Одіссея найкращого сищика республіки

Помилка з «Білим Єрусалимом»

з «Варшави» ми з Борисом поїхали на квартиру Анюти в одному з провулочків біля Французького бульвару. Дорогою Борис розповів, що відправив своїх людей купити найкращий букет і вручити співачці. Люди приїхали, консьєрж спав у кімнатці біля входу. Піднялися ліфтом, подзвонили у двері, їм ніхто не відчинив. Один хотів спитати консьєржа, торкнувся його, а той упав зі стільця. У калюжу власної крові. Його вдарили ножем у серце. Охоронці побігли до квартири пані Анюти, виламали двері, але всередині було порожньо. Одразу зателефонували Борису, той примчав, побачив усе на власні очі й поїхав доповідати панові Бенціону. — Вона не могла просто кудись поїхати? — А вбитий консьєрж?

— Просто збіг.

— Ні, її викрали. Вона відпустила покоївку, лягла спати. Потім викрадачі відчинили двері. Зайшли, схопили її в ліжку. На це вказують сліди борсання, скинута на підлогу ковдра і маска, якою пані Анетта закривала очі. Її викрали, — запевнив Борис.

— Ви точно знайшли всіх ворогів пана Бенціона? Може, хтось залишився?

— Точно. Ми прибрали всіх. А кого не прибрали, той не насмілиться навіть сіпнутися, не те що вкрасти зірку «Варшави».

— Тоді хто це зробив?

— Я не знаю. — Борис був розгублений.

Ми приїхали до будинку, і я спочатку оглянув тіло консьєржа. Вмілий удар, тверда рука. Прямо в серце. Удару завдали крізь віконце. Мабуть, консьєрж нахилився спитати, до кого гості, а отримав ножем. Потім його посадили так, щоб борода прикривала рану і всім здавалося, що він спав. Коли піднімалися, я наказав присвічувати ліхтарями, бо сподівався помітити щось на сходах. Але там геть нічого не було. Біля квартири я оглянув замок.

— Це наші виламали. Кажуть, наче цілий був, — сказав Борис.

Усередині було затишно і приємно. Три кімнати. Вітальня з роялем, спальня та щось на кшталт будуару. Ліжко у спальні було пом’яте, наче борсалися на ньому. На підлозі лежала маска для очей.

— А це що? — спитав я, піднявши з підлоги предмет, схожий на матерчатий чопок.

— Це — беруші, їх у вуха вставляють, щоб шум не заважав. Мабуть, пані Анетта і маску надягала на очі, і беруші у вуха встромляла, — пояснив Борис.

Я зазирнув під ліжко. Нічого цікавого. На столику біля ліжка помітив журнал. Серед іншого там були і мої пригоди. Принаймні розгорнутий він був саме на них. Мабуть, Анюта читала про мене перед тим, як заснула.

— Зникли коштовності пані Анетти. Не всі, а ті, що були поза сейфом, — сказав Борис. — Сейф нападники навіть не спробували відчинити.

Я обходив усю квартиру, шукав хоч якісь сліди, але грабіжники працювали досить чисто.

— Перевірити всіх візників. Грабіжників мусило бути кілька. Плюс пані Анетта, яку вони мусили в чомусь винести. Питайте, чи не бачили тут незнайомих візників або авто. А я поговорю з сусідами.

Сусіди нічого не чули й не бачили. Були перелякані, бо вже знали про смерть консьєржа. Про викрадення Анюти не знали, ми вирішили поки що тримати це в таємниці. Привезли покоївку. Вона розповіла, що Анюта, коли приїхала з лікарні, відпустила її, а сама збиралася влягатися спати. Покоївка твердила, що двері залишилися зачинені.

— Я ж сама зачиняла, ось ключ, — запевнила вона. Проста дівчина, виглядала пригнічено, але не викликала жодних підозр. Казала, що з Анютиної квартири пішла до батьків на Молдаванку, де і перебувала, поки за нею не приїхали люди Кріка.

— Ключ нікому не віддавали? — спитав я.

— Ні, нікому, що ви! — запевнила дівчина.

— А раніше?

— Ні, я ключ берегла!

— Може, допитати її? — пошепки спитав Борис. — І родичів.

— Не треба.

— Але ж викрадачі відчинили двері!

— Замок простий. Його б і я відчинив, — запевнив я. Але про всяк випадок наказав кілька днів послідкувати за покоївкою. У неї були чесні очі, та я любив усе перевіряти.

Наступні три дні ми з Борисом шукали й чекали. Перевірили всіх, хто міг би спробувати завдати удару по пану Бенціону. Опитали всіх візників і шоферів. Говорили з «ведмежатниками», яких могли найняти зламати замок. Я щовечора з ніг падав, але ми й на пів нігтя не наближалися до розкриття справи. Я дратувався, бо міг би вже відпливати на південь, а натомість дедалі глибше зав’язав у цій справі. Потім пан Бенціон запросив мене на зустріч. Я приїхав до «Варшави», мене привели до його кабінету.

— З вашого обличчя бачу, що сліду ви не взяли.

— Не взяв.

— Я відкликаю Бориса і всіх моїх людей.

Я здивовано подивився на Кріка.

— Якби ми знали бодай приблизний напрямок пошуку, я б не робив цього. Але я не можу стріляти просто в небо. Моїм людям є чим займатися, Борису теж. Якщо ви щось знайдете, якусь зачіпку, вказівку на те, хто викрав Анетту, ми допоможемо вам. Але доти Борис і мої люди будуть займатися справами Синдикату.

— Я залишаюся сам?

— Це ваше рішення. Можливо, ви хочете полишити цю справу й вирушити в заплановану подорож?

— Хочу, — кивнув я. — Але не можу. Не в моїх правилах відступати від нерозкритих справ. Та й залишити в біді пані Анетту я не можу.

— То ви продовжите розслідування?

— Так.

— Знаєте, Іване Карповичу, я не збираюся вас учити, але хочу сказати, що інколи треба вміти відступити. Не битися головою об стіну, а зробити кілька кроків назад і роздивитися. Часом помічаєш якийсь інший шлях. Або стіна, яка заступала вам дорогу, сама падає. Звісно, щоб досягати успіху, треба атакувати. Але не треба боятися відступити, коли ви не маєте шансів на перемогу. Вирішувати вам, але мені здається, зараз саме той випадок. Бо всі наші зусилля протягом останніх днів ні до чого не привели. Ми не просунулися вперед ані на сантиметр. Анетта просто зникла, і що з нею — ми не знаємо. Вона — окраса «Варшави», одна з найпопулярніших співачок імперії. Я б хотів її знайти, і я готовий зробити для цього будь-що. Але ми не знаємо, де шукати. Зовсім. Я не помиляюся?

— І помиляєтесь, і ні. Нам справді так і не вдалося майже нічого дізнатися. Пані Анетта зникла, її викрали невідомі, й це, здається, все, що нам достеменно відомо.

— А це не могло бути інсценування? — несподівано спитав Крік.

— Що? — Я здивувався.

— В Анетти був контракт із «Варшавою» на найближчі чотири роки. У цьому контракті прописано досить великий штраф за достроковий розрив. Такий великий, що навіть усіх заощаджень Анетти б не вистачило, аби законно розірвати контракт. Може, вона вирішила розірвати його незаконно?

— У вас є якісь докази?

— Кілька місяців тому вона заговорила про те, що хоче народити дитину. Я сказав, що це неможливо, що це порушення контракту. Я не хотів втрачати найкращу співачку «Варшави». І ось тепер вона зникла. Я розумію, що ви приятелювали з пані Анеттою й вам важко подумати, що вона обдурила нас. Але в житті й не таке буває. І тут треба дивитися тверезо, щоб ваші вподобання не заважали встановленню істини.

— Хочу вас запевнити, що я, сумлінний слідчий, розглядав різноманітні версії подій. Серед іншого, думав і про можливість втечі пані Анетти з якихось причин. Але я мусив відмовитися від цієї версії. По-перше, така втеча від вас унеможливлювала для пані Анетти продовження кар’єри. Співачці неможливо виступати підпільно, криючись від вас. А співати вона дуже і дуже любила. Не уявляла свого життя поза сценою. По-друге, якщо людина збирається тікати, вона готується до цього. Наприклад, знімає з рахунків заощадження. Я перевірив, усі гроші на місці. Останній рух коштів був місяць тому, коли пані Анетта поклала на рахунок вісімсот рублів. Якась дивна підготовка для втечі.

— Однак вона забрала всі свої коштовності, які можна продати не за одну тисячу!

— Навіщо продавати коштовності, якщо можна просто взяти готівку? Зникли тільки ті коштовності, які були на столику. Чому пані Анетта не забрала прикраси з сейфа?

— А одяг? Як ви поясните, що зник майже весь одяг пані Анетти! Ними було набито кілька великих валіз! Навіщо викрадачам її одяг? Продавати вони його будуть? А ось жінці було б важко залишати улюблені речі! Чи не так? — спитав мене Крік.

— А зараз ми підходимо до того, про що я хотів би поговорити з вами. Останню добу я майже не брав участі у пошуках пані Анетти. Я міркував, чому наші здобутки такі мізерні. І поступово я зрозумів, що ми помилялися у головному.

— Це у чому ж?

— Ми думали, що це викрадення (як і спроба попереднього або як і вибух у готелі) — удар по вас, Бенціоне Менделевичу. Але ми помилялися.

— Помилялися?

— Так. Минуло вже скільки днів, а викрадачі досі жодним чином не проявилися. Якби вони били по вас, вони б зробили так, щоб про викрадення пані Анетти стало всім відомо. Вони б прислали до газет її скривавлені фотографії. Вони зчинили би скандал. Але нічого такого не сталося. Повна тиша. Про викрадення досі ніхто нічого не знає, всі думають, що вона лікується вдома. То в чому сенс викрадення? Може, у грошах? Але чому викрадачі досі не звернулися до вас із вимогою викупу, сподіваючись, що ви заплатите за свою найкращу співачку? Ніхто не звернувся. І це примушує думати, що, на відміну від минулих разів, це викрадення спрямоване не на вас, а лише на пані Анетту.

— Для чого її викрадати?

— У неї чудовий голос, і вона незвичайна жінка.

— Ви думаєте, хтось би ризикував переходити мені дорогу заради того, щоб слухати її чи злягатися з нею?

— Думаю, що так.

— Маячня!

— Я не хочу сперечатися. Але я буду перевіряти цю версію. І ось про це я хотів би поговорити. Мені здається, розгадка зникнення пані Анетти може критися у подіях десь річної давнини. Скажіть, останнім часом були якісь пропозиції викупити контракт пані Анетти?

— Пропозиції були завжди. У Анетти чудовий голос. Публіка зі всієї імперії приїздить до Одеси на відпочинок, відвідує «Варшаву» й підпадає під чари Анетти. Хоче чути її голос у своїх містах. Я був не проти гастролей, Анетта активно їздила всією країною. Але я не погоджувався, коли пропонували викуп контракту, щоб забрати її з Одеси.

— Хто пропонував?

— Найкращі антрепренери Петербурга та Москви. Були пропозиції з Казані, Нижнього Новгорода й Києва.

— Серйозні пропозиції?

— Досить серйозні. Про кілька з них я навіть міркував, але підвищував ціну, і охочі відступали.

— Ви не хотіли відпускати пані Анетту?

— Я хотів заробити на ній такі самі чудові гроші, як її голос. Якби сума мене задовольнила, Анетта б поїхала. Але потрібні мені цифри не пролунали.

— Антрепренери не підходять, бо їх цікавлять публічні виступи. А чи були приватні поціновувачі голосу, готові за нього заплатити?

— У неї було багато шанувальників.

— Хтось хотів, щоб вона співала лише для нього?

— Це б дуже дорого коштувало, Іване Карповичу!

— Ну хоч про ціну питали?

— Так, було кілька розмов.

— І хто були ці люди?

— Один фабрикант із Уралу, Кондров його прізвище. Він спитав ціну, потім довго торгувався, просив поступитися, але я не став.

— І що він?

— Нічого. Ні — то ні, поїхав до себе в Єкатеринбург. У нього там купа фабрик, копальні, залізниці. Дуже багата людина.

— Чому ж тоді не заплатив вам, скільки просили?

— Бо гроші поважає. Тому й багатим став, що не розкидається, а торгується, береже. Хотів собі забавку, не вийшло, пішов далі.

— Хтось іще?

— Та був один банкірський синок із Петрограда. Прийшов якось до мене, сказав, що закохався в Анетту і готовий заплатити, щоб контракт викупити. Я назвав суму, він аж закахикав. Але сказав, що заплатить. Почав гроші знімати в банку. Але потім примчав зі столиці його батько, анулював оборудку, заплатив мені тисячу за витрачений час, забрав синка і поїхав. Посадив його в божевільню, лікуватися, так той утік, прийшов до Анетти, почав пропонувати їй із ним тікати. Анетта сповістила Борю, той прихопив синка і відправив у Петроград. Звідти ще кілька тисяч прийшло, з подякою.

— То, може, знову він?

— Ні, він малахольний дуже. Щоб викрасти, треба все організувати добре. Людей найняти, транспорт, обміркувати. Не здатний він на таке.

— А як його прізвище?

— Нікіфоров. Його батько — відомий банкір у Москві.

— Ще хтось?

— Скотопромисловець Харламов із Царицина. Цей навіть свій пароплав на Волзі назвав «Анетта». Готовий був мою ціну заплатити, але просив розстрочку на два роки. Я не погодився, він поїхав. Теж був із тих, хто всю ціну ніколи не платить. Це для нього наче образа.

— Я бачу, голос пані Анетти мав невідпорну силу.

— Мав, але я не думаю, що хтось із них її викрав. Вони поважні й багаті люди, але вони б не стали починати війну зі мною. А війна буде неодмінно, щойно стане відомо, що Анетта у них.

— А якщо не стане?

— А для чого тоді її викрадати? Це як отримати величезний діамант і ховати його від усіх. У чому сенс? Кому це потрібно? — Крік закрутив головою. — Якщо Анетту справді викрали, про це неодмінно стане відомо. Не зараз, так за тиждень, місяць чи рік. І тоді ті, хто це зробив, змушені будуть дуже постаратися переконати мене не вбивати їх. Зовсім не факт, що це їм удасться. А поки я б залишив цю справу. Вона як абрикоса. Треба дати їй достигнути, і вона впаде просто в руки. Зараз можна й не стрибати.

— Я спробую.

— Вільному воля, Іване Карповичу. Але не забувайте — якщо ви знайдете Анетту, її контракт не буде розірвано. Вона відпрацює на мене чотири роки й тільки тоді зможе робити що захоче, — сказав Крік досить недобрим тоном.

— Я мушу сприймати це як підозру щодо мене? — спитав я чесно. — Ви думаєте, ми з пані Анеттою разом граємо в якусь гру?

