, якщо не тисячі найманих робітників!

— Може, вони їх наймають?

— Ні, точно ні, я перевіряв. Там немає стільки селян — і близько немає.

— Тоді як же все робиться?

— Ось це ми й мусимо дізнатися.

— А чому ви вирішили, що вам знадобиться охорона під час візиту до Ракоці?

— Бо про них поширюються погані чутки. Ніби вони дикі і кровожерливі гірські варвари. Зараз у замку живуть одразу три брати. Кажуть, рідний батько тримав їх на ланцюгах у підвалі, бо не хотів ділити владу. Але брати якось змогли вийти з підвалу і вбили батька. Про це б ніхто й не дізнався, бо володіння Ракоці у глухому куті Карпат. Але про вбивство почув один журналіст і написав до віденської газети про дикості на території угорського королівства. У Будапешті образилися, вирішили арештувати братів Ракоці і провести зразкове слідство та суд. До замку відправили поліцейський загін, який загадково загинув. Начебто під ним провалився міст через річку. Всі поліцейські втопилися. Скандал мав підсилитися ще більше, бо журналіст твердив, що поліцейських убили. Мала вийти величезна стаття, але журналіст несподівано застрелився, перед тим написавши записку, де зізнався, що все вигадав і звів на братів Ракоці наклеп. Кажуть, у бідолахи були переламані кістки пальців, але всі вирішили, що краще обійтися без скандалу. Розслідування загальмувалося, і брати Ракоці залишилися володарями гір. Вони значно збільшили побори для селян, а коли ті відмовилися платити, нападали й жорстоко карали. Селяни почали тікати з земель Ракоці. Переселялися цілими родинами. Дуже швидко там не залишилося нікого, крім самих Ракоці і обслуги замку. Місцеві думали, що невдовзі звідти втечуть і зголоднілі брати, але ті не втекли. Більше того, стали привозити на ярмарки продукцію. Спочатку потроху, а потім більше і більше, так, наче селяни від них не втекли, а навпаки — приїхали. Скільки я не питав, ніхто так і не зміг пояснити, завдяки чому вдалося це диво. Місцеві взагалі воліли не говорити про Ракоці. Казали, це дуже небезпечно для життя. А потім я довідався про сумну долю одного вченого з Аугсбурга. Ми вчилися разом в університеті, потім він займався підвищенням ефективності гірського скотарства. Виводив нові породи корів, винаходив нові рецептури сирів. Уславився науковими публікаціями. І ось він почув про дивних братів у Трансільванії, які змогли якось налагодити випасання тисячних черед корів майже без пастухів. Він написав братам Ракоці, попросив про візит. Брати не відповіли. Він приїхав без запрошення. Везти до замку Ракоці його ніхто не схотів, і мій друг вирушив пішки. За три дні брати привезли тіло бідолахи і сказали, що його розірвали вовки. Вовки в тих горах справді є. А що ніхто не хотів мати справи з братами, то на тому все і скінчилося.

— І ви хочете їхати туди?

— Я довго вагався. Так, мені було дуже цікаво, бо, за моїми даними, брати Ракоці виручали за сир, м’ясо й мед у півтора разу більше, ніж я. Але на мене працювало близько тисячі селян! Тисячі! А ще хтось валив для Ракоці ліс, мотижив кукурудзу на невеличких гірських полях, вирощував квасолю, хтось пас величезні череди, доїв, виготовляв сир!

— Може, вони наймали робітників зі сторони?

— Хіба можна наймати так, щоб про це ніхто не знав? У тебе працюють, потім ідуть, розповідають. Наймити люблять поговорити про те, у кого працювали й на яких умовах. Так-от, ніхто не зустрічав жодного наймита, який працював у Ракоці! Ніхто! Вони самі привозять продукцію на ярмарки, їх супроводжують кілька замкових слуг. Але хтось же мусить працювати! Я вирішив, що мушу побувати там. Та моє завдання — не просто розкрити таємницю господарства братів Ракоці, але й повернутися живим, щоб мати можливість застосувати їхні методи! Тому я не поїхав до них одразу. Я чекав якогось зручного моменту. А коли почув, що ми можете опинитися в Румунії, зрозумів, що це чудова можливість, якою гріх не скористатися.

— Нам знадобиться зброя.

— Усе буде. Зброя, одяг, бінокль, мапа місцевості, запас харчів. Я знаю ваші вподобання, для вас куплено браунінг і манліхер.

— То який план? — спитав я.

— Заїдемо на територію Ракоці. Заїдемо таємно і будемо шпигувати. Спостерігати за тим, що там відбувається. Якщо все роздивимося і в нас усе одно залишаться питання, відвідаємо господарів.

— Ви ж розумієте, що, хоч і зі мною, ви все одно ризикуєте?

— Звісно! Але з вами ризик має розумний розмір. Я готовий ризикувати, якщо матиму шанси на виграш. Я ж економіст, Іване Карповичу, я все прораховую.

— Ну, тоді з’їздимо.

Насправді їхати в ті гори я не хотів. Але я був без грошей і документів у чужій, та ще й окупованій, країні. Які в мене шанси доїхати до Пловдива? Та жодних. А тут іще й слово дав. Словами своїми я не розкидався.

Ми просиділи в болотах до вечора. Змерзли, бо ж багаття розпалювати не можна було. Та й сонце сховалося за хмарами. Я зрадів хмарам — значить, ніч буде темна. Коли почало сутеніти, виїхали. Вже по темному дісталися великої ріки. Це був Дунай. Нас чекав човен у чагарнику. Діждалися, поки пропливе катер із солдатами, які час від часу запускали ракети. Потім швидко перепливли. Від берега відійшли пішки, відтак сіли на коней. До самого ранку їхали верхи. Зупинилися на якомусь хуторі серед пагорбів. Там поснідали й попадали в ліжка з численними ковдрами. Увечері знову виїхали. Тепер уже розмовляли. Гальванеску сказав, що ми віддалилися від лінії фронту і болгарських військ тут майже нема їхали швидко, майже без перерв, нас вело двоє провідників. Коли вранці почало світати, я побачив гори.

— Карпати, — сказав Гальванеску. — Невдовзі будемо на місці.

Заночували знову на якомусь хуторі. З господарями і провідниками спілкувався Гальванеску. Видно було, що він уміє робити справи, домовлятися, наказувати й вимагати. Спали до вечора, потім виїхали в напрямку гір. Там їхали стежками серед лісів.

— Ми вже у Трансільванії. У селах тут живуть наші, румуни, в містах здебільшого німці, а земля належить мадярам. Ці Ракоці — теж мадяри. Жорстокий і дикий народ. Наче татари якісь.

— Татари хороші люди,— згадав я своїх знайомих у Криму.

— А мадяри — ні. Коли ми виграємо війну, Румунія забере Трансільванію й проведе конфіскацію земель, а мадярів ми всіх виселимо.

Їхали ще кілька годин, доктору було важко в сідлі, але терпів. Провідники намагалися не поспішати. Потім зупинилися серед лісу, залишили коней і почали дертися на якусь гору. Знайшли печеру, вхід був прикиданий гілками. Усередині чекав ящик із одягом і зброєю. Навіть вибухівка була.

— Ну як? — спитав Гальванеску.

— Те що треба, — кивнув я. Зброя була нова, набої сухі, одяг зручний. Повернулися до коней, поїхали далі.

— Тут колись був кордон між Румунією та Австро-Угорщиною. Багато контрабандистів працювало. Мені обладнання з Німеччини привозили. Тепер без роботи люди, будь-якому замовленню раді.

— Вони з нами і до братів підуть?

— Ні, бояться вони братів. До межі їхніх земель доведуть і залишаться чекати.

— Не продадуть нас?

— Ні, вони ж наші, румуни, мадярів не люблять, — запевнив Гальванеску. Я б так довіряти не став, бо в питаннях грошей люди об’єднувалися в дивний, як кажуть бунтівники, Інтернаціонал, тобто за чималу суму раді були продати будь-кого, не зважаючи на кров.

Ми їхали горами, а потім провідники зупинилися. Вказували руками вперед.

— Ми на кордоні земель Ракоці. Провідники з нами прощаються.

— Залишимо їм і коней, бо з ними важче сховатися, а ми ж хочемо бути непомітними.

Сів дивитися мапу, знайшли один пагорб неподалік від замку Ракоці. Звідти було б зручно спостерігати.

