РОЗДІЛ 20

ПІДХОПЛЕНІ ВІТРОМ

Коли вони залишили білокам’яний будинок на своїх харапуджених конях, здійнявся поривчастий крижаний вітер, стогнучи над дахами, виляскуючи плащами, наче знаменами, женучи дрантя хмарин по тонкому серпику місяця. Тихо наказавши триматися купно, Лан повів загін вулицею. Коні гарцювали і посмикували повіддя, прагнучи опинитися якнайдалі звідси.

Ранд сторожко придивлявся до будинків, які вони проминали: зяючи вночі порожніми вікнами, ті нагадували порожні очниці. Тіні наче рухалися. Інколи долинав стукіт — це вітер перекочував дрібні камінці. Принаймні очі зникли. Полегшення тривало недовго. Чому вони зникли?

Том і вся компанія з Емондового Лугу трималися так близько, що могли доторкнутися одне до одного рукою. Еґвейн зігнулася в сідлі, наче хотіла дотягнутися до копит Бели, щоби та ступала бруківкою тихіше. Ранд навіть дихати боявся. Звук міг привернути увагу.

Раптом він зрозумів, що Охоронець та Айз Седай віддалились від решти загону на досить значну відстань. Тепер він бачив їх як розпливчасті силуети, десь аж кроків за тридцять.

— Ми відстаємо, — прошепотів він і приспішив Хмару підборами. Тонкий вусик сріблястого туману пропливав упоперек вулиці.

— Стійте! — пролунав притлумлений окрик Морейн, різкий та категоричний, але притишений, щоби не чутно було далеко.

Нічого не розуміючи, Ранд зупинив коня. Смуга туману тепер перегородила всю вулицю, поступово розбухаючи, так наче сиза мряка сочилася з будинків обабіч вулиці. Тепер вона була завтовшки як чоловіча рука. Хмара фиркнув і спробував позадкувати, коли його наздогнали коні Еґвейн, Тома та інших. Вони теж хиляли головами і тупцювали на місці, не бажаючи наближатися до туману.

Лан і Морейн повільно під’їхали до сірого пасма, що вже стало завтовшки як нога, і зупинились неподалік. Айз Седай уважно вивчала виниклу перепону. Ранд повів плечима, коли несподівано по його спині пробігли мурашки страху. Туман слабко світився у темряві і розбухав, коли його щупальце товстішало, проте його світло було лише ледь помітніше за місячне сяйво.

Навіть Альдіб та Мандарб нервово топталися.

— Що це таке? — запитала Найнів.

— Зло Шадар Лоґота, — відказала Морейн. — Машадар. Він не має очей, не має розуму, просто суне містом безцільно, наче черв’як, що прокладає собі хід під землею. Якщо він торкнеться тебе, ти помреш. — Ранд і всі інші дозволили своїм коням швидко відступити на кілька кроків, але не дуже далеко. Хоч Ранд і бажав раніше понад усе у світі опинитися якомога далі від Айз Седай, тепер, дивлячись на те, що лежало перед ними, вона здавалася найбезпечнішим прихистком, достоту як рідний дім.

— Тоді як ми до вас приєднаємося? — запитала Еґвейн. — Ви можете його вбити... звільнити нам шлях?

Морейн розсміялася коротким гірким смішком.

— Машадар величезний, дівчино. Він не менший за увесь Шадар Лоґот. Вся Біла вежа не змогла б його вбити. А щоб завдати йому хоч якоїсь значної шкоди, аби він звільнив вам шлях, мені доведеться застосувати Єдину Силу в такому обсязі, що це неодмінно привабить напівлюдків, достоту як звук сурми. А Машадар одразу ж би взявся загоювати спричинену мною рану, і загоїв би її дуже швидко, а тоді, цілком можливо, впіймав би нас у свої сіті.

Ранд перезирнувся з Еґвейн і повторив її питання. Перш ніж відповісти, Морейн зітхнула.

— Не подобається це мені, але що має бути зроблено, те має бути зроблено. Ця потвора не може бути над землею відразу повсюди. Інші вулиці, можливо, вільні. Бачите ту зірку? — Вона розвернулася в сідлі, вказуючи на багряну зірку на сході, що зависла низько над небосхилом. — Тримайтеся її, і вона приведе вас до ріки. Що б не сталося, прямуйте до ріки. Женіть щосили, і за жодних обставин не шуміть! Пам’ятайте, траллоки звідси нікуди не поділися! Як і чотири напівлюдки.

— Але як же ми відшукаємо вас знову? — запротестувала Еґвейн.

— Я сама вас знайду, — відповіла Морейн. — Будьте впевнені, я можу вас знайти. В дорогу! Ця потвора цілковито позбавлена розуму, але вона може відчувати їжу.

І справді, від товстого каната відокремилося срібно-сиве мотуззя, під. нялося вгору. Воно пливло, коливаючись, наче мацаки сторука на заболоченому дні озерця в Заплавному лісі.

Коли Ранд підвів очі від товстезного каната туману, Охоронця й Айз Седай уже не було. Він облизав губи і глянув на супутників. Вони були такі ж розгублені, як і він. І ще гірше: всі вони, здавалося, чекали на те, щоби хтось зрушив з місця перший. Ніч і руїни оточували їх. Щезники були десь поблизу, і траллоки, цілком можливо, за наступним будинком. Щупальця туману підібралися ближче, тепер були на пів шляху до них, і вони вже не розгойдувалися. Вони обрали жадану здобич. Ранд відчув, як йому не вистачає Морейн.

Всі ще іубились у роздумах, яким шляхом рухатися. Ранд розвернув Хмару, і сірий пішов напівриссю, натягуючи повіддя, щоби йти швидше. Всі поспішили за Рандом, так наче те, що він зрушив з місця першим, зробило його ватажком.

Тепер, коли Морейн не було з ними, ніхто вже не захистить їх від Мор-дета, якщо той з’явиться. І від траллоків також. І... Ранд змусив себе не думати про це. Він простуватиме на червону зірку. Ось про що треба думати.

Тричі вершникам довелося розвертатися, бо вулиці перегороджували високі кучугури цегли та кам’яних уламків, крізь які коням було не пробратися. Ранд чув за спиною дихання товаришів — коротке, різке. Всі вони ледь утримувалися, аби не запанікувати. Він зціпив зуби, намагаючись дихати рівно. Ти мусиш хоча б не виказувати свого переляку. Ти мусиш із цим упоратися, повстяна твоя голова! Ти виведеш усіх звідси цілими й неуіикодженими!

