Око Світу

РОЗДІЛ 32

ЧОТИРИ КОРОЛІ В ТІНІ

Цей населений пункт виявився більшим за ті, що зазвичай траплялися хлопцям на їхньому шляху: неохайне містечко з претензійною назвою Чотири Королі. Як і скрізь, Кеймлінський тракт проходив самісіньким центром містечка, але з півдня до нього вів ще один людний гостинець. Більшість селищ і містечок слугували ринками та місцями спілкування для навколишніх ферм, але тут фермерів майже не було видно. Чотири Королі трималися на купецьких караванах, котрі зупиняли тут свої численні фургони, прямуючи до Кеймліна та до міст рудокопів в Імлистих горах за Бейрлоном, як і в інших містечках вздовж тракту. Ферм в окрузі було небагато, врожаїв ледь вистачало, аби прогодувати себе та містечко, і життя в Чотирьох Королях крутилося навколо купців, їхніх фургонів, візників та вантажників.

Селищем там і сям плішинами світили незабудовані пустирі — голі, витоптані до пилу. На них колесо до колеса тіснилися фургони, залишені під доглядом нечисленних знудьгованих сторожів. Стайні та конов’язі тяглися вздовж вулиць — широких, аби могли роз’їхатися два фургони, та поритих глибокими коліями від незчисленних коліс. Це селище не мало зеленої галявини в центрі, і діти гралися просто в коліях, вивертаючись від коліс фургонів та викликаючи зливу проклять візниць. Жінки із замотаними шалями головами, опустивши очі долу, швидко прошмигували попід стінами, наражаючись часом на такі репліки з вуст хурманів, що Ранд раз у раз пік рака, і навіть Мет здригався, зачувши найкрасномовніші з них. Сільські плетухи не перевішувалися через огорожі, аби погомоніти з сусідками.

Сірі дерев’яні будинки тіснилися один до одного, залишаючи подекуди лише вузькі провулки, а побілка — там, де господарі поклопоталися побілити потемнілі від негоди стіни, — облізла, наче її востаннє поновлювали хтозна-коли. Важкі віконниці не відчинялися роками, зважаючи на петлі, що перетворилися в іржаве груддя. І все це тонуло в шумі: дзенькіт із кузень, вигуки візниць, хрипкий регіт з численних корчем та шинків.

Ранд зіскочив із задка критого брезентом купецького фургона, коли той порівнявся з корчмою, розфарбованою в кричущі кольори. Яскраві зелені та жовті смуги на тлі свинцево-сірих сусідніх будівель ще здалеку били в око. Валка фургонів потяглася далі; жоден із візників, схоже, навіть не помітив, що вони з Метом зійшли. Сутеніло, тож у всіх на думці було лише одне: розпрягти коней та опинитися в корчмі. Ранд перечепився, попавши ногою у вибоїну, і мусив швидко відстрибнути вбік, аби не потрапити під колеса стрічного навантаженого фургона. Коли фургон з грюканням проминав Ранда, візниця обклав його лайкою. Якась сільська жінка розминулася з Рандом і квапливо попростувала далі, навіть на нього не поглянувши.

— Сумніваюся я щодо цього місця, — промовив Ранд. Йому здавалося, наче крізь гамір до нього долинає музика, але хлопець не міг визначити звідки. Може, з корчми, але важко було сказати напевне. — Мені воно не подобається. Можливо, цього разу нам краще піти далі.

Мет подивився на нього зневажливо, тоді звів очі до неба. Над їхніми головами збиралися темні хмари.

— І ночувати сьогодні під живоплотом? Під зливою? Я вже потроху знову звик до ліжка. — Він схилив голову до плеча, прислухаючись, тоді хмикнув. — Може, в одному з цих закладів немає музик. У будь-якому разі можу побитися об заклад, що жонглера у них немає.

Закинувши лук через плече, він попрямував до яскравих жовтих дверей, оглядаючи все примруженими очима. Ранд невпевнено пішов за приятелем.

В корчмі були музики, щоправда, звуки барабана та цитри майже тонули в хрипкому реготі та п’яних вигуках. Ранд не став розшукувати хазяїна корчми. У двох наступних закладах теж знайшлися музиканти. Скрізь панувала така ж оглушлива какофонія. Погано одягнені чоловіки сиділи за столами, вешталися залою, розмахуючи кухлями, намагаючись облапати подавальниць, а ті виверталися з приклеєними терплячими посмішками. Стіни дрижали від галасу, у важкому повітрі стояв сморід прокислого виня та немитих тіл. Купців, у шовках, оксамитах та мереживах, тут не було — окремі кабінети на другому поверсі захищали їхні вуха та носи. Ранд і Мет лише зазирали в корчму з порога та йшли геть. Ранд почав думати, що їм попри все доведеться йти з міста.

Четверта корчма, «Підпилий візник», зустріла їх тишею.

Вигляд корчма мала такий само крикливий, як і ті, що вони бачили раніше — жовтий фасад з архітектурними деталями, пофарбованими в пронизливо-червоний та отруйно-зелений кольори. Хоча фарба потріскалася та облупилася, все це загалом справляло ефект «вирви око». Ранд та Мет увійшли всередину.

Головна зала була заставлена столами, але наразі за ними сиділо близько пів дюжини відвідувачів. Вони втупились у свої кухлі, кожен наодинці зі своїми похмурими думками. Вочевидь справи у корчмаря йшли не дуже, хоч колись цей заклад знав і кращі часи. Подавальниць топталося в залі не менше, ніж клієнтів. Роботи в залі було хоч лопатою греби — підлогу вкривав шар закам’янілого бруду, а з кутків стелі звисало павутиння, — але жінки ні до чого не докладали рук, лише безцільно рухалися, аби не стояти стовпом.

Худий, немов жердина, чоловік з довгим прямим волоссям, що спадало йому аж до пліч, повернувся і визвірився на хлопців. Надворі над Чотирма Королями розкотився перший неквапливий грім.

— Чого вам треба? — Чоловік обтер руки об брудний фартух, що звисав йому до щиколоток. Цікаво, що при цьому брудниться більше — фартух, чи руки? — подумав Ранд. Це був перший худий корчмар, якого довелося йому побачити. — Ну?! Замовляйте питво або вимітайтеся! Чого на мене витріщатися, наче я комедіант з балагану?

