РОЗДІЛ 34

ОСТАННЄ СЕЛИЩЕ

Хлопці зайшли в селище Карібрід уже поночі. Дорога, з того місця, де майстер Кінч висадив їх зі свого воза, забрала більше часу, ніж вони сподівалися з його слів. Ранд підозрював, що взагалі втратив нормальне відчуття часу. Лише три ночі минуло після сутички з Говалом Ґоудом в Чотирьох Королях, дві — після несподіваного зіткнення з Пайтром в Шеранському Ринку, і навіть доби не минуло з тієї хвилини, коли жінка з Друзів Морока, ім’я якої залишилося їм невідомим, спробувала їх убити в конюшні корчми «Підданець королеви», але Рандові здавалося, що навіть ця пригода трапилася рік тому. Якщо не в іншому житті.

Хоч які химерні речі відбувалися з часом, а Карібрід виглядав цілковито нормальним, принаймні на око. Охайні цегляні будиночки, заплетені лозою, вузенькі вулички — лише Кеймлінський тракт проходив крізь селище широкою смугою — зовні усе здавалося тихим і мирним. Але що криється за цим спокоєм? — мучив себе Ранд цим питанням. Шеранський Ринок теж здавався мирним, як і те село, де з’явилася та жінка... Ранд не встиг дізнатися назви того села, та й знати не хотів.

Світло лилося з вікон будинків, але вулиці були порожні. Ранда це влаштовувало. Він рухався скрадливо, від будинку до будинку, перечікуючи за рогом, поки не пройде пізній перехожий. Мет не відставав, тримаючись за спиною приятеля, завмираючи, коли рипіння гравію сповіщало про наближення зустрічного, а коли неясний силует зникав удалині, перебігав із тіні в тінь.

Ріка Кері була тут лише кроків тридцять завширшки і неквапливо котила свої темні води, але на місці броду давно вже збудували міст. Кам’яні берегові опори за сотні років так поточило дощем та вітром, що вони радше скидалися на дикі скелі. Вантажні фургони та цілі купецькі каравани за довгі роки понищили товстий дерев’яний настил. Хиткі дошки деренчали у хлопців під чобітьми лунко, наче барабанний дріб. Ще довго потому, коли не тільки село, а й висілки залишилися позаду, Ранд чекав, що ось-ось чийсь голос раптом запитає, хто вони такі. Або, ще гірше, знатиме, хто вони такі.

Чимдалі вони йшли, то більш заселеною та доглянутою ставала місцевість. Тепер крізь темряву завжди виднілися вогники ферм. Поля ховалися за живоплотами або штахетниками. Обабіч тракту тяглися самі поля, і ніде ні гайочка, ні вибалка. Складалося враження, що хлопці увесь час простують околицями якогось містечка, хоча насправді до найближчого селища залишалося йти ще кілька годин. Скрізь був порядок і спокій. Ніщо не вказувало на те, що десь тут, можливо, причаїлися Друзі Морока або щось іще гірше.

Несподівано Мет усівся просто серед дороги. Тепер, коли світло йшло тільки від місяця, він зсунув шарф аж на потилицю.

— Два кроки — один спан, — забурмотів він. — Тисяча спанів — одна миля. Чотири милі — ліга... Я не зроблю більше навіть десяти кроків, хіба що там на мене чекатиме місце, де можна виспатися. І поїсти чогось не завадило б. У тебе нічого не завалялося по кишенях, га? Може, яблуко? Я не ображусь, якщо ти щось приховав. Може, хоча б пошукаєш?

Ранд подивився вздовж шляху — назад, уперед. Повсюди безгоміння: трактом крокують лише вони з Метом. Він перевів погляд на приятеля. Той скинув чобіт і розтирав собі ногу. Поки що тут тільки вони. У Ранда ноги теж пекли. Від стегон і до пальців ніг пробіг дрож, нагадавши хлопцеві, що він ще не настільки відновив сили, як йому б хотілося.

Попереду, серед лугу, бовваніли темні купи. Скирти сіна. За зиму нони поменшали, бо ж треба було годувати худобу, але хоч як, а це були скирти.

Ранд легенько штовхнув Мета ногою:

— Он де ми заночуємо.