Вони обігнули наступний ріг. Стіна туману затоплювала розбиту бруківку сяйвом, яскравішим за сяйво місяця уповні. Відрости завтовшки як їхні коні метнулися до них. Ніхто не став чекати. Розвернувшись на сто вісімдесят градусів, вони помчали звідти вчвал, збившись у купу, уже не боячись здійнятого тупоту копит.

Перед ними, десь за десять спанів, на середину вулиці виступили два траллоки.

Якусь мить люди і траллоки просто витріщалися одні на одних, і невідомо, хто з них був більше заскочений зненацька. З’явилася ще пара траллоків, і ще, і ще. Вони наштовхувалися на тих, які від вигляду людей остовпіло завмерли попереду. Але шок їхній тривав якусь мить, не більше. Гортанні виїуки луною відбилися від стін, і траллоки ринули вперед. Люди пурхнули навсібіч, наче куріпки.

Сірий кінь Ранда за три стрибки перейшов на найшвидший галоп.

— Сюди! — заволав він, але почув, як той самий крик пролунав із п’яти горлянок. Кинувши короткий погляд через плече, Ранд побачив, що його супутники втікають кожен у своєму напрямку, а траллоки женуться за кожним із них.

Йому на п’яти насідали троє, розмахуючи над головами ловчими жердинами. Дрож пішла йому по шкірі, коли він побачив, що траллоки ні на крок не відстають від Хмари. Хлопець припав до шиї коня і, чуючи за спиною хрипкі крики, підганяв його чимдуж.

Вулиця попереду повужчала, будівлі з проваллями замість дахів п’яно хилилися. Пройми вікон поволі налилися сріблястим сяйвом, густий туман почав просочуватися назовні. Машадар.

Ранд боязко озирнувся. Траллоки й надалі бігли за ним, його віддаляло від них кроків п’ятдесят, не більше. Він ясно бачив їх у світлі, яке випромінював туман. Тепер за ними мчав щезник, і схоже було, що вони втікають від напівлюдка, а не женуться за Рандом. Попереду Ранда з вікон випливли з пів десятка сивих вусиків, тоді ще стільки ж, і взялися обмацувати повітря. Кінь Ранда задер голову і заіржав, але хлопець безжально вдарив його підборами в боки, і той стрімголов кинувся уперед.

Вусики туману завмерли, коли Ранд, низько припавши до спини сірого й заборонивши собі на них дивитися, стрілою промчав під ними. Шлях попереду був вільний. Якщо один із них мене торкнеться... Світло! Він сильніше стиснув підборами боки Хмари, і кінь стрибнув уперед, у благословенну пітьму. Не зупиняючи коня, він озирнувся, щойно мерехтіння Машадара почало бліднути.

Сірі щупальця Машадара, розхитуючись, перекрили вже пів вулиці, і траллоки зупинилися, але щезник вихопив з-під сідла батіг і ляснув ним над їхніми головами так оглушливо, наче грім прогримів. Сині іскри протяли повітря. Пригнувшись до землі, траллоки посунули за Рандом. Мерддраал завагався, чорний каптур поворухнувся, вивчаючи витягнуті щупальця Машадара, а тоді також пришпорив коня.

Товсті щупальця туману якусь мить невпевнено розхитувались, а тоді метнулися, наче гадюки. Принаймні двоє присмокталися до кожного з траллоків, огорнувши їх тьмяним сяйвом; звірині морди було роззявилися для крику, але туман вже забрався у роззявлені пащеки і далі углиб, уриваючи виття. Чотири щупальця як нога завтовшки обкрутилися навколо щезника, і він разом зі своїм чорним конем засмикався, наче танцюючи, аж каптур відкинувся назад, оголивши бліде безоке обличчя. Щезник скрикнув.

Цей крик був беззвучним, як і крики траллоків, але щось усе ж таки почулося — пронизливе виття за межею слуху, так наче задзижчали разом усі шершні світу, виття, сповнене невимовного жаху. Кінь під Рандом затремтів, наче він теж почув це виття, і рвонув уперед, як ніколи ще не мчав. Ранд учепився в повіддя, задихаючись і намагаючись ухопити повітря пересохлим горлом.

Трохи згодом він усвідомив, що вже не чує беззвучного виття конаючого напівлюдка, і нараз стукіт його галопу здався йому оглушливим. Він заледве стримав Хмару, зупинившись біля зубчастої стіни, на перехресті двох вулиць. У пітьмі перед ним бовванів безіменний монумент.

Важко осівши в сідлі, Ранд прислухався, але не почув нічого, крім стугоніння крові у вухах. Холодні краплини поту проступили на обличчі, і юнак здригнувся, коли вітер шарпонув його плащ.

Нарешті він випростався. У просвітах хмар витикалися зірки, і він без зусиль знайшов червону зірку на східному небокраї. Чи ще хтось залишився живий і бачить її зараз? Вони досі вільні чи в лапах траллоків? Осліпи мене Світло, Егвейн, чому ти не поскакала за мною ? Якщо вони живі та вільні, то орієнтуватимуться на цю зірку. Якщо ж ні... Ці руїни величезні; він міг шукати тут упродовж багатьох днів і нікого не знайти, якщо тільки траллоки не знайдуть його раніше. А ще щезники, і Мордет, і Машадар. З важким серцем він вирішив пробиратися до ріки.

Він підібрав повіддя. За рогом вулиці з різким стуком упав камінь. Ранд завмер, затамувавши подих. Наразі його приховувала тінь, а до роїу залишався один крок. На мить у голові промайнула шалена думка повернути назад. Але що у нього за спиною? Що чатує там, дослухаючись до кожного звуку? Він не міг пригадати і боявся відвести очі від рогу будинку.

На розі темрява була ще темніша, і з неї наче стирчала довга тінь якогось древка. Та це ж ловча жердина! Тієї ж миті, коли Ранда осяяла ця здогадка, він ударив сірого під боки, водночас вихопивши меч із піхов, і з шаленим криком ринувся в атаку. Він з усієї сили замахнувся мечем і тільки неймовірним зусиллям зупинив удар. Мет, скрикнувши, сахнувся назад, ледь не випавши з сідла і майже випустивши лук.

Ранд глибоко вдихнув і опустив меч. Його рука тремтіла.

— Ти ще когось бачив? — нарешті вичавив він із себе.