Почервонівши, Ранд узявся до неодноразово уже випробуваної самореклами:

— Я граю на флейті, а мій приятель жонглює, і ви в цьому році ще точно не бачили кращих акторів! З вас добра кімната та добрий стіл, і ми вмить заповнимо вашу залу народом! — Тут йому пригадалися заповнені зали в тих корчмах, куди вони зазирали раніше, а надто один тип, який виблював просто посеред зали, ледь не заляпавши Рандові чоботи. Хлопцеві довелося зробити справжній акробатичний стрибок, аби вберегти чоботи чистими. Він затнувся, але опанував себе й повів далі: — Ми заповнимо вашу корчму відвідувачами, вони їстимуть і питимуть, і вдвацятеро відшкодують вам ту дрібницю, в яку ми вам обійдемося. Чому б вам не...

— Я вже маю одного музику, котрий грає на цимбалах, — непривітно буркнув корчмар.

— Ви, Семле Хейк, маєте п’яничку, а не музику, — встряла одна з обслуж-ниць. Вона саме проходила повз із тацею з двома кухлями і призупинилася, аби обдарувати Ранда та Мета посмішкою пухких вуст. — Він зазвичай не в змозі навіть дверей до зали відшукати, — повідала вона хлопцям голосним шепотом. — Його тут уже два дні не бачили.

Не відриваючи погляду від Ранда та Мета, Хейк без жодного слова дав жінці ляпаса. Здивовано охнувши, вона заточилася й осіла на брудну підлогу, при цьому один із кухлів розбився, а вино розлилося озерцем на брудній підлозі.

— З тебе вирахують за вино і розбитий посуд. Віднеси клієнтам замовлене. І хутко. Люди платять не за те, щоби ти тут вилежувалася.

Його голос був такий само байдужий, як і його ляпас. Ніхто з гостей не підняв очей від своїх кухлів, а інші обслужниці заклопотано дивилися в інший бік.

Гладуха потерла щоку і кинула на Хейка вбивчий погляд, але слухняно поскладала порожній кухоль та черепки на тацю і пішла, не прохопившись більше ні словом.

Хейк задумливо цикнув зубом, розглядаючи хлопців. Погляд його затримався на мечі з чаплею.

— Ось що я вам скажу, — промовив він нарешті. — До порожньої комірчини для вас кинуть пару солом’яних матраців. Кімнати надто дорогі, аби ними розкидатися. Поїсте, коли всі розійдуться. Щось для вас та й залишиться.

Ранд пошкодував, що вони не пошукали, чи нема в Чотирьох Королях корчми, до якої вони ще не потикалися. На шляху з Біломостя йому довелося зустрічати і зневагу, і байдужість, і неприховану ворожість, проте ніхто не викликав у нього такого тривожного відчуття, як цей чолов’яга та це містечко. Він заспокоював себе тим, що це лише через бруд, занехаяність та галас, але лихе передчуття не полишало його. Мет дивився на Хейка, наче підозрюючи пастку, але не виказував жодного бажання відмовитися від ліжка в цій корчмі та ночувати просто неба. Від розкоту грому задеренчали шибки. Ранд зітхнув.

— Можемо обійтися і матрацами, якщо вони чисті, і є достатньо чистих ковдр. Але нагодувати нас мають за дві години як поночіє, і найкращою їжею. Зараз ми покажемо вам, що вміємо.

Ранд потягнувся до футляра з флейтою, але Хейк похитав головою.

— Нема потреби. Ця негідь зрадіє будь-якому рохканню, якщо воно хоч трохи скидатиметься на музику. — Він знову ковзнув поглядом по Рандовому мечу, й усмішка пробігла по його вузьких іубах. — їжте, що вам заманеться, але якщо ви не приведете сюди купу народу, я викину вас на вулицю.

Він кивнув на двох суб’єктів із лиховісними обличчями, які сиділи під стіною. Вони не пили, і руки у них були завтовшки як стегно. Коли Хейк вказав на них, вони глянули на Ранда та Мета байдужливо та безвиразно.

Ранд поклав руку на меч, сподіваючись, що його обличчя не виказує, як йому мулько на серці.

— Ми все зробимо, як годиться, але маємо отримати все, про що домовилися, — сказав він спокійним голосом.

Хейк кліпнув, і на мить здалося, що він і сам не надто впевнений у собі. Корчмар різко кивнув головою.

— Я ж уже пообіцяв, чого вам ще? Добре, починайте. Ви нікого сюди не принадите, якщо просто стоятимете тут.

Він пішов залою, люто зиркаючи на прислужниць і шпетячи їх так, наче в залі на своє замовлення чекало десь гостей з п’ятдесят.

У дальньому кінці зали, біля задніх дверей, хлопці угледіли невисокий поміст. Ранд поставив на нього лавку, а позаду примостив свій плащ, згорнуту ковдру та вузлик із Томового плаща. Меч він поклав поверх усіх речей. Ранд часто замислювався над тим, чи розумно він чинить, коли не приховує свого меча. Звичайно, меч у теперішні часи ніяка не дивина, але не з тавром чаплі. Таке тавро привертало увагу і змушувало замислитися. І хоча таке траплялося не часто, проте коли Ранд помічав таку увагу, це його турбувало. Адже цим він міг залишати чіткий слід для мерддраалів... якщо тільки щезники потребували таких слідів. Може, сліди їм не були потрібні.

Хай там як, а він не хотів позбуватися цього меча. Йому його дав Тем. Його батько. Доки він носив цей меч, щось пов’язувало його з Темом, якась ниточка, що дозволяла йому все ще називати Тема батьком. Надто пізно, подумав він. Ранд сам не розумів, що він хотів цим сказати, але знав, що так воно і є. Надто пізно.

Зачувши перші ноти «Півня з Півночі», нечисленні відвідувачі підняли голови, схилені над кухлями. Навіть два викидайли пересунулись трохи ближче. Коли Ранд закінчив, усі заплескали в долоні, а тоді заплескали ще раз, коли Мет змусив хмару кольорових кульок кружляти та літати між руками. Надворі знову загриміло. Дощ усе ще не розпочався, але відчувалося, що ось-ось хлине, і що більше зволікатиме, то сильніше вперіщить.

Чутки про комедіантів розійшлися містечком, і ще до настання темряви в корчмі яблуку ніде було впасти від люду, що реготав та галакав так голосно, що Ранд майже не чув, що грає. Тільки розкоти грому раз у раз перекривали гамір у залі. За вікнами спалахували блискавки, а коли шум на мить стихав, Ранд чув, як барабанить дощ по даху. Тепер нові гості, заходячи, залишали на підлозі мокрі сліди — з їхніх плащів стікала вода.