— Знову в сіні, — зітхнув Мет, але натягнув чобіт і підвівся.

Вітер дужчав, ставало холодно. Приятелі перемахнули через огорожу й швидко зарилися в сіно. Брезент, що захищав сіно від дощу, не пускав усередину скирти навіть вітру.

Ранд крутився у зробленій ним норі, поки не влаштувався зручніше. Сіно однаково поколювало його крізь одяг, але він уже звик із цим миритися. Хлопець спробував порахувати, скільки копиць давали їм сховок на ніч, починаючи з Біломостя. В легендах герої ніколи не спали в скиртах або попід тином. Але важко було уявити себе героєм з легенди, навіть на кілька хвилин. Зітхнувши, він підняв комір, сподіваючись, що сіно хоча б не залізе йому під сорочку.

— Ранде? — тихо озвався до нього Мет. — Ранде, ти віриш, що ми дійдемо?

— До Тар Балона? Туди шлях неблизький, а втім...

— До Кеймліна. Ти віриш, що ми дійдемо до Кеймліна?

Ранд підвів голову, але в їхньому барлогу було темно, тож він не міг бачити Мета, лише чув його голос.

— Майстер Кінч сказав, що туди два дні ходу. Післязавтра, або на день пізніше, ми будемо там.

— Якщо тільки сотня Друзів Морока не чигає на нас попереду. Може, ще й парочка щезників. — На мить запала тиша, а тоді Мет мовив: — Гадаю, нас лишилося тільки двоє, Ранде. — В його голосі відчувався страх. — Хай що це за історія, в яку ми влипли, нас тепер тільки двоє. Лише ми з тобою.

Ранд похитав головою. Хлопець знав, що Мет не може бачити його в темряві, але він хотів заперечити не стільки Мету, скільки собі.

— Спи, Мете, — втомлено проказав він, але сам ще довго лежав, не в змозі заснути. Лише ми з тобою.

Збудив його крик півня, і він виборсався з сіна у сірі досвітки та взявся обтрушуватись. Попри його старання, окремі соломинки знайшли шлях до його спини, налипнули між лопаток і тепер поколювали. Він скинув куртку, витяг сорочку з бриджів, намагаючись до них дістатися. І ось коли він стояв, закинувши одну руку за спину знизу, а другу — зверху, він побачив людей.

Сонце ще не викотилося на небо, а трактом уже сунув суцільний людський потік. Люди йшли по одному, по двоє, мляво тяглися в напрямку Кеймліна. У декого були з собою торбинки, у декого лише дорожній ціпок, а то й узагалі нічого не було. Зазвичай це були молоді хлопці, але іноді між ними траплялися і дівчата, і старші люди. У закушпеленому одязі, потомлені довгою дорогою, попри ранній час вони дивилися собі під ноги, важко горблячись; інші ж уперто дивилися кудись уперед, туди, де мало зійти сонце.

Зі скирти, відчайдушно чухаючись, вибрався Мет. Він лише на мить зупинився, аби намотати на голову шарф — цього ранку він не так низько насунув його на очі.

— Гадаєш, нам сьогодні вдасться роздобути щось поїсти? — запитав він.

У Ранда в животі забурчало.

— Подумаємо про це, коли будемо у дорозі, — відказав він і, поспіхом поправивши одяг, витяг із сіна свою поклажу.

Коли вони підійшли до огорожі, Мет теж помітив людську вервечку. Він зупинився, наморщивши чоло, Ранд уже ліз через паркан. Хлопець, не набагато старший за Ранда та Мета, проходячи повз, подивився на них. Його одяг припав порохнявою, як і скрутка з ковдри на спині.

— Куди це всі прямують? — гукнув Мет.

— До Кеймліна, подивитися на Дракона, куди ж іще? — озвався хлопець, не зупиняючись. Вигнувши брову, він поглянув на ковдри та сакви, що звисали у хлопців з плечей, і додав: — Так само, як і ви. — Він розсміявся, а очі його вже нетерпляче вдивлялися в дорогу попереду.

Упродовж дня Мет кілька разів запитував про те саме різних людей, і всі відповідали однаково, якщо не брати до уваги місцевих. У них була своя відповідь: вони чвиркали крізь зуби та з обуренням відверталися. Відверталися, однак не припиняли пильно стежити за співрозмовником. Так само пильно, хоч і краєм ока, вони спостерігали за всіма подорожніми. На їхніх обличчях наче було написано: ці чужинці можуть утнути що завгодно, якщо їх не пильнувати.

