Око Світу

РОЗДІЛ 39

ПАВУТИННЯ ПЛЕТЕТЬСЯ

Ранд дивився на вуличний натовп згори, з віконця своєї кімнатки під самісіньким дахом «Благословення королеви». Гамірна людська ріка швидко текла в одному напрямку, а над нею коливалися вимпели, майоріли червоні прапори, на багатьох з-поміж яких пишався здиблений білий лев. Кеймлінці і чужинці, всі бігли разом, і наразі ніхто не виказував бажання дати сусідові по голові. Схоже, сьогодні їх усіх об’єднала спільна мета.

Ранд повернувся від вікна, розплившись у посмішці. Він чекав на цей день. Більше за нього він чекав тільки на ту мить, коли побачить Еґвейн та Перрина живих-здорових. І вони почнуть зі сміхом розповідати про свої пригоди.

— То ти йдеш? — запитав він укотре.

Мет, згорнувшись клубком на ліжку, набурмосено зиркнув на нього.

— Поклич із собою того траллока, свого нового приятеля.

— Кров та попіл, Мете, він не траллок. Ти просто вперся, наче баран у сіно. Скільки можна торочити цю дурню? Світло, наче ти раніше ніколи не чув про оґірів!

— Так, я ніколи не чув, що вони — викапані траллоки.

Мет зіщулився ще сильніше й зарився обличчям у подушку.

— Дурний упертюх, — пробурмотів Ранд. — Скільки ти ще будеш тут ховатися? Я не збираюся вічно тягати тобі їжу цими сходами. І скупатися тобі б не завадило. — Мет завовтузився на ліжку, наче хотів глибше в нього заритися. Ранд зітхнув і попрямував до дверей. — Кличу востаннє: ходімо разом. Мете, я йду. — Він постояв у дверях, сподіваючись, що приятель передумає, але Мет навіть не ворухнувся. Двері зачинилися.

Ранд постояв у коридорі, тримаючись рукою за двері. Майстер Ґілл казав, що за дві вулиці від корчми мешкає одна стара, матінка Грабб, котра торгує зіллям, а до того ж ріже пуповини, доглядає за хворими і ворожить. Це трохи скидалося на те, що має робити Мудриня. Найнів, от хто міг би зараз допомогти Метові, а натомість у нього була лише матінка Грабб. Але привести її до «Благословення королеви» означало би привернути зайву увагу, якщо вона взагалі погодиться прийти. А це погано і для неї самої, і для них із Метом.

Травникам, знахарям та ворожбитам у Кеймліні наразі краще було не висовуватися. Люди були налаштовані вороже до тих, хто займався ціли-тельством чи провіщав майбутнє. Кожну ніч на чиїхось дверях з’являлося Ікло Дракона, нашкрябане рукою невідомого злостивця, а інколи з’являлося навіть удень, і народ, збурений криками про Друга Морока, міг легко забути, хто лікував їх від гарячки чи прикладав припарки до їхніх хворих зубів. Такий настрій панував у місті.

До того ж Мет і не був хворий по-справжньому. Він з’їдав усе, що приносив Ранд із кухні — а от з чиїхось інших рук брати їжу він не став би; хлопець ніколи не скаржився, що у нього щось болить чи що його лихоманить. Він просто відмовлявся виходити з кімнати. Утім, Ранд сподівався, що сьогодні Мет усе ж таки піде до міста.

Ранд накинув на плечі плащ і поправив пояс — так аби меч, загорнутий у червону тканину, не впадав в очі.

Спустившись сходами, він зустрів майстра Ґілла — той саме збирався піднятися й поговорити з ним.

— Хтось розпитує про вас у місті, — сказав він, не випускаючи з рота люльки. Ранд відчув у серці сплеск надії. — Розпитує про тебе і твоїх друзів, називаючи кожного на ім’я. Найбільше розпитує про трьох юнаків. Схоже, ви, хлопці, дуже йому потрібні.

Надія поступилася місцем тривозі.

— Хто він такий? — спитав Ранд.

Він знервовано подивився вздовж коридору в обидва боки. Коридор аж від дверей до зали і дверей, що виходили в провулок, був порожній, якщо не брати до уваги їх із майстром Ґіллом.