Мет важко зглитнув, перш ніж сяк-так знову всістися у сідлі.

— Я... я... лише траллоків. — Він приклав руку до горла й облизав губи. — Лише траллоків. А ти?

Ранд похитав головою:

— Усі наші, мабуть, пробираються до ріки. Краще і нам так зробити.

Мет мовчки кивнув, усе ще тримаючись рукою за горло, і вони рушили, орієнтуючись на червону зірку.

Не встигли вони подолати і сотні спанів, як позаду у глибині міста пролунав пронизливий крик траллокового рога. Ще один відповів з-за міського муру.

Ранд здригнувся, але продовжив неквапно рухатись, уважно вдивляючись у темряву там, де вона була найіустіша, і намагаючись обминути її, якщо це було можливо. Один раз він смикнув за повіддя, так ніби збирався пустити коня вчвал, і Мет наслідував його. Роги замовкли й більше не озивалися, і друзі мовчки дісталися зарослого виноградною лозою отвору у стіні, де колись була брама. Залишилися лише сторожові вежі, що чорніли обламаними верхівками на тлі чорного неба.

Біля воріт Мет завагався, але Ранд стиха поцікавився:

— Хіба тут безпечніше, ніж там?

Він не притримав сірого, і за мить Мет, роззираючись надовкола, виїхав за ним услід із Шадар Лоґота. Ранд поволі видихнув повітря крізь пересохлий рот. Ще трохи, і ми це зробимо. Світло, ми це зробимо!

Стіни зникли позаду, поглинуті ніччю та лісом. Прислухаючись до найменшого шелесту, Ранд правив точно на червону зірку.

Зненацька з-за спин хлопців вигулькнув Том, притримавши коня лише на мить, аби прокричати:

— Мчіть щодуху, придурки!

Мить опісля крики гонитви і хрускіт гілля позаду нього сповістили, що їх ось-ось наздоженуть траллоки.

Ранд всадив підбори в боки Хмарі, і той понісся за мерином менестреля. А. якщо ми доскачемо до ріки, а Морейн там не виявиться? Світло, Еґвейн!

• * *

Перрин на своєму коні зачаївся в тіні, спостерігаючи віддалік за розчиненою брамою і розсіяно проводячи великим пальцем по лезу сокири. Схоже, вихід із зруйнованого міста був вільний, але він просидів отак уже п’ять хвилин, вивчаючи все навкруги. Вітер куйовдив хлопцеві і без того сплутане волосся і спробував зірвати з нього плащ, але він лише щільніше закутувався в нього, не думаючи про те, що робить.

Він знав, що Мет, як і майже всі в Емондовому Лузі, вважає його важкодумом. Почасти це пояснювалося тим, що Перрин був хлопець кремезний і зазвичай рухався обережно, бо завжди побоювався, що може ненавмисне щось зламати чи когось прибити, адже був значно більший та міцніший за своїх однолітків. А крім того, він і насправді любив продумати все наперед, якщо мав таку змогу. От Мет був скорохватом, який ніколи не замислювався про наслідки, тому і потрапляв раз у раз у халепи, і зазвичай потрапляв не сам, а втягував Ранда, чи Перрина, чи їх обидвох.

Горло перехопило. Світло, не думай зараз про неприємності. Він спробував знову зосередитися. Найправильніше — все обмізкувати як слід.


ІІеррин на своєму коні зачаївся в тіні, спостерігаючи віддалік за розчиненою брамою і розсіяно проводячи великим пальцем по лезу сокири. Схоже, вихід із зруйнованого міста був вільний, але він просидів отак уже п’ять хвилин, вивчаючи все навкруги. Вітер куйовдив хлопцеві і без того сплутане волосся і спробував зірвати з нього плащ, але він лише щільніше закутувався в нього, не думаючи про те, що робить.

Він знав, що Мет, як і майже всі в Емондовому Лузі, вважає його важкодумом. Почасти це пояснювалося тим, що Перрин був хлопець кремезний і зазвичай рухався обережно, бо завжди побоювався, що може ненавмисне щось зламати чи когось прибити, адже був значно більший та міцніший за своїх однолітків. А крім того, він і насправді любив продумати все наперед, якщо мав таку змогу. От Мет був скорохватом, який ніколи не замислювався про наслідки, тому і потрапляв раз у раз у халепи, і зазвичай потрапляв не сам, а втягував Ранда, чи Перрина, чи їх обидвох.

Горло перехопило. Світло, не думай зараз про неприємності. Він спробував знову зосередитися. Найправильніше — все обмізкувати як слід.

Колись перед брамою була якась площа з величезним водограєм посередині. Частина водограю ще збереглася — звалисько потрощених статуй у великій круглій чаші; стояв порожнем і простір навкруги. Щоби дістатися воріт, йому доведеться здолати майже сотню спанів місцем, де укриттям від хижих очей слуїуватиме хіба що пітьма. Не дуже приємна думка. Хлопець надто добре пам’ятав цих невидимих спостерігачів.

Він подумав про ті звуки рогів, що чув у місті трохи раніше. Тоді він ледь не повернув назад, уявивши, що, можливо, це напали на когось із їхнього загону, і лише потім зрозумів, що нічого не зможе вдіяти один, навіть якщо когось схопили. Не проти ста траллоків і чотирьох щезників, як сказав Лан. Морейн Седай наказала добиратися до ріки.

Перрин знову взявся уважно спостерігати за воротами. Ретельні роздуми, по суті, нічого не дали, але він усе ж таки вирішив. Хлопець виїхав із непроникної тіні у менш глибоку пітьму.

Щойно він це зробив, як на іншому кінці площі з’явився ще один вершник і за мить зупинився. Зупинився і Перрин, поклавши руку на сокиру, хоча це його і не дуже заспокоїло. Якщо ця темна постать виявиться щезником...

— Ранде? — почув він тихий, невпевнений оклик.

Він видихнув з полегшенням.

— Еґвейн, це я, Перрин, — озвався він у відповідь.

У темряві навіть його стишений голос здавався занадто гучним.

Коні зустрілися біля водограю.

— Когось іще бачив? — запитали вони обоє водночас, і обоє водночас відповіли заперечливим рухом голови.

— З ними все буде гаразд, — ледь чутно проказала Еґвейн, погладжуючи Белу по шиї. — Адже так?

— Морейн Седай та Лан про них подбають, — відказав Перрин. — Вони подбають про нас усіх, щойно ми доберемося до ріки.

Він сподівався, що так воно і буде.

