РОЗДІЛ 30

ДІТИ ТІНІ

Еґвейн залишилася сидіти біля вогнища, розглядаючи уламок статуї, а Перрин спустився до озерця, аби побути на самоті. День згасав, і зі сходу вже починав задувати нічний вітер, брижачи водне дзеркало. Перрин витяг сокиру з петлі на поясі і взявся крутити її в руках. Ручка з ясеня, як рука завдовжки, гладенька й прохолодна на дотик. Він ненавидів свою сокиру, із соромом пригадуючи, як пишався нею в Емондовому Лузі, коли ще не знав, що збиратиметься нею зробити.

— Ти що, аж так її ненавидиш? — почувся з-за спини голос Ілайса.

Юнак перелякано підскочив, ледь не впустивши сокиру, і лише тоді зрозумів, хто це.

— Ви що, теж можете читати мої думки? Так само, як вовки?

Ілайс схилив голову на плече, насмішкувато дивлячись на хлопця.

— Та на твоєму обличчі навіть сліпий усе прочитає, хлопче. Кажи, як є. Ти ненавидиш цю дівчину? Зневажаєш її? В цьому вся справа? Ти був готовий її вбити, бо терпіти її не можеш, а вона тобі як тягар на плечах, ще й помикає тобою завдяки усім цим своїм жіночим штучкам.

— Еґвейн ніколи не була тягарем ні для кого, — запротестував юнак. — Вона завжди робить те, що має зробити. Я її не зневажаю, я її люблю. — Він кинув погляд на Ілайса, наче підозрюючи, що той розсміється. — Не в тому сенсі. Тобто не скажу, що вона мені як сестра, але вони з Рандом... Кров та попіл! Якби ми попалися тим крукам... Якби тільки... Я не знаю.

— Все ти знаєш. Якби вона могла обрати, якою смертю померти, що б вона обрала, як ти гадаєш? Один точний удар твоєї сокири чи таку смерть, якою померли ті звірі, котрих ми сьогодні бачили? Я, наприклад, знаю, що би обрав.

— Але я не маю жодного права обирати за неї. Не кажіть їй нічого, будь ласка. Про... — Він стиснув держак сокири обома руками, так що м’язи напнулися — міцні м’язи як на його вік, результат довгих годин вправляння з молотом у кузні майстра Луггана. На мить йому здалося, що грубий дерев’яний держак трісне. — Ненавиджу цю кляту штуку, — проричав він. — Не знаю, нащо вона мені, навіщо я розгулюю з нею, наче дурень із писаною торбою. Я б не зміг цього зробити насправді. Коли все це було лише в уяві, я міг удавати, ніби... — Він глибоко зітхнув і закінчив ледь чутно: — Тепер усе змінилося. Я не хочу й до рук цю сокиру брати! Ніколи!

— Візьмеш.

Перрин підняв сокиру, наче збираючись закинути її в озеро, але Ілайс схопив його за зап’ясток.

— Ти братимеш її до рук, хлопче, і доки ти ненавидиш її, ти пускатимеш її в діло мудріше, ніж інші. Зачекай. От коли ти припиниш цю штуку ненавидіти, прийде час закинути її якомога далі і бігти від неї геть.

Перрин зважував сокиру в руках, усе ще борючись зі спокусою залишити її на дні озера. Легко йому казати: зачекай. А якщо я зачекаю, а тоді вже не зможу її викинути?

Він відкрив було рота запитати Ілайса про це, але не встиг сказати ні слова. Послання від вовків, і таке термінове, що у нього потемніло в очах. На мить він забув, що збирався сказати, забув, що взагалі збирався щось казати, забув навіть, як це — говорити, як це — дихати Ілайс зробився сам на себе не схожий, а його погляд, здавалося, звернувся вглиб і водночас кудись удалину. Відтак усе минуло, так само швидко, як і налетіло. Це була лише найкоротша мить, один удар серця, та цього виявилося доволі.

Перрин стріпнувся і набрав повні легені повітря. Ілайс не барився ні секунди: щойно він отямився, як щодуху помчав до багаття. Перрин мовчки кинувся за ним.

— Гаси вогонь! — хрипко гукнув Ілайс до Еґвейн. Він відчайдушно махав їй рукою і, здавалося, намагався кричати пошепки. — Швидко!

Дівчина звелася на ноги, спантеличено дивлячись на нього, відтак ступила до вогнища, але повільно, вочевидь не тямлячи, що відбувається.

Ілайс стрілою промчав повз неї і схопив чайник, але обпікся і вилаявся. Перекидаючи чайник з руки в руку, не звертаючи уваги на біль, він вилив з нього воду на вогонь. Трохи відставши від бороданя, підбіг Перрин і відразу ж почав ногами закидати землею жар, що шипів і парував від останніх крапель чаю. Перрин не зупинявся, доки не була затоптана остання вуглинка.

Ілайс кинув чайник Перрину, а той одразу із задушеним зойком впустив його на землю. Юнак дув на руки та сердито зиркав на Ілайса, але той був надто заклопотаний маскуванням слідів їхнього перебування, аби звернути на це .увагу.

— Жодного шансу приховати, що тут хтось був, нема, — сказав Ілайс. — Швидко забираємося звідси та будемо сподіватися, що вони не звернуть на це уваги. Кров та попіл, але ж я був упевнений, що це просто круки.