— Імені його я не знаю. Тільки почув про нього. Рано чи пізно я чую про все, що відбувається в Кеймліні. Це жебрак. — Корчмар несхвально хмикнув. — Кажуть, він ніби не сповна розуму. Втім, це не може завадити йому отримати пожертву королеви, навіть у ці важкі часи. Під час свят королева роздає пожертви власноруч, і не буває такого, щоби комусь відмовили. В Кеймліні ніхто не має потреби жебракувати. Навіть людина, яку повинні заарештувати, не може бути затримана в той час, коли їй надається пожертва королеви.

— Може, це хтось із Друзів Морока? — неохоче припустив Ранд. Якщо Друзям Морока відомі наші імена, тоді...

— У тебе бздур щодо цих Друзів Морока, хлопче. Звісно, з ними можна стикнутися, але не варто вважати, наче все місто аж кишить ними тільки через те, що білоплащники всіх накручують. Ви знаєте, які чутки ці ідіоти поширюють наразі? «Химерні постаті». Ти можеш повірити в цю маячню? Химерні постаті шастають навкруги міста вночі. — Корчмаря так насмішила ця думка, що він розреготався, трясучи своїм величеньким черевом.

Ранду ж було не до сміху. Хаям Кінч теж казав про химерні постаті, і це тоді, коли неподалік чатував щезник.

— Що за постаті?

— Що за постаті? Звідки я знаю! Химерні, та й край! Можливо, траллоки. Людина Морока. Льюс Терін Родичевбивця власного персоною. Повернувся, набувши зросту п’ятдесят футів. Яких химер можуть нафантазувати собі люди, якщо їм втелющити в голову такі думки, як ти гадаєш? Нас це не обходить. — Майстер Ґілл на мить затримав погляд на Ранді. — Зібрався до міста, еге ж? Що ж, маю сказати, що я туди не попруся навіть сьогодні; але навряд чи в корчмі залишився ще хтось, крім мене. А твій приятель?

— Мет почувається не дуже добре. Може, пізніше.

— Що ж, хай так. А ти дивися, будь обережний. Навіть сьогодні вірні підданці королеви будуть у місті в меншості, і хай спопелить мене Світло, якби я колись повірив, що доживу до такого! Краще тобі піти провулком. Навпроти корчми розсілися ті кляті почвари, ті зрадники, і спостерігають за моїми вхідними дверима. Вони знають, на чиєму я боці, Світлом присягаюся!

Ранд висунув голову і, перш ніж вийти з корчми, дослідив провулок в обох напрямках. У тому кінці провулка, що виводив на вулицю, стояв кремезний чолов’яга, найнятий майстром Ґіллом. Він спирався на спис та з показною байдужістю спостерігав за народом, що швидко пробігав повз нього. Ранд знав, що він тільки вдає брак пильності. Очі цього чолов’яги на ймення Лемґвін бачили усе з-під важких приспущених повік, а рухатися, попри свою бичачу статуру, він міг із котячою стрімкістю. Він також вважав, що королева Морґейз є Світлом, яке набрало плоті й крові, або чимось близьким до цього. І навколо корчми «Благословення королеви» таких, як він, було розставлено не менше дюжини.

Коли Ранд наблизився до кінця провулка, Лемґвін нашорошив вуха й ані на мить не відірвав пильно-байдужих очей від вулиці. Ранд знав, що той почув його наближення.

— Хлопче, сьогодні тобі варто бути насторожі, — прошурхотів він так, наче в ночовках золотошукача пересипався пісок. — Коли почнеться веремія, ти би краще згодився тут, ніж валявся десь із ножем між лопаток.

Ранд зирнув на здорованя, утім, не дуже й дивуючись. Він намагався, аби його меч не впадав в око, але вже не вперше люди майстра Ґілла натякали йому, що розраховують на нього в сутичці. Лемґвін не відповів на його погляд. Його робота полягала в тому, щоб охороняти корчму — це він і робив.

Запхнувши меч глибше під плащ, Ранд приєднався до людського потоку. Він побачив тих двох типів, про яких казав корчмар. Вони стояли на перевернутих діжках на тому боці вулиці, просто навпроти корчми, аби бачити вхідні двері поверх голів. Схоже, вони не помітили, як він вийшов з провулка. Вони не приховували, на чиєму боці, позаяк обгорнули білою тканиною та перев’язали червоними шнурами не тільки мечі, а й почепили білі пов’язки на рукави й білі кокарди на капелюхи.