Щойно вони з Еґвейн опинилися за містом, Перрин відчув себе значно впевненіше, навіть якщо в лісі й були траллоки. Або щезники. Він заборонив собі думати про це. Голе віття дерев дозволяло йому бачити червону зірку, і Мордету тепер їх не дістати. А Мордет жахав його більше, ніж усі траллоки, разом узяті.

Невдовзі вони будуть на березі ріки, зустрінуться з Морейн, а вона подбає про те, щоб їх не дістали й траллоки. Він вірив у це, бо мусив вірити. Вітер шкряботів гіллям, шелестів глицею та листям на вічнозелених деревах. Зрідка у темряві лунав самотній крик дрімлюги, і Еґвейн майже притисла бік Бели до Перринового коня, наче від цього їм мало потеплішати. Вершники почувалися дуже самотніми.

Десь позаду них пролунав ріг траллока—глухе, рване виття, скликаючи інших переслідувачів і кваплячи їх. Відтак у відповідь залунало й хрипле напівлюдське виття. Це виття зробилося голоснішим, коли траллоки взяли людський слід.

Перрин пустив коня вчвал, іукнувши до Еґвейн: «Давай!» Дівчина теж помчала стрілою. Вони нещадно підганяли коней, не зважаючи більше ні на тупіт копит, ні на гілля, що хльоскало по обличчях.

Коли вони мчали крізь хащу, покладаючись радше на інстинкт, ніж на тьмаве місячне сяйво, Бела відстала. Перрин озирнувся. Еґвейн підганяла кобилу підборами під боки та шмагала повіддям, та все марно. Судячи з криків, траллоки наближалися. Перрин натягнув повіддя, аби не залишати дівчину саму.

— Швидше! — закричав він. Тепер він уже чітко бачив траллоків: велетенські темні постаті, що стрибками неслися між деревами, а ревли і гарчали так, що аж кров холонула в жилах. Він до болю у пальцях стиснув руків’я сокири, що висіла на поясі. — Швидше, Еґвейн! Швидше!

Зненацька кінь під Перрином заіржав, і він відчув, що падає, вилетівши з сідла, а кінь відскочив кудись убік. Хлопець витягнув руки перед собою, аби не вдаритися обличчям у землю, і бухнув у крижану воду—доскакавши до прямовисного обриву, кінь скинув його просто в Арінелле.

Він широко розкрив рота від шоку і добряче наковтався холодної води, перш ніж виплив на поверхню. Ще один сплеск він радше відчув, ніж почув, і подумав, що Еґвейн, мабуть, опинилась у воді вслід за ним. Захлинаючись і відпльовуючись, він поплив. Триматися на воді було непросто: куртка та плащ намокли, і в чоботах було вже її повно. Він роззирнувся навкруги, відшукуючи дівчину, але побачив лише місячну доріжку на чорній, збриженій вітром воді.

— Еґвейн? Еґвейн!

Прямо перед його очима промайнув спис, оббризкавши обличчя. Услід за першим навколо хлопця по воді захлюпали й інші списи. З берега долинула пересварка хрипких голосів, і списи більше не падали навколо Перрина, проте він змушений був припинити кликати дівчину.

Течія зносила його вниз по ріці, але гортанні вигуки та рики, що лунали з берега, не відставали. Він розстібнув плащ і дозволив ріці забрати його. Легше буде плисти, подумалось йому. Він уперто плив до протилежного берега. Там не повинно бути траллоків. Він сподівався на це.

Він плив так, як плавав у себе вдома, у ставках Заплавного лісу, загрібаючи воду обома руками, б’ючи ногами і тримаючи голову над водою. Принаймні він намагався тримати голову над водою — а це було не так просто. Навіть тепер, коли позбувся плаща, куртка і чоботи важили не

менше, ніж він сам. А сокира, прив’язана до пояса, тягнула його вниз, а то й узагалі намагалася перевернути головою донизу. Хлопець помислив, чи не віддати ріці і її, і ця думка не полишала його. Зробити це було значно легше, ніж, скажімо, позбутися чобіт. Але щоразу, коли він думав про це, то уявляв собі, як вибирається на той берег, а там на нього вже чекають траллоки. Сокира не дуже допоможе йому проти пів десятка траллоків, а, може, навіть проти одного не допоможе, але це було краще, ніж зустрітися з ними голіруч.

Трохи згодом Перрин уже почав сумніватися, що взагалі зможе підняти сокиру, навіть якщо на березі будуть траллоки. Руки і ноги у нього зробилися наче свинцеві, кожен рух вимагав величезних зусиль, і з кожним гребком голова вже не так високо підіймалася над водою. Він закашлявся, бо вода потрапила йому до носа. Значно легше було би пропрацювати день у кузні, стомлено подумав він, і саме цієї миті вдарився носаком чобота в щось тверде. І лише коли він ударився ще й іншою ногою, то зрозумів, що це означає. Дно. Він був на мілководді. Він переплив цю ріку. Хапаючи ротом повітря, хлопець звівся на ноги, розбризкуючи воду, хитаючись, майже не відчуваючи під собою ніг. Видершись на берег, тремтячи на холодному вітрі, він перш за все вхопився за сокиру. Траллоків він не побачив. Не бачив він і Еґвейн. Тільки кілька дерев, розкиданих уздовж берега річки, і місячну доріжку на воді.

Коли Перрин віддихався, то знову і знову почав кликати своїх супутників. Відповіддю йому були лише слабкі голоси з того берега; але навіть на такій відстані він міг розрізнити хрипкі голоси траллоків. Друзі ж його не відповідали.

Налетів вітер, його виття заглушило голоси траллоків, і Перрин затремтів ще дужче. Холод був не такий сильний, аби намоклий одяг задубів на морозі, але дуже й дуже відчутний: він пробирав аж до самих кісток крижаним лезом. Перрин обхопив себе руками, але це не допомагало зупинити дрож. Сам-один, хлопець стомлено побрів угору берегом у пошуках прихистку від вітру.