Перрин швидко засідлав Белу, водночас перевіряючи, чи на місці його сокира.

— Хто це? — тремтячим голосом запитала Еґвейн. — Траллоки? Щезники?

— Тікайте на схід чи на захід, — сказав Ілайс, звертаючись до Пер-рина. — Знайдіть місце, де заховатися, а я приєднаюся до вас, як тільки зможу. Якщо вони побачать вовка...

Він стрілою метнувся геть, пригнувшись так низько, наче справді хотів побігти на чотирьох, і за мить розчинився у довгих вечірніх тінях.

Еґвейн поспіхом збирала свої нечисленні пожитки, не припиняючи вимагати від Перрина пояснень. Вона була настійливою, а оскільки він на хвилину забарився із відповіддю, у голосі її залунав переляк. Перрин також був наляканий, але страх змушував його рухатися швидше. Він заговорив лише тоді, коли вони вже вирушили в напрямку призахідного сонця. Швидко крокуючи попереду Бели, тримаючи сокиру напереваги біля грудей, він короткими фразами розповів їй, що знав, водночас видивляючись місце, де вони могли б затаїтися та чекати на Ілайса.

— Суне велика юрба верхівців. Вони наздогнали вовків ззаду, але ще не помітили їх. Вони рухаються до озера. Можливо, вони тут не через нас: це єдине джерело води на багато миль. Але Ряба каже... — Він озирнувся на дівчину, хоча в химерних тінях низького сонця не зміг розібрати виразу її обличчя. Що вона думає? Дивиться на мене так, наче я хтось геть інший? Наче вона мене не знає? — Ряба каже, вони мають неправильний запах. Це наче... наче те, як неправильно пахне скажена собака. — Озерце залишилося далеко позаду, його вже було не роздивитися. Він ще розрізняв крізь присмерк валуни, що були уламками статуї Артура Яструбине Крило, але вже не міг би сказати, під яким з них було їхнє вогнище. — Ми заховаємося подалі від них, як тільки знайдемо місце, і чекатимемо на Ілайса.

— Чому вони повинні нас переслідувати? — запитала вона з притиском. —Ми ж гадали, що тут безпечно. Світло, має ж бути десь безпечне місце.

Перрин відчайдушно шукав, де заховатися. Вони не могли відійти від озерця на значну відстань, а темніло швидко. Невдовзі стане надто темно, аби рухатися. Слабке світло все ще трималося на верхівках пагорбів, і з видолинків, де вже стояла майже непроникна темрява, воно здавалося сліпучим. Ліворуч на тлі неба викарбувалося темне громаддя — величезний плаский камінь виступав зі схилу, затопивши темрявою все під собою.

— Сюди, — сказав Перрин.

Він побіг до пагорба, озираючись, чи не видно тих вершників, що женуться за ними. Нікого, поки що. Йому доводилося раз у раз зупинятися і чекати на Еґвейн верхи на Белі. Дівчина припала до шиї конячки, а та обережно вибирала місце, куди поставити ногу на нерівній поверхні. Перрин подумав, що, можливо, і вершниця, і кобила втомилися значно більше, ніж він гадав. Лише б це було добре місце для схованки. Боюся, відшукати інше ми вже не зможемо.

Зупинившись біля підніжжя пагорба, Перрин уважно роздивився масивну та пласку скелю, що чітко вимальовувалася на тлі неба, виступаючи майже з самісінької вершини. Щось напрочуд знайоме проглядало в трьох нерівних уступах з одного боку плити та одному — з іншого. Він піднявся схилом та обійшов камінь, обмацуючи його. Попри століття вивітрювання та вимивання Перрин усе ще відчував чотири колони, що виходили зі спільної основи. Він підняв голову й подивився на східчасту верхівку каменя, що здіймалася над його головою вгору гігантським піддашком. Пальці. Ми знайдемо укриття в долоні Артура Яструбине Крило. Може, тут ще збереглася частка його справедливості.

Він зробив знак Еґвейн підійматися. Вона не поворухнулася, тож йому довелося зісковзнути вниз і розповісти про знахідку.

Еґвейн подивилася на пагорб, задерши голову.

— Як ти можеш щось бачити? — запитала вона.

Перрин відкрив було рота щось сказати, але промовчав. Він тільки облизав сухі губи, озираючись навкруги, позаяк уперше усвідомив, що він бачить. Сонце вже сіло. Воно було за обрієм, а місяць уповні ховався за хмарами, але для нього все навкруги було ще огорнуто пурпуровим серпанком присмерку.

— Я відчуваю скелю, — промовив він нарешті. — Це повинна бути скеля. Вони не зможуть роздивитися нас у затінку, навіть якщо будуть проходити тут.

Хлопець узяв Белу за повід, аби завести її в схованку під кам’яною рукою. Спиною відчував погляд Еґвейн.

Коли він допомагав дівчині злізти з сідла, ніч вибухнула вигуками, що долинали від озера. Еґвейн поклала руку на плече Перрина, і він зрозумів її німе питання.

