РОЗДІЛ 53

КОЛЕСО ОБЕРТАЄТЬСЯ

Світанок оголив спустошення в саду Зеленого Чоловіка. Землю рясно вкривав килим опалого листя, що подекуди сягав колін. Зникли всі квіти, крім вузенької смужки, що відчайдушно чіплялася за край галявини. Мало що могло зростати під гіллям дуба, але над могилою Зеленого Чоловіка круг могутнього стовбура зеленіло кільце трави, помережаної травами. Сам дуб зберіг хіба що половину листя — значно більше, ніж на решті дерев. Це було так, наче Зелений Чоловік якоюсь часткою залишився тут, продовжуючи боротись. Прохолодний вітерець ущух, натомість наростала липка задуха; метелики зникли, птахи замовкли. Загін мандрівників мовчки готувався до від’їзду.

Ранд усівся в сідло гнідого з відчуттям утрати. Усе мало бути не так. Кров та попіл, адже ми перемогли!

— Я хотіла б, щоби він знайшов те своє інше місце,—промовила Егвейн, сідаючи на Белу.

Ноші, що їх змайстрував Лан, підвісили між кошлатою кобилою та Аль-діб, і на них вклали Морейн. Найнів мала їхати поряд і тримати повіддя білої кобили. Мудриня опускала очі, уникаючи зустрічатися поглядом із Ланом, а Охоронець дивився на неї, коли вона не могла цього бачити, але розмови не починав. Ніхто не спитав, що має на увазі Еґвейн.

— Так неправильно, — промовив Лоял, дивлячись на дуб. Лише оґір і досі був не в сідлі. — Неправильно, щоби Гнилолісся перемогло Деревного Брата. — Він передав поводи свого велетня-коня Рандові. — Неправильно.

Лан відкрив було рота, та оґір уже крокував до велетенського дуба. Морейн, лежачи на ношах, зробила слабкий жест рукою, і Охоронець промовчав. Наблизившись до дуба, Лоял опустився на коліна, заплющив очі та розпростер руки. А тоді підвів обличчя до неба, і китиці на вухах настовбурчилися. За мить він заспівав.

Ранд не міг би сказати, чи були в цій пісні слова, чи там була чиста мелодія. Голос гуркотів так, наче співала сама земля, і водночас хлопець був певний, що знову чує пташині переливи, чує, як ніжно зітхає весняний вітрець, як тріпочуть крильця метеликів. Зачарований піснею, він гадав, що вона лунає хіба кілька хвилин, але, коли Лоял розплющив очі й опустив руки, був неабияк здивований: сонце стояло високо над обрієм, а коли Лоял починав співати, воно ледь визирало з-за верхівок далеких дерев. Листя, що ще збереглося на дубі, наче позеленішало і трималося міцніше, ніж раніше. Квіти, що росли довкола стовбура дуба, виструнчились, підвели схилені голівки: ранкові зірочки біліли, мов свіжий сніг, а любовні припони яскраво червоніли, наче крихітні живі серця.

Змахуючи піт із широкого обличчя, Лоял звівся на ноги та взяв повіддя у Ранда. Довгі брови оґіра знічено поникли, так начебто друзі могли по-вважати, що він просто хизується.

— Я ще ніколи не вкладав у спів стільки зусиль. І не зміг би цього зробити, якби якась частина Деревного Брата ще не залишалася тут. Мої деревні пісні не мають такої сили. — Забравшись у сідло, він окинув дуб та квіти задоволеним поглядом. — Принаймні цей куточок не потоне у Гнилоліссі. Гнилоліссю не отримати Деревного Брата.

— Ви добра людина, оґіре, — промовив Лан.

Лоял посміхнувся:

— Я б сприйняв це як комплімент, та не знаю, що сказав би на це старійшина Гамен.