Пробувши в Кеймліні короткий час, Ранд дізнався, що червоне драпування на мечі, а також червоні нарукавні пов’язки та кокарди означають вірність королеві Морґейз. Біле ж носили ті, хто вважав, що у всіх негараздах провинна королева, оскільки вона пов’язана з Айз Седай та Тар Балоном. Саме через це нема погоди, і врожаю не буде. Може, навіть і Лжедракон з’явився саме через це.

Ранд не мав жодного бажання вплутуватись у політичні чвари в Кеймліні. Але тепер було вже надто пізно. Він не обирав чийсь бік, так сталося випадково. А міжусобиця в місті зайшла надто далеко, аби хтось міг залишатися поза політикою. Навіть чужоземці прикрасили свої капелюхи та плащі пов’язками й кокардами та обгорнули свої мечі, і білого було більше, ніж червоного. Може, хтось із чужинців мав і інакші погляди, але, перебуваючи далеко від дому, вони не хотіли йти наперекір настроям у місті. Ті чоловіки, які підтримували королеву, мали триматися купно, аби захистити себе, і взагалі перебувати на вулицях їм було не дуже безпечно.

Але сьогодні все було інакше. Принаймні на перший погляд. Сьогодні Кеймлін святкував перемогу Світла над Тінню. Сьогодні до міста мали доправити Лжедракона, поставити його перед очі королеві, перш ніж відіслати на північ, у Тар Балон.

Цей бік справи не викликав суперечок. Хто ще, крім Айз Седай, здатний був упоратися з чоловіком, який справді міг викликати Єдину Силу? Всі це розуміли, але ніхто не хотів це обговорювати. Світло побороло Тінь, і солдати Андору були в перших лавах переможців. На сьогодні лише це мало значення. На сьогодні про все інше можна було забути.

Та чи можна? Ранд у цьому сумнівався. Натовп поспішав, співаючи, вимахуючи прапорами, але чоловіки, що мали на собі червоне, трималися тісними купками — по десять, двадцять осіб, а жінок і дітей із ними не було. Хлопцеві здавалося, що на одного підданого, який виказує свою вірність королеві, припадає десятеро тих, хто убрався в біле. Уже не вперше він пожалкував, що дешевшою виявилася не біла тканина. Та чи допоміг би тобі майстер Ґілл, якби ти заявився до нього, розцяцькувавшись у біле?

У щільному натовпі штовханини було не уникнути. У цій товкотнечі навіть білоплащники не мали навколо себе острівців вільного простору, як зазвичай. Під час того, як юрба несла Ранда до середмістя, він почав помічати, що не всю ворожість було взято в шори. Хлопець бачив, як одного з трійці Дітей Світла штурхонули так, що той ледь не впав. Білоплащник втримався на ногах і відкрив було рота вилаяти чоловіка, що з ним зіштовхнувся, але цієї миті інший перехожий налетів на нього, навмисне вгативши плечем. Перш ніж сутичка отримала подальший розвиток, супутники білоплащника відтягли його з середини вулиці вбік і про всяк випадок зайшли в один із будинків. Усі троє виглядали розгубленими, обличчя їхні виказували то звичні для них злість і зневагу, то нерозуміння, що відбувається. Люди швидко проминали їх, наче нічого не помічаючи, а може, й насправді не звертаючи на них уваги.

Ще два дні тому ніхто би не насмілився так обійтися з Дітьми Світла. Мало того, Ранд зрозумів, що ті, які налетіли на білоплащника, мали білі кокарди на своїх капелюхах. Побутувала думка, начебто білопляшники підтримують тих, хто виступає проти королеви і її радниць із Айз Седай. Але це вже не мало жодного значення. Люди наважувалися на вчинки, які раніше їм і на гадку не спадали. Сьогодні вони штовхнули бі л пил я щиикя. Хтозна, можливо, завтра вони скинуть королеву? Раптом Рандові захотілося, щоби поруч було більше чоловіків з червоними кольорами на їхньому одязі; затиснутий між власниками білих кокард та нарукавних пов’язок, він почувався дуже самотньо.

Білоплащники помітили, що він на них дивиться, і своєю чергою виклично втупилися на нього. Він поспішив геть, дозволивши натовпу, що виспівував на все горло, затягти себе вглиб, а згодом і сам долучився до співу.

...Леве Білий, уперед!

Леве Білий, уперед!

Білий Лев перемагає, Тінь на битву викликає Риком царственим своїм. Знає, знає ворог кожний: Білий Лев непереможний!