— Ці чоловіки побачили Вітра, — сказав він неохоче. Важко було зрозуміти, що кажуть вовки. Щось про вогонь. — У них смолоскипи. — Він

затягнув її аж під самі пальці і припав до землі поруч з нею. — Вони розбиваються на пошукові групи. їх дуже багато. А вовки поранені. — Він постарався, аби голос його лунав впевненіше. — Проте Ряба й інші можуть бігти, навіть попри поранення, а нас вони не сподіваються. Люди не бачать того, чого не сподіваються. Невдовзі вони припинять пошуки і стануть на ночівлю.

Там десь разом із вовками Ілайс, і він не кине їх, доки на них полюють. Так багато вершників. І вони такі завзяті. Чому вони такі завзяті?

Він бачив, як Еґвейн кивнула, хоч сама вона цього і не відчула в темряві. — З нами все буде добре, Перрине.

Світло, вражено подумав він, вона намагається мене заспокоїти.

Крики не вщухали. Вдалині рухалися смолоскипи. Мерехтливі цятки світла серед темряви.

— Перрине, — тихо промовила Еґвейн, — ти танцюватимеш зі мною в неділю? Якщо ми на той час будемо вдома?

У нього затремтіли плечі, і він мовчки стояв, не знаючи, сміятися йому чи плакати.

— Я танцюватиму з тобою. Обіцяю. — Мимохіть його руки міцніше стиснули держак сокири, і він збагнув, що все ще тримає її напоготові. Він стишив голос до шепоту. — Обіцяю, — повторив він, вклавши в ці слова всю надію, яку зміг віднайти в собі.

Загони вершників зі смолоскипами розсипалися пагорбами, по десять-дванадцять людей в кожному загоні. Годі було навіть злічити, скільки було таких загонів. Іноді на очі траплялися по три-чотири групи вкупі. Обнишпорюючи місцевість, вони весь час перегукувалися. Іноді в ночі лунало ще й іржання коней і крики людей.

Перрин бачив усе це з різних місць. Він причаївся на схилі поруч з Еґвейн, спостерігаючи, як кружляють в пітьмі смолоскипи, нагадуючи світляків, і водночас подумки біг з Рябою, і Вітром, і Стрибуном. Вовки були надто зранені круками, аби бігти швидко й далеко, тому вони намагалися вигнати людей з темряви, відтіснити їх з-під захисту їхніх багать. Зрештою, коли в ночі нишпорять вовки, люди завжди шукають прихисток біля вогню. Дехто з вершників вів за повіддя ще одного коня, коні іржали, спиналися дибки, дико поводили очима, коли між ними шугали сірі тіні, хропіли, кидалися вбік, вириваючи повіддя з рук, розбігалися навсібіч. Коні під вершниками теж іучно іржали, коли з темряви вилітали сірі привиди, а гострі ікла розривали їм підколінні сухожилля. Інколи встигали крикнути і їхні вершники — перед тим, як вовчі щелепи виривали їм горло. Ілайс був серед них, ще непомітніший у темряві, він крався посеред ночі зі своїм довгим кинджалом, наче двоногий вовк з одним гострим сталевим іклом.

Крики часто змінювалися прокляттями, проте переслідувачі не хотіли відмовлятися від пошуків.

Раптом Перрин зрозумів, що люди зі смолоскипами дотримуються плану. Щоразу, коли пошукові групи з’являлися в його полі зору, виявлялося, що принаймні одна з них знаходилася все ближче до схилу пагорба, на якому переховувалися вони з Еґвейн. Ілайс сказав заховатися, але... А якщо ми побіжимо ? Можливо, темрява приховає нас, якщо ми рухатимемося. Можливо. Якщо для цього буде досить темно.

Він повернувся до Еґвейн, проте все вже склалося інакше. Смолоскипи скупчились біля підніжжя пагорба — близько десятка, — а тоді, похитуючись у такт кінського клусу, взяли його у кільце. У світлі смолоскипів виблискували вістря списів. Перрин завмер, затамувавши подих, вчепившись у держак сокири.

Вершники проминули пагорб, але один із них гукнув іншим, і смолоскипи гойднулися назад. Перрин гарячково шукав шлях утечі. Але щойно вони поворухнуться, їх одразу помітять, якщо вже не помітили, і щойно їх помітять, вони не матимуть жодних шансів, і темрява їм не допоможе.

Вершники підступили до самого підніжжя, тримаючи смолоскипи в одній руці і довгі списи в іншій, правуючи кіньми колінами. У світлі смолоскипів Перрин розгледів білі плащі Дітей Світла. Вони високо підносили смолоскипи й нахилялися в сідлах уперед, намагаючись зазирнути в глибоку темряву під пальцями Артура Яструбине Крило.

— Там, нагорі, щось є, — сказав один із вершників. Говорив він надто голосно, наче боявся того, що могло знаходитися за колом, яке вихоплював з пітьми його смолоскип. — Кажу вам, там хтось може ховатися. Он хіба це не кінь?

Еґвейн схопила Перрина за руку, в темряві її очі здавалися величезними. Хоч пітьма приховувала вираз її обличчя, не можна було не зрозуміти її мовчазного питання. Що робити? Ілайс та вовки продовжували своє нічне полювання. Коні біля підніжжя пагорба нервово переступали з ноги на ноіу. Якщо ми зараз кинемося навтьоки, вони нас знайдуть.