Вони рухалися колоною, Мет позаду Охоронця — так йому зручніше було за потреби скористатися луком, а Перрин їхав останнім, поклавши сокиру на луку сідла. Вони вибралися через гребінь, і вмить їх оточило Гнилолісся, покручене та забарвлене в отруйні розпливи всіх кольорів райдуги. Ранд озирнувся, але саду Зеленого Чоловіка вже не було видно. За ними лежало саме Гнилолісся. Але на мить йому все ж таки здалося, наче він бачить верховіття дуба, зелене та пишне, а тоді ця картина розтанула в мерехтінні.

Ранд майже очікував, що їм доведеться прокладати собі зворотний шлях із боєм, так само як вони пробивалися до Ока Світу, та Гнилолісся затихло й завмерло, наче неживе. Жодна гілка не затремтіла, намагаючись шмагонути вершників, нічого не скрикувало, не завивало — ні поблизу, ні вдалині. Здавалося, Гнилолісся причаїлося, припало до землі, і не перед атакою, а так наче йому було завдано важкого удару і воно боялося отримати ще. Навіть сонце було не таким багряним.

Коли вершники проминули озера, що розкинулися намистом, сонце ледь перейшло за полудень. Лан повів загін далеко в обхід озер, навіть на них не глянувши, але Ранду здалося, наче сім веж виглядають вищими, ніж того разу, коли він побачив їх вперше. Він був упевнений, що зубчасті верхівки тепер далі від землі, а над ними йому наче марилося щось іще — цілісінькі вежі, що виблискують на сонці. А над ними майорять прапори з золотими журавлями. Він закліпав очима, вдивляючись, але примарні башти не зникли до кінця. Вони світилися на межі яви та видіння, аж поки озера знову не щезли серед Гнилолісся.

Ближче до заходу сонця Охоронець вибрав місце для таборування, і Морейн виставила охорону. їй допомагали Найнів та Еґвейн. Айз Седай нашептала щось на вухо кожній із жінок. Найнів вагалася, але коли Морейн заплющила очі, всі жінки зробили так само.

Ранд помітив, що Мет і Перрин витріщились на жінок, і не зрозумів, чому вони, власне, дивуються. Усі жінки — Айз Седай, невесело подумав він. Поможи мені Світло, я такий же, як вони. Він спохмурнів.

— Чому все так змінилося? — мовив Перрин, коли Еґвейн та Мудриня допомагали Морейн улаштуватися. — Відчуття таке, ніби... — Він повів могутніми плечима, наче не в змозі підшукати потрібне слово.

— Ми завдали Мороку могутнього удару, — відповіла Морейн, влягаючись та зітхаючи. — Тінь не скоро оклигає після нього.

— Яким чином? — з притиском запитав Мет. — Що ми зробили?

— Спи, — відказала Морейн. — Ми ще не вибралися з Гнилолісся.

Але наступний ранок, наскільки міг помітити Ранд, не приніс жодних змін. Звісно, що далі вони просувалися на південь, Гнилолісся слабшало. На зміну покрученим деревам прийшли прямі. Зменшилася задушлива парня. Листя, що гнило на очах, змінилося на просто хворе. А тоді, зрозумів він, зникли і всі хвороби. Ліс навколо червонів новим листячком, що густо всівало гілля усіх дерев. Підлісок вкрився бруньками, що поспішали розпуститися, повзучі пагони обплели скелі зеленим мереживом, І весняні квіти поцяткували траву так щільно й барвисто, наче тут пройшов Зелений Чоловік. Здавалося, що весна, так довго стримувана зимою, відчайдушно намагалася надолужити згаяний час.

Не він один дивився навкруги в усі очі.

— Потужний удар, — пробурмотіла Морейн і замовкла.

Витка шипшина оплела кам’яний стовп, що стояв на Рубежі. Зі сторожових веж висипали вартові, щоби привітати загін. Вони сміялися так, наче нетямилися з радощів, очі у них блищали здивовано, наче вони не могли повірити, що під їхніми ногами в сталевих обладунках зеленіє нова трава.

