Одіссея найкращого сищика республіки

Каталонські сюрпризи

сидів у барселонському будинку, де жили Моніка та Єлизавета Павлівна, але обличчя моє мало такий вираз, наче я досі залишився в тюрмі на Сардинії або навіть у холодному морі біля румунських берегів. Я так мріяв тут опинитися, я жив цим останні місяці, я думав, що коли це трапиться, я стану найщасливішою людиною на світі! А тепер сидів і розгублено кліпав очима, як дурень.

— Іване Карповичу, ну що це ви як із хреста знятий? Ну чого ви? — спитала Єлизавета Павлівна, потім підвелася, підійшла до невеличкого секретера, взяла там пляшку і налила у два келихи. — Ось, скуштуйте, це пачаран — смачний лікер, який я тут розкуштувала.

Я взяв келих, вихилив його за два ковтки.

— Іване Карповичу, та що це ви наче смердючу казьонку в шинку! Розсмакувати ж треба, потроху ковтати! Ну ви що! Давайте за правилами. — Єлизавета Павлівна знову налила, присіла переді мною, щоб дивитися в очі, бо я втупився у підлогу. — Іване Карповичу, та чого ви?

Єлизавета Павлівна виглядала дуже добре. Трохи схудла, засмагла, була в гарній сукні, й вираз її обличчя був протилежний моєму. Єлизавета Павлівна була щаслива.

— Іване Карповичу, не мовчіть. Ви мене лякаєте.

— Вона на мене як на чужого дивилася! — хрипко сказав я. Моя Моніка, улюблена донька, світло очей моїх, квітка моїх думок, коли я зайшов хати, не побігла з криком «Тато! Тато!», а злякалася і втекла у свою кімнату, звідки відмовилася виходити! Потім пішла погуляти з Кейт, подругою Єлизавети Павлівни, а на мене й не глянула!

— Іване Карповичу, а що тут дивного? Коли ви пішли з дому, їй було три роки. Зараз їй шість. Вона три роки не бачила вас. Я розповідала, що в неї є батько. Ми часто розмовляли про вас. Моніка любила слухати про ваші пригоди і дуже вами пишалася. Але, розумієте, вона уявляла вас по-своєму. Вона ж дивилася на портрети з журналів, де вас малювали молодим красенем, а тут приходить досить побитий життям бородатий чоловік. Немитий, виснажений, у м’ятому одязі з плямами крові. Я дивуюся, як вас поліція не арештувала!

— У мене був важкий шлях сюди. Дуже важкий.

— Та я розумію, що ви не через нехлюйство так виглядаєте. По вас видно, що шлях був важкий. До речі, може, вам до лікаря треба?

— Та ні, відпочину трохи, і все буде добре.

— Правду кажете, що все буде добре. А поки не переймайтеся. Звісно, дівчинка злякалася. І не треба дивуватися! Ви пропустили дуже важливий період у дитини, і вона вас забула.

— Я пропустив, бо мене забрали на війну!

— Іване Карповичу, я це прекрасно знаю і зовсім не докоряю вам. Так само я знаю, що ви чудовий батько, ви любите Моніку. Кінець кінцем, ви ж змогли вивести нас з-під удару, забезпечили не тільки втечу з Росії, але й досить безбідне існування тут, у райській Барселоні. І за це ми вам дуже вдячні.

— Я думав, Моніка пам’ятає мене.

— Вона пам’ятає свого тата Івана Карповича, але їй важко одразу пов’язати його з вами. Розумієте?

Я кивнув, хоча не розумів. Я мріяв, як Моніка буде сидіти в мене на коліні і щось розповідати, а я буду дивитися на неї й захлинатися від щастя. Поки що я мусив захлинатися лікером. Хильнув і смаку не відчув. Згадав Одіссея. Коли додому дістався, там же теж пригоди були. Женихи всілякі дружину оточували. І не впізнавали прибульця так само. То не було мені чому дивуватися? Тільки все одно прикро, аж душу дряпало.

— Ви, Іване Карповичу, не журіться. Мине трохи часу, Моніка звикне до вас, і все буде добре. Вона дуже любить свого тата і дуже за ним сумувала. Я теж дуже рада, бо, чесно кажучи, вже встигла і сльозу пустити. Кілька разів ходили чутки, що вбито вас.

— Та бувало, що вже і сам з життям прощався.

— Щастить вам, Іване Карповичу. Вітаю вас із новою родиною. — Єлизавета Павлівна усміхнулася, я вирячився на неї. Вона виглядала чудово. Але мені було не до милування, бо здивувала вона цими своїми словами.

— Це ви про що?

— Ну як же, про вашу кохану, ту чарівну полячку.

— Полячку?

— Ага, полячку, пані Агнешку.

— Звідки ви про неї знаєте? — ошелешено спитав я.

— Ну як же, всі газети писали про це! — Єлизавета Павлівна з усмішкою дивилася на мене.

— Газети? — скривився я.

— Газети. Така ж історія, роман цілий. Сподіваюся, ви її опишете у всіх подробицях і вичавите з читачів море сліз. Досить вам топтатися у стійлі детективної літератури, треба переходити до мелодрам! Мені здається, їх купують іще краще.

— Зачекайте, про що ви говорите?

— Ну як про що? Про події в Єлисаветграді, про те, як юна ніжна білявка закохалося у досвідченого чоловіка з великим серцем, що спочатку боявся нового кохання, стримувався, зберігав кригу, а потім поринув у пристрасть із притаманним йому запалом.

Я закрутив головою. Вона йшла обертом.

— Єлизавето Павлівно, ви що, знущаєтеся? Спочатку Моніка, тепер ви? Для чого це? — спитав я і побачив її подив.

— Тобто — знущаюся? Та про це всі газети написали! Така історія! Найбільші видавництва влаштували справжні перегони, щоб купити на неї права! Але ви раптом зникли. Наскільки я розумію, видавці вже почали підбирати автора, який зміг би написати цю історію за вас. І знаєте, кого обрали?

— Кого?

— Графа Осику-Маєвського! Він сказав, що був вашим літературним секретарем, тому кращої кандидатури годі знайти. Я так розумію, граф уже почав писати про ваш роман із Агнешкою!

— Він же був на війні, його поранили, пліткують, що не зовсім героїчно, демобілізували, і граф вирішив повернутися до літератури. Думаю, ваше повернення з царства мертвих його трохи засмутить, а от дівчина буде задоволена. Та й дитина вже не сирота.

— Дитина? — У мене в голові аж застукало.

— Так, дитина. Пані Агнешка вагітна. Після тієї історії, коли вас закопали в землю разом зі скарбами і там, прямо на золоті стародавніх скіфів, ваша кохана віддалася вам. Це, я вам скажу, була сцена! Хоч кіно знімай! Про кіно не думали, Іване Карповичу? Що з вами? Іване Карповичу!

— Віддалася?

— Іване Карповичу, ви чуєте погано, що весь час перепитуєте?

— Але... — Я закрутив головою, бо мене наче по ній кийком вдарили. — Як віддалася?

— Ну, вона лежала на купі золота, ви зняли її білу сукню, потім старанно пестили. Тут, Іване Карповичу, я аж трохи заздрити почала, бо зі мною ви таким вигадливим не були. Але потім подумала, що це ж справжнє кохання, ще й на порозі смерті, ще й з незайманою, от ви і розійшлися у язикових вправах на квітці кохання.

— Зачекайте! Що це за маячня? — Я аж підхопився, обличчя палало, наче мене на крадіжці спіймали.

— Іване Карповичу, та яка ж маячня, коли всі газети детально про це писали? Зараз же цензури немає, все цікаве залишилося. Ну, звісно, відверту порнографію газети друкувати не можуть, вдавалися до поезії, але ж дорослі люди зрозуміли і про берло кохання, і про печеру пристрасті, і про шорсткого птаха, і про чуттєвого стража, і про криваву росу цноти. У всіх деталях!

Я аж ногами затупотів, заревів, наче звір поранений, бо все це здавалося якоюсь маячнею, дурним сном, із якого я не міг вирватися.

— Іване Карповичу, та що ж це вас наче на вилах підкидає! Сідайте, прошу! І заспокойтеся, сусіди почують ваше ревіння, ще поліцію викличуть!

Я сів, глибоко подихав. Сказав собі, що поки доплив сюди, пройшов і Крим, і Рим, мушу зібратися і розібратися, що тут діється. Єлизавета Павлівна здивовано за мною спостерігала, вичекала, поки я заспокоюся.

— Як ви? — спитала.

— Більш-менш.

— До речі, адвокат до мене приїздив. Вам із ним теж треба зустрітися.

— Адвокат? Чий адвокат? — Я знову нічого не розумів.

— Пані Агнешки. Усі ж думали, що ви померли, а вона хотіла забезпечити майбутнє вашої дитини, щоб та мала право на частину спадку. У Моніки теж є таке право, адвокат запропонував нам поділити ваші статки навпіл. Я подумала, що це буде справедливо, але попросила почекати хоча б рік. Я все ж таки вірила, Іване Карповичу, що ви так просто не здастеся і дасте себе вбити. Тому і не знепритомніла, коли ви з’явилися на порозі цього дому. Хоча здивувалася. Іване Карповичу, що з вами? Вам погано? Може, таки потрібен лікар? Ваню, Ваню!

Я знову закрутив головою, несподівано підлога стала зникати з-під ніг, я ледь утримався на стільці.

— Господи, ви поранені? Я таки викличу лікаря!

— Не треба. Дайте води, будь ласка. — Отримав склянку води, випив, глибоко подихав. Все було дивно, дуже дивно і зовсім не так, як я собі намріяв.

— Це якась маячня, — нарешті вимовив чи, радше, прохрипів.

— Що саме?

— Ну, оце все.

— Маячня? — здивувалася Єлизавета Павлівна.

— Маячня! Від першого слова до останнього! Я не був закоханий у пані Агнешку!

— А ось тут дозвольте вам не повірити. Я ж бачила її фото в газетах. Справжня красуня. Ніжна, тендітна білявка! Треба не мати серця, щоб не покохати її!

— Та вона ще дитина!

— Їй майже шістнадцять, раніше і в тринадцять одружувалися. Та й, судячи з фотографій, зовсім не дитина, а молода, розвинута жінка.

— Господи, та думками вона ще дитя!

— Думок її не читала, але читала те, що вона розповідала, і не скажу, що дитя. Ось буде у неї дитя — це вже інша справа. Хлопчика бажаєте чи дівчинку, Іване Карповичу? — Я намагався відчути в її голосі насмішку чи злість, але нічого такого і близько не було. Щиро цікавилася. Я знову глибоко дихав, намагався заспокоїтися. Так, здається, опанував себе.

— Єлизавето Павлівно, ось ми з вами дорослі люди?

— Ну, не так щоб дуже, Іване Карповичу. Я вважаю себе досі молодою. — Вона усміхнулася.

— Але ми знаємо, що для того, аби народилася дитина, між чоловіком і жінкою дещо має статися! Так?

— Звісно, що так.

— Але в нас з пані Агнешкою нічого такого не було! Розумієте? Не було! Не було!

— Та ну як же? А в кургані, коли вас зарили і ви думали, що загинете, а вона попросила вас узяти її, розповіла що саме для вас, якого полюбила ще з дитинства, берегла свою цноту! Це ж справжня поезія, чуттєва та пристрасна! Такого б у Росії раніше ніколи не дозволили друкувати, а зараз надрукували! Прямо пісня пісень! Як ви роздягали Агнешку, як перегризали зубами мотузки, що її зв’язували, як...

— Я перегризав? — аж підхопився я. — Це вона перегризала!

— Ніколи не повірю, щоб ви примусили дівчину гризти мотузку, — закрутила головою Єлизавета Павлівна. — Ви перегризали, потім укривали її ніжне тіло поцілунками, від п’ят до тім’ячка, з зупинками у всіх важливих місцях, де давали волю своїм губам пишним і язику сміливому, а вона шепотіла: «Ванюшку! Ванюшку! Ванюшку!» — і щедра наділяла своїм коханням чистим!

Тут я підхопився і вилаявся так, як ніколи в житті не лаявся. Аж Єлизавету Павлівну налякав.

— Господи, Іване Карповичу, я думала, що ви і слів таких не знаєте! Добре, що ніхто вас тут не зрозуміє, а то б уся вулиця збіглася послухати цю поезію в лайках!

— Це все брехня! Брехня! Суцільна брехня!

— Боже мій, Іване Карповичу, та не кричіть ви так, а то, борони боже, ще грець вас ухопить. Сідайте, сідайте, не нервуйтеся так!

— Так як же не нервуватися, коли неправда! Нахабний наклеп!

— То що ж, вас із Агнешкою в курган не закопували?

— Закопували! Але ми там не злягалися! Зовсім!

— А ось тут, Іване Карповичу, знову дозвольте вам не повірити. По-перше, через фотографії пані Агнешки. Та вона ж справжнє янголятко! Білявка, кучерики дрібні, шкіра чиста, кров з молоком, риси обличчя правильні, шийка лебедина, груди високі, постава шляхетна, талія осина, задок — наче бутон квітів райських! Та як на таке можна не спокуситися? Тим паче на порозі смерті! Не вірю! А я ж вас добре знаю, Іване Карповичу. Завжди ви любили у гречку стрибнути, а тут що, анахоретом стали? Вибачте, але не вірю. Не вірю.

