Одіссея найкращого сищика республіки

Вибухонебезпечні пригоди в Одесі

о Одеси я приїхав при повному параді: одягнув перуку, вуса наклеїв, не хотів, щоб про візит дізналися. Вийшов на перон, а там оркестр заграв. Мабуть, когось важливого зустрічали, генерала чи князя. Хоча ні, зараз же, як царя скинули, генералів уже не дуже шанують. Може, співака якогось? Шаляпіна? Чи діяча з Тимчасового уряду? Бозна. Я хотів пройти далі, коли побачив пані Анетту, давню тутешню знайому, що співала в найкращому одеському клубі «Варшава». З пані Анеттою пов’язували нас карколомні пригоди, після яких ми й потоваришували. Я був дуже радий її бачити. Вона, мабуть, теж зустрічала поважного гостя, бо тримала в руках величезний букет квітів і уважно дивилася в натовп пасажирів. Я хотів підійти, але вирішив зараз не заважати. Нехай зустріне гостя, вручить йому квіти, а далі я вже тихенько привітаюся. Але гостя щось не було, оркестр усе грав і грав, натовп витріщак, які зібралися подивитися, що за цабе приїхало, почав розходитися. Пані Анетта розгублено дивилася на перон, який потроху порожнів. Я посунув до неї, але мене зупинили двоє плечистих чоловіків.

— Чого тобі? — спитав один не надто ввічливо.

— Хотів привітатися з пані Анеттою.

— Вона зайнята.

— Я її давній знайомий.

— Вона зайнята! Проходь, не заважай! — гримнув на мене один із хлопців.

— Якось неввічливо ти розмовляєш, — зітхнув я. — Хіба Бенціон Менделевич не казав тобі, що треба бути ввічливим?

Хлопець здивовано придивився до мене, потім трохи ошелешено глянув на товариша.

— А ви знаєте Бенціона Менделевича? — спитав той. Роздивлялися мене удвох.

— У нас були деякі справи, — кивнув я. — Перекажете пані Анетті, що я хотів би з нею привітатися?

Вони завагалися, не розуміли, чи справді я вартий уваги, чи просто блефую. Не знали, що робити, але тут оркестр припинив грати, пані Анетта озирнулася й помітила вагання охоронців.

— Борю, що там? — спитала одного з хлопців.

— Ось він каже, що знає вас і хотів би привітатися.

Пані Анетта підійшла. Виглядала розгублено з тим великим букетом. Мабуть, не дочекалася того, кого хотіла.

— Ми знайомі? — спитала вона. Не впізнала.

— Так, пані Анетто. У нас було з вами кілька пригод на суходолі та в морі, якщо пам’ятаєте, — кивнув я. Вона здивовано придивлялася, наче щось згадувала.

— Я не впізнаю вас, але голос...

— Колись ви обіцяли мені, що заспіваєте, якщо приїду до Одеси. Так ось, я тут. — Усміхнувся їй.

— Іване Карповичу! — Вона кинулася до мене, обійняла і розцілувала. Хлопці ошелешено дивилися на все це. — А я ж вас чекаю! Вже боялася, чи не трапилося щось із вами в дорозі! Бо ж мусили бути, а немає! Оркестр, туш! — Вона крикнула, і оркестр заграв. — Вітаємо вас на одеській землі!

Вручила мені букет і ще раз поцілувала. Я здивувався.

— То це ви мене чекали?

— Ну звісно! Бенціон Менделевич наказав, щоб вас зустріли на найвищому рівні. Оркестр, кортеж, квіти. Ну, і я попросилася вас зустрічати, бо дуже скучила і хотіла побачити першою.

— Я б не хотів афішувати свій приїзд.

— А ви й не афішуєте. Всі думають, що ми зустрічаємо якогось негоціанта з Уралу. Ходімо. — Пані Анетта взяла мене під ручку, і ми пішли з перону під здивованими поглядами витріщак. Мабуть, вони чекали, що мусить приїхати хтось у бобровій шубі, з купою багажу та прислуги, а тут якась сіра миша з маленькою валізкою.

Біля вокзалу нас чекало дві машини. Ми з пані Анеттою сіли в одну, хлопці-охоронці в другу. Хлопці були при зброї, дивилися навколо насторожено, наче чекали нападу. Анетта постукала по склу, яке відокремлювало нас від водія. Той рушив.

— Дуже рада вас бачити, мій рятівнику. — Поцілувала мене.

— Навзаєм, пані Анетто.

— Іване Карповичу, тут нас ніхто не чує, можете називати мене Анютою. Що вас привело до Одеси?

— Справи, Анюто, справи. А чому ви з охороною? В Одесі зараз неспокійно?

— Трохи. Два дні тому вбили одного з людей Бенціона Менделевича, що збирав гроші на Лузанівці. Людину вбили, гроші зникли, хто це зробив — невідомо. Їх шукають, а поки Бенціон Менделевич наказав усім бути обережними. Тому й надіслав вам охорону.

— То це не ваша охорона?

— Іване Карповичу, я лише співачка з кабаре, навіщо мені охорона? Хлопці будуть берегти вас, найдорожчого гостя, як сказав Бенціон Менделевич. Бажаєте шампанського? Чи хочете чогось міцнішого? — Анюта відчинила дверці невеличкої шафи, де стояло кілька пляшок і келихи.

— Давайте щось міцніше.

— А, згадала, ви ж шампанського не любите. Я, до речі, перечитала всі ваші пригоди, Іване Карповичу.

— Сподіваюся, не жалкуєте?

— Ні, що ви! Останні книжки читала щодня по дві сторінки, щоб надовше розтягнути. Ви — чудовий письменник.

— Письменники, а головне критики, так не вважають.

— Я так вважаю, для мене це важливіше. То коньяку?

— Не відмовлюся.

Анюта налила по чарці. Виглядала дуже добре і щиро раділа моєму приїзду.

— За зустріч, Іване Карповичу.

— Коли вже я вас називаю Анютою, то й ви мене називайте просто Ванею.

— Ні, не можу, ви ж найкращий сищик імперії! Тільки Іван Карпович. За вас!

Ми почаркувалися й випили. Коньяк був якісний.

— Добрячий напій. Уже і забув, коли куштував такий.

— Це контрабандний. З самої Франції. Війна війною, а випивати люди хочуть. — Анюта усміхнулася. — Зараз з’їздимо до ресторану, поснідаєте з дороги. Потім відпочинете в готелі. По обіді вас чекає Бенціон Менделевич, а ввечері я співатиму для вас у «Варшаві».

— І я знову плакатиму, бо ваш голос крає мені серце.

— Для вас я старатимуся особливо. А що з вами, Іване Карповичу? Ви якийсь трохи наче розгублений? Я вас таким ніколи не бачила.

Я, мабуть, надто розслабився, бо раніше ніхто не міг помітити, що в мене на душі. А зараз аж трохи знітився.

— Якщо не хочете, не розповідайте, — заспокоїла мене Анюта.

— Так, трохи я розгубився.

— Ви закохалися? — спитала співачка.

— Якби ж то. — Я зітхнув. — Здивувався.

— Здивувалися?

— Так. Усе почало якось швидко змінюватися, особливо люди. Змінюватися не в кращий бік. Так сталося, що мені довелося розслідувати кілька справ, і в кожній люди якось надто легко пускалися берега. Анітрохи не сумнівалися, зовсім не вагалися, готові були порушувати закони Божі та людські. Вбити — як раз плюнути. Вкрасти — наче це й не гріх зовсім. Обдурити, вдарити у спину, збрехати, намахлювати, зробити будь-що без жодних сумнівів! Злочин тепер не те, про що замислюються.

— Хіба злочинів не вчиняли раніше?

— Вчиняли. Але раніше не сумнівалися лише злодії, для яких злочин був звичайною справою. Завжди існували мерзотники й душогуби, але їх було небагато. Та останнім часом я неодноразово ставав свідком того, як звичайна людина живе собі, працює, законів не порушує, а потім несподівано пускається берега і витворяє що завгодно, аби тільки грошви прихопити. Що завгодно! Обдурити? Обдуримо! Слабкого образити? Образимо! Вбити? Вб’ємо! Ось так! Тільки навіщо ж тобі грошва, якщо ти людину вб’єш? Навіщо, коли тобі потім у пеклі горіти? Не розумію. Але бачу, що не думають люди ані про пекло, ані про рай, тільки про грошву. Так, наче тільки сьогодні жити, а що завтра — вже байдуже. Щось із людьми сталося, а що — не розумію.

Анюта закивала.

— Щось таке і я відчуваю, Іване Карповичу. Сама спостерігала. Була в мене покоївка. Більше року пропрацювала. Працьовита, спокійна, двоє дітей у неї малих, а чоловік завіявся десь. Непросто їй було, я допомагала грішми час від часу, щоб діти не голодували, мали що одягнути. А потім одного дня вона коштовності мої забрала і втекла. Я спочатку аж розгубилася. Це ж дурість! Ну от на що вона розраховувала, Іване Карповичу? На що? Та мені ж варто було тільки Бенціону Менделевичу слово сказати, і її б і під землею знайшли! Але як мені було говорити, якби її вбили? Не сказала. Якісь коштовності залишилися, ними обходилася. А потім каблучку мою до ювеліра принесли на продаж. Ювелір її впізнав, бо в нього її купували свого часу. Звернувся до Бенціона Менделевича, той мене спитав. Я розповіла, що трапилося. Бенціон Менделевич доручив Борі — ну, цьому хлопцеві, який вас охороняти буде, — розібратися. Боря знайшов чоловіка, який приніс каблучку на продаж. Двадцять років, аферист, закрутив моїй покоївці голову, буцімто закоханий, запропонував коштовності вкрасти і втекти подалі, почати нове життя. Та дурепа погодилася, вкрала, привезла на орендовану дачу. Аферист їй чаю налив, а в чаї отрута. І дітям підніс. Старший, хлопчик, чай випив, а молодша, дівчинка, — ні. Так аферист її задушив. Потім тіла закопав біля дачі й поїхав продавати. Спочатку сережки. Гроші отримав, одразу ж напився і заснув у борделі, де його обібрали. Тоді поїхав каблучку продавати, далі його знайшли швидко. Навіть не били, одразу все розповів, вказав і де коштовності, і де тіла. Ну, тіла поховали на цвинтарі, а його в тій же ямі живого зарили. Чотири трупи — і все заради чого? — Анюта знизала плечима, приголомшена.

— І в мене історії схожі, — кивнув я. Анюта ще чарку налила.

— Може, це тому, що можливості люди відчули? А можливості ваблять.

— Які можливості?

— А як ото бунтівники співають — хто був ніким, той стане всім. Царя скинули, захитався порядок. І тут уже хто відірве побільше, той побільше й матиме. Бенціон Менделевич каже, що в Одесі теж неспокійно стало. Особливо серед молоді. Кажуть: якщо в Росії царя не стало, то нащо в Одесі цар? Прибрати — і жити як заманеться. Хочуть усе і зараз, і за це готові і вбивати і самі гинути.

— Ага, життя в копійку цінять, і своє, і чуже. І якісь швидкі всі зробилися. Ні щоб поміркувати, про наслідки подумати. Спочатку роблять, а потім уже як буде. То я зараз — наче сільський кінь серед авто. Розгубився від усього цього. Звик до спокійного життя, в якому коли щось і трапляється незвичайне, то нечасто. Як і є злочинець, так один, а оточують його прості люди, які вже чи Бога бояться, чи поліції, але закон не порушують. А тепер пришвидшилося все, закрутилося, зірвало багатьох людей, які про коріння забули, про минуле та майбутнє, тільки нинішнім днем живуть. А хіба ж можна так? На моїх очах п’ятеро хлопців із порядних родин, чесні та сумлінні, перетворилися на вбивць. Наче був компас у людини, ішла вона в потрібному напрямку, а потім закрутилася стрілка — і показує бозна-куди, і жене людину прямо в пекло, а вона й сама туди поспішає охоче. Прикро від цього і страшно, Анюто. Тому я трохи приголомшений. Але ви уваги не звертайте. Зараз поїм і розвеселюся. А як ваші справи?

— Та як, виступаю. Справжньою зіркою зробилася. Квитків на мої виступи не купити, а якщо треба, щоб я комусь на ювілеї заспівала, вже під тисячу рублів гонорар маю.

— Але не веселять гроші?

— Гроші важливі, коли немає їх, а коли є, то й не помічаєш їх, Іване Карповичу.

— Ага, це як із повітрям Дихаєш і дихаєш, не зважаєш. А коли вже придушить, тоді розумієш, — згадав я своє сидіння в кургані. — То вип’ємо, щоб ми цінували те, що маємо.

Почаркувалися і знову випили. Їхали вулицями Одеси, де вже світило справжнє весняне сонце.

— Як родина ваша, Іване Карповичу?

— За кордоном. Ледь їх туди відправив, щоб урятувати від своїх ворогів. Там їм спокійніше, але сумують дуже. Донька часто сниться.

— Це добре, коли є за ким тужити.

— Краще — коли є за кого радіти. — Я відчув, як хміль розтікається по крові. — А ваші як справи? Чи маєте за кого радіти?

— Ох, Іване Карповичу, та все щось прибиває до мого берега, то лайно, то тріску. — Анюта посміхнулася. — Наче й людина добра, а як до справи дійде, побачить мене при світлі й миттєво гасне, наче свічка на вітрі.

