Одіссея найкращого сищика республіки

Amore

оли опритомнів, була вже ніч. Я лежав у якійсь кімнаті, на столі поруч світила гасова лампа. А на стільці дрімала Альчеста з пістолетом у руці. Вона була така гарна. Я дивився на неї, розчулився, заплакав, а потім заснув, переповнений ніжністю та коханням. Коли розплющив очі вдруге, було вже світло. Дуже боліло у грудях, і з лівою рукою щось не те. Альчести вже не було, але поруч дрімав Піддубний. Я озирнувся. Кімната в селянській хаті. Невеличкі віконця, за ними ліс.

— Лікарю, — прошепотів я. Піддубний прокинувся, помітив мій погляд і зрадів.

— Іване Карповичу! Ну нарешті!

— Де ми?

— Ми під Охтиркою, в будинку одного мого знайомого лісника. Колись у його сина загнила нога, хотіли ампутувати, але я ногу врятував, і лісник готовий мені віддячити.

— Лікарю, навіщо вам детективи, коли ви рятуєте людей?

— Детективи цікавіші. І в них трапляються такі красуні, як пані Альчеста! А кого я бачу в своєму туберкульозному санаторії? Отож-бо. Зараз покличу нашу красуню, вона дуже за вас переймається.

— Зачекайте. Ми тут у безпеці?

— Так, місця глухі, навколо ліси.

— А що з охоронцями барона?

— Вже у пеклі, всі до одного. Спочатку ваші постріли, потім динаміт професора. Ми поклали всіх. А як ви відчули, що вони зробили засідку? Аби ми наблизилися ще трохи, вони б просто розстріляли нас!

— Якби я робив засідку, я б зробив там, — прохрипів у відповідь. Сам себе лаяв — втратив голову і не здогадався, що їхати дорогою буде небезпечно. Але Альчеста забивала всі інші думки.

— Я зараз. — Піддубний вийшов і невдовзі повернувся з Альчестою та Бар-Кончалабою.

— Ваню! — Альчеста поцілувала мене, я відчув її сльози на губах. Це й була амброзія, напій, який у стародавній Греції пили тільки боги.

— Боже, яке кохання. Тепер я розумію, чому ви поперлися до барона без запасного плану, — закивав професор.

— Залиште нас, — несподівано попросила Альчеста.

— Скоряюся перед силою кохання. — Бар-Кончалаба делікатно вклонився і позадкував до дверей.

— Тільки не розбурхуйте Івана Карповича, йому зараз потрібен спокій, — суворо попередив Піддубний. Альчеста подивилася на нього трохи здивовано, лікар знітився і швиденько вийшов. Тепер Альчеста подивилася на мене.

— Що це було, Ваню? — спитала вона. У мене кров кинулася в обличчя.

— Коли?

— Коли ми тікали від велетня. Ти врятував мені життя. Мало того, ти ризикував своїм життям. Навіть не ризикував — пішов на смерть! І ти б загинув, якби не професор. То якого біса, Ваню? Хто я тобі така, щоб помирати заради мене?

— Я звик добре виконувати свою роботу. Я пообіцяв твоєму батькові...

— Ти ж сам не віриш у цю маячню, — перервала мене Альчеста. — Ти пообіцяв моєму батькові знайти мене, але ти не мусив рятувати мене ціною власного життя!

— Я — живий, усе добре і...

— Чому, Ваню, чому? — знову спитала Альчеста. Я відвів погляд. Потім подивився в очі. Вона чекала моєї відповіді. Я думав, що б вигадати, а потім вирішив, що вигадувати не треба. Вона — розумна дівчина, вона одразу відчує брехню.

— Тому, що я, здається... Ні, не здається. Я кохаю тебе. — Видихнув і усміхнувся, щасливий. Альчеста здивувалася.

— Це ти серйозно?

— А ти не бачиш?

— Та бачу. — Вона підвелася, виглядала розгублено, підійшла до вікна. Вона була така гарна, що у мене аж у грудях запекло. Я стиснув зуби, щоб не застогнати. Альчеста повернулася, сіла поруч. — Кажуть, твоя перша дружина теж була італійкою.

— Так.

— Схожа на мене?

— Ні.

— Зовсім?

— Зовсім. Ну, крім того, що і вона, і ти — красуні. Але ви дуже різні.

— У тебе є донька.

— Так, Моніка. Вона зараз в Англії, але я обов’язково привезу її. Вона — добра дівчинка. — Я скривився.

— Що, болить? Я зараз покличу лікаря. — Альчеста збігала по Піддубного. Той зробив якийсь укол, і я майже одразу заснув.

Прокинувся вже увечері. У кімнаті сиділи Альчеста, лікар і професор. Пили чай. Зраділи, коли я їх покликав.

— Ми якраз зібралися, щоб вирішити, що робити далі, — пояснив Бар-Кончалаба. — Хочемо, щоб і ви долучилися.

— Як ви почуваєтеся? — спитав Піддубний.

— Могло бути гірше. Що зі мною?

— Складне поранення руки та грудей. Вам дуже пощастило, що куля не зачепила серце. Я зупинив кров, обробив рани. Але куля подробила кістки лівої руки. Щоб зібрати її, потрібні хороші хірурги. Треба їхати в Київ чи Москву. І то якомога швидше.

— Велике місто потрібне й тому, що там ви будете в безпеці. Фон Шпіл не відправить велетня в Москву чи в Київ, бо скандал змете барона. А ось у невеличкому містечку, тим більше на вашому хуторі, краще не залишатися, — додав Бар-Кончалаба.

— Я попливу за кордон, через Мурманськ. Там і буду лікуватися. Мені треба доправити пані Альчесту до батька, а самому провідати доньку.

— Ні, Іване Карповичу, це неможливо. — сказав Піддубний. — Бо...

— Буде так, як я сказав.

— Ваню, послухай лікаря, — попросила Альчеста і подивилася на Піддубного. — Говоріть.

— Іване Карповичу, ви дуже слабкі. Навіть доправляти вас залізницею до Києва досить ризиковано. Про подорож аж до Мурманська, а потім пароплавом не може бути й мови.

— Мені треба...

— Ваню, тобі треба вилікуватися. Одужати, вилікувати руку, а не залишатися калікою. Ти хочеш тримати доньку на руках?

— Пані Альчеста права, Іване Карповичу, — сказав Бар-Кончалаба. — Вашій доньці буде не дуже весело, якщо їй привезуть труну з татом. Або якщо тато стане одноруким калікою. Це той випадок, коли краще не поспішати. Наведіть лад у справах, а потім усе встигнете.