— Єлизавето Павлівно, ну не було між нами нічого! Присягаюся!

— Ну чого ви так кричите? Знайшли від чого відмовлятися. Другий би і прибрехав, що було, а ви кажете, що не було.

— Не було! Бо вона ж дитина ще! Навигадувала собі бозна-що, наче я той обранець долі, який зробить її щасливою! А я ж їй у батьки годжуся!

— Ну, Іване Карповичу, кохання на вік не зважає.

— Не зважає, але ж і берега пускатися не можна!

— А чому ні, Іване Карповичу, чому не можна? У тому ж і принада кохання, його правда, що про все забуваєш, палаєш, наче у полум’ї, і нічого не бачиш, окрім об’єкта пристрасті! Який же розпал почуттів, хіба можна з чимось порівняти!

— Я серйозна людина! Доросла!

— Стара в сенсі?

— Ну, вже не молода, — визнав я.

— Іване Карповичу! — Єлизавета Павлівна аж рукою на мене махнула, наче на пропащого. — А я ж на вас сподівалася! А ви...

— А що я? — здивувався.

— Ну, я ж думала, що Ваня закохався! По-справжньому, як колись, у молоді роки! Ну, думаю, молодець! Раділа за вас! Потім побачила фотографії пані Агнешки, ще більше зраділа, бо така ж лялечка, що очей не відірвати. Завагітніла, тепер буде Іван Карпович молодим батьком. Кохання, немовля, наче життя спочатку почалося у Івана Карповича! А ви.... — Вона зітхнула.

— Можна ще лікеру? — попросив я, бо нічого второпати не міг. Думав: тільки б до Барселони доплисти, а там рай! Та де там! Замість раю самі питання.

— Звісно, наливайте, — кивнула Єлизавета Павлівна, і я налив. Зробив ковток.

— Може, ви захворіли?

— На що? — здивувався я.

— Ну, може, по чоловічій частині якісь негаразди?

— Та ні наче, — згадав я вечір у Царицині. — Принаймні кілька тижнів тому ще працювало. А чому ви питаєте?

— Ну просто розуміти не можу, як це у вас із пані Агнешкою нічого не вийшло.

— Та вона ж... — Я зам’явся.

— Що вона?

— Ну, вона... — не знав, як правильно сказати. Потім сказав як думав. — Вона ж трохи тойво!

— Себто?

— Ну вона тебе не чує. Наче розмовляє з тобою, але того, що ти говориш, не чує. Зовсім! Чує тільки те, що сама навигадувала. Вона каже: «У нас кохання!». Я кажу: «Ні!». А вона: «Як добре, що й ти мене так кохаєш!». «Не кохаю!». А вона: «Ванюшку! Любий! Ми будемо разом до смерті!». І ось так весь час. Наче зі мною говорить, а наче мене і немає!

— Так, а що не так? Молода дівчинка, з порядної родини, мріяла багато, навигадувала щось. Вам яка різниця?

— Як це яка? Та я ж дорослий, я ж за неї відповідаю!

— Правильно. Відповідаєте. Ви ж людина відповідальна, не якийсь там хлюст, що голову дівчину закрутить, при надії залишить і втече! Ні, ви ж не такий, ви правильний, ви б із нею одружилися, вона б народила вам купу Івасиків та Іванок. Що тут поганого?

— Та погане те, що вона не відає, що творить! — роздратувався я.

— Зараз не відає, а потім ви потроху все б пояснили. Ви ж умієте. Іване Карповичу, може, дівчина молода і недосвідчена, але насправді знайти їй ліпшу пару буде непросто. Бо ж ви і відповідальний, і ніжним бути вмієте, ніколи на жінку руку не піднімете, ніколи не образите, до того ж на життя заробляєте, і досить відома особа. Ну і взагалі, як чоловік ви симпатичний. Якщо ж вас відмити, відгодувати і дати відіспатися, то цілком Ахіллес, щоправда, у шрамах весь. Я так розумію, що шрамів тільки додалося за подорож?

— Додалося. Але повірте, що нічого в мене з тією дівчинкою не було.

— А вагітність? Невже вона така підступна та хитра, що набрехала про вагітність?

— Тут нічого пояснити не можу, окрім того, що від мене пані Агнешка завагітніти не могла з тієї причини, що нічого між нами такого не сталося, від чого можна завагітніти.

— Ну, в газетах інакше пишуть.

— Ви кому вірите більше — мені чи газетам? — здивувався я.

— Звісно, вам, хоча, чесно кажучи, трохи розчарована. Сподівалася, що закохалися ви у ту ніжну красуню, уявляла, як на весіллі вас вітатиму.

— Ні в кого я не закохувався! Щойно повернуся в Росію, одразу поставлю в цій справі крапку! Треба дізнатися, коли найближчий пароплав, почнемо збирати речі, — сказав я і допив напій. Потім помітив якийсь дивний вираз обличчя Єлизавети Павлівни. Від цього виразу з’явилися в мене погані передчуття, що ще не закінчилися сюрпризи. — Що? Що ще? — спитав я знесилено, бо вже заморився губитися і дивуватися.

— Річ у тому, Іване Карповичу, що я поїхати з вами не зможу, — сказала вона, і знову мене наче по голові вдарили. Та скільки ж можна?

— Як не зможете?

— Річ у тім, Іване Карповичу, що ми ж жили з вами вільно. Я ніколи не вимагала від вас суцільної вірності й зі свого боку її не обіцяла. Так?

— Так, — кивнув я і почав потроху розуміти. — У вас є хтось?

— Є, — кивнула Єлизавета Павлівна.

— І хто він? — спитав я. Подумав, що якийсь місцевий іспанець, як усі південні люди, палкий і чорнявий.

— Вона. — Єлизавета Павлівна усміхнулася, помітивши мою розгубленість. — Іване Карповичу, ну що ви знову вирячилися наче баран на нові ворота?

— Як вона? — спитав я ошелешено.

— Ви про Сапфо чули?

— Про кого?

— Поетеса така, давньогрецька.

— Як Одіссей? — закивав я, хоч зовсім нічого не розумів.

— Ну, не така давня, але десь так. А звідки про Одіссея знаєте? — тут уже і Єлизавета Павлівна здивувалася.

— Та книжку в Одесі купив. Дуже мені сподобалася. Чолов’яга плив, плив, а все ніяк доплисти не міг, усе його доля кидала. Та згодом таки доплив до острова, де його дружина чекала й син. Ота книжка дуже мені допомагала в пригодах. Тільки ж, виявляється, мало доплисти, треба ще, щоб чекав хтось. А мене, виявляється, ніхто і не чекав.

— Ну, Іване Карповичу, ви ще сльозу пустіть. Не драматизуйте там, де не треба. Моніка вас любить і чекає, тільки їй час потрібен, щоб до вас зникнути. Щодо мене, то я зустріла людину, з якою хотіла б жити далі. Ви її бачили. Коли прийшли, вона провела вас, а потім пішла з Монікою гуляти.

— Ота руда?

— Так. Скажіть, гарна?

— Та гарна. Але як оце? Щоб дві жінки? — скривився я.

— Ви про технічні аспекти питаєте, чи про що? — трохи образилася Єлизавета Павлівна.

— Та, ні, не про технічні... Хоча й про технічні цікаво було б послухати. Але то справа така. А всерйоз це у вас?

— Так, Іване Карповичу. Фактично два роки вже разом живемо. Я вам не писала, боялася, що листи мої перлюструють, а коли так, то неодмінно був би розголос, бо ж Росія — країна дика.

— І хто з вас чоловік, а хто жінка?

— У нас такого розподілу немає. Ми обидві жінки. І дуже закохані. Я ж чого і за вас зраділа, Іване Карповичу, бо сама закохана була, знову відчула, як це чудово. Шлюб у мене перший був невдалий. З вами ми жили добре, але якось спокійно. Радше як старі товариші, без особливої пристрасті. Воно-то в шістдесят, може, так і найдобріше жити, але ж мені менше. Хотілося якогось перцю, вогню, шалу. А тут так мене закрутило, як ніколи в житті. У мене деяке почуття провини було, бо ж наче зрадила вас. Коли дізналася про ту полячку, полегшено зітхнула, думала, і я кохання своє знайшла, і Іван Карпович — от як добре. Сподівалася, що як приїдете, звістка про моє кохання вас не примусить сумувати. Та бачу, що засумували-таки. Вибачте.

— Та чого ж тут вибачатися. Кохання ж багато чого виправдовує. Просто розгубився я, Єлизавето Павлівно. Ну, це людині притаманно — як почне вона мріяти, багато чого навигадує, а потім бачить, що все інакше, і страшенно дивується. Я ж думав, що кинеться до мене Моніка, заберу я вас, повернемося на хутір, який уже відремонтувати мусять, і будемо там жити, як раніше. Цими мріями тільки й тримався, про інше подумати не міг. А тут якось усе розсипалося, наче з піску зліплене.

— Та бачу. Але я подумала, що мусить людина за коханням іти. От і пішла.

— Та звісно, — кивнув я. — За коханням іти треба.

— Так, як ви Ізабеллу кохали.

— Кохав, але не пішов за нею, дурень такий.

— І я ж про що. Я ж ваше розчарування власною помилкою пам’ятаю. Вирішила сама вчинити інакше.

— Ну, як кажуть, не сваритися та любитися вам. А я в готель з’їду.

— Та ні, Іване Карповичу, будинок, як бачите, великий. Шість кімнат, і одна вас чекає з самого початку. Живіть тут, тим паче знімаю я будинок на ваші гроші, дивно було б, якби ви до готелю подалися.

— Ну, я кілька днів тоді погостюю, а потім ми з Монікою поїдемо.

— Іване Карповичу, ось тут би я з вами поговорити хотіла.

— Про що? — обережно спитав я, відчуваючи новий сюрприз.

— Правильно мене зрозумійте. Я знаю, як ви любите Моніку, це ваша донька, і вона вас теж любить. Але потрібен час, щоб вона звикла до вас. Якщо ви заберете Моніку за кілька днів, їй буде важко. Недобре. Моніка — дуже світла і хороша дівчинка, не треба піддавати її випробуванням.

— Я не залишу доньку!

— Іване Карповичу, та ну ви що! Звісно, не залишите! Я про це і подумати не могла. Хоча ми з Монікою дуже добре потоваришували. Вона певний час називала мене мамою, але я переконала її так не робити, бо це б було неправильно. Я дуже поріднилася з дівчинкою, вона зі мною і з Кейт, ну, з моєю подругою. Але я знала, що коли настане час, дівчинка поїде до батька. Я не збираюся її залишати. Але я б просила вас, Іване Карповичу, не поспішати, а залишитися хоча б на місяць. Нехай Моніка звикне до вас, налагодите стосунки, а потім уже й поїдете.

— У мене вдома термінові справи, — зітхнув я, згадавши про свою обіцянку знайти Альчесту.

— А що взагалі відбувається в Росії? Бо тут хтось каже, що її чекає велике майбутнє, а хтось — що вона порине в хаос. Як там усе і до чого йде?

— Не знаю, чесно кажучи. Не до того мені було, щоб навколо оглядатися. Спочатку хутір відбудовував, потім справи одна за одною посунули. Не знаю.

— Чи варто Моніку везти туди зараз? Може, треба почекати, поки заспокоїться все? Бо хто ж за нею доглядати буде?

— Як хто? Я! Я буду добрим батьком!

— У цьому жодного сумніву не маю. Але ви ж весь час на хуторі не всидите.

— Всиджу! Та я більше з хутора й носа не покажу!

— Іване Карповичу, та борони Боже вам на хуторі застрягнути. Ви ж увесь світ і самі себе зненавидите. Не та ви людина, щоб весь час на хуторі сидіти.

— Гаразд, я людину найму. У мене вже є помічник, із колишніх поліцейських, Василь Петрович Самсонов, дуже порядна людина.

— Іване Карповичу, Моніці треба забезпечити не тільки нагляд, а й освіту.

— Я найму бонну!

— Гаразд. Вам видніше. Але зараз дуже б просила вас не поспішати. Я розумію, що справи, але, мені здається, ви заслужили на перепочинок. Хоча б кілька тижнів. Відіспіться, від’їжтеся, гулятимете з Монікою, звикатимете одне до одного. Тут, у Барселоні, справжній рай. Ви не помітите, як час пролетить, а потім уже повернетеся до ваших справ. Повірте, я прошу вас не поспішати лише заради Моніки.

Я подумав і кивнув.

— Гаразд. Мабуть, правда ваша.

— Дякую вам, Іване Карповичу. Дуже поважаю вас за вміння дослухатися до аргументів. Іще хотіла попросити вас про дещо. — Єлизавета Павлівна аж наче знітилися трохи. На неї це було не схоже, аж зарум’янилася.

— Про що саме?

— Ну, коли ви з нами залишитеся, чи не могли б ви допомогти нам із Кейт?

— Вам хтось погрожує? — здогадався я.

— Ні, ні, що ви! Тут ми живемо в спокої. Справжній рай!

— То ви про гроші?

— І знову ні! У Кейт є пенсія плюс спадок від батьків, в мене заощадження. Потрібна допомога іншого характеру. Делікатна. — Єлизавета Павлівна ще більше почервоніла.

— Натиснути на когось? — Я все ніяк не міг збагнути, до чого вона веде.