— Вийдемо ще вночі, — сказав я. — Щоб уранці вже на місці бути. Ідемо тихо. Не балакаємо, не куримо, під ноги дивимося.

Гальванеску старанно кивав. Хвилювався дуже, але впертий був, хотів довідатися, що там у братів, і відступати не збирався. Трошки перепочили, вночі вийшли. Я по зірках ішов і за компасом, який світився у темряві. Спочатку добре ішли, потім трохи заблукали, довелося чекати світанку, запізнилися. Йшли лісами. Хоч і важче, але на стежці могли зустрітися люди Ракоці. За мапою до самого пагорба ліс мусив бути, але вийшли на галявину. Вирубали ліс. Он і замок, із якого легко могли помітити. Обійшли галявину, ліс, почули, як сокири стукають. Я наказав докторові залишитися, а сам пішов у розвідку. Обережно наблизився до артілі лісорубів, яка валила дерева, тут-таки рубала гілки й уже готові колоди тягла кіньми вниз. Добре працювали хлопці. Любив я роздивлятися, як люди добре свою роботу знають. Оре мужик, іде за волами, пушить землю без жодного огріху. Наче танцює за ралом. Ось так і хлопці ці з сокирами витанцьовували. Рубали так, що не тільки руками, а всім тілом в удар вкладалися.

І все б нічого, тільки мовчали вони. Як люди разом працюють, то обов’язково балакають. Чи про справи, чи жартома, а тут мовчки, ні пари з вуст. Стукають сокирками, працюють. Німі, чи що? Подивився я, як обійти їх можна, повернувся до Гальванеску.

— І що там?

— Та працюють.

— Хто?

— Та лісоруби.

— Люди? — якось дивно спитав доктор.

— Люди, звісно, а хто ще?

— І що за люди?

— Чорняві такі, наче цигани. І мовчать.

— Цигани? — зацікавився Гальванеску.

— Ну, смагляві, чорняві, схожі, а там бозна.

— Подивитися треба.

— Обійдемо, з пагорба дивитимемося. Ходімо.

Повів я доктора в обхід, більше нам ніхто не трапився, дісталися без пригод. Ліс там був цілий, ховатися легко. Я знайшов місцину, з якої і замок був наче на долоні, й підходи до нього. Засіли з доктором. Він у бінокль дивився, а я навколо, щоб ніхто не заскочив зненацька.

— Точно, цигани! — прошепотів доктор. — Цигани!

— І що?

— Цигани у нас у Румунії довго в рабах у бояр були. Потім їх звільнили, вони з сіл повтікали до міст. Але, бачиш, не всі. Тут он на Ракоці працюють. І як працюють!

Працювали справді старанно. Не зупинялися. Пастухи за чередою ходили, хтось дрова рубав, хтось сир варив, жінки на городах біля замку працювали. Кілька артілей ліс звозили з гір. І всі тихо, і всі ні на мить не зупинялися, працювали і працювали. Ані тобі перепочинку, ані перекуру. Так, наче бити їх будуть, якщо зупиняться. Але річ у тому, що жодного наглядача та попихача видно не було. Самі працювали.

— Як же вони змогли циган примусити так працювати? — спитав Гальванеску. — Дива прямо! Народ цей лінивий і тільки батіг розуміє! А батогів і не видно!

Поки він на робітників дивився, я замку дивувався. Я таких і не бачив. Стояв на крутому пагорбі. Вузенька дорога хутко збігала до високих мурів із чорного каменю, від яких замок набував вигляду сумного і загрозливого. На стінах нікого не видно було. Здавалося, ніхто в замку не живе. Під пагорбом стояли сараї, загони для худоби, працювала пилорама. Там життя вирувало. Люди працювали, так само не зупиняючись ані на мить.

— Чудово, чудово! — прошепотів Гальванеску.

— Що? — спитав я. Доктор озирнувся, його очі палали захопленням.

— Якби мої наймити працювали так, як ці цигани, вони б виробляли вдвічі більше продукції! Вдвічі! А то і втричі! А на моїх же землях дуже ефективна організація праці! Наші революціонери вважають мене одним із найжорстокіших експлуататорів. Але вони забувають, що я будував дороги та мости, цехи та фабрики, я організовував медичні пункти для надання першої допомоги. Для верстатників я організовував курси вивчення грамоти, бо їм треба читати документацію і креслення! Саме завдяки мені дикий закуток нашої країни, що жив фактично в середньовіччі, тепер перетворився на розвинутий край. Я плачу стипендії молодим ученим та спеціалістам, я побудував у повітовому місті технічну бібліотеку! Я...

— Тихо, тихо! — Я схопив Гальванеску за руку. — Нас можуть почути.

— А, так. — Він кивнув і продовжив пошепки. — Просто я захопився! Ви ж бачите, яке диво у цих Ракоці?

— Де вони набрали людей? Ви ж казали, що селян не залишилося.

— Думаю, заманювали з Бессарабії та інших країв. Я чув якісь розмови про те, що час від часу табори циганів знімалися і їхали кудись, де просто зникали. Поширювалися чутки, що циганам обіцяли добре платити. Вони приїздили сюди, а тут їх ставили до роботи, — сказав Гальванеску. — Я ж навіть подумати не міг, що циган можна ось так використовувати. Я вважав це плем’я лінивим і здатним лише на крадіжки та байдикування! А тут вони працюють краще і старанніше, ніж мої залякані селяни.

— Залякані? Ви лякаєте своїх селян?

— Іване Карповичу, є два головні стимули для найманих робітників. Це батіг та пряник. Пряники — більше грошей. Але висока зарплатня згубно відбивається на економічному результаті. Що більше я плачу наймитам, то менше прибутків отримую. До того ж гроші розбещують робітників. Сьогодні люди зможуть наїстися досхочу, завтра куплять собі чоботи, щоб не ходити босоніж, післязавтра складуться на патефон, а потім почнуть вимагати нормованого робочого дня, а то й вихідних. Далі тільки революція. Цього не можна допустити, тому я завжди обираю батіг. У мене був загін гайдуків, які допомагали тримати наймитів у покорі. Сотня хлопців із батогами стоїть над робітниками, примушує їх працювати і слідкує, щоб не було жодних думок про повстання. Фактично у моєму господарстві втілено в життя модель ідеальної держави за Платоном. Я і мої близькі — філософи, гайдуки — солдати, а наймити — ремісники та селяни.

— Але ж вони не кріпаки. Чому вони не підуть від вас?

— Так, на жаль, я не маю законних підстав примушувати селян працювати на мене. Вони вільні піти, куди схочуть. Але і тут є вихід. Я даю гроші в борг, кожен мій наймит мені винен. Щороку наймити платять мені, і щороку сума боргу збільшується, бо відсотки зростають дуже швидко. Аби піти від мене, наймит мусить спочатку погасити борг. Грошей для цього немає. Отже, наймити мусять працювати на мене і нікуди не можуть подітися, крім як полізти в зашморг. Це, до речі, серйозна проблема. Щороку я втрачаю кілька десятків робітників через самогубство. Я спробував карати родини, тоді селяни почали вбивати дружин із дітьми.

— Господи, це ж до чого треба довести людей!

— Іване Карповичу, в питаннях прогресу не може бути простих чи легких рішень. Я вже казав і повторюю, що за нинішнього розвитку виробничих сил розквіт науки та культури, високий рівень життя найкращої частини суспільства можливий лише за рахунок жорсткої експлуатації гірших. У стародавніх Афінах вільна меншість добре жила, розквітали науки, споруджували розкішні будівлі за рахунок того, що на землі, в копальнях та підземеллях працювали тисячі і тисячі рабів. Так само й зараз. Наше, вчених-економістів, завдання — знайти найефективніші методи насильства. Брати Ракоці, здається, їх знайшли. Бо я не бачу тут гайдуків із батогами, але й без них люди старанно працюють. Не просто люди, а цигани! Оце б іще зрозуміти, як братам вдалося!

Гальванеску далі роздивлявся у бінокль різноманітні артілі робітників. Можна було помітити розподіл праці. Худобу випасали підлітки, вони ж, разом із жінками, доїли. Сир варили чоловіки. Жінки працювали на вузеньких смугах городів у низинах. Чоловіки працювали на лісопильні. Під замковим пагорбом стояло кілька приміщень, схожих на майстерні.