Маршрут, яким мали везти Лжедракона вулицями Кеймліна, був відомий кожному. Проїжджа частина цих вулиць залишалася вільною від народу, для чого вздовж вишикувалися зімкнені лави гвардійців королеви та пікінерів, але за їхніми спинами народ стояв стіною, окупувавши і вікна, і підвіконня. І навіть дахи. Ранд протовплювався до середмістя, намагаючись протиснутися ближче до палацу. Мав він сподівання побачити, як Лжедракона приведуть до трону королеви. Побачити одразу і Лжедракона, і королеву... вдома він про таке і мріяти не міг.

Середмістя розкинулося на пагорбах, і тут збереглося ще багато з того, що свого часу збудували оґіри. Якщо у новому місті вулиці здебільшого бігли куди їм заманеться, утворюючи приголомшливий лабіринт, то тут вони повторювали вигини пагорбів, так наче були з ними одним цілим. Завдяки плинним підйомам та спускам з кожним поворотом очам відкривалася нова, дивовижна перспектива. Парками можна було милуватися під різними кутами, а іноді навіть згори, і вони являли очам усе нові й нові візерунки, щоправда, наразі лише де-не-де побризкані зеленим. Вряди-годи раптом удалині вигулькували вежі, їхні викладені кахлями стіни виблискували та мінилися на сонці сотнею кольорів. Інколи з якоїсь тераси очам відкривалося усе місто, аж до пагористих рівнин та далеких лісів. На все варто було подивитися, якби не людська ріка, що тягла його за собою, не даючи змоги роздивитися як слід. А серпантин вулиць не дозволяв побачити, що ж там, попереду.

Разом із натовпом Ранд завернув ще раз і — ось він, палац. Вулиці, йдучи за рельєфом, тяглися спіраллю все вище і вище, доки не добігали до нього. Палац наче вийшов з менестрелевих казок — з усіма своїми променистими шпилями, золотими банями, кам’яним мереживом стін, з прапорами Андору, що тріпотіли з кожного виступу. Він височів на верхівці пагорба, наче увінчуючи все місто, всі види, всі перспективи. Він здавався радше витвором натхненного скульптора, ніж звичайних будівничих.

З першого погляду Ранд зрозумів, що ближче до палацу йому не підібратися. До нього нікого не підпускали. Королівські гвардійці стали обабіч воріт заслоною в десять шеренг. Білі стіни, балкони та башти теж червоніли оторочкою з гвардійців, що завмерли недвижно, притиснувши до грудей у блискучих обладунках спрямовані на натовп луки. Вони були наче почесна варта, теж з менестрелевих казок, проте Ранд розумів, що вони стоять тут з іншою метою. Гамірний натовп, що стояв уздовж вулиць, був майже монолітним у своїй одностайності — загорнуті в біле мечі, білі стрічки навкруг рукавів, білі кокарди. Тільки де-не-де в суцільну білу стіну вкраплювалися червоні камінці. Гвардійці в червоному тонкою загородою стримували розбурхане біле море.

Відмовившись від сподівань ще хоч трохи наблизитися до палацу, Ранд узявся шукати місце, звідки він міг би скористатися перевагою свого зросту. Йому не треба було проштовхуватися наперед, аби все побачити. Натовп не стояв на місці, він коливався, пульсував — хтось пхався наперед, у передні ряди, хтось подавався назад, сподіваючись зайняти вигіднішу позицію. Пересуваючись таким чином, Ранд опинився лише в четвертому ряду витріщак, і всі, хто стояли ближче до проїзної частини, були нижчі за нього чи не на голову. Це ж стосувалося і пікінерів. Ранд був чи не найвищий у всьому натовпі. Навкруги нього юрбилися люди, обливаючись потом в такій тисняві. Ті, хто опинився у нього за спиною, почали нарікати, що нічого не бачать, і пробували перебратися на інше місце. Ранд прикипів до свого місця, утворивши разом із сусідами праворуч та ліворуч непорушну стіну. Це місце його цілком задовольняло. Коли Лжедракона провозитимуть повз, він зможе добре роздивитися обличчя цього чоловіка.

Раптом наче брижі пішли по протилежному боці вулиці й ще далі, аж до воріт у Нове місто; там, де вулиця вигиналася, закружляв людський вир, подаючись назад, даючи чомусь дорогу. Це не схоже було на той порожній простір, що утворювався навколо білоплащників аж до сьогодні. Ні, люди відсахувались від чогось, а цікавість на їхніх обличчях поступалася місцем відразі. Штовхаючись, аби мати змогу позадкувати, вони відвертали обличчя від того, що наближалося, але хоч як, але знову і знову позирали краєчком ока, доки воно рухалося повз.