— Світло перемогло Тінь!

— Славетна перемога в Тарвіновій ущелині! Ми отримали звістку! Перемога!

— Ми знову маємо благословення Світла!

— Король Ізар має велику силу у Світлі, — відповідав Лан на їхні вигуки.

Вартові пропонували подбати про Морейн чи хоча б надати загону супровід, але вона від усього відмовлялася. Навіть лежачи навзнаки на ношах, Айз Седай виказувала таку силу духу, що озброєні чоловіки слухали кожне її слово і лише вклонялися на знак того, що все буде так, як вона бажає. Коли Ранд разом із іншими проминули вартових, вони почули, що чоловіки продовжують радісно сміятися.

Вечоріло, коли загін дістався до Фал Дари й вершники побачили, що місто за суворими мурами аж бринить святкуванням. Дзвенить, видзвонює. Ранд подумав, що, мабуть, не залишилося жодного дзвона чи дзвіночка, від найменшого срібного балабончика на кінській збруї до величезного бронзового гонга на верхівці башти, щоби в нього нарешті не дзвонили, не бомкали, не калатали жителі. Ворота стояли розчинені навстіж, а вартові сміялися га співали на вулицях, з квітами, встромленими у волосся і в щілини лат. Простолюд ще не повернувся з Фал Морана, але воїни нещодавно прийшли з Тарвінової ущелини, і їхній тріумф переповняв місто.

— Перемога в Ущелині! Ми перемогли!

— Диво в Ущелині! Епоха Легенд повернулася!

— Весна! — Старий солдат зі шпакуватою чуприною з радісним сміхом накинув Рандові на шию гірлянду з ранкових зірочок. Його власний чуб був також прикраптений охапкою білих квітів. — Світло ще раз благословляє нас весною!

Коли люди дізналися, що вершники прямують до внутрішньої фортеці, їх оточило кільце чоловіків в заквітчаних бойових обладунках: вони бігли поряд, прокладаючи загону шлях крізь натовп святкувальників.

Вони побачили Інґтара, і це була перша людина, на обличчі якої не сяяла посмішка.

— Я приїхав надто пізно, — сказав той Лану похмуро. — Запізнився на годину. Навіть нічого не бачив. Мире! — Він голосно заскрипів зубами, та одразу опанував себе. — Вибачте, через прикрощі я забув про свій обов’язок. Ласкаво просимо, Будівничий. Ласкаво просимо, шановні гості. Радий, що ви повернулися з Гнилолісся і тепер в безпеці. Я надішлю цілителя до апартаментів Морейн Седай і сповіщу лорда Аґельмара...

— Проведіть мене до лорда Аґельмара, — наказала Морейн. — Проведіть нас усіх.

Інґтар відкрив було рота, щоби запротестувати, але під поглядом владних очей Айз Седай лише схилив голову.

Аґельмар був у себе в кабінеті, меч та обладунки знову зайняли своє місце на вішаках, і його обличчя виявилося вже другим обличчям у місті без посмішки. Натомість він тривожно хмурився, і зморшки на його чолі лише поглибилися, коли він побачив, як слуги в лівреях заносять на ношах до кабінету Морейн. Навколо неї метушилися жінки в чорно-золотому одязі, бідкаючись, що Айз Седай не встигла навіть освіжитися з дороги і цілитель її не оглянув. Лоял ніс золоту скриню. Частини зламаної печаті-пломби, як і раніше, лежали в торбинці Морейн, а знамено Льюса Теріна Родичевбивці було замотане в її ковдру і приторочене до сідла Альдіб. Грум, який повів до стайні білу кобилу, отримав суворий наказ простежити за тим, аби згорток доправили так, як він є, до апартаментів, де розмістять Айз Седай.

