РАНІШЕ

КРУКИ

Тут, нижче Емондового Лугу за течією, на півшляху до Заплавного лісу, береги Винної ріки поросли деревами. Головно вербами, і їхнє густолисте віття нависало над прибережною водою тінистим шатром. Літо проминуло не так уже й давно, та й сонце стояло майже в зеніті, але тут, у затінку, легенький вітерець студив спітніле тіло Еґвейн. Закасавши трохи вище колін спідницю коричневої вовняної сукні, вона зайшла у річку, аби набрати води у цебро. Хлопці заходили у воду як були, не переймаючись тим, що їхні обтислі штанята намокнуть. Дехто з дівчаток і хлоп’ят замість наповнювати цебра пересміювалися та намагалися облити одне одного з дерев’яних ківшиків, але Еґвейн стояла сумирно, насолоджуючись дотиком плинної води до босих ноженят і тим, як струменіє пісок крізь пальці, коли вона вибирається на берег. Вона прийшла сюди не гратися. У свої дев’ять років дівчинка вперше сподобилась принести воду з ріки, але попри те замірялася стати найкращим водоношею у селищі.

Зупинившись на березі, вона опустила цебро на землю і взялася розпускати закасані спідниці, щоби вони прикрили їй коліна. А ще слід було перев’язати наново темно-зелену хустку, яка перехоплювала на потилиці волосся. Еґвейн хотіла би, щоб їй дозволили обтяти волосся по плечі чи навіть коротше, як у хлопчиків. Урешті-решт, довге волосся їй не знадобиться ще багато років. Чому слід робити щось тільки тому, що так воно віддавна ведеться? Але ж вона знала свою матусю, як і те, що волосся у неї залишиться довгим.

Десь за сотню кроків чи близько того нижче по ріці, стоячи по коліна у воді, чоловіки купали чорномордих овець, готуючи тих до стрижки. Вони уважно спостерігали за вівцями, коли ті, бекаючи, заходили у воду, а опісля виходили на берег. Тут Винна ріка була не такою стрімкою, як в Емондовому Лузі, але й було би неправдою твердити, що вона повільна. Якщо вівцю підхопить течія, їй уже буде важко вибратися на берег і вона заввиграпіки може потонути.

Величезний крук перелетів ріку і всівся на верхівку білодерева, неподалік того місця, де чоловіки купали овець. І майже тієї ж миті на крука почав налітати згори червоночубастик, спалахуючи вогняним пір’ям, голосно цвірінькаючи. Мабуть, у червоночубастика десь поряд було гніздечко. Замість злетіти з гілки і, можливо, атакувати меншу птаху, крук лише пересунувся товстою гілкою вбік, туди, де його трохи прикривали згори тонші гілочки. Звідти він дивився на вівчарів.

Траплялося, круки дошкуляли вівцям, але те, що цей крук не звертав уваги на спроби червоночубастика відігнати його геть, здивувало дівчинку. Ще й більш од того, у неї склалося дивне враження, наче чорний птах спостерігає за людьми, а не за вівцями. Бредня, власне кажучи, а втім... Вона чула, як люди мовлять, що круки та гайворони є очима Морока. Від цієї думки сироти виступили у неї не тільки на руках, а й на спині. Оце достеменна бредня. Що Морок може захотіти побачити в Межиріччі? У Межиріччі ніколи нічого не трапляється.

— Що це ти тут поробляєш, Еґвейн? — поцікавився Кінлі Ахан, зупинившись біля неї. — Сьогодні ти не можеш гратися з іншими дітьми. — Він був на два роки старший за Еґвейн, тримався пряменько, тягнучись догори, аби здаватися вищим, ніж є. Хлопець носив воду для стрижки овець останній рік, тому й поводився так, наче це додавало йому якоїсь ваги.

Еґвейн зміряла його нищівним поглядом, але це не подіяло настільки добре, як вона сподівалася.

На його квадратному обличчі виткнулася невдоволена гримаса.

— Якщо ти почуваєшся зле, мусиш піти до Мудрині. Якщо ж ні... тоді повертайся до своєї роботи. — Коротко кивнувши головою, наче він щойно дав собі раду зі складною справою, Кінлі поспішив геть, фасонисто несучи цебро з водою однією рукою якомога відсторонь. Він так довго не зможе нести, поприндиться, доки я його бачу, хмуро подумала Еґвейн. Треба буде ще повправлятися з цим поглядом. Вона бачила, що у старших дівчат він спрацьовував.

Еґвейн відірвала цебро від землі обома руками, і ручка ковша ковзнула його ободом. Цебро було важке, а Еґвейн була дівчинка невисока, як на свій вік, утім, вона піти ля вслід за Кінлі якомога швидше. Звісно, не через те, що він патякав. У неї і насправді була важлива робота, і вона замірялася стати найкращим водоношею з усіх, що є зараз і були колись. Обличчя дівчинки набуло рішучого виразу. Ковдра торішнього листя шурхотіла у неї під ногами, коли вона йшла затіненим берегом, прямуючи до відкритої сонцю місцевості. Спеки сильної не було, а поодинокі білі хмаринки у височезному небі, здавалося, підкреслювали яскравість цього ранку.

Оточений деревами Луг удовиці Айнал — він звався так з незапам’ятних часів, хоч ніхто й гадки не мав на честь удови якого Айнала його колись так назвали — більшу частину року стояв порожнем, але тепер його від краю до краю заполонили люди та вівці, причому овець було значно більше. Де-не-де із землі вистромлялися великі кам’яні брили, деякі майже у зріст людини, та вони не заважали неабиякому шарварку на Лузі.

На це дійство сюди зібралися фермери з усіх околишніх ферм, а людність з Емондового Лугу прийшла допомогти своїм рідним. В Емондовому Лузі у кожного мешканця були родаки чи приятелі на фермах. Стрижка мала відбуватися скрізь по Межиріччю, від Девен Райда і до Сторожового Пагорба. Звісно, крім Таренського Перевозу. Чимало жінок пишались у накинутих на плечі шалях, що спадали вниз мальовничими хвилями, та мали заквітчане волосся, втім, так вчинили і деякі старші дівчата, хоч вони і не заплітали волосся у довгі коси, як це заведено у жінок. Частина жінок навіть одягнула сукні з вишивкою навколо коміра, так наче це був по-справдешньому святковий день. Чоловіки ж та хлопці, навпаки, прийшли в самих сорочках, а деякі навіть розшнурували поворозки на грудях.

Еґвейн не розуміла, чому це дозволено одним лише чоловікам. Адже жінкам під час роботи було не менш душно.

В кінці Лугу злагодили просторі загони, обнесені дерев’яною огорожею. Там тримали і стрижених овець, і тих, які ще чекали на купання, а за всіма ними наглядали хлопчики, яким уже виповнилося дванадцять. Вівчарки, що наразі лежали, розвалившись на траві поблизу загонів, не надавалися до такої роботи. Старші хлопці повинні були заганяти овець у ріку дерев’яними ціпками, а опісля не давати їм лягати та знову бруднитися, доки вони не обсохнуть, а чоловіки на цьому краю лугу не почнуть їх стригти. Стрижених овець хлопці знову завертали до загону, а чоловіки несли настригання до дощатих столів, де жінки сортували руно і складали його для тюкування. Крім того, вони вели підрахунок й уважно стежили, щоби руно від різних стригалів не змішалося. Ліворуч від Еґвейн, під деревами, інші жінки починали накривати довгі столи, що покоїлись на кобильницях, готуючи все необхідне для полуднування. Якщо Еґвейн добре носитиме воду, можливо, їй дозволять допомагати накривати столи чи сортувати вовну вже наступного року, а не ще через два роки. Якщо вона носитиме воду краще за всіх, ніхто й ніколи більше не назве її дитиною.

Вона почала пробиратися крізь натовп, несучи цебро то обома руками, то перекидаючи його з руки в руку, зупиняючись на хвильку, коли хтось просив зачерпнути ківшик води. Незабаром вона знову упріла, через що на вовняній сукенці виступили темні плями. Може, хлопці були не такі вже й дурні, коли порозпускали поворозки на грудях своїх сорочок. Вона не звертала уваги на менших дітлахів, що носилися скрізь, ганяючи обручі, перекидаючись м’ячами та бавлячись у квача.

Стільки народу збиралося лише п’ять разів на рік: на Бел-Тайн — це свято вже минуло; тоді, коли, як оце сьогодні, стрижуть овець; коли купці приїдуть по вовну — це буде десь через місяць; коли купці приїдуть по сушений тютюн після Дня Сонцестояння, а ще на День Дурня, восени. Звісно, були ще й інші свята, але вони не збирали геть увесь люд.