— А ви? — спитав я і подивився на Альчесту. — Ваш батько чекає.

— Поки що дам телеграму, сповіщу, що знайшлася.

— Ви не поїдете до нього? — здивувався я.

— Ні, я буду доглядати за вами, — сказала Альчеста, і я так зрадів, що аж знепритомнів. Щоправда, ненадовго. Знову розплющив очі.

— Іване Карповичу, ви, той, спокійніше, — попросив Піддубний. — Вам поки що краще притримувати почуття.

— Добре.

— Завтра вранці я поїду до Харкова, — сказала Альчеста.

— Сама? Це небезпечно!

— Спокійно, Іване Карповичу. Я складу пані Альчесті компанію, — пообіцяв професор. — Можете не турбуватися. Вона дасть телеграму додому, я ж попіклуюсь про те, щоб викупити вам окреме купе в потязі до Києва. З вами залишиться лікар. Думаю, вже післязавтра ми зможемо виїхати до Києва.

— Може, мені краще поїхати на свій хутір? — спитав я. — Будинок мусить бути готовий.

— Іване Карповичу, вам потрібна термінова хірургічна допомога, — сказав Піддубний. — Вам і так пощастило, що куля загальмувалася в руці, трохи змінила напрям руху, інакше могла влучити прямо в серце. Скористайтеся цим везінням. Або Москва, або Київ, тільки там є лікарі, які зможуть вам допомогти.

— Київ. У Москві мені погано дихається.

— Ну, ми теж подумали, що Київ — кращий варіант, — кивнув Піддубний.

— Що ж, залишимо молодят, — сказав Бар-Кончалаба.

— Зачекайте, коли будете в Харкові, передайте від мене подяку вчителеві гімназії Гервасію Йоганнсену. Без його допомоги я б не знайшов Альчесту.

— Добре, Іване Карповичу, — кивнув професор. Вони з лікарем вийшли. Альчеста сіла поруч. Узяла за праву руку. Ліва боліла, але я терпів. Потім думати про поранену руку забув, бо Альчеста сиділа поруч. Моя Альчеста.

Уранці Піддубний наколотив дуже солодкою чаю і змусив випити. У сусідній кімнаті хтось стогнав.

— Це господар відходить після вчорашнього. Зараз дам йому похмелитися, щоб він вас не турбував.

Невдовзі стогони припинилися. Я лежав, засинав, прокидався, весь час думав про Моніку та Альчесту. Я вже уявляв, як ми сидимо на хуторі й про щось говоримо. Утрьох. Хіба не рай?

Альчеста повернулася вже увечері.

— Телеграму відправила. Але не обіцяють, що вона дійде. Бо ж війна. До вас гості.

— Гості? — здивувався я. — Хто?

— Це ми, Іване Карповичу. — До кімнати зайшов Гервасій Гайнріхович з сином. — Дуже раді бачити вас живим! І вибачте, що я вас не впізнав під час розмови!

— Та це я вам вдячний, бо без вашої підказки міг шукати досі.

— То ви шукали пані Альчесту? — спитав Югурта. Він захоплено дивився на дівчину.

— Так, її.

— Я вже бачу, яка історія у вас вийде, Іване Карповичу. — Гервасій Гайнріхович усміхнувся. — Ви врятували красуню від чудовиська, класичний сюжет!

— Банальність, — несподівано сказав Югурта.

— Мишку! — обурився пан Йогансен.

— Ніякої поезії, — наполягав Югурта.

— Яка ще поезія? — здивувався я. — Це історія, з життя, а поезію нехай поети вигадують.

— Без поезії неможливе мистецтво. — Югурта замріяно усміхнувся.

— Яке ще мистецтво? — не міг второпати я.

— Ну от що ви пишете?

— Мишку, чи варто ставити запитання найкращому сищику імперії? — обережно спитав Гервасій Гайнріхович.

— Та чого ж, хай спитає, — сказав я. — Пишу оповідки про свої пригоди. Людям подобається.

— А яка їх мистецька цінність? Яке їх ідейне навантаження?

— Господи, Югурто, не можу я зрозуміти про що ти кажеш. Яке навантаження? Оповідки мої не для навантаження, а для розважання, щоб могли люди прочитати про цікаве, отримати задоволення.

— І все?

— А що ще?

— Тобто працюєте лише на забаву буржуазного читача?

— А для чого ж іще? — щиро здивувався я. — Читач же гроші платить, кого ж забавляти, як не його?

— А експерименти? А спроби естетичного повстання? Пошуки? Надзавдання? Вихід за межі можливого? Експерименти і сміливі розвідки.

— Я знову трохи гублюся. До чого ти ведеш! — спитав я.

— До того, що треба не бігти за читачем, а вести його, навчати, розвивати! Ось що ви напишете у новій оповідці?

— Ну, як шукав пані Альчесту, знайшов і врятував. Як було, так і напишу. А що?

— Ну і де тут краса, де гармонія? — спитав мене Югурта. — Іван Карпович рятує Альчесту. Та це ж якась банальність!

— Чому?

— Тому, що Іван Карпович — погане ім’я для героя!

— Мишку, ну будь ласка... — почав було Гервасій Гайнріхович.

— Та ні, нехай продовжує, цікаво ж послухати, що молодь думає. Чим же погане моє ім’я, Югурто?

— Примітивне, приземлене якесь. А в імені героя мусить бути політ. Ну не підходить Іван Карпович до Альчести, зовсім не підходить! Як пшоняна каша до фрикасе.

— А що підходить? — зацікавився я.

— Ну, якесь іноземне ім’я. Мікеланджело або Леонардо. Мікеланджело рятує прекрасну Альчесту під час карколомної подорожі Слобожанською Швейцарією! Звучить?

— Та звучить, тільки не можу второпати, до чого тут Швейцарія?

— Ну а що ж, писати про Охтирський повіт Харківської губернії? Та кому це цікаво? Не бійтеся фарб, прагніть нового й несподіваного. Пориньте у розмаїття, будьте сміливим і незвичайним. Мрійте і фантазуйте.

— Та я залюбки, але ж мене звати Іван Карпович, а не Мікеланджело чи Леонардо. — зітхнув я.

— Та яка різниця, як вас звуть. Ви просто мусите здивувати читача. І Мікеланджело чи Леонардо здивує значно більше, аніж цей трохи рибний Іван Карпович! Далі — що саме ви напишете у своїй історії?