Я почув гуркіт двигуна. Побачив цілу колону машин, що дерлася дорогою до пагорба Попереду їхав легковик із відкритим верхом. На задньому сидінні — двоє чоловіків із гвинтівками в руках. За легковиком шість вершників у хутряних шапках, із гвинтівками та шаблями.

— О, здається, це двоє братів Ракоці! — прошепотів Гальванеску. — На задньому сидінні!

Братам було років за тридцять. Високі, плечисті, вони розвалилися на задніх сидіннях і дивилися байдуже. Але це була байдужість ситих хижаків. Вони були небезпечні. За легковиком і охороною тягнулася валка з кількох десятків возів. На кількох перших був якийсь вантаж, прикритий полотном. Інші порожні.

— Спродалися на ярмарку, забрали вантажі на станції, тепер повертаються! — прошепотів Гальванеску.

— Там щось живе, — сказав я, бо помітив рух під полотном. — На другому возі!

— Точно!

Ми уважно дивилися. Справді, під полотном були помітні якісь незрозумілі рухи. А потім віз підскочив на вибоїні, і з-під полотна випала людина!

— Чорт! — скрикнув від несподіванки Гальванеску.

— Тихо! — зашипів я.

Чоловік із воза, мабуть, теж циган, побіг геть від дороги. З наступного воза помітили втечу і закричали. Двоє вершників помчали за втікачем. Той біг якось непевно, наче ноги його не слухалися. І хитався. П’яний, чи що? Вершники легко наздогнали втікача й накинули на нього аркан. Збили з ніг, потягли до дороги.

— Везуть свіжих циган! — прошепотів Гальванеску, який спостерігав за втечею та переслідуванням. Я ж дивився за машиною. Бачив, що брати Ракоці зиркають у наш бік. Здається, вони почули скрик доктора. І це не віщувало нічого доброго. Доведеться приймати бій. У них була кількісна перевага, у нас — позиційна. З пагорба я міг би легко вибити їх по одному, а потім ми б відступили. Поки з замку вишлють загін, ми можемо заплутати сліди.

Вершники притягли спійманого чоловіка, кілька разів ударили його. Потім, непритомного, поклали у віз, під полотно. Їм час був рушити, але брати дивилися в біноклі в бік нашого пагорба.

— Ні, — прошепотів Гальванеску, який теж второпав небезпеку. Я взявся за манліхер. Підпустити охоронців ближче по схилу, а потім вибивати, наче в тирі. Все просто, а там уже як буде.

Один із братів Ракоці скрикнув і вказав рукою на наш пагорб. Двоє охоронців помчали до нас. Двоє. Це було погано, я думав, що всі полізуть сюди. Тут би я їх і перестріляв. А на дорозі їм легко буде сховатися за возами і на узбіччі.

— Тікаємо! — заверещав Гальванеску й кинувся бігти.

Такої дурниці я не чекав. Видати схованку! Позбавити переваги несподіваності! Підставитися під кулі цих вершників! Як можна бути таким дурнем! Учений — гриб мочений! А щоб тобі!

Постріли охоронців, які швидко дерлися на гору. Крики від авто. Я не розумів мови, але впевнений був, що брати наказали не вбивати Гальванеску, а взяти його в полон. Бо вершники закинули гвинтівки за плечі й нагнали коней. Коли домчали до чагарників, зістрибнули і побігли за доктором. Це було неважко, бо він біг, наче ведмідь, — хрускіт гілок викривав його не гірше за дзвоник на шиї гірської корови. Я подивився на братів. Вони уважно спостерігали за пагорбом і тримали охоронців при собі. Он і візники вихопили ножі та сокири. Ціле військо.

Я обережно поплазував. Приймати бій не було сенсу. Я міг би вбити одного чи двох, інші б сховалися. До того ж десь поблизу в чагарниках було ще двоє охоронців. Треба спробувати непомітно відступати. Вони не знали про мене. Хай полюють на Гальванеску. Я рушив дуже обережно. Оминав сухі гілки.

— Ні! Ні! — заверещав Гальванеску, якого, мабуть, наздогнали охоронці. — Іване Карповичу, врятуйте мене! Не залишайте! Будь ласка!

Гальванеску волав, потім стогнав, а потім замовк. Я вже був на протилежному боці пагорба. Заліг, почекав. Загуркотів двигун. Мабуть, колона рушила далі до замку. Чи залишила когось? Я не знав. Помацав кишеню. Мапа в мене була, зброя теж. Уже щось. З цим я міг роздобути грошей, податися до Пловдива, а там спробувати здолати кордон і без паспорта. Важкувато, але чому б не спробувати. Закопували — і виліз, висаджували в повітря — і врятувався, топили — і виплив, розстрілювали з луків та кулемета — і не влучили. То чого б зараз не здолати перешкоду? Та я ж обіцяв цьому клятому Гальванеску допомогти. Він був мені неприємний. Типовий жмикрут і глитай, я таких не любив. Ач що вигадав — комусь усе, а комусь нічого. Не подобалося мені таке. Якось інакше треба. От я сам, коли на землі господарював, мужикам платив добре. Вимагав багато, але платив відповідно. Мужики більше хотіли, так людина завжди більше хоче, ніж має. Та жоден із наймитів сам від мене не пішов. Тільки коли виганяв кого. А всі інші місця трималися.

Скривився, бо не про те думав. Не про минуле своє треба було, а про те, що зараз робити. А зараз треба доктора визволяти, бо не в моїх правилах кидати людей, яким пообіцяв допомогти. Зброя в мене, і їжі на кілька днів. Але сам я замок узяти не міг. І в поліцію не підеш, бо тут же австро-угорська поліція, мене передусім арештують, а не поважних місцевих землевласників. Ох і доктор, наробив справ, а мені розгрібай. Вирішив поки не поспішати, сподівався, може, саме якось вирішиться. А що як брати поговорять з Гальванеску, лящами наділять і відпустять? Відійшов, сховався в кущах, щоб дорогу видно було. Вирішив поки відпочити, поспати, а вночі знайти нову місцину для спостереження. Задрімав, але прислухався, чи не їхатиме хто дорогою. Ніхто не їхав.

Раптом почув я свист. Неподалік. Обережно визирнув і побачив одного з охоронців Ракоці. А онде ще один, і ще. Оточили пагорб, де ми з доктором ховалися, і тепер тихенько дерлися. Не поспішали, зазирали в кущі, зброю тримали напоготові. Може, й зізнався Гальванеску, що не сам, але, мабуть, просто перевіряли. Зійшлися на вершині, закурили, постояли і пішли в замок.

Уже коли вечоріти почало, поїв сушеного м’яса, сиру вудженого і кукурудзяного коржика. Сходив до потічка, який під дорогою вився. Попив холодної смачної води. Далі почав обережно до замку крастися. Вже темно було, ані вогника. Біля двору собаки гавкали. Судячи з голосів — дебелі. Одразу згадав харламських тобетів. Дорога повз проходила, і щоб собак не дражнити, узяв убік. Почав обережно дертися крутими схилами. Зупинився. Щось муляло, заважало. Проста думка. Брати чекатимуть цієї ночі гостей у замку, якщо думають, що у Гальванеску поплічник міг бути. А як так, то навіщо мені на роги лізти?

Тільки так подумав, як несподівано пролунав сухий удар і хтось закричав. Тієї ж миті запалилося світло. Я, засліплений, до землі кинувся, а воно щось як клацне — і по чоботу вдарило. Ледь не закричав, бо боляче. До землі припав і лежав долілиць. Потім обережно голову повернув і побачив, що зі стін світило одразу кілька потужних прожекторів. І зараз наче чесали схили, продивлялися. Людина якась кричала, незнайомою мовою. Прожектор її вихопив. Людина сильніше закричала, засмикалася. Потрапила в капкан ногою. А тут іще один закричав, підхопився й побіг. І постріли. Вмить із ніг збили, і вже з того, як упав утікач, зрозуміло було, що мертвий. Прожектори далі на схил світили. Один поруч був, я голову опустив і лежав. Думав, хто це ще хотів до замку підібратися? Вичекав, може, хвилину, потім знову голову підвів. Чоловіка, який у капкан потрапив, освітлював прожектор. Бранець смикався, але вирватися не міг. Я ж лежав у темряві, схилився до ноги, яка страшенно боліла. Намацав капкан, звичайний, який на вовків ставлять. Міг і ногу перебити, аби вступив я в нього, коли йшов. Але я на землю падав, і капкан мене схопив за ноги поперек підошви. І підошва врятувала. Онде ланцюг міцний, до вбитого у камінь кілка вів, щоб як попадеться хтось, так не втік разом із капканом. Спробував розтиснути, але тримав він дуже міцно. Зубці різали долоні. Кілька увіп’ялося міцно в ногу. Чобіт потроху кров’ю набирався. Ось так тут зустрічали незваних гостей.