Еґвейн не припиняла уважно роздивлятися навсебіч. У цьому людському юрмиську можна мимохіть наскочити на одну із чотирьох її сестричок, яких вона завжди намагалася уникати. Найпоганішою була Бероуїн, найстарша. Минулої осені костоламна гарячка зробила її вдовою, а цієї весни вона повернулася додому. Важко було не співчувати Бероуїн, але вона страшенно напосідалася на Еґвейн, то намагаючись її вдягати, то розчісувати їй волосся. Інколи, плачучи, вона зізнавалася їй, яке ж це щастя, що гарячка не забрала її крихітку-сестричку. Співчувати Бероуїн було б легше, якби Еґвейн не здавалося, що та інколи сприймає її як своє немовлятко, яке вона втратила разом із чоловіком. А, може, й не інколи, а весь час. От Еґвейн і пильнувала, аби не наткнутися на Бероуїн. Чи на когось із трьох інших її сестер. Та й по всьому.

Біля овечих загонів дівчинка зупинилася витерти піт з чола. Тепер її цебро відчутно полегшало, і вона легко тримала його однією рукою. Еґвейн насторожено поглянула на собаку, поряд з яким опинилася. Він стояв біля загону, величезний псисько, з сірою хвилястою шерстю та розумними очима, в яких, здавалося, можна було прочитати, що він не вважає дівчинку загрозою для овець. Утім, псисько був величезний, на зріст майже по пояс дорослому чоловікові.

Собаки зазвичай допомагали охороняти отари на пасовиськах, захищаючи овець від вовків та ведмедів, а ще від великих гірських кішок. Еґвейн потихеньку обійшла собаку. Повз неї пройшли троє хлопців, женучи кілька десятків овець до ріки. Всі вони були на п’ять чи шість років старші за неї, тож навіть не поглянули на дівчинку, зосередивши всю увагу на отарі. Еґвейн не бачила в їхній роботі нічого складного й не сумнівалася, що теж могла би з нею впоратися, проте хлопці повинні були ще й пильнувати, щоби жодна з овець не наскубалася трави. Якщо вівця поїсть перед стрижкою, то може задихнутися й померти. Швидко роззирнувшись надовкола, Еґвейн пересвідчилася, що поблизу немає нікого з хлопців, з якими вона хотіла би перемовитися слівцем. Ні, вона не спеціально виглядала якогось хлопця, аби потеревенити з ним, — звісно, ні. Дівчинка просто собі дивилася. Однаково їй скоро потрібно знову йти по воду. Час знову прямувати до Винної ріки.

Цього разу вона вирішила піти вздовж довгого ряду накритих столів. Звідси віяло дражливими запахами, не згірш, як на будь-яке свято. Тут було все — від смажених гусей до медяників. Пряний аромат медяників найбільше лоскотав дівчинці в носі. Усі жінки, що готували полуденок, заради стрижки вистаралися на славу. Проминаючи столи, Еґвейн пропонувала воду жінкам, які виставляли на стіл страви, проте вони лише посміхалися їй та похитували головами. На багаттях, розкладених позаду столів, кипіла вода на чай, але ж, може, комусь із них захочеться холодної річкової водички? Щоправда, вже не такої холодної, та все ж таки...

Біля столів попереду Еґвейн помітила Кінлі. Дивно, але він чомусь горбився, а не пнувся вгору, намагаючись вигадати ще хоча б дюйм зросту. Як і раніше, цебро він ніс в одній руці, але з того, як воно погойдувалося, видно було, що воно порожнісіньке. Отже, він не міг пропонувати жінкам воду. Еґвейн насупила брови. Виглядав він злодійкувато, інакше і не скажеш. Не може бути, щоби він... Зненацька його рука зробила блискавичний випад і схопила зі столу медяник. У Еґвейн аж щелепа відвисла з обурення. І він ще смів торочити їй про дитячі забавки?! Та він нічим не кращий за Евіна Фіннґара!

Перш ніж Кінлі встиг ступити хоча б крок, майстриня Аєллін налетіла на нього, наче шуліка, що каменем падає з неба, і вхопила однією рукою його вухо, а іншою — медяник.

Це вона наготувала ці ласощі до столу. Худорлява жінка з пишною сивою косою, що сягала їй стегон, Корін Аєллін випікала найсмачніші в Емондо-вому Лузі пиріжки та тістечка. Крім матусиних, додала подумки Еґвейн, зважаючи на родинні почуття. Але навіть її мама визнавала, що майстриня Аєллін готує краще за неї. Принаймні солодку випічку. Майстриня Аєллін залюбки роздавала кожному першому-ліпшому хрустке печиво і шматки пирога, звісно, якщо не наближався час обіду, чи якщо чиясь матуся просила її не наділяти солодощами її чадо, але вона могла бути дуже суворою із хлопчиськами, котрі намагалися поцупити щось у неї за спиною. І не тільки з хлопчиськами.

Жінка називала це крадіжкою, а крадіжок майстриня Аєллін ніколи не пробачала. Не відпускаючи вуха Кінлі, вона помахувала пальцем у хлопця перед носом, шпетячи його тихим голосом. Обличчя у Кінлі скривилося, наче він був готовий ось-ось розревітися, і він щулився та їжився, доки не став здаватися нижчим за Еґвейн. Дівчинка задоволено кивнула. Мабуть, тепер він ще довго не задиратиме носа.

Проминувши майстриню Аєллін і Кінлі, Еґвейн поспіхом відійшла подалі від столів, аби ніхто не запідозрив, що і вона хоче схопити якийсь смаколик. їй таке ніколи навіть на гадку не спадало. Ну хіба що тільки трішки, але на «трішки» можна не зважати.

Раптом вона подалася вперед, намагаючись розгледіти когось між односельцями, що снували туди й сюди. Так. Це був Перрин Айбара, хлопчик кремезний і на зріст вищий за більшість своїх однолітків. А ще він приятелював із Рандом. Вона метнулася крізь натовп, уже не очікуючи, що хтось попросить води, і зупинилася лише за кілька кроків від Перрина.

Він був разом з батьками, його найменший братик Петрем сидів у мами на стегні, а мала Дізелле чіплялася однією рукою за мамину спідницю, хоч і роздивлялася цікавими оченятами геть усе навкруги — і людей, і навіть овець, яких саме гнали повз. Адора, інша його сестра, стояла, схрестивши руки на грудях, з похмурим виразом на обличчі, який вона намагалася приховати від матері. Адорі дозволять носити воду лише наступного року, і їй, мабуть, хотілося, аби її пустили бавитися з друзями. Найпомітнішим в цьому невеличкому товаристві був майстер Лугган. Найвищий чоловік в Емондовому Лузі, він мав руки завтовшки як добрячі стовбури, а біла сорочка на ньому, здавалося, ось-ось трісне. Поряд із ним майстриня Айбара виглядала не просто стрункою, а тендітною. Майстер Лугган розмовляв про щось водночас із майстринею та майстром Айбара, і це заінтригувало Еґвейн. Майстер Лугган був ковалем, тож навіщо би майстру та майстрині Айбара приводити з собою цілу родину, аби замовити щось викувати? Ще майстер Лугган був членом Ради Селища, але це теж нічого не пояснювало. До того ж майстриня Айбара ніколи б не обмовилася жодним словом про справи Ради, так само як майстер Айбара не став би пхати носа у справи Жіночого Кола. Хай Еґвейн було лише дев’ять років, але це вона знала напевне. Утім, хоч що би вони не обговорювали, розмова добігала кінця. Ось і добре. її не цікавило, про що вони говорили.

— Він хороший хлопець, Джослін, — казав майстер Лугган. — Хороший хлопець, Коне. Він чудово впорається.

Майстриня Айбара посміхнулася з ніжністю. Джослін Айбара була вродливою жінкою, і коли вона посміхалася, здавалося, що навіть сонце повинно схилити голову, визнавши свою поразку. Батько Перрина тихо розсміявся та скуйовдив синові кучеряве волосся. Перрин зашарівся і нічого не сказав. Він узагалі був хлопчик сором’язливий і неговіркий.

— Хочу політати, Перрине, — сказала Дізелле, протягуючи до нього рученята. — Будь ласочка, Перрине!