— Напишу, що фон Шпіл викрав Альчесту, а я прокрався до його замку і допоміг пані Альчесті втекти. За нами гнався велетень і охоронці барона, але ми втекли і від тих, і від інших.

— Вам не здається, що це досить примітивно? Для чого ці пригоди, ці чудовиська і небезпеки?

— Як для чого? Так людям це подобається, і правда ж усе.

— Забудьте про правду, — наказав Югурта. — Правда — найбільша брехня в житті. Коли бачите правду, одразу викидайте її, як сміття, як непотріб.

— Сину, ну що ти таке кажеш, — втрутився Гервасій Гайнріхович. — Для чого я тебе тільки взяв!

— Бо я попросився! Я був зачарований пані Альчестою, її красою! Ви справжня муза! — вклонився Югурта, а потім подивився на мене. — Але співаєте ви не тому. Бо Іван Карпович — людина без освіти та уяви.

— Мишку, будь ласка, будь ввічливим з пораненим, — попросив Гервасій Гайнріхович.

— Та, ні, хай говорить. Освіти в мене справді немає. Писати-читати вмію, і все. А щодо уяви, так не маю її й на півнігтика, тому й пишу в оповідках лише про те, що сталося насправді. Коли допомагав мені граф Осика-Маєвський, так він міг навигадувати багато, але я того не любив і нещадно вирізав, бо хотів бути чесним із читачами, щоб вони довіряли мені.

— Немає більшої дурні, ніж чесність із читачами! Все мистецтво будується на брехні! На витонченій, вишуканій, химерній брехні! — запевнив Югурта.

— Ну добре, а що б ти написав про цю пригоду? — спитав я.

— Я? — Югурта усміхнувся. — По-перше, я б викинув геть і барона, і велетня, і охоронців. Бо це все занадто банально. Цим розважують людей споконвіку. А я не люблю ходжених стежок.

— Про що ж тоді розповідати?

— Про подорож. Про те, як доктор Мікеланджело мандрує разом із прекрасною Альчестою. — Югурта мрійливо примружився.

— Доктор? — перепитав я.

— Так, доктор. Людина освічена і витончена, з багатим внутрішнім світом і рефлексіями, а не такий чурбак, як ви, Іване Карповичу.

— Мишку! — Гервасій Гайнріхович почервонів, а я засміявся. Потім схопився за груди. Боліло ще.

— І що далі? Мусить же бути якийсь сюжет, щось має відбуватися, щоб читачам не стало нудно, — спитав, коли відпустило.

— А ось і ні, Іване Карповичу. І дурень може захопити читача сюжетом. Я побіг туди, а тут як стрибне, а я вистрелив, а він упав, а я туди, а він сюди. Але це все маячня, вчорашній день. Хіба це мистецьке завдання, варте справжнього автора? Справжній автор напише книжку, в якій геть нічого не відбувається, а читач відірватися не зможе від неї!

— Ну, і як йому, бідоласі, не засумувати, коли нічого не відбувається?

— А ось тут треба використовувати засоби мови. Вона мусить бриніти і вигинатися!

— Хто?

— Мова, Іване Карповичу, мова. Вона мусить бути такою збудливою і п’янкою, що читач питиме її речення за реченням, абзац за абзацом. І думати забуде про сюжет, про пригоди. Нічого не відбувається, просто подорож, Мікеланджело і Альчеста прямують кудись, і між ними поступово розквітає квітка почуттів! Вони бачать бабу-перекупку на станції, їх везе селянин Черепаха, їм зустрічається студент Перебийніс, вони живуть у древонасадця!

— У кого?

— У лісника. Але ж хіба не банально називати лісника лісником? Нехай буде древонасадцем!

— А хто ті люди, яких ви згадували? Баба, селянин, студент? — спитав я. — Не знаю жодного з них!

— Це люди, яких я зустрів сьогодні, коли ми їхали сюди. Неважливо, що це за люди! Їх узагалі можна було б вигадати. Це функції, гвинтики літературного механізму! Головне — щоб без усяких пригод. Бо пригоди — занадто легкий жанр. Автор же мусить пускатися у текстові мандри не в пошуках легкості, а щоб перевірити міць своїх літературних м’язів і витривалість легенів своєї уяви!

— Ну, не знаю, Югурто. Єдине, що можу сказати, — візьми й напиши таку книжку, як хочеш.

— І напишу. Напишу. Жодних пригод у ній, жодного чудовиська чи стрілянини, а люди читатимуть і славитимуть автора у віках. — Він усміхнувся і була в його погляді впевненість, що так і буде.

— Ну, так уже й у віках. — Гервасій Гайнріхович був налаштований дещо песимістично.

— Коли напишеш, надішли, будь ласка, мені. Цікаво почитати, бо розповідаєш яскраво, хоч я не все і второпав. Але мені незрозуміло, як писати без пригод. Ну, може, у тебе навчуся, Югурто.

Ми ще побалакали з Йоганнсенами, старший попросив у мене автограф і вони пішли. Лікар Піддубний поміряв температуру, оглянув рани і зробив укол знеболювального, щоб мені добре спалося, бо завтра треба було їхати до станції. Вранці в ліс приїхав професор Бар-Кончалаба, досить стривожений.

— Погані новини, Іване Карповичу.

— Що таке?

— Барон шукає вас. І явно не для того, щоб подякувати за чудові пригоди.

— Звідки знаєте?

— В Охтирці було чутно, як тремтіла земля. Велетень шукав вас там. Фон Шпіл хоче помститися.

— Треба було його пристрелити, — сказала Альчеста.

— Вам треба сховатися, — сказав Бар-Кончалаба. — Подалі звідси.

— Івану Карповичу потрібне лікування, — заперечив Піддубний. — Воно можливе лише у великому місті. Треба потайки приїхати до Києва і там сховатися.

— Я не буду ховатися, навпаки — я вийду в світ, — сказав я і помітив здивовані погляди.

— Як у світ? — спитав професор.

— А так. Треба сповістити всі київські газети про моє прибуття. Щоб на вокзалі зустрічав натовп і все місто знало, що до Києва приїхав найкращий сищик імперії!

— Але тоді барон знатиме, де ви! — злякався Піддубний.

— І що з того? Він відправить велетня до Києва? Ні, бо це буде скандал! Відправить туди звичайних убивць? Ні, бо до мене буде прикута величезна увага. І якщо зі мною щось станеться, листи з розповіддю про фон Шпіла не можна буде зупинити! Вони його знищать. Він ніколи не наважиться на удар, якщо я буду в центрі уваги.