Ми дивилися один одному в очі. Він витримав паузу.

— Ні, Іване Карповичу, я ні в чому вас не підозрюю. Аби підозрював, сказав би прямо й підтвердив би слова доказами. Та їх немає. І я не думаю, що ви б стали вплутуватися в таку небезпечну історію. Я просто нагадав, що контракт між мною і Анеттою діє і діятиме ще чотири роки.

— Я зрозумів вас. Що ж, тоді я спробую ще пошукати. Триматиму вас у курсі подій. — Я подав Кріку руку. Він її потиснув.

— То не хочете відступитися?

— Ні.

— Ви були закохані в неї?

— Ні, але я дуже поважаю пані Анетту. Вона багато пережила і залишилася доброю людиною.

— Ви дивний, Іване Карповичу. Ви відмовилися від влади і грошей, але шукаєте жінку, яка не доводиться вам ані коханкою, ані родичкою.

— Поясніть це моєю загадковістю. — Я усміхнувся.

— Якщо буде потрібна якась допомога, гроші чи зброя, то звертайтеся.

— Дякую.

— І пам’ятайте, що всі люди, яких я назвав, досягли успіху в цьому жорстокому світі. Вони дуже і дуже небезпечні.

— Матиму на увазі.

Ми попрощалися з паном Кріком, і того ж дня я відбув у Петроград, куди за доброї волі нізащо б не повернувся. Спершу вирішив дізнатися про банкіра Нікіфорова та його неспокійного сина. Він поки що видавався найбільш підозрілим. Знайти цього Нікіфорова у столиці виявилося легко. Мені одразу вказали на його будинок у Ковенському провулку, на кілька контор та міняльних лавок. Усі розповідали, що дуже багата людина, за війну ще більше розбагатів, бо допомагав урядові добувати валюту для військових закупівель за кордоном. Про сина чули менше. Наче був син, непоганий хлопець, але дивний. Кілька разів із дому тікав, а останнім часом щось його не видно.

Здалеку навіть бачив того Нікіфорова, коли він із будинку виходив. У шубі, з ціпком важким, сів в екіпаж і поїхав. Я ще біля будинку покрутився, у двір віз із дровами заїхав. Пройшов за возом, побачив кочегара, який розвантажував. Спитав, чи покурити не хоче, папіроскою збирався пригостити.

— Курити, пахощі диявольські до рота брати — гріх! — Подивився суворо і аж скривився, далі дрова розвантажував.

— А випити — теж гріх?

— Гріх. Від сатани вино, хоч хлібне, хоч виноградне, а хоч те картопляне, яке зараз п’ють, — сказав кочегар і дуже мене здивував, бо плем’я се і до тютюну, і до вина завжди охоче, а тут ось такий анахорет виявився.

— А добрим людям допомагати гріх?

— Не гріх, а обов’язок кожної богобоязливої людини. Тільки ж з’ясувати важко, добро до тебе прийшло чи вовк в овечій шкурі. — Кочегар чергову в’язанку дров узяв і потягнув, на мене перед тим подивившись недовірливо. Зрозумів я, що з цим каші не звариш. Пішов. Чекав, поки з будинку дівчина вийшла, покоївка, мабуть. Раніше, як був молодший, легко було мені підійти й зачарувати дівку. А зараз років мені додалося, я до дівчини, — а вона форкає на мене, наче кінь на вовка. Я вже і улещував, і на чай у трактир запрошував, а вона все дивиться вороже, торочить, що гріх із незнайомим чоловіком на вулиці балакати. Утекла врешті-решт. Тут уже стало мені цікаво. Що це за будинок такий, що слугам язика не розв’яжеш? Що за таємниці тут зберігаються, і чи, бува, не тут Анюту ховають? Побалакав із сусідами, спитав, чи чули спів жіночий. Але сусіди не хотіли говорити. Тільки почують про Нікіфорова — одразу похмурніють, відвертаються і йдуть. Зазвичай люблять люди поговорити, а тут наче відрізало їм. Трохи повештався і пішов до двірника з сусіднього будинку. Тямущий двірник — щедре джерело знань і про свій будинок, і про сусідські. Ніщо повз двірника не пройде, про все він знатиме. Коли я працював в охоронному відділенні, двірники були нашим золотим фондом. Іноді тиждень треба було вибігати там, де двірник за півгодини все розповість. От і зараз я знайшов двірника — він саме підмітав. Спитав, чи знайдеться в нього час поговорити.

— А ви хто такі будете? — поцікавився двірник і підозріло на мене глянув.

— Добра людина.

— Та воно ж хіба розбереш, чи добра людина? Може, добра, а може, злодій вивідує щось.

— Це ти, мабуть, і цигарок не куриш, і горілки не п’єш, бо гріх? — Махнув я рукою, бо не чекав, що суворі такі всі в цьому Петербурзі.

— Курити не курю, диявольська забава, а ось горілки чом би й не випити. Горілка — вона дух веселить і тіло підтримує. Звісно, як із дурною головою, то й горілка на шкоду. Але як із розумом її вживати, то це й не гріх зовсім, — запевнив двірник, такий міцний дядько років за п’ятдесят.

— То, може, перепочинете трохи?

— Та воно й перепочити можна, — легко погодився двірник. Уже дивився на мене без підозри, а з надією.

Пройшли ми до трактиру неподалік, замовив я тарелю оселедця з олійкою, хліба чорного і горілки по чарці. Випили, двірник хлібом занюхав, а от закусувати не став.

— Закуска — вона, той, заважає горілочці. Як наб’єш черево, то жодного тобі янгольського співу у вухах, а як на порожній шлунок — то наче хори небесні заливаються! — пояснив двірник. Я ще чарку замовив, для нього, спитав, чи знає він банкіра Нікіфорова.

— Знаю, звісно ж! Через дорогу його будинок.

— А чи чув ти жіночий спів із нього?

— Ні, ніколи! Що там спів — патефона, й того немає! Хоча Нікіфоров же багатій з багатіїв. Каже, що від диявола ті патефони. І авта не купує собі, хоча гроші є, — екіпажем пересувається. Донедавна і потягів не визнавав, але тепер їздить, — розповів двірник і випив чарку.

— А куди їздить? Не до Одеси часом?

— Про Одесу нічого не знаю, а ось до Москви їздив і до Могильова, коли там ставка громадянина Романова, колишнього государя імператора, була. При дворі великий вплив мав. Хоча кажуть, що з сектантів. Але зараз можна. — Двірник зарум’янився, чисте тобі яблучко в серпні, замріяний зробився, дивився на світ із любов’ю.

— Що за секта?

— Та, наче духовні християни, але особливого якогось согласія. Я ото людина православна, на нечисті цій не знаюся. Але чув, що вважають вони себе ревними оборонцями древнього благочестя. Вірять, що гроші витрачати гріх, а ось збирати копієчка до копієчки — перед богом ліпше за будь-яку молитву! Кажуть, що як збираються на радіння свої, кожен розповідає, скільки грошей зібрав. І хто мало зібрав, того лають і б’ють, бо як не дав Бог грошей, значить, грішила людина і мусить бути покарана. А хто багато грошей заробив, усі тому вклоняються в ноги, руки цілують, за святого вважають. Співають же вони: «Будемо багаті, то будемо і святі!». Ось як! — Двірник сумно на порожню чарку подивився, а потім на мене.

— А звідки це все ти знаєш?

— А мені один хлопець розповідав. Він у будинку Нікіфорова за двірника жив. У нього кімнатка окрема в підвалі була, і як радіння починалися, його в тій кімнатці зачиняли. Але йому ж цікаво було, що сектанти роблять. Навчився він замок відчиняти, і як почалося радіння, пішов подивитися. Сподівався, що вони там злягатися будуть, як частенько у хлистів буває. Але ні, жодного злягання не було, тільки про гроші балакали, когось лаяли, когось вихваляли, а потім танцювати почали і славити бога за гроші. Ось звідки я знаю! То як, наллєш, чи до служби мені повертатися?

Я махнув половому, той швиденько налив чарку. Чоловік випив половину.

— А де зараз твій знайомий?

— Та де, сплутали його ці чорти. Обіцяли, що і він багатим стане, якщо віру прийме. А він же з бідної родини. У батька землі зовсім не було, на заробітки ходив і дітей усіх пускав. З дитинства по чужих кутках на чужому хлібі старцював. А тут йому кажуть: багатим будеш, на перинах спатимеш, хліб білий їстимеш, чоботи на зиму матимеш. Заманили хлопця, гади такі. Пішов до них у віру, переїхав до Москви, і що вже там із ним сталося, не знаю. — Зітхнув і допив горілку.

— У цього Нікіфорова син є...

— Ага, Кіндратієм звали. Кажуть, хороший хлопець був.

— А чого був?

— Бо зараз у божевільні сидить.

— Збожеволів?

— Хто каже, що збожеволів, а хто — що він супроти батька пішов, а старий Нікіфоров цього не любить. Ось і запроторив бозна-куди.

— Проти батька пішов? У чому ж?

— Та в тому, що не заробляти гроші хотів, а витрачати. По-їхньому страшенний гріх. Батько розсердився. Молодий, кажуть, двічі з дому тікав. Кудись на південь. Силоміць доводилося його повертати. Востаннє привіз старий Нікіфоров і запроторив до божевільні.

— А де та божевільня? — спитав я, а чоловік аж закашлявся. На горлянку показує, немов ось-ось помре, рятувати треба. Чаркою, звісно. Випив, умить ожив.

— Та десь за містом.

— А точніше не знаєш?

— Не знаю. А чого ти питаєш? Чого цим Нікіфоровим зацікавився?

— Та я на одного пана працюю, а той справи з Нікіфоровим мати збирається. Оце наказав довідатися, що за людина.

— Та людина як людина. Сидить то в конторі, то в будинку, все грошики лічить та відкладає.

— А дружина його де?

— Померла давно.

— А чого ж удруге не оженився? Чи, може, коханку має?

— Ні, нема в нього коханки. Може, вже старий став, відшумував своє. А може, віра забороняє блуд. Але точно немає коханки.

— То, мабуть, до будинку розпусти їздить?

— Та всяке може бути, але не схоже.

— Чого ж не схоже, коли я його бачив — дядько кремезний.

— Як до дівок їздити, то платити ж треба. А витрачати гроші для них — гріх.

— Але ж і без жінки як прожити?

— Та, як гроші любиш, без чого завгодно проживеш. Будуть тобі гроші серце гріти, і тим будеш цілком задоволений.

— Боронь Боже так гроші любити.

— Ага, що занадто — те не здраво, — кивнув двірник.

— А не підкажеш, хто б міг знати, в яку божевільню Нікіфорова молодшого відправили?

— Та не знаю... — сказав і подивився на мене.

Зрозуміло. Я полтиник на стіл поклав. Двірник усміхнувся. Дивився на монету. Я до нього пересунув, він прикрив лапищею своєю широкою.

— За квартал тут живе колишній поліцейський із летючого загону розшукового відділення. Василь Петрович Самсонов. Цей може знати, — сказав двірник. Адресою поділився, і пішов я. А він узявся оселедець вибирати, а олійку хлібом вимочувати.

Пішов за адресою, трохи поплутав вулицями, дивився, чи ніхто за мною не ходить. Нікого не було. Зайшов до потрібного будинку, на п’ятий поверх піднявся, постукав у двері. Відчинив дядько такий років за шістдесят, худенький, невисокий, сивий, із розумними очима і суворим поглядом.

— Василь Петрович? — спитав я.

— Чим можу служити?

— Добрий день, хотів би з вам поговорити. — Я усміхнувся, але погляд господаря не пом’якшав.

— Про що?

— Чи можна не на порозі?

— Я вас не знаю, — сказав чоловік, потім почав приглядатися і скрикнув. — Іване Карповичу, ви, чи що? Точно ви!

— Я вже думав, що припинили мене впізнавати.

— Та що ж ви одразу не сказали! Заходьте! Будь ласка! — запросив він до своєї квартири. Невеличкої, бідної, чистенької. — Ось сюди, — запросив до кухні, двері в кімнату зачинені були. — Там студент живе. Студентові кімнату здаю, — пояснив господар і чомусь почервонів. — Зараз чайник поставлю! — Узявся невеличку пічку розпалювати.

— Та не турбуйтеся.

— Що ви, такий гість! Найкращий сищик імперії! Ось! — Василь Петрович відчинив якусь шафу. Там виявилася досить повна колекція моїх пригод у журналах чи окремими книжками. — Я ж ваш шанувальник, Іване Карповичу. Ось, сідайте.

Запропонував мені стілець, а сам поставив чайник грітися й на лавку присів.

— Чим зобов’язаний вашому візиту?

— Та ось розслідую одну справу, — сказав я. — Прошу про появу мою нікого не сповіщати, бо як дізнаються злочинці, що в столиці я, то втечуть, а я хочу їх тепленькими прихопити.

— Я мовчатиму, Іване Карповичу, тут уже не звольте турбуватися. Я сорок років у поліції прослужив і як ніхто знаю, як секретність для успіху операції потрібна. Мабуть, вам якась допомога треба, раз до мене звернулися?

— Так, хотів розпитати вас про банкіра Нікіфорова. Чули про такого? — спитав я і одразу помітив, як спохмурнів господар.

— Та чув, звісно. Один із найбагатших людей столиці.

— Мене не так він цікавить, як син його.

— Так, є син, здається, Кіндратієм звати, — кивнув Самосонов. Дивився насторожено.

— Якщо мої питання лякають вас чи ви не маєте охоти відповідати, просто скажіть, і я піду. Не хочу поважну людину турбувати.

— Та ні, Іване Карповичу. Вважаю за честь вам допомогти.

— Мені цей Нікіфоров-молодший потрібен. Але кажуть, що вдома його немає, наче в божевільні він у якійсь. А де саме — не знають. Може, ви щось про це чули?

— Та не тільки чув, а й у розслідуванні участь брав.

— У розслідуванні? А що за розслідування? — зацікавився я.

— Від трьох колишніх гімназійних однокласників Кіндратія Нікіфорова надійшла скарга про те, що Кіндратія силоміць відправили до божевільні, бо він не хотів вступати до секти, яку очолював батько.

— А Нікіфоров секту очолював?

— Ну, тут як сказати. — Самсонов знизав плечима.

— Та як є, так і кажіть.

— Думаю, що очолював. І очолює. Але доказів немає. І немає більше тому, що не шукали.

— А чого ж не шукали? Хіба ж при царі не треба було поліції з сектантами боротися?