Перрин не змусив себе вмовляти. Він ввічливо вклонився дорослим і, повернувшись до сестрички, взяв її рученята у свої. Вони відійшли на кілька кроків убік, і Перрин почав обертатися на місці, швидше й швидше, аж доки ноженята Дізелле відірвалися від землі. Він вертів і вертів дівчинку, піднімаючи все вище й вище, і вона то злітала вгору, то трохи опускалася, не припиняючи сміятися від захвату.

За кілька хвилин майстриня Айбара мовила:

— Досить, Перрине. Постав Дізелле на землю, доки її не знудило.—Але вона сказала це привітно, з посмішкою.

Щойно знову стала на землю, Дізелле вчепилася обома руками в руку Перрина, трохи хитаючись; можливо, її і добряче нудило. Проте вона не припиняла сміятися та вимагати, аби брат дав їй ще трохи політати.

Похитавши головою, Перрин нагнувся, щоб поговорити з нею. Він завжди був серйозний. Сміявся вряди-годи.

Раптом Еґвейн помітила, що на Перрина витріщається ще хтось. Сілія Коул, червонощока дівчинка, на пару років старша за неї, стовбичила лише за кілька футів від неї і дурнувато посміхалася, втупивши у хлопця свої коров’ячі очі. Варто було йому повернути голову, і він би її побачив! Еґвейн скривилася з відразою. Особисто вона ніколи не буде такою дурепою, аби витріщатися на хлопця, так наче у неї повстяна голова. І в будь-якому разі Перрин був старший за Сілію менше ніж на рік. А найкращою є різниця в три чи чотири роки. Може, сестри Еґвейн і не приділяли достатньо часу розмовам з нею, але вона прислухалася до того, що кажуть інші дівчата, досить дорослі, аби знатися на таких речах. Декотрі схилялися до ще більшої різниці, але більшість сходилася на трьох-чотирьох роках. Перрин поглянув у сторону Еґвейн та Сілії і повернувся до нечутної розмови з Дізелле. Еґвейн похитала головою. Може, у Сілії й повстяна голова, але він мав би її помітити.

Краєчком ока Еґвейн помітила якийсь рух у кроні великого водяного дуба за спиною Селії і сіпонулася. Там знову сидів крук і, здається, знову спостерігав. І на тій високій сосні теж сидів крук, і на сусідній, і ще один на гікорі, і ще... Вона нарахувала дев’ять чи десять круків, і всі вони, здавалося, спостерігали. Це, напевно, всього лише її палка уява. Це...

— Чого це ти на нього так витріщаєшся?

Еґвейн аж підскочила з несподіванки і розвернулася так стрімко, щп вгатила себе цебром по коліну. Добре, що те було майже порожнє, інакше вона добряче б забилася.

Дівчинка переступила з ноги на ногу, стримуючись, аби не тернути коліно.

— Ти про кого, Адоро?

— Про Перрина, звісно. Чого ти на нього задивляєшся? Усі кажуть, що ти поберешся з Рандом аль’Тором. Тобто коли будеш дорослою і заплетеш волосся в косу.

— Що це значить: «усі кажуть?», — поцікавилася Еґвейн тоном, який не віщував нічого доброго, проте Адора лише захихотіла.

Ні, це нестерпно. Сьогодні все йшло перекрутом.

— Перрин, звісно, вродливий. У будь-якому разі я чула це від багатьох дівчат. І багато дівчат на нього задивляються, достоту як ти чи Сілія.

Еґвейн кліпнула і спробувала не звертати уваги на сказане. Вона й гадки не мала на нього задивлятися, принаймні як ото Сілія! Та й хіба Перрин вродливий? Перрин? Вона озирнулася поглянути, чи побачить у ньому хоч якийсь натяк на вроду.

Він уже пішов! Батько його був тут, і мама з Петремом та Дізелле, а Перрина ніде не було видно. Згоріти! Та ж вона хотіла простежити за ним.

— Тобі не сумно без твоїх ляльок, Адоро? — поцікавилася Еґвейн солоденьким голосочком. — Мені здавалося, що, виходячи з дому, ти завжди прихоплюєш із собою кілька.

Адора, розкривши рота, обурено дивилася на Еґвейн, і та почулася задоволеною.

— Ну, бувай, — мовила Еґвейн, обминаючи дівчинку. — Хтось із нас уже досить дорослий, аби виконувати свою роботу. — Вона попростувала до ріки, примудряючись не накульгувати.

Цього разу Еґвейн не дивилася, як чоловіки купають овець, і доклала зусиль не помічати, чи є тут круки. Коліно своє вона оглянула, але не знайшла навіть синця. Повертаючись на луг із повним цебром, дівчинка вперто намагалася не кульгати. Ще мені одна дивина — трохи вдарилася коліном! Еґвейн і надалі весь час пильнувала, чи нема поблизу котроїсь із її сестер, за винятком лише тих хвильок, коли давала комусь напитися. Шукала вона очима й Перрина. Мет також би згодився, але Еґвейн і його ніде не бачила. Згоріти цій Адорі! Яке право вона має верзти казна-що!

Проходячи між столами, де жінки сортували вовну, Еґвейн зупинилася наче вкопана, бо побачила наймолодшу зі своїх старших сестер. Вона завмерла, сподіваючись, що Лоїза хоча б на мить відвернеться в інший бік. Було б їй не Перрина чи Мета видивлятися, а краще пильнувати своїх сестричок! Лоїзі було лише п’ятнадцять, але вона, взявши руки в боки, з похмурим виразом на обличчі сперечалася з Деґом Копліном. Еґвейн ніколи не могла змусити себе назвати його «майстер Коплін», хіба що вголос, заради ввічливості; мама завжди казала, що ввічливою треба бути з усіма, навіть із Деґом Копліном.

Деґ був зморшкуватим стариганом із сивим волоссям, яке він мив не дуже часто. Якщо взагалі мив хоч колись. Зі столу на мотузці звисала бирка, на якій чорнилом була зроблена позначка, що відповідала вищипам на вухах його овець.

— Ти відклала вбік хорошу вовну, — гримав він на Лоїзу. — Я не дам себе надурити з моїм настриженням, дівчино. Відійди, і я покажу тобі, як треба розкладати те, що я приніс.

Лоїза не посунулася ані на дюйм.

— Вовну із животів, ніг та хвостів треба перемивати, майстре Копліне. — Вона лише трохи підкреслила звернення «майстре». Відчувалося, що він роздратував її не на жарт. — Ви не згірш за мене знаєте: якщо купці знайдуть двічі перемите руно хоча б в одному тюку, всі отримають менше грошей за все настриження. Може, мій батько пояснить вам це краще, ніж я?

Деґ опустив випнуте підборіддя і щось пробурмотів собі під ніс. Він чудово знав, що з батьком Еґвейн такі фортелі не пройдуть.

— Впевнена, що і моя мама зможе пояснити вам так, аби ви зрозуміли, — безжально додала Лоїза.

У Деґа засмикалася щока, і він скорчив кволу посмішку.

Пробурмотівши, що він знає, що Лоїза зробить все як треба, старий позадкував, а тоді ледь не бігцем подався геть. Не такий він був дурень, аби без потреби привертати до себе увагу Жіночого Кола. Лоїза дивилася йому в спину з помітним задоволенням.

Еґвейн скористалася нагодою рвонути від столів і видихнула з полегшенням, не почувши оклику від Лоїзи. Може, Лоїзі і більше подобалося сортувати вовну, ніж готувати, але охочіше за все вона би зараз лазила по деревах чи плавала у ставках Заплавного лісу, хоча більшість дівчаток її віку вже не цікавилися такими розвагами. І вона ніколи не проминала нагоди перекласти на Еґвейн свою частину хатньої роботи. Еґвейн, може, теж залюбки пішла би з нею поплавати у ставку, проте Лоїза, вочевидь, вважала товариство сестри обтяжливим, а Еґвейн була надто гордою, аби напрошуватися.

Дівчинка спохмурніла. Всі її сестри ставилися до неї, як до малої. Няніть Алене, котра взагалі її не помічала. Майже весь час Алене сиділя, встромивши носа у ту чи іншу книжку із татової бібліотеки, читаючи чи вкотре перечитуючи їх. А в її тата було майже сорок книжок! Найулюбленішою з-поміж них у Еґвейн була «Мандри Джеїна Обходисвіта». Вона марила тим, щоби побачити всі ці чужі землі, про які він писав. Проте якщо дівчинка читала якусь книжку, а Алене хотіла її для себе, то сестра завжди казала, що та «заскладна» для Еґвейн, і просто забирала її! Згоріти їм усім чотирьом)

Еґвейн побачила, що деякі водоноси зробили собі перепочинок і тепер сиділи в затінку дерев чи обмінювалися жартами, але вона все носила й носила воду, хоч руки вже поболювали. Еґвейн аль’Вір не стане байдики бити! І водночас вона видивлялася в натовпі своїх сестер. І Перрина. І Мета. Вік би не бачити тієї Адори! Усіх би їх вік не бачити!