— Та ні, ні! Нам потрібно... — Єлизавета Павлівна наче підбирала слова. — Ну, розумієте, ми з Кейт дуже добре живемо, але річ у тому, що ми хочемо дитину. А без чоловіка це не дуже можливо.

— І що? — отетеріло спитав я.

— Я була б вдячна вам, Іване Карповичу, якби ви допомогли нам із Кейт у цьому особистому питанні.

— Я?

— Ви. А чому ні? Ви ж розповідали, що у вас був випадок, коли до вас зверталися з цього приводу, і досить успішно.

— Це було давно!

— Кілька років тому. Не думаю, що ви втратили чоловічі якості за цей час. Розумієте, ми б могли знайти розв’язання цієї проблеми і тут, у Барселоні. Але ми б хотіли знати не тільки про тілесні, але й про душевні якості батька. А це можливо лише, коли знаєш людину деякий час. Я вас знаю, дуже добре знаю, тому і прошу допомогти.

— Вам?

— Так, нам із Кейт.

— Вам із Кейт? Це що, з обома одразу?

— Та ні, одразу не вийде, бо у нас різні календарі.

— Які ще календарі?

— Річ у тому, Іване Карповичу, що жінка не весь час готова до запліднення, а лише в окремі дні місяця. І в кожної жінки вони свої. У Кейт сприятливі дні почалися сьогодні, у в мене почнуться приблизно за тиждень. Якщо це вас не обтяжить і не буде суперечити вашим моральним настановам, ми б були вам дуже вдячні. І не сприймайте це як образу. Просто ми хочемо дитину. В ідеалі — двох дітей. І ми хочемо для наших дітей доброї крові.

— Я простий мужик.

— Ну, наскільки я розумію, не дуже простий. Ваш батько князь.

— У мене немає батька! Не було і немає! — суворо сказав я.

— Ну, добре, неважливо. Ми ж не від титулу хочемо завагітніти, а від людини. Людина ви гідна. Я багато розповідала про вас Кейт, і вона в захваті від вас. Іване Карповичу, я знаю, що ви не любите, коли вас до чогось примушують. Хочу сказати, що не вимагаю відповіді просто зараз і ствердної відповіді хоч колись. Ми добре знаємо одне одного. І якщо я прошу, ви розумієте, що це для мене важливо. Але якщо ви відмовите, я знатиму, що ви справді не можете, бо це неприпустимо для вас. Зараз же я пропоную сходити в ресторан. Відчуваю потребу хоч трохи вас розвеселити. Ходімо!

— Та я краще полежу, відпочину.

— Іване Карповичу, а ось тут я вашої відмови не прийму. Зараз же йдіть до ванни, вода вже мала підігрітися.

Єлизавета Павлівна підхопила мене під руку. Не тікати ж від неї було. Звісно, хотілося полежати в якомусь темному закутку, обміркувати все, що трапилося, бо від усіх цих новин аж голова репалася. Але Єлизавета Павлівна була налаштована рішуче. Пішов у ванну. Я людина проста, звик митися в баліях або й просто над ночвами, а тут була ціла кімната, викладена кахлем. Посередині стояла велика чавунна ванна Я узяв з плити відро гарячої води, вилив, потім додав холодної.

— Залазьте, полежіть, трохи відмокнете, а потім я помию вам голову, як ви любили. Не проти ж?

— Та я що, а подруга ваша що скаже?

— Що скаже про те, що я вам голову помию? — Єлизавета Павлівна засміялася і пішла. Я заліз у ванну, вода була гаряча, але вирішив потерпіти. Поступово звик, витягнувся, бо ванна була велика. Лежав і царював. Потім прийшла Єлизавета Павлівна. Я сів. — Іване Карповичу, розслабтеся.

Розслабився. Вона полила водою мені на голову, намилила її чимось пахучим, змила. Потім мочалкою потерла спину.

— Господи, Іване Карповичу, синці, шрами, сліди куль, подряпини. На вас живого місця немає.

— Люблять мене пригоди, Єлизавето Павлівно, якось аж занадто люблять. І від цієї любові я нікуди не можу подітися.

Вона поливала мене водою, змила мило, потім подала великий білий рушник. Мені аж ніяково його було брати, панський якийсь. Потім провела до кімнати, відчинила шафу. Там висіло кілька костюмів, із десяток сорочок, стояли черевики.

— Чиє це? — спитав я приголомшений.

— Ваше, Іване Карповичу, ваше.

— Як моє?

— Коли ставало тривожно мені за вас, я до крамниці бігла й купувала там вам одежину чи взуття. Заспокоювала себе тим, що приїде Іван Карпович, обов’язково приїде, буде йому що вдягнути. Як бачите, хвилювалася за вас частенько. А зараз дуже рада, що ви тут і справді щось із цього вдягнете. Дозволите вам порадити?

— Так, звісно. — Я трохи отетерів, бо ж і костюми, і сорочки були дорогі, таких я ніколи собі не купував.

— Беріть білизну, — показала Єлизавета Павлівна. — Ось ця сорочка нам підійде, ця краватка і он той костюм. А черевики візьмемо ці.

Вона швиденько все вибрала, допомогла одягтися, зав’язала краватку.

— Так, ось вам капелюх. А тепер подивіться у дзеркало! Зовсім інша людина. Ще підстрижемо вас, поголимо — і взагалі! Тепер у ресторан. Стійте, не треба! — Єлизавета Павлівна помітила, що я браунінг узяв. — Іване Карповичу, зброя тут не потрібна! Тут тихе спокійне місто.

— Єлизавето Павлівно, мені без зброї — як кульгавому без ціпка. Дуже вже неспокійно. Нехай просто в кишені полежить.

— Ну, як скажете.

Ми вийшли з дворика, Єлизавета Павлівна впевнено кудись повела. Дорогою перемовлялася з якимись людьми.

— Ви й мову вивчили? — здивувався я.

— Вивчила, тільки тут не іспанською балакають.

— А якою?

— У Барселоні говорять каталонською. Каталонська й іспанська — наче українська і російська. Схожі, але різні, — пояснила Єлизавета Павлівна.

— То це я наче в іспанській Україні? — здивувався я.

— Можна й так сказати. До речі, Іване Карповичу, я ж навчила Моніку української. Ну, ви ж удома завжди нею балакали, а не російською, то я і подумала, що дитина мусить говорити, як батьки. Аби знала італійську, навчила б її італійської, але, на жаль, не знаю. А ось українською Моніка балакає добре, так, наче з Полтавської губернії не виїздила.

Мені від цих слів аж приємно стало.

— Дякую, Єлизавето Павлівно. Приємно, що донька моя так само, як і я, балакає.

— А я сама вивчила не тільки каталонську, але й англійську, бо Кейт — англійка.

— Це теж добре. Бо помандрував я без мов, німим, і хай йому грець так мандрувати. Треба мови знати. А ось ваша Кейт — у неї родина є?

— Були батьки, але загинули, коли пливли з Австралії. Пароплав у шторм потрапив і перекинувся. Ще був чоловік, його вбило на війні. Пішов добровольцем, був офіцером і помер від отруєння газами під Іпром. Там були страшні бої. Кейт від тривоги захворіла, лікарі порадили їй змінити клімат, вона приїхала сюди, й на пляжі ми познайомилися. Вони добре потоваришували з Монікою. Якщо ви заморилися, ми можемо взяти візника.

— Ні-ні, я залюбки прогуляюся.

— А отой вибух на Сицилії — ваших рук справа? — несподівано спитала Єлизавета Павлівна.

— Звідки знаєте про вибух?

— У газетах прочитала. Газети радісно схопилися за тему, відмінну від війни. Приїхав якийсь загадковий іноземець, заманив місцевих розбійників на цвинтар і там висадив у повітря. На тому самому місці, де похована жінка, нібито вбита цими ж розбійниками. Кривава помста за красуню! Всі писали, що операція добре спланована і виконана, я одразу подумала про вас, Іване Карповичу. Ваш же почерк.

— Хай би тільки ви й подумали, — скривився я.

— Думаю, що тільки я, бо я була одна з небагатьох, хто знав про Ізабеллу. Ви не любили розповідати про неї, але іноді серед ночі кричали щось про помсту. Я питала вас, а ви мовчали. Ну от, коли почула про вибух на Сицилії, я й подумала, що час помсти настав. Якщо не хочете, можете про це не говорити.

— Настав, — кивнув я.

— То це ви зробили?

— Я.

— І як? Відчуваєте щастя?

— Ні. Я вже давно не відчуваю щастя від помсти. Але була справа, борг, який треба віддати. Я віддав і хочу тепер про це забути.

— Ось це правильно.

Ми йшли вузенькою вулицею, потім вийшли на більшу. Навколо вже буяла весна, дещо і відквітнути встигло.

— Як вам, подобається? — спитала Єлизавета Павлівна.

— Подобається. Чудовий край. І морем пахне.

— Набережна вже неподалік. Там знаю один непоганий ресторанчик. Господар закоханий у Кейт і все чекає, бідолаха, що вона відкриє для нього своє серце.

— А вас тут не арештують за те, що жінка з жінкою?

— Та тут усім до одного місця. Ми ж не афішуємо. Просто дві подруги, в однієї чоловік загинув, в другої десь на війні. А живемо разом, щоб гроші заощаджувати. Ось в Англії — там може бути складніше.

— А ви до Англії збираєтеся?

— Так, десь за місяць. Кейт не дуже добре витримує спеку, а тут буде саме спекотно. Переїдемо до Англії. Що таке, Іване Карповичу? — Єлизавета Павлівна помітила, як я напружився.

— За нами слідкують.

— Та не може такого бути! — вона засміялася. — Іване Карповичу, тут не слідкують, це ж Барселона, рай на землі!

— Ідуть уже кілька хвилин. Може, і від самого будинку, але я помітив пізніше.

— Іване Карповичу, ну не може такого бути! Ну хто б це тут за нами слідкував? І для чого?

— Зараз я в нього і спитаю. — Я збирався заскочити куди-небудь у двір, пропустити хвіст, а потім наздогнати й допитати.

— Іване Карповичу, припиніть, благаю! Я розумію, що шлях сюди був важкий, але тут небезпеки немає. Запевняю вас! Спокійно! Розслабтеся і відпочивайте. Ходімо, ресторан уже недалеко. Прошу вас!

— Ні! Сюди!

Ми забігли в якийсь провулок, сховалися за відчиненими дверима, стали чекати.

— Такий невисокий, чорнявий, у сірому костюмі, — прошепотів я.

— Тут усі невисокі та чорняві.

Почекали з хвилину, нікого не було. Я визирнув. Знову нікого.

— Що за чортівня? — аж здивувався.

— Кажу ж, розслабтеся. Ми тут уже давно живемо, і все тут тихо і спокійно. Нейтральна країна, все добре, не хвилюйтеся, — заспокоїла Єлизавета Павлівна.

Ми ще трохи пройшлися, я все озирався, але більше філера не бачив. От наче ж був! Тоді чого далі не пішов? Зрозумів, що я його помітив?

— Ось ми і прийшли, — сказала Єлизавета Павлівна. Ми зайшли в ресторан, усілися за столик із краєвидом на море, вона зробила замовлення. Нам майже одразу принесли по келиху якогось світлого напою. — Це каба, місцеве шампанське. Ну, за зустріч.

Ми почаркувалися, випили. Каба ця була смачна і розбурхувала апетит. Я відчув, що зголоднів, нам принесли якоїсь юшки, наваристої та перченої. Дуже смачна, я з’їв, як за себе кинув. Потім мені принесли порцію свинячих ковбасок.

— А вам чому ні?

— Мені досить, бережу фігуру. — Єлизавета Павлівна попивала вино.

— Фігура ваша в такому чудовому стані, що я аж починаю відчувати деякі ревнощі до Кейт.

— Мені радісно чути, що прості людські радощі вам досі приступні, — усміхнулася Єлизавета Павлівна. — Та побережіть сили, вони всім нам знадобляться.

Я узявся за ковбаски, які в роті аж вибухали чудовим смаком.

— Ох, Іване Карповичу, любите ви поїсти, аж стогнете.

— Так такі ж ковбаски, наче з небес янголами спущені. Смакота! Аж прикро мені за магометан і жидів, які ніколи не скуштують цього смаку!

Потім нам іще принесли таріль сиру різноманітного, дві маленькі чашечки з медом і виделки. Сир наштрикнеш, у мед вмочиш і їси. Дуже смачно.

— Ну що, тепер би полежати? — спитала Єлизавета Павлівна.

— Е ні, у мене суворий закон, після їжі не вкладатися. Ходімо, погуляємо.

Я заплатив, скільки Єлизавета Павлівна сказала, і ми вийшли на набережну. Тут стояло багато яхт із різними прапорами.

— З усієї Європи зараз сюди люди припливають. Раніше більше на Лазуровому березі відпочивали. Але тепер Франція воює, Італія теж, а тут спокійно і далеко від війни.

Ми пройшлися набережною, вже коли поверталися, нас наздогнав матрос із пляшкою шампанського, щось забурмотів. Єлизавета Павлівна з ним заговорила. Матрос кивнув у бік причалу, де яхти стояли.

— Що там? — спитав я. Хоч і осоловілий був після їжі, але обережності не втрачав, потроху озирався, чи не слідкували за нами. А тут матрос цей підозрілий.