Бар-Кончалаба зааплодував.

— Браво, Іване Карповичу, браво! Чудовий план! Але про всяк випадок будьте готові до найгіршого. Принаймні пістолет майте напохваті, — порадив професор.

— За це не хвилюйтеся. — Я показав браунінг, який мені принесла Альчеста. Собі вона купила у Харкові люгер. — Тепер ось що. У потязі на мене легко буде напасти, добре було б, якби про моє перебування там ніхто не знав.

— Але як це зробити? — спитав професор. — Вас на ношах одразу помітять!

— Знову використаємо ящик. Покладіть мене всередину і здайте в багаж. Лікар зробить укол, і я спатиму до самого Києва, наче немовля.

— Ні, вам необхідний догляд! — підхопився Піддубний.

— Мені необхідно доїхати живим.

— Велетень не прийде на станцію!

— Велетень ні, а хтось із людей фон Шпіла — цілком можливо. Якщо помітить мене, сповістить велетня, а той нападе на потяг.

— Іван Карпович правий, — сказав Бар-Кончалаба. — Треба поберегтися.

— Я поїду з тобою, — сказала Альчеста. — Мені теж зробите укол. Спатимемо разом.

Я не міг відмовитися від такого товариства.

— Будіть вашого древонасадця, нехай зіб’є дебелий ящик.

Невдовзі у дворі застукали молотки й зачиргикали пили. До мене прийшов професор.

— Іване Карповичу, я хочу поговорити з вами.

— Про що?

— Ви ж не будете писати про барона і його велетня?

— Ні, я напишу. Просто поки що не буду друкувати. Якщо ж фон Шпіл спробує вдарити, то отримає скандал, який його знищить. А чому ви питаєте?

— Я хотів узяти велетня для своєї енциклопедії малоросійських чудовиськ. За царя мені заборонили її друкувати, навіть посадили в тюрму, бо вважали, що я зводжу наклеп на наше православне Отєчєство, де не могло бути чудовиськ. Але вони є. І велетень міг би бути справжньою окрасою книжки. Ви не проти, якщо я напишу про нього?

— Пишіть, але без згадок про мене чи Альчесту.

— Домовилися! — Професор помітно зрадів.

Наступним прийшов Піддубний.

— Іване Карповичу, у вас у Києві буде багато вільного часу, — почав здалека лікар.

— Не знаю, можливо. А що таке?

— А якщо я вам надішлю свої детективні історії, ви їх подивитеся, хоч одним оком?

— Та ока в мене два, це рука одна поки що діє. А для чого надсилати? Давайте їх зараз.

— Та я ще не написав, — зніяковів Піддубний. — Я збирався тільки. От напишу і надішлю. Подивитеся?

— Залюбки.

Невдовзі мене винесли у двір, поклали у великий ящик на пару перин. Поруч лягла Альчеста, кришку забили, нам зробили укол і повезли на станцію. Прокинулися, коли були біля Києва Піддубний розповів, що на станції бачив кількох підозрілих людей, мабуть, шпигунів барона, але вони не звернули уваги на ящик, повантажений у багажний вагон. У Києві Піддубний відвіз ящик до готелю неподалік Михайлівського собору. Там я уклався в постіль і наказав викликати журналістів. Їх набігло кілька десятків. Я розповів, що був важко поранений під час розслідування чергової справи, прибув до Києва для лікування й написання чергової книжки, у якій розповім про нові пригоди. Запитань було багато, але я сказав, що почуваюся не дуже добре, і пообіцяв зібрати пресу за кілька тижнів, коли трохи наберуся сил Журналістів вивели, а до мене прийшов відомий київський хірург, якого порадив лікар Піддубний. Хірург призначив операцію, і мене відвезли до лікарні. Там розрізали руку і збирали кістки, пошкоджені кулею. Наступні дві доби я пам’ятав погано. Мила Альчеста була поруч, і це дуже мене надихало. Коли я отямився остаточно, Альчеста сказала, що всі ці дні домагався зустрічі один чоловік.

— Сказав, що звати його Василь Петрович Самсонов, і що він наглядав за відбудовою вашого хутора.

— О, Альчесто, пропусти! — попросив я.

Дуже радий був бачити Василя Петровича, а той схвилювався через мою блідість.

— Та нічого, рум’янцю я наберу, ви краще скажіть, як там справи на хуторі.

Василь Петрович доповів, що хутір відбудований і готовий приймати пожильців.

— Я й садок підрізав і угноїв, бо заріс. І квітів насадив. Буде там, наче в раю.

— Але чогось ви не дуже веселий, — помітив я.

— Та щось відбувається дивне останніми днями.

— Що саме?

— Наче земля трясеться. Аби я випивав, то й не здивувався б. А то ж тільки чай п’ю, а земля ходором ходить. І собаки, я двох завів для охорони, такі голосисті, а як земля затрясеться, одразу замовкають, тільки дзявулять потроху. А мені страшно робиться, хоч на стіну лізь. Що це воно?

— Та що, шукають мене, — кивнув я. — Не бійтеся. По мою душу приходили, але я поки що на хуторі не з’являтимуся.

— А можна й мені при вас? Бо страшно там. Уже не по мені таке терпіти.

— Та залишайтеся, чого ж. Номер великий, і вам місце буде.

Так Василь Петрович зробився при мені охоронцем. Як хтось приходив, він зустрічав, потім мені доповідав. Але я всіх відсилав, бо сил не мав. Одного дня почув крики в коридорі.

— Ні, він мене прийме! Він знайде час! Іван Карпович не має права знущатися над бідною дівчиною! — волав невідомий голос. У номер зазирнув трохи спантеличений Василь Петрович. Чомусь перелякано подивився на Альчесту, що сиділа біля мене.

— Що там, Васю? — спитала вона.

— Та там до Івана Карповича адвокат якийсь. Каже, що від дружини вашої. — Василь Петрович знизав плечима, мовляв, за що купив, за те і продаю. Альчеста здивовано усміхнулася.

— Дружини?

— Що за маячня? Це провокатор якийсь. Жени геть, — наказав я. Василь Петрович вийшов, але гість не вгамувався, почав кричати, грозити судами й поліцією. Спробував увірватися в номер, але Василь Петрович наставив револьвер і примусив зупинитися. Зайшов до мене.

— Каже що він представляє інтереси Агнешки Лопуховської, яка від вас завагітніла, — пояснив Василь Петрович так обережно, наче по мінному полю ходив.