Щойно Ранд робив коротку паузу, як від столів на різні голоси, перекрикуючи загальний гамір, лунали нові й нові замовлення. Деякі назви були йому незнайомі, хоча якщо хтось намутикував йому перші такти, часто виявлялося, що і цю пісню він знає. Так само траплялося і раніше в інших селищах. «Веселий Джайм» тут проходив як «Флінґ Ріа», а в тому селищі, де вони зупинялися перед цим, цю пісну знали як «Кольори сонця». Деякі назви залишалися незмінними, деякі змінювалися що десять миль; а ще він вивчив і кілька геть нових мелодій. Так, пісні «Крамар напідпитку», яку в деяких місцях знали як «Бляхар у кухні», він раніше не знав. А от пісню «Два королі на полюванні» часто називали «Біжать два коні»; та й узагалі вона мала ще з пів дюжини назв. Отож, він грав усе, що знав, а слухачі гупали по столах кулаками й вимагали все нових пісень.

Інші кричали, щоби Мет знову пожонглював. Іноді зав’язувалися бійки між тими, хто хотів музики, і прихильниками жонглювання. А в якийсь час навіть зблиснув ніж, пролунав жіночий зойк, і чоловік із закривавленим обличчям хитнувся від столу; але Джак та Стром, двійко викидайл, спритно затисли з двох боків усіх, хто брав участь у сутичці, і, не з’ясовуючи, хто правий, а хто винний, викинули усіх геть, ще й відваживши добрячих бебехів. Так вони залагоджували всі проблеми. Розмови й сміх у залі не уривалися ні на мить, так наче нічого й не сталося. Ніхто, хіба що крім тих, кого викидайли випадково штовхнули, навіть не озирнувся.

Відвідувачі теж давали волю рукам, варто було котрійсь прислужниці на мить утратити пильність. Джаку та Строму не раз доводилося рятувати ту чи іншу з них, хоча вони не надто з цим поспішали. Висновуючи з того, як Хейк горлав на постраждалу й термосив її, він завжди вважав прислужниць винними, і вони, схоже, з цим погоджувалися, бо лише змахували сльози і перепрошували. Варто було Хейку насупити брови, як жінки аж здригалися, навіть якщо він дивився в інший бік. Ранд не розумів, чому вони все це терплять.

Хейк посміхався, коли кидав погляд на Ранда та Мета. Згодом Ранд утямив, що посмішка ця призначається аж ніяк не їм; посмішка з’являлася на його губах, коли він дивився хлопцям за спину, туди, де лежав меч з клеймом чаплі. А одного разу, коли Ранд поклав поряд із дзиґликом, на якому сидів, флейту, оздоблену золотом та сріблом, вона теж наразилася на його посмішку.

Наступного разу, коли вони з Метом мінялися місцями перед публікою, Ранд нахилився до вуха Мета. Навіть з такої близької відстані йому довелося ледь не кричати, але він сподівався, що через страшенний гамір ніхто, крім Мета, його не почує:

— Хейк спробує нас пограбувати.

Мет кивнув, наче це не було для нього новиною:

— Нам доведеться вночі забарикадувати двері.

— Забарикадувати двері? Джак і Стром можуть голіруч розтрощити двері на тріски. Треба звідси вшиватися.

— Не раніше, ніж поїмо! Я голодний. Тут вони нічого не зроблять, — відказав Мет. Напхом напхана зала нетерпляче галасувала, вимагаючи від них ворушитися. Хейк продовжував уважно спостерігати за ними. — А хіба ночувати сьогодні ти хочеш під кущиком?

Довколишній гамір раптом потонув в особливо гучних перекатах грому а спалах блискавки крізь шибки на мить засліпив світло ламп.

— Я лише хочу вибратися звідси з цілою головою на плечах, — промовив Ранд, але Мет уже вмощувався на дзиґлику — була його черга відпочивати

Ранд зітхнув і стартував «Дорогою на Дан Арен». Ця пісня, схоже, подобалася багатьом; він грав її уже чотири рази, а публіка не втомлювалася вигукувати цю назву.

Ранд не міг не визнати, що Мет правий, адже їсти йому теж хотілося. І він не розумів, яким чином Хейк може зробити їм якусь капость, коли зала повнісінька, а народ усе прибуває. Замість кожного, хто йшов сам із корчми чи кого викидали Джак і Стром, негайно з’являлися два нові відвідувачі. Вони починали горлати, вимагаючи улюблених мелодій чи жонглювання, а ще жвавіше замовляли питво або чіпали подавальниць. Але був серед тієї юрми чоловік, який разюче відрізнявся від усіх інших.

Цей гість в усьому відрізнявся від наброду, що заполонив корчму. Купці, очевидно, не вчащали до цього занедбаного шинку: тут навіть не було окремих кімнатчин, призначених для них. Усі завсідники скидалися один на одного непримітним одягом і грубими обличчями, обтягнутими задубілою шкірою, як це буває у людей, що мусять працювати і під сонцем, і на вітрі. А в цього чоловіка обличчя було гладке й пухке, руки — білі й пещені. На ньому пишався оксамитовий плащ та оксамитова ж темно-зелена куртка, підбита блакитним шовком. Весь одяг був дуже доброго і дорогого крою. Взутий він був не в чоботи, а черевики, м’які, оксамитові, — взуття, що вочевидь не призначалося для піших прогулянок змережаними коліями вулицями Чотирьох Королів, та й узагалі для пересування пішки.

З’явився він у корчмі, коли надворі давно вже споночіло. Струсив краплі дощу з плаща, роздивився, з огидою кривлячи кутик рота. Обвівши поглядом залу, він повернувся було йти, але раптом смикнувся — Ранд не бачив, що саме того так вразило, — і сів за стіл, який щойно звільнили від клієнтів, що проштрафилися, Джак і Стром. Біля його стола виникла подавальниця, а за хвилину принесла йому кухоль вина, який він відсунув на край столу і більше до нього не торкнувся. Обидва рази жінка норовила якнайшвидше піти геть від цього гостя, хоча він не робив жодної спроби її облапати, і навіть не глянув на неї. Хай чим збентежив подавальницю незнайомець, інші відвідувачі теж відчули в ньому загрозу. Попри його манірний вигляд, якщо якийсь візниця з мозолястими руками робив спробу сісти за його стіл, незнайомцю достатньо було кинути на нього погляд, і той квапливо забирався шукати собі інше місце. Чоловік цей поводився так, наче в ущент набитій народом залі не було нікого, крім нього. А ще — Ранда та Мета. За ними він спостерігав, дивлячись поверх складених дашком пальців, кожен з яких вилискував перснями з коштовним камінням, а на губах його вигравала задоволена посмішка впізнавання.