Анюта і зараз була в одязі з високим коміром та довгими рукавами. І під одягом були в неї шрами, сліди бід, які з нею свого часу трапилися і з яких я допоміг їй виплутатися.

— У мене була знайома із залізною ногою. Розповідала, що нога теж діяла на чоловіків, як сніг на вогонь, — згадав я.

— Це та, що на аеропланах літала? — Анюта усміхнулася. — Яскрава жінка.

— Так, пані Афродіта. Вона розповідала, що про її залізну ногу говорять більше, ніж про всі її аероплани і подорожі.

— Так про мої шрами теж багато говорять, — кивнула Анюта. — До того добалакалися, що нещодавно вбили фотографа одного одеського. Начебто під час пограбування. Бенціон Менделевич такого не схвалює, наказав грабіжників знайти. А тут якраз двоє босяків із Казані гуляти почали по ресторанах, натякали, що гроші в них після вдалої справи. Допитали босяків, ті зізналися, що фотографа вони вбили, але не задля пограбування: замовили його. Один купецький синок. Прихопили й синка. Той розповів, що фотограф йому обіцяв фотографію мене голої. Щоб усі шрами видно було. Фотограф казав, що в лазні, де я миюся, апарат поставить і зніме. Купецький синок півтори тисячі рублів заплатив за три фотографії. Але дуже грошей шкода було. Найняв босяків, щоб ті фотографа зарізали, а гроші йому повернули. Босяки зарізали, але грошей не віддали, почали гуляти. Синок став гроші вимагати, а босяки його ножем налякали, забрали гаманець і годинник, упевнені були, що в поліцію не піде. Але виявилося, що не поліції треба було боятися. Найцікавіше, що у фотографа жодних моїх фотографій не було. Він найняв якусь дівку, одягнув перуку, щоб зачіска схожа на мою, розмалював тіло смугами, наче то шрами, і сфотографував. Думав обдурити купецького синка, купецький синок думав, як би не заплатити, найняв бродяг, ті взагалі ні про що не думали, коли в Одесі працювати задумали. Ось і маємо ще чотири трупи. Це до нашої розмови про те, що люди змінилися. А ми вже приїхали.

Авто зупинилося біля якогось дорогого, мабуть, ресторану, де нас зустрічав десяток офіціантів і метрдотель. До землі вклонялися — таким дорогим гостем я їм був. Ми з Анютою пройшли в залу, сіли за найкращий стіл. Окрім нас, нікого в ресторані не було. Тільки двоє хлопців з охорони сіло біля входу. Нам принесли меню, метрдотель запропонував допомогти з порадою, щоб замовити. Я таких страв, які в меню були, навіть не знав.

— Пані Анетто, замовте щось для мене, повністю довіряю вашому смаку. — Вона замовила, коли метрдотель пішов, усміхнулася.

— Бачу, якось незатишно вам у дорогій ресторації, Іване Карповичу.

— Та я ж людина проста. Почуваюся наче на параді, коли перед командуванням крокувати треба. А тут он, бачите, самих виделок півдесятка і ножів стільки само. І ложки ще кількох видів. А мені ж завжди однієї вистачало.

— То навіщо мучитися? Ходімо! — Анюта підвелася. До нас прибіг переляканий метрдотель. Злякався, сердега, що нам щось не сподобалося, але Анюта його заспокоїла, попросила відвести нас до окремого кабінету, щоб офіціанти не турбували.

— Пардон, але ж подавати, наливати... — забубонів метрдотель.

— Я сама наллю і подам, — перервала його Анюта. — Нехай поставлять усе на стіл і йдуть.

Метрдотель сперечатися не став. Ми зайшли до окремого кабінету.

— А тепер, Іване Карповичу, сідайте, як зручно, їжте, чим зручно, хоч руками. Я ж поки наллю.

Ми випили, офіціанти нанесли їжі повен стіл і вийшли. Я взявся закусювати, бо з дороги був голодний. Одною ложкою їв, як звик. Міг би й виделкою з ножем, але якщо вже в задоволення, то в задоволення. Анюта ще налила. Цього разу тільки мені.

— Бережу голос, увечері хочу бути в найкращій формі. Для вас, — сказала вона і відставила чарку.

— Тоді за ваш чудовий голос. — Підняв я чарку, випив до дна і теж відставив. — На сьогодні досить. А чого ви нічого не їсте?

— Я не дуже люблю їсти. — Анюта взяла виделкою шматочок сиру й надгризла його. Сиділа якась замріяна.

— Ви теж у якихось думках ширяєте, — помітив я. — Кохання?

— Ні, Бог милував. У мене колись було кохання, і це досить таки боляче. Я про інше хотіла спитати. Іване Карповичу, у вас же донька є. Що ви відчули, коли вона з’явилася?

Я дожував, відіслав ложку, витер серветкою губи.

— Що відчув? Відчув, що все геть змінилося. Раз і назавжди. З того самого моменту, коли я вперше взяв Моніку на руки, я зрозумів, що тепер буду до кінця життя хвилюватися за неї. Боятися, аби з нею не сталося чогось поганого. Це такий тягар, який залишиться з тобою назавжди. Поки в мене не було Моніки, я нічого не боявся. Навіть умерти. Я часто бував на межі смерті, щоразу байдужий до того, виживу чи ні. Коли ж з’явилася Моніка, я став боятися померти. Я хотів жити, бути поруч із нею, виростити її. Але ще більше боявся не за себе, а за неї. Це важко. Але це такий тягар, за який можна віддати все. Коли дитя притискається до тебе, щось бурмоче під ніс, а потім солодко засинає на твоїх руках, із цим не можна нічого порівняти. Це рай. Найбільше щастя з приступних людині. Ось бачите, у мене аж сльози на очах. Якийсь я став тонкосльозий. Завжди, коли згадую про Моніку, плачу. Дуже скучив за нею. — Я витер очі серветкою. — Мабуть, найкращий сищик імперії не мусить отак плакати.

— Найкращий сищик імперії може робити все, що заманеться. — Анюта відірвала кілька виноградин від розкішного кетяга. Була весна, звідки взявся виноград? Я не знав. — Останнім часом мене охоплює якийсь дивний неспокій. Він поглиблюється, коли я бачу маленьких дітей. На очах одразу з’являються сльози, хочеться взяти малюка на руки, хочеться пестити його, співати колискову, годувати, слухати, як воно сопе і плямкає. Ось такі дурниці.

Анюта трохи зніяковіло усміхнулася.

— Я дуже вас розумію. Щоправда, в мене не було жодного неспокою, аж поки мені привезли Моніку. Я не думав про дітей, взагалі про родину не думав. Просто жив собі, займався розслідуваннями, писав історії для журналів. Почав потроху багатіти, ставати відомим — і тут народилася Моніка. Я спочатку розгубився. Чесно скажу, наполіг на тому, що буду виховувати доньку, лише через провину перед Ізабеллою, її матір’ю, яку відпустив до Італії саму, і там її вбили. Але вже за кілька днів я дякував Богові за те, що хоч цього разу не схибив. Діти — це щось надзвичайне. Вони змінюють життя назавжди, але ти ніколи про це не жалкуватимеш. Принаймні я не жалкував.

— А для вас дуже важливо, що це саме ваша донька, Іване Карповичу? — спитала Анюта. — Що це саме ваша кров. Чужа дитина змогла б викликати такі почуття?

Я замислився, бо ніколи про це не думав.

— Знаєте, Анюто, річ у тому, що ми познайомилися з Ізабеллою в досить буремний час і за дуже незвичних обставин. Не хочу вдаватися у подробиці, але цілком можливо, що я й не батько Моніки. По крові. Але я дуже кохав Ізабеллу, і якщо вона заповіла відправити дівчинку мені, то це моя донька без жодних застережень. Так було на самому початку, а згодом мої почуття тільки посилилися. Я люблю Моніку, щодня думаю про неї, а все інше не має жодного значення.

— Чи не надто ви щиросердні зі мною, Іване Карповичу? — обережно спитала Анюта.

— У світі дуже мало людей, з якими я можу бути чесним. Ви — одна з них.

— А ви взагалі єдиний, Іване Карповичу, з ким я можу бути відвертою. У мене є коханці, є подруги, але відкрити душу я можу тільки з вами. Вип’ємо за це фруктової води.

Вона налила по келиху, ми випили. Приємна вода, трохи солодкувата. Я згадав, що зараз на хуторі вже починався березовий сік. Я завжди сам свердлив коловоротом кору, підставляв глечики, потім зливав сік у діжку в погребі, кидав кришеників і чекав, поки він забродить. Як починалася спека, не було кращого напою, ніж той березовий квас, холодний і смачний.

— Я думаю всиновити дитину, — сказала Анюта. — Сама народити не можу, бо сцена не відпускає мене. Люди готові сприймати співачку в шрамах, але миттю втратять цікавість до співачки з черевом. Співати для мене дуже важливо. Я не можу залишити свою справу, так само, як і ви не можете залишити свої розслідування. Я все обміркувала, і, здається, варіант із усиновленням найкращий. У мене залишалися тільки сумніви, чи зможу я любити цю дитину, як свою.

— Зможете, — запевнив я. — Дитина є дитина. Звісно, є якісь недолюдки, які навіть власних дітей не люблять. Але не бійтеся цього.

— Якщо в мене з’явиться дитина, зголоситеся бути її хресним батьком?

— Вважатиму за честь, Анюто.

— Ну, тоді можна трошки випити. — Вона налила у чарки на палець коньяку. — За те, щоб наші мрії збулися.

— Дай боже, Анюто.

Ми почаркувалися і випили.

— Зараз вам принесуть солодке. Як поїсте, хлопці відвезуть до готелю. А мені час іти. — Співачка підвелася.

— Дозвольте вас провести.

— Ні, їжте, не хвилюйтеся.

— Мені буде приємно провести вас, — пояснив я.

Ми вийшли з кабінету, хлопці підхопилися.

— Я проведу пані Анетту і повернуся, — заспокоїв я їх.

— Ми вам не заважатимемо, — сказав один, якого Анюта називала Борисом. Разом із товаришем вони вийшли першими, уважно оглянули вулицю, поки я подавав Анюті пальто. Провів її до авто, водій відчинив двері й шанобливо вклонився. Співачка поцілувала мене у щоку.

— Побачимося ввечері, майбутній куме, — усміхнулася вона і всілася на заднє сидіння.

Водій зачинив двері й побіг на своє місце. Авто рушило. Я дивився йому вслід. Ось проїхало ще одне. Я його помітив іще дорогою з вокзалу. У салоні сиділо четверо хлопців. Охоронці Анюти, які намагалися бути непомітними. Анюта про них не знала, але я одразу вирахував.

— Вашим хлопцям треба краще ховатися, якщо вони хочуть бути непомітними, — сказав я Борису, коли ми вже зайшли в ресторан.

— Що? — Борис був здивований.

— Кажу, ваші хлопці, які охороняють пані Анетту, занадто примітні. Треба ховатися краще, — пояснив я, і мені не сподобалося, що Борис іще більше здивувався.

— Які хлопці?

— Які охороняють пані Анетту! Ти що, не бачив?

— Пані Анетту ніхто не охороняє. Не було такого наказу, — відповів Борис. Я подивився на нього. Розумне обличчя, не дурень, тоді чого ж дивився на мене, як баран на нові ворота?

— З вокзалу за нами їхало авто. Потім чекало неподалік, а зараз поїхало за пані Анеттою. Це ж її охорона?

— Немає ніякої охорони. Ви, мабуть помилилися, бо... — Борис, мабуть, помітив, як змінилося моє обличчя. — Що?

— У машину, швидко! — заволав я й побіг на вулицю. Хлопці одразу побігли за мною. — Рушаймо! — крикнув я водію. Той розгублено подивився на Бориса.

— Швидше! — крикнув Борис. Водій завів, і ми зірвалися з місця.

— Треба наздогнати пані Анетту! — крикнув я.

— Ви думаєте, їй щось загрожує? — спитав Борис.

— Я не люблю, коли за жінкою слідкує авто з чотирма громилами!

— Може, вони просто проїздили?

— Вони вели нас від вокзалу! — закричав я. Подумав, що мусив запідозрити раніше. Я ж одразу помітив, що те авто нас вело, але подумав, що то люди Кріка, який не хотів хвилювати Анюту й приставив таємну охорону. Помилився! — Швидше!

Водій гнав авто, гальма вищали на поворотах, ми їхали досить швидко, я вихопив браунінг. Хлопці теж мовчки взялися за зброю. Борис скривився.

— Чому ми не помітили їх? — спитав він.

Я б йому відповів, але ми вилетіли з-за рогу й ледь не врізалися в авто Анюти. Наш водій устиг загальмувати й вивернути кермо. Я вистрибнув. Не витрачав час, щоб роздивитися авто, бо бачив і відчинені двері, й застреленого шофера, що лежав на бруківці. Пані Анюти тут не було, її вже забрали. Я побачив авто, що швидко мчало геть, прицілився і вистрелив. Тричі. Бив по задніх колесах, не по салону. Не влучив, але звуки пострілів налякали якусь конячку, що рвонула вбік і потрапила якраз під машину. Удар.