— Та дуже навіть треба. Але річ у тому, що Нікіфоров-старший — занадто вже поважна людина. Зв’язки великі має. У його банку найкращі люди столиці гроші тримають. І позичають у нього. Як щось проти Нікіфорова-старшого виникне, одразу справу під сукно кладуть. Ось так і з сином. Заяву сховали, наче й не було. Але однокласники, що за товариша хвилювалися, в газети пішли. Розповіли, що батько-сектант сина за місто вивіз і вбити може. Написали про це, скандал виник, довелося перевірку проводити. Нікіфоров-старший повідомив, що син його в лікарні «Білий Єрусалим», дорогою на Нарву, а потім іще верст вісім від дороги. У глухому місці, серед лісів і боліт. Поїхали ми туди. Дорога вкрай погана, навесні та восени тільки верхи проїхати можна, жоден екіпаж не проїде. Довелося верхи їхати, щоб перевірити, чи немає секти в лікарні, й дізнатися, що там із Кіндратієм. Приїхали, зустрів нас тамтешній лікар Савелій Адольфович Зоненберг. Дозволив обшук провести.

— І щось знайшли?

— Нічого. Зовсім. І не могли ми там нічого знайти.

— Чому?

— Бо чекали нас там.

— Чекали?

— Ага. Хтось їх сповістив, що їдемо. Поки прибули, там, якщо й було підозріле, все сховали.

— Чому думаєте, що їх попередили?

— Та воно ж видно Іване Карповичу, коли ти зненацька, а коли ні. Чекали нас, точно чекали. Ну, ми походили, подивилися, поговорили з Кіндратієм. Він живий, здоровий, слідів тортур нема. Не в підвалі, не на ланцюгу. Сказав, що радий лікуватися, сподівається на повне одужання і жодних претензій не має. З тим і поїхали додому.

— Але з обличчя вашого бачу, що щось вам там муляло.

— Муляло. Я ж, Іване Карповичу, багато років у поліції, навчився відчувати, коли брешуть люди. І тут брехали. І лікар той, Зоненберг, і Кіндратій. Ну, і лікарня та. Наче і чистенько там все, у білий колір пофарбовано, такий острівець світлий серед боліт, але щось там у повітрі було важке, щось недобре. І хворі тамтешні дивні. Не знаю, як і пояснити. От інколи відчуваєш серцем, а головою пояснити не можеш, що там не те.

— Так, інколи серце бачить те, чого голова не помічає, — погодився я. — А жінки в «Білому Єрусалимі» були?

— Були. Небагато. Там хворих було десятків зо три, а жінок із них десь п’ять, не більше.

— Білявки?

— Та різні.

— А співів ви не чули? Чи, може, музичні інструменти які бачили?

— Ні, ані співів, ані інструментів. Там узагалі суворо якось.

— Суворо?

— Ага, і хворі, і хто біля них — серйозні ходять, Святе Письмо читають, про життя вічне розмовляють. І не усміхнеться жоден. Поїхали ми, а мені та лікарня з думок не йшла. Почав розпитувати і дізнався, що кілька років тому була з цим «Білим Єрусалимом» темна історія, — скривився Самсонов, паузу зробив. Я зрозумів це по-своєму, до гаманця поліз, по гроші.

— Ні, що ви! — Він рубль побачив, аж руками замахав. — Іване Карповичу, ображаєте! Щоб я з вас гроші брав? Та ніколи! Згадую я просто, щоб усе докладно доповісти. Це взимку було п’ять років тому. Приїхав на міську заставу з Нарвської сторони селянин переляканий, із чухонців. Привіз на возі якогось бідолаху ледь живого. Сказав, що підібрав голого і змерзлого на дорозі. Бідолаха переляканий був, кричав про якогось коня, що він сідати на нього не хоче, а його переслідують і вбити збираються. Це так селянин розповів. Він бідолаху посадив у сани, сіном укрив, кожухом, і довіз до застави. Але втікач перемерз, знепритомнів дорогою. Повезли в лікарню, там почали відігрівати, поліцію сповістили. Вечоріло вже, їхати на місце, де підібрав селянин утікача, пізно, вирішили стражі вже зранку поїхати. Та вночі селянин зник. Поїхав ночувати на постоялий двір, приїхав, чаю випив, потім вийшов до вітру і зник. Вранці на снігу лише краплі крові знайшли!

— Убили, чи що?

— Та воно ж, знаєте, Іване Карповичу, для вбивства тіло потрібне. А як тіла немає, то зник. Просто взяв і зник, залишивши сани з конем у сараї. Зник, хоч у нього родина в селі, четверо дітей, земелька. А він зник! Але це не все! Бо ж і втікач у лікарні до ранку помер. Лікарі дивувалися — наче не мусив, а помер. Написали в документі, що від перемерзання. Але я потім із ними розмовляв, і натякали вони, що сумнівна якась справа. Чи не подушкою придушили бідолаху. Та прямо ніхто не розповів, бо кому скандал потрібен?

— Одразу двоє загинули?

— В одну ніч, Іване Карповичу, в одну ніч!

— Підозріло якось.

— Дуже підозріло! Стражників послали перевірити. Поїхали вони. Знайшли місце, де босі сліди на дорогу виходили. А за босими слідами одразу багато кінських і собачих.

— Таки гналися за тим бідолашним?

— Схоже на те, — кивнув Самсонов. — Стражі поїхали по тих слідах, а тут сніг повалив. Та такий лапатий! Завірюха почалася. Невдовзі вже годі було щось розібрати. Вирішили повертатися, заблукали, ледь не замерзли. Але річ у тому, що сліди в бік «Білого Єрусалиму» вели. Там навколо на багато верст жодного села чи хутора, лише та лікарня. Стражі хотіли наступного дня туди таки доїхати, але начальство несподівано сказало, що не треба. Мовляв, і в місті справи є, немає чого по хащах лазити. Так ніхто й не дізнався, що то за втікач був. Від кого тікав, чого боявся і чому взимку лісом голий бігав. Оце така історія.

— Дивна, — кивнув я.

— Дуже дивна. А ще дивніше те, що і слідів же ніяких не залишилося. Наче нічого й не було, жодного папірця чи документа! Тільки те, що хлопці запам’ятали та розповіли! Ось так!

— Чистив хтось сліди.

— Старанно чистив, Іване Карповичу, наче підлогу до царського балу! — Самсонов підвівся, накришив чаю в чайник, залив окропом, залишив заварюватися. — А ви чому «Білим Єрусалимом» зацікавилися?

— Та людина зникла, шукаю її. І якось оця назва випливла. Може, до діла, а може, і ні. Це і встановити намагаюся. А от ви казали, що хворі в «Білому Єрусалимі» дивні. Чим саме?

— Вони там усі ходять наче з хреста зняті. Тихі, мовчазні, хода в них трохи дивна і обличчя.

— А що з ходою та обличчям?

— Та бозна-що. Дивно якось ходять, неквапливо, так, наче дитина, коли ходити вчиться. А обличчя в них бліді й налиті якісь, наче місяць повний. А в очах спокій. Не спокій, а байдужість якась, наче у волів в упряжі. Я ж у ваших краях був, Іване Карповичу, бачив, як на волах орють.

— А ці хворі — від чого ж їх там лікують?

— Та кажуть, що голову вправляють. Тому її й називають божевільнею, хоч лікар Зоненберг на це ображається. Просить тільки «Білим Єрусалимом» іменувати.

— Цікава місцинка. А як би то там побувати?

— Та як. Треба візника брати. Тільки не знаю, чи доїдете, бо ж дорога там навесні вкрай погана. Може, давайте, я з вами поїду. Покажу все, допоможу, як треба буде.

— Дякую, але не хочу вас турбувати.

— Іване Карповичу, та які там турботи, коли мені в радість! Я ж оце на пенсію вийшов, і тепер хоч вовком вий! Сорок років у поліції прослужив, звик, що вранці прокинуся, чаю перехоплю міцного — і побіг. А тепер прокинуся, а бігти нікуди. Так тоскно стає, хоч у зашморг! У вас після служби так само було?

— Було, — кивнув я. — Я ж тому й розслідуванням став займатися, бо не міг усидіти на місці. Воно-то в мене земля була, роботи сільської багато — орати, сіяти, жнивувати. Але все не до душі. Це як мисливську собаку у віз упрягати. Возитиме, але про полювання повсякчас думатиме.

— Ну, це точно. — У Самсонова аж сльози на очах з’явилися. — Так вийшло, що родини в мене немає. Була колись дружина, померла рано від тифу. Можна б було ще одружитися, але якось усе часу не було, все по роботі бігав. Дуже вже я роботу свою любив, Іване Карповичу. Ото навіть як захворію, все одно виходив, бо й дня пропустити не міг. І вихідними працював. Цим тільки й жив, а ось як на пенсію вийшов, так життя моє і закінчилося. Днями сиджу в кімнатці, що робити — не знаю. Такий сум бере, що вже й думки погані були. Щоб руки на себе накласти. Бо навіщо жити так сумно й нудно, як я? Але не наклав. І знаєте чому?

— Чому? — спитав я. Не аби спитати — прикро за дядька було.

— Вам завдяки!

— Мені? — Тут уже я здивувався.

— Вам, Іване Карповичу, вам! Трапився мені одного разу журнал із вашими пригодами. Прочитав я їх і захопився. Ще один купив, а потім ще і ще. Бачили ж, тепер у мене колекція ціла. Днями читаю. Не просто так читаю, а записую, сам розумую. Ось чому Іван Карпович так зробив, а чому сяк. А чи не можна де було краще зробити.

— І як, багато помилявся я?

— Та ні, Іване Карповичу, працюєте ви добре. Ну, і ризикова ви людина. У мене від одного опису, як ви по лезу ножа ходите, серце заходиться, а ви ж це все особисто переживали! Смілива ви людина, Іване Карповичу. Ось і зараз щось шукаєте. Давайте, поїду з вами.

— Дякую, не треба, я сам.

— Не відмовляйтеся, не подобається мені те місце.

— Ну чого вам час на мене витрачати?

— Бо вам подобається злочини розкривати, мені теж. Ви, звісно, нашого брата не любите, це в історіях видно. Там де не поліцейський, так п’яниця чи хабарник, а то й просто мерзотник.

— Ну, я образити не хотів, але...

— Та я знаю, що за «але»? Сам же бачив, із ким працюю і хто там зараз залишився. Багато в нас ось таких, як ви пишете. Але інші теж є. Не знаю, чи повірите, Іване Карповичу, але я жодного хабара в житті не взяв!

— Та чого ж не повірити, вірю. З квартири вашої видно, що чесна людина.

— Та біда в тому, що я не брав, але були й такі, що брали. Частенько начальство моє за гроші прикривало. Часом убивць відпускало, які при грошах. Один купець курсистку полюбив, залицятися почав. Вона його відшила, гарбуза дала, як у ваших краях кажуть. Він роздратувався, прийшов із ножем. Спочатку кричав на неї, потім ударив. Зарізав, при свідках. Арештували його, каторга світила. Але купець же першої гільдії, при грошах. Почали крутити. Влаштували, наче арештували його помилково. А вбивав інший хтось. Свідків знайшли, які бачили, що під час убивства купець у трактирі пиячив. Потім знайшли тіло якогось безхатька, який під мостом у зашморг поліз. Сказали, що це він убив, а потім повісився. Мертвий сперечатися не стане, на мертвого що завгодно можна повісити. І всі ж знають, що брехня, а випустили купця. Він потім за два роки на Масляній із трійки випав і голову об лід проламав. Тиждень у лікарні полежав і помер. Покарав Господь. Хоч його не купиш.

— Ну, в мене таких історій теж вистачає. Але поїду я сам. Ви краще ось що... Можете довідатися про банкіра Нікіфорова таке: чи не замовляв він останнім часом музичних інструментів, нот, жіночого одягу.

— Та навряд чи. Жодної історії з жінками я про Нікіфорова не чув. Ось син його, Кіндратій, — той устрявав. Спочатку стрілявся з якимось офіцером за даму, потім, кажуть, десь на півдні закохався, вкрав у батька купу грошей, втекти хотів, але не склалося.

— То ви дізнайтеся, що я попросив.

— Дізнаюся, обов’язково дізнаюся! Це мені як свято буде, що справа є! Я ж, знаєте, Іване Карповичу, від нудьги ото, буває, на вулиці виходжу й годинами вештаюся. То послідкую за кимось, то щось підозріле перевірю. Кілька разів кишенькових злодіїв ловив, один раз грабіжників. А як уже заморюся, тоді повертаюся й пригоди ваші читаю. Так, ось вам чай.

Налив він чашку, поставив цукор і хліба житнього.

— Вибачайте, але булки білої немає.

— Та ну, я людина проста, все життя житній хліб їв, — заспокоїв його. І не те щоб чаю мені хотілося, але, щоб господаря вшанувати, пив.

Тут прийшов хтось.

— Це студент, кімнати винаймає, — пояснив Самсонов. — Ви не подумайте, це не через гроші. У мене пенсіон є, може, й небагато живу, а вже не бідую. Просто самотньо самому, а тут хоч якась жива людина, поговорити є з ким.

Я його добре розумів. Самому мені було самотньо, і все хотів побачити дівчат, але ніяк не міг до них добратися. Наче відштовхувало їх від мене. От зараз Анюту доводилося шукати. Заспокоїв себе тим, що на правильний слід ніби натрапив. Нікіфоровські пальці знати було у викраденні. Знайду, звільню і тоді вже поїду, бо в Одесі все готове було.

— А кого шукаєте, не розкажете? — спитав пошепки Самсонов, перед тим двері зачинивши.

— Жінку одну. Зникла безслідно. Жодної зачіпки немає. Окрім того, що свого часу Кіндратій Нікіфоров до неї залицявся. Хочу перевірити, чи не причетна родина ця, — сказав я правду.

— Дякую, Іване Карповичу, що відкрилися мені. Ви вже будьте спокійні, ніхто про це не дізнається! — запевнив Самсонов, — Вам переночувати є де? Як ні, то можете ось тут і прилягти, на ліжку. А я вже на підлозі, мені на підлозі ще краще, бо спина не болить.

— Ні, дякую, ще деякі справи є.

— Тоді дозвольте мені хоч мапу вам дати! — запропонував господар. Дістав із шафи. — Ось дивіться, ось дорога на Нарву, а ось тут убік треба брати й сюди їхати.

— Та там же тільки болота позначені! — здивувався я.

— Болота там і є. Болота й ліси, — кивнув Самсонов. — Візьмете мапу з собою?

— Та ні, мені досить раз глянути, щоб запам’ятати. Дякую вам, і прийміть від мене подяку. — Хотів рубль дати.

— Та ніколи! — Знову образився співрозмовник мій.

— Послухайте. Виходить, що всіляким негідникам я гроші даю, щоб вони розповіли, а хорошій людині заплатити не можу. Хіба правильно це? Думаю, що ні. Прийміть, будь ласка.