Почув голоси зверху. Спускалися до спійманого, який бився, але ногу звільнити не міг. Я завмер. Хоч і без дерев чи кущів був схил, та кам’яні брили стирчали, оберемки пожухлої трави хоч трохи приховували. Головне, що там, де я лежав, не світили прожектори. Голоси ближчали. Не по-нашому балакали. Метрів за тридцять пройшли. Четверо охоронців озброєних. Підходили збоку, щоб не закривати від стіни, з якої слідкували і могли вистрелити. Бідолаха, коли почув наближення сторожів, закричав, вириватися став. Таки розкрив капкан, ногу звільнив поранену. Пострибав на одній, гепнувся, покотився. Охоронці засміялися, швидко наближалися. Чоловік підхопився, далі стрибав, хоча зрозуміло було, що не втекти йому. Але намагався відчайдушно, а потім провалився в якусь яму і закричав так, як кричить людина перед смертю. Охоронці сміятися припинили, побігли вниз. То пастка була, прикрита гілками яма. Кілька охоронців підняли тіло на поверхню, все у крові. Так я зрозумів, що в пастці тій — загострені кілки — бідолаха на них, наче на рожен, нахромився. Оце так замок! А я ж думав, що лише на стіни покладаються. Не додумав, Іване Карповичу, не додумав, ледь сам у халепу не втрапив.

Охоронці забрали обидва тіла і подерлися нагору. Прожектори ще кілька разів пройшлися схилами і вимкнулися. Я трохи почекав, потім таки розтиснув капкан прикладом гвинтівки. Обережно пошкандибав геть. Спирався на манліхер, як на ціпок, перевіряв, куди ногу ставити, й недарма — онде натиснув гвинтівкою, а вона під землю провалилась, і я ледь не гепнувся слідом. Присів, помацав рукою. Яма. Закрита гілками та листям, глибока. Розширив дірку, яку манліхером пробив, зазирнув, сірник кинув. Побачив гострі гілки, вриті в землю. На такі кілки впасти — і все, готовий. От як береглися Ракоці.

Манліхер залишати не хотілося, пішов я в чагарник, бо на схилі ані дерев, ані кущів, самі пастки. Тихенько вирізав гілку з гачком на кінці, нею манліхер і виловив з ями. Тоді вже почалапав геть. На березі сів, вийняв ногу, помив у холодній воді. Помацав рани. Десь сантиметрової глибини, але кістки цілі, мусило загоїтися. Зняв сорочку, замотав нею ногу, всунув у чобіт. Накульгував, але тримався. Ішов уздовж потічка, кілька разів переходив, щоб собак заплутати, потім заглибився в ліс. Піднявся схилом, вибрав місцину, з якої замок мусило бути видно. Навкруги темрява, прожекторів більше не вмикали. Я намацав, де моху більше, і приліг на нього, як на перину. Нога боліла, але до болю я вже давно звик. Де тільки не було мені боляче. Тепер ось у горах Карпатських. Ох і носило ж тебе, Іване Карповичу. А ти ж нічого не хотів, окрім як дівчат своїх побачити, Моніку на руках погойдати. Тепер от із порваною ногою на моху спиш, наче звір лісовий. Але згадав я, як Одіссея кидало, і зрозумів, що не одному мені важко.

Почав думати. Виходило, що чекати доведеться і вже як щось трапиться, то діяти. Бо до замку не пролізеш, навіть до стін дістатися важко. Чекати й дивитися. Ще б дізнатися, хто ті двоє, які до замку хотіли разом зі мною прокрастися! Чиї то розвідники? Згадав, як у Царицині мені князівна допомогла. Ото й зараз би союзників якихось знайти.

Думав-думав, ледь під ранок заснув, уранці прокинувся, коли мукання почув. Худобу гнали пастися на схили. Потім вийшло кілька артілей лісорубів. І в одній з них я з великим подивом побачив Гальванеску. Обличчя в доктора були побите, одягнений він був у дрантя, як і всі робітники, серед яких він виділявся розмірами. Тримав он на плечі сокиру і крокував разом з іншими. Навколо не дивився, лише під ноги. Мене не кликав, тікати не намагався, хоч охоронців не видно було. Що за дива? Проплентався дорогою разом з усіма. Я звернув увагу, що шия в нього замотана якоюсь ганчіркою. У всіх рабів на шиях намотано було. Чого їм шиї ховати?

Почекав, поки артіль пройде, потім обережно рушив услід. Від дороги тримався осторонь, бо біля неї знову могли бути капкани та ловчі ями. Трохи пройшовся, нога заболіла. Зупинився. Потім побачив, що артіль стала дертися на той самий пагорб, де ми з доктором ховалися. Мабуть, вирішили Ракоці прибрати звідти ліс. Невдовзі застукали сокири. Я вийшов до потічка, знайшов, де серед кущів сховатися добре можна, присів і зняв чобіт. Знову промив рани. Подивився на синці. Це ж головний удар підошва на себе взяла, якби не вона, якби по кістці удар був, могло б і переламати!

Промив, перемотав. Поблизу загуркотів двигун. Я трохи вище здерся і подивився на дорогу. Там авто проїхало, але не таке, як учора, з відкритим верхом, а справжній бронеавтомобіль. Залізом усюди закритий, ще й кулемет зверху. Злякалися брати. За машиною десятеро вершників їхали. Подалися в долину. Я почекав, перебіг дорогу й почав крастися схилом туди, де лісоруби з Гальванеску були. Поруч погнали схилом коней. Повертаючись, тягли по колоді. Я заліз у ліс, обережно пройшовся, потім визирнув. Онде артіль. І Гальванеску разом з усіма. Було йому важко, ледь не задихався, в поту весь, але не зупинявся, працював старанно. Навколо не дивився, вкрай зосереджений. Кожен свою справу робив. Хтось дерева валив, хтось від гілок стовбури обчищав, хтось гілки докупи збирав, а хтось колоди вниз, до лісопильні, возив.

А потім із замку загриміло щось, і вмить артіль роботу припинила, попадали люди прямо на землю, хто де був, і лежали. Таке враження, що поснули миттєво. Жодної розмови чи руху. Працювали-працювали, а тепер упали, наче неживі. Я придивився — та ні, дихали. І Гальванеску дихав. Важко, з останніх сил, але дихав. Лежав прямо на землі, хоч поруч гілок модрини було багато, міг би на них прилягти. Та наче не помітив. Нічого він не помічав.

Я взяв камінець і в найближчого лісоруба кинув. Поцілив у бік, але лісоруб і не ворухнувся. В обличчя поцілив, але й на це лісоруб уваги не звернув. Лежав — і все. Цей схил від замку не видно. Можна ризикнути. Перехрестився і вийшов із лісу. Пішов потроху схилом, прямо до Гальванеску. Тихенько, щоб не привертати уваги. Лежали собі лісоруби, байдуже їм. Я наблизився до Гальвонеску. Той лежав весь спітнілий, стогнав тихенько. Я торкнувся його. Та хоча б очі розплющив. Ні, лежав собі — і все. По щоках його поплескав — жодної реакції. Зовсім мені дивно стало.

— Докторе! — прошепотів я на вухо. Якби не подихи, так наче мертвий. Я сплюнув. Не подобалося мені стовбичити ось тут на відкритому схилі, де кожен охочий міг підстрелити. Схопив доктора за руки, потягнув на себе, поклав на спину й поніс. Ну, як поніс. Гальванеску дебелий був, на голову вищий, нести його не вдавалося, тягнув.

Ледь-ледь до лісу дочвалав, там кинув, бо з сил вибився. Іще ноги боліли, а доводилося таких дебелих чолов’яг тягати. Присів, дихав важко. Раптом як затрубить із замку! Всі лісоруби підхопилися й продовжили працювати. Гальванеску теж підвівся, почав мацати землю навколо, сокиру шукав. Дивлюсь, а в нього ж усі долоні до крові стерті. Не звикли до важкої праці.