Утім, запримітивши Мудриню, вона призупинилася. Дорал Барран була найстарішою жінкою в Емондовому Лузі, а може, і в усьому Межиріччі — сивоголовою, сухенькою, проте очі у неї були ясні, як і раніше, і трималася вона дуже прямо. Учениця Мудрині, Найнів, стояла на колінах, спиною до Еґвейн, і перев’язувала ногу Білі Конґару. На його штанах бракувало однієї штанини. Оцей Білі Конґар, який зараз сидів на колоді, був ще одним дорослим, до якого Еґвейн тільки понад силу виявляла ввічливість. Він постійно робив якісь дурниці і то забивався, то ранився. Вони з майстром Лугганом були однолітки, але Білі, з кістлявим обличчям та запалими очима, виглядав принаймні на десять років старшим.

— Ти й раніше часто поводився, як дурень, Білі Конґаре, — суворо мовила майстриня Барран, — але жлуктити спиртне, коли працюєш стри-гальськими ножицями — це навіть для дурня занадто.

Дивно, але погляд її був спрямований не на нього, а на Найнів.

— Я випив лише трохи пива, Мудрине, — проскиглив він. — Через спеку. Лише один ковточок.

Мудриня недовірливо хмикнула, не відриваючи гострого погляду від Найнів. Майстриня Барран часто привселюдно розхвалювала Найнів за те, що та хапає все на льоту. Найнів стала її ученицею три роки тому, коли її тодішня учениця померла від якоїсь хвороби, яку навіть майстриня Барран не змогла вилікувати. Нещодавно Найнів осиротіла, і багато хто казав, що тепер Мудриня мала би відіслати дівчину до її родаків в іншому селі, а собі взяти іншу ученицю, не таку молоду. Мама Еґвейн вголос такого не казала, проте Еґвейн знала, що і вона так вважає.

Закріпивши пов’язку, Найнів розігнулася, все ще стоячи на колінах, і задоволено кивнула. На превеликий подив Еґвейн, майстриня Барран і собі опустилася на коліна і знову розмотала пов’язку, навіть зняла хлібну припарку, аби подивитися на глибокий поріз на стегні у Білі, і тільки після цього знову почала бинтувати йому ногу. Вигляд у неї був... розчарований. Але чому? Найнів уже смикала себе за кінчик коси, як це вона завжди робила, коли нервувала або коли хотіла привернути увагу інших до того, що вона тепер уже доросла жінка.

Коли ж вона переросте цю звичку? — подумала Еґвейн. Жіноче Коло дозволило Найнів заплести волосся в косу вже майже рік тому.

Щось замерехтіло у повітрі, і Еґвейн поглянула в тому напрямку. На дерева навколо лугу всілося ще більше круків. Десятки, може, сотня, і всі вони спостерігали. Вона знала, що саме це вони й роблять. Жодний птах не намагався схопити щось зі столів, заставлених їжею. Це було просто неприродно. Якщо вже на те пішло, птахи взагалі не дивилися на столи, накриті для полуднування. Чи на ті столи, за якими жінки сортували вовну. Вони дивилися на хлопців, які переганяли овець. На чоловіків, що стригли овець і носили на столи настриження. А ше на хлопчиків-водоносів. Не на дівчаток, не на жінок — лише на чоловіків та хлопців. Вона була готова побитися об заклад, що це так, хай навіть її матуся їй битися об заклад і не дозволяла. Еґвейн розкрила було рота, щоби запитати у Мудрині, що все це може означати.

— Хіба тобі нема чого робити, Еґвейн? — промовила Найнів, не повертаючи голови.

Еґвейн мимоволі аж підстрибнула. Найнів взяла таку звичку з минулої осені, завжди дізнаючись незрозумілим чином про присутність Еґвейн, і дівчинка воліла б, щоб та так не робила.

Найнів повернула голову і подивилась на Еґвейн через плече. Це був суворий погляд, схожий на той, що його дівчинка хотіла випробувати на Кінлі. Еґвейн не мусила слухатися Найнів, так як послухалася би Мудриню. Найнів просто хотіла на комусь відігратися через те, що майстриня Барран засумнівалась у її роботі. Еґвейн хотіла було сказати Найнів, що майстриня Аєллін шукає її, аби поговорити про пиріг, проте придивившись до виразу обличчя Найнів, вирішила, що це не надто слушна ідея. До того ж наразі Еґвейн і насправді робила те, що пообіцяла собі не робити: огиналася без діла, і ось тепер стовбичила тут, дивлячись на Найнів та Мудритгю Зробивши щось на кшталт реверансу, наскільки дозволяло їй цебро в руках, — звісно, реверанс призначався Мудрині, а не Найнів, — дівчинка розвернулася і пішла геть. Ні, вона не метнулася з усіх ніг виконувати наказ Найнів. Звісно, ні. І вона не побігла, як на пожежу. Просто пітпля собі, швидким кроком, бо мала важливу роботу.

Але оскільки йшла вона доволі стрімко, то й не помітила, як знову отти-нилася біля столів, де жінки сортували вовну. А за одним зі столів, просто лице в лице з Еґвейн стояла її сестра Еліса. Еліса згортала руно, готуючи його для тюкування, і виходило це в неї не дуже. Вона здавалася заглибленою в якісь невеселі думки і навіть не звернула на Еґвейн особливої уваги. Еґвейн знала, що гризе сестру. Елісі вже виповнилося вісімнадцять, а її довге, до пояса волосся, було й досі розпущене, і його перехоплювала блакитна хустка. Не в тому річ, що вона вже думала про заміжжя — дівчата зазвичай одружувалися ще на кілька років пізніше, — але вона була на рік старша за Найнів. Еліса переймалася тим, чому Жіноче Коло й досі вважає її надто юною. Важко було їй не поспівчувати. А надто, коли Еґвейн вже не перший тиждень роздумувала про ту ситуацію, в якій опинилася Еліса. Чесно кажучи, проблема Еліси її не так уже й хвилювала, але саме вона змусила дівчинку замислитися.

Скраєчку довгих столів стояла Каллі Коплін, розбазікуючи з якимись юнаками з ферм, пускаючи бісики та бгаючи в руках спідницю. Каллі завжди любила потеревенити як не з одним чоловіком, то з іншим, але ж зараз вона мусила згортати вовну. Але не цим впала вона Еґвейн в око.

— Не переймайся ти так, Елісо, — лагідно мовила дівчинка. — Може, Бероуїн та Алене й дозволили заплести коси в шістнадцять... — І більшість дівчат в шістнадцять заплітає косу, подумала Еґвейн. Вона не могла аж надто співчувати Елісі. Тамала звичку говорити приказками. «Час минає, а не вертає» або «Хто з усміхом працює, той утоми не чує», і в такому ж дусі, аж до оскоми на зубах слухачів. Еґвейн точно знала, що посмішка не зробить її цебро легшим навіть на один ківшик. — ...Але он Каллі вже двадцять виповниться за кілька місяців, а волосся у неї в косу не заплетене, і ти бачиш, що вона через це не кисне.

Еліса завмерла, і завмерли її руки, занурені в купу вовни на столі. Незрозуміло чому, жінки, що працювали ліворуч та праворуч від неї, закрили рота долонями, намагаючись стримати сміх.

І Еліса чогось почервоніла. Побуряковіла.

— Діти не повинні... — пробелькотіла Еліса. Обличчя у неї палало вогнем, а от голос був крижаним, і уривчасті слова падали бурульками. — Дитина, що верзе... Діти, котрі...

Джіллі Леуїн, на рік молодша за Елісу, але з чорним волоссям, заплетеним в довгу, нижче пояса косу, не спроможна більше давитися сміхом, опустилася на коліна і прикрила рота долонею.

— Забирайся звідси, мала, — гаркнула Еліса. — Тут дорослі намагаються працювати!

Обурено поглянувши на сестру, Еґвейн розвернулася і гордо пішла геть від столів, а цебро стукало її по ногах при кожному кроці. Отакої! Ти хочеш допомогти, хочеш підняти настрій, і де вдячність? Було б мені їй сказати, що вона жодним чином не доросла. І не стане дорослою, доки Коло не дозволить їй заплітати косу. Ось що треба було їй сказати!