Старий рубль узяв, я чай допив і пішов. Справ особливих у мене не було, просто не хотілося обтяжувати служаку. Переночував у дешевенькому готелі. Поки йти туди, трохи поблукав, знову переконався, що не слідкують. У готелі перетягнув ліжко, під двері стілець підсунув, зброю перевірив і тільки потім спати ліг. А зранку рушив до того «Білого Єрусалиму». Візники спочатку їхати відмовлялися.

— Що ви, пане, не доїхати туди! — казали.

А потім один узявся.

— Тільки так, пане. Везтиму, поки везтиметься, а якщо вже зовсім багнюка почнеться, зупинюся, і далі вже пішки. Добре? — сказав візник.

— Домовилися, — кивнув я. Кінь у нього був добрий, колеса широкі, мусили довгенько проїхати. Нарвським шляхом рухалися швидко, а як повернули з нього, важче пішло. Полетіла з коліс багнюка, кінь важко дихати став. Але тягнув деякий час. Тільки коли в ліс заїхали, візник зупинився.

— Усе, дорогий ти мій, не поїду далі. Бачите, це ж не дорога, а болото якесь. Застрягнемо, хто нас у цих глухих краях витягне?

Попереду справді лежало море багна. Заплатив я, допоміг розвернути екіпаж, і поїхав візник. А я пішки рушив. Лісу тримався, бо дорогою взагалі годі пройти було. Дві години йшов, гілками обличчя подряпав, поки нарешті доплентався до лугу. А за ним будівлі побачив. Білі всі, акуратні, гарненькі, оточені муром. На лугу трава була, сяк-так пройти можна. Але непомітно підійти навіть не думай. Звідусіль видно, коли хтось наближатиметься. Ну, так, то й так. Пішов я. Роздивився, що в лікарні два корпуси були, а згори по муру ще й колючий дріт пущено. Серйозно так. А ще ж по кутках такі собі башточки невеличкі, наче для охорони. І наче в одній башточці рух я помітив. Спостерігали за мною. Підійшов до великих дерев’яних воріт, залізом оббитих. Постукав. Довго не відчиняли, потім визирнув мужик якийсь.

— Чого тобі?

— Я до лікаря Зоненберга! — сказав суворо, грізно, як начальство у нас і балакає зазвичай. Мужик вирячився на мене, дебелий, обличчя справді дивне якесь, наче водою набране. — Ну, чого дивишся! Веди мене до лікаря, чи нагая хочеш? — Аж ногою тупнув.

— Зараз, спитаю. — Розгубився мужик і пішов кудись. Довелося почекати, поки не прийшов якийсь чоловік уже з благородних.

— Добрий день. Що ви хотіли? — спитав він. І в нього обличчя якесь дивне було.

— Мені потрібен лікар Зоненберг. — Сказав суворо, але з повагою.

— А ви хто такий будете?

— Я — Іван Карпович Підіпригора. Вам знайоме це ім’я? — Вирішив не таїтися, ва-банк піти. На мене тут не чекали, можна було їх заскочити.

Чоловік дуже здивувався, став до мене придивлятися.

— Та не може бути!

— Може, ще паспорт попросите показати?

— Одну хвилину! — Чоловік побіг кудись. Коли повернувся, тримав у руках книгу з моїми військовими пригодами. — Господи, та це ж ви!

— То може, відчините ворота?

— Так, звісно! Мишку, відчини! — крикнув чоловік. Прибіг той дебелий мужик і ворота відчинив. Я зайшов.

— Добрий день, я лікар Зоненберг, Савелій Адольфович.

Він подав руку. Товстеньку, біленьку і якусь кволу, хоча сам чоловік був пудів на сім і зростом на півголови за мене вищий.

— Добрий день. — Я потиснув руку. Вона була якась безсила, наче з киселю зроблена.

— Що вас привело до наших палестин? — спитав лікар. У його голосі було щире здивування і жодного переляку. Хоча мусив би боятися, якщо було йому що ховати.

— Мені треба поговорити з одним вашим хворим.

— Із нашим хворим? — перепитав Зоненберг, потім сплеснув руками. — Та що ж я тут стою! Прошу до мого кабінету!

Він повів двором лікарні, не схожої на жодну з тих, які мені доводилося бачити. Тут повсюди був зразковий порядок. Підметені бруковані доріжки, прибрані ще з осені клумби, коротко підстрижений газон, трохи далі — садок і липова алея. Хворих не було видно, так само, як і персоналу.

— Прошу, прошу, Іване Карповичу! Це ж треба, такий гість! Кому скажи, так і не повірить! Ось так просто, постукали у ворота, а це виявився найкращий сищик імперії! — Лікар дивився на мене замріяно, і я вирішив, що це зручний момент.

— Мені треба поговорити з Кіндратієм Нікіфоровим, — сказав я. Зоненберг призупинився, важко зітхнув і розвів руками.

— На превеликий жаль, це неможливо, Іване Карповичу.

— І чому ж?

— Кіндратій помер.

— Помер?

— Так. Я буду чесний з вами, він наклав на себе руки. Ми недогледіли. Це наша помилка. Але, розумієте, він одужував так швидко і впевнено, ми й подумати не могли, що хвороба ще залишається в ньому, здатна штовхнути на такий безглуздий, гріховний крок.

— І коли він помер?

— Ще на початку зими. Якщо хочете, я можу провести вас до його могили. Ось там, за корпусом. — Зоненберг повів мене. Вся територія лікарні була вкрита мереживом доріжок. Мабуть, щоб хворі могли тут гуляти. Тільки жоден не гуляв.

— І як він наклав на себе руки?

— Стрибнув у колодязь. Сторчголов. Зазвичай колодязь зачинений, але Кіндратій зміг украсти ключ, відчинив і стрибнув. Його помітили санітари, ризикуючи своїм життям, полізли рятувати. Ми витягли його буквально за кілька хвилин. Але, на жаль, було вже запізно. — Зоненберг зітхнув. — Дуже неприємна подія, ми тут, у «Білому Єрусалимі», досі через неї переймаємося.

Ми вже ішли вздовж корпусу, складено з дикого каменю і вкритого черепицею. Все було зроблено на віки.

— Ось тут у нас невеличкий цвинтар. На жаль, ми поки що не досягаємо стовідсоткового результату, і трапляються подібні ексцеси. Ось могила Кіндратія. — Лікар показав на чорну кам’яну брилу, що лежала в пожухлій траві. На брилі було вибито ім’я — Кіндратій Нікіфоров — та роки народження і смерті. Хлопець прожив лише двадцять один рік. Ще були вибиті кілька голубів, що злітали до неба. Поруч лежали менші брили на яких теж були вибиті імена. Здебільшого чоловічі.

— А чому Кіндратія тут поховали? Як мені відомо, у Петрограді в нього є родина.

— Так, є його батько. Але річ у тому, що... — Зоненберг зітхнув. — Як би так сказати...

— Кажіть як є.

— Річ у тому, що в Кіндратія були досить погані стосунки з батьком. Дуже погані. Насправді Кіндратій завдав йому багато болю. Завдав не тому, що був поганою людиною, а тому, що був хворий. Важко хворий. Ми намагалися йому допомогти, але не змогли.

— І батько погодився, щоб єдиного сина поховали бозна-де?

— Чому ж бозна-де? Його поховали у нас, у «Білому Єрусалимі», в лікарні, яка виникла і продовжує своє існування завдяки грошам пана Нікіфорова. Ми — його дітище, у нас — це зовсім не бозна-де.

— То ви існуєте на гроші Нікіфорова? — спитав я. Лікар усміхнувся.

— Іване Карповичу, мені здається, ви знаєте про це, але чомусь питаєте. Ви ж найкращий сищик імперії, і я повірити не можу, що ви їхали кудись, не знаючи куди саме. Ми можемо йти, чи ви ще хочете подивитися могилу бідолашного Кіндратія?

Я присів біля могили. Як такої її не було. На наших цвинтарях завжди насипають горбочок. Тут же землю втрамбували, щоб жодного горбочка не залишилося. Видно було, що копали, але чи було тіло в могилі, я знати не міг.

— Ви сповіщали поліцію?

— Ну звісно! Як інакше? Вони провели перевірку, склали акт. Усі документи в моєму кабінеті.

— А чому нікого не видно? Де всі?

— У нас зараз починається обід. Може, з дороги хочете поїсти?

— Та можна б було.

— Сказати, щоб принесли їжу до мого кабінету?

— Ні, я хотів би в їдальні.

— Тоді ходімо.

Лікар повів мене до довгої одноповерхової будівлі, як і все тут, пофарбованої у білий колір. Коли ми зайшли всередину, я нарешті побачив місцевих жителів. Більша частина з них була у білому одязі. Сиділи за довгими столами й з апетитом їли. Якийсь суп, на вигляд непоганий. Із м’ясом. На тарелях посеред столів викладено вдосталь хліба. Здається, добре харчуються. Хворі майже не звернули уваги на мою появу. Деякі подивилися на мене, але без жодної цікавості, глянули й далі їли. А більшість і зовсім не підняла голови. У них були якісь дивні обличчя. Як у лікаря або в того мужика, що мені відчиняв. Угодовані, білошкірі, з рум’янцем на щоках. Деякі трохи схожі на жіночі, хоча насправді вони тут усі були трохи схожі на жіночі.

— Ось стіл для гостей, сідайте, — запросив лікар і показав у куток. Поруч за довгим столом сиділи пацієнти в сірому одязі. Цих чомусь годували значно гірше. Суп був без м’яса, хліба по шматку кожному. Хворим у білому почали подавати друге: картоплю з котлетами, а цим принесли лише по ложці каші. «Сірі» жадібно їли й заздрісно дивилися на «білих».

— А чому годують по-різному? — спитав я.

— Люди в сірому тільки починають лікування, — люб’язно почав пояснювати лікар. — Для них розроблено спеціальну дієту, яка полегшить лікувальні процедури. А ось пацієнти в білому вже стали на шлях одужання й отримують повноцінне харчування. Ви, думаю, виберете обід для «білих»?

— Так, із м’ясом мені миліше. Слухайте, а чому лікарня зветься «Білим Єрусалимом»?

— Бо білий — колір чистоти та здоров’я. Колір людини до гріхопадіння, коли вона не знала зла та хвороб. — Лікар попросив якогось чоловіка принести мені обід. Прислужували тут люди з такими ж обличчями, як і пацієнти в білому. У «сірих» же обличчя були звичайні. «Білих» було з півсотні, «сірих» — зо два десятки, плюс обслуга.

— Слухайте, а на що хворіють ці люди? — я кивнув у бік «сірих». — По них і не скажеш, що вони хворі.

— Бо хвороби духу не такі помітні, як хвороби тіла. Але куди більш руйнівні. І небезпечні, — запевнив лікар. Він присів біля мене. Здавався цілком спокійним, пишався своєю лікарнею. — Ми беремося за найскладніші випадки, від яких відмовляються в інших лікарнях. От, наприклад, випадок із тим-таки Кіндратієм. Його возили до найкращих лікарів, але ті не змогли допомогти.

— А на що він хворів?

— На пріапізм.

— Це як? — Про таку хворобу я нічого не чув.

— Це коли статевий потяг виходить з-під контролю і стає панівним. У наш час усебічної розпусти це трапляється досить часто. До дітей потрапляють книжки, що вихваляють розпусту. Ті книжки труять їм мозок, перетворюють їх на рабів бажань, штовхають на хибний шлях і призводять до божевілля. Взагалі статеве бажання — найбільший із деструктивних потягів, що може охоплювати людину. Навіть пияцтво не таке страшне, — зітхнув Зоненберг.

— Я щось не розумію. Молодий хлопець відчуває бажання. У чому тут хвороба?

— Ну, Іване Карповичу, тут можна дивитися на проблему широко і вузько. Якщо дивитися широко, взагалі весь статевий потяг — це ярмо, яке пригнічує та знищує людину, це хвороба, від якої вона може вилікуватися лише під старість. І то не обов’язково.

— Ви щось дивне кажете. Як це статевий потяг хвороба? Це що, всі ми хворі? — здивувався я.

— Так, Іване Карповичу, всі. Ну, майже всі, окрім тих, хто зміг здолати тілесний бруд. Ідеться про гріхопадіння всього людства. І щоб змити сію печать змія-спокусника, треба пройти муки, як наш Спаситель. Але це вдається дуже небагатьом. Смачного! — сказав лікар, а переді мною поставили порцелянову миску з супом і хліб. Суп пахнув добре, я був голодний, але їсти не став. Лікар засміявся. — А, ну так, я ж читав ваші історії. Ви не їсте, бо боїтеся, що в суп щось підсипали. Добре, несіть і мені! — наказав він комусь зі слуг. — Так ось, повертаючись до вашого питання. Статевий потяг — одна з найважчих хвороб людини. І якщо інші хвороби руйнують лише тіло, то статевий потяг руйнує і душу, і тіло, більше того, він руйнує цілі суспільства, держави та народи! От уявіть — скільки людей ми щорічно втрачаємо через злочини на ґрунті пристрасті? А додати сюди самогубства через нещасне кохання? Ідеться про тисячі й тисячі. А це ж лише верхівка айсберга!

— Кого верхівка?

— Айсберга. Це такі крижані гори, що плавають океаном у високих широтах.

— Де плавають?

— Ну, на півночі, на півночі плавають.

— А як можуть гори плавати? — здивувався я. — Острови плавають, про таке чув. Ото пливуть моряки, бачать — острів. Висадяться воду пошукати, юшку зварити. Розпалять багаття, а острів як здригнеться і весь під воду як пірне! Бо то не острів був, а величезна риба! Але щоб гори плавали, такого я не чув.

Лікар уважно дивився на мене. Став серйозним. Ось йому принесли тарілку супу, і він усміхнувся.

— У якійсь із ваших історій ви чарки змінювали, бо боялися, що отруять. Хочете — тарілками поміняємося?

— Давайте, — кивнув я і посунув до нього миску. Він посунув свою, ми обмінялися.

— Що ж, іще раз смачного, — побажав лікар, і ми почали їсти. Суп був чудовий, наваристий, на свинячих ребрах. — Як вам наш кухар?

— Справу знає.

— До речі, з колишніх наших пацієнтів. Був на межі смерті через блуд. Офіційна медицина визнала невиліковним, звернувся до нас, і ми його врятували, — похвалився лікар.

— І як можна вилікувати від блуду?

— Я відчуваю у вашому голосі скептицизм. Це не дивно. Бо ми виростаємо у суспільстві, яке майже не намагається чинити опір статевому потягу, визнає його нездоланним, а часом навіть нормальним. Але ж насправді вихід є. Навіть кілька. Один нам запропонували святі люди минулого. Це аскеза. Внутрішня перемога хоті, здолання гада в собі. Але це дуже важкий шлях, неприступний для більшості. До того ж велика хиба цього шляху в можливості рецидивів, тобто повторень хвороби. Якщо ви читали житія святих, то знаєте, як часто їм доводилося долати спокуси, коли тіло повставало і вимагало свого. Аскеза — шлях одиниць. А ми живемо з вами в час промислового виробництва, коли важливі не так духовні подвиги одинаків, як ефективність мас. Тому й шукаємо інші шляхи звільнення людини з тілесного ярма.