Один із білоплаїцників висунувся на коні уперед і гукнув, задерши голову до вершини:

— Якщо ви розумієте людську мову, спускайтеся та здавайтеся. Якщо ви ходите у Світлі, вам нічого не загрожує. Але якщо ви не здастеся, вас буде вбито. На роздуми у вас одна хвилина.

Вершники виставили вперед списи, їхні вістря палали вогнем у відблисках смолоскипів.

— Перрине, — прошепотіла Еґвейн, — нам не втекти від них. Якщо ми не здамося, вони нас уб’ють. Перрине?

Ілайс та вовки все ще були на свободі. Ще один далекий, хлипкий крик: якийсь білоплащник надто близько підібрався до Рябої. Якщо ми побіжимо... Еґвейн дивилася на нього, чекаючи, що він вирішить. Якщо ми побіжимо... Він стомлено похитав головою, підвівся і, спотикаючись, побрів, наче сомнамбула, в напрямку Дітей Світла. Почув, як зітхнула й пішла вслід за ним Еґвейн, хоч ноги її не слухалися. Чому ці білоплащники такі завзяті, наче ненавидять вовків усією душею? Чому вони неправильно пахнуть ? Коли вітер дув з боку вершників, йому здавалося, що він майже відчуває цей неправильний запах.

— Кинь сокиру, — гаркнув ватажок.

Перрин шкандибав до нього, морщачи носа, аби вибавитися від того запаху.

— Кинь її, тупий селюче!

Вістря списа націлилося Перринові в груди. Якусь мить він тупо дивився на те вістря — гостре, сталеве, достатньо довге, аби прохромити його наскрізь, а тоді зненацька заволав:

— Ні!

Проте звертався він не до вершника.

З ночі вилетів Стрибун, а Перрин зараз був з вовком одним цілим. Стрибун, який ще вовченям, дивлячись, як у небі ширяють орли, страшенно хотів і собі так літати. Мале вовченя, яке підстрибувало, підстрибувало і підстрибувало, доки навчилося стрибати вище за будь-якого іншого вовка. І якого ніколи не полишало дитяче бажання літати в небі, як орли. З ночі вилетів Стрибун, у стрибку розпрощавшись із землею, здійнявшись у повітря, наче орел. Одну мить залишив він білоплащнику — тільки видихнути прокляття, а тоді його щелепи зімкнулися на горлі людини, що націлила свій спис на Перрина. Від удару вершника просто вибило із сідла, і вони обидва, вершник і вовк, упали. Перрин відчув, як хрускотить людська горлянка, відчув смак крові.

Стрибун приземлився м’яко, вже облишивши вбитого ним чоловіка. Хутро на ньому потемніло від крові, його крові та крові інших. Глибока рана на голові йшла через порожню ліву очницю. Погляд здорового ока на мить зустрівся з двома очами Перрина. Біжи, брате! Він крутнувся, аби стрибнути знову, злетіти в небо, ще раз, востаннє, і спис пришпилив його до землі. Другий спис на всю довжину протнув йому ребра й увійшов у землю. Смикаючи лапами, він кусав ратища, що тримали його. Літати в небі.

Біль переповнив Перрина, і він закричав, і крик цей був чимось схожий на вовче гарчання. Не роздумуючи, він, як і раніше, кричучи, кинувся вперед. Всі думки вилетіли йому з голови. Вершники згромадилися такою тісною купою, що не могли скористатися списами, а сокира в його руках стала легенькою, наче пір’їнка, перетворилася на величезне сталеве вовче ікло. Щось важке вгатило його по голові і, вже падаючи, він ще не знав, кого вбито — Стрибуна чи його самого.

— ...Літати, як орли.

Щось пробурмотівши, Перрин розплющив затуманені очі. У голові наморочилось, а чому — хлопець не пам’ятав. Мружачись від світла, він роззирнувся. Еґвейн стояла на колінах і дивилася на нього. Він лежав у квадратному шатрі, завбільшки як кімната середніх розмірів у фермерському будинку, напнутому просто на землі. Лойові лампи на високих стояках, по одній в кожному кутку, давали яскраве світло.

— Дякувати Світлу, Перрине, — видихнула дівчина. — Я боялася, що вони тебе вбили.

Не відповідаючи, він дивився на сивоголового чоловіка, який сидів на єдиному в шатрі стільці. Чоловік повернув до юнака обличчя і подивився на нього темними очима, достоту як може дивитися люблячий дід на свого онука. Це обличчя і цей погляд, здалося Перрину, дивно не гармонували з білосніжною курткою чоловіка, блискучими обладунками та біло-золотим плащем поверх них. Це було лагідне обличчя поважної й грубувато-добродушної людини, й умеблювання шатра відповідало йому своєю вишуканою простотою. Стіл, похідне ліжко, умивальник з простою білою мискою та глеком, одна дерев’яна скриня, інкрустована простим геометричним орнаментом. Дерево було відполіроване до м’якого блиску, металеві частини теж блищали, але не надто яскраво, і ні в чому не можна було помітити показного блиску. Усі речі в шатрі свідчили про майстерність тих, хто їх робив, але ця майстерність не кидалася в очі. Її міг помітити та оцінити лише той, кому доводилося спостерігати за тим, як працюють справжні майстри — наприклад, майстер Лугган або майстер Айдер, столяр-червонодеревець.