— Сиди! — прошепотів я і спробував Гальванеску посадити. Але він легко мене відштовхнув і побрів до артілі. Довелося валити з ніг, було нелегко, бо ж мужик дебелий. Ввалив йому прикладом гвинтівки в живіт, додав по потилиці. Гальванеску впав, я йому зв’язав руки за спиною. Доктор невдовзі опритомнів, спробував підвестися й до своїх піти. Я його не пустив, так він мугикати почав. Довелося кляп робити й рот затикати. — Ну ви, докторе, зовсім дивний!

Зазирнув у очі йому, а там порожнеча. Наче не його очі, чужі, вставлені. Щось ці брати з ним зробили, перетворили на свого раба. Воно б то, може, й варто його тут залишити: сам мріяв інших на рабів перетворювати, нехай би спробував, як воно. Але ж нічого він не відчував. Наче навіжений. Я дав йому підвестися, а потім попхав далі в ліс. Доктор опирався, хотів до лісорубів повернутися. Треба було думати, що робити. Поплескав по щоках, може, опритомніє. Але де там — очі каламутні, мене не впізнає. З таким не втекти. Доведеться на налигачі тягти. А брати увечері побачать, що немає раба, переслідувати почнуть і наздоженуть.

— Та лежи ти! — Повалив доктора, бо він знову до лісорубів проривався. — Лежи! — притиснув його коліном до землі, став думати. Зірвав ганчірку з шиї. Там якийсь слід дивний. Підняв, спробував повести геть, але ніяк не вдавалося по-доброму. Або вже тягти Гальванеску на собі, або залишити, а сам він не піде за мною. Щоб тягти, заважкий він. Мотузку йому на шию повернув, руки розв’язав і відпустив. Він підвівся й аж побіг до артілі. Невдовзі вже з сокирою працював. Оце так потяг до праці! Я тільки головою покрутив. Сам відійшов у ліс, сховався там пересидіти, бо нога боліла.

Раптом почув голос. Принишк, прислухався. Знову голос, плач — дитячий, чи що? Мова незнайома. А потім побачив підлітка, який тягнув одного з рабів. Раб намагався вирватися і повернутися до роботи, а хлопчик його тягнув, щось шепотів, плакав. Мабуть, родич. Найімовірніше, батько. Хлопчик упав, а чоловік пішов геть. Хлопчик заплакав. Я тихенько підійшов. Ходити тихенько з пораненою ногою було важко, але малий просто плакав гірко, нічого навколо не помічаючи. Свиснув йому, він озирнувся, дуже злякався. Я цілився в нього з пістолета. Приклав палець до губ, показав, щоб мовчав. Потім зняв чобіт, показав скривавлену ногу, показав сліди від капкана на підошві. Чи зрозумів? Він кивнув. Я показав на нього, потім на себе, пальцями руки покрокував. Просив, щоб відвів до своїх. Хлопець знову кивнув. Указав туди, куди пішов чоловік. Щось прошепотів своєю мовою. Удав, ніби тягне когось. Мабуть, просив повернути того чоловіка. Я закрутив головою. Показав, що поверне, але не зараз. Знову попросив відвести. Сховав пістолет. Хлопець повів. Він був молодий, швидконогий, а мене доводилося шкандибати. І довго, верст, може, п’ять.

Перейшли хребет, вийшли за межі долини братів Ракоці. Хлопець зупинився. Показав, що я мушу залишитися, а він потім повернеться. Я кивнув.

Хлопець пішов, я присів, зняв чобіт, оглянув ногу. Одна рана потроху загоювалася, а друга — ні. Мені б полежати кілька днів, але доводилося ходити. Перемотав, узувся. До мене вийшло кілька чоловіків. Мабуть, цигани, бо чорняві. Озброєні мисливськими рушницями, підозріло дивилися.

— День добрий, — сказав я. Вони перезирнулися.

— Добрий, — відповів один по-нашому, я аж здивувався. — Хто такий?

— Не важливо. Але замок мене цікавить. Так само, як і вас.

— І чим цікавить?

— Товариш там мій. Рабом його зробили, звільнити хочу, — чесно сказав я. Чоловік, який балакав зі мною, переклав товаришам. Ті закивали.

— Учора наших двоє там зникло.

— Убили їх. На схилах.

— Звідки знаєш? — спитав підозріло чоловік.

— На власні очі бачив. Сам там був, — показав пошкоджений чобіт.

— А чому їх убили, а тебе ні? — спитав чоловік і дивився уважно.

— Бо я не панікував. — Я теж дивився. Чоловік щось сказав своїм товаришам. — Давай зброю, тоді проведемо до табору.

— Не дам.

— Тоді ми самі заберемо.

— Заберете хіба що по кулі. — посміхнувся я. Чоловік щось прошепотів своїм, кивнули.

— Ну добре, ходімо.

Мене провели лісом до печери, де сиділо ще з десяток чоловіків. Точніше, хлопців, молоді всі. Уважно роздивлялися мене.

— Їсти хочеш? — спитав той, хто мене привів.

— Ні, потім. Де ти навчився по-нашому балакати?

— Біля Хотина кілька років жив, ось і навчився.

— Цигани ви?

— Ромале.

— По своїх прийшли?

— По своїх, — кивнув. — Як тебе звати?

— Іван Карпович. А тебе?

— Гожо Луческу.

— То що думаєте, Гожо?

— А ти що думаєш?

— Думаю, треба нам разом ударити. Інакше по одному брати нас переб’ють.

— А твій товариш із наших?

— Ні, румун.

— Брати тільки наших на рабів перетворюють.

— А ось моєму товаришу не пощастило. Вчора його схопили, а сьогодні вже на вирубці лісу працював.

— Дебелий такий, на ведмедя схожий?

— Він.

— Чого ж ти його не забрав?

— Бо не хоче він тікати. Щось роблять із ними.

— Роблять, — кивнув Гожо.

— Багато ваших у братів?

— Десятків зо два таборів. І їм же мало все. Ще більше хочуть циган. Болгарським офіцерам заплатили, ті почали в Румунії табори арештовувати й сюди надсилати. Я на заробітках був, у шахті працював, вугілля добував. Повертався з грошима в табір, а там нікого. Жодної людини не залишилося. Почав розпитували, довідався, що приїхали болгарські солдати, повантажили всіх на вози й відправили кудись на станцію. Дорогою старих розстріляли, як шпигунів, а всіх інших у вагоні вивезли. Ніхто не знав куди. Я в болгар питав, а вони мене в тюрму посадили, як шпигуна. Але з тюрми я втік, підкоп вирив. Довго шукав, куди ромале діваються, аж поки не почув про замок Ракоці. Зі мною інші шукали. Ось і прийшли ми сюди.

— Це всі ваші? — кивнув я на чоловіків.

— Малувато.

— Барони не хочуть неприємностей і не відпускають людей. Бо не любить нас влада, підозрює. Тут ми руські шпигуни й румунські, а по той бік фронту братів наших трясуть, бо кажуть, що ми на цісаря працюємо чи на кайзера. І ці Ракоці — секеї, мадярське плем’я, тут за них влада, а не за ромале.

— А чому всі молоді?

— Бо у дорослих родини і баронів дорослі слухають. І дають страху підкорити себе. Ось і бояться люди. Кілька разів сюди наші приходили, щоб людей звільнити, але жоден не повернувся. Вбивали їх. Брати Ракоці жорстокі.

— Жорстокі. І скільки в них людей, знаєте?

— Десятків зо три гайдуків.

— Утричі більше, ніж нас, — скривився я. — Треба їх частинами бити, інакше не здолати.

— А як їх на частини поділити?

— Та думати треба. Але перед тим мені ногу полікувати. Є у вас такі, що лікувати можуть?

— Є Лексо, він коней лікує.

— Ну то нехай і мені допоможе.

Прийшов Лексо, подивився рану, промив, посипав чимось пекучим, я аж зашипів. Узяв якусь хустинку, перемотав, показав, щоб я чобіт поки не одягав. Потім хлопець, який мене привів, подав скибку хліба.

— Як стемніє, розпалимо вогонь і зваримо юшку, — сказав Гожо. — Вдень бережемося.

— Це правильно.

— Що ти пропонуєш? Бачу, що людина ти бувала, досвідчена.