♦ ♦ *

Ранд поплескав сірого по шиї, нашіптуючи йому щось заспокійливе. Кінь швидко підводив голову,-танцюючи під вершником. їм вдалося залишити траллоків позаду — принаймні так здавалося, — але у Хмари в ніздрях усе ще стояв їхній сморід. Мет тримав у руках лук зі стрілою, накладеною на тятиву, уважно вдивляючись в ніч в очікуванні нових несподіванок, а Ранд і Том тим часом намагалися розгледіти поміж гілок провідну червону зірку. Тримати її в полі зору було не надто складно,


Ранд поплескав сірого по шиї, нашіптуючи йому щось заспокійливе. Кінь швидко підводив голову,-танцюючи під вершником. їм вдалося залишити траллоків позаду — принаймні так здавалося, — але у Хмари в ніздрях усе ще стояв їхній сморід. Мет тримав у руках лук зі стрілою, накладеною на тятиву, уважно вдивляючись в ніч в очікуванні нових несподіванок, а Ранд і Том тим часом намагалися розгледіти поміж гілок провідну червону зірку. Тримати її в полі зору було не надто складно,

навіть попри гілля, що нависало над головами, але це допоки вони правили просто на неї. Але згодом попереду вигулькнула ще одна зграя траллоків, і вони змушені були різко повернути вбік, а обидві зграї понеслися вслід за ними. Траллоки могли бігти так швидко, як біжить кінь, але лише кроків зі сто, тож через якийсь час виття переслідувачів затихло десь позаду. Проте петляючи лісом, вони загубили провідну зірку.

— А я кажу, вона десь там, — промовив Мет, вказуючи кудись праворуч. — Останні кілька хвилин ми скакали на північ, а це означає, що схід там.

— Ось вона, — раптом вигукнув Том. Він показував туди, де ліворуч від них, крізь плутанину гілок проглядала червона зірка. Мет пробурмотів щось собі під ніс.

Краєчком ока Ранд помітив рух — навіть не шелеснувши, з-за дерева вискочив траллок і вже розкручував петлю на ловчій жердині. Ранд вгатив підборами в боки сірому, і той рвонув уперед, і в ту ж мить услід за першим з темряви вискочили ще двоє. Петля ковзнула потилицею та шиєю Ранда, кинувши хлопця в дрож.

Одна зі звірячих морд отримала стрілу в око, а тоді поруч із Рандом опинився Мет, і їхні коні бік у бік помчали уперед поміж дерев. Ранд зрозумів, що коні несуть їх до ріки, але не знав, добре це чи ні. Траллоки не відставали, вони були вже так близько, що могли вхопити за хвости їхніх коней. Ще пів кроку, і вони зможуть жердинами з петлями стягти їх обох зі сідел.

Ранд припав до шиї сірого, намагаючись за будь-яку ціну збільшити відстань між петлею на жердині та власного шиєю. Мет майже занурив обличчя у гриву свого коня. «Де подівся Том?» — гарячково питав себе Ранд. Може, менестрель вирішив, що на самоті він буде в більшій безпеці, оскільки траллоки зосередила всю увагу на хлопцях?

І раптом з нічної темряви галопом вилетів мерин Тома, далеко позаду траллоків. Вони встигли лише здивовано озирнутися, і тут Томова рука зробила блискавичний змах назад, а потім уперед. У місячному світлі зблиснула сталь. Один із траллоків беркицьнувся уперед, перекочуючись і перекочуючись, доки впав на землю недвижною купою, а другий із криком упав на коліна, роздираючи собі спину кігтями. Третій заричав, вишкіривши безліч гострих зубів, але побачивши, що його спільники лежать мертві, розвернувся й побіг назад. Том знову різко змахнув рукою, і траллок пронизливо верескнув, але не зупинився, і за мить його верещання стихло вдалині.

Ранд та Мет зупинилися і втупились на менестреля.

— Мої найкращі ножі, — пробурмотів Том, утім, не виказуючи жодного бажання зупинитися і підібрати їх. — Цей приведе інших. Сподіваюся, до ріки не дуже далеко. Сподіваюся... — Замість договорити про свої сподівання, він хитнув головою і рушив уперед легким галопом. Ранд і Мет поїхали вслід.

Невдовзі вони дісталися низького берега. Дерева тут вибігали аж до самої крайки темної води, поверхнею якої, пописаною місячним промінням, пробігало ряботиння. Протилежного берега Ранд узагалі не міг роздивитися. Йому не подобалася ідея переправлятися на плоті у темряві, але залишатися на цьому березі йому не подобалося ще більше. Якщо буде треба, я переправлятимуся вплав.

Десь удалині натужно заревів у ріг траллок — різко, коротко, наче прикликаючи до себе інших. Це вперше він почув ці роги відтоді, як вони полишили зруйноване місто. Ранд замислився, чи не означає це, що траллоки схопили когось із його друзів?

— Нема сенсу стовбичити тут усю ніч, — проказав Том. — Обирайте напрямок. Вниз по ріці чи вгору?

— Але ж Морейн та інші можуть бути де завгодно! — запротестував Мет. — В який бік ми б не рушили, ми можемо від них віддалитися!

— Саме так. — Вйокнувши на мерина, Том розвернув його і, тримаючись берега, рушив за течією. — Саме так.

Ранд перезирнувся з Метом. Той тільки здвигнув плечима, і вони рушили услід за менестрелем.

Деякий час нічого не відбувалося. Берег місцями був вищий, місцями нижчий, дерев то більшало, то меншало, і між ними з’являлися прогалини, але ніч, ріка та вітер залишалися незмінними — чорними та холодними. І жодного траллока. Це була єдина зміна, яка подобалася Ранду, і він волів би, щоб вона тривала якомога довше.

А тоді хлопець побачив попереду світло, одну-однісіньку цятку. Коли вершники під’їхали ближче, Ранд роздивився, що світло горить високо над водою, наче на дереві. Том підігнав коня і почав щось тихенько мугикати.

Зрештою вони змогли роздивитися, що джерелом світла був ліхтар на верхівці однієї з щогл великого купецького корабля, припаленого на ніч до берега в тому місці, де між дерев був невеличкий просвіт. Корабель завдовжки футів вісімдесят легенько погойдувався, натягуючи прив’язані до дерев швартови. Такелаж іудів і поскрипував на вітрі. На палубі, освітленій і ліхтарем, і місячним промінням, не було ні душі.

— Ну ось, — мовив Том, спішуючись, — це наче краще за пліт, про який казала Айз Седай, га? — Він стояв, узявши руки в боки, і навіть у темряві було видно, який він самозадоволений. — Це судно, мабуть, не призначене перевозити коней, але з огляду на небезпеку, яка йому загрожує і про яку ми зараз його попередимо, капітан може піти нам назустріч. Тільки облиште перемовини на мене. І про всяк випадок несіть сюди ваші ковдри та сакви.