Хмурячись, чоловік ворушив кінчиком пальця дві купки якихось речей на столі перед собою. В одній із цих купок Перрин упізнав речі з власної кишені, а ще свій поясний ніж. Монета, що її дала хлопцеві Морейн, покотилася стільницею, і чоловік задумливо підштовхнув її на місце. Морщачи губи, він облишив купки речей і взяв зі столу сокиру Перрина, зважуючи її на руці. Відтак знову уважно подивився на хлопця та дівчину.

Перрин спробував підвестися, проте йому завадив гострий біль у кінцівках. Перрин вперше усвідомив, що його руки та ноги зв’язані. Він перевів погляд на Еґвейн. Вона сумно повела плечима і перекрутилася так, аби Перрин міг побачити її спину. Її зап’ястки та щиколотки багаторазово стягувало мотуззя, що аж вп’ялося в тіло. Пута на ногах і руках дівчини з’єднувала ще одна мотузка, настільки коротка, що якби Еґвейн хотіла звестися на ноги, то змушена була би зігнутися дугою.

Перрин дивився на це широко розплющеними очима. Мало того, що їх з Еґвейн зв’язали, на них ще й витратили стільки мотузок, що вистачило б утримати коней. Хто ми такі, на їхню думку?

Сивоголовий чоловік спостерігав за ними із зацікавленням і задумою, нагадуючи майстра аль’Віра, коли той обмірковував якусь проблему. Він тримав у руці сокиру, наче забувши про неї.

Запона шатра відхилилася, і всередину зайшов високий чоловік. Очі на його довгастому та кощавому обличчі так позападали, що дивилися наче з печери. На ньому не було ні грама жиру, взагалі зайвої плоті, здавалося, що шкіра туго напнута просто на м’язи та кістки.

Перш ніж запона впала вниз, Перрин устиг помітити, що за стінами шатра чорніє ніч, освітлена вогнищами, а біля входу до шатра стоять на варті ще два білоплащники. Щойно прибулець опинився в шатрі, він випростався, наче залізний стрижень, дивлячись просто перед собою на дальню стіну шатра. Його обладунок, змайстрований із кілець та пластинок, виблискував сріблом на тлі білих плаща та одягу.

— Мілорд-капітане. — Голос чоловіка був такий само негнучкий, як і його постать, і скрипучий, але монотонний, позбавлений будь-яких інтонацій.

Сивоголовий недбало змахнув рукою.

— Вільно, чадо Баяре. Ви підрахували, у що нам обійшлася ця... зустріч?

Високий чоловік трохи розставив ноги, але більше жодних вільностей в його позі Перрин не помітив.

— Ми маємо дев’ять убитих, мілорд-капітане, і двадцять трьох поранених, семеро з них тяжко. Але всі можуть їхати верхи. Ми втратили тридцять коней. їм перерізали підколінні сухожилля! — На цьому пункті в його беземоційній доповіді пролунав певний наголос, так наче те, що сталося з кіньми, було значно гірше за вбитих і поранених людей. — Багато запасних коней розбіглося. Можливо, ми знайдемо частину з них, коли розвидниться, мілорде, але, налякані вовками, вони могли забігти далеко, і на те, аби знайти всіх, піде не один день. Ті, хто мали наглядати за ними, переведені на нічне вартування, доки ми дістанемося Кеймліна.

— Ми не можемо витрачати жодного дня, чадо Баяре, — м’яко промовив сивоголовий. — Ми вирушаємо на світанку. Це не можна відтермінувати. Ми повинні прибути у Кеймлін вчасно, адже так?

— Як накажете, мілорд-капітане.

Сивоголовий чоловік подивився на Перрина та Еґвейн і знову відвів очі. — А які у нас трофеї, крім цих двох зелених недомірків?

Баяр набрав повні груди повітря, але з відповіддю завагався.

— Я наказав зняти шкуру з того вовка, що був з ними, мілорд-капітане. З неї вийде непоганий килимок для шатра мілорд-капітана.

Стрибун! Не тямлячи, що робить, Перрин заричав і забився, намагаючись розірвати на собі пута. Мотузки врізалися йому в шкіру, зап’ястки стали мокрими від крові, але послабити пута він не міг.

Баяр уперше подивився на в’язнів. Еґвейн відсахнулася. Обличчя у Ба-яра так само не відображало жодної емоції, як і його голос, але в його запалих очах горів жорстокий вогонь, на подобу полум’я з очей Ба’алзамона. Баяр ненавидів їх так, наче вони були його споконвічні вороги, а не люди, яких він ніколи не бачив до цієї ночі.

Перрин з викликом відповів на цей погляд. Губи його викривилися в хижій посмішці, коли він уявив собі, як його зуби впиваються в горлянку цьому чоловікові.

Раптом його посмішка зів’яла й він спинив сам себе. Мої зуби? Але ж я людина, а не вовк! Світло, повинно ж це колись закінчитися! Але він не відвів погляду, відповідаючи Баяру ненавистю на ненависть.

— Мені не потрібні килимки з вовчої шкури, чадо Баяре. — У голосі капітана було чутно лише м’який докір, але Баяр миттєво знову став «смирно», спина прямісінька, очі дивляться на стіну перед собою. — Ви наче доповідали про те, чого ми досягли цієї ночі, так? Якщо ми взагалі чогось досягли.