— Треба нам у замок зайти. Просто так людей забрати не зможемо, бо не хочуть вони йти. Я свого товариша тягнув, але хіба на собі нести треба. Тільки чи далеко віднесеш на собі?

— Може, коней привести і на коней вантажити?

— Скільки в тебе коней є?

— Десяток.

— Значить, тільки десяток заберемо, а ти ж усіх хочеш звільнити?

— Усіх, — кивнув Гожо.

— Треба замок брати.

— Та як же ти його візьмеш?

— Про Одіссея чув? — спитав я.

— Це хто такий?

— Та був такий барон. Багато років тому жив. У греків був бароном. Одного разу пішов у похід з іншими баронами. Взяли вони в облогу фортецю одну, Троєю звалася. Десять років облога тривала...

— Іване Карповичу, десять років задовго.

— Та почекай ти. Потім Одіссей таке вигадав: наказав зробити величезного коня з дощок і залишити його на березі, а всьому війську сісти на кораблі й відплисти. Оточені городяни зранку побачили, що ворог відступив, залишивши коня, і подумали, що кінь — це визнання поразки. Затягли в місто, святкувати почали. І не знали, що всередині коня сидів Одіссей із кількома воїнами. Вночі вони вийшли з коня, пробралися до воріт, перебили сторожу і впустили побратимів, які повернулися на кораблях. Ті увійшли і спалили Трою.

— Та цей Одіссей точно з ромале був! — вигукнув Гожо.

— Чого ти так вирішив?

— Ну, бо коня зробив із дерева! Не корову, не вівцю чи свиню, а коня!

— Та ні, він грек був.

— Грек? — скривився циган і аж руками замахав. — Та ні, це точно циган був! Хіба грек супротивника обдурить? Ні наша кров, ромале! То що, будемо коня робити? Дерева тут вистачає!

— Та зачекай, я для прикладу сказав. Щоб пробратися до замку, кінь нам потрібен не дерев’яний, а залізний.

— А де ж ми залізо візьмемо? І ковалів? І скільки ж це часу потрібно, щоб коня залізного зробити? — здивувався Гожо.

— А от послухай мене, — розповів я йому план. Він послухав, потім сплеснув у долоні.

— Те що треба! Ось так ми і переможемо!

— Не кажи гоп, поки не перескочиш, — порадив я. — І дивися, ви хлопці непогані, але на війні ж не бували?

— Ромале не воюють.

— А доведеться. Коли кулі над головою свистять, усе інакше стає. Паніка може початися. А тут треба діяти чітко та швидко.

— Ми зможемо! Зможемо! Ми їм помстимося, тим братам! Ми їх самих на рабів перетворимо!

— Заспокойся, не кричи. Охорона у вас тут є? — спитав я й побачив на обличчі подив. Виявилося, що жодної охорони цигани не виставляли, бо думали, що далеко від замку вони у безпеці. Я наполіг, щоб охорону виставили, бо не хотів, щоб нас тепленькими прихопили.

— Ти хоч розумієш, що Ракоці зараз насторожені через ваших, яких біля замку знайшли? І через товариша мого теж. І шукати нас можуть не тільки у себе в долині, а й далі. Постав людей і накажи, щоб не спали!

Гожо людей поставив, але ті, коли я вночі пішов перевірити, аж посопували на постах. Довелося стусанами кожного будити. Вони лякалися, але потім уже про варту не забували. Ще в сутінках розбудив усіх. На жаринах стояв чавунок із кулішем, поїли швиденько й вирушили. Попереду йшов підліток, який мене привів (його Буртя звали), і ще один хлопець.

— У них родини в рабстві. Батьки, брати-сестри, всі, — пояснив Гожо.

— А в тебе там хто?

— Родичі, — сказав він і відвернувся.

— Дівчина? — здогадався я.

— Дівчина.

— Дасть Бог відіб’ємо.

— Дасть Бог.

За годину зупинилися перепочити. Лексо попросив перевірити мою ногу. Наче загоювалися рани й боліло значно менше. Лексо потрусив ще чимось, показав, що все добре. Далі рушили. Тепер ішли мовчки, дивилися під ноги, прислухалися. Час від часу хтось із розвідки повертався і сповіщав, що все спокійно. Ось уже в долину Ракоці зайшли. Вийшли до дороги й нею пішли до містка через потічок. Послав по обидва боки від дороги людей, а сам поліз під міст. Узяв із мішка кілька динамітних шашок, які ще Гальванеску підготував. Покликав Лексо, розповів, що робити. Лексо кивнув. Двом наказав дерево біля дороги підрубати, але так, щоб поки стояло, а не падало. Інших розвів по кущах. Показував, куди стріляти.

— Кажи їм, щоб стріляли лише за моїм наказом, — говорив я Гожо, той перекладав своїм.

Потім прибіг розвідник, сповістив, що гуркотить авто з боку замку. Поховалися. Виїхав панцерник. От диво яке — війна в країні, а вони панцерник у тилу тримають! Мабуть, гроші Ракоці все вирішували. За панцерником вершники їхали, а потім вози. Навантажені по вінця. У кожен по двоє коней впряжені, ледь тягли, хоча дорога ж помалу вниз ішла. Проїхали. Я вичекав трохи, потім послав хлопців готуватися на пагорби поруч. А як усе готово було, дозволив відпочити.

— Ну що, чекаємо, Гожо.

Він кивнув.

— Про що ви думаєте, Іване Карповичу?

— Про те, що колись побачу доньку. Я кілька років не бачив її і дуже скучив. А ти?

— А я думаю, що в нас із Гілі буде багато дітей. І хлопчиків я віддам грати у футбол. Знаєте, що таке футбол?

— Знаю.

— Скажіть же, що цікава гра.

— Ага, тільки по ногах б’ють. — Згадав, як колись грав із польськими грабіжниками у Єлисаветграді.

— Моїх хлопчиків ніхто не дожене, вони будуть такі самі швидкі, як я. Вони ніколи не будуть працювати у шахті. Там наче в пеклі, — зітхнув Гожо.

Прибігли хлопці, доповіли, що артілі рабів працюють, як і раніше. Охоронців не видно. Ну й добре. Вже по обіді наказав підготуватися. Потім почули гуркотіння. Далі діяти мусили за планом. Щойно панцерник міст переїхав, Лексо підпалив бікфордів шнур і кинувся навтьоки. Гожо вдарив кілька разів сокирою, дерево затріщало й повалилося на дорогу. Панцерник загальмував. Двері відчинилися, і з них визирнув охоронець братів Ракоці. Вершники зупинилися на мосту. Один із них побачив, як тікає Лексо. Вистрелив. Тут і я вистрелив у щілину, де водій дивився на дорогу. У бою спробуй у ту щілину поцілити, а тут я лежав і цілився, наче на стрільбищі. Хлопці дали залп, і поранений охоронець вивалився з панцерника. Буртя тицьнув у двері довгу палю, щоб їх не змогли зачинити. Вершники стріляли, гарцювали на мосту, але подітися нікуди не могли, бо попереду був панцерник, а позаду підпирали вози. Пролунав вибух. Аж підлетіли лебедики разом із кіньми! Онде Гожо кинувся до дверей із моїм браунінгом, а я побачив рух у башті панцерника. А он уже двоє циган стрибнули на башту й накрили її кожухом. Кулемет бив наосліп. Постріли всередині. Коли я підбіг, вискочив скривавлений Гожо.

— Убиті! Вбиті! — верещав він.

— Поїхали! Швидше! — Я теж верещав. Загнав циган у панцерник, сам витягнув тіло вбитого водія, сів за кермо. Добре, що машини всі схожі, не треба нічого вигадувати.

— Ось один із братів! — кричав Гожо і показував на труп.

Буртя вихопив ніж і поліз із криком до якогось чоловіка, що намагався сховатися за тілом застреленого охоронця.

— Залиш його! Зв’язати! — заверещав я. Гожо переклав. — Розібрати зброю! Гожо, за кулемет!

Ми віддалялися від мосту. Охоронці, які були на возах, стріляли вслід, а ми мчали до замку. Згідно з планом, нам мусили відчинити браму. Ми були троянським конем. Ракоці не мусили здогадатися, що панцерник захоплено. Увірватися всередину і там дати бій. У замку залишався десяток охоронців. Нас було десь стільки ж, набилося, наче оселедців у діжці. Хтось тримав пістолет, хтось гвинтівку. Лексо схопив кілька гранат.