— Та от, каже, що його панна наказала передати вам у подарунок. Он її яхта, під англійським прапором, третя праворуч від хвилеріза. «Love», тобто любов, якщо по-нашому. — Єлизавета Павлівна вказала рукою. Яхта досить велика, на палубі якась дама з біноклем, дивилася, здається, на нас. Коли помітила, що і ми дивимося, помахала рукою.

— Це ваша знайома? — спитав я.

— Та ні, вам же шампанське передали.

Я вклонився, зняв капелюха. Жінка з яхти ще раз помахала.

— І хто це? — спитала Єлизавета Павлівна, коли матрос пішов.

— Не знаю. Але дуже мені не подобається, що впізнали мене.

— Може, підійдемо, розпитаєте?

— Та ні, не хочу. — Я спохмурнів, бо не любив, коли не розумів, що відбувалося.

Ми ще погуляли, повернулися додому. Там уже чекали Кейт і Моніка. Я подарував доньці іграшку, яку купив під час прогулянки, Кейт із Єлизаветою Павлівною обійнялися і про щось говорили між собою. Я подумав, що це ж, мабуть, гріх, коли жінка з жінкою. Але такі вже були щасливі, що, може, нехай? Заговорив до Моніки. Вона вже не так мене боялася, як першого разу, коли заплакала і втекла. Але дивилася насторожено. Я вирішив із нею поговорити, і тут виявилося, що не знав про що. Я вмів говорити з убивцями, з жертвами, з чиновниками, матросами, бандитами, з ким завгодно. А ось із рідною донькою не вмів.

— Моніко, сонечко, а покажи нам твоїх ведмедиків, — попросила Єлизавета Павлівна.

— Зараз!

Вона побігла. Цибатенька, з тонкими рисами обличчя, зеленими очима і темно-русявим кучерявим волоссям.

— Бачили, Іване Карповичу, погляд ваш.

— Мій?

— Ваш, ваш, — запевнила Єлизавета Павлівна, а я зовсім не зрадів, бо в мене погляд був, як у людини, що бачила в житті багато лайна, жорстокості й підступності, а Моніка ще дитина — як це, мій погляд?

Донька притягла цілу торбину іграшкових ведмедів і почала ставити по одному та розповідати про кожного. Кого як звати, у кого який характер, звички та вподобання. Докладно так розповідала.

— Бачите, Іване Карповичу, наче досьє на кожного є. В батька донечка. Моніко, а ким ти хочеш стати, коли виростеш? — спитала Єлизавета Павлівна.

— Сищиком. — Вона сказала так спокійно і впевнено, наче все вже давно вирішила. Я аж розгубився.

— Як сищиком?

— Сищиком. Я люблю дізнаватися правду, — сказала Моніка і далі розповіла, як у одного з ведмедиків зник улюблений ґудзик. Довелося провадити розслідування, опитати інших ведмедиків, спіймати одного з них на брехні, а потім попросити віддати ґудзик господарю. — Ось цей украв. Він — розбійник, він часто поводиться погано. Але він веселий.

— Ну, в житті так буває. — Я поглядом показав Єлизаветі Павлівні, що треба поговорити. Ми вийшли на терасу.

— Це ви її навчили? — прошепотів я.

— Чого?

— Ну, що вона хоче стати сищиком!

— Ні, я лише читати навчила. Вона вже зараз досить непогано читає.

— Але звідки це в неї?

— А ви не здогадуєтеся? Вона любить свого батька, сумує за ним, знає, що він сищик. Вона читала історії про його пригоди, де він блискуче розплутує різноманітні злочини. Ким, по-вашому, вона б мусила хотіти стати?

— Сищик — це не заняття для дівчини!

— Чому?

— Ну як чому! Це чоловічий фах! Суто чоловічий!

— Слухайте, зараз усе дуже швидко змінюється. Авіація була теж суто чоловічою, а потім я читаю у вас про Афродіту Клейнміхель, яка літає не гірше за чоловіків. Так само і з сищиками. Не думаю, що дівчина не може розслідувати злочини.

— Не може, бо це дуже небезпечно! Я не хочу кожного разу прокидатися в холодному поту і думати, чи не трапилося чого з моєю донькою!

— Іване Карповичу, в мене немає дітей, і я, можливо, чогось не розумію. Але я впевнена, що коли хочеш спокою, дітей краще не мати взагалі. Влаштовувати їхнє життя так, щоб вам було спокійно, теж неправильно. Моніка, хоч їй тільки шість років, — розумна і відповідальна дівчинка. Вона стане в житті тим, ким схоче. І вам, Іване Карповичу, краще допомогти їй у цьому, а не ламати за своїм розумінням. Це така вам мені порада.

— Я думав, вона з ляльками бавиться у родину. Ну, вона — мати, а в неї дітки, як звичайно дівчатка бавляться, — спробував пояснити.

— Моніка — незвичайна дівчинка. Вона бавиться тільки з ведмедями й весь час щось розслідує. От у сусідів кота вбили, і Моніка це теж розслідувала. Найцікавіше, що вона знайшла вбивцю! Так-так! Спочатку з’ясувала, що у бакалійника жив папуга, потім кіт пташку видряпав із клітки і з’їв, залишивши пір’я. Потім пішла поговорити з бакалійником і помітила подряпані руки у хлопчика, який допомагав у крамниці. Поговорила з ним, і він у всьому зізнався. Ваша кров, Іване Карповичу, що тут поробиш?

Я тільки кивав, знову розгублений, бо все сталося зовсім не так, як я думав. Ми повернулися в кімнату. Моніка розповіла, як у сусідів почали зникати яйця з сараю і як вона зайнялася цією справою і з’ясувала, що яйця краде бродячий собака Лоло.

— Але ми не сказали про це сусідам, бо вони могли зробити Лоло погано, а ми цього не хотіли, бо Лоло добрий, просто трохи невихований. Так? — спитала Єлизавета Павлівна.

— Так. — Моніка задоволено усміхнулася. — Але ми закрили дірку під парканом, Лоло не зміг заходити у двір, і яйця більше не зникали. За це мені подарували пакет цукерок. Хочете? — спитала мене. Зверталася до мене на «ви». Ну, до батьків і треба на «ви», але от до Єлизавети Павлівни Моніка була на «ти», і мені б теж хотілося, щоб ми з нею були наче друзі. Але вирішив не поспішати.

— Цукерки? Так, із превеликим задоволенням, — кивнув я.

Моніка пішла до себе в кімнату і принесла звідти цукерок. Пригостила і мене, і Єлизавету Павлівну, і Кейт. Остання уважно роздивлялася мене, а потім шепотілася про щось із подругою. Вони відійшли на балкон.

— А в тебе є пістолет? — спитала Моніка.

— У мене? — Я був трохи заскочений питанням і чомусь вирішив збрехати. — Ні. Звідки?

— А в пригодах у мого тата завжди є пістолет, — сказала Моніка розчаровано, потім придивилася до мене. — У вас піджак випинається. — Показала на внутрішню кишеню, куди я засунув зброю. Колись у мене був такий костюм, що пістолета під ним не було видно. Але не зараз. — А навіщо ви збрехали?

Вона спитала суворо, дивилася прискіпливо. Я захвилювався. Потім видихнув. Господи, дитині шість років, і що — я не впораюся з нею?

— Добре, пістолет у мене є. Але я не хотів тобі говорити, бо подумав, що маленькій дівчинці краще не знати про зброю.

— Я не маленька.

— Тобі шість років.

— Маленька — це до трьох. А я вже давно не маленька.

— Добре, ти не маленька. Це я помилився.

— І у мене є пістолет. — Вона озирнулася, засунула руку в мішок, куди вже поскладала частину ведмедиків, узяла звідти дамський браунінг. Мене наче по голові вдарили. Я намагався усміхнутися, хоча мені було зовсім не смішно.

— Де ти його взяла? — спитав я тихенько.

— Мені купила Ліза.

— Що? — я підхопився, щоб спитати у Єлизавети Павлівни, що це вона творить.

— Та заспокойтеся, не треба кричати. Я вам усе поясню.

Я подивився на неї. Шість років! Дитина! Господи, я в такому віці пас гусей, крав у них варену картоплю, грів ноги у свіжих коров’ячих кізяках і бігав із дубцем, наче з шаблею, воював із татарами. А тут ось таке серйозне, доросле, старе, як казали у нас у селі про занадто розумних дітей.

— Просто більшість людей у світі добрі. Але є і погані. І коли погані приходять, їх треба бути готовими зустріти. У Лізи є наган, а у Кейт — револьвер «веблей». Жінки слабші за чоловіків, вони мусять мати зброю, щоб захищати себе, щоб була рівність і сила вирішувала не все. — Моніка сховала браунінг. У мене аж серце заболіло.

— Господи, обережніше, він же може вистрелити!

— Не вистрелить. Він не заряджений. Ліза пообіцяла, що я зможу зарядити його, коли мені виповниться десять років. Не так і довго вже чекати. А покажи свою зброю.

— Це не іграшка!

— Я ж прошу показати зброю, а не іграшку, — здивувалася Моніка.

— Ну, добре. Ось. — Я вийняв браунінг. Розрядив його, забрав обойму.

— О, браунінг. Мій тато завжди користувався браунінгом.

— Слухай, Моніко, я ж твій тато! — сказав тихо.

— Я знаю. Але поки що не відчуваю. Треба почекати. Бо поки ви просто дядько. — Вона взяла браунінг. Упевнено, так не всі дорослі беруть. Дивилася на зброю захоплено. — Він гарний, так?

— Слухай, це зброя.

— Я люблю зброю.

— Дарма. Зброєю часто скоюють злочини.

— У злочинах винні злочинці, а не зброя, — сказала дівчинка. З цим важко було сперечатися. Мені схотілося змінити тему. Я попросив повернути браунінг.

— Слухай, а ти знаєш якісь віршики чи пісеньки?

— Я знаю колискову, яку співаю своїм ведмедикам, коли вкладаю їх спати. — Моніка взяла сіре ведмежа, почала його чукикати та наспівувати:

У неї був гарний голос, і вона ніжно зверталася до ведмедика, нарешті перетворившись на шестирічну дитину. До нас зазирнула Єлизавета Павлівна.

— О, співаєш. Як вам, Іване Карповичу? Це я навчила.

— Добре. Гарна колискова. А куди пішла пані Кейт?

— Та у хвіртку хтось постукав. А чому ви зі зброєю? — Я не сховав браунінг.

— Показували з Монікою одне одному свої пістолети. — Я трохи докірливо подивився на Єлизавету Павлівну.

— Так, Моніка любить зброю. Ти вже показувала татові браунінг?

— Чи не зарано такі іграшки?

— Ви завжди казали, Іване Карповичу, що краще дарма підготуватися, ніж бути неготовим. До речі, як вам мова Моніки?

— Чудесно. Я й не думав, що ви так добре знаєте українську.

— Довелося трошки посидіти над словниками, але в нас усе вийшло. Так, Моніко?

— Так, Лізо. — Вона кивнула.

У кімнату забігла Кейт. Вона лопотіла щось англійською, я нічого не розумів, але з тону зрозумів, що знову якісь неприємні сюрпризи.

— Хтось прийшов, до вас, — сказала мені Моніка.

— Ти англійську знаєш? — здивувався я.

— Так, Ліза каже, що мови треба знати.

— Тут вона права, — кивнув я. Дивився на жінок, бачив, що вони стривожені.

— Іване Карповичу, прийшов якийсь чоловік, хоче з вами поговорити, — сказала Єлизавета Павлівна.

— Ну, хоче — то поговоримо. — Я вставив обойму.

— Але ж ніхто не знав, що ви приїхали!

— Ну, бачите, хтось таки знав. — Я усміхнувся.

— Якщо треба буде тікати, у сараї, за корзиною, є хід до сусідів. Звідти садочком до сусідньої вулиці, — сказала Моніка. Господи, їй шість років!

— Дякую, донечко, але сподіваюся, що обійдеться без цього.

Я спустився у двір, побачив там пана в цивільному, але з виправкою, яка бувала лише у військових. Невисокий, худий, років п’ятдесяти, з тонкими вусиками. Побачивши мене, усміхнувся.

— Добрий день, Іване Карповичу. — Його російська була дуже пристойна, як на іноземця.

— Добрий. Чим можу вам допомогти?

— Мене звуть Поль Рішар, я офіцер французької розвідки. Чи знайдеться у вас півгодини для розмови?

— Так, заходьте.

— Якщо ви не проти, я б краще прогулявся.

— Що ж, добре, — кивнув я. — Єлизавето Павлівно, ми з паном Полем трохи прогуляємося.

— Усе добре? — спитала вона.

— Не хвилюйтеся, це просто розмова, — запевнив пан Рішар.

Ми вийшли з двору. Я озирнувся. Стеження не було.

— Я прийшов сам, Іване Карповичу, просто поговорити.

— У вас майже бездоганна російська. Де ви навчилися?

— Я вісім років пропрацював помічником військового аташе в Петербурзі. Мав час удосконалити вимову.

— То що за справа вас привела?

— Я від імені уряду Франції хочу запропонувати вам роботу.

— Мені? Іноземцеві?

— Так, вам. Річ у тім, що ця робота під силу лише вам.

— А як ви мене знайшли? Я особливо не афішував свого приїзду до Барселони.