— А, цей шахрай, — кивнув я.— За хвилину впусти. Тільки обшукай спочатку, щоб без зброї був.— Що за Агнешка? Що значить завагітніла? — спитала Альчеста.

— Зараз усе почуєш, — запевнив я. — Подай мені, будь ласка, теку з медичними документами. Альчеста подала.

Зайшов високий та худий, наче жердина, чоловік у чорному костюмі. Мав трохи коняче обличчя і обурений погляд. Дивився на мене з погордою.

— Іван Карпович? — спитав гість.

— Так.

— Мене звати Мартін Скудер, я — адвокат пані Агнешки Лопуховської, — промовив він урочисто. Потім грізно подивився на Альчесту. — Хто ця жінка, і що вона тут робить?

Альчеста взялася за люгер.

— Пане адвокате, ваше запитання досить нахабне. Якщо ви хочете продовжувати так само, розмови не вийде, — попередив я.

— Не погрожуйте мені! — гримнув він.

— А доведеться. Я збираюся позиватися на вас до суду.

— Що? — Він був украй здивований, не очікував такого розвитку подій.

— За наклеп, брехню та шахрайство. Ви намагалися заволодіти коштами, що належали мені.

— Що за маячня! Замість вибачатися і запропонувати компенсацію страждань моєї клієнтки, ви...

— Я не дозволю ганебному шахраю підвищувати на мене голос.

— Іване Карповичу, я...

— Ви брешете. Від першого слова до останнього. Думаю, це ви навчили бідну дівчинку маячні, яку вона розповідала в газетах. Про наш роман і про палке кохання в кургані.

— Ви звинувачуєте це невинне дитя у брехні! — Адвокат схопився за серце, наче був украй ображений.

— Я звинувачую вас у тому, що ви примусили бідну дівчину брехати.

— Вона вагітна! Вагітна від вас! — закричав адвокат.

— Ось довідка, видана світилом російської медицини професором Пилипом Пилиповичем Преображенським, який мене лікував. — Я помахав папірцем із печаткою, списаним незрозумілим лікарським почерком. — Про те, що через травму, отриману під час розслідування одної зі справ, я втратив можливість коли-небудь стати батьком. Довідка видана ще навесні 1916 року.

— Але відтоді ви могли вилікуватися! — сказав адвокат уже не так рішуче.

— Так, міг. Кілька тижнів тому я знову звернувся до пана Преображенського, який підтвердив безпліддя і запевнив, що медицина зараз нічим не може мені допомогти.

— Але... але Агнешка вагітна! Є висновок лікарів! Вона вагітна, від вас вагітна! Бо вона закохана у вас! Ви задурили їй голову, ви звабили її, позбавили цноти, а потім покинули, наче якусь гулящу дівку! Я шукав вас, я мушу забезпечити захист інтересів своєї клієнтки та її майбутньої дитини!

— Може, у вас є якісь пропозиції? — спитав я. Адвокат здивовано подивився на мене.

— Пропозиції?

— Ну так, що б ви хотіли отримати для своєї клієнтки.

— Ми б хотіли отримати щомісячний пансіон розміром дві тисячі рублів, а також чверть ваших літературних гонорарів. А ще...

— Щоб я не забув, викладіть усе письмово. Можете просто зараз. Альчесто, будь ласка, дайте пану перо та чорнила. І аркуш.

Адвокат підозріло подивився на мене.

— А для чого письмово? — спитав він.

— Ну, мені ж треба з чимось іти в поліцію. Справа про шахрайство. Ви ж знайомі з карним уложенням, скільки років дають за шахрайство?

— Ви про що? До мене звернулася пані Агнешка, яка розповіла...

— Пані Агнешці лише п’ятнадцять, навряд чи вона вигадала б усю цю історію. Хтось уклав її їй у вуха! Гадаю, слідство розбереться, хто саме керував цим шахрайством.

— Іване Карповичу...

— Треба бути дуже, дуже, дурною людиною, щоб спробувати обдурити найкращого сищика імперії. Чи ви думали, що я вже мертвий? Ну, тоді так, мертвого обдурити значно легше. Але я виявився живим. Та вас жадібність штовхнула на продовження афери. На що ви розраховували?

— Я... я не розумію, про що ви говорите! У вас немає жодних доказів!

— Як немає? А ваші виступи в газетах? А ваша поїздка до моєї доньки і спроба захопити мої гроші на рахунках у банках? Доказів більш ніж достатньо. І вам доведеться перекваліфікуватися з адвоката в каторжанина. Мої співчуття. Зараз я викликаю поліцію.

Гість перелякано дивився на мене, блимав очима. Потім повалився на коліна.

— Ні! Ні! Не треба поліції! Будь ласка! Не треба! — просив він. Альчеста ошелешено дивилася на нього.

— Поліції не буде, якщо ти будеш щирим, — пообіцяв я. — Це ти зробив дівчині дитину?

— Я? Ні! Я не знаю...

— Василю Петровичу, викликайте!

— Ні! Ні! Не треба! Я не хочу на каторгу!

— То розповідай! Ти?

— Так, так, я! Вона була така нещасна! В неї загинув брат, а ви зникли. Вона кохала вас, Іване Карповичу, дуже кохала! Повірте! А ви втекли, про вас деякий час нічого не було відомо, Агнешка ледь руки на себе не наклала. Я пожалів її, ну і так вийшло... Я не хотів, не збирався, але ж тіло, природа, єство. Вона така молода і ніжна! Що я міг зробити? Що?

Адвокат гірко заплакав.

— Вона була незайманою?

— Так, — кивнув він. — Будь ласка, не треба поліції! Не треба! В мене слабке здоров’я, я не витримаю каторги!

— Пиши мені пояснювальну записку зі всіма подробицями.

— Записку?

— Так. Хочеш писати тут чи в поліції?

— Не треба поліції!

— Тоді пиши.

Він сів і написав, поставив підпис і дату.

— Будь ласка, змилуйтеся наді мною.

— Можу запропонувати тобі на вибір: шлюб чи суд. Що обираєш?

— Шлюб? — Адвокат здивовано подивився на мене.

— Так. Ти одружуєшся з пані Агнешкою, а я забуваю про твої витівки. Не вимагаю від тебе відповіді просто зараз. Даю два тижні. Якщо за цей час ви не одружитеся, я звернуся до поліції. А тепер підводься, вийди з номера і добре подумай. Ну!