Коли хлопці знову мінялися місцями, Ранд пошепки сказав про незнайомця Метові, а той кивнув у відповідь:

— Я його теж помітив. Хто він такий? У мене таке відчуття, наче я його звідкись знаю.

Рандові спало на думку те ж саме. Наче спогад туманний жеврів у глибині підсвідомості, але вислизав, не хотів чіткішати. Утім, він був упевнений, що це обличчя він бачить уперше.

Коли за приблизною оцінкою Ранда минуло дві години їхнього виступу, він поклав флейту у футляр, і вони з Метом підхопили свої пожитки. Щойно хлопці зійшли з помосту, як до них кинувся Хейк зі скривленим від люті обличчям.

— Час поїсти, — промовив Ранд, випередивши його, — а ми не хочемо, щоби наші речі поцупили. Ви скажете кухарю нас погодувати? — Хейк завагався, його гостре обличчя зберігало розлючений вираз. Він безуспішно намагався не зиркати повсякчас на клунок у руках Ранда. Хлопець наче мимохідь переклав речі в ліву руку, а правицю поклав на руків’я меча.—Або можете спробу вати викинути нас геть. — Навмисне підкресливши слово «спробувати», Ранд додав: — Нам ще довго виступати, тож мусимо набратися сил, якщо ми хочемо й надалі утримувати цілий натовп, що тринькає тут свої грошики. Як ви гадаєте, чи довго ця зала залишатиметься повною, якщо ми впадемо з голоду?

Хейк оббіг очима величеньку залу, стіни якої аж тріщали від клієнтів, кожний з котрих сипав грошима просто до його кишені, тоді розвернувся й просунув голову крізь двері, що вели до задньої половини корчми.

— Нагодуй їх, — рикнув він комусь на кухні. Обходячи Ранда і Мета, він пробурчав: — Тільки не витрачайте на це весь вечір. Сподіваюся, ви будете тут, поки не піде останній гість.

Дехто з клієнтів почав уже горлати, викликаючи музиканта й жонглера, і Хейк повернувся їх утихомирити. Незнайомець в оксамитовому плащі теж виглядав стривоженим. Ранд зробив Мету знак іти за ним.

Кухню та залу розділяли масивні двері. Коли вони не відчинялися на мить, пропускаючи туди чи сюди одну з прислужниць, гамору із зали майже не було чутно; стукіт дощу по даху був значно гучнішим. У просторому приміщенні було душно і парко від печей та плит, а посередині стояв величезний стіл з напівготовою їжею та стравами для видачі. Подавальниці зграйкою примостилися на лаві біля дверей, розтираючи втомлені ноги та теревенячи між собою та з дебелою кухаркою. Та відповідала жінкам, водночас енергійно змахуючи черпаком, аби наголосити на своїх резонах. Усі вони подивилися на хлопців, але це не змусило їх припинити розтирати собі ноги чи зробити перерву у жвавій бесіді.

— Мусимо вшиватися звідти, поки маємо можливість, — стиха мовив Ранд, але Мет замотав головою, втупившись на дві тарілки, в які кухарка насипала яловичину, картоплю та горох. Відтак вона, ледь поглянувши на хлопців і не замовкаючи ні на мить, ліктями зсунула вбік каструлі та миски і брьохнула тарілки на стіл, не забувши і про виделки.

— Встигнемо, але спершу поїмо, — відказав Мет, всідаючись за стіл і працюючи виделкою так, ніби то була лопата.

Ранд зітхнув, але не набагато відстав від Мета. З минулої ночі у нього в роті не було нічого, крім окрайця хліба. Шлунок був порожній, наче капшук жебрака, а запахи, якими повнилася кухня, тільки додавали апетиту. Він квапливо взявся до їди, але встиг лише наполовину спорожнити свою тарілку, а кухарка вже знову наповнювала Метову.

Ранд не збирався підслуховувати, про що теревенять жінки, але, мимохіть розчувши кілька слів, нашорошив вуха.

— Як на мене, це просто маячня.

— Маячня чи ні, а я кажу те, що чула. Він обійшов половину закладів у місті, перш ніж заявитися сюди. Увійде, подивиться навкруги і вийде без жодного слова. Навіть у Королівському готелі зробив так само. Наче надворі не хлющить.

— Може, йому здалося, що у нас найзатишніше.

Усі жінки вибухнули сміхом.

— Я чула, що він прибув до Чотирьох Королів уже поночі, а коні у нього були такі змилені, наче їх гнали щодуху.

— Звідки він, якщо ніч заскочила його в дорозі? Ніхто не подорожує, не розрахувавши, скільки проїхати та де заночувати, хіба що дурень або божевільний.

— Не знаю, може, він і дурень, але багатий. Я чула, він подорожує двома каретами, в одній він сам, а в другій — слуги та багаж. Тут ідеться про великі гроші, ось згадаєте мої слова.

— На мій смак він трохи загладкий, але я завжди кажу: чоловік не може бути занадто товстим, якщо він має товстий гаманець.

Жінки захихотіли ще жвавіше, а кухарка відкинула голову й голосно зареготала.

У Ранда з рук випала виделка, дзвякнувши об тарілку. В голові почала миготіти одна думка. І вона йому дуже не подобалася.

— За хвилину повернуся, — кинув він приятелю.

Мет ледь кивнув головою, закидаючи до рота шматок картоплі.

Підводячись, Ранд підхопив свій плащ і, підперезавшись поясом з мечем, попрямував до задніх дверей. Ніхто не звернув на нього жодної уваги.

Дощ лив як із відра. Ранд накинув плащ на плечі, нап’яв каптур на голову і, притримуючи поли, перебіг кінний двір. Усе ховалося за завісою дощу, лише раз у раз прорізуваною блискавкою, проте він знайшов, що шукав. Коней уже поставили до стійл, але дві карети волого виблискували чорним лгиком просто на подвір’ї. Небо над корчмою протяла блискгівка, вслід їй загриміло. У миттєвому спалаху світла Ранд прочитав ім’я, виведене золотими літерами на дверцятах карети: Говал Ґоуд.

Забувши про дощ, який бив по ньому струменями, він стояв, не зводячи очей з невидимого тепер напису. Хлопець пригадав, де востаннє бачив чорні лаковані карети з іменами власників на дверцятах, де бачив пещених, відгодовгших чоловіків в оксамитових плащах, підбитих шовком, у м’яких черевиках. Біломостя. Купець з Біломостя міг мати цілком поважні підстави подорожувати до Кеймліна. Підстави, які спонукали його об’їхати половину постоялих дворів у місті, перш ніж обрати той, де опинився ти? Підстави, що змушують його дивитися на тебе так, наче він нарешті знайшов те, що шукав ?