— Обережно! Гожо, забери їх! — наказав я, бо не хотів, щоб самі себе висадили в повітря.

Ми саме вискочили на ділянку, яку було видно з замку. Я наказав Гожо дати чергу назад, наче нас хтось переслідував, а ми відстрілювалися. Повернув на підйом. Швидкість зменшилася, двигун ревів, важкувато йому було, але тягнув. Поворот, іще один. Якби вони нас розкусили, могли просто закидати гранатами перед брамою. Але я сподівався на краще. Недарма ж книжки читав, усі казали, що читання книжок іде на користь людям.

Видерлися на гору, і я побачив, що брама відчиняється перед нами! Гожо заверещав у захваті, я крикнув, щоб мовчав. Залетіли у двір. До панцерника кинулися якісь люди. Гожо почав косити їх чергами. Цигани вистрибнули. Стріляли вони, стріляли по них. Гожо крутився в башті й поливав із кулемета. Я поїхав до сходів. Звідти теж стріляли, але Гожо залив їх вогнем. Я вискочив із манліхером. Вистрелив по стінах. Збив одного з охоронців. Запрацював кулемет із вікна наді мною. Розстріляв Лексо, який не встиг сховатися. Я кинув гранату. Вона вибухнула, і кулемет більше не стріляв. Я забіг усередину. Побачив пораненого охоронця. Забрав у нього револьвер, бо з манліхером було незручно. За мною побігли кілька циган. Перевірили. Знайшли лише кілька тіл. У будинку були сходи на стіни, вибрався туди. Там залишалося кілька охоронців, вони відстрілювалися з башти. Я кинув гранату. У башті щось загорілося, а потім почали стріляти набої. Здається, влучив в арсенал. Невдовзі охоронці почали матляти білою ганчіркою. Цигани щось закричали, здається, полонених не хотіли. Я заволав на них, щоб не робили дурниць. Вийшов до охоронців і крикнув, що вони можуть здаватися. Ніхто не розумів моєї мови, але всі зрозуміли, що я мав на увазі. Цигани не стріляли, охоронці вийшли з піднятими руками.

— Я їх пристрелю! — Це прибіг Гожо.

— Припини! На ворота, швидко! Охоронці, що залишилися на возах, можуть атакувати! Готуйтеся дати бій! — наказав я. Гожо скривився, але послухався, побіг до воріт. Я забрав зброю в охоронців і наказав зачинити їх у якій-небудь кімнаті. Сам обійшов довкола стін. Побачив прожектори й навіть невеличку гарматку. Брати готувалися до осади. Онде й телескоп стоїть. Із нього можна спостерігати за околицями. Почав шукати лісорубів. Побачив артіль і Гальванеску, який старанно працював сокирою. Потім навів на дорогу. Там зібралося трохи більше десятка охоронців. Роздивлялися замок. Зарядив гармату, вистрелив у їхній бік. Промахнувся метрів на двісті, але охоронцям вистачило. Вони побігли від замку геть.

— Влучили? — спитав Гожо.

— Ні, але налякав. Вони втекли.

— Треба збирати людей.

— Тут десь мусить бути сирена. Вони підкоряються сирені. Треба перевірити башти.

Унизу загуркотів двигун панцерника. Постріли, крики. Буртя стріляв із гвинтівки, але панцерник спокійно виїхав із замку. Тоді хлопець став крутити пальцями біля очей.

— Це той в окулярах, якого ви не дали вбити! — закричав Гожо. — Він утече і розповість, що нас небагато!

— Бери коней — і за ним!

— Він розстріляє нас із кулемета!

— Він не може одночасно бути і за кермом, і за кулеметом! Уперед!

Сам побіг до гарматки. Ще на війни трохи навчився артилерійської грамоти. Далі й праворуч від попереднього пострілу. Зарядив і чекав. Панцерник уже з’їхав зі схилу й помчав дорогою. Ще трохи, ще, ще. Я вистрелив. Снаряд чомусь вибухнув далі, ніж я розраховував, панцерник він не пошкодив, але водій злякався, смикнув за кермо, і панцерник злетів із дороги, перекинувся догори колесами. Прискочив Гожо зі своїми людьми. Спочатку вийняли втікача, побили. Потім впрягли коней і поставили панцерник на колеса. Завести не змогли, але притягли до замкового пагорба. До самого замку тягнути не наважилися. Я тим часом знайшов сирену, але не знав, як її вмикати. Привів полоненого. Той виявився німцем, але знав російську, бо працював раніше в Юзівці. Зрадів мені як знахідці, дуже боявся, що цигани заріжуть. Розповідав охоче.

— Коли почалася війна, мене звільнили й ледь не арештували як німецького шпигуна. Німців у Росії дуже не любили. Я втік через Румунію, яка тоді зберігала нейтралітет, — розповів німець, який просив називати себе доктор Ульбрехт. Він був переляканий, скривавлений, але намагався триматися.

— Раби зберуться в замку, і що далі?

— Треба погодувати їх. Бригади рабів у підвалах займаються вечерею. А потім треба вколоти ліки.

— Ліки? Для чого?

— Щоб тримати у покорі. Ви ж тепер нові господарі, це тепер ваші раби.

— Нам треба повернути їх у нормальний стан.

Ульбрехт здивувався.

— Для чого? Вони ж одразу розбіжаться!

— І добре.

— Ви що, збожеволіли?

— Я тебе, гада, зараз уб’ю! — втрутився Гожо.

— Спокійно, — застеріг я. — Нам не потрібні раби. Ми хочемо звільнити цих людей.

— Навіщо? Який зиск був від цих людей, коли вони вешталися світом? А тут вони працюють, приносять прибуток, виробляють продукцію! Я побудував чудовий ефективний механізм, ви не можете просто так його зруйнувати!

— Чому ж не можу?

— Це буде злочин супроти прогресу! Тим більше прикрий, що сам прогрес ви не зможете зупинити, а тільки загальмуєте! Нащо відпускати рабів, коли ви зможете отримувати від них прибутки! Сотні тисяч крон щомісяця! Мільйони на рік! І це ж тільки початок! Можна далі збирати землі в Трансільванії, купувати нові табори циган і ставити їх до роботи! А невдовзі нам дозволять залучати неблагонадійне румунське населення! Це ж зовсім інший масштаб!

— Господи, та ви геть всі подуріли зі своїми масштабами! — зітхнув я. — Ви в Бога віруєте?

— Бог на боці успішних і багатих. А економічна ефективність — найліпша молитва для нього. І повірте, господарство братів Ракоці було найкращим славленням Господа в цих землях!

— Що ви робили з цими людьми, щоб перетворити на рабів?

— Не на рабів, а на трудові одиниці.

— То що робили, що за ліки?

— Вони дозволяли сфокусувати свідомість. Зазвичай людину багато що відволікає від праці. Якісь сторонні думки, лінь, мрії, хіть, голод, змореність, багато що. Людина зазвичай далека від покори. Наші ж ліки дозволяють зосередитися на праці й покорі. Отримавши ліки, трудові одиниці старанно працюють стільки, скільки буде наказано. Якщо їх не зупинити, вони помруть від виснаження, але не зупиняться! Та я розробив норми виробітку, які дозволяють майже повністю уникати смертельних випадків.

— А що буде, якщо припинити давати ліки?

— Це злочин! Не можна припиняти видачу ліків!

— Мені повторити запитання чи вистрелити в тебе? — Я прицілився.

— Якщо ви припините видачу ліків, трудовим одиницям стане погано.

— Погано?

— Так, вони почнуть повертатися до свідомості, до звичайного стану. Це буде повернення з раю в пекло.

— Що за маячня? Працювати стільки годин без висмички — рай? — скривився я.

— Рай! Принаймні так сприймають його трудові одиниці! Рай! Бо їх ніщо не турбує, не відволікає, не болить. Я проводив експерименти. Після скасування ліків майже у всіх трудових одиниць починається депресія, десь половина робить спроби самогубства. Якщо ви припините давати їм ліки, ви вб’єте їх! Це злочин проти економіки! Зараз тут працює тисяча сімдесят дві трудові одиниці! Невже у вас підніметься рука все зруйнувати?

— Хто вигадав ліки?

— Для чого це вам?

— Хто вигадав ліки?