Такі сердиті думки роєм літали в голові Еґвейн, поки вона роздавала воду, і лише коли цебро знову було наповнене, вона рішуче розправила плечі. Якщо збираєшся щось робити, бери й роби. Цього разу вона попрямувала просто до загонів з вівцями, йшла швидкими кроками і не звертала уваги на тих, хто махав їй рукою, аби напитися. Хлопці теж хочуть пити.

Біля загонів з десяток хлопчиків чекали, коли треба буде гнати овець. Вони з подивом дивилися на Еґвейн, коли та пропонувала їм ківшик з водою. Дехто навіть відказував, що вони можуть напитися з ріки, коли поженуть туди овець, але вона вперто робила своє. І ще й розпитувала:

— Хтось бачив Перрина? Або Мета? Де їх знайти?

Декотрі відповідали, що Перрин і Мет погнали овець до ріки, інші казали, ніби бачили, що ті стережуть стрижених овець, але вона не хотіла віятися то сюди, то туди, щоби зрештою дізнатися, що вони щойно звідти пішли.

Нарешті один хлопчик із великими виразними очима на ім’я Віл аль Сін, який замешкував на одній із ферм на південь від Емондового Лугу, підозріло поглянув на неї і запитав:

— А навіщо вони тобі?

Багато дівчат вважали, що Віл вродливий, але Еґвейн була переконана, що у нього кумедні вуха.

Вона хотіла було подивитися на нього нищівним поглядом, а тоді передумала.

— Повинна... повинна в них щось запитати, — відповіла вона.

Це була не така вже й брехня. Вона й насправді сподівалася, що розмовляючи з ними, отримає для себе певні відповіді. Віл відповів не одразу, довго мовчав, вивчаючи дівчинку. Вона чекала. «Терпіння і труд все перетруть», —часто примовляла Еліса. Надто часто. Вона хотіла б, щоб ті Елісині примовлянки не лізли їй до голови. Намагалася їх не пам’ятати. Але якщо дати Вілові копняка по гомілці, навряд чи вона дізнається від нього те, що їй потрібно. Навіть якщо він отримає по заслузі.

— Вони он за тим найдальшим загоном, — сказав він нарешті, смикнувши головою в бік східного краю лугу. — За тим, де вівці з мітками Пета аль’Кара. — Хлопці, що переганяли овець, мусили так казати, навіть якщо це було не дуже ввічливо. А інакше як можна зрозуміти, чи йдеться про овець Пета аль’Кара, чи Джака аль’Кара, чи про тих, які належать одному з дюжини інших аль’Карів. — Вони там просто відпочивають, май на увазі. Дивись, не бовкни комусь щось інше, щоби хлопцям через тебе хвоста не накрутили.

Дякую тобі, Віле, — промовила вона, просто, аби показати, що вміє бути ґречною навіть із повстяноголовим.

Хлопчик подивився на неї ошелешено, і вона подумала, що, мабуть, все ж таки треба було копнути його по гомілці.

Просторий загін зі стриженими вівцями Пета аль’Кара межував з деревами на узліссі Заплавного лісу. Велика чорна вівчарка майстра аль’Кара, що лежала перед загоном, підвела голову і якусь мить уважно дивилася, як наближається Еґвейн, а тоді знову поклала голову на лапи. Еґвейн дивилася на собаку нашорошено. Вона не дуже полюбляла собак, і вони теж, схоже, ставилися до неї не надто прихильно. Проте собака вилетів їй з голови, щойно вона наблизилася до загону настільки, аби бачити, що там діється. Крізь частокіл, яким було огороджено загін, вона побачила позаду купку хлопчаків, щоправда, не могла роздивитися когось конкретно.

Тихенько опустивши цебро на траву, дівчинка пішла вздовж загону. Вона не підкрадалася, звичайно. Просто не хотіла робити зайвого шуму, аби... Аби не сполохати овець, ось навіщо! Діставшись того місця, де огорожа завертала, вона визирнула з-за кутового стовпа.

Віл не збрехав: тут був Перрин, і Мет Коутон, і ще кілька хлопчиків їхнього віку, всі в розхристаних сорочках, всі мокрі від поту. Тут були Дев Аєллін і Лем Тейн, Вен Крейв і Елам Довтрі. І Ранд, худорлявий хлопчик, заввишки майже як Перрин, з руками та ногами, що здавалися завеликими навіть для його зросту. Рано чи пізно він завжди опинявся в товаристві Мета або Перрина. Це про Ранда усі казали, що Еґвейн з ним побереться одного дня. Всі вони правили теревені, реготали та штурхали один одного кулаками у плечі. І чому всі хлопчики завжди так роблять?

Насупившись, Еґвейн відійшла від кутового стовпчика й обіперлася спиною об огорожу. Одна з овець у загоні засопла їй просто в спину, проте дівчинка навіть не звернула на неї уваги. Вона чула, як жінки казали подібне про неї та Ранда, але не знала, що так кажуть усі. Згоріти цій Елісі! Якби Еліса не почала зітхати та стогнати щодо свого волосся, Еґвейн і на гадку не спало би замислюватися про якесь там одруження. Вона розуміла, що одного дня піде заміж — більшість жінок у Межиріччі одружувалися, — але ж вона була не така, як ці вітрогонки, в яких лише розмови про те, як вони цього дочекатися не можуть. Зазвичай жінки шлюбувалися за кілька років після заплетення коси, а вона... Вона хотіла побачити ті землі, про які написав Джеїн Обходисвіт. І як поставиться будь-який чоловік до того, що його дружина вирушить мандрувати по чужих краях? Наскільки вона знала, ніхто ніколи не їхав із Межиріччя.

А я поїду, подумки пообіцяла вона собі.

Навіть якщо вона колись вийде заміж, то чи буде з Ранда гарний чоловік? Вона не знала напевне, яким має бути гарний чоловік. Мабуть, має бути схожим на її батька, бути хоробрим, добрим і мудрим. Добрим Ранд був. Якось він вирізав для неї свищик, а ще коника, і віддав їй орлине перо з чорним кінчиком, коли вона сказала, що воно гарне, хоч дівчинка і підозрювала, що він волів би залишити це перо собі. І він приглядав за вівцями свого батька на пасовиську, а, значить, мусив бути хоробрим. Вівчарка допоможе, якщо прийдуть вовки або ведмідь, але хлопець, який випасає вівці, повинен завжди тримати свою пращу напоготові, або й лук, якщо він уже достатньо дорослий для лука. От тільки... Вона бачила Ранда щоразу, коли він із батьком приходили до селища зі своєї ферми, але зовсім його не знала. Вона й про нього мало що знала. Тепер був саме час, аби спробувати щось дізнатися. Дівчинка знову ковзнула до кутового стовпчика і визирнула з-за нього.

— Я б хотів бути королем, — саме казав Ранд. — Ось ким я хотів би бути. — Він помахав рукою і незграбно вклонився. Те, що він сміявся, свідчило, що він жартує. От і добре. Еґвейн скривилася. Королем! Вона уважно вивчала його обличчя. Ні, вродливим він не був. А, може, і був. Може, це взагалі не має значення. Хоча, напевно, добре мати чоловіка, на якого тобі приємно дивитися. Очі у нього були блакитні. Ні, сірі. Здавалося, поки вона дивилася, вони змінювали колір. У Межиріччі ніхто більше не мав блакитних очей. Й інколи ці очі здавалися сумними. Його мама померла, коли він був ще зовсім малим, і Еґвейн гадала, що він мав би заздрити хлопчикам, у котрих були матері. Вона не могла уявити, що б вона відчувала, якби втратила свою маму. Не хотіла навіть спробувати таке уявити.

— Овечим королем! — глузливо вигукнув Мет.

Мет був дрібнішим за інших хлопців і завжди підстрибував навшпиньки. Варто було лише поглянути на його обличчя, і ставало зрозуміло, що хлопець із тих, котрі завжди шукають пригод на свою голову. Він увесь час їх шукав. І зазвичай знаходив.

— Ранд аль’Тор, Овечий Король! — пирснув Лем.

Вен дав йому стусана в плече, а Лем дав Вену штурхана у відповідь, і вони обидва зайшлися сміхом. Еґвейн лише головою похитала.

— Це краще, ніж казати, що ти хочеш утекти звідси, аби тобі ніколи не довелося працювати, — миролюбно озвався Ранд. Здається, він ніколи не дратувався. Принаймні їй такого бачити не доводилося. — Як можна жити, не працюючи, Мете?