Я щосили побіг туди. Хлопці за мною. Авто збило конячку, від удару злетіло з дороги, вискочило на тротуар і врізалося у стовп.

— Лягай! — крикнув я витріщакам, які зупинилися на тротуарі й захоплено роздивлялися, що відбувається. З авто вискочив чоловік і одразу ж почав стріляти. В нього було розбите обличчя, цілитися він не міг. А я міг. Зупинився, став на коліно, навів браунінг і вистрелив. Двічі. Чоловік закричав і впав. З машини вискочив другий. Я вистрелив ще і ще, потім припав до землі, щоб перезарядити пістолет. Двоє стріляли з авто викрадачів, їм відповідав Борис із товаришем. Вони просто бігли до нападників, хоча це було ризиковано. Ось Борисів товариш скрикнув і впав. Борис припав до землі й вийняв порожню обойму з кольта. Я підхопився, прицілився і вистрелив. Один із нападників теж упав. Ще один, який тягнув на плечі Анюту, кинув її, вистрелив у мене й побіг геть. Я побіг за ним. До мене доєднався Борис. Ми добігли до авто. Нападник був уже за півсотні кроків. Біг дорогою. Я вистрелив. Цілив у бік. Влучив. Нападник закричав, упав, знову підхопився. Борис прицілився. В нього був шанс добити негідника, але я схопився за кольт і підняв дуло. Куля пішла в небо.

— Ви що! — закричав Борис. У цей час нападник повернув з дороги й забіг в якийсь провулок. Борис побіг услід. Я ж присів біля Анюти. Вона була у крові, але чужій. Жива. З якоюсь пов’язкою на обличчі Я зірвав її і відчув знайомий запах хлороформу. Підхопив, якраз під’їхало наше авто. Поклав на заднє сидіння.

— Стережи її, — наказав водію, який був з пістолетом. Сам побіг до підстреленого охоронця. Той був уже мертвий. Дві кулі в груди. Хлопець дивився у небо, і в очах його застигло здивування. Я закрив йому очі й повернувся. Витріщаки, які через постріли розбіглися в сусідні провулки та під’їзди, стали потроху виходити. Десь засвистів городовий, поліції досі не було видно. Я обшукав авто нападників, потім тіла трьох убитих. Двох застрелили ми, а водій загинув від травм під час аварії. Жодних документів чи гаманців у кишенях. Лише обойми з набоями для браунінгів.

— Він утік! Утік! — Борис повернувся й роздратовано дивився на мене. Побіг до свого товариша. Приніс тіло. Я сидів над Анкетою.

— Треба відвезти її до лікарні.

Я не був упевнений, що під час аварії Анюта не отримала травм.

— Їдемо до «Варшави»! — грізно сказав Борис.

— Пані Анетті треба до лікарні, — повторив я. Борис наставив на мене пістолет. — І як це розуміти?

— Ми їдемо до «Варшави»! — повторив Борис. Він був приголомшений смертю товариша і міг припуститися помилки.

— Добре, їдемо. Але треба хоч дочекатися поліції...

— Якщо у поліції будуть запитання, вона теж приїде до «Варшави»! — перервав мене Борис.

— То їдьмо, — кивнув я. — Поклади свого товариша в багажник.

— Він поїде у салоні! — закричав. Він був на межі. Погано, коли людина з пістолетом на межі зриву.

— Добре, у салоні, — кивнув я. Сів на заднє сидіння так, щоб відгороджувати Анюту від убитого.

Ми рушили. Згодом Анюта опритомніла. Побачили мене, усміхнулася.

— Іване Карповичу? Що сталося?

— Вас спробували викрасти.

— Мене? — вона здивувалася. — Викрасти? Що ви таке кажете?

Анюта зніяковіло усміхалася, в неї був якийсь каламутний погляд.

— Як ви себе почуваєте?

— Трохи паморочиться.

— Це від хлороформу. А нічого не болить? Викрадачі потрапили в аварію, у вас можуть бути ушкодження.

— Та наче нічого. Навіщо мене викрадати?

— Не знаю. Можливо, задля викупу, можливо, для якогось торгу з паном Бенціоном. Ви цим не переймайтеся. Головне, що ми зупинили нападників.

— Як ви здогадалися, що мене збираються викрасти? А, ну так, ви ж найкращий сищик імперії, — усміхнулася Анюта. Її обличчя побіліло, я встиг відчинити двері й притримував її, поки вона блювала. Подав їй свою хустинку. Анюта витерла губи. — Що це зі мною, не розумію?

— Здається, під час аварії ви вдарилися головою, — сказав я і звернувся до Бориса. — Коли ми приїдемо до «Варшави», терміново викличте лікаря!

Борис не відповів. Тільки озирнувся і з ненавистю подивився на мене. Пістолет не випускав. Невдовзі ми приїхали до «Варшави», на вулиці не зупинилися, заїхали у двір, оточений високим парканом. У дворі зустріли кількох озброєних чоловіків, яким Борис наказав слідкувати за мною, після чого кудись побіг. Я знову попросив, щоб викликали лікаря, бо Анюті було зле. Але мене не слухали. Навпаки, наставили кольти і сказали, щоб я здав зброю.

— Дурні, сховайте свої кольти і викличте лікаря. Інакше я попрошу Бенціона Менделевича, щоб він звільнив вас під три чорти! — крикнув я. Більше роззброювати мене не намагалися, але й лікаря не викликали. Тримали мене на прицілі.

Почулися кроки, й у двір вийшов пан Крік.

— Іване Карповичу! — він підійшов до мене обійнятися. Постарішав, трохи накульгував. Побачив наставлені на мене кольти. — Ви що, подуріли! Ану сховайте зброю! — гримнув на охоронців. Ті помітно злякалися. За Кріком стояв блідий Борис, який уже дивився на мене скоріше розгублено, ніж із ненавистю.

— Пані Анетті потрібен лікар, — сказав я.

— Відвезіть її до Єврейської лікарні. Скажіть, що від мене. Четверо з нею. Не відступати ані на крок. Відповідаєте головою! — тихо сказав Крік. Бійці швидко залізли до авто й, шанобливо притримуючи Анюту, поїхали. — Прошу до мене, Іване Карповичу, — запросив Крік.

І ми пішли з ним до його кабінету, в окремий корпус «Варшави» з обмеженим доступом. Борис поспішав за нами. Дорогою зустріли кілька груп озброєних охоронців, які, вочевидь, чекали наказу й були готові діяти. Щоб пройти до кабінету пана Бенціона, довелося минути чотири пости охорони.

— Його треба обшукати! У нього є зброя, — прошепотів Борис, коли ми проходили останній пост.

— Борю, ти, мабуть, щось поплутав. Іван Карпович — мій гість. Мій дорогий гість. Кожному, хто спробує його обшукати, я руки по лікоть відріжу. Все зрозуміло?

Борис закивав і зблід ще більше.

— Прошу, сідайте, — показав пан Бенціон на велике чорне крісло, коли ми зайшли до кабінету. Сам сів у схоже. — Борю, налий нам трохи коньяку.

Борис кивнув і швидко налив. Ми були в кабінеті утрьох. Борис став у мене за спиною.

— Борю, відійди, — сказав пан Бенціон, помітивши, що присутність охоронця позаду мене трохи нервує. Борис відійшов. Став так, щоб мати можливість завадити, якби я спробував напасти на пана Кріка. — То що трапилося, Іване Карповичу? Борис дещо розповів, але мені здається, він неправильно зрозумів, бо каже щодо вас якісь дурниці.

— Пані Анетту спробували викрасти. Вони вели її ще з вокзалу. Я одразу помітив те авто, але подумав, що це ваші люди, бо пані Анетта розповіла, що в Одесі зараз неспокійно. Ми приїхали в ресторан, пообідали, потім пані Анетта поїхала готуватися до вечірнього виступу. Ті хлопці поїхали за нею. І тут з’ясувалося, що це не ваші люди. Ми кинулися навздогін. Нам пощастило, якби ми приїхали хоч трохи пізніше — викрадачі б зникли безслідно. Але ми зачепили їх, пошкодили авто, двох убили. Я поранив третього і завадив Борису вбити його.

— Так, саме цей ваш вчинок здивував Бориса і підштовхнув його до помилкових висновків, буцімто ви могли бути причетні до викрадення.

— Борисе, якби я був причетний, я б не заважав вам. Стріляйте, вбивайте, але що може розповісти труп? Нічого. Труп просто лежатиме на вулиці й чекатиме поліції. А ось поранений у бік викрадач, — до речі якого я поранив, — поїде до своїх товаришів. Йому буде потрібна допомога. Навряд чи він звернеться до лікарні, радше спробує знайти якогось підпільного лікаря. І тут уже вам усі карти в руки. Знайти лікаря, знайти пораненого, знайти його дружків і запитати, навіщо їм знадобилася пані Анетта. — Я говорив, а Борис ошелешено кліпав очима. Пан Бенціон усміхнувся.

— Пам’ятаєш, Борисе, я казав тобі, що коли Івана Карповича називають найкращим сищиком імперії, то радше применшують, а не перебільшують його здібності? Ти, здається, не повірив. Прибіг сюди, кричав, що він урятував нападника, аби захистити себе від підозр. Бачиш, як недобре вийшло. — Крік суворо подивився на Бориса.

— Вибачте, Іване Карповичу, я був неправий. Геть неправий. Просто все сталося так швидко, а ще й Ізю вбили, то я...

— Вибачу. А зараз я був би вдячний, якби ви зателефонували до лікарні і дізналися про стан пані Анетти. Потім знайшли тих людей. Бо поки вони на волі, пані Анетті загрожує небезпека.

— Борисе, ще четвірку людей до лікарні. І особисто перевір усіх підпільних лікарів.

— Слухаюся. — Борис пішов до дверей.

— А ще можна перевірити зброярні. У всіх нападників однакові новенькі браунінги, схоже, нещодавно куплені. Може, навіть в Одесі.

— Так, зброярні перевірити, — кивнув пан Бенціон.

— Слухаюся. — Борис вийшов. Крік відкинувся в крісло.

— Щось ніяк не вдається зустрітися у спокійній атмосфері, — усміхнувся.

— Не кажіть. Я так сподівався, що пригоди залишилися позаду, коли виходив на вокзалі в Одесі. Та виявилося, що ні. Кулі знову літали біля моєї голови, наче оси навколо достиглого яблука.

— Я прошу мені пробачити, Іване Карповичу, за те, що відбулося. Спробую якось компенсувати ваші хвилювання. Я підготував усе, що ви просили, і прошу прийняти це в дар від мене.

— Я просив досить багато, і воно коштувало немало.

— Іване Карповичу, дружба з вами дорожча.

— Дякую, — кивнув я.

— Про справи поговоримо завтра. А зараз вас відвезуть до готелю, де ви зможете відпочити до вечора.

— Я б хотів з’їздити до лікарні. Дуже переймаюся долею пані Анетти, відчуваю провину, що не помітив небезпеки одразу.

— Вашої провини тут немає жодної. Вас відвезуть до лікарні, а потім у готель.

— Бенціоне Менделевичу, мені не потрібна охорона. Тим паче, що я не цікавив нападників.

— Іване Карповичу, краще перестрахуємося, — сказав Крік. Провів мене до дверей і наказав трьом бійцям супроводжувати на авто.

Ми поїхали до Єврейської лікарні. Там мене провели до схвильованого лікаря, який доповів, що у пані Анетти струс мозку і їй необхідний спокій.

— Зараз вона заснула, і краще було б її не будити.

— Більше травм немає?

— Кілька невеличких забоїв на боку і руках, але на них можна не зважати. А от струс — справа серйозна. Пані Анетті доведеться тиждень-два провести в ліжку.

— Вона щовечора співає у «Варшаві».

— Про це не може бути й мови. Я так і сказав Борису, він передасть Бенціону Менделевичу.

— Що ж, дякую. — Я відкланявся, зайшов іще раз перевірити охорону Анюти. Чотири бійці сиділи біля дверей до палати, ще четверо були поруч. Я перевірив сусідні палати, а також палати поверхом нижче і вище. Нічого підозрілого не знайшов. Зазирнув до Анюти, вона спала. Наказав відвезти мене до готелю.

Там чекав розкішний номер на дві кімнати. Для мене він був завеликий. Та вже що є. Охоронці залишилися в коридорі, але я їх запросив до першої кімнати. Сам усівся за стіл, хотів записати події цього буремного дня, але не писалося. Тоді вирішив прилягти. Зачинився у спальні, де стояло велике ліжко під стіною. Воно мені не сподобалося. Іподром, а не ліжко. Я підійшов до великих вікон і зачинив фіранки, зробивши в кімнаті майже темряву. Хотів перетягти ліжко, бо звик завжди місце спання змінювати, але ліжко виявилося прикріпленим до підлоги. Не зривати ж. Узяв велику пухову ковдру і подушку, пішов до ванної кімнати. Постелив ковдру у ванну, роздягнувся, акуратно поскладав одяг, заліз усередину, вкрився. Задрімав. Мені наснилася Моніка, вона останнім часом снилася мені майже щодня. Я дуже хотів її побачити і, здається, був близький до цього.