— Мире! — вигукнув володар Фал Дари. — Вас поранено, Морейн Седай? Інґтаре, чому Айз Седай не поклали у ліжко і не привели до неї цілителя?

— Не хвилюйтеся, лорде Аґельмаре, — мовила Морейн. — Інґтар зробив так, як я наказала йому зробити. Я не така немічна, якою всі тут чомусь схильні мене вважати. — Вона зробила двом жінкам знак допомогти їй перебратися в крісло. Вони почали було, сплескуючи руками, стверджувати, що вона надто слабка, що її треба покласти в тепле ліжко, а ще їй потрібний цілитель і гаряча ванна. Морейн поворухнула бровою; жінки враз замовкли та поспіхом узялися всаджувати її в крісло. Щойно вона влаштувалася, як роздратовано змахнула рукою, показуючи, що вони їй більше не потрібні. — Я повинна поговорити з вами, лорде Аґельмаре.

Аґельмар кивнув, і Інґтар відіслав слуг з кімнати. Володар Фал Дари вичікувально подивився на тих, хто залишився; Рандові здалося, що його погляд найдовше затримався на Лоялі та його золотій скрині,

— Ми чули, — сказала Морейн, щойно двері зачинилися за Інґтаром, — що в Тарвіновій ущелині ви здобули велику перемогу.

— Так, — помовчавши трохи, відказав Аґельмар, знову стурбовано суплячи брови. — І так, Айз Седай, і ні. Напівлюдків і траллоків було зрештою розбито, проте навряд чи це була справа наших рук. Мої люди називають це дивом. їх поглинула земля, їх поховали під собою гори. Залишилося липта кілька драгкарів, нажаханих настільки, що вони могли тільки якнайшвидше забратися на північ.

— Дійсно, диво, — погодилася Морейн. — І весна прийшла знову.

— Диво, — сказав Аґельмар, хитаючи головою, — але... Морейн Седай, мої люди говорять багато про те, що сталося в Ущелині. Кажуть, що Світло одяглося плоттю і билося за нас. Що сам Творець увійшов до Ущелини і вдарив по Тіні. Але я бачив чоловіка, Морейн Седай. Я бачив чоловіка, і те, що він робив, таке неможливе.

— Колесо плете, як бажає Колесо, володарю Фал Дари.

— Як скажете, Морейн Седай.

— А що з Ладаном Фейном? Він надійно замкнутий? Мушу поговорити з ним, коли відпочину.

— Його утримують, як ви наказали, Айз Седай. Половину часу він скиглить, намагаючись узяту варту на сльозу, а іншу половину часу намагається їй наказувати, але... Мире, Морейн Седай, але що було з вами, у Гнилоліссі? Чи знайшли ви Зеленого Чоловіка? Я бачу його руку в тому, як усе взялося рости.

— Ми знайшли його, — просто сказала вона. — Він мертвий, лорде Аґельмаре, і Око Світу зникло. Молоді воїни не зможуть більше мандрувати до нього, шукаючи для себе слави.

Володар Фал Дари похмурів, у замішанні хитаючи головою:

— Мертвий? Зелений Чоловік мертвий? Не може бути... То, значить, ви зазнали поразки? Але ж квіти розквітають і все росте?

— Ми перемогли, лорде Аґельмаре. Ми перемогли, і доказом цьому є те, що землю звільнено від зими. Але, боюся, остання битва ще попереду. — Ранд ворухнувся, проте Айз Седай кинула на нього гострий погляд, і він знову завмер. — Гнилолісся залишилося, і кузні Такан’дара, як і раніше, димлять під Шайол Гулом. Залишилося ще багато напівлюдків, і сила-силенна траллоків. Навіть не думайте, що в Порубіжних землях зникла потреба тримати вуха насторожі...

— Я ніколи б цього не подумав, Айз Седай, — відказав він холодно.