Ранд здригнувся. Раптом він відчув, як по його спині струменить дощ. Плащ на ньому був вовняний, цупкий, але він не був призначений витримувати аж таку зливу. Юнак розвернувся і поквапився до будинку, брьохаючи по калюжах — в них щомиті додавалося води. Джак стояв у проймі дверей, загативши собою прохід.

— Так-так. Сам-один у темряві. А темрява ж небезпечна, дитинко.

Намокле волосся прилипло Рандові до лоба. На кінному дворі, крім них двох, не було ні душі. Рандові майнула думка, що, можливо, Хейку настільки захотілося заволодіти мечем та флейтою просто зараз, що він вирі глив наплювати на юрбу клієнтів з їхніми грошиками.

Однією рукою змахуючи воду з очей, хлопець поклав іншу на меча. Навіть намокла, шорстка шкіра не стала ковзкою, і пальці надійно обхопили руків’я.

— Що, Хейк вирішив, буцімто весь натовп залишиться тут тільки заради його елю? Не подасться деінде шукати розваг? У такому разі вважаймо, що він розплатився з нами вечерею, і ми помандруємо собі далі.

Громило у проймі дверей стояв сухісінький. Він зміряв очима мокрого як хлющ Ранда і зневажливо пирхнув:

— Під такою зливою? — Очі його ковзнули нижче, на Рандову руку, а тоді на меч. — Знаєш, ми зі Стромом побилися об заклад. Він каже, що ти поцупив цю штуку у своєї старої бабусі. А я гадаю, що твоя бабця копняками поганяла б тебе навколо свинарника та й підвісила би сушитися. — Він вишкірив криві жовті зуби у подобі посмішки, й обличчя його стало навіть ще лиховіснішим. — Ніч попереду ще довга, дитинко.

Ранд протиснувся повз нього. Джак дав йому пройти, огидно регочучи.

В кухні він скинув плащ і поклав його на лаву, з якої підвівся лише кілька хвилин тому. Мет уже подужав другу порцію і тепер розправлявся з третьою. Тепер він їв повільніше, але наполегливо, так наче вирішив доїсти все до останньої крихти, навіть ціною життя. Джек зайняв позицію біля дверей до кінного двору, привалившись до стіни та спостерігаючи за хлопцями. Його присутність вплинула навіть на кухарку, і вона геть утратила балакучість.

— Він з Біломостя, — тихо сказав Ранд.

Не було потреби уточнювати, про кого йдеться. Метова голова хитнулася ближче до Ранда, а виделка зі шматком м’яса на зубцях застигла на пів-шляху до рота. Не забуваючи, що Джак на них дивиться, Ранд поворушив їжу у себе на тарілці. Він був нездатний проковтнути бодай шматочок, але спробував удати, що налягає на горох, водночас пошепки розповідаючи Мету про карети і переказуючи слова жінок на випадок, якщо приятель їх не слухав.

Так воно й було. Мет ошелешено закліпав й присвиснув, тоді похмуро втупився на шматок м’яса на виделці й люто швиргонув її на тарілку. Ранд подумки зітхнув: чи може Мет хоч колись поводитися обачніше?

— Це по нас, — підсумував Мет, коли Ранд замовк. Він насупив лоба. — Друг Морока?

— Можливо. Не знаю. — Ранд кинув погляд на Джака, і здоровань потягнувся, повівши плечима, могутніми, наче у коваля. — Гадаєш, ми зможемо пробитися повз нього?

— Якщо спробуємо, він зчинить такий ґвалт, що сюди миттю примчить Хейк і той, другий. От знав же я, що не варто було тут зупинятися!

Ранду аж дух забило від цих слів, але перш ніж він устиг щось відказати, Хейк розчахнув двері, що вели до зали. Сторм нависав у нього над плечем. Джек зробив крок убік, заступаючи задні двері.

— Ви тут що, цілісіньку ніч зібралися жерти? — рявкнув Хейк. — Я не для того вас нагодував, аби ви тут байдикували!

Ранд глянув на приятеля.

— Не зараз, — одними губами кинув Мет, і хлопці під пильними поглядами Хейка, Строма та Джака зібрали свої речі.

Щойно з’явилися Ранд та Мет, як зал, де й без того було гамірно, вибухнув вигуками. Хтось вимагав жонглювання, хтось викрикував назви улюблених пісень. Незнайомець в оксамитовому плащі — тепер вони знали, що його звати Говал Ґоуд, — сидів за столом, як і раніше, але на самому краєчку. Побачивши хлопців, він відкинувся на спинку, губи склалися в задоволену посмішку.

Ранд першим вийшов на поміст. Він заграв «Біля колодязя», але приділяв флейті хіба половину своєї уваги. Утім, схоже, ніхто не помітив одну-дві фальшиві ноти. Хлопець гарячково обдумував, як їм вибратися звідси, намагаючись ще й не дивитися на Ґоуда. Якщо він справді полює на них, не варто показувати йому, що вони про це здогадалися. А щодо планів утечі...

Він тільки тепер зрозумів, якою досконалою пасткою була корчма. Хейку, Джаку та Строму навіть не потрібно було не спускати з них очей: натовп дасть їм знати, якщо він чи Мет залишать поміст. Поки в залі було повно народу, Хейк не міг напустити на них Джака та Строма, але й утекти непомітно хлопці не могли. До того ж Ґоуд стежив за кожним їхнім рухом. Це було настільки кумедно, що він би розреготався, якби не почувався загнаним у глухий кут. Залишається лише поводитися обережно і чекати на слушну нагоду.

Спостерігаючи за Метом, котрий помінявся з ним на помості місцями, Ранд аж застогнав подумки. Той люто зиркав на Хейка, на Строма, на Джака, не переймаючись тим, що вони можуть помітити і поцікавитися, чим це спричинено. Коли кульки не літали в повітрі, Мет раз у раз засував руку під куртку. Ранд сичав на нього, але він не звертав на це уваги. Якщо Хейк побачить рубін, то може й не дочекатися, доки залишиться з ними наодинці. Якщо рубін потрапить на очі наброду, що зібрався в залі, кожний другий захоче приєднатися до Хейка.