— Що значить звільнення?

— Одужання. Позбавившись хоті, людина починає нове, осмислене і розумне життя. Вона може зосередитися на роботі, тепер її більше не будуть відволікати порожні хвилювання. Це корисно для суспільства, корисно для економіки, для держави та для конкретних осіб. — Лікар пояснював і задоволено їв суп, плямкаючи пишними губами. Я теж їв, але вже без задоволення, бо де й апетит подівся.

— Я все ж таки не розумію, як можна позбутися хоті. Поки людина жива і здорова, хіть у неї буде. Я ось людина вже немолода, а й то відчуваю хвилювання, коли бачу даму. А що там казати, якщо людині двадцять років!

— Ми гарантуємо результат для будь-якого віку. А ось стан здоров’я справді важливий, — кивнув лікар. Нам якраз принесли по тарілці з картопляним пюре та котлетою. «Білим» у цей час роздали по склянці чаю й по великому пиріжку з сиром. І цукру досхочу. «Сірим» же чай дали без цукру і по невеличкому сухарю замість пиріжків.

— Людина, слабка здоров’ям, може не витримати нашої терапії. Ми беремося за лікування, лише коли бачимо високу ймовірність одужання. Хоча, звісно, трапляються і помилки, як от із Кіндратіем. Але ж від помилок застрахований лише той, хто нічого не робить. А ми, лікарі-практики, мусимо набивати собі лоба методом спроб та помилок.

Лікар зітхнув, відсунув порожню миску і взявся за картоплю з котлетою. Я вже зовсім не їв.

— Так як ви лікуєте своїх пацієнтів?

— У нас є чотири програми лікування. Хтось зупиняється після першої, а хтось іде далі. Але хочу і вас спитати: чи читали ви повість «Крейцерова соната»?

— Як-як?

— «Крейцерова соната» графа Льва Миколайовича Толстого. Сподіваюся, ви про Толстого чули?

— Та чув, він мені листа написав.

— Вам? Листа? Та як таке може бути?

Лікар теж їсти перестав, вирячився на мене.

— Ну, тоді якраз мої перші історії надрукували. Почали вони набувати популярності. І прийшов лист від цього графа, де він звинувачувати мене став.

— У чому?

— Що я, замість писати про біди народу й духовні шукання, описую всілякі забавки, забиваю людям голову, а мусив би сприяти змінам у державі й серцях людей.

— І що ви, відповіли йому?

— Ага. Ну, тобто як, листа я написав, де пояснював, що життя людське важке й потрібно людей розважати, щоб зовсім у відчай не впали. Хотів уже надсилати, коли дізнався, що граф із дому втік і десь дорогою помер. На той світ пошта не ходить, тому лист я залишив. А що ви казали про якусь повість?

— «Крейцерова соната» зветься. Її заборонив царський уряд, бо вважав аморальною. Хоча насправді вона — один із найморальніших плодів людського духу! Справжній гімн статевого утримання, як єдино можливого шляху сходження від тварини, що впала у гріх, до людини, створеної за образом та подобою Господа нашого! — Зоненберг схилив голову.

— І все-таки я не розумію. Бачив я, коли від довгого статевого утримання люди берега пускалися, а ось регулярне статеве життя навпаки робить людину спокійною і задоволеною. Хіть не лікувати треба, а задовольняти.

— Ні, ні, Іване Карповичу! Це помилкове твердження! Вкрай помилкове! У тому-то й біда, що хіть неможливо задовольнити! Їй завжди мало, вона катує людину, вичавлює, наче кондитер лимон! Хіть виснажує, хіть убиває, хіть штовхає на погані вчинки! З хіттю неможливі жодні домовленості! Тільки лікування, тільки виривання її з корінням, наче бур’яну на полі! — Лікар аж кричав. Хворі, попивши чаю, почали виходити. Ходили справді дивно. А деякі й ходити не могли, їх садовили на спеціальні візки і вивозили.

— А що це з ними? Чому вони ходити не можуть? — перервав я Зоненберга.

— Перший та другий етапи лікування досить важкі. Але не хвилюйтеся, наші пацієнти одужають і повернуться до нормального життя, — запевнив лікар.

— Якщо в колодязь не стрибнуть, — нагадав я.

— Іване Карповичу, то була прикра помилка. Залишок хвороби, який зміг залишитися і штовхнути Кіндратія на страшне.

— Мені казали, що Кіндратій був закоханий, — сказав я, уважно спостерігаючи за лікарем, який штрикав ложкою в залишки котлети.

— Не закоханий. Кохання — це високе почуття, а тут була хвороба. Розумієте, у Кіндратія рано померла мати, і це травмувало хлопчика. Травма призвела до постійних спроб бунту проти батька. Ви про віденського лікаря Фройда чули?

— Не чув.

— Світило психіатрії. Він учить, що людина повністю формується в ранньому дитинстві, і всі наші страхи, неврози й переживання ідуть звідти, з тих часів, яких ми й не пам’ятаємо. Усі травми, отримані тоді, впливають на нас зараз.

— Травми — це коли немовля з люльки гепнеться, чи які?

— Ні-ні, інші травми, сексуального характеру.

— Якого характеру?

— Сексуального. Ну, тобто статевого.

— У немовлят? — перепитав я, бо якась маячня виходила.

— За словами Фройда, людина вже в череві матері має власну сексуальність і з перших днів життя теж. Чого ви так дивитеся, Іване Карповичу? Це погляд, визнаний більшістю науковців у цій галузі. Є деякі дрібні розбіжності між авторами, але в цілому саме так. Від самого початку ми маємо власну сексуальність, вона пригнічується, і з цього походять усі неврози та розлади, якими людина страждає у дорослому віці.

— Знаєте, я помічав, що коли людині їсти немає чого, воно багато про їжу говорить. Годинами може розповідати про хліб, про юшку, про кулешу з салом. Так ото і зі зляганням. У кого є воно, той тілесно відпочине і потім не згадує. А в кого немає, той починає балакати, вигадувати щось.

— Ну, Іване Карповичу, це примітивізований погляд.

— Та вже який є, — знизав я плечима. Нам чай із пиріжками принесли. Лікар махнув рукою, щоб я чашку обирав.

— Хоча в думках Фройда таки є одна, але фундаментальна, помилка. — кивнув Зоненберг. — Вона полягає в тому, що Фройд зосереджуються на наслідках, а не на причинах. Причина ж бід людських у наявності хоті, нестримного статевого потягу, який позбавляє людину спокою, жене її все доросле життя, наче ґедзі череду на пасовищі. Але якщо викоренити причину, наслідки відпадуть самі собою і людина стане спокійною та щасливою. Я писав про це доктору Фройду, але він зі мною не погодився. Хоча за моїми словами стоять численні задокументовані випадки успішних одужань найважчих пацієнтів! Я ж пропоную не просто метод лікування, а спосіб реформування всього людства, повернення його у первісну цільність!

— Це як? — спитав я.

— А так, що, окрім гріхопадіння, була в історії людства ще й така ганебна сторінка, як розділення. На чоловіків та жінок. У раю людина існувала без статевих ознак, так званим андрогіном. Але після вигнання з раю відбулося розділення. І наша хіть, стремління до іншої статі, — притлумлений спогад про часи, коли ми були єдині й неподільні. Так ось, наша програма лікування передбачає повернення в цей райський, об’єднаний, безгріховний, благодатний стан. — Лікар закивав головою і зробив великий ковток чаю. Потім узявся за пиріжок. — У, з сиром! Це найсмачніші пиріжки з сиром, які вам коли-небудь доводилося куштувати!

— А ви тільки чоловіків лікуєте, чи й жінок? — спитав я, бо, дивлячись на хворих, важко було зрозуміти, є серед них жінки чи немає.

— Усіх лікуємо. Але, як відомо, для чоловіків тілесне ярмо значно важче, отже, й лікувати його складніше. Тому більшість наших пацієнтів — саме чоловіки.

— А співи не практикуєте?

— Співи? Ні, що ви! Спів — одна з прояв тілесного ярма! Люди співають, саме щоб розпалити хіть, щоб привернути увагу об’єктів своєї пристрасті. Жінки співають, щоб зваблювати, а чоловіки — щоб приманювати. У «Білому Єрусалимі» співи категорично заборонені, так само, як і танці.

— А співачок у вас тут бути не може? — Я уважно спостерігав за Зоненбергом. Той досить щиро здивувався.

— Співачок? Та чого ж, можуть. Ми лікуємо людей будь-яких професій, — запевнив лікар.

Ми сиділи в порожній їдальні. Десь за стіною гримів посуд.

— Старий Нікіфоров дуже переймався смертю сина? — спитав я. Не схоже було, що Анюта якимось чином опинилася в «Білому Єрусалимі». Але, можливо, невтішний батько вирішив помститися жінці, яку вважав причиною смерті сина?

— Ви знаєте, Іване Карповичу, старий Нікіфоров значно більше страждав, коли його єдиний син був живий, але вів життя ганебне та гріховне. Звісно, батько сподівався, що після лікування син зміниться, стане допомагати у веденні справ, перетворившись на справжнього спадкоємця. Але цього не сталося. Та лежачи в землі гріхів не наробиш, тому, думаю, пану Нікіфорову зараз легше, ніж коли його дитина котилася прямісінько до пекла!

— Батько вважав когось винним у падінні сина?

— Винним тут було саме людське єство, його гріховна суть, сповнена хоті й потягу до статевої розпусти. На жаль, Кіндратій пішов цією стежиною, остаточно захворів і не зміг вилікуватися. Але я казав батькові, що винна не дитина, а саме єство, гниле й червиве, яке є в кожному з нас. І тільки позбувшись цього схибленого, пошкодженого єства, можна сподіватися на повне одужання, на щасливе та спокійне життя птахів небесних, — казав лікар. До їдальні зайшов один із робітників. Зоненберг підвівся. — Допивайте чай, я зараз повернуся, і ми підемо до мого кабінету.

Він пішов. Мені це місце рішуче не подобалося, але я був майже впевнений, що Анюти тут немає. Вона була нецікава цим анахоретам. Треба було перевірити лише підвали будинку Нікіфорова, після чого можна вирушати до Царицина, який був наступним пунктом моїх пошуків.

Я почув тупіт. Хтось біг до їдальні, й це не віщувало нічого доброго. Я підхопився, мій браунінг був напоготові, але він мало що вирішував. Бо до їдальні забігло зо два десятки чоловіків, санітарів та обслуги лікарні. У кожного з них у руках була вогнепальна зброя. У кількох мосінки, у кількох манліхери, у інших мисливські рушниці. Всі наставили зброю на мене. Я теж наставив свій браунінг, але сили були нерівні.

— Іване Карповичу, кидайте зброю! — Я почув голос Зоненберга. Той ховався за спинами санітарів.

— Що, в біса, відбувається?

— Кидайте зброю, Іване Карповичу, інакше вас доведеться вбити! — Лікар хвилювався.

— Що ви там ховаєтеся?

— Я знаю, що ви пречудово стріляєте, тому бережуся, — пояснив Зоненберг. — Кидайте зброю, ви ж бачите, що у вас жодного шансу встояти проти нас. Ви можете застрелити одного чи двох, але вам не перемогти й не врятуватися. Вже за мить вас нашпигують свинцем, наче качку яблуками. Кидайте зброю!

— Що вам від мене потрібно?

— Нам? Нам — нічого! Але це ж ви прийшли до «Білого Єрусалиму», розпитували, розвідували, уважно дивилися навколо. Ви шпигували!

— Я шукав одну людину, але тепер переконався, що її тут немає.

— Кидайте зброю!

— Ні. Бо що тоді завадить вам убити мене?

— Нам і зараз нічого не заважає. Але я не наказую застрелити вас.

— Просто дайте мені піти.

— Ви смієтеся? — спитав Зоненберг і зареготав. — Погрожувати зброєю найкращому сищику імперії, а потім відпустити його? Я хіба схожий на самогубця чи ідіота?

— Ви і ваша лікарня мене не цікавлять. Я продовжу розслідувати свою справу, а про вас забуду.

— Я не вірю, що найкращий сищик імперії може щось забути. Зовсім не вірю! — заявив Зоненберг. — Кидайте зброю, Іване Карповичу! Заради бога, кидайте, так буде краще для всіх.

— Мені немає чого втрачати!

— Хлопці, я зараз рахуватиму до трьох. Якщо цей хлющ не кине свій пістолет, стріляйте. Раз! — Зоненберг зробив дуже маленьку паузу. — Два! — Я побачив як трохи піднялися дула гвинтівок і рушниць. Два десятки дул, навіть більше, бо мисливські рушниці були переважно двоствольні. Дебелий шматок свинцю, розподілений по дулах. Одного залпу цілком досить, щоб зробити з мене друшляк. Я побачив, як губи Зоненберга витягнулися вперед, аби сказати «три». А ще бачив, як пальці лягли на курки. Одного чи двох. Я міг застрелити одного чи двох, у кращому разі трьох, після чого гарантовано загинув би.

— Добре, здаюся, — сказав я. Не міг гинути. Я мусив побачити Моніку. Мусив.

— Зброю на підлогу. І без усяких там, — наказав Зоненберг.

Я поклав браунінг на підлогу.

— Узяти його! — наказав лікар.

Четверо санітарів, покинувши свою зброю, пішли до мене. Дебелі, з отими дивними обличчями й товстими руками. Вони наблизилися і відгородили мене від своїх озброєних товаришів. Я кинувся на них. Ударив першого, вивернувся з рук другого, повалив третього, але четвертий зміг схопити мене, а перший повис на ногах. Вони знали свою справу. Звалили мене, не заважали один одному, кожен зосередився на одній моїй руці чи нозі. І ось уже я був припнутий до підлоги так, що і смикнутися не міг.

— Обережно, обережно, не пошкодьте його! — крикнув Зоненберг. — Наручники давайте!

Принесли наручники. Надягли їх мені на руки за спиною.

— І на ноги кайдани. Цей хитрун дуже небезпечний! — наказав лікар. Ноги мені закували в кайдани, від яких кинули міцний ланцюг до наручників. — І нашийник теж!

Надягли й нашийник. Тоді тільки підняли з землі. Зоненберг задоволено мене оглянув.

— Ну ось і добре! Несіть його до кабінету!

Мене підхопили й понесли. Я дивився на весняне блакитне небо і обіцяв собі, що, як буде бодай маленький шанс, я виплутаюся з цих тарапат, знайду Анюту й заберу Моніку з чужини. Я мусив це зробити, і я зроблю, тільки б вибратися з цього клятого «Білого Єрусалиму».