Морейн зробила знак Лоялу поставити золоту скриню біля її ніг, і коли він так і зробив, відкинула покришку, явивши Ріг Валіра очам Аґельмара.

— Ріг Валіра, — мовила вона, й Аґельмару перехопило подих. Ранду на мить здалося, що він зараз упаде на коліна.

— З цим, Морейн Седай, нам нема різниці, скільки напівлюдків і траллоків залишилося. З героями минулих епох, що встануть з могил, ми пройдемо маршем крізь Звироднілі землі та зрівняємо із землею Шайол Гул.

— Ні! — Аґельмар аж рот відкрив ошелешено, але Морейн спокійно продовжила: — Я показала вам його не для того, аби вас роздражнити, а для того, щоб ви знали: хай які битви у нас ще попереду, наша міць буде не меншою, ніж та, яку матиме Тінь. Але місце Рога не тут. Його треба доправити до Ілліана. Саме звідти, якщо нам загрожуватимуть нові битви, мають виступати об’єднані сили Світла. Я проситиму вас надати ескорт з ваших найкращих воїнів, аби бути впевненою, що його без перешкод доправлять до Ілліана. Навкруги ще вистачає Друзів Морока, і напівлюдків та траллоків також, а ті, хто відізвуться на поклик Рога, підуть за будь-ким, хто засурмить у нього. Він повинен бути в Ілліані.

— Усе буде так, як ви скажете, Айз Седай.

Проте коли покришка скрині затріснулась, володар Фал Дари мав вигляд людини, якій відмовили в останньому проблиску Світла.

♦ ♦♦

Минуло сім днів, а у Фал Дарі все ще дзвонили в дзвони. Повернувся народ з Фал Морана, додавши свою радість до святкування солдатів, і до довгого балкона, на якому стояв Ранд, долинали вигуки та співи впереміж із передзвонами. Балкон нависав над приватними садами Аґельмара — зеленими, квітучими, проте Ранд на них не дивився. Хоч сонце і стояло високо в небі, весна в Шайнарі була прохолодніша, ніж та, до якої він звик. І попри це оголені груди та плечі Ранда блищали від поту, бо він вимахував лезом з тавром чаплі, і кожний рух був точний, але віддалений від тієї точки, де він плавав у порожнечі. Але і там він думав про те, яким було би святкування в місті, якби народ довідався про прапор, який таємно зберігала Морейн.

— Добре, овечий пастуше. — Охоронець, стояв, обіпершись на бильця балкона, склавши руки на грудях, і дивився на нього критично. — Тобі все вдається добре, але не поспішай так. Не можна стати майстром клинка за лічені тижні.

Порожнеча здулася, наче хтось проколов бульбашку.

— Я й не збирався ставати майстром клинка.

— Але це клинок майстра, овечий пастуше.

— Я просто хочу, аби мій батько мною пишався. — Рука стиснула шорстку шкіру руків’я. Я просто хочу, аби Тем був моїм батьком. Він із силою сунув меч у піхви. — І в будь-якому разі у мене нема навіть лічених тижнів.

— То ти не передумав?

— А ви передумали б? — Жоден м’яз не ворухнувся на Лановому обличчі; не схоже було, що тверді риси його обличчя взагалі можуть виражати хоч якісь емоції. — А, може, ви спробуєте мене зупинити? Чи Морейн Седай?

— Ти можеш чинити, як знаєш, овечий пастуше. Чи так, як складаються для тебе Візерунок. — Охоронець випростався. — Мені час іти.

Ранд повернувся подивитися услід Лану і побачив, що на його місці вже стоїть Еґвейн.

— Не передумав? Про що це він, Ранде?

Він схопився за сорочку та куртку, раптом відчувши холод.

— Я йду, Еґвейн.

— Куди?