— Я сказав би, що на нас напала зграя з п’ятдесяти вовків, може, більше, мілорд-капітане. З них ми вбили двадцять, можливо, тридцять. Я не вважав, що нам варто ризикувати конями, аби привезти в табір їхні туші. Вранці я накажу їх зібрати та спалити — хоча б ті, які не розтятли в темряві. Крім цих двох, було ще не менше дюжини людей. Гадаю, ми вбили п’ятьох чи чотирьох, але ми навряд чи знайдемо тіла, зважаючи на звичку Друзів Морока забирати своїх мертвих, аби приховати втрати. Схоже, це була сила нова на засідка, але постає питання щодо...

Довгань продовжував говорити, а в Перрина перехопило подих. Ілайс? Обережно, неохоче він подумки пошукав Ілайса, вовків... і не знайшов нікого. Відчуття було таке, наче він ніколи не був здатний читати вовчі думки. Вони або мертві, або покинули тебе. Йому захотілося розсміятися гірким сміхом. Нарешті сталося те, чого він бажав, але якою ціною.

Нараз низьким похмурим сміхом розсміявся сивоголовий, і на щоках Баяра розквітли червоні плями.

— Отже, чадо Баяре, ви дійшли такого висновку: ми натрапили на сплановану засідку і були атаковані п’ятьма десятками вовків та дюжиною Друзів Морока? Так? Можливо, коли ви візьмете участь ще в кількох сутичках...

— Але ж мілорд-капітане Борнголд....

— Я би сказав шість-вісім вовків, чадо Баяре, а людей, крім цих двох можливо, узагалі не було. Ентузіазму у вас багато, а досвіду поза містом — обмаль. Нести Світло, коли вулиці та будинки залишилися вдалині, — це геть інша справа. Вовків здається більше, ніж їх є насправді, і людей також. Шість-вісім, не більше, я вважаю.—Червоні плями на щоках Баяра повільно багровіли. — Також я підозрюю, що вони перебували тут з тієї ж причини, що й ми: тут є джерело води, а до наступного водопою їхати принаймні день у будь-якому напрямку. Це значно простіше пояснення, ніж шпигуни чи зрадники серед Дітей, а найпростіше пояснення зазвичай є найімовірнішим. Ви дізнаєтеся про це, коли матимете більше досвіду.

Поки чоловік, схожий на доброго дідуся, говорив, обличчя Баяра взялося мертвецькою білизною, а червоні плями на запалих щоках набрякли фіолетовим. Він скоса зиркнув на двох бранців.

Зараз він ненавидить нас ще сильніше, подумав Перрин, тому, що ми це почули. Але чому він ненавидів нас з самого початку?

— Якої ви думки про цю річ? — сказав лорд-капітан, простягаючи Баяру Перринову сокиру.

Баяр запитально подивився на командира, чекаючи на кивок у відповідь, і лише тоді він узяв зброю. Він зважив сокиру в руці й здивовано крякнув, тоді розкрутив її над головою, так що у найвищій точці дуги вона ледь не зачепила верх шатра. Баяр поводився з нею так упевнено, наче народився з сокирою в руках. Вираз заздрісного захвату промайнув його обличчям, але коли він опустив її, то виглядав нечулим, як і раніше.

— Вона бездоганно збалансована, мілорд-капітане. Примітивно оброблена, але дуже добрим зброярем, можливо, навіть майстром. — Він поглянув на бранців, і очі його спалахнули темним полум’ям. — Це не зброя селянина, мілорд-капітане. Не фермера.

— Так, — сивоголовий чоловік повернувся до Перрина та Еґвейн із втомленою, трохи докірливою посмішкою, як добрий дідусь, котрий знає, що його онуки утнули щось погане. — Мене звати Джеофрам Борнголд, звернувся він до них. — Ти — Перрин, наскільки я зрозумів. А ти, молода жінко, як тебе звати?

Перрин похмуро дивився на нього, але Еґвейн похитала головою.

— Не поводься нерозумно, Перрине. Я — Еґвейн.

— Просто Перрин, і просто Еґвейн, — пробурмотів Борнголд. — Але, гадаю, якщо ви насправді Друзі Морока, то воліли би приховувати свої справжні імена якомога довше.

Перрин із зусиллям підвівся і став на коліна; піднятися на ноги йому не давала мотузка.

— Ми не Друзі Морока, — гнівно заперечив він.

Перрин ще промовляв останнє слово, а Баяр уже був біля нього. Він рухався, наче змія. Хлопець побачив, як у його напрямку хитнувся держак його власної сокири, і спробував ухилитися, але масивне топорище вгатило йому трохи вище вуха. Тільки те, що хлопець уже відсмикував голову назад, врятувало його череп і той не розколовся. Але з очей Перрина аж іскри посипалися. Він упав і так ударився об землю, що аж дух перехопило. В голові усе задзвеніло, по щоці заструменіла кров.

— Ви не маєте права, — розпочала було Еґвейн і скрикнула, коли держак сокири метнувся до неї. Вона відкинулася вбік, і удар просвистів у повітрі, коли дівчина впала долу.