Ранд зіскочив з коня і почав відв’язувати речі, приторочені позаду сідла. — Але ж ви не збираєтесь відплисти без інших, чи не так?

Том не встиг сказати, що він збирається робити, позаяк із просвіту між деревами вихопилися два траллоки, виючи та розмахуючи ловчими жердинами, а ще чотири манячили за ними. Коні позадкували й заіржали. Рики вдалині свідчили, що сюди біжить їх ще більше.

— На корабель! — заволав Том. — Хутко! Киньте все! Бігом! — На підтвердження своїх слів, він помчав на корабель, виляскуючи латками плаща та футлярами з музичними інструментами на спині. — Гей, на борту! — горлав він. — Прокидайтеся, телепні! Траллоки!

Звільнивши скручену ковдру і сідельні торбинки від останнього ремінця, Ранд помчав за менестрелем. Перекинувши поклажу через поручні, він стрибнув за ними. Він устиг лише помітити чоловіка, що, очевидно, спав, скрутившись клубком на палубі, і щойно почав підводитися, коли Ранд приземлився просто на нього. Чоловік голосно закректав, Ранд перечепився через нього, і ловча жердина вдарилась об поручні там, де він щойно був. На кораблі здійнявся гармидер, по палубі загримкотіли ноги.

Волохаті лапи вхопилися за поручні поруч із гаком, і над Рандом з’явилася голова з козлячими рогами. Ще не відновивши рівноваги, спотикаючись, Ранд примудрився витягти меч і махнути ним. Пролунав пронизливий крик, і траллок щез за бортом.

По кораблі з криками метушилися люди, розрубували сокирами швартови. Корабель перехилився, розхитався, наче хотів чимшвидше відчалити. На носі три чоловіки билися з траллоком. Хтось, перехилившись через борт, тицяв кудись списом, хоч Ранд не бачив, іуди саме він цілить. Забриніла тятива лука, і ще, і ще. Чоловік, на якого впав Ранд, порачкував від нього, а коли побачив, як юнак поглянув на нього, підняв руки догори.

— Не вбивайте мене! — заскиглив він. — Беріть, що завгодно, беріть корабель, все беріть, але помилуйте мене!

Зненацька щось вгатило Ранда по спині, розпластавши його на палубі. Меч вилетів з його відкинутої руки. Широко роззявивши рота, хлопець боровся за ковток повітря і водночас намагався дотягтися до меча. Але м’язи не слухалися, вони скорочувалися повільно, жахливо повільно; він звивався, наче слимак. Чоловік, котрий благав його помилувати, кинувши наляканий і жадібний погляд на його меч, розчинився в пітьмі.

Відчуваючи страшенний біль, Ранд спромігся озирнутися, і тоді зрозумів, що його везіння скінчилося. Балансуючи на поручнях, на нього згори вниз дивився траллок з вовчою мордою. В руках він тримав уламок тієї жердини, якою щойно вибив з Ранда дух. Юнак спробував дотягтися до меча чи взагалі поворухнутися, відкотитися вбік, проте руки та ноги рухалися ривками і заледве чи не в півсили так, як він хотів. Вони підламувались і якось дивно розповзалися. Груди йому наче перетягли залізними обручами; перед очима плавали срібні плями. Він відчайдушно шукав спосіб урятуватися. Час наче зупинився, коли траллок піднімав зазублену жердину, наче збирався простромити його нею. Рандові уявлялося, що ця потвора рухається наче уві сні. Він бачив, як грубезна рука замахується, він уже відчував, як гострий уламок прохромлює його спину, як його розриває біль. Легені, здавалося, ось-ось вибухнуть. Зараз я помру! Допоможи мені, Світло, зараз я... Рука траллока із зазубленою жердиною почала свій рух уперед, і Ранд спромігся на один крик: «Ні!»

Раптом корабель накренився, і звідкись із темряви вилетів ґік, уціливши траллока у груди і під хрускіт зламаних кісток змітаючи його за борт.

Якусь мить Ранд лежав, задихаючись, дивлячись на розгойдуваний над ним ґік. Тепер моє везіння точно вичерпане, казав він собі. Після цього годі сподіватися, що мені пощастить іще.

Похитуючись, він звівся на ноги і підібрав меч, стиснувши руків’я обома руками, як навчив його Лан, але тепер не було проти кого застосувати зброю. Смуга чорної води між кораблем та берегом швидко ширшала; хрипкі вигуки траллоків даленіли і танули в темряві.

Коли він, вклавши меч у піхви, знесилено схилився на поручні, палубою у його напрямку закрокував кремезний чоловік зі злісним поглядом і в пальто до колін. Довге волосся, що спадало на могутні плечі, і борода, що залишала голою верхню губу, обрамляли округле обличчя. Округле, але не м’яке. Ґік знову хитнуло, і він гучно плюхнувся у долоню бороданя, котрий перед тим устиг лише позирнути на нього.

— Ґелбе! — рикав він. — О Фортуно, де ти, Ґелбе! — Він шпарив такою скоромовкою, що Ранд заледве його розумів. — Ти від мене не сховаєшся на моєму кораблі! Приведіть сюди Флорана Ґелба!

З’явився матрос, тримаючи сигнальний ліхтар з опуклим склом, а ще двоє виштовхали в коло світла вузьколицього суб’єкта. Ранд упізнав того чоловіка, котрий пропонував йому корабель. Очиці чоловіка сполохано металися, уникаючи погляду бороданя. Бородань — це капітан, подумав собі Ранд. На лобі Ґелба, там де Ранд приклався чоботом, помалу набрякав синець.

— Хіба ти не повинен був закріпити цей ґік, Ґелбе? — з дивовижним спокоєм, але тією самою скоромовкою запитав капітан.

Ґелб виглядав щиро здивованим:

— Але ж я так і зробив. Прив’язав його міцно. Визнаю, що інколи я буваю не надто моторний, капітане Домон, але я виконую все, що ви накажете.

— Отож, ти не надто моторний? Але завалився спати моторно. Спати без задніх ніг, коли ти повинен був стояти на вахті. Нас могли усіх вирізати, і все це через тебе.

— Ні, капітане, ні! Це все він. — Ґелб вказав на Ранда. — Я пильнував усе... як годиться, коли він підкрався й уперіщив мене дрюком. — Він торкнувся синця на голові, скривився і люто зиркнув на Ранда. — Я почав з ним битися, але тут налетіли траллоки. Він у спілці з ними, капітане. Друг Морока. У спілці з траллоками!