— Ну, почалося все з того, що наша агентура в Одесі доповіла, буцімто вас було вбито при переході кордону. Вбили начебто руські. Наші агенти не могли зрозуміти, для чого руські вбили найкращого зі своїх сищиків. Потім з’ясувалося, що це зробили монархічні кола, які намагалися зіпсувати репутацію Тимчасовому уряду. Саме на нього планувалися повісити ваше вбивство. Та, як виявилося, вас справді непросто відправити на той світ. І наша агентура в Румунії сповістила, що вас шукає весь болгарський окупаційний корпус. Ба більше, прибули високопосадовці з Берліна, які дуже хотіли поспілкуватися з вами й були вкрай розчаровані через ваше зникнення. Знаєте, чим ви зацікавили німців?

— Ні, — відповів я. Ми гуляли вулицею, але від моря. За нами ніхто не йшов.

— Німці хотіли використати вас у своїй грі для виведення Росії з війни.

Я засміявся.

— Полю, я дуже вдячний вам за високу оцінку моїх здібностей, але усьому є межа. Я просто сищик, я не можу виводити цілу країну з війни.

— Іване Карповичу, повірте, я досить тверезо оцінюю ваші можливості. Я говорю про те, що знаю. У Берліні розробили цілий план перемоги на Східному фронті. І німці готові зробити все, щоб здійснити план, бо розуміють, що інакше програють війну. Єдиний шанс кайзера перемогти — вивести з гри Росію і кинути всі війська на Західний фронт. У Берліні це визнають. Щоб вивести з війни Росію, треба підігрівати її внутрішні конфлікти. При цьому велику увагу приділятимуть національним суперечкам, які мусять суттєво послабити Росію. Зокрема в Берліні великі надії покладають на так званих українців, які зараз піднімають голову у Києві та в південно-західних губерніях. Німці планували зробити вас лідером цих сепаратистських рухів, бо ви з тих країв і маєте дуже високу популярність. Вам планували надати титул герцога Наддніпрянщини та великого гетьмана нової Запорізької Січі. Саме під вас із малоросійських полонених вже почали формувати маршові роти, основу майбутнього війська. Вас радо готові були б визнати і галицькі частини австро-угорської армії. Окрім того, ви б мали почати вести пропагандистську роботу з російськими військовими частинами, сформованими в Малоросії, переконувати їх здаватися і ставати на бік нового українського війська.

— Що за маячня? Який з мене герцог? Я простий мужик!

— Ось це німцям і сподобалося найбільше! Ви — простий мужик, до вас би пішли простонародні елементи, робітники, особливо — селяни південно-західних губерній, яких зараз багато в російській армії. Ваша поява по той бік фронту мала б активізувати роботу австрійських та німецьких агентів у тилу. Вже зараз ми спостерігаємо пожвавлення так званих мазепинців у Києві та інших містах. Поки що вони не ставлять питання про незалежну Україну, кажуть про культурну автономію, але немає сумнівів, що ці питання неодмінно ще вигулькнуть. Бо недарма ж і цісар, і кайзер вкладали гроші в цих мазепинців! Ви про Центральну Раду чули?

— Ні. Що це таке? — спитав я, хоча чути про ту Раду мені вже доводилося. Рішар уважно подивився на мене.

— Не чули? Про неї в малоросійських губерніях зараз багато говорять.

— Мені було не до політики. Багато справ. А що за рада?

— Збіговисько мазепинців, діяльність якого нас непокоїть.

— Чи не дарма? Наскільки я знаю мазепинців, вони зовсім безневинні люди. Прикрасять залу рушниками, почитають Шевченка, поспівають пісень, згадають славні часи козаччини й розійдуться. Коли я працював в охранці, вони були найбезпечнішими, з ними ніхто працювати не хотів, жодної надії на нагороди.

— Може, так і було, поки сильною була центральна влада. Але зараз Петербург не здатен на вольові рішення, і на місцях це відчувають. Мазепинці, Центральна Рада, вже мріють про надання прав так званій українській мові, про свою церкву, про свою культурну автономію. Поки що культурну. Але оскільки Центральна Рада говорить те саме, що шепочуть у Відні чи Берліні, не виникає сумнівів, що вже скоро мова буде про окрему державу, що автоматично призведе до розпаду Росії. Це дасть змогу Німеччині та Австрії продовжити війну і сподіватися якщо не на перемогу, то, хоча б на мир без анексій та контрибуцій. Цього ми допустити не можемо. Тому і вирішили залучити вас.

— Я вже награвся. Досить, не хочу, — сказав я рішуче. Рішар знову подивився на мене, стиснув тоненькі губи, наморщив чоло.

— Ви, мабуть, не розумієте, Іване Карповичу, що ваше бажання тут ні до чого, бо це справа державної, навіть історичної важливості. А коли так, бажання окремих осіб нікого не хвилює. Ви будете робите те, що ми скажемо, і добре робити, бо у нас у руках ваша родина. Так, я розумію, що за нових обставин ця жінка, Єлизавета Павлівна, вас не дуже цікавить. Але ж ми можемо оприлюднити ганебну для вас інформацію, що ваша жінка стала жінолюбкою. Оце так удар по репутації найкращого сищика імперії! Так упевнено перемагав злодіїв, а не зміг утримати при собі якусь бабу! Але головний наш козир — ваша донька. Я знаю, що ви не любите працювати на когось, та свою доньку ви любите більше. Моніка у нас у руках, і...

— Не чіпайте дитину! — тихо сказав я.

— Ми не чіпатимемо, якщо ви будете робити те, що ми скажемо.

— Тобто ви хочете мене примусити?

— Не просто хочу, а примушу. Ви отримаєте детальні інструкції й відбудете до Росії. Там вас зустрінуть представники Тимчасового уряду. Вас призначать спеціальним представником уряду в Києві. Там ви почнете активно протидіяти Центральній Раді і взагалі всім мазепинським рухам на території малоросійських губерній. Своїм прикладом будете доводити, що не існує жодних українців чи української мови, що це вигадка Відня й Берліна, спрямована на послаблення Росії.

— Як же не існує? Я сам тією мовою розмовляю!

— Не треба плутати говірки й мову. У Франції колись теж розмовляли багатьма говірками. На півдні, в Аквітанії, була своя, у Бретані — своя, у Провансі — своя, у Пікардії — своя. Але потім уряд ужив заходів для реформування шкільної освіти, почав видання книг і газет. Освіта тільки правильною французькою, книжки та газети теж тільки нею, аналогічно — служби в церкві. Вимоги до чиновників усіх рангів розмовляти лише французькою, діловодство теж нею. За кілька десятиліть ситуацію вдалося виправити, і тепер уся Франція розмовляє єдиною мовою. Так буде і в Росії, так мусить бути. І ви докладете для цього всіх можливих зусиль. Щоб вести роботу, ви створите товариство «Київська Русь», нагадування про спільне коріння та віру малоросіян і великоросів. Ви отримаєте деякий бюджет на роботу. Видаватимете газету, організовуватимете мітинги. Та головне буде вести боротьбу проти членів Центральної Ради. Треба дискредитувати їх, і тут нам знадобляться ваші здібності сищика. Вам потрібно буде знайти компромат на лідерів мазепинців. За допомогою компромату ми або будемо переманювати їх на наш бік, або руйнуватимемо репутації. Ви мусите розуміти, що це війна, жорстока війна, в якій мета виправдовує всі засоби. Наша мета — не допустити розвалу Росії!

Ми вийшли на якийсь пустир, посередині якого розгорнулося величезне будівництво. Купа башт незвичної форми тягнулася до неба маленьким лісом. Я аж зупинився, здивований побаченим.

— Що це? — спитав у Рішара.

— Це? Собор Святого Сімейства. Його почали будувати років тридцять тому, досі будують. Мабуть, не добудують ніколи, бо архітектор божевільний.

— Але яка ж краса!

— Дисципліна важливіша за красу. Ходімо! — сказав невдоволений Рішар. — Хочу вас попередити щодо можливих вибриків. Ви втекли від болгар, утекли від італійців, але тут би я не радив вам спробувати тікати знову. Бо французька розвідка — це значно серйозніше, повірте. Вами займається кілька десятків наших агентів. І ми налаштовані вкрай серйозно.

— А як іспанська влада ставиться до того, що чужа розвідка працює на її території?

— Прихильно ставиться. Ба більше, нам виділено півсотні поліцейських. Краще навіть не намагайтеся втекти чи вивезти доньку. Вам не вдасться. Коли виконаєте нашу роботу і розгромите мазепинців у Києві, зможете повернутися до Барселони. Якщо, звісно, схочете. Але я думаю, у вас будуть блискучі політичні перспективи в республіканській Росії, де походження більше не матиме значення, а здібності й відданість новому державному устрою забезпечуватимуть блискучу кар’єру. Не виключаю, що за кілька років я говоритиму з генералом Підіпригорою. Як вам така перспектива?

— Захоплює, — погодився я. А сам подумав, що цей француз погано працює. Якби він добре підготувався до моєї вербовки, прочитав би мої пригоди і зрозумів, що все можна зробити, але не можна примусити Івана Карповича. Ніхто ніколи не міг мене примусити. І зараз я не збирався комусь служити. Я не хотів, щоб Моніка ставала заручником чиєїсь гри і щоб на неї тиснули. Ніколи такого не буде.

— Тоді завтра ви їдете до Кале, там отримаєте найповніші інструкції й вирушите до Мурманська.

— Нікуди я завтра не попливу. Я не бачив доньку майже три роки! Я плив сюди, щоб побути з нею! І я побуду.

Ми обмінялися поглядами.

— Скільки вам потрібно часу?

— Місяць.

— Тиждень. Справа не чекає. Центральна Рада в Києві дуже нас хвилює, і ми не можемо на місяць залишити все як є. Тиждень — і за сім днів ви відбудете до Росії.

— Тиждень занадто...

— Цей термін не обговорюється! Тиждень, враховуючи нинішній день. І цей тиждень ми будемо надавати вам інструкції. По кілька годин на день. Завтра об одинадцятій ви маєте прибути за цією адресою. — Офіцер подав мені аркуш. — Там ми почнемо навчання. Це забиратиме три години щодня. В інший час ви можете бути вільні. І пам’ятайте, що ми спостерігаємо за вами і за вашою донькою. Будь-яка спроба втекти розцінюватиметься як злочин проти Франції. Утечете — ми арештуємо дитину! Чуєте? Думаю, у вас вистачить відповідальності не робити доньці зле. Тепер можете бути вільні. — Полковник кивнув мені і пішов геть.

Я подивився йому услід і став повертатися додому. Ми пройшли досить багато, але в мене була пам’ять філера і дорогу я запам’ятав. Знову проходив біля будівництва, підійшов ближче, щоб роздивитися. Здавалося все дивовижним, у нас так церкви не будували. Але щось у цьому було величне й урочисте. Десь угорі, на риштуванні, гомоніли будівельники, схожі знизу на птахів. Я перехрестився і пішов. Треба думати, як тікати. Не самому, а з дівчатами. Це важко. Вже коли підходив до будинку, помітив стеження. Ці хлопці навіть не ховалися. Кілька сиділо і уважно спостерігало. Я зайшов, дівчата пили чай.

— Хто то був, Іване Карповичу? — спитала Єлизавета Павлівна. Вона була помітно стривожена.

— А за нами слідкують. І з вулиці, і зі двору, — доповіла Моніка. — Я їх у бінокль помітила.

Невеличкий бінокль висів у неї на шиї.

— То що? — Єлизавета Павлівна уважно дивилася на мене. Я подумав, чи могли французи купити її? Або Кейт? Кейт я зовсім не знав, Єлизаветі Павлівні я довіряв, хоча... Вона була закохана, а це почуття робить людину вразливою. На неї могли впливати через Кейт чи через погрози на адресу Кейт.

— Той пан був із французької розвідки. Вони хочуть використати мене у своїй грі в Росії, куди я мушу повернутися.

— Не можна давати себе використовувати, — сказала Моніка і подивилася на Єлизавету Павлівну. — Так же?

— Так, — кивнула Єлизавета Павлівна. — І що ви плануєте робити?

— Виконувати вимоги. Бо вони погрожують вам і Моніці.

— Я їх не боюся! — сказала донька, і я помітив, як розширилися ніздрі її носика, а очі заблищали гнівом.

— Іване Карповичу, і ви хочете, щоб я повірила в це лайно? — спитала Єлизавета Павлівна. — Що ви будете робити те, що кажуть люди, які погрожують вашій доньці? Та ніколи я в таке не повірю! Що ви плануєте робити?

— Про плани краще мовчати, — авторитетно заявила Моніка. Ми подивилися на неї, я усміхнувся.

— Єлизавето Павлівно, я спробую зробити все якнайкраще. Ви, будь ласка, не хвилюйтеся.

— Не довіряєте мені?

— Іване Карповичу, Лізі можна довіряти, — запевнила Моніка.

— Я довіряю, але мені немає чого сказати. Коли буде, ви перші почуєте. А поки що мені щось хочеться випити. Де та пляшка, яку нам подарували?

Єлизавета Павлівна принесла пляшку шампанського, яке ми отримали на набережній. Ми випили. Я було взявся ще наливати.

— Іване Карповичу, можна вас на хвилинку? — попросила Єлизавета Павлівна, перезирнувшись із Кейт.