У кабінеті мене посадили на стілець. Зоненберг наказав іще й прив’язати до спинки.

— Може б, ви мене зовсім у клітку посадили? — спитав я.

— Ну, Іване Карповичу, я б залюбки, але клітки в нас немає. Це ж лікарня, а не цирк. Доводиться вживати наявних заходів безпеки. А стерегтися вас треба, бо ви вкрай небезпечна людина. Читав я ваші історії й дуже вас поважаю.

— Для чого ви схопили мене?

— Мусили. Ми намагаємося не привертати уваги до діяльності «Білого Єрусалиму», а тут до нас приїхали ви. До речі, що ви шукали тут? Вам поскаржився хтось із родичів наших пацієнтів?

— А що, не всі родичі схвалюють ваше лікування?

— На жаль, не всі. Дуже багато темних, неосвічених людей, які навіть не замислюються про вериги духу, які накладає на нього тіло. Ці родичі в рабстві хоті, й вони дуже не хочуть, щоб хтось звідти звільнився. Пропадають самі й воліють, щоб пропадали інші. Хто вас попросив вивідувати тут?

— Родичі тут ні до чого. В Одесі зникла співачка. Її викрали. У неї був закоханий Кіндратій, навіть намагався викупити її контракт. Він потрапив до списку підозрюваних у причетності до викрадення. Але бачу, що це хибне припущення.

— Так, бідний Кіндратій іще взимку наклав на себе руки. А це пропала ота, з порізаним тілом? — спитав лікар.

— Ви її знали?

— Я їздив із Нікіфоровим-старшим визволяти сина. Один раз побував на концерті цієї дівки. Жах, що це було. — Зоненберг скривився.

— Жах? — здивувався я. — Вам не сподобалося?

— Не сподобалося, бо це був не спів, а чистий, без домішок, гріх! Статеве збудження, розпуста у кожному звуці. Повний зал самців аж тремтів від хоті. Вони хотіли злягатися з нею! Повний зал цих жеребців! Тьху! — аж закричав лікар.

— Бачу, вона не залишила вас байдужим.

— Так, навіть я, людина з царською печаттю, — і то захвилювався! Що ж казати про рабів свого тіла! Я одразу зрозумів, чому Кіндратій втратив голову, коли побачив ту нечестиву жінку. Як на мене, їй треба було б відрізати язик, щоб позбавити можливості поширювати мерзоту розпусти через спів! Ви чули колись про Одіссея?

— Та щось чув. Це цар якийсь?

— Цар теж, але здебільшого давньогрецький герой.

— Грецький? Це з Маріуполя? — здогадався я.

— Ох, Іване Карповичу, треба вам займатися самоосвітою. Ну, нічого, сподіваюся, у вас тепер буде час, — сказав лікар, і я трохи зрадів, що мене не вбиватимуть. А вже як буду живий, якось зможу викрутитися. — Так-от, Одіссей був не з Маріуполя, а з острова Ітака в Іонічному морі.

— А де таке є?

— Біля Греції. Одіссей жив у давні часи.

— За Катерини? — закивав я.

— Тьху! Іване Карповичу, слухайте й не лізьте зі своїми дурними питаннями! Так-от, давно, ще задовго до Катерини Великої, Одіссей мандрував світом. І ось одного разу плив річкою, на берегах якої жили сирени — солодкоголосі діви, які зваблювали мандрівців своїм співом, примушували пристати до берега, а потім убивали. Щоб оминути цю небезпеку, Одіссей наказав усій команді залити у вуха віск, а себе прив’язати до щогли. І от коли вони плили, він чув співи сирен, рвався, щоб потрапити до них, але нічого не міг зробити.

— Це прямо як я зараз. — Я клацнув кайданами.

— Майже. Так ось, Одіссей урятувався. А ця ваша Анетта є справжньою сиреною, яка десятками, сотнями, тисячами зваблює чоловіків зі шляху звільнення від тілесного ярма. Вона дуже шкідлива, отруйна, небезпечна. Ще раз повторюю, їй треба було б відрізати язик. Я пропонував тоді Єрофію Кузьмичу, але він сказав, що співачку охороняє ціла армія бандитів і краще з нею не зв’язуватися. А зараз, кажете, вона зникла.

— Так, зникла, і мене попросили її знайти. Надали список підозрюваних. Ви були в ньому першими, бо Кіндратій запам’ятався своєю нестриманістю.

— Бідний хлопчик важко хворів. Тіло перемогло його дух, тіло вимагало більше і більше розпусти. — Зоненберг скривився.

— Люди, які попросили мене знайти пані Анетту, вони знають, що я поїхав сюди. І вони прийдуть по мене, якщо я не повернуся.

— Та хай приходять. Я скажу, що не чув про вас і не бачив вас. Ви ж прийшли пішки. Мабуть, наймали візника, який довіз вас до лісу. Візника ми приберемо — і все. Якщо вони й доберуться сюди, я пригощу їх обідом і запевню, що вас не бачив.

— Тих людей важко обдурити.

— Але я спробую. — Зоненберг посміхнувся.

— Вони можуть спалити всю лікарню і вбити вас.

— Ну, як ви бачили, ми можемо чинити опір.

— Двадцять проти одного — так. А проти двадцяти?

— І проти двадцяти щось вигадаємо, ви за це не хвилюйтеся, Іване Карповичу.

— Навіщо вам тримати мене, наражатися на небезпеку? Я піду звідси й забуду про вас. Я шукаю співачку.

— Ну, по-перше, я вам не вірю. Не вірю, що забудете. Судячи з ваших оповідок, пам’ять у вас дуже і дуже добра. По-друге, я хочу вас лікувати.

— Лікувати? Я здоровий.

— Це вам тільки здається, Іване Карповичу. А насправді ви — раб свого тіла. Ярмо хоті гнітить вас, гріх розкладає ваше тіло і душу. Ми даруємо вам визволення, ми вилікуємо вас. — Зоненберг став урочистим. — Ви доєднаєтеся до нас, до вільних і чистих, уберетеся в біле і станете щасливим.

— Хіба можна лікувати силоміць?

— Так, можна, особливо коли хворий твердить, що здоровий. Знаєте, це як із пияками. Жоден з них не визнає, що має проблеми з алкоголем. Кожен скаже, що може кинути пити, або пити менше. Але не кине. Вони раби цієї хвороби. Так само і ви. Чекати від вас згоди — залишити вас сам на сам із хворобою. Ми так не зробимо.

— Ви багато говорите про свій спосіб лікування, але я так і не второпав, що саме ви робите. — Передчуття в мене були найгірші. Я бачив ті круглі, білі, тупі й байдужі обличчя пацієнтів. Вони мені не подобалися.

— Ну, тут усе просто, Іване Карповичу. Лікування для чоловіків складається з чотирьох етапів. Я думаю, ви пройдете у нас усі чотири. Перший — так зване вогняне хрещення. Воно полягає у видаленні ваших яєчок, або так званих удесних близнят. Робиться це так: спочатку я розчавлюю їх молотом, а потім випалюю розпеченим металом. Це відіграє роль дезінфекції, щоб не було запалень і ускладнень. Чому ви так на мене дивитеся?

— Ви збираєтеся трощити мої яйця? — ошелешено спитав я. Бо всякого чекав, але не такого.

— Так, збираюся. Коли я прийшов до «Білого Єрусалиму», то пропонував сучасніші хірургічні методи без молота і розпеченого металу. Але з’ясувалося, що у вогняному хрещенні дуже важливим елементом є біль. Він надає процедурі особливого сенсу. Знаєте, як Христос прийняв муки на хресті й тим викупив наші гріхи, так і кожен із наших братів, що хоче приєднатися до нашого корабля, мусить пройти через біль, щоб у його полум’ї остаточно відмовитися від гріха, перемогти його й піти далі, в нове життя.

— Зачекайте, ви що — скопці? — спитав я. Чув про цю страшну секту з великоруських губерній.

— Скопцями нас називають наші вороги. Ми білі голуби, чисті й вільні від тілесного рабства і духовної розпусти.

— Як вам вдавалося існувати тут, неподалік від столиці? — здивувався я.

— А це все керманич наш, Єрофій Кузьмич, улаштував. Він людина працьовита і багата. Та й весь корабель наш при грошах, бо коли звільниться людина і очиститься, то може зосередитися на праці і збагаченні, яке краще за молитви радує Господа нашого. Коли ж гроші є, будь-яке питання можна в наших краях вирішити. Ось і відбудував Єрофій Кузьмич «Білий Єрусалим», запросив мене, а я вже організував роботу за останнім словом техніки.

— Зачекайте, але ви ж, судячи з прізвища, німець! Як ви до скопців потрапили, хіба це не винятково великоруська маячня?

— Так, я німець, і спочатку до скопців я стосунку не мав. Учився на медика, а потім закохався. Об’єкт пристрасті був до мене байдужим, а потім вона ще й закрутила роман із одним моїм неприятелем, завдавши мені удару такого болісного, що у відчаї і в бажанні хоч якось врятуватися з цього пекельного вогню я відрізав собі скальпелем пеніс разом із тестикулами, тобто хер з яйцями, як кажуть у народі. Я хороший хірург, зробив усе швидко, зміг зупинити кров перед тим як знепритомнів. Мене знайшли сусіди, доправили до лікарні, був скандал. З мене всі сміялися, я був у відчаї й думав накласти на себе руки, бо не бачив сенсу життя. Та одного дня до мене прийшов Єрофій Кузьмич і запропонував роботу. Я спочатку відмовив, але потім ми почали говорити, наш шановний керманич розповів про світло і щастя вільного життя без хоті, й мені відкрилися очі! Я зрозумів, що не все втрачено. Навпаки, я несподівано набув дуже багато. Я запропонував проект «Білого Єрусалиму». Раніше операції провадилися в будинку Єрофія Кузьмича на Ковенському, але там було не дуже зручно. Все ж таки велике місто. Виникали питання, підозри, а ми мусили тримати свою діяльність у таємниці. Єрофій Кузьмич підтримав ідею будівництва «Білого Єрусалиму», купив землю, виділив кошти. Ми побудували все за два роки. Весь корабель наш працював тут. І «Білий Єрусалим» став першим кроком у подальшому розквіті нашого корабля.

— Як ви примушуєте людей приїздити сюди? — спитав я, бо не бачив на пацієнтах кайданів.

— Ми не примушуємо, ми переконуємо. Ведемо пропагандистську роботу. Відкриваємо очі на огидність існування в тілесному рабстві, на гріховність розпусти. Ми намагаємося працювати з молоддю, бо її серця ще не вкриті льодом байдужості. Молоді люди шукають чистоти, їх обурює розпуста, яка царює повсюди. Вони знаходять у розповідях наших «білих голубів» відповіді на важливі запитання. І приходять до нас. Але не тільки молодь хоче обілитися. Приходять і дорослі люди, які хочуть доєднатися до нашого корабля. Бо тут їх чекає робота і забезпечене життя. Наші пацієнти, вийшовши з «Білого Єрусалиму», починають працювати в конторах та крамницях Єрофія Кузьмича та інших наших достойників. Свобода від хоті й тілесних забаганок на кшталт куріння чи пияцтва дозволяє зосередитися на заробітку. Наші люди багато і старанно працюють, гроші ж заощаджують і вкладають у справу. Вже за рік чи два колишні пацієнти мають такі статки, про які не могли мріяти у гріховному та рабському житті. А все тому, що ми даруємо не тільки одужання, але й свободу! — Зоненберг усміхнувся.

Я скривився. Ну справді, ось що було дивного у місцевих! У жодного з них не було бороди чи бодай вусів! У жодного! Бо в почищених волосся на обличчі не росте! Натомість додається вага, шкіра робиться ніжною, як у жінки, погляд пом’якшується, стає спокійним, волячим.

— Але навіщо вам я? Я не буду працювати на ваш корабель!

— Ви теперішній, хворий та закріпачений, не будете. А от що ви вирішите після вогняного хрещення, ми подивимося. Людина досить-таки змінюється від болю. Як сталь гартується під ударами коваля, так і ви гартуватиметеся під ударами мого молота. Далі будуть наступні етапи.

— Які ще наступні? Ви ж розчавите мені яйця, випалите їх розпеченим металом! Що ще можна зробити? — аж скрикнув я.

— Іване Карповичу, ви ж, як я пам’ятаю, з селян. Мусили б знати, що навіть із видаленими тестикулами тварина може бути придатною до злягання. Мої дослідження показують, що відсутність тестикул значно зменшує тілесну залежність людини, але не ліквідує її зовсім. Для остаточного й повного визволення необхідна царська печать, або, як у нас кажуть, слід сісти на білого коня. Вирвати сам бур’ян розпусти, тобто видалити пеніс, він же дітородний орган, він же хер. Можна одразу робити і вогняне хрещення, і царську печать, але в такому разі досить великий ризик ускладнень і смерті. Тому я завжди дію поступово, тут краще не поспішати. До речі, ми працюємо і з жінками, бо всі мусять мати право увійти у царство небесне чистими й непорочними. Для жінок існує два етапи. На першому я видаляю частину, яка має наукову назву «статеві губи». На другому етапі я видаляю клітор, наймерзенніший у жінці відросток, який приносить задоволення від розпусти, а також відрізаю груди, що є інструментом зваблення. Для чоловіків існує ще два етапи. На третьому я видаляю соски. А на четвертому вирізаю на боку наших братів трикутник на згадку про муки на хресті Господа нашого, якому списом пробили ребра. Після двох етапів у жінок та чотирьох у чоловіків усі повертаються у безгріховний стан і стають дуже схожими одне на одного. Ми долаємо не тільки рабство і розпусту, ми долаємо і роздільність між чоловіками та жінками, повертаємо божественну єдність. Ось так, Іване Карповичу.

— Я ж вас уб’ю. Після операції, щойно зможу ходити, я вб’ю вас. І спалю цю богадільню до біса!

— Ви не розумієте, що змінитеся після вогняного хрещення. Дуже змінитеся. Ви станете іншою людиною. Ось Кіндратій — він же був зухвалий, нікого не слухався. Коли ми привезли його сюди, він теж погрожував, тільки значно грубіше. Він знав стільки лайок! Що він тільки не обіцяв мені! Але після вогняного хрещення він стих. Ми завдали гріху дуже потужного удару, майже здолали його! Кіндратій не ображався на нас. Навпаки, він почав цікавитися духовним життям, став говорити про бога, відвідувати наші радіння. Цілком можливо, що ви теж змінитеся. Хоча, звісно, проти вас грає те, що ви хохол. На жаль, люди вашого племені зовсім не шукають чистоти та божественного життя. Наші кораблі є по всій імперії, звідси — і аж до Владивостока. А от у малоросійських губерніях їх немає. Можливо, тому, що у вас земля занадто родюча. А може, клімат тепліший. Та й оця ваша любов до співу теж заважає. Але якщо ваше лікування буде успішним, ви зможете згодом стати керманичем першого корабля в Малоросії. Та до того вам доведеться пройти всі чотири етапи лікування. Перший уже сьогодні. Вогняне хрещення. Зараз скажу, щоб готували інструменти. — Зоненберг підвівся і пішов до дверей, тримаючись від мене на відстані.