Люд навколо Ранда теж помітив рух. Увесь натовп, ия ля пттпвяний на одне — побачити Дракона, — нудився очікуванням і жваво коментував будь-яку дрібницю. Ранд почув купу припущень: хтось гадав, що це Айз Седай, хтось — Лоґейн власного персоною, а дехто висловлював і досить фривольні здогадки, котрі змушували чоловіків реготати, а жінок — обурено фиркати.

Ряботиння наближалося, петляючи натовпом, пересуваючись ближче до краю проїзної частини вулиці. Здавалося, ніхто не хотів стявяти на заваді цьому руху, відсахуючись від його джерела, навіть якщо для цього доводилося поступитися зручнішим місцем для спостереження. Нарешті просто навпроти Ранда натовп роздався, вип’явшись аж на ту частину вулиці, що мала залишатися вільною, потіснивши при цьому пікінерів у червоних плащах. Ті не піддавалися, заштовхуючи народ на відведене для нього місце, але їхній ланцюг був прорваний і на середину вулиці викотилося щось незрозуміле — жалюгідна подоба людини, що рядите скидяляся на купу брудного ганчір’я. Глухий гомін прокотився натовпом: в усіх репліках лунала неприхована огида.

Обірванець завмер на тому боці вулиці. Його голова, прикрита подерлим, зашкарублим від бруду каптуром, поверталася на всі боки, наче він щось шукав чи до чогось прислухався. Зненацька чоловік видав безтямний, безсловесний крик, викинувши вперед брудну клішню руки. Він тицяв пальцем просто на Ранда. І негайно пошкандибав через дорогу, наче неповоротка, але настирлива комаха.

Жебрак, Неймовірно, що цьому типу так пощастило натрапити просто на нього, Ранда. Хто би він не був, Друг Морока чи ні, а Ранд не збирався з ним зустрічатися. Він відчував на собі погляд жебрака, що лягав йому на шкіру жирними, брудними бризками. А надто він не хотів, аби цей суб’єкт наблизився до нього тут, серед натовпу, й без того ладного ось-ось вибухнути. Ті ж голоси, що реготали з брутальних жартів, тепер кляли його, коли він розштовхував натовп, полишаючи вулицю.

Ранд мусив поспішати, бо розумів, що щільний натовп, продертися крізь який йому вартувало значних зусиль, сам розступиться перед брудним жебраком. Він звивався вужем і штовхався, як навіжений, і коли раптом, наче корок з пляшки, вилетів на вільне місце, то похитнувся і ледь не впав. Змахнувши руками, щоби відновити рівновагу, хлопець зопалу перейшов на біг. Люди показували на нього одне одному: він був єдиний, хто рухався в протилежному напрямку, та ще й бігом. Услід йому лунали крики. Плащ розвівався у нього за плечима, виставляючи перед людські очі меч, обгорнутий червоною тканиною. Коли Ранд це усвідомив, побіг ще швидше. Поодинокий прибічник королеви, що біжить вулицею, міг і цього дня надихнути людей з білими розпізнавальними знаками кинутися за ним. Він нісся великими стрибками, ледь торкаючись ногами бруківки. І лише коли вигуки завмерли далеко позаду, він дозволив собі зупинитися, знесилено привалившись до стіни.

Ранд не мав жодного уявлення, куди його занесло, розумів лише, що повинен все ще знаходитися в середмісті. Він не міг пригадати, скільки поворотів зробили вулиці, скільки разів він сам завернув за ріг будинку. Готовий знову кинутися навтьоки, хлопець поглянув у той бік, звідки прибіг. Вулицею рухалася лише одна постать: тротуаром неквапливо простувала жінка з плетеним кошиком у руках. Майже все місто зібралося докупи, аби побачити Лжедракона. Не міг він за мною бігти. Я мусив залишити його далеко позаду.

Цей жебрак і надалі його переслідуватиме. Ранд був у цьому впевнений, хоча і сам собі не міг пояснити чому. Ось саме в цю хвилину ця примара в лахміттях проштовхується крізь натовп, роззирається, тож повернутися до головних вулиць означає знову наразитися на небезпеку. Ранд навіть подумав було, а чи не повернутися до «Благословення королеви», але він розумів, що зараз його єдиний шанс побачити королеву. А мати ще одну нагоду побачити Лжедракона він би й не хотів — досить тих Лжедраконів...