Але насправді тієї миті я був близький до вічної розлуки з Монікою, а не до побачення з нею. Пролунав вибух. Такий потужний, що двері до ванної кімнати зірвалися із завіс, влетіли всередину, вдарилися у стіну і вибили звідти шматки кахлю, які посікли ковдру, що була на мені. Зі стелі впало кілька дебелих куснів штукатурки, що поцілили мені в голову. Повалив дим. Мені стало якось дивно. Я не знепритомнів, а наче пірнув в якийсь каламутний кисіль, що заважав мені чути й бачити.

— Його вбили, вбили! Він, мабуть, приліг відпочити! Ліжко знищене! Сповістіть Бенціона Менделевича! — закричали охоронці, які прибігли з коридору. Я хотів сказати, що живий, але не міг чомусь ворухнути язиком. У голові гуло. А потім двері, що стирчали у стіні, обвалилися, впали у ванну й поховали мене. Я знепритомнів.

Наступне, що я запам’ятав, — голос Бориса.

— Але мусило ж залишитися бодай щось! Кров, тельбухи! Його ж не могло просто випалити! — кричав він.

— Вибух був дуже потужний. Дивіться, провалило не тільки стелю, а й підлогу! Є ризик, що стіна обвалиться! — казали Борису. Той лаявся. У його голосі був відчай.

— Вам було доручено його охороняти! Гарантувати безпеку!

— Ми охороняли! Сиділи в номері! Але ніхто не приходив, нічого підозрілого, — а потім вибух! — виправдовувалися охоронці.

— Бенціон Менделевич вам голови відкрутить! Це його найдорожчий гість! — кричав Борис. — Чорт забирай!

Я подумав, що вибухнув пуд динаміту. Може, більше. У номері поверхом вище. Я чув там кроки. Спочатку над столом, де я всівся, щоб писати. Я згадав великі вікна свого номера. Крізь них за мною зручно було спостерігати. Хтось на протилежному боці вулиці подавав знаки тим, хто був у номері наді мною. Вони збиралися вбити мене за столом, а я пішов у спальню. Зачинив фіранки й двері в іншу кімнату. Ті, хто слідкував за мною, подумали, що я збирався поспати. Так воно й було. Вони перенесли вибухівку до спальні свого номера, щоб убити мене в ліжку. Склали якраз над ним, трохи почекали, щоб я вже спав, потім підпалили бікфордів шнур і пішли геть, упевнені, що мене накриє.

— Перевірити всі номери! Підвали й горища! Сюди їде Бенціон Менделевич. Якщо тут є ще хоч крихта вибухівки, ми мусимо знайти її! — крикнув Борис.

Його люди забігали. Двоє зазирнули до ванної кімнати. Присвітили сірниками, бо світла не було. Мене, притрушеного пилом, прикиданого зверху штукатуркою, битим кахлем і дверима, не помітили.

— Ми ж не винні! Ми ж не знали про вибухівку! Так? — спитав один іншого.

— Ми мусили його охороняти й не вберегли. Лайно! — перелякано сказав другий охоронець, і обидва пішли.

Мені було якось млосно, здається, я ще раз непритомнів.

— Вони висадили його в повітря, Бенціоне Менделевичу, — почув я голос Бориса. — Іван Карпович приліг відпочити, коли стався вибух. Дуже потужний. Пуд, може, навіть не один пуд вибухівки. Від дубового ліжка залишилися дрібні уламки. Івана Карповича розірвала на шматки. Дуже потужний вибух пробив не тільки стелю, а й підлогу в номері.

Голос Бориса тремтів він переляку. І тут пан Бенціон закричав. Чи заревів. Я бачив його у багатьох складних ситуаціях, але такого ще не чув.

— Я уб’ю їх, — тихо сказав Крік, коли припинив ревти. — Хто б вони не були, вони помруть, і помруть страшно. Сто тисяч рублів нагороди. Я даю сто тисяч рублів нагороди. І вони потрібні мені живі. Живі. Вбиватиму я їх сам. Шукай їх, Борю. Всі мої люди мусять шукати їх. Усі! Перерити всю Одесу, але знайти! Знайти! Чого ви стали? Вперед! Шукайте!

Почулися кроки. Бійці побігли виконувати наказ. Я подумав, що в номері нікого не залишилося, але почув плач. Бенціон Крік плакав. І шепотів.

— Я помщуся, Іване Карповичу. Я поливатиму їхньою кров’ю вашу могилу. Жоден з них не врятується, обіцяю перед обличчям Господа. Я нестиму помсту на голови нечестивців!

Я застогнав. Тиша. Знову застогнав. Кроки.

— Хто тут? — спитав Крік, зазирнувши до ванної кімнати. Я не бачив його, але був впевнений, що він озброєний. Знову застогнав, як стогнуть поранені й непритомні. — Сюди! Охорона, сюди!

Прибігли бійці, присвітили сірниками, принесли гасову лампу, почали розбирати завали.

— Тут хтось є! — крикнули. — Це він! Він!

Мене витягли, я вдавав непритомного. Це було легко, бо я був весь у пилюці й крові.

— Він дихає! — крикнув один із бійців.

— Іване Карповичу! — Крік поплескав мене по щоках. Я розплющив очі. Подивився, наче не впізнавав його.

— Знайдіть викрадачів, — прохрипів, заплющив очі, й голова моя впала.

— До лікарні його! Найкращих лікарів! Скажіть, щоб лікували, наче це я сам! — закричав Крик.

Мене понесли. Я від самого початку не думав, що вибух міг влаштувати Бенціон Менделевич. Якби він хотів мене вбити, то міг би це зробити значно легше. А після його слів у порожньому номері я остаточно переконався, що він не винен. Я попросив шукати викрадачів, бо був упевнений, що спроба викрадення Анюти й замах на мене — справа рук одних людей. І план у них був досить непоганий. Спочатку викрасти зірку «Варшави», тобто дати Кріку публічного ляпаса, який неможливо буде приховати, — а потім ще й висадити в повітря дорогого гостя. Та після такого вся Одеса говоритиме про те, що пан Бенціон уже не той, уже не тримає владу так міцно, як раніше. Багато з тих, хто й подумати не міг піти проти Кріка, почали б замислюватися, чи варто до останнього триматися нього, чи спробувати домовитися з тими, хто збирається Кріка прибрати. Зухвалий потужний план, якому завадило лише кілька дрібниць.

Мене привезли до лікарні, там оглянули, знайшли з десяток подряпин від шматочків кахлю й кілька забоїв від шматків штукатурки і дверей. Чавунна ванна врятувала від серйозніших ушкоджень. Лікарі обробили поранення й відправили до окремої палати, де мене охороняли, наче золотого. Ближче до вечора приїхав пан Бенціон разом із Борисом.

— Як ви, Іване Карповичу? — спитав Крік.

— Потроху звикаю до того, що живий. Але сам досі не можу повірити, що врятувався.

— Щастить вам, Іване Карповичу з вибухівкою. Пам’ятаєте, коли ви мене врятували в цій лікарні? — згадав Крік наші спільні пригоди в Одесі, під час яких я й познайомився з Анютою.

— Та так щастить, що аж досі в голові гуде, — зітхнув я.

— Ми їх знайшли, Іване Карповичу, — сказав Крік і усміхнувся.

— Через лікарів чи через зброярні?

— Через лікарів. Ми перевірили всіх, хто міг робити хірургічні операції підпільно. Там нічого. Тоді наші люди просто стали об’їздити лікарів. І один німець, у якого був кабінет неподалік від порту, підморгнув, коли наш боєць із ним розмовляв. Сказав, що ніхто до нього з пораненнями не звертався, але підморгнув. Наш боєць це помітив. Помітив він і те, що двері до процедурної відчинені. Хтось звідти слухати міг. Вийшов, від’їхав трохи, став спостерігати. Згодом під’їхав звичайний віз, із кабінету лікаря винесли якийсь великий ящик, повантажили й поїхали. Наш боєць рушив слідом, простежив до будинку на Молдованці. Повернувся, сповістив нас. Борис поїхав туди. Все обдивився. Ми оточили їх, а потім атакували. Вони добре знали, що їх чекає, і відбивалися до останнього. Ватажок застрелився, а двох ми таки взяли й допитали. Їх найняли. Хтось місцевий, з Одеси. Хтось, кому не подобалося, що тут спокій та порядок. На жаль, покидьки, яких ми схопили, не знали імен замовників. Точно не знали, бо допитували ми їх старанно. Все розповіли, але імен не знали. Слід загублено. Але ми знайдемо їх. Обов’язково знайдемо.

— Відомо, хто винаймав номер над моїм? — спитав я. Дуже мені не подобалося, що ті, хто ледь не вбив мене, так і залишилися невідомими й могли будь-коли завдати нового удару. Я б хотів знайти їх швидше.

— Землевласник із Волині. Документи, мабуть, фальшиві. Він винайняв номер учора увечері. З ним було кілька валіз багажу.

— Вибухівка, — кивнув я.

— Так, швидше за все. Цей землевласник наказав його не турбувати. Сидів у номері над вами, а за кілька хвилин до вибуху вийшов. Більше його ніхто не бачив. Ми шукаємо, але як ти знайдеш, коли жодних слідів? — Борис плечима знизав. Крік подивився на мене.

— Що ви про це думаєте, Іване Карповичу? Навіщо і хто вирішив убити вас?

— Вони не хотіли вбивати мене.

— Не хотіли? Та якби ви були в ліжку, від вас би нічого не залишилося!

— Бенціоне Менделевичу, будь-яка людина, котра хоч трохи читала про мої пригоди, знає, що я ніколи не сплю в незнайомих приміщеннях там, де мені запропоновано. Завжди змінюю місце. Відтягую ліжко під іншу стіну. Але тут ліжко було прибите до підлоги, тому я вирішив влягтися у ванній кімнаті. Так-от, якби полювали саме на мене, знали б про такі мої звички. Але висаджували в ліжку не мене, а якогось поважного гостя Бенціона Менделевича. Випадково тим гостем виявився я. І випадково не загинув. Але це ваша війна, хтось вам завдає ударів.

— Тобто вони не знали, що мій гість ви, Іване Карповичу?

— Не знали. Їм треба було просто вдарити по вас.

— Але ці люди знали, що до мене прибуває гість!

— Так, знали. Гадаю, вони з вашого кола. І чомусь дуже невдоволені вами, Бенціоне Менделевичу. Так невдоволені, що вирішили зробити в Одесі революцію. Їхній план вражає, вони добре все вигадали, щоб показати вашу слабкість. Викрасти пані Анетту, вбити дорогого гостя — завдати великої шкоди вам. Але в житті не можна розрахувати все повністю. Обидва удари не влучили в ціль. Але вам не треба заспокоюватися. Бо ті люди розуміють, що ви їх шукатимете і, можливо, знайдете. Вони не відступлять, вони спробують ударити першими, щоб убити вас і врятуватися самим.

— Як їх шукати? У вас же є план, Іване Карповичу?

— Так. Мені доведеться померти.

— Що? — Крік здивувався, Борис теж. Вирячилися вдвох на мене.

— Про те, що я слабко поранений, знають лише лікар і кілька медсестер. Інші думають, що я поранений важко. Був великий вибух, і я весь у крові. Нехай за кілька годин я помру. А ви готуватимете моє тіло для відправки додому. Звідки я там?

— Я всім казав, що ви негоціант з Уралу.

— Отже, до Уралу ви наймете окремий вагон. Скажете, що помститеся, ось-ось знайдете ворогів, які підняли руку на вашого гостя, і знищите їх.

— Для чого це все?

— Вашим ворогам треба показати, що вони сильніші за вас. А чи можна знайти щось краще для цього, ніж викрадення тіла вашого гостя? Вся Одеса й так балакатиме, що хтось убив гостя Бенціона Менделевича. А як Одеса балакатиме, коли тіло дорогого гостя, за якого Бенціон Менделевич пообіцяв мститися, викрадуть? Хто після цього вважатиме вас господарем Одеси? Та ніхто!

Крік скривився.

— Ви знімете охорону, — продовжив я. — Вам же потрібні люди, а навіщо охороняти мертве тіло? Що з ним станеться? Думаю, це може зацікавити ваших ворогів. Якщо вони прийдуть по тіло, їх чекатиме сюрприз. Живий я і ще десяток ваших людей неподалік. Ми прихопимо гостей і спробуємо-таки знайти замовників.

Крік усміхнувся.

— Продуманий план. Впізнаю руку майстра. Я добре вам заплачу, Іване Карповичу, якщо допоможете мені спіймати тих негідників.

— Це ще не все. Скільки людей було при допиті тих двох?

— Тільки я та Борис. Я чекав, що прозвучать прізвища, і не хотів, щоб їх іще хтось чув.

— От і добре. Звідки були ті люди, яких ви допитували?

— Босяки з Москви.

— Ага, то скажіть, що вони дещо розповіли. Назвали одну адресу в Москві, й ви надсилаєте туди Бориса, який за кілька днів дізнається, хто стояв за цією справою. — Я побачив здивований погляд Кріка. — Нам треба примусити ворогів діяти. Щоб вони себе видали.

— Як саме?

— Просто. Потрібно, щоб ваші люди тримали поштамт і відслідковували всі телеграми на Москву. Якщо ваші вороги тут дізнаються, що Борис їде до Москви, вони спробують попередити своїх людей там. Це може вивести нас на них.

— Чи не забагато планів? — спитав Борис.

— Головне, щоб не замало. Жоден не гарантує успіху. Вороги Бенціона Менделевича можуть клюнути, а можуть і ні. Подивимося.