— Вівці — це не так уже зле, — зауважив Елам, чухаючи довгого носа. Волосся у нього було коротко стрижене, на потилиці — непокірний чуб. Він і сам скидався на вівцю.

Я врятую якусь Айз Седай, і вона мене винагородить, — відрізав Мет. В будь-якому разі я не збираюся ходити й шукати собі роботи, коли навколо й без того стільки роботи, яку не треба шукати. — Він вишкірився і тицьнув Перрину кулаком у плече.

Перрин збентежено потер носа.

— Тобі б не завадило інколи бути розсудливішим, Мете, — мовив він повагом. Інколи треба думати наперед. — Перрин завжди говорив повагом, якщо взагалі щось говорив. І рукався він обережно, наче боявся, що може щось зламати чи розбити. А Ранд часто спершу говорив, а вже потім думав, і в нього завжди був такий вигляд, наче він ось-ось дремене зайцем і не зупиниться до самісінького виднокола.

— А я маю таку думку, що працюватиму на млині мого татуся, — зітхнув Лем. — І одного дня цей млин успадкую, так я думаю. Сподіваюся, це станеться ще не скоро. Я б хотів спершу зазнати якихось пригод. А ти, Ранде?

— Звісно, що так, — розсміявся Ранд. — Але де ж мені знайти пригоди в Межиріччі?

— Має бути якась нагода, — пробурмотів Бен. — Може, в горах є золото. Чи траллоки? — Голос у нього раптом змінився, так наче він уже був невпевнений, чи хочеться йому йти в гори. Невже він насправді вірив у траллоківі

— А я хочу мати отару, найбільшу на все Межиріччя, — поважно проказав Елам.

Мет від обурення завів очі вгору.

Дев сидів навпочіпки та мовчки слухав, а тепер похитав головою:

— Ти й сам скидаєшся на вівцю, Еламе, — буркнув він. Ну ось, принаймні хоч не вона це сказала. Дев був вищий за Мета та кремезніший, але в очах у нього жевріли ті ж самі вогники. І одяг на ньому завжди був пожмаканий, бо він робив щось, чого не слід було робити. — Послухайте, у мене щойно майнула чудова думка!

— У мене щойно майнула ще краща, — поспіхом вставив Мет. — Ходімо. Я вам покажу.

Вони з Девом сердито втупилися один на одного.

Елам, Бен і Лем, схоже, готові були піти за кожним з них, чи за обома разом, якби тільки знали, як це зробити. Утім, Ранд поклав руку Мету на плече.

— Почекай. Давай спочатку послухаємо, що це за чудові думки.

Перрин задумливо кивнув.

Еґвейн зітхнула. Лем і Мет, схоже, змагалися між собою, хто може втрапити в більшу халепу. А Ранд наче й висловлювався розсудливо, та коли він бував у селищі, приятелі часто примудрялися і його втягнути у свої каверзи. І Перрина також.

А три інші взагалі завжди були готові пристати на все, що запропонують Мет або Дев.

Схоже, їй час було йти звідси. Дівчинці не вдасться непомітно скрадатися за ними, щоби подивитися, що за витівку вони затіюють. А Еґвейн радше би померла, ніж дозволила Ранду подумати, що вона підглядає за ним, наче якась дурна гуска. І я навіть нічого не дізналася.

Коли дівчинка поверталася уздовж огорожі загону до того місця, де залишила цебро, повз неї пройшов Денніл Леуїн, очевидно, прямуючи за загін. Хлопцю було тринадцять, і він був худючий, ще худіший за Ранда, і мав задовгого носа. Еґвейн затрималася біля цебра, прислухаючись. Спочатку вона нічого не могла розібрати, лише невиразний шум голосів. А тоді...

— Мене кличе мер? — вигукнув Мет. — Навіщо б йому мене кликати? Я нічого такого не зробив!

— Він кличе вас усіх, і то швидко, — уточнив Денніл. — І на вашому місці я би вже біг до нього.

Швиденько підхопивши цебро, Еґвейн повільно пішла від овечого загону до ріки. Незабаром Ранд з хлопцями обминули її, ледь не підтюпцем поспішаючи в тому ж напрямку.

Еґвейн посміхнулася кутиком рота. Коли її батько когось кличе, спробуй не прийти. Навіть Жіноче Коло знало, що Бранделвін аль’Вір не той чоловік, з яким можна жарти жартувати. Еґвейн не повинна би це знати, але вона випадково почула, як майстриня Лугган і майстриня Аєллін разом з іншими жінками скаржилися її матері, що батько — ще той упертюх, і просили якось цьому зарадити.

Еґвейн пропустила хлопців уперед—лише трохи — а тоді пришвидшила крок, аби не дуже від них відстати.

— Не розумію, — скаржився Мет, наближаючись разом з хлопцями до шеренги стригалів. — Інколи мер знає, що я роблю, тієї самої миті, коли я ще тільки починаю щось робити. І моя матуся так само. Як це у них виходить?

— Твоїй мамі, можливо, каже Жіноче Коло, — пробурмотів Дев. — Ті жінки бачать усе. А мер — це мер. — Інші хлопці похмуро кивнули.

Там, куди поспішали хлопці, Еґвейн побачила свого батька, огрядного чоловіка із сивим волоссям, що вже почало рідіти, з рукавами, засуканими вище округлих ліктів, з люлькою в зубах та з набором стригальських ножиць у руках.

А за десять кроків від стригалів стояла і дивилася на хлопчиків, що наближалися, майстриня Коутон, мати Мета, а з флангів її прикривали дві її доньки, Бодвін та Елдрін. Нетті Коутон була жінкою спокійною та витриманою — а що їй іще зоставалося, маючи такого синочка, як Мет, і наразі у неї на губах пишалася вдоволена посмішка. Бодвін та Елдрін посміхалися практично так само, як їхня матуся, а крім того, вони ще й спостерігали за Метом в чотири ока. Бод була ще мала, аби носити воду, а Елдрін на два роки молодша за сестру. Ранд та інші хлопці, мабуть, геть сліпі, подумала Еґвейн. Будь-хто, хто має очі, відразу би зрозумів, звідки майстрині Коутон завжди все відомо.

Коли хлопці підійшли до батька Еґвейн, майстриня Коутон разом з доньками розчинилися в натовпі. Схоже, ніхто з хлопців їх не помітив. Усі вони взагалі нікого не помічали, крім батька Еґвейн. Всі, крім Мета, дивилися насторожено; лише він один посміхався від вуха до вуха, і ця посмішка чітко свідчила, що він у чомусь винний.

Батько Ранда підвів очі від вівці, над якою було схилився, зустрівся з Рандом очима та посміхнувся синові. Ця посмішка зробила свою справу: Ранд уже не так сильно скидався на чаплю, готову зірватися й полетіти.

Еґвейн узялася пропонувати воду чоловікам, що стригли овець поруч із її татом. Всі вони були з Ради Селища. І всі працювали, крім хіба що майстра Коула, який куняв, примостившись спиною до каменюки, що стирчала із землі, сягаючи дорослому чоловіку по пояс. Майстер Коул був не молодший за Мудриню, а, може, навіть старший, проте на голові він усе ще мав пишну шапку волосся, хоч і зовсім сивого. Всі інші чоловіки займалися стрижкою, і вовна падала з овець тугими білими смугами.

Майстер Буйє, з вигляду покручений, наче старий пеньок, але з пронозливою вдачею покрівельник, працюючи, щось бубонів собі під ніс, тому і встигав постригти лише одну вівцю, в той час коли інші давали собі раду з двома, втім, всі навколо були заклопотані лише роботою. Коли стригаль закінчував з однією вівцею, він віддавав її якомусь із хлопчиків, і той відганяв тварину до отари, а стригалю натомість підганяли наступну. Еґвейн пересувалася повільно, аби мати привід тут затриматися. Вона робила це не через лінощі: дівчинка тільки хотіла знати, що тут буде далі.

Батько її якусь мить дивився на хлопців, покусуючи губи, а тоді промовив:

— Ну, хлопці, я знаю, що ви добре попрацювали. — Мет здивовано поглянув на Ранда, а Перрин ніяково знизав плечима. Ранд у відповідь кивнув, хоч і невпевнено. — Отож, я й подумав, що це слушний час розповісти вам якусь історію, як я й обіцяв.

Еґвейн радісно посміхнулася. Її батько вмів розповідати найкращі історії.

Мет випростався:

— Я хочу історію з пригодами. — Цього разу він кинув на Ранда переможний погляд.