Хлопець не міг позбутися відчуття, що поводиться як боягуз, ховаючись від божевільного жебрака, хай навіть той і буде Другом Морока.

Хлопець роззирнувся, розмірковуючи, що ж робити. Оґіри спроектували середмістя таким чином, що невисокі будівлі, а подекуди й вільні від будівель ділянки дозволяли відшукати таку точку, звідки можна було милуватися палацом без жодних перешкод. Ранд подумав, що тут можна відшукати місця, звідки він побачить, як рухатиметься процесія з Лжедраконом. Хай навіть йому не пощастить побачити королеву, Лоґейна він побачить. Сповнений рішучості, він вирушив шукати зручне місце.

Упродовж наступної години хлопець натрапив на кілька таких місць, але в кожне з них уже набилося народу, як оселедців у бочку. І скрізь Ранд зустрічав суцільні лави білих кокард та нарукавних пов’язок. Червоного взагалі не було видно. Уявляючи, яке враження може справити його меч на таке зібрання, Ранд обережно, але не зволікаючи, забирався геть.

З Нового міста долинув гул: кричали люди, дудоніли сурми, тривожно били барабани. Лоґейн та його охорона вже були в Кеймліні, на шляху до палацу.

Ранд пригнічено блукав порожніми вулицями, усе ще сподіваючись знайти хоч якусь можливість побачити Лоґейна. На очі йому потрапив схил, вільний від будівель, що підіймався над тією вулицею, якою він прямував. Мабуть, навесні цей схил зазвичай зеленів травою, ряснів розмаїттям квітів, але цієї весни він був одноманітно бурим, аж до високої стіни, над якою визирали верхівки дерев.

З цієї частини вулиці не відкривалися вражаючі панорами, проте вгорі, над дахами будівель, Ранд міг бачити шпилі палацу, і вітер розмаював на них прапори з білим левом. Він не міг точно уявити, куди приведе ця вулиця, зробивши ще один поворот, але стіна на маківці пагорба раптом наштовхнула його на несподівану ідею.

Барабани та сурми наближалися, вигуки лунали гучнітпр, Ранд квапливо видерся схилом угору. Схил був надто крутий, і, мабуть, ніхто й ніколи ним не підіймався, але хлопець, заганяючи носаки чобіт у сухий дерен, чіплято-чись за голе віття чагарників, просувався вгору й вгору. На останніх футах підйому він аж задихався — і через відчайдушні зусилля, і через не менш відчайдушне бажання побачити процесію. Стіна, що нависла над ним, була чи не вдвічі вища за нього. А повітря аж гриміло барабанним дробом, гуло кличем сурм.

Поверхня стіни, викладеної з кам’яних шерехатих брил, нагадувала стрімчак, створений самою природою. Будівничі так старанно прилаштували одну брилу до іншої, що стиків було й не помітити. Ранд вдоволено посміхнувся. Урвища за Піщаними пагорбами вищі за цю стіну, а на них навіть Перрин підіймався. Намацуючи пальцями найменші виступи, шукаючи опору для ніг у найнепомітніших заглибленнях, він уперто ліз угору, а барабани наче підганяли його. Він не дозволить їм себе випередити. Він має бути на стіні раніше, ніж вони дістануться до палацу. У поквапі хлопець не помічав, як грубе каміння обдирає йому долоні та навіть через штани коліна, і нарешті йому вдалося закинути руки на гребінь та переможно підтягнутися.

Хлопець поспішив усістися на вузькій, але пласкій верхівці стіни. Головою він ледь не впирався у гілля високого дерева, але навіть не помічав цього. Під ним купчилися черепичні дахи, але вони не затуляли йому те, що він прагнув побачити. Ранд трохи нахилився вперед, і його очам відкрилися ворота палацу, і вишикувані лави гвардійців, і натовп, що завмер в очікуванні. Люди щось кричали, але вигуки тонули в громі барабанів, в гудінні сурем. Ранд знову розплився в посмішці. Я переміг.