Крік закрутив головою.

— Іване Карповичу, не припиняю захоплюватися вами. Ви побували на межі смерті, лише дивом врятувалися. Іншого б трясло, аж підкидало, а ви спокійно обмірковуєте, як покарати нападників. Недарма я завжди кажу Борисові, щоб він учився у вас. Бо ви — велика людина. І той, хто навчиться у вас хоча б дещиці, буде дуже небезпечним. Чуєш, Борю?

— Чую, — кивнув Борис. Дивився на мене здивовано.

— А він же мені розповідав, що ваші пригоди вигадані, — вів далі Крік. Аж засміявся. — А я йому кажу, що я пригод Івана Карповича не читав, але як він працює, на власні очі бачив! І скажу, що кращих за Івана Карповича не зустрічав! Мені сподобалися обидва ваші плани. Ми так усе і зробимо. Я куплю для вас найкращу труну в Одесі.

— Не забудьте вкласти туди браунінг, десяток обойм до нього, кілька гранат про всяк випадок. У труні мусять бути отвори, щоб я міг дихати і спостерігати. Відберіть найвідданіших вам людей. Краще не з Одеси, а, наприклад, із Бессарабії. Вони мусять бути неподалік. Коли почують постріли чи вибухи, нехай приходять на допомогу.

— Добре, так і зробимо, — кивнув Крік. — Будьте готові за кілька годин померти.

— Тьху-тьху-тьху, — відповів я.

Крік із Борисом пішли. У коридорі Крік сказав, що я зовсім поганий. За деякий час прийшов лікар. Блідий, схвильований.

— Бенціон Менделевич сказав, що ви... — Лікар скривився.

— Що я помру. Так, я знаю. І тут ви мусите добре зіграти, щоб вам повірили. Плачте, бійтеся, нервуйтеся. Бенціон Менделевич наказав урятувати мене, а я помер. Це ж жах?

— Жах, — кивнув лікар. Вийняв з кишені флягу. — Не бажаєте?

— Можна трохи. — Я ковтнув раз, лікар ковтнув тричі. Видихнув. — Ну, почнемо.

Він улаштував справжню істерику. Кричав, рвав на собі волосся, побіг сповіщати Бенціона Менделевича про страшну біду. Той знову приїхав. Прошепотів, що сказав про слід у Москві кільком людям, яких підозрював. Потім почав волати, що помститься, що відплатить за мене, що виріже родини ворогів до сьомого коліна. Після того пішов, забравши охорону. Невдовзі привезли труну. Мене переклали туди, поклали зверху кришку. Отвори для дихання були. Двері зачинили. Я кришку відсунув, подивився, що було в труні. Новенький костюм, черевики, одразу два пістолети, пакунок із їжею і невеличка фляжка. Пан Бенціон піклувався про покійника, нічого не скажеш. Я одягнувся, під’їв і влігся у труну. Всередині було м’яко. Тепер треба було чекати. Я думав про цю справу. Не брався би за неї, але мені не подобалося, що нападники вирішили вдарити по Анюті. Не хотів залишати її в небезпеці. Знайду їх, а потім уже поїду.

Лежав і думав про Моніку, потім трохи задрімав, потім мені стало зле. Наслідки вибуху. А потім я почув шкрябання ключа у дверях. Запалили світло. Чесно кажучи, чекав гостей пізніше. Приготував обидва браунінги, дивився в отвори. Двері відчинилися, до палати забіг якийсь хлопчик. Тихенько зачинив, перелякано дихав. Здається, він був сам. Трохи постояв, потім пройшов до труни, посунув кришку, заліз рукою, почав нишпорити всередині. Намацав кишеню мого піджака, поліз і схопив фляжку. Витягнув її.

— Ого! — зрадів. Йому було років тринадцять. Худий, погано вдягнений, але сміливий. Не злякався трупа. Знову поліз у труну. Намацав браунінг у моїй руці. — Ого! — Спробував витягнути його, але я тримав міцно. Тоді почав розгинати мені пальці. — А чого він теплий? — спитав сам у себе. Дуже швидко здогадався, що б це могло означати, хотів забрати руку, але я схопив її міцно.

— Мовчи, — сказав йому тихо.

— Мовчу, мовчу! — пошепки запевнив він.

Я відсунув кришку, обережно виліз із труни. Хлопець аж побілів, але тримався.

— Хто такий?

— А ви? — спитав він. Я усміхнувся: треба ж таке, сміливий.

— У мене пістолет, ти відповідаєш.

— У мене теж пістолет є, — відповів хлопець. І тут я побачив у його лівій руці маленький «велодог».

— А ти меткий, — сказав я. Він кивнув. — Хто тебе послав?

— Голод.

— Хто?

— Голод. Їсти немає чого. Від ранку й крихти в роті не було. А тут, думаю, гість самого пана Бенціона, і гаманець матиме, і каблучку, і годинник дорогий. А нащо вони мертвому? Нехай живий скористається. Так же?

— А пана Бенціона не боїшся? Він же за таке голову відкрутить.

— У пана Бенціона зараз вистачає справ. Шукають люди тих, хто співачку хотів викрасти й гостя в повітря висадив. Хоча, бачу, не висадив. — Хлопець цілився. — Потім придивлятися став, наче впізнав. — А звідки я вас знаю?

Я подумав, що викрадачі, звісно, могли розвідку послати — цього хлопця, щоб роздивився, що тут і як. Але він би навряд у труні порпався. Подивися б і пішов.

— То ви — Іван Карпович! Підіпригора! — Хлопець аж очима закліпав і «велодог» опустив. — А я думаю, чого це обличчя знайоме! А мене звати Саша Козачинський.

Я його руку відпустив, потиснув.

— Як це ти двері відчинив, Сашо?

— Ключ у сторожа був.

— І як же він тобі його дав?

— Та він не давав, я сам узяв. Сказав, що його до приймального покою викликають. Сторож пішов, а я ключ схопив — і сюди. А що ви тут робите? Розслідуєте щось?

— Розслідую, — кивнув я. — Зробимо так. Ти зараз підеш звідси й нікому не скажеш, де ти був і кого бачив. Фляжку можеш собі залишити.

— Ви що, Іване Карповичу! — Він аж образився. — Та я стільки про ваші пригоди читав! Так бувало, що мені дадуть три копійки, щоб булку в школі купив, а я не купую, ще в ножичка виграю у однокласників, куплю за десять копійок журнальчика з пригодами вашими! І оце ви хочете, щоб я просто пішов? Та ніколи! Я вам допомагатиму, Іване Карповичу! Тільки розкажіть, що ви тут робите! Це ж треба! Найкращий сищик імперії у труні! Чи, може, вас убито було, і ви ожили, дияволу душу продавши? — Він аж відсахнувся. З уявою хлопець.

— Тьху, скажеш таке. — Я скривився. — Нікому я душу не продавав, я проваджу розслідування!

— І я з вами, і я! — з очей бачив, що не відступиться. Упертий і запальний. Але залишати його тут не можна, небезпечно. Якщо прийдуть по тіло викрадачі, озброєні будуть. Ціла війна може розгорітися. Треба було хлопця звідси прибрати.

— Точно хочеш зі мною працювати? — спитав суворо.

— Хочу, хочу, дуже хочу! Я ж і сон бачив, як я найкращому сищику імперії допомагав!

— Тоді доведеться тобі одне завдання виконати. Згоден?

— А що треба?

— Знаєш, де готель, у якому вибух був?

— Звісно, знаю! Я там ходив, дивився! Поліція всередину не пускала, але я пройшов. Я куди хочеш пройти зможу!

— Ось це мені і потрібно, — зрадів я. — Людина, яка мене висадити в повітря хотіла, не сама була. Хтось їй допомагав.

— Допомагав? Хто? — у Сашка аж очі загорілися.

— Оце тобі й треба з’ясувати. Хтось показував мінеру, в якій я кімнаті. Спочатку я сидів за столом у вітальні й чув кроки на собою. Мінер тягав валізи з вибухівкою. А коли я пішов до спальні, він тягав їх туди. Хтось йому допомагав. Навпроти готелю є лише один будинок, із якого можна зазирати у вікна мого номера. Перевір його. Розпитай про незнайомих людей, які винаймали сьогодні кімнати і зникли, а також про тих, хто проходив на горище. Зрозумів?

— Зрозумів! Усе дізнаюся! Знайду!

— То йди. Як щось дізнаєшся, сповіщай мене одразу. Але обережним будь. Біля дверей пройди і стукни раз. Якщо я відповім, заходь, а якщо ні, то йди, зранку вже зайдеш. Зрозумів?

— Так точно, Іване Карповичу! А ви на пана Бенціона працюєте, чи самі?

— І так і сяк, — сказав я правду.

— А можете поговорити з ним?

— Про що? — Тут уже я здивувався.

— Про мене, щоб він мене в бійці узяв. Я хоч і не єврей, але в нього серед бійців різні є: і німці, й молдавани, і болгари.

— Навіщо тобі бійцем його ставати? Це ж бандити!

— І я хочу бандитом стати! Щоб жити красиво! Набридло мені голодувати і в черевиках дірявих ходити! Ось бачите, черевики які! — Він показав. Черевики їсти просили.

— А як до тюрми посадять?

— А що мені тюрми боятися? Це хто на перинах спить, білий хліб їсть, екіпажем їздить, той тюрми боїться. А в мене ані копійки за душею, не боюся я тюрми. Поговоріть із паном Кріком, прошу!

— Подивлюся спочатку, як працюєш. А потім, якщо сподобається мені, поговорю.

— Дякую! — Він кулею полетів до дверей.

— Стій! — прошипів я. — Обережно виходь, щоб ніхто не помітив!

Хлопець загальмував, прислухався, потім обережно вийшов у коридор. Зачинив за собою двері. Я заліз у труну, кришку посунув і далі чекав. Вже темно було, коли постукали в двері. Тиша. За кілька хвилин іще раз постукали. Потім почали в замку порпатися. Нарешті відчинили. Швиденько зайшло троє, з ліхтарем. Присвітили.

— Є труна.

— Тіло взяти, у мішок, і тікаємо.

— Кришку треба прибрати.

Двоє кришку взяли, третій гасову лампу тримав.

— Руки вгору! — закричав я і з труни вистрибнув. Непросто стрибати було, бо тіло все заніміло, поки лежав. Ударив одного, який ще за кришку тримався. Другий кришку кинув, але і йому ногою поцілив. А той ханаток, що з лампою був, кинув її в мене, а сам тікати. Лампа об мене розбилася, гас спалахнув на костюмі. Я вистрелив, утікач крикнув, а я піджак скинув через голову. — Стояти! Пристрелю!

Піджак на підлозі горів і світло давав. Наставив я на двох чоловіків браунінг, лівою рукою вогонь зі штанів збивав.

— Усе одно помирати! — крикнув один і кинувся на мене. Я йому в ногу вистрелив, він зойкнув, поточився, другий револьвер вихопив. Тут уже вибору в мене не було. Поцілив у голову, і впав товариш. А поранений сам револьвер вихопив. Вистрелив, потім я його з ніг збив, револьвер вибив і по голові рукояттю вдарив. Він знепритомнів, я його обшукав. Ніж знайшов. На вулиці стрілянина зчинилася. Я чекав іще гостей. Кроки, крики.

— Іване Карповичу, свої! — Я впізнав голос Бориса.

— Заходьте, хлопці. Узяли хоч когось? Я наче поранив одного.

— Застрелився він. І водій застрелився! Та що ж це таке! — аж закричав Борис. — Жодного свідка.

— Не хвилюйся, є в мене один.

Увімкнули світло, я підвівся від непритомного нападника.

— Ви в крові увесь! — скрикнув Борис. — Лікаря сюди!

— Бережи цього. Мусить розповісти, хто його по тіло попросив з’їздити, — сказав я. Сподівався, що не було у ворогів Бенціона Менделевича часу, аби чужих наймати. Своїх послали. А свої виведуть.

Прибігли лікарі, забрали мене. З’ясували, що, крім кількох опіків, у мене ще й кульове поранення. Куля в батарею влучила, а від неї мені в спину зрикошетила. Я зопалу й не помітив, а лікарі сказали, що треба вийняти. Поклали долілиць, наркозу дали. Я вже почав засинати, коли вибух почув. Крики якісь, стрілянина. І там мені здалося, що не вберіг Борис свідка. Чисто працювали, негідники.

— Браунінг мій під подушку покладіть, — сказав лікареві.

— Зробимо, — кивнув той, і я провалився в якусь темну безодню.

Прокинувся — вже світло було, розплющив очі й побачив Анюту.

— Доброго ранку, Іване Карповичу. — Вона усміхнулася. Бліда була, в сукні з високим коміром і довгими рукавами.

— Що ви тут робите?

— Та в сусідній же палаті лежу. Оце зайшла вас провідати. Як ви?

— Не скаржуся, живий наче. А ви як?

— Теж непогано. Голова час від часу болить. Що воно тут діється, Іване Карповичу? То постріли, то вибухи!

— Мабуть, те, про що ми з вами говорили. Відчули люди можливості, спокусилися і витворяють бозна-що. — Трохи боліла спина. Засунув руку під подушку. Браунінг був на місці. Перевірив набої.

— Думаєте, спробують іще раз на вас напасти?