Але найгірше було те, що Мет поглядав ще й на купця з Біломостя, який міг виявитися Другом Морока, вдвічі гостріше, ніж на будь-кого іншого, і Ґоуд це помітив. Та цього і не можна було не помітити. Проте це не похитнуло його самовпевненості. Він ще ширше розплився в посміпщі й кивнув Метові, наче старому знайомцю, а тоді поглянув на Ранда, запитально вигнувши брову. Ранд не знав, у чому полягає його запитання, і не хотів знати. Він старанно уникав дивитися на цю людину, але знав, що вже пізно. Надто пізно. Знову надто пізно.

Схоже, лише одна річ здатна була порушити самовладання купця: меч Ранда. Цього разу він залишив його на поясі. Два чи три пияки, хитаючись, підгребли до нього поцікавитися, чи він грає аж так погано, що має себе захищати зброєю, але жодний з них не помітив чаплі на ефесі. Ґоуд помітив. Він нервово стиснув білі руки і довго похмуро дивився на меч, перш ніж спромігся повернути посмішку на місце. Але вона вже була не така впевнена, як раніше.

Хоч якась приємність, подумав Ранд. Якщо він повірить, що тавро чаплі на моєму мечі не просто прикраса, може, він дасть нам спокій.

Тоді нам залишиться хвилюватися лише через Хейка та його громил. Ця думка не так уже й втішала, та й Ґоуд, незважаючи на помічений меч, не припиняв за ними спостерігати. І посміхатися.

Рандові здавалося, що ця ніч триває вже чи не рік. На нього дивилися чи не всі: Хейк, Джак та Стром наче грифи-стерв’ятники, що чигають на ягня, яке втрапило у трясовину, а Ґоуд так, наче він чекав на щось іще гірше. Йому починало здаватися, ніби всі в залі лиховісно дивляться на нього. Від випарів прокислого вина, від смороду немитих тіл у нього голова йшла обертом, іул голосів відлунював у вухах, і зрештою навіть звуки флейти, на якій він грав, почали його нервувати. Йому здавалося, що грім гуркоче не за вікном, а всередині його власного черепа. Втома лягла на плечі важким тягарем.

Урешті-решт необхідність на світанку повертатися до роботи стала висмикувати клієнтів один за одним у нічну темряву. Фермер сам собі голова, а от купці дуже несхвально ставляться до похмілля у тих, хто у них на платі. Коли перейшло за опівніч, зала помалу почала порожніти, навіть ті, хто заплатив за кімнати нагорі, попленталися, хитаючись, розшукувати свої ліжка.

Ґоуд пересидів усіх. Коли Ранд, позіхаючи, взявся за футляр, щоби повернути флейту на місце, Ґоуд підвівся й перекинув плащ через плече. Прислуга взялася прибирати, жінки перемовлялися між собою, нарікаючи на розгардіяш, порозливане вино та розбитий посуд. Хейк замикав передні двері великим ключем. Ґоуд перекинувся з Хейком кількома словами, той підізвав одну з жінок та наказав показати Ґоуду його кімнату. Перш ніж піднятися сходами, чоловік в оксамитовому плащі посміхнувся Мету й Ранду, наче на щось натякаючи.

Хейк стояв, дивлячись на хлопців, а у нього за плечима бовваніли Джак і Стром.

Ранд квапливо закинув свої пожитки на плечі, пересунув їх на спину, незграбно притримуючи лівою рукою, аби вивільнити праву для меча. Він поки що за нього не хапався, навіть не тягнувся, лише хотів упевнитися, що меч у нього під рукою. Він стримав позіх: не треба, щоб вони знали, який він утомлений.

Мет теж абияк повісив на плече лук та інший свій скарб, але, спостерігаючи, як наближається до них Хейк зі своїми головорізами, він сунув руку під куртку.

Хейк тримав у руках гасову лампу і, на превеликий подив Ранда, кивнув їм із Метом головою, а рукою з лампою вказав на бокові двері.

— Матраци для вас приготували там.

Враження від його чемності псували тільки ледь помітно викривлені губи.

Мет випнув підборіддя в бік Джака та Строма.

— Хіба вам потрібні ці двоє, аби показати, де нам спати?

— Я людина зі статками, — промовив Хейк, розгладжуючи на собі засмальцьований фартух, — а людина зі статками не може бути надто обережною. — Шибки забряжчали, відгукуючись на удар грому, і він, промовисто подивившись на стелю, вищирився на хлопців: — То ви хочете побачити, де вам спати, чи ні?

Ранд не знав, що станеться, якщо вони зараз забажають піти геть. Якби ти тільки вмів давати раду з цією штукою по-справжньому, а не завчив, як папуга, кілька Ланових уроків...

— Йдіть попереду, — сказав він, намагаючись, аби голос його лунав твердо. — Не люблю мати когось у себе за спиною.

Стром реготнув, але Хейк миролюбно кивнув і рушив до бічних дверей, а два здоровила попрямували за ним. Ранд глибоко зітхнув і кинув жадібний погляд на двері, що вели до кухні. Проте якщо Хейк уже встиг замкнути і задні двері, кинутися наразі до кухні означало би тільки, що те, чого він прагне уникнути, почнеться негайно. Хлопець похмуро пішов за Хейком.

Біля бічних дверей він на мить зупинився, і Мет наскочив на нього ззаду. Тепер стало зрозуміло, навіщо Хейку потрібна була лампа. Двері відчинялися в коридор, де було темно, хоч око виколи. Тільки лампа, у світлі якої неясно вимальовувалися силуети корчмаря та двох викидайл, надала йому мужності йти далі. Якщо вони розвернуться, він це побачить. І що ти зробиш ? Під його чоботами заскрипіла підлога.

Коридор закінчувався абияк обтесаними нефарбованими дверима. Інших дверей уздовж коридору він не помітив. Хейк зі своїми поплічниками увійшли до кімнати, і Ранд швидко приєднався до них, аби не дати їм змоги влаштувати якусь пастку. Але Хейк лише високо підніс лампу й обвів кімнату рукою

— Ось тут.

Він сказав, що це стара комірчина, і справді, схоже було, що цим приміщенням уже давно не користуються. Добру половину кімнати захаращували розсохлі діжки і поламані ящики. Стеля протікала у багатьох місцях, краплі гупали на підлогу, дощ крізь розбиту шибку залітав до кімнати. На полицях громадився незрозумілий мотлох, і все вкривав товстий шар пилу. На підлозі лежали обіцяні матраци, і це стало для Ранда несподіванкою.

Він почувається невпевнено через меч. Він ні на що не наважиться, поки ми не поснемо. Ранд не збирався спати під дахом Хейка. Щойно корчмар піде, він вибереться крізь вікно.