— Я. Я займався цим проектом дванадцять років. Я був близький до його здійснення ще в Юзівці, де місцеві фабриканти потребували дисциплінованої продуктивної робочої сили. Але там мені не дали довести проект до успішного завершення. І через що? Через сміхотворну причину — мою національність! Хіба можна дивитися на національність у питаннях економіки? Це дурниці! Тільки руські варвари могли наплювати на потенційні прибутки заради якихось середньовічних поглядів на своїх та чужих! Вони хотіли мене арештувати. Добре, що мене попередили і я втік. Мав знайомого контрабандиста з Люстдорфа, той допоміг перейти кордон. Далі я приїхав до Відня, намагався продовжити справу там, але мене звинуватили в порушенні законів! Знову-таки, маячня, бо економічна ефективність мусить бути вищою за закони! Прибуток виправдовує будь-що, тим більше сотні відсотків прибутку, а саме його дає мій підхід! Мені довелося тікати від поліції та суду, я хотів сховатися тут, у горах Трансільванії, і випадково познайомився з братами Ракоці, які мали проблеми з селянами-втікачами. Я запропонував братам альтернативу! Вони змогли виділити мені гроші, я доробив ліки, і ми запустили цей чудовий проект, який ви не маєте права зруйнувати! Просто не маєте!

— Хто ще знає рецепт ліків?

— Ну звісно ж, ніхто! Це мій винахід, мій! Якщо хочете користуватися, мусите заплатити! І зацікавлені вже є! Кілька промисловців із Пруссії приїздили до замку, щоб на власні очі побачити дієвість мого методу. Вона їх вразила! Промисловці мають зв’язки в Берліні та Відні, зможуть на законодавчому рівні домогтися дозволу для використання мого винаходу. Ба більше! Я знаю про зацікавленість урядів наших країн! У нас у тилу сотні тисяч полонених, які вимагають харчування та охорони, коли бракує грошей для фронту! Ми маємо змусити працювати ворогів на нашу перемогу! Це справа державної важливості! Краще вам не втручатися й не заважати! Так, вам вдалося перебити братів Ракоці та їхніх людей. Але вже завтра тут будуть поліція й війська. Зараз вам краще просто втекти, інакше вас арештують і кинуть за ґрати. До того ж ви з Росії, вас звинуватять у шпигунстві і розстріляють!

— Іване Карповичу, можна я його вб’ю? — спитав Гожо.

— Іване Карповичу? — здивовано спитав німець. — Той самий? Стривайте, я згадаю прізвище. Таке дивне, не російське...

Він замислився.

— А, Підіпригора! Це ви?

— Звідки ви про мене чули? — Я вже заморився дивуватися власній славі.

— Ну, я ж жив у Росії, там про вас чули геть усі. Як ви тут опинилися? Вас надіслав уряд? Ви точно російський шпигун! Усе, більше я не скажу вам жодного слова!

— Навіщо мені ваші слова? Я візьму готові ліки, ваші записи, обладнання, і наші вчені мужі про все дізнаються.

— Ні, не дізнаються! Записи неповні й зашифровані! Головна інформація ось тут, у моїй голові! — Він постукав пальцем себе по черепу. — А я ніколи не зраджу Батьківщину!

— Вам не знадобиться. — Я визирнув у вікно. Надворі вже зібралося дуже багато рабів. Вони сідали на землю й чекали. Серед них я побачив і Гальванеску.

— Гожо, піди накажи розпочати годування, — наказав я. Циган вийшов, німець посміхнувся, подивився на мене переможно.

— Іване Карповичу, ви, бачу, оцінили вигідність моєї пропозиції? Тут, у сейфі, є гроші. Вони будуть ваші, якщо допоможете обробити циган. Ми відправимо їх на роботи. Механізм має працювати. Так?

Він нахилився до мене. Посміхався. Я вдарив його в щелепу, він упав. Зв’язав руки й ноги, щоб не зміг утекти. Потім вийшов до Гожо. Той перелякано дивився на величезний натовп рабів, яким роздавали миски з їжею. Раби їли старанно та мовчки і не дивилися навколо.

— Завтра тут будуть війська, — сказав я.

— І що робити?

— Зараз треба повести звідси цих бідолах. Поступово дія ліків має слабшати, вони будуть повертатися до життя. Німець каже, що без ліків людям буде погано. Може, бреше, а може, і ні. Все одно їх тут не можна залишати. Нехай їдять, а потім веди їх звідси геть. Бо якщо їх знайдуть війська, вони або знищать їх, або арештують.

— Треба поховати загиблих. У нас троє вбитих, з-поміж них і Лексо.

— Шкода. Але часу на похорон немає. Нехай тіла візьмуть із собою, поховаєте в горах. Нам потрібно поспішати.

— А що буде із замком? — спитав Гожо.

— Знищимо.

— А з німцем?

— Візьміть його з собою. І нехай люди, які видужають, зроблять із ним те, що вважатимуть за потрібне.

— Добре, Іване Карповичу.

Коли раби поїли, Гожо наказав рухатися за ним. Його люди навантажили півсотні коней продуктами на перші дні, поки йтимуть горами. Я віддав Гожо більшу частину грошей, які були в замку. Сам заклав бомбу. Вибухівки було повно. Коли ми від’їхали, земля струснулася і стіни чорного каменю почали осідати в хмару пилу. Зв’язаний Ульбріх закричав і заплакав. Проклинав нас. Я вів на мотузці Гальванеску. Ми крокували до ночі, поки люди не почали падати від виснаження. Гожо наказав зупинятися. З ним на коні сиділа гарна дівчина. Циган обіймав її, а вона дивилася порожніми очима.

— Вона наче не бачить мене. — Гожо кивнув на карооку красуню.

— Зачекай, нехай відійде від ліків.

Поклав Гальванеску поперед сідла, бо в сідлі він не тримався. — Я поїду далі.

— Не заблукаєте в темряві?

— Тут зручна стежина, не хвилюйся.

— Дякую, Іване Карповичу. Ви нам дуже допомогли.

— Тепер допомагай своїм людям, Гожо. І родинам загиблих.

— Я все зроблю.

Ми обійнялися, і я поїхав. Тримав на мотузці коня з Гальванеску. Доктор спочатку просто висів, а під ранок почав стогнати. Коли ми зупинилися на відпочинок, його очі вже не були зовсім каламутні, але де він і що з ним, Гальванеску не розумів. По обіді я прокинувся від стогонів. Мабуть, йому було погано. Розбудив, дав поїсти. Він їв і здивовано дивився на мене. Я допоміг йому сісти на коня, і ми поїхали далі. Трохи поплутали, але я знайшов місце, де нас чекали гайдуки. Дуже перелякалися: їхній пан зблід, стогнав і не міг говорити.

Гальванеску остаточно опритомнів лише за кілька днів, коли ми жили на хуторі в одного з гайдуків. Доктор не пам’ятав, що відбувалося з ним у братів Ракоці. Я повідомив, що довелося спалити замок і все зруйнувати.

— І що, зовсім нічого не залишилося? Записів, спеціалістів? — скривився Гальванеску.

— Ну, я міг би залишити вас там, тоді б усе було ціле.

— Ні-ні! Я й так ледь живий! Усе тіло болить! Що там зі мною робили?

— Вас примушували надмірно працювати.

— От цікаво, як їм вдавалося? — У доктора запалали очі. Здається, жодних висновків він не зробив.

— Я не знаю. Мені треба було врятувати вас, і я врятував. Тепер ваша черга виконати свою обіцянку. Мені потрібні документи й гроші, щоб доїхати до Пловдива.

— Так, звісно, Іване Карповичу. А може, залишитеся тут? Мені потрібен такий компаньйон, як ви!

— Ні, не можу, докторе.

Гальванеску був розчарований, але слова дотримав. Завдяки його зв’язкам за тиждень я їхав до Пловдива з паспортом турецького вірнопідданого Бендер-бея. Чому саме таке прізвище? Гальванеску сказав, що його коханка жила в місті Бендери. Поділився зі мною приємними спогадами. Я турецьких прізвищ не знав, але Бендер-бей звучало цілком по-турецьки. Я не суперечив. Бендер-бей, так Бендер-бей. Сидячи у переповненому вагоні, щасливо думав, що потроху, зі страшенним спротивом обставин, але наближаюся до Моніки, як той Одіссей до свого рідного острова. Хотілося б вірити, що пригоди залишилися позаду. Та я згадував Одіссея і був готовий до всього.