— Та всяке може бути.

— От як у такий світ дитину народжувати?

— Світ різний. Раю тут не було і не буде. Але пекло теж не завжди.

Тут до палати Борис забіг. Блідий, очі червоні. Подивився на Анюту, та вийшла. Сів на стілець поруч із моїм ліжком. Не сів, а впав, наче ноги в нього підломилися. Відчай був у його очах.

— Убили? — спитав я.

— Убили. Ми його вивозили звідси, а вони бомбами закидали. З темряви, не видно нічого було. Ми навмання стріляли, одного поцілили. Свої ж його добили і втекли. Ось так.

— Не впізнали вбитих?

— Не наші, не одеські. І документів у них жодних не було. Чужі. — Борис головою закрутив.

— А телеграф?

— Була одна телеграма до Москви. «З півдня наближається тайфун Прошу вжити заходів». Ми схопили чоловіка. Колишній учитель, за пияцтво вигнали, старцював на вулицях. Сказав, що йому два рублі дали й текст телеграми. Він і відправив. Хто дав, не запам’ятав. Точно не знав, ми перевірили.

— Та диви як обережно працюють! — здивувався я. — Де й навчилися!

— Бенціону Менделевичу запропонували поїхати з міста, — тихо сказав Борис.

— Хто запропонував?

— Командувач Румунського фронту генерал Щербачов. Він зараз тут найголовніший у владі. Сказав, що раз Бенціон Менделевич не може забезпечити мир, він має поїхати з міста. Їх треба знайти! Але де, де їх шукати?

— Шукайте, де б могли чужі ховатися. У них десяток, а може, і більше бійців тут. Десь же вони живуть, щось їдять, п’ють. Питайте у крамницях, на базарах, у проституток. Не може купа людей ховатися так, щоб слідів не залишалося. А бійці мусять бути, вони ж розпочали війну.

— Спробую, Іване Карповичу! — Борис підхопився і побіг.

Я усівся в ліжку, посидів, потім підвівся. Рана боліла, але терпіти можна було. Визирнув у коридор. Там сиділо з десяток озброєних людей. Охороняли мене. Повернувся в палату. Думав про справу. Невдовзі їсти принесли. Був голодний, але поїв тільки хліба, боявся, що в супі чи котлетах отрута може бути. А хліб — їжа проста. Вже доїдав, коли шум зчинився у коридорі. Я схопив браунінг і обережно визирнув.

— Спіймали негідника!

Ціла купа тіл на підлозі борсалася. Охоронці мої наче подуріли, всі кинулися когось ловити. Хоч би хто втримався.

— Іване Карповичу! — почув я знайомий голос. Побачив під тілами охоронців скривавленого Сашка.

— Ану припиніть! Припиніть! — заволав я, почав охоронців розкидати на всі боки, сичав, бо рана боліла. Ну нарешті — розкидав, підняв хлопця.

— Він хотів до вас прокрастися! У білий халат вирядився! І пістолет при ньому! — закричали охоронці, показували «велодог».

— Він до мене. Охороняйте далі. І не кидайтеся всі на одного. А якби кілька нападників було? Поки ви б одного ловили, інші б до мене легко пройшли! — сказав я суворо, забрав «велодог» і завів Сашка до палати. Бідолаха накульгував, губи розбиті, під оком синець набрякав, але такий задоволений уже був!

— Знайшов я їх! Знайшов! — зашепотів мені на вухо.

— Кого? — здивовано спитав я.

— Нападників! Їх цілий загін. Пістолети у всіх, гвинтівки, кулеметів кілька!

— Ти про що? — Я підозріло зирнув на хлопця, бо ж його по голові сильно били.

— Про тих, кого ви шукаєте! — Закивав він, говорив пошепки, оченята палали.

— Сідай, — сказав йому. — Розповідай, тільки спокійно.

— Добре, Іване Карповичу. Значить, ото як сказали ви вчора будинок перевірити, побіг я туди. Квартир там ніхто останнім часом не наймав, живуть ті, хто жив. Поліз на горище. І знайшов місце, звідки за готелем спостерігали! Зняли кілька черепиць і дивилися за вашими вікнами. А сиділи на балці, поруч із нею штахетина, і на ній ганчірка червона прив’язана. Ото, мабуть, нею сигнали подавали. Почав я місцевих розпитувати. Вони згадали, що бачили чужого, який до будинку заходив, а невдовзі перед вибухом вийшов! — Хлопець зробив паузу, подивився на мене.

— Продовжуй.

— Я подумав, що той чоловік навряд чи десь поблизу від готелю ховався. А якщо далеко, то мав візника зупинити, щоб швидше поїхати звідти, а не пішки човгати. Правильно?

— Правильно, — кивнув я.

— Я вийшов, почав розпитувати візників. Але вони ж задарма і слова не скажуть!

— Це так, для візника завжди гривеник треба мати, а то й два.

— Я збігав додому, взяв у мами зі схованки гроші. Їх ви мені мусите повернути, Іване Карповичу!

— Поверну. Далі розповідай.

— Та що там далі, гривеників багато витратив, але дарма. Знову на горище повернувся й помітив, що там тютюном тхне. Курили там. І купки попелу побачив. А потім знайшов кілька недопалків, під черепицю засунутих. Самокрутки. Я їх розгорнув — і ось! — Хлопець показав обпалений жовтуватий аркуш із якимось візерунком.

— Що це?

— Це чек із одного підвалу на Манежній вулиці.

— Що за підвал?

— Ну, такий підвал, де купити дещо можна. — Сашко підморгнув.

— Горілки, чи що?

— Та хоч горілки, хоч коньяку, хоч що хочеш. І тут от було написано, що 12 пляшок. Чого — не зрозуміло, скурено, а от пляшок 12. Я в підвал зайшов, спитав. Мене там ледь не побили, бо ж торгівля таємна, а я випитую. То я на вас послався, сказав, що за наказом Бенціона Менделевича ви розслідування провадите. Правильно ж?

— І що тобі там сказали?

— А сказали, що приходив один, у день вибуху в готелі, купив 12 пляшок коньяку і пішов. Мабуть, щось святкувати збирався. Чи не вашу смерть?

— Куди пішов?

— Поїхав. Зелена фірманка його чекала і повезла кудись із пляшками. Я розпитав візників, ті доповіли, що на фірманці їздив мужик із Северинівки, Миколою звуть. Служив він у повітовій поліції, але потім за пияцтво вилетів і тепер візництвом займався. Підказали мені, де його знайти, розпитав я Миколу, і той сказав, що віз чоловіка з пляшками на Бугаївку. Я попросив і мене туди відвезти, так цей Микола останні гроші з мене взяв. Без копійки я залишився, а гроші не мої були, а мамчині, от що мені робити, Іване Карповичу?

— Розповідати тобі треба, і швидше, без зупинок. Ну!

— Ну, поїхали ми на Бугаївку, показав він хату. Вона на пустирі стоїть, при ній сарай, оточене все високим парканом. Собаки там, не підійдеш. Але я на абрикосу поруч заліз і у вікно бачив, як у хаті десятків зо два хлопців вечеряли. І при зброї всі!

— Чого ж ти ввечері їх побачив, а мені прийшов розповідати оце тільки зараз? — спитав я. Хлопець почервонів. — Ну, кажи!

— Та той, заснув я. Хотів іще подивитися за хатою, хто туди ходить, хто виходить, у кущах умостився, дивився, дивився, а потім заснув. Оце вранці тільки прокинувся. Вибачте. Але ж я їх знайшов, знайшов! Десятків зо два хлопців! Дасте мені нагороду, Іване Карповичу, дасте? Я знаю, ви щедрий! І з Бенціоном Менделевичем же поговоріть, розкажете, як я їх знайшов! Розкажете?

— Спочатку відвези мене туди. — Я хотів бігти, але згадав, що з одягу на мені тільки сорочка — піджак згорів, штани в дірках. Визирнув у коридор, подивився на охоронців. Вибрав такого, що з мене розміром. Наказав роздягатися. Він злякався, але роздягнувся. Наказав у ліжко під ковдру лізти. Поліз. Хоч дивився перелякано, але виконав. — Тепер лежи тут. За мене будеш.

Інших охоронців я поки не брав, вирішив сам подивитися, що воно і як. Узяли ми візника, поїхали на Бугаївку. Вийшли раніше, пройшлися пішки, зробили коло, я дивився, чи не слідкують за нами. Та ні, наче нікого. Сашко показав, де хата. Справді, стояла трохи осторонь, оточена високим парканом. Навколо кроків на сотню пустир, а потім тільки двори. Добре місце, непомітно не підійдеш.

— Ходімо ближче, Іване Карповичу! — смикнув за руку Сашко.

— Не треба ближче, — прошепотів я. — Обійдемо.

Обійшли ту хату. Біля неї ярок був, там стежка кудись у степ.

Добре місце для тих, хто ховається. І прийти можна непомітно, і піти. Ходили ж тут часто, он яку стежину набили. І нещодавно проходили, курили, кілька недопалків іще теплих на землі валялося, і ґудзик, як на солдатських шинелях, новий, аж виблискував.

— Ходімо стежкою! — зашепотів Сашко. — Я вам зблизька покажу!

— Ні. — Над самим ярком сарай стояв, і з нього стежина дуже добре проглядалася. Не наближалися, щоб не помітили нас.

— Іване Карповичу, треба Бенціону Менделевичу доповісти. Щоб він знав, що ми цих знайшли. Тоді нам нагорода буде! А то ж інші заберуть! — прошепотів Сашко.

— Сиди мовчки, — наказав я. Сам дивився, як би його краще ту хату захопити. Скіфа б якогось із луком, щоб тихенько чатового на горищі зняв, — тоді можна було підійти, оточити хату і брати тепленькими. А так доведеться з манліхера класти, постріл почують, ну, може, швидко не второпають, що діється. Знову обійшли ми хату й пішли до міста. У Бугаївці візників не видно було, чапали пішки. Повз нас у бік центру проїхало півдесятка військових вантажівок із солдатами. Солдати курили і гиготали. В кабіні однієї з вантажівок сидів офіцер, виставивши ноги у віконце дверей. Підошви в нього були новенькі, таке враження, що тільки-но одягнув.

— А тут що, полк якийсь? — спитав я, дивлячись як вантажівки покотили до центру.

— Так. І вчора вантажівки тут їздили, з ящиками. Я на дереві сидів, бачив, що в кузові, — доповів Сашко. — Ой, дивіться!

І вказав на цілу колону легкових авто, що мчала з центру. Шість штук, стрибали на вибоїнах, наче кози, дуже кудись поспішали! Здивувався, а ще більше здивувався, коли помітив Бориса у першому авто.

— Запізнилися ми, Іване Карповичу, запізнилися! — аж зашипів Сашко. — Я ж казав, що одразу треба було доповідати! Тепер не нам нагороду Бенціон Менделевич заплатить!

Я вискочив на дорогу, замахав руками. Авто зупинилися, вибіг до мене Борис.

— Іване Карповичу? А ви тут що робите?

— Куди їдете?

— Знайшли ми їх! Брати їдемо! — Борис кивнув на авто. А там із вікон гвинтівки стирчали і кулемети «льюїс». — Жоден не втече!

— Звідки дізналися?

— Так шукали ж. — Борис задоволено усміхнувся. — Якщо кого мені знайти треба, я з-під землі викопаю! Їдьмо з нами, Іване Карповичу, подивитеся, як ми тих щурів братимемо!

Був він упевнений у перемозі й задоволений. Уже, мабуть, уявляв, як пан Крік його хвалитиме. А це ж найгірше, коли ти «гоп» кажеш, а стрибнути ще не стрибнув. Скільки я бачив упевнених у власній перемозі, які програвали! І зі мною так бувало.

— Нумо, їдьмо! Швидше вирішуйте, часу в нас немає! — закричав Борис, збуджений майбутньою перемогою.

— Звідки дізналися?

— Лист прийшов. Анонімний. Вони зрозуміли, що ми їх усе одно знайдемо, і в них нерви не витримали! — сказав Борис. — То поїдете?

— Тут щось нечисте, — засумнівався я. — Навіщо комусь було здавати своїх?

— Бо вони бояться нас! Усе, немає часу балакати! — Борис стрибнув до авто, і колона рушила.

— Іване Карповичу, треба було хоч із ними їхати! — заскиглив Сашко.

Я дивився на пилюку, яку здіймали колеса. Думав. У голові щось мигкотіло, наче почав про щось здогадуватися, але не міг второпати, про що саме.

— Я ж їх знайшов, а ви — впустили! Як так? — не міг заспокоїтися Сашко. Тут я помітив іще два автомобілі з людьми Кріка, що трохи відстали, а тепер намагалися наздогнати колону. Летіли розбитими дорогами Бугаївки, аж підстрибували.

— Чорт забирай! — видихнув я. Нарешті думки припинили бігати в голові, і я зрозумів, що ж сталося.

Вибіг на дорогу, замахав руками. Машини зупинилися, з них вискочили люди Кріка з кольтами, наставили зброю. Може б, і підстрелили, але впізнали.

— Це гість Бенціона Менделевича! — скрикнув старший із бійців. — Опустити зброю!

— Виконуєте мої накази! Діємо швидко! — крикнув я й поліз в авто. Бійці ошелешено на мене дивилися, але суперечити не наважилися. Залізли — і ми поїхали.