— Зачекайте! Але я безплідний!

— Не брешіть, у вас же є донька, я читав про це в газетах, — не повірив Зоненберг.

— Донька народилася шість років тому! А на війні одного разу мені довелося просидіти багато годин у холодному болоті. Я ледь вижив після того. І я став пустоцвітом. Я лікувався у самого професора Преображенського, знаєте такого?

— Філіпп Філіппович? Звісно, знаю! Це вчений світового рівня!

— Так навіть він сказав, що нічого не може зробити й доведеться мені доживати безплідним!

— Це неважливо, Іване Карповичу. Воля й чистота не залежать від того, можете ви запліднити жінку чи ні. Воля й чистота приходять тоді, коли ви не можете злягатися. Не можете і не хочете. А щоб досягти такого стану, вкрай необхідно пройти через вогняне хрещення. — Лікар вийшов. Я почув, як він наказав готуватися до операції. Холодний піт виступив у мене на чолі. У всяких я бувальцях бував, але в таких — ні. Спробував заспокоїтися. Щось вигадати. Несподіваний хід, який зможе бодай відстрочити тортури.

Зоненберг повернувся.

— Ну що, десь за годину почнемо. — Він задоволено усміхнувся. — Ви будете моїм найвідомішим пацієнтом, Іване Карповичу. О, ви зблідли, боїтеся. Дарма, мусите радіти. Вже невдовзі будете «білим голубом», чистим і вільним. Сподіваюся, і в книжках ваших подальших ви більше уваги приділятимете питанням моралі, а не пропаганді розпусти, як раніше. Усі ці ваші дівки, про яких ви так охоче писали, — який приклад вони подавали молоді? Ну, нічого, у вас буде можливість усе виправити.

— Я досить забезпечена людина.

— Це ви гроші мені пропонуєте? — Лікар усміхнувся.

— Пропоную. Скільки ви хочете?

— Аніскільки. Іване Карповичу, мені не потрібні гроші. Я живу тут, у «Білому Єрусалимі», тут-таки харчуюся і працюю. Лікарня купує потрібну мені фахову літературу, інструменти, одяг і все необхідне. Я займаюся улюбленою справою. Ну для чого мені гроші?

— Сьогодні лікарня є, а завтра її не стане.

— І куди ж вона подінеться?

— Ну, наприклад, на вас зверне увагу влада.

— Не зверне. Єрофій Кузьмич тримає на фінансовому гачку дуже багатьох у Петрограді.

— А раптом до влади прийде хтось інший! — Я вигадував абищо, тільки б якось урятуватися.

— Хтось інший? Ми готові й до інших. Воно, до речі, було б краще, якби до влади прийшли сміливіші люди. От я їздив у Петроград, мав зустрічі з кількома міністрами. Пропонував їм втілити наші досягнення в масштабах всієї країни. Звільняти людей не по одному й не по десять, а десятками тисяч! Таким чином ми могли б суттєво знизити рівень злочинності, бо вільні та чисті люди не схильні порушувати закон. Більше того, ми б стимулювали потужний розвиток економіки, бо «білі голуби» будуть працювати та багатіти, а разом із ними багатітиме й країна. Мене послухали і сказали, що зараз це не на часі. Як може бути не на часі докорінна зміна країни, щоб усе її населення очистилося, стало щасливим і радувало Господа працею та безгрішністю? Нехай цар цього не розумів, бо застряг у середньовіччі, але теперішній уряд мусить розуміти, що має чудову можливість величезних змін, переробки на новий лад усього суспільства! Але він боїться. Цікаво, що я зустрічався і з представниками партій, які зараз не при владі. Так ось, вони значно більше цікавилися моїм проектом перебудови людства. Ви уявляєте, що буде, коли вся держава складатиметься тільки з «білих голубів»?

— Не уявляю, бо ви всі повиздихаєте досить швидко.

— О, чую у вашому голосі ненависть. Ну, що ж, ненавидьте нас, вам, гріховному, залишилося зовсім небагато часу. Щодо «повиздихаєте», то скажу вам, що середня тривалість життя «білих голубів» десь на вісім-десять років довша, ніж середня по країні. Це завдяки тому, що ми не маємо шкідливих звичок: не злягаємося, не п’ємо і не куримо. Ми краще харчуємося та одягаємося. Завдяки більшим доходам нам приступна легша робота та краща медична допомога. Тож повиздихаємо ми не скоро. Звісно, є проблема з народжуваністю. Зараз вона легко вирішується залученням неофітів із «темних», але якщо «білі голуби» стануть панівним класом у державі, може виникнути проблема. Але її просто розв’язати. По-перше, наші жінки — навіть ті, що пройшли два етапи, — не втрачають можливості народжувати. Що ж до запліднення, то для цього можна залишати якусь суворо обмежену кількість самців. Наприклад, із розрахунку один на сто жінок. Самців доведеться тримати окремо і під суворим наглядом, щоб вони не розносили розпусту. Діти ж будуть народжуватися, рости, і десь у віці чотирнадцяти років ставатимуть на шлях очищення. Сподіваюся, ми побачимо цей чудовий, новий світ, у якому, до речі, не буде війни. Ви ж проти війни, Іване Карповичу? Читав, що вас навіть звинувачували в пацифізмі. Так ось, «білі голуби» не воюють. Завдяки остаточній перемозі чистоти рівень агресії у нас значно зменшений.

— Проте мене схопили.

— Мусили, Іване Карповичу, мусили. Ну що ж, будемо починати. Зараз я розповім, що трапиться далі, щоб ви не лякалися. Так от, зараз вас відвезуть до процедурної, зроблять клізму. Потім привезуть до операційної, де вас чекатиму я, молот і тавро, розпечене в жаринах. Операція триватиме кілька хвилин. Якщо ви знепритомнієте, я даватиму вам нюхати нашатир, бо пацієнт мусить пройти вогняне хрещення при свідомості.

— Мене шукатимуть. У вас шукатимуть!

— І знайдуть. Уже іншого. Нового, звільненого, очищеного Івана Карповича, який, сподіваюся, стане достойним членом нашого корабля, — сказав Зоненберг. — Ну що ж, час починати.

Він покликав санітарів, ті відчепили мене від стільця й понесли в процедурну. Там зрізали з мене одяг. Працювали вміло і швидко, видно було, що я не перший, хто опинився у їхніх руках. Я спробував забалакати з ними, але санітари на мене уваги не звернули, наче й не було мене тут. Я намагався завадити їм, але геть нічого не міг зробити, скутий кайданами. Санітари очистили мені шлунок, протерли мене рушниками й понесли далі. В операційну. Там уже був лікар Зоненберг у білому халаті. Показав мені дебелий молот.

— Ось інструмент, яким я почну вогняне хрещення. А ось цим продовжу. — Він показав розпечене тавро на довгій ручці. — Закріплюйте його.

Мене поклали на стіл, призначений для цих варварських операцій. Я почав рватися, але санітари були сильніші. Я намагався бодай укусити їх, але вони заблокували мою голову широким ременем на шиї. Потім припнули руки та ноги. Далі перейшли до мого хазяйства.

— Так, поголити тут усе, — наказав Зоненберг. — Іване Карповичу, ви ж наче з культурними дамами спілкувалися, а що це у вас за купини наросли?

Один із санітарів узяв помазок, інший почав гострити лезо.

— Ну нічого, після вогняного хрещення це проблема відпаде сама собою, — пообіцяв лікар. — Для кого поширення наших ідей становить найбільшу небезпеку, так це для цирульників та голярів. У «білих голубів» немає борід і вусів, як бачите.

Мені намастили милом між ніг, почали голити. У людей освічених, панів, була така дурна мода — все там голити. І серед жінок, і, кажуть, серед чоловіків. Я був людиною простою, такого не розумів. Дав Бог волосся — ну, то нехай буде. Аж ось тепер голили мене.

— Ми це робимо, щоб волосся не заважало операції. Коли будемо припікати, може загорітися, і тоді буде забагато клопоту, — пояснив лікар.

Мене поголили, потім витерли теплим рушником. Зоненберг у цей час бавився з молотом.

— Розминаю руку, — пояснив лікар. — Від моїх ударів багато чого залежить, хочу не схибити перед таким поважним пацієнтом, як ви. Ну, що ж, почнемо.

Я відчув холод металу. Це під яйця підсунули ковадло. Член підняли, підперли якимось прутком, щоб він не заважав. Зоненберг подивився на мене і посміхнувся.

— Не треба бути таким напруженим. Розслабтеся, Іване Карповичу. Не поринайте у страх та ненависть, а готуйтеся до новою життя. Думайте про чистоту та свободу, про те, що розпуста більше не житиме у вашій голові. Ось ваш визволитель. — Він приклав мені до лоба молот. І я зрозумів, що якщо прямо зараз, за кілька секунд, не станеться диво, мене скалічать. Ось ці негідники-сектанти! Господи, допоможи!

— Хіба вам не треба сповістити Нікіфорова?

— Звісно, треба. І я сповістив, — кивнув Зоненберг, прибравши молот із моєї голови. — Не щодня до нас приходять найкращі сищики імперії.

— А дочекатися відповіді вашого керманича? Може, в нього будуть якісь розпорядження?

— Жодних розпоряджень не надходило, Іване Карповичу.

— Ну, звісно, ваш гінець іще не встиг доїхати до Петрограда!

— Гінець? — Лікар зареготав. — Ну що ви, Іване Карповичу, надворі двадцяте століття, які гінці? З будинком на Ковенському в нас є прямий телефонний зв’язок.

— А що, скопці не вважають телефон винаходом диявола?

— Це православна пропаганда робила з нас ретроградів і нелюдів. Насправді ми інші. «Білий Єрусалим» за оснащенням є однією з найсучасніших лікарень імперії. Ми зацікавлено спостерігаємо за прогресом і не боїмося дивитися в майбутнє, бо воно буде наше. Ну що ж, мабуть, почнемо. — Зав’яжіть йому рот.

Санітари накинули мені на рот міцну пов’язку.

— Не хвилюйтеся. Це щоб ви не кричали. Пацієнти дуже кричать, їм же боляче. А крик відволікає мене від операції. Ми всім зав’язуємо роти, — пояснив лікар. Санітари надягли на нього довгий білий фартух. — Під час операції розлітається багато крові й плоті, я використовую фартух, щоб не сильно забруднювати халат.

— Будьте ви прокляті! — заревів я у пов’язку. Зоненберг посміхнувся.

— Не можу зрозуміти, що ви там мугикаєте, але, мабуть, проклинаєте. Це ви дарма. Вже за кілька тижнів, коли біль відступить і ви відчуєте свободу, руки будете мені цілувати, повірте! Майже всі пацієнти мені дякують. Дивіться, перші удари будуть несильні. Болісні, але не сильні. Потім сильніші. Ну, боже помагай. — Він замахнувся молотом. Я смикнувся і обм’як. Удав, що непритомний. Він міг би вдарити й болем повернути мене до тями. Але не вдарив. — Дайте голку! — наказав санітарам. Потім уколов мене. Я вмів терпіти біль і навіть не смикнувся. — Нашатир давайте!

Тицьнув мені під ніс нашатир. Я затримав дихання.

— Він не дише! Ох біда! — Молот клацнув об стіл, Зоненберг почав тиснути мені на груди долонями. Тиснув, відпускав, знову тиснув, потім приклав вухо. — Так, серце запустилося! Буде жити! — сказав він радісно. Поплескав мене по щоках. — Іване Карповичу, Іване Карповичу!

Я розплющив очі.

— Що ви оце мене лякаєте? Непритомнієте, наче інститутка якась, хоч я ще жодного удару не завдав.

— У мене хворе серце, — прохрипів я у пов’язку і скривився.

— Що ви кажете? Ану зніміть пов’язку, — наказав лікар. Я повторив, коли зміг.

— Це погано. Хворе серце збільшує ймовірність летального результату. — Зоненберг зітхнув. — Але ми ризикнемо.

Він знову взяв до рук молот. Важкий, кілограм, а може, і більше.

— Ні, залиште, не треба пов’язки. Я хочу почути крик Івана Карповича, — сказав лікар санітарам, коли ті заметушилися.

— Я помру. Навряд чи ваш керманич це схвалить.

— Єрофій Кузьмич довіряє мені, за це не хвилюйтеся. — Зоненберг замахнувся, подивився в очі. — Кричіть сильно, Іване Карповичу, весь увійдіть у крик! Попрощайтеся з темним, брудним та розпусним минулим, привітайте чисте та біле майбутнє. Ну ж бо!

Я заскрипів зубами з відчаю та безсилля. Заплющив очі. Далі переді мною мало відкритися пекло болю. І тільки одна думка тішила мене — що я помщуся. Страшно помщуся! Я закричав. Закричав щосили. І тут-таки закричав Зоненберг. Почав лаятися. Смикнувся від удару, але це був удар не по мені, а по столу. Стіл аж загув.

— Негіднику! Мерзотнику! — стогнав лікар. Я розплющив очі. Побачив, що Зоненберг схопився за ногу. — Чому ви закричали до того, як я вдарив! Яке ви мали право кричати?

Лікар скривився і ледь не плакав. Здається, мій крик налякав його, і рука здригнулася. Молот пролетів поруч, ударився об стіл, відскочив і впав на ногу.

— Негідник! Негідник! — Зоненберг уже плакав, підняв фартух, задрав холошу й роздивлявся ногу. Крутив головою і зітхав. — Господи, я ледь кістку собі не розтрощив! Не смійте більше кричати! Пов’язку йому на рот!

Коли надягали пов’язку, я спромігся боляче вкусити одного з санітарів. Той підскочив, зашипів, ударив мене. Пов’язку таки надягли. Я сподівався, що Зоненберг почне обробляти рану на нозі й у мене буде кілька хвилин. Я не замислювався, що далі. Головне — відтягнути страшний удар бодай на мить, на якусь дещицю часу.

— Та нічого, потім подивлюся! — закричав Зоненберг. Роздратувався «білий голуб». Знову схопив молот, глянув на мене поглядом, повним ненависті. — Все, Іване Карповичу, тепер точно все!

Замахнувся. Я заплющив очі, бо схоже було, що справді все.

— Що? — заверещав знову Зоненберг.

— Єрофій Кузьмич викликають!

— Зараз, дороблю операцію й зателефоную!

— Вони терміново сказали. Чекають.