— Так, звісно. — Ми вийшли на балкон.

— Іване Карповичу, пам’ятаєте про моє прохання? — спитала Єлизавета Павлівна. Вона хвилювалася.

— Через нові обставини воно скасовується? — здогадався я.

— Ні. Ми хочемо дітей або дитину. Кейт у захваті від вас. Вона каже, що ви будете чудовим батьком.

— Я не можу захистити свою єдину доньку. Ви розумієте, що за моєю дитиною полюватимуть?

— Про ваше батьківство ніхто не знатиме. Ми знайдемо, на кого записати дітей, про це можете не хвилюватися. І ми не вимагатимемо грошей на виховання. Це будуть наші діти, ми самі дамо їм раду. Я розумію, що зараз ви хвилюєтеся через нові проблеми. Але зрозумійте і нас, Іване Карповичу. Жінка може завагітніти лише в окремі дні. І сьогодні ці дні починаються у Кейт. Якщо ви згодні, ми б хотіли почати зараз.

— А Моніка?

— Я вийду з нею прогулятися. До цукерні тут неподалік. У Моніки є там улюблене тістечко. То як?

Я мовчав, думав.

— Іване Карповичу, я знаю, що ви не любите, коли вас до чогось примушують. І я не хочу цього робити. Я зрозумію будь-яку вашу відповідь. Але я дуже прошу вас. Ви знаєте, що я не люблю просити. І вас я ніколи ні про що не просила. А ось зараз прошу.

— Якщо все вдасться, я хочу мати право бачити дитину.

— Звісно. Але таємно. Ми не хочемо привертати увагу. Якщо хочете, ми можемо скласти письмовий договір.

— Мені цілком вистачить вашого слова, — запевнив я.

— Нам також. То ви згодні?

— Так. Але попереджаю, що в найближчі дні нам доведеться тікати звідси. — Це я шепотів на вухо.

— Куди?

— Не знаю, але тут залишатися не можна. Бо французи не відчепляться від вас.

— Ми будемо готові, — кивнула Єлизавета Павлівна.

— Ну, тоді вам час сходити по улюблені тістечка Моніки.

— Моніко, серденько, ми сходимо до цукерні? — спитала Єлизавета Павлівна гучніше, щоб мала почула.

— Залюбки! — зраділа донька. Вона вийшла і уважно подивилася на нас обох. Вона не могла нічого чути, бо ми говорили тихо і були на дальньому кінці веранди. Але в Моніки був такий погляд, наче вона бачила нас наскрізь.

— Моніко, подивишся, чи йтиме хтось за вами. Добре?

— Так, Іване Карповичу, — кивнула вона. Я все чекав, коли пролунає «тату».

— І, будь ласка, залиш пістолет.

— Він же не заряджений. А з ним мені спокійніше.

— Шукай спокій у собі, а не в пістолеті, — сказав я серйозно.

— Це ви жартуєте? — спитала вона.

— Намагаюся. Але пістолет залиш.

— Добре. — Донька кивнула і пішла в кімнату.

— Ми будемо десь за годину, — сказала Єлизавета Павлівна. — Кейт трохи знає українську, сподіваюся, ви знайдете спільну мову.

— Та нам же не казки розповідати, — кивнув я.

Деякі допитливі читачі уже в очікуванні: мовляв, от зараз Іван Карпович відступить від своїх правил і таки опише пригоди в ліжку з чарівною англійкою. До цього мене підштовхують і видавці, які кажуть, що тілесні пристрасті можна продавати ще краще, ніж розслідування злочинів. Але я вважаю, що недарма, на відміну від тварин, людина під час злягання хоче сховатися. Тож нехай те, що стається між двома людьми, залишається відомим тільки їм. Ніяких подробиць не буде. Усе минуло добре, і Кейт була задоволена. Лежала на спині, підклавши подушку й притиснувши коліна до підборіддя. Я вкрив жінку ковдрою й подумав, що у благородних дам тіло зберігається краще. Селянка в такому віці вже народила б разів сім, працює тяжко при худобі й на городі, тому має зовсім інший вигляд.

— Ти хотіти син? — спитала Кейт. Вона українську справді знала, у розпалі пристрасті чомусь називала мене «май козак», хоча який я козак?

— Сина? — здивувався я, бо ніколи про не думав. У мене була Моніка, про інше я навіть мріяти не міг. — Ні.

— Чоловіки хотіти син. Мій чоловік хотіти син.

— Діти — це дар. Тут треба лише радіти і дякувати, а не перебирати, син чи донька.

— Твій донька гарна.

— Я дуже радий.

— Ти допомогти і Ліззі?

— Спробую.

— Ти — добрий.

— Від мене багато неприємностей. — Помітив що вона не зрозуміла. — Біда, я притягую біду. Як магніт залізо.

— Ти вирішати.

— Я намагаюся. — Хотів піти, але Кейт попросила залишитися. Ми лежали. Я думав, що робити. Як вивезти дівчат і втекти самому. Іншого вибору не було.

Коли ми вже вдяглися й сиділи на веранді, Єлизавета Павлівна й Моніка повернулися з коробкою тістечок. Я поставив чайник. Моніка доповіла, що їх вели двоє чоловіків, у деталях описала їх і сказала, де вони чекали.

— Це ви її навчили? — спитав у Єлизавети Павлівни.

— Ні, чого б я могла навчити? Це вона все вичитала з ваших оповідок.

— Спочатку мені читала Ліза, а тепер я вже сама, — з гордістю сказала Моніка.

Єлизавета Павлівна вийшла разом із Кейт, а Моніка нахилилася до мене.

— Ті чоловіки зовсім не ховаються. Ідуть відкрито. Це ж неправильно?

— Коли як, Моніко. Інколи краще, щоб той, за ким ти слідкуєш, не знав про це. Але часом краще, щоб знав. Так ти тиснутимеш на нього. Показуватимеш, що йому нікуди не дітися, — пояснив я доньці. Вона уважно слухала. Повернулися дівчата з чайником. Ми всілися смакувати тістечками. Потім я сказав, що прогуляюся.

— Дотримуєтеся давніх звичок, Іване Карповичу. — Єлизавета Павлівна усміхнулася.

— Так, після їжі обов’язково прогулятися, щоб мамон не заводився. — Я усміхнувся у відповідь.

— А можна, і я з вами? — спитала Моніка.

— Звісно! Ходімо!

Ми вийшли на вулицю, за нами рушило одразу четверо і поїхала машина. Їх стояло аж дві. Ці французи працювали старанно.

— Бачите їх? — спитала Моніка.

— Бачу, доню.

— Ми спробуємо втекти?

— Ні.

— Я швидко бігаю.

— Ні, тікати будемо, коли все буде готово. А до того треба зберігати спокій, — пояснив я. Ми пішли у бік моря. Не поспішав, щоб Моніці було не важко. Вона старанно тупотіла, іноді обережно озиралася. Не просто так. То наче дивилася у вітрину крамниці, то присідала, щоб зав’язати шнурок на черевичку, або озиралася на велике авто з чорношкірим водієм, та кожного разу встигала подивитися назад. Я відчув ніжність. Моє дитя.

— Коли заморишся, скажеш, я візьму тебе на руки.

— Ні, я не хочу на руки.

— Мені ж неважко.

— Я вже доросла. Куди ми ідемо?

— До моря.

— Є коротший шлях.

— Веди.

Вона провела мене.

— А ви плавати вмієте? — спитала Моніка.

— Так, але не дуже люблю. — Я згадав, як випливав у холодному морі до румунського берега.

— А я люблю. Мене Ліза навчила. Вона добре плаває. І Кейт теж.

— Тобі добре з ними?

— Так, дуже. Вони мої найкращі подруги.

— Але зазвичай у дітей є батьки.

— Не зазвичай. В Антоніо, який живе на нашій вулиці, батько помер, а мати поїхала на заробітки до Франції, і про неї вже кілька місяців не чули. Я б хотіла це розслідувати, але Антоніо проти, він боїться дізнатися погані новини й тільки плаче. А у Лоли є тільки тітка.

— Ну, буває по-різному, але здебільшого...

— Моя мати померла, а мій батько був на війні.

— Я — твій батько.

— Я знаю. Ви, — кивнула вона. — А у вас же були пригоди, коли ви пливли сюди? Розкажіть.

Я б хотів розповісти їй про щось веселе, смішне, світле, про що можна розповідати дітям, але вся подорож сюди була переповнена насиллям і кров’ю.

— Це були не дуже веселі пригоди.

— Розкажіть які є. Мені цікаво.

— Ну, добре. — Я почав розповідати, як шукав доньку інженера Бойда.

Моніка уважно слухала. Потім спитала, чому донька не спробувала втекти як не від викрадачів, то від фальшивих батьків.

— Вона була дуже налякана, — пояснив я.

— Не можна лякатися!

— Не завжди людина може обирати, інколи вона просто лякається й нічого не може вдіяти.

— Треба триматися, — серйозно сказала Моніка. — Я дуже боюся павуків. Але так не можна. Тому я взяла павука і тримала його в долоні, поки було страшно. А тепер я вже їх не боюся. Не хочу боятися.

— А ти знаєш, що павуки бувають отруйні?

— Отруйні?

— Як змії. Коли я служив у Туркестані, то бачив таких. Від їх укусу людині могло стати дуже погано.

— Цей павук мене не кусав, — розгублено сказала Моніка.

— Добре, що так. Але наступного разу краще знати про всі небезпеки перед тим, як боротися зі страхом. Не бійся боятися. Всі люди бояться.

— І ви?

— І я. Інша справа, що не треба давати страху владу над собою. А боятися можна.

— Я думала, що ви не боїтеся.

— Боюся, — кивнув я і подумав, що найбільше я боюся за неї. Немає переляканіших людей, аніж батьки. Тому Моніка і є жаданою метою для тих, хто хоче мене використати.

— Більше я не братиму в руки павуків, — пообіцяла Моніка.

— Правильне рішення.

Ми пройшли далі, вийшли на набережну. Моніка почала розпитувати, на чому я плив сюди. Але я плив на якихось бляшанках, а тут стояли розкішні яхти багатіїв. До яхт під’їздили машини, з них висипали товариства добре одягнених людей. Чоловіки в чорних костюмах і метеликах, жінки у розкішних сукнях. Я подивився на Моніку. Вона за чимось захоплено спостерігала. Я придивився, куди вона дивиться. Ні, зовсім не на блискучий натовп, що піднімався на одну з яхт, де якраз заграв оркестр. Вони дивилася на пірс.

— А ось той дядько, у сірій куртці, забрав гаманець у того, в пенсне, — сказала Моніка. Я подивився у бінокль, який належав Моніці. Ага, чоловік у сірій куртці неквапливо віддалявся, потім передав гаманець якомусь підлітку, той побіг геть. Чоловік у пенсне захоплено дивився на людей із яхти й думати забув про власні кишені.

Я перевів бінокль на низку яхт. Побачив ту, власниця якої надіслала мені пляшку шампанського. «Love», любов тобто. Чи, може, кохання? Зараз на яхті лише дрімав біля трапа черговий матрос, більше нікого видно не було.

— Куди ви дивитеся? — спитала Моніка. Я повернув бінокль на пірс. Там метушився чоловік у пенсне, який нарешті помітив зникнення гаманця.

— Яхти роздивляюся. Гарні.

— Утечемо на одній з них?

— Запам’ятай: те, що не було вимовлено, неможливо підслухати.

— Так вони ж далеко. — Моніка кивнула в бік наших провідників, що оточили нас великим колом і стояли десь за півсотні метрів.

— Все одно краще не ризикувати, якщо справа серйозна. — Моніка кивнула і прикусила нижню губу, немов переймалася своєю помилкою.

Ми ще посиділи на набережній, потім пішли додому. Нас супроводжували, ми розмовляли.

— Слухай, а ти хоч інколи смієшся? — спитав я. — А то така серйозна.

— Сміюся. Коли Кейт жартує. Вона дуже весела. А про що ви з нею балакали, коли ми сьогодні ходили до цукерні?

— Нехай це буде наша невеличка таємниця.

— Про мене?

— Моніко, коли я кажу «таємниця», це значить таємниця, — усміхнувся я.

Коли повернулися додому, нас уже чекала вечеря. Добре поїли, я вийшов іще прогулятися. Перед тим зазирнув у сарай, роздивився, що там. Потім ходив сусідніми вуличками, вивчав їх. За мною назирці йшло одразу кілька шпиків. Міг би легко втекти від них, але не хотів дратувати. Повернувся, Моніка вже спала, заморилася за день. Я теж улігся. Пролежав у темряві годину, потім підвівся і одягнувся. Обережно вийшов на веранду. Спустився у двір, пройшов до сараю. Навпомацки знайшов корзину, відсунув її. Проліз крізь дірку в стінці до сусідів у двір, потім у садок. Прислухався. Помітив червону цятку в темряві. Хтось слідкував за нашим двором і курив. Я обережно пішов геть. Виліз на вулицю й попрямував до моря. Двічі перевіряв, щоб за мною нікого не було. Прийшов до тієї яхти. Побачив, що там іще горить світло в кількох ілюмінаторах. Трап був піднятий, біля нього на борту спав матрос. Я покликав його. Він прокинувся, опустив трап. Я спробував пояснити, що мені потрібна господиня. Він зупинив мене жестом. Узяв із кишені якийсь папірець, присвітив сірником і прочитав:

— Ви — Іван Карпович? — Вимова у нього була жахлива, але я зрозумів, про що він питає, і дуже здивувався.