— Погуди! Ну! — наказав я. Шофер натиснув на клаксон, погудів, ми мчали Бугаївкою. Повернули за ріг і побачили авто. Онде і здивований нашими сигналами Борис. Я вискочив.

— Ви що робите? Ви ж їх попередили! — закричав розлючений Борис і кивнув у бік хати на пустирі.

— Там нікого немає! Десяток людей нехай перевірять хати навколо. Всі інші за мною! — крикнув я. Борис вирячився на мене. — Життя Бенціона Менделевича в небезпеці!

Це подіяло. Борис наказав бійцям із двох авто перевірити двори навколо, а іншим — їхати за нами.

— Що сталося? — спитав мене, коли ми вже мчали в бік Одеси.

— Вони виманили побільше охорони, щоб знищити її і вдарити по Бенціону Менделевичу! — пояснив я.

— Стріляють позаду! — крикнув один із бійців. Борис подивився на мене. Я закрутив головою.

— До «Варшави», швидше!

— Там залишилося до двох десятків бійців! Їх так просто не візьмеш! — запевнив Борис.

— А якщо прийдуть солдати? З офіцером? І наказом від генерала Щербачова?

— Що ви маєте на увазі?

— Скоро побачиш! Дайте мені кулемет! — наказав. Бійці подивилися на Бориса, той на мить завагався, потім кивнув, і мені передали «льюїс».

Ми летіли вже вулицями Одеси, на поворотах стогнали гальма, одне з авт вилетіло і врізалося у стовп, але ми не зупинилися. Підскочили до «Варшави» й побачили навколо півсотні солдатів. Із клубу виходили кілька бійців Кріка з піднятими руками. Їх зустрічав офіцер із револьвером. Поруч уже лежала купка зброї, яку забрали в бійців, що вийшли раніше. Я відчинив вікно і дав чергу. По офіцеру. Той упав, підхопився, вистрелив, дістав кілька куль. Солдати почали розбігатися. Я вискочив.

— Узяти їх! — наказав бійцям, сам побіг до «Варшави». Там побачив на підлозі Кріка з кількома охоронцями. — Не стріляти! — крикнув їм, бо побачив, що ціляться.

— Іване Карповичу? — здивувався Крік. Я вибив вікно і дав чергу по вулиці, де солдати спробували відстрілюватися. І ще одну чергу, і ще! Частина побігла, частина почала кидати зброю. — Що коїться? — спитав Крік.

— Здається, я знову врятував вам життя.

До «Варшави» забіг Борис. Геть розгублений.

— Він убив офіцера! — доповів Борис і подивився на мене.

— То не офіцер. Офіцери не виставляють ноги у вікно кабіни. Принаймні таких офіцерів я ще не зустрічав. І форма новенька, ще нафталіном тхне, зі складів, — запевнив я. — І офіцер, і солдати — перевдягнені босяки, які збиралися арештувати вас, вивезти за місто і вбити. Допитайте їх, можливо, дізнаєтеся, хто їх привів. І надішліть допомогу на Бугаївку. Тільки до хати нехай ніхто не заходить. Там вибухівка. Думаю, в підвалі або на горищі. Борис із бійцями мусив забігти до хати, і їх би висадили в повітря. Вас би арештували і вбили. Чудовий план. Боюся, що у вас, Бенціоне Менделевичу, завелися дуже небезпечні вороги.

— Виконуй! — гримнув Крік. Борис кивнув і побіг. Крік підійшов.

— Дякую, Іване Карповичу.

— Немає за що. — У мене гепало серце.

— Як ви здогадалися?

— Бо дуже все красиво виходило. Коли в тебе небезпечний ворог і ти красиво його долаєш, тричі подумай, чи не біжиш у розставлену пастку. А тут вони закинули мені гачок через одного хлопця, Сашка. Той іще вчора мусив привести мене й Бориса до хати з вибухівкою. Але заснув, не привів. Вирішили зіграти грубіше — написали листа Борисові. Той ухопився, навіть не подумав, що це не дичина, а наживка. Помчав до хати. А до «Варшави» поїхали перевдягнені солдати. Я спочатку не зрозумів, що коїться, а потім згадав офіцера, що виставив у вікно новенькі чоботи. І солдатів у шинелях із блискучими ґудзиками. Видно було, як незручно тим солдатам у шинелях. Тут я і здогадався, що не солдати зовсім. Далі вже все зрозуміти було легко. Коли розслідуєш якусь справу, необхідно ставити себе на місце злочинця. А що б я зробив у такому випадку, а що б у такому? Я подумав, що прибрав би Бориса. Як прибрати? Вибухом. Ці хлопці не бояться вибухівки і вміють із нею працювати. Де б закласти вибухівку? У хаті, куди Борис неодмінно увірветься. Заманили і знищили, потім забрали вас. Охоронці не чинитимуть опору, бо ж думатимуть, що солдати. Хороший план. Ці хлопці вигадують просто чудові плани, але нам поки щастить. Зовсім трохи, але щастить. Тільки от не знаю, скільки це триватиме. Краще б не випробовувати долю.

— Я знищу їх. Ми їх знайдемо, і я їх знищу, — сказав Крік.

— А я поки піду до лікарні, відпочину, — кивнув. — Повідомляйте, як будуть новини.

— Візьміть охорону.

— Вистачить тієї, що чекає в лікарні.

Вийшов із «Варшави», почувався погано. Пройшов із квартал, коли зустрів Сашка, що біг вулицею. Побачив мене, зупинився.

— Іване Карповичу, ви встигли?

— Устиг. Дам тобі сто рублів нагороди. Сьогодні увечері.

— Дякую, Іване Карповичу! — зрадів він. — А з Бенціоном Менделевичем поговорите?

— Ні.

— Чому? Хіба я погано попрацював?

— Працював добре. І хлопець ти розумний. Для чого тобі кримінальником ставати? Ганебне в них життя. Сподобався ти мені, не хочу, щоб ти бандитом ставав. Учися, розуму набирайся, чесно працюй.

Він аж скривився, головою закрутив.

— Ні, Іване Карповичу, не по мені це!

— Чого це не по тобі? Невже хочеш злодієм стати?

— Хочу весело жити. Хочу всього і одразу, а не тридцять років чекати, а потім іще й не отримати.

— А кулі не хочеш? Або в тюрму сісти? У злодіїв це часто трапляється.

— Ані того, ані того не боюся! Весело хочу жити — і житиму!

Аж посварилися, бо ж добрий хлопець, а в бандити зібрався, і як я його не переконував, на своєму стояв. Вилаяв я Сашка, сів на візника і приїхав до лікарні. Там з Анютою зустрівся. Вона додому просилася.

— Тоскно мені тут. А Боря каже, що небезпечно вдома. Коли вже це життя під вартою закінчиться?

— Та, може, сьогодні й закінчиться.

— Правда? — вона зраділа.

Потім за мною лікар прийшов, подивитися поранення на спині. Усе добре гоїлося.

— Ви б тільки берегли себе, Іване Карповичу. А то ж на вас живого місця немає. Весь у шрамах. І зараз було б краще не бігати, а відлежатися, сил набратися, — сказав лікар.

Я охоронця з ліжка зігнав, одяг повернув, сорочку вдягнув, улігся й добряче виспався. Може б, і більше проспав, але мене розбудив Сашко. Його пропустили, вже знали. Посмикав мене за руку.

— Сашко? — я спросоння здивувався. Потім побачив переляк. — Що трапилося?

— З вами поговорити хочуть, — тихо прошепотів хлопець.

— Хто?

— Одна людина. Вона чекає у трактирі, через дорогу.

— Ти його знаєш?

— Це Червень. Він знає все про моїх батьків і про мене. — Сашко ледь не плакав. — Поговоріть із ним, будь ласка.

— Добре, не хвилюйся. Що за Червень?

— Він дуже небезпечний. — На очах у хлопця виступили сльози.

Я підвівся, побачив на стільці поруч новий костюм. Із повним гаманцем і зарядженим браунінгом. Піклувався про мене Бенціон Менделевич. Одягнувся, вийшов, сказав, що пообідати. Сашко пішов зі мною, до дверей трактиру. Там було повно людей. Не схоже, щоби щось там мені загрожувало.

— Він у крайньому кабінеті сидить. Сам наче, — прошепотів Сашко.

— Залишайся тут. Як щось трапиться, біжи до лікарні по охорону. Зробиш?

— Так!

Підійшов до кабінету, постукав. Мені відчинив чоловік років п’ятдесяти, у добротному костюмі. Невисокий, худий, із сивуватим волоссям. Він був у кабінеті сам.

— Добрий день, — привітався. — Заходьте, будь ласка.

— Із ким маю честь розмовляти? — поцікавився у чоловіка.

— Я — Червень, — відповів він. — У Синдикаті відповідаю за Кубань.

— Ну, хто я, ви, думаю, знаєте.

— Звісно, Іване Карповичу. Сідайте.

Ми підійшли до столу, сіли. Червень поклав руки на стіл. Щоб я бачив їх і не хвилювався. Сам він, здається, теж дуже хвилювався, але виглядав спокійно.

— Іване Карповичу, я не ходитиму манівцями, скажу прямо. — Червень подивився мені в очі. — Я представляю групу людей, яка зацікавлена в тому, аби майже монархічне правління Кріка в Одесі скінчилося.

Він говорив тихо і впевнено.

— Крік був одним із тих, хто створив нашу організацію — Синдикат, який контролює весь південь Росії від Дунаю до Волги. Крік зробив дуже багато для зростання і зміцнення Синдикату, але останнім часом його правління завдає дедалі більше шкоди. Акціонери Синдикату вирішили змінити керівництво. На жаль, мирного способу немає, ми змушені були проголосити війну. Ми б знищили Кріка: слава про його могутність суттєво перебільшена. Але нам не пощастило. Саме в той час, коли Кріка мусили знищити, ви приїхали до Одеси й зруйнували одразу кілька наших планів. Та ми не відступимо. Війну проголошено, і тут уже або ми Кріка, або він нас. Ніхто не відступить. Але це не ваша війна, Іване Карповичу. Ми нічого не маємо проти вас і не хочемо воювати з вами. Так, декого з моїх товаришів розлютило ваше втручання, що завдало шкоди нашим планам. Та я знаю, що так вийшло випадково. Ми просимо вас просто поїхати з Одеси. Ми готові компенсувати ваші незручності. Знаємо, що ви зверталися з якимось проханням до Кріка. Попросіть нас, і ми зробимо все якнайкраще. У нас значно потужніші зв’язки у владі, аніж у Кріка. Отже, ми хочемо вийти з цього клінчу з вами. Нам потрібен Крік, і ми його добудемо. А ось ви, Іване Карповичу, можете отримати все, що забажаєте. Просто за те, що виїдете з міста.

Червень подивився на мене. Я мовчав.

— Ми знаємо, що ви не зраджуєте. Але це ж не зрада. Ви не зобов’язувалися охороняти Кріка. Це його і наша війна, а не ваша. От ми і воюватимемо, а вам дамо спокій. Що ви про це думаєте?

— Я думаю от що. А раптом я наставлю зараз на вас пістолет і відведу до Кріка?

— Не відведете. — Він закрутив головою.

— Чому?

— Тому, що я радше кинуся під вашу кулю, ніж потраплю в полон до Кріка. Це війна, я готовий померти, але я не хочу тортур. — Червень спокійно й переконливо все пояснив. — Зрозумійте, що Крік — минуле, яке відчайдушно опирається, але неодмінно буде знищене. Крік не розуміє засад підприємництва, він думає не так про прибуток, як про різні ефемерні речі, честь та звичаї. І він не хоче розпочинати війн, щоб поширити вплив Синдикату. Він гальмує наш розвиток. То навіщо вам захищати його? Що ви хочете? Просто назвіть суму і ваші потреби. Ми їх задовольнимо.

Він зробив паузу. Так, я розумів, що це міг бути засланий козачок від Кріка. Перевірка. А міг бути й справжнім представником ворогів.

— То що ви думаєте?

— Я думаю, що незалежно від того, залишусь я в Одесі чи ні, пан Крік знищить вас. Ви почали війну, вам була потрібна швидка перемога, у вас був шанс її досягти. Але не вдалося. Тепер Крік рано чи пізно знайде вас і вб’є. Моя ж скромна персона тут ні до чого. Я поїду з Одеси, коли отримаю те, що попросив. У ваші війни я не ліз і лізтиму, але якщо мене чіпатимуть, я відповідатиму. Так було цього разу, так буде і далі.

Ми трохи помовчали.

— Сто тисяч рублів, — сказав Червень. — Сто тисяч рублів за публічний від’їзд із Одеси. Щоб про це написали газети.

— Навіщо?

— Бо зараз усі знають, що Іван Карпович у місті й він допомагає Кріку. Це деморалізує багатьох наших союзників, які вважають, що в такому випадку нам не перемогти. Якщо ж вони прочитають, що ви поїхали, то сприймуть це як доказ слабкості Кріка. Ми приберемо його і реформуємо Синдикат, зробимо з нього не одну з найвпливовіших організацій, а найвпливовішу організацію імперії. Від Одеси до Мурманська, від Петрограда до Владивостока. І ця організація буде вдячна вам, Іване Карповичу. Я розумію, що вас із Кріком пов’язують давні історії. Я знаю, що це завдяки вам він повернувся з небуття, з того заслання на хуторі, куди його запроторили «американці». Ви допомогли йому повернутися до влади. Але зараз йому час іти. Він не бачить перспектив, він не хоче розвитку, він боїться війн. Він постарів і втратив спритність. Ми мусимо його прибрати. Ви ж нічого йому не винні. Просто поїдьте з Одеси. Вам потрібні якісь документи? Ми зробимо все, що ви забажаєте. У нас є відповідні зв’язки. Крік не потрібен ні нам, ні вам. Просто перегорнемо цю сторінку — і все.