— Припніть свої язики, — промовив Баяр, — коли розмовляєте з Помазаником Світла, або вам їх відріжуть.

Найстрашніше було те, що його голос і надалі був таким же беземоцій-ним. Відрізати їм язики не потішило б його і не засмутило; просто ще одна справа, яку слід зробити.

— Заспокойтеся, чадо Баяре, — після цього Борнголд знову звернувся до полонених. — Гадаю, вам небагато відомо про Помазаників, а також про лорд-капітанів та Дітей Світла? Навряд чи. Тож заради чада Баяра просто спробуйте не сперечатися і не кричати, добре? Я лише бажаю, аби ви ходили у Світлі, а якщо ви дозволятимете гніву брати гору над вами, це нікому не допоможе.

Перрин подивився на людину з кощавим обличчям, котра височіла над ними. Заради чада Баяра? Він відзначив, що лорд-капітан не наказав Баяру залишити їх самих. Баяр піймав його погляд і посміхнувся; посмішка зачепила лише його губи, але шкіра на обличчі натяглася, і воно стале схоже на череп. Перрин здригнувся.

— Чув я про таке. Про людей, що бігають з вовками, — задумливо промовив Борнголд, — хоча бачити мені такого ще не доводилося. Кажуть, що ці люди розмовляють з вовками та з іншими створіннями Морока. Паскудна справа. Змушує думати, що Останньої Битви і справді недовго чекати.

— Вовки не... — Перрин затнувся, бо чобіт Баяра пішов назад, готуючись ударити. Зробивши глибокий вдих, він продовжив спокійніше. Баяр з розчарованою міною опустив ногу. — Вовки — не створіння Морока. Вони ненавидять його. Принаймні вони ненавидять траллоків та щезників.

Перрин з подивом побачив, що кощавий кивнув головою, наче погоджуючись сам із собою.

Борнголд вигнув брову:

— Хто вам таке сказав?

— Один Охоронець, — відповіла Еґвейн. Вона зіщулилася клубочком аби не бачити роздратованих очей Баяра. — Він сказав, що вовки ненавидять траллоків, а траллоки бояться вовків.

Перрин зрадів, що вона не згадала про Ілайса.

— Охоронець, — зітхнув сивоголовий. — Створіння відьом з Тар Валова. Що ще міг він вам сказати, якщо він сам є Другом Морока і прислужником Друзів Морока? Ви хіба не знаєте, що траллоки мають вовчі морди й ікла та вкриті вовчою шерстю?

Перрин заморгав, бажаючи, аби в голові у нього проясніло. Йому здавалося, немов в голові у нього — застиглий, наче холодець, біль, але він відчував, що щось іде не так. Проте йому не вдавалося зібратися з думками, аби зрозуміти, в чому справа.

— Не всі, — пробурмотіла Еґвейн. Перрин стривожено поглянув на Баяра, але кощавий чоловік лише спостерігав за дівчиною. — Деякі з них мають роги, такі як у баранів або цапів, або дзьоби, як у яструба... і ще... ще багато чого.

Борнголд сумно похитав головою:

— Я даю вам можливість виправдатися. А ви з кожним своїм словом закопуєте себе все глибше і глибше. — Він підняв вгору один палець. — Ви бігали з вовками, створіннями Морока. — Другий палець. — Ви визнаєте, що знайомі з Охоронцем, ще одним зі створінь Морока. Сумніваюся, щоби він розповів вам те, що ви кажете, просто принагідно. — Третій палець. — У твоїй кишені, хлопче, була мітка Тар Балона. Більшість чоловіків поза Тар Балоном позбулися б її якнайшвидше. — Четвертий. — Ти маєш зброю воїна, хоча одягнений як фермер. Тобто ти переховуєшся. — Він підняв великий палець. — Вам знайомі траллоки та мерддраали. Тут, далеко на півдні, лише деякі грамотії і ті, хто побував в Порубіжних землях, вірять, що вони існують насправді, а не тільки в казках. Може, ви побували в Порубіжних землях? Якщо так, розкажіть мені, де саме. Я багато подорожував Порубіжжям, тож добре його знаю. Ні? Ну, ні — то й ні. — Він подивився на свої розчепірені пальці, тоді важко зронив долоню на стіл. Обличчя доброго дідуся наче казало, що внучата потрапили насправді в серйозну халепу. — Чому б вам не розповісти мені правду, як це сталося, що ви бігаєте вночі з вовками?

Еґвейн розтулила було рота, але Перрин бачив, як уперто вона випнула щелепу, і зрозумів, що вона збирається розповісти одну з байок, які вони разом вигадали. Це не спрацює. Не тут, не зараз. Голова у нього боліла, і він хотів би мати хоч дрібку часу все обмізкувати. Але часу не було. Хто знає, куди ще подорожував цей Борнголд, які землі та міста йому добре знайомі?

Якщо він спіймає їх на брехні, назад шляху не буде. Борнголд упевниться, що вони й насправді Друзі Морока.

— Ми з Межиріччя, — швидко сказав він.