— Я хочу почути про Айз Седай та Охоронців, — поспіхом промовив Дев.

— А я хочу про траллоків, — сказав Мет, — а ще про... про... про Лже-дракона!

Дів розкрив було рота і знову закрив, не зронивши ані слова. Чогось вагомішого за Лжедракона просто не існувало, і він чудово це розумів.

Батько Еґвейн фиркнув:

— Я ж не менестрель, хлопці. Таких історій я не знаю. Теме? Може, ти спробуєш?

Еґвейн закліпала очима. Чому це Рандів батько знає історії, яких не знає її батько? Майстра аль’Тора обрали до Ради Селища, аби він репрезентував там фермерів із сусідніх ферм, але наскільки знала дівчинка, він займався лише вівцями та тютюном, так само як і будь-який інший фермер.

Майстер аль’Тор подивився на мера із сумнівом, і Еґвейн уже було понадіялась, що той не знає таких історій. Вона не хотіла, аби хтось у чомусь перевершив її тата. Звісно, їй подобався Рандів тато, і вона не хотіла, щоб і він ускочив у халепу. Це був високий, міцний чолов’яга, спокійний, небагатослівний, і всі ставилися до нього з симпатією.

Майстер аль’Тор закінчив стригти вівцю, і коли йому підвели іншу, обмінявся посмішкою з Рандом.

— Так сталося, — сказав він, — що я знаю одну схожу історію. Я розповім вам про справжнього Дракона, а не про Лжедракона.

Майстер Буйє так швидко сахнувся від вівці, яку стриг, що бідна тварина ледь не вирвалася йому з рук. Очі його звузилися, хоч вони й завжди були наче шпаринки.

— Не треба тут такого розповідати, Теме аль’Торе, — буркнув він скрипучим голосом. — Добропорядним людям не годиться таке чути.

— Заспокойся, Кенне, — примирливо промовив батько Еґвейн, — це просто оповідка. — Проте погляд, який він кинув на Рандового батька, ясно свідчив, що він не такий уже впевнений в цьому, як хоче здаватися.

— Не всі історії можна розповідати, — наполягав на своєму майстер Буйє. — Деякі навіть і знати не можна! Це зле, кажу я вам. Мені це не подобається. Якщо вони хочуть послухати про війни, розкажіть їм щось про Столітню війну або про Траллоцькі війни. От вони й почують і про Айз Седай, і про траллоків, якщо вже вам кортить про таке говорити. Або про Аїльські війни.

На мить Еґвейн здалося, що у майстра аль’Тора змінився вираз обличчя. Воно наче посуворішало. Стало таким суворим, що обличчя купецьких охоронців поряд із ним здалися б лагідними. Щось сьогодні вона надто багато вигадує. Зазвичай дівчинка не давала своїй уяві заходити так далеко.

Майстер Коул стрепенувся і широко розплющив очі:

— Але ж він хоче розповісти хлопцям усього-на-всього легенду, Кенне. Просто історію, старий. — Повіки його знову почали склеплятися. Ніколи не можна було сказати напевне, спить майстер Коул чи ні.

— Тобі ніколи нічого не подобається, Кенне, хай що б ти не почув, не за-нюхав чи не побачив, — зауважив майстер аль’Дей. Цей худорлявий стярий із легеньким, наче пух, білим волоссям доводився Білі дідом, і років йому було не менше, ніж майстру Коулу, якщо не більше. Ходив він, зазвичай спираючись на костур, але очі мав ясні та гострі, і таким же ясним і гострим був у нього й розум. І з ножицями він вправлявся майже так само швидко, як майстер аль’Тор. — Моя тобі порада, Кенне: не в’їдайся іншим у печінки, помовч і не заважай Тему розповідати.

Бурмочучи щось собі під ніс, майстер Буйє підкорився, хоч і знехотя. Кинувши похмурий погляд на Рандового батька, він знову нахилився над вівцею. Еґвейн з подивом похитала головою. Дівчинці часто доводилося чути, як майстер Буйє розповідає всім, яку важливу роль він відіграє в Раді і як усі завжди прислухаються до нього.

Хлопчики присунулися ближче до майстра аль’Тора і півколом усілися навпочіпки. Якщо ця легенда викликала суперечку серед членів Ради, вона стовідсотково мала бути цікавою. Майстер аль’Тор не припинив своєї роботи, однак зараз ножиці в його руках літали повільніше. Він не хотів поранити вівцю тепер, коли частина його уваги перемкнулася на інше.

— Це лише оповідка, — промовив він, ігноруючи сердиті погляди майстра Буйє, — бо ніхто не знає, як воно відбувалося насправді. Але те, що воно відбувалося, це факт. Ви чули про Епоху Легенд?

Дехто із хлопчиків кивнув, хоч і невпевнено. Еґвейн мимоволі теж кивнула. Вона чула, як деколи дорослі, коли не вірили, що щось дійсно відбувалося, або сумнівалися, що щось може бути зроблено, приказували: «Хіба що в Епоху Легенд». Це було щось схоже на приповідку: «Коли рак на горі свисне». Принаймні так вона гадала.

— Це було три тисячі років тому, а може, ще давніше, — вів далі Рандів батько. — Тоді існували великі міста, а будинки в них були вищі за Білу вежу, а вищого за неї нічого нема у світі, хіба що якась гора. Машини, що працювали на Єдиній Силі, перевозили людей по землі швидше, ніж біжить кінь, а дехто каже, наче машини носили людей і повітрям. І ніде не було хвороб. Не було голоду. Не було війни. А тоді Світу торкнувся Морок.

Хлопці підстрибнули, а Елам узагалі беркицьнувся на землю. Почервонівши, він одразу ж всівся, як і сидів дотепер, намагаючись удавати, що нічого не трапилося. Еґвейн затамувала подих. Морок. Може, тому, що вона думала про Морока раніше, згадка про нього так її налякала. Вона сподівалася, що майстер аль’Тор не називатиме його на ім’я. Не може бути, аби він назвав Морока, на ім’я, думала вона, але однаково боялася, що може назвати.

Майстер аль’Тор посміхнувся хлопчикам, аби трохи їх заспокоїти, але продовжив розповідь:

— Кажуть, що в Епоху Легенд ніхто навіть не пам’ятав, що таке війна. Але варто було Мороку торкнутися світу, і незабаром усі знову навчилися таке військо здається не таким уже й малим, як ви гадаєте? — Здавалося, цим питанням він хотів викликати посмішку у своїх слухачів, але сам він аж ніяк не посміхався. Тихий голос майстра аль’Тора лунав так, наче він сам брав участь в подіях, про які розповідав.

Еґвейн, звісна річ, не усміхнулася. І жоден із хлопців теж. Вона слухала, й інколи навіть забувала передихнути.

— Не маючи нічого, крім надії, що ледь жевріла крізь відчай, Льюс Терін атакував долину Такан’дара, самісіньке серце Тіні. На них накинулися сотні тисяч ворогів, траллоків та мерддраалів. Траллоки існують, щоби вбивати. Траллок може голіруч розірвати людину на шматки. А мерддраали — це є сама смерть. Айз Седай, котрі билися на боці Тіні, поливали Льюса Теріна та його людей вогнем та блискавками. Ті люди, що пішли за Драконом, гинули не один за одним, а по десять одразу, по двадцять, по п’ятдесят. Під спотвореним небосхилом, на землі, де ніколи нічого не росло й не ростиме, билися вони і вмирали.

Але вони не відступили і не здалися. Вони билися, аж доки не дійшли до Шайол Гулу, а якщо Такан’дар — це серце Тіні, то Шайол Гул — серце цього серця. Загинуло все військо Льюса Теріна, до останньої людини, загинули і більшість Споборників, але в Шайол Гулі вони знову ув’язнили Морока в темниці, яку приготував для нього Творець, а відтак запечатали її, а разом з ним ув’язнили і Відступників. І так світ було врятовано від Морока.

Запала тиша. Хлопці дивилися на майстра аль’Тора широко розплющеними очима, так наче бачили наяву все, про що йшлося, — і траллоків, і мерддраалів, і Шайол Гул. Еґвейн знову здригнулася. Морок і всі Відступники ув’язнені в Шайол Гулі, за Великим Гнилоліссям, відокремлені від світу людей, процитувала вона подумки. Дівчинка не могла пригадати, як там далі, але і від цього їй стало легше. От тільки, якщо Дракон врятував світ, то як сталося, що він його і зруйнував?