— Він у спілці з моєю перестаркуватою бабцею! — заревів капітан. — Хіба я не попереджав тебе востаннє, Ґелбе?! У Біломості геть з корабля! А зараз пропади з моїх очей, доки я тебе не викинув за борт. — Ґелб метнувся в темряву, а капітан Домон так і залишився стояти, стискаючи та розтискаючи кулаки і дивлячись у нікуди. — Ці траллоки справді наче переслідують мене... Чому вони не дадуть мені спокою? Чому?

Ранд озирнувся поверх планшира і вражено побачив, що берега річки вже не видно. Два матроси правували довгим стерновим веслом, що видавалося над кормою, а шість великих опачин гребли вздовж борту, змушуючи корабель, наче водомірну, швидко рухатися до середини ріки.

— Капітане, — звернувся Ранд до бороданя, — там, на березі, залишилися наші друзі. Якщо ви повернетеся і візьмете їх на борт, то я впевнений, що вони щедро вас винагородять.

Округле обличчя капітана повернулося до Ранда, а коли до хлопця підійшли Том і Мет, він і їх обвів таким само риб’ячим поглядом.

— Капітане, — ґречно вклонившись, розпочав було Том, — дозвольте мені...

— Ходімо вниз, — буркнув капітан Домон, — аби я міг розгледіти, що таке занесло до мене на палубу. Хай мені щастя не бачити, хтось нарешті закріпить цей тричі клятий ґік?

І, коли матроси кинулися до ґіка, він попрямував до корми. Ранд зі супутниками пішли за ним.

До каюти капітана Домона треба було спускатися коротеньким трапом. В каюті, що займала весь ніс судна, було чисто та охайно. Кожна річ знаходилася на своєму місці, починаючи з курток та плащів, які звисали з гачків на дверях. До одного борту було принайтовлене широке ліжко, а до протилежного — масивний стіл. Стілець у каюті був лише один, а радше це було крісло — з високою спинкою та міцними підлокітниками, і на нього всівся капітан, подавши знак гостям знайти собі місця на скринях та лавах, з яких складалося умеблювання каюти. Мет було націлився всістися на ліжку, але його зупинило застережливе кахикання.

— Отже, — промовив капітан, коли всі повсідалися. — Я Бейл Домон, капітан та власник «Спрея», оцього корабля. Тепер хто ви такі, і чого вештаєтеся тут, де нічого нема, і чому я не повинен викинути вас за борт, аби поквитатися за той клопіт, що його через вас маю?

Ранду було все ще дуже важко розуміти скоромовку капітана Домова. Коли ж він нарешті осмислив останні слова капітана, то ошелешено закліпав очима: Викинути нас за борт?!

— Ми не хотіли завдавати вам жодного клопоту, капітане. Ми прямуємо до Кеймліна, а потім до...

— А потім, куди підхопить вітер, — перервав його Том. — Менестрелі завжди так мандрують — як пил на вітрі. Я — менестрель на ймення Том Меррилін. — Він стріпнув плащем, щоби кольорові латки замерехтіли, так наче капітан міг їх досі не помітити. — А ці два незграбні селюки прагнуть стати моїми учнями, хоча я ще не впевнений, чи захочу їх навчати.

Ранд кинув погляд на Мета, а той у відповідь лише усміхнувся.

— Все це дуже добре, чоловіче, — благодушно промовив капітан До-мон, — але це мені нічого не каже. І навіть ще менше. Хай забуцає мене Фортуна, але я ніколи ні від кого ще не чув, аби шлях до Кеймліна пролягав тим місцем, де вас занесло до мене на корабель.

— Ну в такому разі я повім вам усе достеменно, — відказав Том і відразу ж почав свою оповідь.

Якщо вірити словам Тома, він потрапив у снігову пастку в містечку рудокопів в Імлистих горах, що за Бейрлоном. Перебуваючи там, він почув легенду про скарби, що з часів Траллоцьких війн заховані у зруйнованому місті Арідгол. А трапилося так, що він ще раніше знав, де знаходиться цей Арідгол, позаяк бачив його на карті, що її подарував йому в Ілліані перед смертю давній друг, котрому він колись урятував життя. Друг цей відійшов у кращий світ з єдиним бажанням, щоб ця карта зробила Тома багатієм. Але він, Том, ніколи в це не вірив, доки не почув легенду. Коли сніги трохи зійшли, він вирушив у дорогу з кількома компаньйонами, поміж яких були й оці двоє майбутніх учнів, відтак зазнавши багато поневірянь та злигоднів, вони нарешті відшукали місто-руїну. Але виявилося, що ці скарби належали колись одному із жаховладців, тож за ними було споряджено траллоків, які мали доправити їх назад, до Шайол Гулу.

У Томовій побрехенці фігурували чи не всі небезпеки, з якими мандрівники насправді зіткнулися під час своєї подорожі — траллоки, мерддраали, драгкари, Мордет, Машадар, — от тільки Том так майстерно розповідав про них, що складалося враження, наче всі вони виступали проти нього особисто, а він заввиграшки давав собі раду. Завдяки дивовижній відвазі, причому тут, звісно ж, найбільше відзначився Том, їм усім вдалося втекти, але траллоки переслідували їх. Вночі ж через несприятливі обставини їхній загін розпорошився, і ось таким чином Том і два його супутники знайшли вимушений прихисток, а саме — найгостинніший корабель шановного капітана Домона.

Менестрель завершив розповідь, і Ранд раптом усвідомив, що слухає його із роззявленим ротом, тож поспіхом стулив його. Глянувши на Мета, побачив, що той з не меншим подивом теж витріщається на менестреля.

Капітан Домон барабанив пальцями по підлокітниках.

— Це така історія, в яку багато хто й не повірив би. Звісно, я бачив траллоків, це так.

— Тут кожне слово — щира правда, — м’яко зауважив Том. — Розповідь людини, яка сама через усе це пройшла.

— І ви прихопили з собою трохи тих скарбів?

Том із жалем розвів руками:

— На жаль! Та дещиця, що нам вдалося прихопити з собою, лишилася на наших конях, а ті повтікали бозна-куди, коли з’явилися ці останні траллоки. У мене лишилася тільки моя флейта та моя арфа, кілька дрібних монет та те, що на мені. Але повірте мені, ви б не захотіли нічого з тих скарбів. На них лежить тінь Морока. Краще зоставити їх руїнам і траллокам.