— Підійде, — сказав хлопець. Він не зводив очей з Хейка, щоби не пропустити, коли той кивне своїм посіпакам. Важко було втриматися й не облизнути пересохлі губи. — Лампу залиште.

Хейк буркнув щось невдоволено, проте поставив лампу на полицю. Він завагався, дивлячись на хлопців, і Ранд напружився, очікуючи, що той накаже Джаку та Строму схопити їх просто зараз. Але корчмар затримав оцінювальний погляд на мечі Ранда і кивнув головою, подаючи двом здоровилам знак іти геть. На їхніх широчезних пиках відбилося щире здивування, але вони, не озираючись, слухняно пішли за хазяїном.

Ранд зачекав, доки кроки — рип-рип... рип-рип — стихли вдалині, тоді порахував до п’ятдесяти й лише після цього висунув голову у коридор. Чорноту протинав тільки прямокутник світла, такий далекий, наче місяць у небі, — двері до зали. І нараз краєчком ока він помітив, як у темряві біля дверей ворухнулася щось велике. На варті стояв Джак, а, може, Стром.

Швидко оглянувши двері, він дізнався все, що хотів знати, але нічого втішного не було. Дошки хоч товсті та міцні, але замок відсутній, як і будь-який засув зсередини. Але відчинялися двері всередину.

— Я гадав, вони на нас кинуться, — мовив Мет. — Чого вони чекають? — Він витяг кинджал і стиснув його так, що побіліли пальці. На лезі замерехтіло світло лампи. Лук зі стрілами хлопець недбало кинув на підлоіу.

— Чекають, коли ми поснемо, — відказав Ранд, нишпорячи поміж бочок та ящиків. — Нам треба знайти щось, аби заблокувати двері, ну ж бо!

— Навіщо? Ти ж не збираєшся насправді тут ночувати, га? Гайда, виліземо через вікно та й чкурнемо звідси. Я волію краще бути мокрим, аніж мертвим.

— Один чатує в кінці коридору. Варто нам грюкнути чимось, і вони на змиг ока кинуться на нас. Гадаю, Хейк ризикне будь-чим, лиш би не випустити нас із рук.

Щось невдоволено бурмочучи, Мет теж узявся порпатися в купах мотлоху, але нічого корисного не знаходив. Діжки порожні, ящики потрощені купа цього непотребу не завадить будь-кому розчахнути двері. І раптом краєм ока Ранд щось помітив на полиці. Два клини, вкриті іржею та пилом. Хлопець з радісною усмішкою вхопився за них.

Він квапливо засунув клини під двері і, дочекавшись, коли корчма вкотре затрусилася та задзеленчала від чергового розкоту грому, двома ударами каблука забив їх якомога глибше. Грім стих, і юнак, затамувавши подих, прислухався. Тиша, і тільки дощ лопоче по даху. І підлога не рипить під ногами нападників.

— Вікно, — сказав він.

Висновуючи з того, скільки бруду наросло на рамі, це вікно відчиняли, мабуть, багато років тому. Хлопці налягли вдвох, щосили штовхаючи раму догори. У Ранда вже ноги підгиналися, коли рама нарешті піддалася і, глухо заскрипівши, повільно, дюйм за дюймом, поповзла вгору. Коли отвір став достатнім, аби пролізти крізь нього, юнак пригнувся, щоби вибратися звідси, і... завмер.

— Кров та попіл! — застогнав Мет. — Не дивно, що Хейк не боявся, що ми втечемо.

У світлі лампи волого виблискували залізні прути в залізній рамі. Ранд трусонув ґрати: вони буди непорушні, наче скеля.

— Здається, я щось бачив, — кинув Мет. Він похапливо обмацав мотлох на полицях і повернувся до вікна з поржавілим ломом. Загнав його під залізну раму з одного боку, і Ранд аж поморщився:

— Пам’ятай про шум, Мете!

Мет скривився й щось пробурмотів, але став чекати. Ранд теж узявся за лома, знайшов найвигідніше положення для ніг у все більшій калюжі під вікном. Загриміло, і хлопці налягли. Цвяхи подалися зі страшенним скреготом, від якого у Ранда аж волосся стало дибки, і рама зсунулася десь на чверть дюйма. Підлаштовуючись під удари грому, приятелі налягали на лом знову і знову. Нічого. Чверть дюйма. Нічого. Ще на волосину. Нічого. Знову нічого.

Зненацька ноги у Ранда роз’їхались у воді, і вони з Мегом гепнулись на підлогу. Лом задзеленчав по залізних прутах, так наче вдарили в гонг. Ранд лежав у калюжі, боячись вдихнути чи ворухнутися, і прислухався. Крім дощу, нічого не було чутно.

Мет, потираючи розбиті суглоби пальців, похмуро зиркнув на приятеля:

— Нам довіку не впоратися з цими ґратами.

Залізна рама посунулася у вікні, утворивши шпарину, достатню хіба для того, щоби встромити два пальці. І в цьому вузькому отворі ВИДНІ ЛИСЯ десятки товстелезних цвяхів.

— Мусимо спробувати ще, — відказав Ранд, підводячись.

Він підсунув лома під нижній край рами, але цієї миті двері скрипнули, наче хтось намагався їх відчинити. Клини не дозволили цього зробити. Хлопці схвильовано перезирнулися. Мет знову витяг кинджал. Двері скрипнули ще раз. Ранд глибоко вдихнув і промовив, намагаючись, аби голос не тремтів:

— Хейку, ідіть собі. Ми намагаємося заснути.

— Боюся, ви помилились. — Голос був такий скрадливий і водночас самовпевнений, що він поза всяким сумнівом міг належати лише Говалу Ґоуду. — Майстер Хейк разом зі своїми... помічниками... нам не заважатиме.

Вони міцно сплять, а вранці їм залишиться лише дивуватися, куди ви поділися. Впустіть мене, мої юні друзі. Ми мусимо поговорити.

— Нема нам про що з вами розмовляти, — відказав Мет. — Забирайтеся, не заважайте нам спати.

Ґоуд гидко захихотів:

— Звісно ж, є про що. І ви це знаєте не гірше за мене. Я знаю, що ви таке, може, навіть краще за вас самих. Я відчуваю, як воно хвилями здіймається всередині вас. Ви вже наполовину належите моєму володарю. Припиніть тікати і визнайте це. Вам стане значно легше. Якщо відьми з Тар Валона вас знайдуть, ви мріятимете перерізати собі горлянки, перш ніж вони покінчать з вами, проте буде пізно. Тільки мій володар може захистити вас від них.