— Я поїду з Одеси за кілька днів. Але мій від’їзд буде таємним. Жодних журналістів. А там уже хто кого перегорне, розбирайтеся самі. Якщо ж мене знову спробують зачепити, я знову втручуся у війну. А далі вирішувати вам.

Ми знову помовчали, потім Червень підвівся. Кивнув.

— Що ж, дякую, Іване Карповичу, що зголосилися поговорити. Бажаю успіхів. — Легко вклонився і вийшов. Я трохи почекав. Раптом на вулиці пролунали постріли. Я вибіг і побачив, як Червень і ще двоє, — мабуть, його охоронці, — відстрілюються від людей Кріка, яких значно більше. Мить — і ось уже Червень упав на бруківку, поранений у тулуб і шию. Вистрелив сам собі в голову. Не хотів потрапляти у полон. Ось попадали охоронці Червня. Бійці Кріка підбігли, забрали тіла, повантажили в авто й поїхали. За кілька хвилин з’явилася поліція. Городові вдавали, що нічого не трапилося, наказали прибрали з бруківки сліди крові.

— Червень хотів вас убити? — прошепотів Сашко, який підійшов до мене.

— Ні.

— Вас чекає Бенціон Менделевич. Оте чорне авто біля входу в лікарню він надіслав по вас. Ви поїдете?

— Звісно, — кивнув я. Коли підійшов до виходу, зустрів Анюту.

— Що тут було, Іване Карповичу?

— Війна, пані Анетто. А ви куди?

— Додому їду, Іване Карповичу. Мені дозволили повернутися з лікарні. Дуже хотіла вам заспівати. Але лікарі поки забороняють.

— Слухайтеся їх, пані Анетто, а спів я ваш неодмінно ще почую.

Ми сіли в різні авто й поїхали. Мене повезли до «Варшави».

Там вечірній виступ був. Замість Анюти хтось інший співав. Людей багато, все ж таки найкращий клуб міста. Мене повели до кабінету пана Бенціона. Дорогою перестрів Борис.

— Іване Карповичу, дуже дякую вам за допомогу.

— Немає за що.

— Для мене велика честь працювати з вами. Ви врятували мені життя, бо я справді збирався увірватися у ту хату. А там було вісім пудів вибухівки у підвалі й чотири на даху. Від нас би зовсім нічого не залишилося. Я буду пам’ятати про вашу допомогу все життя.

— Дякую, Борисе. А чи можу я попросити вас про невелику послугу?

— Так, звісно.

— Я б хотів відправити пані Анетті букет квітів. Гарний букет, який допоможе їй пережити цей вечір без виступу.

— Іване Карповичу, пані Анетта отримає найкращий букет, який тільки можна знайти в Одесі!

Мене повели далі. Я помітив, що охоронці розслаблені, за зброю не тримаються, жартують, деякі трохи напідпитку. Завели до кабінету пана Бенціона. Крік уже чекав мене. Підвівся, обійняв.

— Радий вас бачите, Іване Карповичу. Сідайте.

Ми всілися в крісла, посередині стояв невеличкий столик.

— Не менш радий сповістити вас, що проблеми, яка заважала нам останніми днями, більше немає, — продовжив Крік. — Люди, яких я вважав відданими, вирішили, що без мене зможуть заробляти більше. Оголосити мені війну прямо вони не наважилися, спробували розхитати мій тил, дочекатися, поки заслабну, а потім уже вдарити. Усе як ви казали. Але тепер ворогів знайдено і знищено.

— Усіх? — засумнівався я.

— Знайдено — всіх. Знищено не всіх. — Крік трохи скривився. — Так сталося, що в заколоті взяло участь досить багато поважних людей. Я міг би знищити їх усіх, але це б завадило справам Синдикату, який я очолюю. Тому загинули найзатятіші, ті, хто підбурював цю війну, наполягав на моєму знищенні. А інших я приберу протягом року.

— Чи не спробують вони вдарити першими?

— Не наважаться. Я ж сказав, що знищив усіх ворогів, тому вони думатимуть, що я не знаю про них. Людина — така істота, яка любить і хоче сподіватися на краще. Ось і вони мріятимуть, що я про них не дізнаюся. Надія — одна з найпотужніших отрут. Треба давати людині трохи надії, і це триматиме її краще за кайдани. Я дав їм надію, що знищив усіх, кого хотів, і на цьому зупинюся. Вони повірять, сподіватимуться, що так і буде. А я потроху нищитиму їх і виріжу геть усіх. Бо зрадник ніколи не виправиться. А поки нехай живуть. В Одесі знову встановився мир та спокій. І відбулося це, Іване Карповичу, завдяки вам. Ви знову дуже вчасно з’явилися. Знову врятували мене, за що я вам дуже вдячний. Розумію, що важливість вашої допомоги досить важко оцінити у грошах, тому віддячу вам на словах, додавши просто часткову компенсацію ваших зусиль та ризиків.

Пан Бенціон поклав на стіл переді мною тлустий конверт і чорний мішечок, мабуть, із коштовностями.

— Це, Іване Карповичу, щодо наших поточних справ. А тепер перейдемо до вашого прохання. До речі, хотів вас спитати. Ви зовсім із Росії їдете чи на деякий час? — Пан Бенціон знав про мої плани, бо готував їх здійснення.

— Виїхати я збираюся лише на деякий час. Сподіваюся, що швидко вирішу всі справи й повернуся на хутір.

— Ділова ви людина, Іване Карповичу, маєте справи за кордоном, — усміхнувся пан Бенціон.

— У Європі моя донька і кохана жінка. Я б хотів повернути їх додому, але не хочу, щоб дівчата пливли неспокійним морем самі. Хочу бути поруч із ними — і мені спокійніше, і для них краще.

— Ну, тоді, можливо, варто було б обрати північний шлях, через Мурманськ? Він безпечніший, якщо не враховувати німецьких підводних човнів.

— Невже південний шлях такий нездоланний?

— Турки закрили протоки, тепер годі й думати про те, щоб просто сісти в Одесі на пароплав і плисти куди потрібно.

— Але ж є інші шляхи, можливо, не такі зручні, але хоч якісь?

— Шляхи є, але я не зможу гарантувати вам безпеку на всій їх протяжності, — попередив пан Бенціон.

— Нічого, гадаю, що зможу потурбуватися про свою безпеку.

— Так, події останніх днів доводять, що вас справді краще не чіпати, — закивав Крік.

— То що за шляхи?

— Через Болгарію. Зараз її війська захопили майже все узбережжя, усунувши румунів і вийшовши до російських військ. Суходолом пройти неможливо, бо там фронт, точаться постійні бої, дуже небезпечно. Але Чорне море завжди було торговим морем. І зараз, попри війну, торгівля триває. Мої друзі з-поміж тих, хто долає кордони заради торгівлі, доправлять вас морем до Варни. Звідти моя людина відвезе вас залізницею до Пловдива. Цю частину шляху я гарантую, бо там будуть мої люди. А от від Пловдива до грецьких Салонік доведеться їхати горами. Я дізнавався, проїхати там можна, але гори неспокійні, шмигають там арнавіти, щось на кшталт кавказьких абреків, і часто нападають на мандрівників, тож вам краще бути обережним. У Салоніках сядете на пароплав і вирушите, куди вам треба. Ось такий непростий шлях, Іване Карповичу, але простішого зараз не вигадаєш, війна.

— Бенціоне Менделевичу, я й не чекав чогось кращого.

— Ось документи, які ви просили. — Крік поклав їх на стіл і почав перебирати. — Ось закордонний паспорт на ім’я Петра Олексійовича Шатирьова. Паспорт справжній, зроблений моїми хорошими знайомими з одеської поліції. Користуйтеся і не хвилюйтеся. Тут ви записані міщанином, як і просили. Ось телеграма з Бразилії про те, що захворіла ваша сестра Паша Олексіївна Шатирьова, тому просять вас прибути. Завтра ввечері ви відпливаєте. Здається, це все, що ви просили. — Пан Бенціон уважно подивився на мене.

— Дуже вам вдячний. Хотів би оплатити роботу майстрів.

— За це не хвилюйтеся, майстрам віддячили. Але чому ви хочете їхати саме на південь, Іване Карповичу?

— Хочу побувати в Італії, на батьківщині матері моєї доньки. Ізабелла багато розповідала про ті краї. Дуже вже кортить мені побачити їх на власні очі.

— Можливо, Іване Карповичу, вам у пригоді стане кілька моїх людей? Радо відправлю їх із вами. Розумні сміливі хлопці, з якими у вас не буде клопоту.

— Ні, пане Бенціоне, дякую за пропозицію, але поїду сам. Розумію, що часи зараз тривожні, але ви ж мене знаєте, я до всякого готовий.

— Ну, тоді вип’ємо за успіх вашої подорожі та щасливе повернення, — запропонував пан Бенціон.

— Залюбки, — кивнув я.

Пан Бенціон натиснув невидимий мені дзвінок, до нас зайшов офіціант, налив коньяку. Ми смакували. Крік щось собі думав.

— Іване Карповичу! А чи не думали ви над тим, щоб докорінно змінити своє життя?

— Яким чином?

— Я можу запропонувати вам очолити Синдикат.

— Що?

— Розумієте, Іване Карповичу, роки беруть своє. Я трохи заморився, тому планую відійти від справ. Але я хочу залишити Синдикат у надійних руках. Колись я думав, що моє місце займе Фіма. Але його вбили. І ця рана досі в серці моєму, — зітхнув Крік. — Борис має хороші перспективи, але йому потрібно ще багато чого навчитися.

І зараз йому зарано очолювати Синдикат. А от ви б могли це зробити.

— Я ж не жид.

— Це не важливо, Іване Карповичу. У нас тут не дивляться, якого ти коріння. Якщо ти вмієш працювати, ти працюєш.

— Я ж сищик. Я завжди ловив злодіїв, а не очолював їх.

— Знаєте, Іване Карповичу, колись був такий Ванька Каїн. Злодій, що перейшов до поліції і став найкращим сищиком Москви. Я думаю, що найкращий сищик імперії легко може стати і найкращим її злодієм. Зараз Синдикат контролює весь південь імперії, від Поділля до Кубані, а також деякі території на Волзі. Це велика і дуже потужна організація. Тисячі людей працюють на Синдикат, наші обсяги — десятки мільйонів рублів на рік. Ви б могли керувати всім цим. Жили б тут, в Одесі. Я можу вам запропонувати одразу кілька палаців. Ваша донька змогла б здобути найкращу освіту, а потім, коли виросте, — стати однією з найзавидніших наречених країни. Повірте, це хороша пропозиція. Досі я нікому й ніколи її не робив. Я не зустрічав людей, придатних для цієї посади. От ви, Іване Карповичу, перший. З вами Синдикат може не тільки зберегти позиції, але й піднятися на новий рівень. А це саме те, чого я хочу. Подумайте над моєю пропозицією, Іване Карповичу. Я не вимагаю вашої відповіді зараз. У вас є плани, виконайте їх, повертайтеся, зважте все і якщо вирішите пристати на мою пропозицію, я буду дуже радий.

— Не треба чекати, Бенціоне Менделевичу. — Я закрутив я головою. — Моя відповідь — ні.

— Але чому? Ви ж розумієте, що такий шанс буває лише раз у житті!

— Я не з тих людей, які люблять керувати іншими. Звик усе робити сам, так мені легше. До того ж я звик ловити злодіїв, і ставати злодієм самому для мене неприйнятно. А головне — я не хочу вбивати. Щоб очолювати Синдикат, убивати доведеться. Моя відповідь — ні.

Крік дивився на мене. Він був невдоволений.

— Зазвичай люди мені не відмовляють.

— Я був із вами щирий.

Він кивнув. Потім усміхнувся.

— Я вдячний вам за цю щирість, Іване Карповичу. Я поважаю ваш вибір і сподіваюся, що ми просто залишимося добрими друзями. — Він підняв келих. Ми почаркувалися і зробили по ковтку. — Ходімо до зали. На жаль, пані Анетта поки що не співає, але повірте, у «Варшаві» є й інші чудові голоси.

— З вашого дозволу я б пішов відпочити перед завтрашньою мандрівкою, бо трохи заморився. Підкажіть який-небудь недорогий готель.

— І бажано без бомб? — пожартував Крік.

— Або з міцною ванною.

— Вас відвезуть. Щасливої вам дороги.

— Дякую.

Пан Бенціон підвівся, я за ним. Він, мабуть, щось хотів сказати, коли до кабінету забіг Борис. Вже з того, що він не постукав, а ще більше — з його зблідлого обличчя можна було здогадатися, що щось трапилося.

— Пані Анетту викрали! — тихо сказав він. І я зрозумів, що моя омріяна подорож знову відкладається.