Кенн Буйє сплюнув. Сплюнув! Наче якийсь смердючий купецький охоронець! Еґвейн сумнівалася, що відтепер зможе колись подумки назвати його: «майстер Буйє».

Звісно, це повернуло хлопців з країни мрій на землю. Вони намагалися не дивитися на в’їдливого старигана.

Перрин почухав потилицю.

— Майстре аль’Торе, — задумливо запитав він. — Що означає ім’я Дракон? Якщо когось звуть Лев, це означає, що він повинен скидатися на лева. Але що таке Дракон?

Еґвейн з подивом дивилася на хлопця. їй таке ніколи навіть на гадку не спадало. Можливо, Перрин не такий тугодум, яким здається?

воювати. Це була не така війна, як ті, про які розповідають купці, котрі приїздять по вовну і тютюн, це була не війна між двома країнами. Ця війна заполонила весь світ. Війна Тіні, ось як назвали її згодом. Ті, хто обстоював Світло, билися з тими, хто був за Тінь, а серед останніх, крім незліченних юрмиськ Друзів Морока, були раті мерддраалів і траллоків, більші за ті, що виходили з Гнилолісся під час Траллоцьких війн. Були Айз Седай, які теж перейшли на бік Тіні. їх назвали Відступницями.

Еґвейн відчула, що тремтить, але втішилася, коли побачила, що дехто із хлопців теж обхопив себе руками. Матері зазвичай лякали Відступницями дітей, коли ті бешкетували. Добре, що її матуся так не чинила. Зажди. Хіба Відступниці — то Айз Седай? Краще би майстру аль’Тору не казати так прилюдно, бо Жіноче Коло може на нього напосістися. І в будь-якому разі деякі Відступники були чоловіками, тож, мабуть, він помиляється.

— Ви сподіваєтеся, що я розповідатиму вам про славетні битви? Але я не стану цього робити. — В голосі його залунали зловісні нотки, та лише на одну мить. — Ніхто про ці битви нічого не знає, хіба що те, що вони вражали своєю чисельністю. Може, Айз Седай і мають якісь записи, але якщо і так, вони нікому не дозволяють їх побачити, крім інших Айз Седай. Ви чули про великі битви тих часів, коли сходило сонце Артура Яструбине Крило, чи про ті, що відбувалися під час Столітньої війни, коли з кожного боку билося по сто тисяч воїнів? — У відповідь хлопці завзято закивали головами. Еґвейн теж кивнула, хоч і не так завзято. На відміну від хлопчаків, вона не була в захваті від цих оповідок про купу людей, які намагаються вбити один одного. — Так ось, — вів далі майстер аль’Тор, — усі ці битви здалися би незначними, якщо порівняти їх з тими, що точилися під час Війни Тіні. Цілі міста було зруйновано, стерто з лиця землі. Не кращою була і доля сіл. Там, де точилася битва, залишалися лише пустка та біль. Ця війна здавалася нескінченною, бо тривала багато років й охоплювала увесь світ. І помалу Тінь почала перемагати. Світло відступало й відступало, аж доки стало зрозуміло, що Тінь незабаром завоює всю землю. Надія танула наче роса на сонці. Але Світло мало на своєму боці вождя, який ніколи не здався б, і це був чоловік на ім’я Льюс Терін Теламон. Дракон.

Один із хлопчиків аж задихнувся з подиву. Еґвейн дивилася просто перед собою широко розплющеними очима, тому й не зауважила, хто саме так зітхнув. Вона навіть забула вдавати, наче хоче вгостити охочих водою. Дракон це ж та людина, яка все зруйнувала! Вона небагато знала про Світотрощу, можна навіть сказати, майже нічого не знала, але хто її спричинив, знали всі. Не може такого бути, щоби він бився не на боці Тіні!

Льюс Терін зібрав навколо себе людей, Сотню Споборників, і ще невелике військо. Невелике як на тогочасну мірку. Десять тисяч воїнів. Тепер

— Не знаю, — чесно відповів Рандів батько. — І не думаю, що хтось знає. Можливо, цього не знають навіть Айз Седай. — Він відпустив вівцю, яку стриг, і зробив знак підвести до нього наступну. Еґвейн помітила, що він закінчив стрижку вже якийсь час тому. Мабуть, не хотів переривати свою оповідь.

Майстер Коул відкрив очі та посміхнувся.

— Дракон. Звучить по-справжньому люто, хіба ні? — Промовивши це, він знову дозволив повікам склепитися.

— Гадаю, так воно й є, — мовив батько Еґвейн. — Але сталося все це дуже давно і дуже далеко звідси, і до нас не має жодного стосунку. Ну, ось, хлоп’ята, ви отримали перепочинок і цікаву історію. А тепер швиденько знову за роботу. — Коли хлопці вже почали знехотя підводитися, він додав: — Сьогодні тут багато ваших ровесників з ферм, і, гадаю, ви не всіх їх ще знаєте. А знати своїх сусідів завжди корисно, отож, раджу вам із ними познайомитися. Пропоную вам сьогодні разом не працювати: ви і так добре знаєте один одного. А тепер ідіть собі.

Хлопці лише здивовано перезирнулися. Невже вони гадали, що мер дозволить їм повернутися до тієї каверзи, яку вони замислили? Особливо похмурими виглядали Мет і Дев, коли прямували геть, позираючи один на одного. Еґвейн хотіла було піти за ними, проте вони вже розходилися врізнобіч, і їй довелося би стежити за Рандом, щоби ще про щось дізнатися. Вона скривилася. Якщо він її помітить, може вирішити, що вона така ж дурна гуска, як Сілія Коул. Крім того, залишалися ще далекі краї. Вона не відмовиться від наміру колись їх побачити.

І раптом вона помітила круків. їх стало ще більше, ніж раніше, значно більше, і тепер вони виляскували крилами на деревах, злітаючи в західному напрямку, до Імлистих гір. Вона пересмикнула плечима. Мала таке відчуття, наче хтось дивиться їй у спину.

Хтось чи...

Обертатися дівчинка не хотіла, проте все ж обернулася і звела очі на дерева позаду стригалів. На високій сосні, просто в центрі пишної крони, на гілці сидів самотою крук. І дивився на неї. Просто на неї! Вона відчула, як мороз пішов поза її шкіру. їй хотілося одного — пуститися навтьоки. Натомість дівчинка змусила себе глянути на птаха не менш твердо, ніж дивилася на неї Найнів.

Мить — і крук, хрипко каркнувши, злетів із гілки, і чорні крила понесли його на захід, услід за іншими.

Може, я нарешті навчилася цього погляду, подумала дівчинка, й одразу вирішила, що це глупство. Треба не дозволяти фантазіям брати над собою гору. Це ж просто птах. А вона повинна зробити багато чого важливого. Наприклад, стати таким водоносом, щоб кращого у селі ще не бачили. А найкращий водонос не лякатиметься птахів чи будь-чого ще. Рішуче випнувши груди, вона знову пішла серед людського моря, шукаючи очима Бероуїн. Проте цього разу дівчинка збиралася запропонувати тій ківшик води. Якщо вона змогла не злякатися крука, то зможе вистояти і перед сестрою. Принаймні дівчинка на це сподівалася.

Еґвейн довелося носити воду і наступного року, що стало для неї великим розчаруванням, але вона знову намагалася бути найкращою. Якщо збираєшся щось зробити, то це слід робити на всю силу. І, мабуть, це спрацювало, бо ще через рік їй дозволили допомагати з частуванням — на рік раніше, ніж зазвичай! Тоді вона поставила собі нову мету: отримати дозвіл заплітати косу в такому віці, в якому це ще нікому не дозволяли робити. Вона навіть не припускала, що Жіноче Коло насправді їй це дозволить, але мета, якої легко досягнути, то взагалі не мета.

Вона більше не цікавилася оповідками, що їх розповідали дорослі, хоча залюбки послухала би менестреля, а от читати про чужодальні землі та дивні тамтешні звичаї любила, як і раніше, і, як і раніше, мріяла їх побачити. Хлопчики теж більше не просили розповідати їм легенди. Еґвейн сумнівалася, що вони багато читають. Всі вони зростали, гадаючи, що їхній світ ніколи не зміниться, і більшість цих легенд зблякла у пам’яті, перетворившись на солодкі спогади, а інші забулися чи майже забулися. Якби ж вони дізналися, що деякі з цих легенд були не лише легендами, тоді... Війна Тіні? Світотроща? Льюс Терін Теламон? Яке це все тепер має значення? І все ж таки що насправді відбулося тоді, в ті незапам’ятні часи?

Загрузка...