Адвокат вийшов, Альчеста у захваті закрутила головою.

— Як ти його!

— З шахраями я вмію працювати.

— А що, твоя травма справді невиліковна? — Альчеста кивнула на папірець із печаткою, який я тримав у руці.

— Це рецепт, який виписав мій хірург.

— Рецепт? Ти ж казав, що це довідка?

— Ну а чому я не можу обдурити шахрая?

— То ти міг бути батьком тієї дитини?

— Ні, бо для цього потрібно було ще дещо. А цього між нами не було.

— Ну, добре, бо я вже злякалася.

— Чого?

— Ну, можливо, я думала завести з тобою кількох дитинчат. Чи ти проти?

— Альчесто, ти це серйозно?

— Тихо, тихо, не хвилюйся.

— Іване Карповичу, там до вас якась дама. — Це забіг розгублений Василь Петрович. — Каже, що у дуже важливій справі.

— Не буду вам заважати. — Альчеста відійшла і сховалася за ширмою біля вікна.

— Що за дама?

— Сказала, що дуже важлива справа, червінець мені тицьнула.

— Ну, запроси, — розгублено сказав я, бо жодних дам не чекав.

У номер зайшла дама років тридцяти, висока, з гарним обличчям і високою зачіскою.

— Іване Карповичу! — сказала вона з тремтінням у голосі і кинулася до мене. — Як я рада, що ви живі! Господи, ми за вас так хвилювалися!

Вона почала мене цілувати, а я ледь вирвав губи.

— Хто ви така?

— Я — дружина статського радника Колунова, — сказала дама. Подивилася на мене звабливо, прикусила нижню губку, підморгнула, але цими маневрами більше налякала, ніж звабила.

— Що вам потрібно?

— Іване Карповичу — ви справжній герой! — Вона дивилася мені в очі з небувалим захватом, наче це не я лежав, а цар цілий. Та тут я несподівано відчув, що рука гості полізла під ковдру.

— Ви що робите?

— Іване Карповичу, ми захоплено читали всі ваші оповідки, а зараз розуміємо, що попереду у вас великий шлях державного діяча.

— Що ви робите? — обурився я. — Та припиніть!

— О, Іване Карповичу! Як у справжнього лідера нації у вас такий потужний внутрішній стрижень! — жінка й не думала зупинятися.

— Не треба! — Я намагався відсунути її одною рукою, але дама була сильніша, відкинула ковдру і схилилася до моїх кальсонів.

— Васю! — закричав я.

— Чого ви, Іване Карповичу? Чого ви? Я просто прийшла засвідчити нашу повагу! — злякалася гостя. — І щоб ви знали, що статський радник Колунов і вся його родина готові на все заради світлого майбутнього нашої рідної Малоросії! Ну, не бійтеся, Іване Карповичу! Зараз у вас немає часу відволікатися на забаганки тіла, я допоможу вам, я знаюся на цьому, повірте, ви як у раю побуваєте! — Вона говорила це, гіпнотизувала поглядом, облизувала губи й продовжувала рухи рукою.

— Ні, припиніть! — Я схопив її за руку, вона взяла другою, продовжила.

— Хіба вам не подобається? Ну чого ви, чого? Я зроблю вам добре, дозволю, щоб ви могли зосередитися на державних справах, я готова допомогти вам, бо ви — наш кумир! — Вона знову нахилилася до мене, а я ж уявив, що Альчеста може спостерігати це неподобство у щілинку ширми.

— Ні, Васю! — заверещав я, як різаний, бо зрозумів, що або зараз припиню це, або вже не зможу зупинитися.

— Іване Карповичу, не треба кричати? — здивувалася гостя, коли забіг Самсонов.

— Мені погано, візит закінчено, більше нікого не приймаю! — забелькотав я, а в самого аж у голові стукало. Василь Петрович повів даму до дверей.

— Іване Карповичу, я залишу свій телефон. Коли одужаєте, буду рада вас бачити! І пам’ятайте про статського радника Колунова, коли будете призначати уряд!

Жінку вивели, я дивився у стелю і важко дихав, геть розгублений. Що це було? З-за ширми вийшла Альчеста.

— Я не розумію... — почав виправдовуватися.

— Ваню, а чого ти зупинився? Дама так хотіла допомогти!

— Я її не знаю!

— А вона тебе не тільки знає, але й, судячи з усього, дуже поважає. Слухай, мені розповіли, що ти досить популярна особа в Росії, найкращий сищик імперії і все таке, але я, чесно кажучи, навіть не думала, що твоя популярність має таку силу.

— Альчесто, я... — Я був розгублений, я не знав, як до цього всього ставитися.

— Іване Карповичу, фабрикант Малєвський до вас. — Зайшов Василь Петрович.

— Не знаю такого.

— Каже, що в дуже важливій справі. Сто рублів пропонує, щоб я зустріч влаштував.

— Двісті вимагай. Як піде, так і бог з ним, а як заплатить, то прийму.

Упевнений був, що не заплатить, бо за що платити? Я ж не туз якийсь, не замовленнями казенними відаю. Так ось зайшов пузатенький чоловік, подивився на мене з такою радістю, наче на одному моєму вигляді гроші заробляв.

— Іване Карповичу! Я фабрикант Малєвський! Як я радий вас бачити! Дуже радий, що повернулися до Києва! — Він швидко підійшов, нахилився, розцілував і залишив на грудях тлустий конверт, який, мабуть, випав із кишені фрака.

— Ось, ваше... — почав було я.

— Ні-ні, то ваше. А згадайте про Малєвського, коли будете уряд призначати! Я й по промисловості можу, і по транспорту, широкого профілю фахівець, а ще ваш багаторічний читач та шанувальник українських звичаїв! — Фабрикант несподівано витягнувся, подивився кудись у стелю і заспівав «Ой на горі та женці жнуть». Досить непогано співав, потім розстебнув сюртук і показав, що під ним вишиванка. Я аж розгубився, бо ж серйозні люди, фабриканти та чиновники, вишиванок не носили. — У мене і вдома всі українською балакають. Навіть дружина — хоч із Ревеля, а привчив, бо ми ж, українці, мусимо рідну мову шанувати! Так же, Іване Карповичу? Так! А коли уряд будете призначати, про Малєвського і не забудьте! Готовий служити рідній неньці! Може, ще чогось бажаєте? Вина, закуски, дівчата? У мене в Києві все є!