Ранд насилу зглитнув клубок у горлі.

— Ми не знаємо, про що ви. Дайте нам спокій. — Він почув, як рипнула мостина... ще одна. Ґоуд був не сам. Скільки чоловіків він міг привезти з собою у двох каретах?

— Облиште ці дурниці, мої юні друзі. Все ви знаєте, і дуже добре знаєте. Великий Повелитель Темряви позначив вас як свою власність. Записано, що коли він прокинеться, на нього чекатимуть нові жаховладці, аби його уславляти. Ви двоє повинні бути серед них, інакше мене б не послали вас розшукувати. Подумайте про це. Вічне життя і безмежна могутність. — Голос його аж бринів жадобою й собі мати таку могутність.

Ранд глянув крізь вікно. Блискавка саме протяла небо, і він ледь не застогнав. Короткий спалах висвітив під вікном людей. Не звертаючи уваги на зливу, вони непорушно стояли, не зводячи очей з вікна.

— Я втомився чекати, — оголосив Ґоуд. — Ви скоритесь моєму володареві — вашому володареві — або ж вас змусять скоритися. Нічого приємного для вас у цьому не буде. Великий Повелитель Темряви панує над смертю, і він може дарувати життя за смерть або смерть за життя, як забажає. Відчиніть ці двері. Так чи інакше, а вашій біганині прийшов край. Відчиніть, кажу!

Певно, він сказав ще щось, бо раптом важке тіло глухо вдарилося у двері. Двері здригнулися, й іржаві клини посунулися на частку дюйма. Знову й знову стрясалися двері, коли тіла билися в них. Іноді клини витримували удар, а іноді зсувалися ще на волосину, і двері поволі, але невблаганно повзли всередину.

— Скоріться, — владно гукнув Ґоуд з коридору, — бо інакше вам доведеться цілу вічність жаліти, що ви цього не зробили!

— Якщо у нас нема іншого виходу... — Мат облизнув губи під поглядом Ранда. Очі його бігали туди-сюди, наче у борсука, що потрапив у пастку. — Ми могли би сказати «так», а пізніше втекти. Попіл та кров, Ранде, у нас нема виходу!

Ці слова доходили до Ранда так повільно, наче вуха у нього були забиті ватою. Виходу нема. У вікні сяйнула блискавка. А за мить загриміло. Треба знайти вихід. Ґоуд гукав щось, вимагаючи, погрожуючи. Двері посунулися ще на дюйм. Вихід! Мусить бути вихід!

Кімнату залило сліпуче світло, а тоді з ревом вибухнуло саме повітря. Ранд відчув, як його відірвало від підлоги та вдарило об стіну. Він сповз додолу, осівши, як лантух. У вухах дзвеніло, кожна волосинка на тілі стала дибом. Напівпритомний, він спробував підвестися на ноги. Коліна тремтіли, і, аби не впасти, йому довелося триматися за стіну. Він вражено оглядався навколо.

На краєчку однієї з полиць, що якимось дивом втрималася на стіні, лежала перекинута лампа, яка все ще продовжувала світити. Повсюди на підлозі валялися розметані діжки та ящики, деякі з них почорніти і тліли. Вікно зникло разом із ґратами, як і більша частина стіни, залишивши після себе рваний отвір. Двері висіли на одній петлі. їх заклинило у дверній рамі, а кут випирав у коридор.

З відчуттям нереальності, від якого наморочилась голова, Ранд перевернув лампу. Йому здавалося, що найважливішою справою у світі зараз є переконатися, що вона не розбилася.

Раптом завали мотлоху на підлозі заворушилися і звідти виринув Мет. Хлопець безнастанно крутив головою, жмурився й обмацував себе, наче не вірячи, що все на місці. Він дивився на Ранда так, наче не зовсім його впізнавав.

— Ранде? Це ти? Ти живий! Я гадав, що ми обоє... — Він замовк, кусаючи іуби та здригаючись.

Ранд не одразу усвідомив, що Мет нервово сміється й ось-ось впаде в істерику.

— Що сталося, Мете? Мете! Мете! Що сталося?

Мет ще раз здригнувся всім тілом і тоді отямився.

— Блискавка, Ранде. Я саме дивився у вікно, коли вона вдарила просто в ґрати. Блискавка. Я нічого не розумію, чи... — Він затнувся, зиркнувши скоса на перехняблені двері, і нервово вигукнув: — Де Ґоуд?

У темному коридорі, що виднівся крізь пройму дверей, не було помітно жодного руху. Від Ґоуда і його поплічників ні слуху, ні духу, хоча в темряві могло причаїтися що завгодно. Ранд піймав себе на тому, що він сподівається, що вони мертві, але висунутись у коридор, щоби перевірити, чи це насправді так, він би не погодився навіть тоді, якби йому пропонували корону. В нічній темряві, за відсутньою тепер стіною, теж нічого не рухалося. Але в корчмі десь нагорі, уже здійнялася буча. Чутно було галас та біганину.

— Забираймося, поки можемо, — промовив Ранд.

Він допоміг Метові витягти з-під уламків їхні клунки, тоді схопив того за руку і чи то повів, чи то потягнув приятеля крізь зяючу діру просто в ніч. Мет тримався за Ранда, шпортався, витяіував шию, щоби роздивитися, що там попереду.

Перші краплі дощу впали Ранду на обличчя. Над корчмою зблиснула роздвоєна блискавка, і хлопець судомно зупинився. Люди Ґоуда нікуди не поділися, вони були тут, лежали навзнаки, ногами до виламу. Розплющені очі, які заливав дощ, втупилися в небо.

— Що таке? — запитав Мет. — Кров та попіл! Я своїх клятих пальців майже не бачу!

— Нічого, — відказав Ранд. Пощастило... Промисел Світла... А чи це так? Здригаючись, він провів Мета серед трупів. — Це лише блискавка.

Іншого світла, крім спалахів блискавок, не було, і Ранд, коли вони з Ме-том бігли геть від корчми, спотикався об колії. Мет майже висів на ньому, і вони раз у раз падали, проте, важко дихаючи, продовжували бігти.

Один раз він озирнувся. Тільки один раз, доки дощ непроникною завісою не заховав корчму «Підпилий візник». Блискавка висвітлила людську постать позаду корчми. Чоловік сварився кулаком чи то їм, чи то небу. Він не знав, хто це — Ґоуд чи Хейк, але вони були один одного варті. Дощ перетворився на зливу, оточивши їх суцільною стіною води. Ранд квапливо йшов крізь ніч, вслухаючись у ревіння бурі і боячись почути шум погоні.