Щойно він вгніздився на своєму сідалі, як з-за останнього перед воротами палацу повороту виткнулася голова процесії. Першими виступали у двадцять рядів сурмачі, раз у раз протинаючи повітря тріумфальними погуками переможних фанфар. Далі йшли, торохкочучи, стільки ж бара-банників. За ними гарцювали прапороносці з червоними стягами Кеймліна з білим левом, а вслід — воїни Кеймліна, верхи, ряд за рядом. Обладунки горять на сонці, списи гордо дивляться в небо, на них тріпочуть густо-червоні вимпели. З обох флангів марширували потрійні ряди пікінерів та лучників, вони ж ішли незліченними рядами й позаду вершників, і вони продовжували крокувати вулицею, коли вершники вже проминули варту з гвардійців і почали проходити крізь ворота палацу.

Останні піхотинці вийшли з-за повороту, і вслід за ними викотилася масивна платформа, запряжена шістнадцятьма кіньми, чотирма четвірками. Посеред плаского помосту було закріплено велику металеву клітку, а в кожному кутку платформи сиділо по дві жінки, які спостерігали за кліткою так пильно, наче ескорту та натовпу взагалі не існувало. Ранд не сумнівався, що то були Айз Седай. Біля платформи, оточуючи її зусібіч, їхало дванадцять Охоронців, у плащах, що, коливаючись, мерехтіли та мінилися. Якщо Айз Седай не звертали на натовп жодної уваги, Охоронці пронизували його очима, наче поблизу не було жодної варти, крім них.

Ранд прикипів очима до чоловіка в клітці і більше не бачив нічого. Процесія була не так близько, аби він міг роздивитися обличчя Лоґейна, як йому хотілося раніше, але раптом йому здалося, що він і без того чи не надто близько. Лжедракон виявився високим чоловіком з темним довгим волоссям, що хвилями розсипалося йому по плечах. Платформу трясло та розгойдувало, але він стояв непорушно, тримаючись піднятими руками за ґрати у себе над головою. Одяг на ньому був звичайний; плащ, куртка, штани — все таке, що можна побачити в будь-якому селищі. Проте як він носив цей одяг! Як він тримався!.. Лоґейн був королем з ніг до голови. Він стояв так, наче жодної клітки не було і близько. Він стояв прямо, з високо піднятою головою, озираючи натовп так, наче всі ці люди прийшли віддати йому свою пошану. Там, куди падав його погляд, люди замовкали, відповідаючи йому поглядами, сповненими благоговіння. Коли Лоґейн переводив погляд далі, вони знову бралися волати з подвоєною люттю, наче намагаючись надолужити згаяне під час мовчання, але біснування це наче розбивалося об стіну. Чоловік не змінював своєї пози, і мовчання хвилею котилося натовпом разом з повозом. Коли платформа проходила крізь ворота палацу, Лоґейн обернувся й кинув погляд на людське море. Натовп заволав, завив, без слів, у пароксизмі суто звірячих ненависті та жаху, а Лоґейн відкинув голову назад і розсміявся, і палац поглинув його.

За платформою виступало багато інших військ, що брали участь у битві з Лжедраконом і перемогли його. Золоті бджоли Ілліану, три білі півмісяці Тіра, світанкове сонце Кайрену та інші, багато, багато інших, війська земель та міст із власними штандартами, великі полководці та герої, та ще сурми, та ще барабани, аби уславити їхню велич. Після Лоґейна ніхто на них і не дивився.

Ранд ще нахилився уперед, намагаючись востаннє побачити клітку й людину в ній. Його перемогли, хіба ні? Світло, адже він не був би в цій клятій клітці, якби не зазнав поразки?

Втративши рівновагу, хлопець мусив ухопитися за гребінь стіни обома руками, аби всістися безпечніше. Тепер, коли Лоґейна вже провезли, він відчув, як печуть подряпані долоні й пальці. Але перед очима у нього все ще стояла побачена картина. Клітка та Айз Седай. Непереможений Лоґейн. Хай цього чоловіка посадили у клітку, він залишився непереможеним Ранд здригнувся й потер болючі руки об штани.

— Чому Айз Седай очей з нього не зводили? — запитав він сам себе вголос.

— Вони не давали йому торкнутися Істинного Джерела, йолопе.

Ранд смикнувся, повертаючись на дівочий голос, і раптом утрятив свою ненадійну опору. Він ще встиг зрозуміти, що завалюється назад, летить донизу, і нараз врізався у щось головою. В очах потемніло, темрява закрутилася дзиґою, а разом із нею й обличчя Лоґейна, який не припиняв сміятися.