— Ні, нічого не бажаю, рани болять! — замахав я рукою. І боліло, і голова ледь не репалася від того, що не міг я второпати, що тут відбувалося. Малєвський пішов, а я дивився на конверт. Вийняв купюри. Сотенні.

— Слухайте, та вас так люблять, як в Італії не люблять Папу Римського! — здивувалася Альчеста, яка чомусь перейшла на «ви».

— Це ж фальшиві, намальовані? — Я подав їм купюри Малєвського, хоч відповідь знав.

— Та ні, справжні. Десять тисяч! Слухайте, а добре бути найкращим сищиком імперії! — Альчеста захоплено дивилася на мене.

— Землевласник Топоров до вас проситься. — Зазирнув Самсонов.

— Та скільки ж їх там буде! — обурився я.

— Та їх там цілий коридор! Черга людей на сто!

— Як?

— А ось так! І всі готові по двісті рублів платити.

— Та чи подуріли?

— То пропускати? — спитав Самсонов.

— Пропускай, — сказала Альчеста, хоча я хотів відмовитися.

Забіг якийсь чоловік років сорока.

— Іване Карповичу, я подільський землевласник Топоров. Дуже щасливий від нашого знайомства! Випадково був у Києві, почув про ваше повернення до міста на Дніпрі! Дуже щасливий! Іване Карповичу, я до вас у справі! Треба полячка одного притиснути. У нього три тисячі десятин землі! Два цукрозаводи, млини, бійня, ставки з рибою! Все під себе підгріб, а сам же католицька морда, яка нас, православних, не любить! У відпустку ніколи до Києва не їздив, а тільки до Варшави! І наших мужиків ображає! Треба б його шугнути! Щоб все віддав і котився до своєї Варшави! Я вже й загін зібрав, треба тільки, щоб поліція не заважала. Прикриєте? А я вам половину одразу відпишу! Половину! Досить уже полячкам у інших краях керувати, досить!

— Я подумаю, — ошелешено пообіцяв я. Топоров тицьнув мені п’ять сотень і сказав, що готовий будь-якої миті діяти, чекає лише на мій наказ.

І пішло-поїхало. Чоловіки грошима засипали, хтось просив про посаду, хтось про допомогу в суді чи перед банком, хтось про казенні замовлення, за землю. Жінки, якщо молодші, норовили віддатися, а старіші плакали гірко, просили за своїх чоловіків, щоб призначив я їх на посади. Від усього цього в мене голова розболілася, і я наказав прийом припинити. Лежав і витріщався у стелю.

— Іване Карповичу, ви прийняли вісімнадцять людей, зібрали сорок шість тисяч рублів, як не рахувати золота й коштовного каміння, а також соболиної шуби й браунінга із золотою рукояттю, — доповіла Альчеста, яка взялася вести бухгалтерію.

— Чи подуріли люди? — сказав я.

— Якщо й подуріли, то вам на користь, Іване Карповичу, — заспокоїла Альчеста.

— А чого це на «ви» мене називаєш?

— А як же мені вам тикати, коли ви така поважна людина?

— Припини, будь ласка, — попросив я і скривився.

— Ну чого ви кислий такий? Стільки ж грошенят зібрали! Радіти треба!

— Але чому вони мені гроші несуть? Чому? Хто я такий? Ніколи раніше цього не було, а тут наче золотий дощ! Як таке може бути?

Зайшов Самсонов.

— До вас професор Бар-Кончалаба.

— Пропустіть.

Професор зайшов і зареготав.

— Ну, Іване Карповичу, навели ви шереху в Києві! Все місто на вухах стоїть, тільки про вас і балакають!

— Професоре, я не розумію, що коїться! Несуть мені гроші, просять про щось, наче я цар чи голова уряду! Що за маячня?

— Кажуть, Іване Карповичу, що як тільки ви одужаєте, проголосите себе Великим князем Київським і візьмете владу в південно-західних губерніях до своїх рук. Мовляв, вас і союзники підтримують, недарма ж ви їздили до Європи, де отримали інструкції та підтримку від англійців і французів. Ті начебто переконали Тимчасовий уряд поступитися владою в частині губерній. Кажуть, ідеться про Волинську, Подільську, Київську, Чернігівську та Полтавську губернії, можливо, про кілька повітів Харківської.

— Що це за маячня?

— У Києві впевнені, що не маячня. Вірять, що ви справді станете Великим князем Київським.

— Для чого Тимчасовому уряду віддавати комусь владу?

— Бо ви будете підтримувати уряд. А не віддаси владу вам, її візьмуть ті горлопани з Центральної Ради, за якою, кажуть, помітно роги кайзера та цісаря. Ви ж будете підтримувати єдину і неподільну Росію, війну до переможного кінця, домагаючись лише обмеженої культурної та економічної автономії.

— Це тільки у хворій голові могло таке народитися! — крикнув я.

— Ну, тоді в Києві багато хворих! — усміхнувся Бар-Кончалаба. — І ви не хвилюйтеся так, не треба.

— Та як же не хвилюватися! Я не хочу в політику лізти! У мене донька, у мене кохана жінка, у мене хутір, у мене книжки! Не треба мені вашої політики!

— Іване Карповичу, так у тому біда, що зараз часи неспокійні. Не питає політика, чи хочеш, чи не хочеш, а бере і тягне. Я знаю, що ви ні про який княжий трон не думали, але люди надумали за вас! Уже бігають і хваляться, хто в якому місті чи повіті намісником буде. Он у коридорі чекає делегація панотців, які хочуть поставити питання про відновлення київської митрополії та відокремлення від руської церкви. Кажуть, що коли Київ уже столицею був, про Москву ще ніхто й не чув. Мене знайомі питали про посади в посольствах. Бо як буде Київська Русь, знадобляться ж їй дипломати. Особливо цікавлять європейські країни з добрим кліматом.

Я зареготав. Це ж смішно все було! Одразу скривився, бо реготати мені було поки не можна. Великий князь Київський!

— А це у мене корона буде, чи як?

— Корона, трон, усе як треба.

— Альчесто, хочеш стати князівною? — спитав я.

— Я католичка, ваша величносте.

— Ну, це просто вирішити. Наверну все князівство під Папу Римського.

— Ага, викликайте ксьондза, муллу й рабина, і нехай вас переконують. Як робив Володимир Великий, хреститель Русі, — запропонував Бар-Кончалаба.

— А чи зможемо ми приєднати до Київського князівства й Сардинію? — поцікавилася Альчеста.

— Ну, для цього треба буде підкорити половину Європи, але чому б і ні!