Еґвейн витріщила на нього очі, і тільки потім схаменулася, та він квапливо викладав усю правду... у власній версії. Вони двоє полишили Межиріччя, аби побачити Кеймлін. Дорогою почули про руїни великого міста, але коли розшукали Шадар Лоґот, натрапили там на траллоків. їм вдалося врятуватися, переправившись через Арінелле, але вони заблукали. Потім вони зустрілися з чоловіком, котрий запропонував провести їх до Кеймліна. Він сказав, що його ім’я їх не стосується, і дружнім його важко було назвати, але вони конче потребували провідника. Вовків вони вперше побачили вже після того, як з’явилися Діти Світла. Вони лише намагалися сховатися, аби їх не з’їли вовки чи не вбили вершники.

— ...Якби ми знали, що ви Діти Світла, — завершив він свою розповідь, — ми б звернулися до вас по допомогу.

Баяр пирхнув, показуючи, що не повірив жодному слову. Перрина це не надто спантеличило; якщо вдалося переконати лорд-капітана, Баяр не зможе їм зашкодити. Ясно було, що Баяр і дихати припинить, якщо так накаже лорд-капітан.

— Охоронця тут немає, — зауважив сивоголовий за хвилину.

Вигадка Перрина провалилася; він так і знав, що йому треба було більше часу, аби все обмізкувати. На допомогу кинулася Еґвейн:

— Ми зустрілися з ним у Бейрлоні. Місто було переповнене рудокопами, що спустилися з гір після зими, і нас у харчевні посадили з ним за один стіл. Ми тільки й розмовляли, поки обідали.

До Перрина повернулася здатність дихати. Дякую, Егвейн.

— Поверніть їм їхні пожитки, чадо Баяре. Звісно, крім зброї. — Коли Баяр здивовано глянув на Борнголда, той додав: — Ви ж не з тих, хто взяв за звичай грабувати непросвітлених, чадо Баяре? Адже це погана справа, чи ні? Людина не може бути крадієм і ходити у Світлі.

Баяр, схоже, боровся зі спокусою посперечатися з таким твердженням.

— То ви нас відпускаєте? — спитала Еґвейн, не в змозі приховати подиву. Перрин підвів голову і подивився на лорд-капітана.

— Звісно, ні, дитино, — сумно відповів Борнголд. — Можливо, ви кажете правду, що ви з Межиріччя, оскільки ви знаєте про Бейрлон та про копальні. Але Шадар Лоґот?.. Це місце дуже, дуже відоме, а надто серед Друзів Морока, і той, хто знає назву, знає і те, що туди не слід іти. Пропоную, аби ви вигадали кращу історію під час подорожі до Амадора. Час ви матимете, оскільки ми повинні зробити зупинку в Кеймліні. Краще, аби ця оповідка була правдивою, дитино. Правда та Світло роблять вільними.

Баяр, забувши свій страх перед сивоголовим чоловіком, розвернувся спиною до бранців і заговорив неприпустимо різко:

— Ви не можете! Це порушення! — Борнголд здивовано вигнув брову, і Баяр, опанувавши себе, замовк, важко дихаючи. — Вибачте, мілорд-капітане. Я забувся, покірливо прошу мені пробачити і готовий понести покарання, але як зазначив мілорд-капітан, ми маємо прибути до Кеймліна вчасно, а тепер, коли ми втратили майже всіх запасних коней, це буде досить важко зробити, а тим паче тягнучи з собою бранців.

— А що б ви запропонували? — спокійно поцікавився Борнголд.

— Покаранням Друзям Морока є смерть. — Рівний голос робив ці слова ще більш жахливими. Він говорив так, наче пропонував розчавити комаху. — Жодних поступок Тіні. Ніякого милосердя до Друзів Морока.

— Ваш ентузіазм можна тільки вітати, чадо Баяре, але, як я часто казав моєму синові Дейну, надмірний запал може мати тяжкі наслідки. Пригадайте, що кажуть Догми: «Жодна людина не є настільки пропащою, що її не можна привести до Світла». Ці двоє ще дуже молоді. Вони не могли опинитися глибоко в Тіні. їх ще можна привести до Світла, якщо тільки вони дозволять прибрати завісу Тіні зі своїх очей. Ми повинні дати їм шанс.

На мить Перрин навіть відчув щось наче симпатію до цього чоловіка, схожого на люблячого дідуся, який встав між ними та Баяром. Тоді Борнголд звернувся до Еґвейн, усе ще посміхаючись їй, як улюбленій онучці:

— Якщо ж ви відмовитеся приєднатися до Світла до того часу, як ми дістанемося Амадора, я буду змушений передати вас Випитувачам, а в порівнянні з ними запал Баяра — наче свіча перед сонцем. — Сивоголовий чоловік промовляв так, наче він шкодує про те, що повинен зробити, але не має жодного наміру вчинити щось не так, як того вимагає його обов’язок. — Покайтеся, відмовтеся від Морока, прийдіть до Світла, визнайте свої гріхи, розкажіть все, що вам відомо про цю мерзенну справу з вовками, і вас це обмине. Ти підеш вільно, у Світлі. — Він перевів погляд на Перрина і сумно зітхнув. Мороз пройняв Перрина до кісток. — Але ти, просто Перрине з Межиріччя... Ти вбив двох Дітей. — Він торкнувся сокири, яку все ще тримав у руках Баяр. — На тебе, побоююся, в Амадорі чекає шибениця.

Загрузка...