— Так, — кивнув. Сам подумав, чи не краще втекти. А що як це якась інша розвідка? Наприклад, англійська, яка теж хоче залучити мене до своєї гри. Однак щось не чув я, щоб розвідка пляшки шампанського надсилала, тому вирішив поцікавитися причиною подарунка.

Невдовзі матрос прибіг і жестом запросив на борт. Провів до кімнати, обшитої деревом, увімкнув там світло й показав на фотель, щоб я сідав. Я сів, матрос вийшов. Чекав. Наче чув щось у сусідній кімнаті. Потім кроки. Увійшла якась жінка, усміхнулася. Я підвівся.

— Добрий вечір, Ванюшо. Точніше, вже ніч. — Вона наблизилася. Я дивився здивовано. — Не впізнаєш? — Жінка засміялася.

Десь я її бачив, але давно, і за яких саме обставин, геть не пам’ятав.

— Ну, кажуть, як не впізнають, багатою буду. Щоправда, я вже. — Вона знову засміялася, і тут я згадав цей сміх і аж по лобі себе вдарив.

— Господи, Любушко!

— О, це вже інша річ! А то ж думаю — як це так, найкращий сищик імперії, а на пам’ять слабкий.

— Як ви тут опинилися? — спитав я геть розгублений.

— Ванюшо, ну чого ми з тобою на «ви», наче панота якась? Досить і того, що я за лорда вийшла, то мушу весь час етикету дотримуватися. Дай хоч із тобою по-людськи поговорю. Давай на «ти».

— Залюбки! Любушко, ну це ж треба! — Я так звик до неприємних сюрпризів, що приємний мене ошелешив.

— Поцілуймося, дорогенький! — Підійшла до мене, я її обійняв. — Випити хочеш?

— Та не завадило б, у голові аж стукає.

— Зараз наллю. Слуга спить, не хочу його будити.

— То я наллю.

— Ваню, ми ж на «ти».

— Забув. Вибачай, Любушко, просто дуже розхвилювався.

— Онде бар, — вказала вона. — Мені коньяку.

Я налив по келиху, подав, почаркувалися і випили.

Познайомилися ми з Любушкою багато років тому, коли я служив в охоронному відділенні й мусив приїхати в Одесу, щоб виручати з халепи тодішнього начальника, штабс-капітана Мельникова. У нього теку з важливими документами вкрали, за що він пішов би під суд. Я теку знайшов, а в пошуках довелося познайомитися з людьми Бенціона Кріка. Ну а Любушка в одному з закладів Кріка працювала і нам суттєво допомогла. Попросила і їй допомогти втекти з Одеси, бо заморилася вона вже в борделі працювати. Ми зробили їй документи і з Одеси вибратися допомогли. Любушка тоді виїхала до Англії і, як потім чув, дуже непогано влаштувалася. Спочатку за капітана заміж вийшла, а як той потонув разом із кораблем — за якогось багатія. І ось тут, у Барселоні зустрілися. Мало того, що тут, так ще й упізнала.

— Про що думаєш, Ванюшо?

— Та про те, що впізнала ти мене. Стільки ж років минуло, я ж не помолодшав.

— Та чого ж не впізнати, коли я журнали з пригодами передплачувала. Жодного числа не проминула! Тільки дивувалася, що Ванюша витворяє.

— А як знала, що то я?

— Та одразу, коли почула про Івана Карповича Підіпригору, славетного сищика, про тебе подумала. Бо вже тоді, в Одесі, видно було, що далеко підеш. А тут портрет твій перший у журналі надрукували. Ну, тут уже не переплутаєш. Стільки років читала я твої пригоди, а то сиджу на яхті, нудьгую, дивлюся на набережну, коли бачу — Ванюша з якоюсь дамою! Я спочатку очам своїм не повірила, за зорову трубу схопилася, справді ти, Ванюшо, ти! Я наказала матросу пляшку шампанського віднести. Сподіваюся, дама не образилася?

— Та ні, а ось я здивувався, бо думав, що нікого знайомого тут немає. А воно отак. Що ти тут робиш, Любушко?

— Відпочиваю і чекаю на чоловіка. Він мусить приїхати у відпустку з фронту.

— Воює?

— Так, командує одним із полків. Він же аристократ, блакитна кров, щоправда, дещо зіпсована одруженням із простолюдинкою. — Вона посміхнулася, підняла келих. — Ну, будьмо!

Ми ще випили.

— А ти що тут робиш, Ванюшо?

— Приїхав до доньки.

— О, це до Моніки? Читала про неї. Скільки їй зараз?

— Шість років.

— Схожа на тата?

— Аж занадто. Вже провадить розслідування і грається з пістолетом, щоправда, незарядженим.

— О, бой-баба! Люблю таких! Познайом!

— Не можу.

— Чому? Та жінка буде проти?

— Любушко, допоможи мені.

— Звісно, допоможу. А що трапилося? Гроші потрібні?

— Гроші є. Мені потрібно втекти з Барселони. Мені і моїм дівчатам.

— А що таке? Вам хтось погрожує?

— Французька розвідка. — Вирішив не таїтися і говорити правду, бо хотів, щоб Любушка знала, на яку небезпеку наражається.

— Ці хоч чого?

— Хочуть погратися мною, як пішаком у шахи. А я не хочу. І вони про це здогадуються. Оточили, назирці ходять. Треба тікати, тільки незрозуміло як.

— Ванюшо, що ж тут незрозумілого? Сідаєш до мене на яхту — і відвезу тебе куди треба.

— Любушко, це може бути небезпечно. Французька розвідка. Подумай.

— Ця яхта під англійським прапором, жаборізи сюди не зайдуть. Та і звідки вони дізнаються, що ти тут? Куди тебе відвезти?

— В Англію.

— У нас є будинок у Сасексі, це на півдні, там досить непоганий клімат. Звісно, не Барселона, але все ж. Можете пожити там.

— Ні, жити є де, нам головне виїхати.

— Ми будь-якої миті готові підняти якір. Вугілля завантажене, харчі й вода також.

— А твій чоловік?

— Він приїде десь за тиждень і не буде проти, якщо я зустріну його не в Барселоні, а в Ла-Коруньї.

— Любушко, я компенсую всі витрати.

— Ванюшо, не хвилюйся за це. Мені так нудно тут, що я готова на все! А тут утеча разом із найкращим сищиком імперії! Про що ще можна мріяти? Коли?

— Спробую все владнати завтра. Десь по обіді.

— Добре, Ваню, з обіду накажу тримати котли напоготові.

— Дякую, Любушко. Аж не вірю власному щастю.

— Ну, Ванюшо, ти зробив за своє життя багато добрих справ. Тепер тобі за них віддячують. Нічого дивного.

Я налив іще коньяку. Ми випили, трохи поговорили, потім я пішов додому, готуватися. Наблизився до сусіднього двору, заліз у садок, посидів у темряві. Почув тихеньке сопіння. Шпик спав. Обережно пройшов до сусідського двору, заліз у наш сарай. Вже хотів поставити кошик, коли знову почув сопіння. Зовсім поруч. Хтось спостерігав за ходом? Сидів у сараї? Я завмер. Зашаруділо, наче хтось перевертався уві сні. Солодко плямкнуло. Господи, це дитина! Дитина! Якийсь безхатько, що заліз переночувати? Мабуть. Я тихенько прикрив кошиком хід і вийшов. Озирнувся. Обережно зайшов, піднявся до себе. Хотів лягати спати, але схотілося почути дихання Моніки. Прокрався до її кімнати, прочинив двері й прислухався. Тихо. Зовсім тихо. Зайшов, чиркнув сірником. Побачив, що ліжко порожнє. Спочатку мене охопив переляк, майже паніка: здалося, що доньку викрали. Французи завдали удару першими, аби вже точно тримати мене на гачку! Я скривився, схопився за браунінг. Потім подумав, що коли дитину крадуть із ліжка, воно не залишається ось таким зразково заправленим. Може, Моніка пішла спати до Єлизавети Павлівни? Але не схоже було, щоб вона боялася спати сама. І тут я згадав сопіння в сараї. Господи! Побіг туди. Обережно зайшов. Не хотів налякати дівчинку, присів на віддалі.

— Моніко! Моніко! — прошепотів в її бік. Сопіння припинилося. — Це я, Моніко.

— Тату! — Вона кинулася мені на шию і обійняла. У мене аж у голові загупало, я сів на підлогу, обійняв доньку і відчув себе найщасливішою людиною у світі. — Я чула, як ти пішов. Хотіла піти за тобою, але ти б мене помітив, ти б дивився, чи ніхто не стежить. Тому я вирішила почекати тебе тут.

Вона шепотіла мені на вухо, а я весь здригався, бо плакав від щастя.

— Ти чого? Тату?

Я не міг відповісти, бо вона б із голосу зрозуміла, що я рюмсаю, наче інститутка. Трохи перечекав.

— Ти поранений? — спитала Моніка.

— Ні, все добре. Здається, нам доведеться завтра поїхати звідси. Але мені знадобиться твоя допомога.

— О, добре, що треба зробити?

— Ти ж умієш балакати по-місцевому?

— Так, вмію.

— Те що треба. Повернемося додому, відпочинемо, бо завтра нам знадобиться багато сил.

— Добре.

Ми повернулися до хати. Я провів Моніку в спальню.

— Почекати, поки заснеш? — спитав я. — Міг би тобі почитати, але світло краще не палити, щоб не привертати уваги.

— Не треба, я не боюся темряви.

— Ти — молодець.

— Мені ще треба багато чого вчитися. Ти ж навчиш?

— Навчу, звісно. Відпочивай. Завтра буде цікавий день.

Я хотів вийти.

— А розкажи щось про маму, — тихо попросила Моніка. Я повернувся, сів на край ліжка. Вона взяла мене за руку.

— Твоя мама була хорошою людиною. Дуже доброю. Я мав допомогти їй, але не зміг. І за це буду картати себе ще довго.

— Не треба. Татусю, не треба. — Вона стиснула мою руку. — Мама завжди буде з нами. Ну, в думках. Так?

— Так, Моніко, так. — Голос у мене тремтів.

— Іди, відпочивай. Добраніч.

— Добраніч, Мо.

— А я пам’ятаю, що ти мене так називав, — прошепотіла Моніка. Я поцілував її в чоло і вийшов.

У своїй кімнаті ліг і довго ще думав про доньку. Вона виявилася зовсім іншою, ніж я уявляв. Але так було ще краще.

Уранці ми поснідали.

— Іване Карповичу, у вас якийсь щасливий вигляд, — помітила Єлизавета Павлівна. — Я б подумала, що ви закохалися в Кейт, але це щось інше.

— Сьогодні ми тікаємо. Речей можемо взяти зовсім небагато. По маленькій валізці.

— Сьогодні? Так швидко?

— Я не хочу тягнути. Французи можуть спробувати пришвидшити події. Наприклад, забрати Моніку. Ми мусимо їх випередити.

— Добре, я скажу Кейт.

— Вона надійна? Не може працювати на французів?

— Ні, будьте спокійні.

— Збирати речі обережно. Поведінку не змінювати. Наче звичайний день.

— Але як ми втечемо? За нами ж слідкують.

— У мене є план, здається непоганий.

— Чудовий план, — підтвердила Моніка, що зайшла до кімнати. — Речі я вже зібрала.

— То що за план? — спитала Єлизавета Павлівна.

План був простий. Єлизавета Павлівна сходила по морозиво до морозивника, що торгував на сусідній вулиці. В нього був невеличкий візок на колесах. У візку лежали дві брили льоду з гір, які холодили морозиво. За три години морозивник постукав у хвіртку. Його пустили у двір. Я заплатив йому, Єлизавета Павлівна переклала мої інструкції. Морозивник радісно погодився все виконати. Роздягся і всівся у крісло. Я подав йому пляшку хорошого коньяку і увімкнув патефон. Сам убрався в його одяг. Натягнув на обличчя білий берет. Викинув лід і морозиво, простелив ковдру. Моніка зі своєю валізою легко вмістилася всередині. Я виїхав з двору. Єлизавета Павлівна каталонською попросила морозивника обов’язково зайти завтра й принести фісташкове морозиво, яке так сподобалося гостю. Шпики, що стояли неподалік, усе добре чули. Я кивнув і покотив візок. Неквапливо, спокійно, заїхав за ріг. Видихнув, постукав по ящику, що все добре. Через кілька кварталів допоміг Моніці вилізти. Візок ми сховали, перевірили, чи немає за нами хвоста. Його не було. Пройшлися, взяли візника і вирушили на набережну. Там я відвів Моніку на яхту, вже готову вирушати.

Сам повернувся, зайшов із сусідського садочка, побачив там шпига. Підкрався, приставив браунінг, шпиг дозволив себе зв’язати. Я пройшов до сарая, дівчата вже там чекали. Разом вийшли, я тягнув їхні валізи. Через кілька кварталів зупинили візника. Далі змінили ще двох, щоб заплутати сліди. Нарешті приїхали до набережної, на сам пірс пройшли пішки, сіли на яхту. Вона відчалила і взяла на південь. Моніка показала мапу, нам треба було обплисти всю Іспанію, щоб вийти в океан. Я познайомив дівчат із Любушкою, вони швидко знайшли спільну мову. Потім Єлизавета Павлівна нагадала мені про процедури з Кейт.