— Абикуди. Ще не знаю. — Він не хотів зустрічатися з нею поглядом, проте не міг відірвати від неї очей. Вона вплела квітки шипшини у волосся, що спадало їй на плечі. Щільно загорнувшись у темно-синій плащ, притримувала його біля горла, і вишивка з квітів, що за шайнарською модою тонкою смужкою окантовувала поли, бігла аж до обличчя. Білосніжними були ці квіти, та щоки Еґвейн суперничали з ними білизною. Очі на зблідлому обличчі здавалися дуже темними та великими. — Далеко звідси.

— Я впевнена, Морейн Седай не хотіла б, щоби ти просто взяв і пішов. Після... після того, що ти зробив, ти заслуговуєш на нагороду.

— Морейн однаково, чи є я на світі. Я зробив те, що вона хотіла, і на цьому все скінчилося. Вона навіть не розмовляє зі мною, коли я поряд. Я, звичайно, не намагаюся крутитися біля неї, але вона мене уникає. їй однаково, піду я чи залишуся, а мені однаково, що вона про це подумає.

— Морейн ще не зовсім одужала, Ранде. — Еґвейн завагалася. — Мені треба йти навчатися у Тар Валон. Найнів теж туди йде. І Мет потребує Зцілення, чи що там ще треба зробити, аби звільнити його від того кинджала. І Перрин хоче побачити Тар Валон, перш ніж він піде... туди, куди піде. Ти міг би піти разом з нами.

— І дочекатися, що якась інша Айз Седай, не Морейн, дізнається, хто я такий, і мене вгамує? — Він проказав це різко, майже глузливо; не зміг стриматися. — Цього ти хочеш?

— Ні.

Хлопець знав, що ніколи не зможе сказати їй, який він їй вдячний за те, що вона відповіла без вагання.

— Ранде, ти ж не боїшся... — Вони були самі, та вона озирнулася навсібіч і однаково стишила голос: — Морейн Седай каже, що ти не повинен торкатися Істинного Джерела. Якщо ти не торкатимешся саїдін, якщо ти не намагатимешся володіти Силою, тобі нічого не загрожуватиме.

— Та ніколи я більше нічого такого не торкатимуся. Радше руку собі відріжу . А якщо я не зможу зупинитися? І я ніколи й не намагався володіти Силою, навіть біля Ока. Раптом я не зможу це зупинити ?

— Ти підеш додому, Ранде? Твій батько, мабуть, жадає тебе побачити. Наразі навіть Метів батько, мабуть, хоче його побачити. Я повернуся до Емондового Лугу наступного року. Може, ненадовго, але повернуся.

Він провів рукою по ефесу меча, відчувши долонею бронзову фігурку чаплі. Мій батько. Дім. Світло, як я хотів би побачити...

— Не додому.

Кудись, де нема людей, яких я можу погубити, якщо не зумію зупинитися. Кудись, де я буду сам. Раптом він відчув такий холод, наче балкон був засипаний снігом.

— Я йду геть, але не додому. — Е/вейн, Е/вейн, чому ти мусиш, стати однією з цих?.. — Він обійняв дівчину і прошепотів, зарившись обличчям у її волосся: — Додому я ніколи не повернуся.

У приватному саду Аґельмара, в альтанці, густо оплетеній зеленим листям, всіяній білими квітами, поворухнулася на шезлонгу Морейн. На колінах у неї лежали фрагменти розтрощеної печаті, а в пальцях погойдувався на довгому золотому ланцюжку синій самоцвіт, що вона іноді прикрашала ним волосся. З камінчика лилося блакитне сяйво, що наразі згасало, і разом з ним потроху згасала вдоволена посмішка на губах Морейн. Камінчик цей сам по собі не мав жодної сили, але перше, що вона навчилася робити за допомогою Єдиної Сили, давно, ще дівчинкою, — це користуватися цим камінцем, аби підслуховувати розмови інших, коли вони гадали, що їх ніхто не може почути.

— Пророцтва здійсняться, — прошепотіла Айз Седай. — Дракон відродився.

Загрузка...