— Отже, ви не маєте чим заплатити за проїзд. Я б навіть рідного брата не взяв із собою в плавання без плати за проїзд, а надто якби він привів за собою траллоків, що зламали гаками мій фальшборт та почикрижили такелаж. Чому я не повинен відправити вас туди, звідки ви взялися, і вибавитися таким чином від вашої компанії?

— Ви ж не висадите нас на берег? — захвилювався Мет. — Адже там траллоки!

— А хто казав щось про берег? — сухо відповів Домон. Якусь мить він мовчки вивчав своїх непроханих гостей, тоді пристукнув долонями об стіл. — Бейл Домон — людина розважлива. Я не викидатиму вас за борт, якщо цього хоч якимось чином можна буде уникнути. Я бачу, що один із ваших учнів, менестрелю, має меч. Мені не завадить добрий меч, і оскільки я добрий чоловік, то можу погодитися взяти його як плату за проїзд до Біломостя.

Том відкрив було рота, але Ранд, не роздумуючи, випалив:

— Ні!

Тем дав йому меча не для того, аби він ним торгував. Хлопець провів долонею по руків’ю, відчувши знайомі абриси бронзової чаплі. Доки меч з ним, то і Тем з ним.

Домон похитав головою.

— Добре, якщо ні, хай буде ні. Але Бейл Домон нікого не повезе безоплатно, навіть рідну матір.

Ранд знехотя вивернув кишеню. Там виявилося лише кілька мідяків і срібна монета, що йому дала Морейн. Він простягнув монету капітану. Ще мить, і Мет, зітхнувши, вчинив так само. Обличчя Тома осяяла усмішка, але зникла так блискавично, що Ранд не зміг би присягнути, що точно її бачив.

Капітан Домон спритно підібрав монети з хлопчачих долонь і видобув з окутої міддю скрині, що ховалася за кріслом, невеличкі терези та мішечок, що подзвякував у його руці. Ретельно зваживши монети, він відрахував кожному з хлопців трохи дрібних срібняків та мідяків. Щоправда, мідяків було більше.

— Значить, до Біломостя, — підсумував він, роблячи акуратний запис у гросбух в шкіряній оправі.

— Дорого правите за проїзд до Біломостя, — пробурчав Том.

— Плюс відшкодування збитків за пошкодження мого судна, — благодушно пояснив капітан. Він поклав терези та мішечок назад у скриню й із задоволеним виразом замкнув її. — Плюс трохи за те, що ви навели до мене траллоків, тож я мусив знятися з якоря й рушити вночі вниз по ріці, де сила-силенна мілин, на які я можу сісти.

— А як же інші? — запитав Ранд. — Ви їх теж візьмете на борт? Вони вже мали дістатися ріки, або дістануться незабаром, і вони помітять ліхтар у вас на щоглі.

Брови капітана Домона здивовано звелися:

— Невже ти, хлопче, вважаєш, що ми стоїмо на місці? Та щоб мене за-буцала Фортуна, ми вже зробили три чи навіть чотири милі вниз по ріці від того місця, де ти зійшов на борт. Траллоки змусили моїх хлопців добряче налягти на весла — а вони знають траллоків краще, ніж їм хотілося би, — ну і течія допомагає теж. Але це ще пів біди. Я б не причалив сьогодні вночі до берега, навіть якби там бігала моя старенька бабця. Я взагалі не планую причалювати до ніякого берега, поки не досягну Біломостя. Траллоки наступали мені на п’яти задовго до сьогоднішнього вечора, і я більше не хочу з ними зустрічатися.

Том зацікавлено нахилився до нього:

— То вам уже доводилося стикатися з траллоками? Нещодавно?

Домон завагався, пильно дивлячись на Тома, але коли він заговорив, у голосі його лунала лише огида:

— Я зимував у Салдеї, чоловіче. Не з власної волі, ні; але ріка замерзла рано, а крига скресла пізно. Кажуть, що з найвищих веж Марадона можна побачити Гнилолісся, але мене це не обходить. Я й раніше там бував, і там завжди балакали про траллоків — як вони напали на ферму чи ще щось таке. Щоправда, цієї зими ферми горіли чи не щоночі. А інколи й цілі села. Вони навіть підступали до міських стін. І так наче цього було замало, люди ще весь час торочили, що це означає, що Морок знову заворушився і що Останні Дні вже не за горою. — Капітан здригнувся й почухав голову, наче сама згадка про це стриміла у нього цвяшком у голові. — Не можу дочекатися, коли повернуся туди, де люди й досі вважають, що траллоки бувають лише в казках та в байках мандрівників.

Ранд перестав слухати капітана. Втупившись у стіну перед собою, він думав про Еґвейн та всіх інших. Йому здавалося несправедливим сидіти в безпеці на «Спреї», коли всі вони залишалися десь там серед ночі. Капітанська каюта вже не здавалася хлопцеві такою затишною, як раніше.

Він здивувався, коли Том підвівся. Менестрель підштовхнув його та Мета до трапа, озираючись на капітана Домона і перепрошуючи у нього за сільських неотес. Ранд виліз нагору, не зронивши й слова.

Щойно вони опинилися на палубі, Том швидко роззирнувся навсібіч і, переконавшись, що ніхто не підслуховує, пробурчав:

— Я міг би заплатити за наш проїзд кількома пісеньками та історіями, якби ви двоє не поквапилися показувати своє срібло.

— А я не настільки впевнений, — проказав Мет. — Мені здалося, що він говорив серйозно, коли обіцяв викинути нас у річку.

Ранд повільно наблизився до фальшборту й обіперся об нього, вглядаючись у вкриту пеленою ночі ріку. Хлопець не бачив нічого, крім чорноти, навіть берегів не бачив. За хвилину Том поклав йому руку на плече, але він навіть не поворухнувся.

— Ти нічого не можеш тут удіяти, хлопче. До того ж, гадаю, тепер вони вже в безпеці з... Морейн та Ланом. Хіба ти не вважаєш, що поруч з ними решта нашого товариства буде в найбільшій безпеці?

— Я намагався відмовити її їхати з нами, — промовив Ранд.

— Ти зробив усе, що міг, хлопче. Ніхто не може тобі нічим дорікнути.

— Я сказав їй, що піклуватимуся про неї. Мені треба було більше старатися. — Акомпанементом цим словам слугував скрип весел та гудіння такелажу на вітрі. — Мені треба було більше старатися, — прошепотів він.

Загрузка...