— Я зараз зайнятий! Я на операції! — верещав Зоненберг.

— Вони сказали, щоб зараз підійшли, — бубонів під ніс якийсь переляканий санітар.

Лікар аж заревів.

— Ну добре! Але я зараз повернуся! Чуєте, Іване Карповичу, повернуся! За кілька хвилин! А поки уявляйте, що вам доведеться витримати.

Лікар поклав молот і пішов. Я відчув, як калаталося серце у грудях. Холодний піт на лобі. І радість. Не знаю чому, але я відчув, що не цього разу. Що якось мені вдасться врятуватися. І я знайду Анюту, я побачу Моніку. Дякую тобі, Господи, що змилувався! Дякую!

Я дуже гостро відчув, що хочу жити. Зоненберг повернувся хвилин за п’ять. Розчервонілий і невдоволений.

— Єрофій Кузьмич хоче бути присутнім при операції. Він зараз виїздить, нам доведеться почекати кілька годин, поки доїде. А потім я зроблю вам вогняне хрещення, і нікуди ви не дінетеся! Зроблю! — пообіцяв клятий лікар. — Поки відвезіть його до порожньої палати. Тримати закутим у кайдани, пов’язки з рота не знімати. Бо кожне його слово — то справжня отрута! Взагалі до палати не заходити! Бо цей хитрун і на мигах може обдурити!

Зоненберг зняв фартух і кудись пішов. Санітари все зробили, як він сказав, заперли мене в порожній палаті. Я лежав і гриз пов’язку. Думав, як би вплинути на старого Нікіфорова, щоб переконати не калічити мене. Дещо вигадав. Уже почало сутеніти, я подумав, що, може, керманич скопців і не доїде до «Білого Єрусалиму», бо ж дороги погані. Але на вулиці почулося іржання. Потім тупіт коней. Одразу кількох. Мабуть, проїхали лісом. Невдовзі по мене прийшли санітари. Потягли до операційної. Там я побачив Нікіфорова. Високого, дебелого, з великим, наче водою налитим, обличчям. Усі скопці вклонялися йому. Зоненберг теж.

— Ось він. Розшукував ту розпусницю, яка задурила голову Кіндратію, — доповів лікар.

— Точно він?

— Точно-точно. Паспорт при ньому був. І морда ж його відома з портретів.

— То це ви той сищик? — спитав Нікіфоров у мене. Але я ще не дожував пов’язки, тому відповісти не міг. Кормчий строго подивився, і хтось із санітарів умить зняв пов’язку.

— Я.

— Покійний Кіндратій захоплювався вашими побрехеньками. Думаю, через них і захворів на розпусту. Ви вбили мого сина. — Він подивився на мене з ненавистю. Такого повороту я не чекав. — Але я прощаю вас. І готовий буду прийняти вас до нашого корабля, коли ви очиститеся.

Він кивнув головою. Щілини очей над пухкими щоками.

— Я бачив Господа, — сказав я. — Розмовляв із ним.

— Що? — Зоненберг вирячився на мене. — Що?

— Він сказав, що обирає мене для нового заповіту. Що буде приходити до мене і диктувати нову книгу. Бо зараз людям потрібен новий заповіт.

— Він бреше! Театр влаштував! Цирк! Бреше! — кричав лікар, а я не звертав на нього уваги.

— Затремтіла земля від воєн і крові, розколеться вона навпіл, розпадеться на дві частини, і вийде з-під неї чудовисько страшне! — Говорив, вирячував очі й пускав слину. — Буде вбивати чудовисько всіх слабких духом, усіх нетвердих у вірі, всіх, хто загруз у розпусті, хто забруднився! Бо народжується людина білою і безневинною, а потім забруднюється, якщо не слідкує за собою, якщо ревно не підтримує чистоту! І будуть убиті всі сірі, і заплямовані, і чорні, залишаться на обличчі землі лише білі! Білі голуби зберуться у клини, наче птахи небесні, і полетять до раю, де чекатимуть їх янголи господні!

— Закрий рота! Не смій говорити про Господа, бузувіре! — заволав на мене Зоненберг.

— Мовчи! — гримнув на лікаря Нікіфоров. — Зберуться у клини і полетять? До раю?

— Так сказано мені було, — закивав я. — Багато-багато тих клинів.

— Сто сорок чотири тисячі праведників на небо підніметься, — кивнув Нікіфоров.

— Він дурить нас, обманює, він підступний! Хоче від вогняного хрещення втекти! Але не вийде, не вийде!

— Господь говорив зі мною і говоритиме ще. Так сказав він мені.

— Чому тобі? Чому сірому та брудному явився Господь, а не комусь із «білих голубів»? — спитав Зоненберг.

— А чому Євангелія дані були не апостолам, які Господа слухали, а простим людям? Чому? Бо видніше Господу, до кого звертатися, а кого оминати, і не нам судити про справи його! Не нам! — закричав я і трусився весь, наче на пательні розпеченій лежав.

— Його правда, його правда, — кивнув Нікіфоров.

— Бреше він і... — почав було кричати Зоненберг, але побачив погляд керманича і затнувся. З ненавистю подивився на мене. І продовжив уже тихенько. — Може, і було йому видіння, може. Нехай. Зробимо йому вогняне хрещення, очистимо. А як буде ще видіння, він його знову розповість.

Зоненберг узяв молот.

— Почекаємо, — сказав Нікіфоров. — Віднесіть його до палати, одягніть, потім знову закуйте. А ти слухай, відчувай. Завтра розповіси, що дано тобі було. Зрозумів?

— Так. — Я закивав.

Керманич кивнув, мене підхопили санітари і понесли геть. Розкували. Тримали міцно, вшістьох. Одягли, закували. Залишили в ліжку. До самого ранку й на мить не заснув, вигадував, що говорити буду. Вигадував, повторював подумки. Крутився, стогнав, шепотів — якщо раптом дивилися за мною. Дещо вигадав. Тепер треба було розповісти добре. Вже вранці почув кроки в коридорі. Спочатку подумав, що по мене, але пробігли й не зупинилися. Зчинилася метушня. Я нічого не розумів і уважно прислухався. Аж ось прийшов до мене Нікіфоров. Сам-один. Подивився суворо.

— З князем Львовим знайомий? — спитав несподівано. Дивився за мною уважно, і тут треба було відповідати швидко і влучно. Про князя Львова я тільки знав, що той Тимчасовий уряд очолював, треба було щось інше вигадати.

— Особисто — ні, — відповів я. — Цього тижня обіцяно мені було аудієнцію. Там мусили і познайомитися.

— І для чого аудієнція? Про що балакати з тобою голові-міністру?

— Цього не можу сказати, державна таємниця, — збрехав я. Наосліп збрехав. Але тут що більше недомовок, то краще.

— Про нас щось збирався розвідати?

— Ні. Сюди я потрапив, бо попросили мене одну жінку знайти. Але виявилося, що вона не у вас.

— Співачку кляту, з ротом, розпуснішим за те, що між ніг у жінок? — скривився Нікіфоров.

— Я про справи свої волію не говорити, тим паче про нерозкриті, — відповів я, трохи отетерілий. Готувався про видіння божественні розповідати, а тут зовсім про інше мова. І незрозуміло, куди вів Нікіфоров. Але щось сталося, бо піт з чола втер і дихав важко. Мені б перейматися, а не йому.

— Отже, не про нас розвідував?

— Ні.

— Але ж розвідав.

— Не так я розвідував, як лікар Зоненберг патякав. Балакучий він, не переслухаєш. Я про співачку питав, а він усе про «Білий Єрусалим» теревенив.

— Ляпало! — скривився Нікіфоров. Очей з мене не зводив. — А ти оце що ж, уже вигадав, що писатимеш про нас?

— Не до вигадок, коли почистити тебе, наче бичка, збираються, — сказав я. Нікіфоров насупився.

— Не те рівняєш! Бичок! Із рабів та розпусників чистих людей робимо! — гримнув керманич.

— Воно по-вашому, може, і так, а по-моєму — як я сказав.

— Поки не думав, але потім же навигадуєш?

— Та важко про таке писати, бо не повірить ніхто, — скривився я. — Про скопців чули і знають, але всі ж думають, що то дикі люди, потайки по підвалах себе калічать. А тут лікарня ціла, лікар, поруч зі столицею! Скажуть читачі, що забрехався Іван Карпович. А мені ж дуже важливо довіру зберігати. Як щось дуже вже на голову не налазить, краще оминути.

Нікіфоров не відводив від мене погляду.

— Ну, добре, — кивнув він і вийшов.

Мені залишалося лише чекати. Дуже швидко прийшли санітари. Спочатку відв’язали мене від ліжка, потім зняли кайдани. Усе мовчки. Я теж нічого не говорив, бо не знав, як це все зрозуміти. Мені принесли одяг. Паспорт і гаманець із грошима на місці, браунінг теж, щоправда без набоїв.

— Ходімо, — сказав один із санітарів.

Вивели мене на вулицю, повели до воріт. Дорогою мене перестрів лікар Зоненберг. Дивився на мене з ненавистю, та стримувався. Кивнув, і санітари відійшли.

— Ну що ж, Іване Карповичу, не пощастило вам. Але знайте, що в будь-який час ви можете звернутися до нас і отримати звільнення від тілесного рабства.

— Дякую, — кивнув я.

— Пам’ятайте нас. Щодня пам’ятайте: якщо ви хоч де-небудь згадаєте про «Білий Єрусалим», про наш корабель чи керманича, ми вас знищимо!

— А ви казали, що «білі голуби» позбавлені ненависті й не здатні до насильницьких дій, — здивувався я.

— Але ми готові захищати корабель і своїх братів та сестер! — Зоненберг аж чоботом тупнув. — А тепер ідіть, Іване Карповичу.

І не наробіть дурниць. Інакше ми вирішимо, що ви хворі, Іване Карповичу, і муситимемо вас лікувати. Тоді не минути вам вогняного хрещення!

— Дякую, лікарю, за ці теплі слова.

— Ідіть геть! — Він показав на ворота. І я пішов. На м’яких, наче ватяних ногах. Я геть нічого не розумів, окрім того, здається, що мені вдалося врятуватися. І мене не скалічать. Ворота наближалися неквапливо, хотілося зірватися з місця й бігти, я ледь себе стримував. Двоє санітарів прочинили хвіртку. Мені стало страшно, що це якась гра. Що ці єретики бавляться зі мною, наче кіт із мишею, і зараз схоплять мене, подражнивши порятунком. Але ні, я пройшов через хвіртку і вийшов за межі лікарні!

— Іване Карповичу, ну нарешті! Швиденько, генерал вас чекає! — сказав мені Василь Петрович Самсонов, що стояв поруч і тримав поводи двох забрьоханих коней.

— Ви?

— Сідайте, і їдьмо! Вас хоче терміново бачити сам князь Львові — суворо сказав Самсонов і поліз на коня.

— Так, звісно! — кивнув я і миттю опинився в сідлі. Ми рушили.

— Ви щось зовсім блідий, Іване Карповичу, — сказав Самсонов, коли ми трохи від’їхали.

— Господи, Василю Петровичу, як ви тут опинилися?

— Та як. Не подобалася мені ця лікарня. Я вирішив почекати вас на дорозі, щоб переконатися, що ви повернетеся. А ви не повернулися. До того ж сам Нікіфоров поїхав до «Білого Єрусалиму». Це теж мені не сподобалося. Я ще почекав до ранку, замерз страшенно. А коли ви й до ранку не повернулися, вирішив, що вас треба виручати.

— І як вам це вдалося?

— Брехнею, Іване Карповичу. Брехати — гріх, але ж заради порятунку можна. Чи не так? Я взяв коней, проїхав лісом до «Білого Єрусалиму» і збрехав, що я, посланець генерала Толбухіна, маю наказ привезти вас до Петрограда на зустріч із князем Львовим. Мовляв, сам генерал на авто застряв у лісі, тому надіслав мене. Я молив Бога, щоб ці гироди не встигли вам зробити шкоди. Бачу, що встиг. Ось сюди, повертайте, тут є стежина.

Ми заїхали в ліс, проїхали зовсім трохи, а потім я зупинив коня, зліз, сів на повалене дерево і затремтів, наче в мене лихоманка була.

— Господи, Іване Карповичу, що з вами? — спитав переляканий Самсонов.

— У в-в-в-вас н-н-н-н-не м-м-м-м-має ал-л-л-л-коголю? — спитав я. Весь скрутився.

— Є. Небагато, я ж уночі грівся, але є! — Самсонов подав мені флягу, а я її втримати не міг, так трусило. Аж коні почали форкати, перелякані моєю поведінкою.

— П-п-п-п-потримайте, — попросив я. І пив із рук мого рятівника. Горілку. Два дебелих ковтки.

— Господи, що вони з вами зробили? — спитав Самсонов, який схопив повід, тримав коней і з жахом дивився на мене. А я ж бачив перед очима молот і відчував металевий холод ковадла.

Довелося почекати кілька хвилин, поки тремтіння трохи вгамувалося. Я підвівся.

— Їдьмо! — сказав Самсонову.

І ми поїхали. Він більше нічого не питав, я теж мовчав аж до околиць Петрограда. Там я віддав більшу частину грошей, які при мені були.

— Ні, що ви, я не братиму! — образився старий поліцейський.

— Братимете. Ви врятували мені життя, я просто змушений бути щедрим.

— Врятував життя? Вони що, хотіли вас убити?

— Не питайте про те, що сталося. Від цього не буде користі. Про це треба забути.

— Забути? Хіба ви не будете мститися, хіба ви не спалите цей «Білий Єрусалим», як спалили барліг людожерів чи знищили село вбивць?

— Ні, я не стану цього робити. У мене просто немає часу. Я загрузаю у справах і що більше борсаюся, то більше відсуваюся від місця, де хотів би опинитися. Чорт із цим «Білим Єрусалимом». Мені треба знайти одну співачку, а потім їхати!

Ми повернули коней, я найняв візника, щоб їхати на вокзал, а Василь Петрович Самсонов попросився мене провести.

— Вам теж треба буде поїхати з Петрограда. Бо вас можуть шукати люди Нікіфорова. Грошей я дам, їдьте кудись на південь, у Ростов чи Ялту.

— А куди поїдете ви? — спитав Самсонов.

— Ще не знаю, але зараз з’ясую. — Я взяв із кишені п’ятак. — Орел — Єкатеринбург, решка — Царицин. Що б ви порадили?

— Царицин. У мене там товариш живе. Теж колишній поліцейський, зараз на пароплавах працює.

— Ну, тоді обійдемося без вказівок долі. Їду до Царицина!

— Можна, я з вами? — попросився Самсонов.

Ви б могли відмовити людині, яка тільки-но врятувала вам життя? Ну, добре, не життя, а дещо досить важливе в цьому житті. Отож-бо. Я не відмовив.