— Бажано, щоб іще три дні ви попрацювали, Іване Карповичу.

— Та ви ж знаєте, який я працьовитий. Мене від роботи за вуха не відтягнеш.

Попрацювали, повернулися якраз на вечерю. Потім Любушка вчила Моніку картярські фокуси робити, Єлизавета Павлівна щось читала, а Кейт зіграла нам на піаніно.

— Ну, гонитви наче немає? — спитав я згодом.

— Та не буде гонитви. Звідки вони знають, куди ви ділися? — запевнила Любонька.

Я вийшов на палубу. Яхта аж летіла з попутним вітром. А як вітер зникне, для котлів у трюмі готова труба. Я помітив якийсь пароплав і зайшов у салон, аби хтось мене випадково не роздивився. Наступного дня ми були вже біля Гібралтару, маленької скелі, яка, виявляється, належала Англії. Там стояло багато військових кораблів. Стали на рейді, приїхав якийсь офіцер, переговорив із Любушкою. Ми з дівчатами ховалися в каюті поруч, щоб не викликати зайвих запитань. Невдовзі Любушка повернулася, не дуже весела.

— Нас не випускають до Атлантики!

— Чому? Французи шукають? — здогадався я.

— Ні, німецькі підводні човни. Два дні тому потопили кілька пароплавів і яхт, які пливли до Англії. Тепер цивільним суднам заборонено виходити з Середземного моря. Я зійду на берег, пошукаю чоловікових знайомих, спробую виклопотати дозвіл. Як не вдасться, будемо щось думати. На палубу не виходьте. Якщо французи вас шукають, обов’язково спостерігатимуть за кораблями тут, у Гібралтарі.

— Домовилися.

Любушка шлюпкою попливла до берега, ми сиділи в каюті.

— А які ваші подальші плани, Іване Карповичу? — спитала Єлизавета Павлівна.

— Довезти вас до Англії, залишити в безпечному місці.

— А якщо нас не пропустять в океан?

— Не знаю, треба буде думати.

— Можна потягом проїхати на північ Іспанії і вже там сідати на пароплав. — Моніка показала пальцем по сторінці атласу, який тримала на руках.

— Можна й так, — кивнув я.

— Тату, а ми ж попливемо до Росії разом? — спитала Моніка, і я скривився. Дуже хотів відповісти ствердно. Але я ж відповідав за Моніку.

— Думаю, ні, доню. У мене там є одна справа. Я не знаю, скільки часу вона забере.

— Я б допомагала тобі її розслідувати.

— Доню, вона може бути небезпечна. Я б хотів, щоб ти залишилася разом із Єлизаветою Павлівною та Кейт. А потім, коли закінчу, я приїду по тебе, і ми повернемося на хутір. Там я писатиму про свої пригоди й відмовлятимуся від усіх справ, щоб бути разом із тобою. Весь час.

— Не треба відмовлятися. Я хочу розслідувати справи!

— Доню, це не дитяча справа.

— Я — доросла, — сказала вона і рішуче подивилася. В неї було темно-русяве волосся, як у мене, і зелені очі, як у Ізабелли. Характер наш, спільний.

— Доню, я б не хотів, щоб ти займалася тим, чим і я.

— Чому?

— Бо через свою роботу я змушений зустрічатися з найгіршими людьми в найгірших виявах. Злочинці, негідники, брехуни, які коять щось погане. Ти наче копирсаєшся в помийниці, куди викидають різноманітне людське сміття. Краще займатися чимось іншим, щоб бачити добрих людей.

— Але у твоїх історіях багато добрих людей!

— Поганих усе одно більше.

— Ні, не більше. І мені цікаво розслідувати, я буду займатися цим.

— Хіба тобі погано з дівчатами?

— Звісно, ні. Але діти мусять жити з батьками, хіба не так? Ти сам казав!

— Моніко, судячи з газет, у Росії зараз починається якийсь безлад, і чим все це закінчиться — не дуже зрозуміло, — втрутилася Єлизавета Павлівна. — Розумно буде, якщо Іван Карпович з’їздить туди сам, роздивиться, що і як, а потім уже вирішить, чи ти поїдеш до нього, чи він виїде з Росії. Я так розумію, у будь-якому разі він не схоче жити окремо від тебе.

— Так. Я сподіваюся, що йтиметься про два-три тижні. А потім я заберу тебе, — пообіцяв я Моніці. Вона чомусь спохмурніла.

— Це через ту полячку? — спитала несподівано.

— Що? Полячку? — я подивився на Єлизавету Павлівну. Вона знизала плечима:

— Ну, я ж думала, що у вас там усе всерйоз, готувала дитину. Казала, що у тата, можливо, з’явиться нова родина.

— Агнешка не хоче, щоб я приїздила? — спитала Моніка. Спокійно, без сліз, без образ. Наче доросла.

— Моніко, я не знаю, чого хоче та бідна дівчина, але мене це не хвилює. Те, що писали про нас газети, — брехня.

— Як? І що, у мене не буде братика чи сестрички? — розчаровано спитала Моніка.

— Ні, не буде. Принаймні не пані Агнешка їх народить. Мо, я чесний із тобою. Я заберу тебе, щойно розкрию справу, за яку дав слово.

— А що за справа?

— Я мушу знайти одну дівчину.

— О! Вас попросив її батько? Це як у тій історії про дівчину, продану до Австрії! Чи про доньку англійського інженера? — Очі у Моніка запалали цікавістю.

— Так, попросив батько. Її викрали в Харкові. Батько зробив мені велику послугу, фактично врятував від тюрми, я пообіцяв знайти дівчину і мушу дотриматися слова.

— А хто він, той чоловік?

— Один землевласник із Сардинії.

— То та дівчина італійка? Як мама! А як її звати?

— Альчеста.

— Альчеста. Гарне ім’я! Дуже гарне! — Моніка усміхнулася. — Вона — красуня?

— Я її не бачив особисто, але судячи з портрета — так.

— У тебе є її портрет? А можна подивитися? — Моніка аж на місці всидіти не могла, так зацікавилася. Оченята палали, мені знайома була ця цікавість.

— Так, зараз покажу. — Приніс портрет авторства Чуванова. Усі дівчата почали його роздивлятися.

— Та вона красуня! — сказала Єлизавета Павлівна. — Іване Карповичу, це вам щастить, чи ви беретеся розшукувати виключно красунь?

— Ти можеш у неї закохатися. — Моніка не питала, просто говорила, що є така можливість.

— Мені треба просто її знайти і відправити до батька, який чекає. — Я чомусь зніяковів.

— І ти знаєш, де шукати?

— Її викрали в Харкові. Спробую розпитати тамтешню поліцію, яка чомусь не схотіла розслідувати справу.

— Поліція причетна?

— Моніко, аби про щось говорити, треба побувати на місці, поговорити з людьми. Зараз же нічого не зрозуміло, крім того, що викрадення сталося майже рік тому і тепер його розкрити буде значно важче.

— Але ти зможеш, тату, — впевнено сказала Моніка. — А удвох ми б зробили все ще швидше!

Усі усміхнулися і подивилися на неї.

— Поки що зосередимося на тому, як доплисти до Англії, — запропонував я.

— Добре. А на Гібралтарі живуть мавпи. Це єдине місце в Європі, де вони живуть! — доповіла Моніка і почала розповідати про місцеві цікавинки. Я тільки дивувався, як вона все пам’ятала.

Десь за дві години припливла Любушка.

— Ледь вибила дозвіл. Доведеться ризикувати, Ваню. Кажуть, німці полюють за караваном кораблів, який пливе з Південної Африки. Начебто не мусять цікавитися такою дрібною дичиною, як ми, але, знаєте, поки чекаєш на лося, чому б не підстрелити й ховрашка? То як, пливемо?

— А що про французів чути? — спитав я. Аби сам, поплив би без вагань, але з Монікою зробився дуже обережним.

— Шукають вас. Звинуватили у вбивстві громадянина Іспанії, тепер іспанська поліція за вами теж полює.

— Зачекайте, яке вбивство? Я нікого не вбивав!

— Тіло морозивника знайшли у будинку. Там якась темна історія, бо сусіди чули крики, але французи твердять, що криків не було, а бідолаху вбили ви перед тим, як утекти.

— Брешуть.

— Не сумніваюся. Їм просто легше шукати вбивцю.

— Треба плисти. Інакше тата можуть арештувати,— сказала Моніка. І тут із нею важко було не погодитися.

Ми відпливли увечері, щоб вийти в океан вже у темряві. Пливли без вогнів, ховалися. Дорослі по черзі чергували на носі, щоб побачити чи почути попереду кораблі. Моніка попросилася зі мною. Сиділа на руках і уважно прислухалася. Не починала розмов, не жалілася, що нудно, не засинала. Я знову дивувався, як рано подорослішало це дитя.

Після чергування я не спав, прислухався, готовий підхопитися, забрати Моніку і бігти до шлюпки. Прийшла Кейт, удень у нас не вийшло, бо я не хотів нікого бентежити. Тепер же спочатку нічого не виходило, бо я прислухався і чекав тривоги через можливу появу німецького підводного човна. Але потім Кейт зуміла відволікти мою увагу.

Я задрімав лише вранці, проспав кілька годин і прокинувся від того, що перестав працювати двигун. Підхопився, побачив Моніку, як тримала палець на губах. Показувала, щоб мовчав. У каюту забігла Єлизавета Павлівна. Трохи перелякана.

— Що? — пошепки спитав я.

— Французький військовий корабель. Наказав зупинитися. Зараз до нас пливе шлюпка з офіцером і півдесятком солдат. Люба попросила сховатися.

— Лізьте в шафу, — наказав я. Допоміг дівчатам, сам заліз під ліжко. Звісно, при ретельному обшуку нас би легко знайшли. Але, якби справа обмежилася лише оглядом, шанс би був. Я лежав і прислухався. Доводилося лише чекати і сподіватися, що все якось владнається. Інакше французи заберуть Моніку. І її вже буде важко звільнити. Доведеться грати під чиюсь дудку. Цього я дуже не любив, але що ще було робити? Стиснув зуби. Як французи змогли здогадатися про цю яхту? Помітили, що вона несподівано вийшла з Барселони? Чи просто зупиняли всі кораблі, які йшли з Середземного моря до Англії?

Спочатку Любушка заговорила лагідно, мабуть, віталася й питала, у чому річ. Француз щось відповів. Любушка заговорила вже обурено. Француз на чомусь наполягав, вона спростовувала. Балакали хвилин десять, потім замовкли. Далі загуркотів двигун. У каюту зайшла Любушка.

— Ваню, де ти, налий мені випити, — попросила. Я вискочив з-під ліжка, побіг до шафи з напоями, щедро налив у келихи, роздав і дівчатам, які вже вилізли з шафи.

— Хотіли жабоїди яхту обшукати. Мовляв, відпливли ми з Барселони, а саме там зник якийсь дуже важливий німецький шпигун. Чуєш, Ваню, як у них усе швидко змінюється. То був убивця, кримінальник, а тепер німецький шпигун. І в них була підозра, що той шпигун на «Любові». Я сказала, що ці підозри даремні, й відмовила в обшуку — мовляв, це принизить мене, піддану його величності короля Едуарда. Жабоїд напирав, а я нагадала, що я дружина командира англійського полку, чий дядько засідає в палаті перів, а кузен товаришує з принцом Георгом, і вторгнення на яхту буде розцінено як акт агресії. Я йому наплела, що Англія з війни вийде й підпише сепаратний мир з Німеччиною, якщо мою яхту обшукають. І ось цей жабоїд, молоденький лейтенант, зніяковів, попросив пробачення і дозволив продовжити свій шлях. За вашу удачу, Іване Карповичу. Ви були і залишаєтеся улюбленцем долі!

Ми добряче випили, ніч я знову не спав, бо боявся кайзерівських підводних човнів, а наступного дня прибули в Плімут. Там Любушку чекала телеграма від чоловіка, який нарешті зміг поїхати у відпустку. Грошей за подорож вона не взяла, благословила нас усіх і порадила якнайкраще сховатися.

— Бо якщо вас шукає французька розвідка, може зацікавитися і англійська.

— Так, спробуємо сховатися, — пообіцяв я.

Ще кілька тижнів прожив в Англії, чекав, поки зроблять паспорт. Робив його інженер Бойд, до якого я таємно звернувся по допомогу. Не відмовив. В інженера були якісь знайомства, і невдовзі я отримав російський паспорт на ім’я Солодова Микити Юрійовича, міщанина з Петрозаводська. Потім Кейт знайшла для мене пароплав, що вирушав до Мурманська з вантажем обладнання для російських військових заводів. Ним я і відплив, узявши з Кейт та Єлизавети Павлівни обіцянку сповістити мене телеграмами, як буде радісна звістка в однієї, у другої чи в обох, бо ж процедури були з обома. Моніці я пообіцяв, що залишаю її не більше, ніж на місяць, а тоді обов’язково приїду.

Коли плив, багато мріяв про наше життя на хуторі. У багатьох краях побував я під час подорожі, у благословенних краях, а нічого кращого за хутір свій не бачив. Там збирався жити і доньку виховувати. Мрія ця видавалася близькою до здійснення.