Ми жартували й усміхалися, коли зазирнув Самсонов.

— До вас іще один відвідувач. — сказав він. Чомусь аж побілів.

— Усе, нікого більше не приймаю, — сказав я. — Государю треба відпочити.

— Той чоловік сказав, що ви його приймете, — тихо промовив Самсонов, а професор і Альчеста реготали. — Його звати барон фон Шпіл.

Регіт урвався, і я більше не усміхався. Узяв з-під подушки браунінг.

— Я б не хотів світитися перед ним, — сказав Бар-Кончалаба.

— І не треба. Будьте в сусідній кімнаті. Ти, Альчесто, теж.

— Я не хочу залишати тебе.

— Усе буде добре. Йди.

Вони вийшли. Я кивнув Самсонову, і той запустив барона. Він зайшов, озирнувся. Обличчя було прикрите маскою. Я вказав на стілець, що стояв на віддалі від мого ліжка. Фон Шпіл уважно спостерігав.

— А вам знову пощастило, Іване Карповичу. — Він недобре засміявся.

— Ви прийшли поговорити про моє щастя?

— Саме так. Бо коли людина мусить загинути, а залишається жива, хіба це не щастя? — Барон дивився мені у вічі. Він був спокійний, уже перегорів. — Я отримав вашого листа, Іване Карповичу.

— Цікава історія? Я начебто нічого не пропустив?

В історії виклав усі пригоди у фон Шпіла з велетнем.

— Лайно, а не історія.

— Дуже прикро, що вам не сподобалося.

— Іване Карповичу, ви граєтеся з вогнем.

— Радше вогонь грається зі мною, а я просто намагаюся не обпектися.

Барон невідривно дивився на мене.

— Мені потрібна та дівчина.

— Про це не може бути й мови.

— Ви не хочете миру?

— Хочу. Але за неї буду воювати.

— Ви можете загинути удвох, — попередив барон.

— Можемо. Але вас знищать у будь-якому випадку. Чи я вас пристрелю, чи ваші вороги розірвуть ваше багатство.

— Я перший знайшов її!

— Я знайшов, а ви викрали.

— І ви будете ризикувати життям заради баби?

— Я робив це і зроблю ще, якщо буде потреба. Доля Альчести не є предметом нашого обговорення.

Барон подивився на мене.

— Сто тисяч. Я дам вам сто тисяч. Хочете асигнаціями, хочете акціями чи облігаціями, або навпіл. Сто тисяч рублів. А ви віддасте її.

— Бароне, Альчеста — моя майбутня дружина. Я не торгую нареченими.

— Що? Дружина? — Фон Шпіл скривився. — Дружина?

— Так, як тільки я одужаю, буде весілля.

— Ви збожеволіли?

— Ні.

— Я... Я... — Фон Шпіл так і не сказав, що він. Ми сиділи мовчки. Барон напружено про щось думав. Потім підвівся. — Добре, мир то мир. Нехай буде на ваших умовах. Але якщо вся ця історія чи її частина вийде на яв, я знищу вас!

— Якщо я почую тремтіння землі біля мого хутора, я вас теж знищу! Тримайте свого велетня подалі.

Барон завмер, подивився на мене й пішов геть. Зайшли Альчеста й Бар-Кончалаба, які чули розмову через причинені двері.

— Я ледь не застрелила того покидька, — сказала Альчеста.

— Ви це серйозно — про весілля? — спитав професор.

— Так, якщо Альчеста погодиться. — Я дивився на неї. Вона замислилася.

— Альчесто, звісно, це не моя справа — вам указувати. Але ваше вагання дивує мене. Ви бачили Івана Карповича на ділі, він не тільки врятував вас, чули, що ви дорожчі йому за сто тисяч! Що ще? — спитав Бар-Кончалаба.

— Іване Карповичу, розумієте... — почала вона.

— Ваню, просто Ваню! — нагадав я.

— Добре, Ваню. Я ж думала, що ти простий хлопець. Ну, трохи побитий життям, але веселий. А тут на тебе падають штабелями жінки, тебе обсипають грошима, тобі пропонують трон. Слухай, а я ж проста дівчина з Сардинії і...

— А я простий хлопець із Посулля. Завтра поїдемо на мій хутір. Подивишся, що і як, там і вирішиш.

— Мені здається, потрібне шампанське. Я зараз. — Професор підбіг до телефону й замовив у портьє дві пляшки і келихи.

— Може, заспіваєш щось? — попросив я. — Ти ж співачка.

— Ні, Ваню, голос у мене посередній. На мене дивитися ходили, а не слухати.

— Дивитися є на що, — зітхнув я.

За тиждень ми вже були на хуторі. Будинок і садок їй сподобалися, тим паче навколо було зелено, починалося щедре місцеве літо. Я сказав Самсонову, який залишився при нас, випроваджувати всіх відвідувачів, щоб ніхто не заважав нашому щастю.

Якось, коли ми сиділи серед квіткових клумб, посаджених Самсоновим, і пили чай, я спитав про весілля.

— Куди поспішати, Ваню? Нам добре — і добре. Встигнемо. Тобі вже відповіли з Англії?

— Так, сказали, що Моніку відправлять за місяць на пароплаві під норвезьким прапором, на такі німці наче не нападають, — відказав я і пригорнув Альчесту. — Сподіваюся, ви знайдете спільну мову.

— Слухай, у мене було чотири молодші сестри, за це не хвилюйся.

Я поцілував її у волосся.

— Я жити хочу, я люблю! — Від надміру почуттів заспівав народну пісню.

— Ванюшо, сонечко, не співай. Аби твої читачі чули, як ти співаєш, жодної б книжки ти не продав.

— Так а що робити, коли душа співає!

— А ти подумки, подумки співай!

Я обняв Альчесту і співав подумки. Дивився на блакитне небо і розумів, що починається найкраща частина мого життя. Багато ти бігав, Іване Карповичу, і літав, і плавав, і в землі плазував, чого тільки не робив, аж ось нарешті досяг свого щастя. Кохана жінка була поруч, а ще донька приїде донька — і заживемо! Я пустив сльозу і міцніше притиснув Альчесту правою рукою. Ліва ще працювала не дуже, але потроху відновлювалася. Альчеста її розминала по кілька разів на день, учила працювати пальці. Потім узяла й поцілувала. А в мене аж серце тьохнуло. І знову заспівала душа. Звісно, подумки, тихенько. Одіссей дістався рідного острова і міг розслабитися.

(1. 09 — 21. 12. 2015, Суми)