Люди, що жили поблизу, не тільки насторожено ставилися до мандрівників, вони здавалися вкрай стривоженими. Дорогою розсіяними групками сунуло стільки людей, що коли фермерські візки та фургони з першими променями сонця й собі рушили у своїх звичних справах, їхати їм довелося вдвічі повільніше, ніж зазвичай. А вони й без того ніколи не спішили. Жодний візниця не виявляв бажання підвезти подорожніх. Похмурий погляд, а може, ще й клятьба — мовляв, через вас, дурнів, робота стоїть — така реакція була повсюдною.

Купецьким фургонам, що, ні на мить не зупиняючись, котилися дорогою чи то до Кеймліна, чи то з нього, аж ніяк не заважало розмахувння їм услід кулаками. Коли рано-вранці Ранд побачив на дорозі перший купецький караван, що вимальовувався на тлі низького ще світанкового сонця, він зійшов з дороги на узбіччя. Візниці не збиралися стримувати коней через натовп. І Ранд помітив, що народ сипнув з дороги хто-куди. Він продовжував іти вздовж дороги.

Перший фургон уже гуркотів у хлопця за спиною, але попередженням про небезпеку стало не це, а щось миготливе поряд. Батіг візниці ляснув у повітрі там, де ще мить тому була голова хлопця, але він уже впав ницьма на землю. Розпластавшися, хлопець зустрівся поглядом з жорстокими очима візниці, побачив його люто перекошений рот. Тому було байдуже, що він міг розсікти хлопцю голову чи вибити око.

— Засліпи тебе Світло! — заволав Мет услід фургону. — Ти не маєш права... — Озброєний дружинник поцілив йому в плече тупим кінцем списа, і Мет звалився на Ранда.

— Геть з дороги, ти, мерзенний Друже Морока! — на ходу гаркнув на нього охоронник.

Після цього приятелі трималися від фургонів подалі. А їх на шляху траплялося немало. Не встигало затихнути вдалині торохкотіння та бряжчання одного, як ззаду вже чувся грюкіт до дзеленчання наступного. І охоронники, і візниці, всі дивилися на подорожніх, що прямували до Кеймліна, наче на багнюку у себе під ногами.

Одного разу Ранд неправильно оцінив довжину батога. Затискаючи рукою довге садно над бровою, він судомно дихав, намагаючись стримати нудоту — кінчик пуги ляснув біля самого ока. Візниця подивився на нього, самовпевнено шкірячись. Іншою рукою він ухопив Мета, аби не дати тому накласти стрілу на тятиву.

— Не чіпай, — сказав Ранд, мотнувши головою на охоронників, що пильнували фургони. Дехто з них реготав, інші несхвально дивилися на лук Мета. — Якщо нам пощастить, вони нас відлупцюють держаками. І це якщо пощастить.

Мет люто засичав, але дозволив Ранду відтягти себе на узбіччя.

Двічі повз них проскакали ескадрони гвардійців королеви, на їхніх піках тріпотіли довгі вузькі прапорці. Деякі фермери зупиняли їх і просили зробити щось із навалою чужинців; гвардійці завжди зупинялися та вислуховували те, що їм кажуть. Десь ближче до середини дня Ранд теж зупинився послухати одну з таких розмов.

У капітана гвардійців за решіткою заборола виднілася тонка смужка стиснутого рота.

— Якщо хтось із них щось поцупить або порушить межі ваших володінь, — пробурчав він, відповідаючи кістлявому фермеру, котрий із насупленими бровами стовбичив біля його стремена, — я відведу його до старости, але наразі вони, пересуваючись трактом королеви, не порушують жодного закону.

— Але ж їх тут як гною, — невгавав фермер. — Хто знає, хто вони і що вони. Усі ці балачки про Дракона...

— Світло, чоловіче! Та їх тут у вас жменька. В Кеймліні їх стільки, що стіни тріщать, і з кожним днем їх усе більшає і більшає. — Капітан помітив Ранда та Мета, що стояли край дороги, й обличчя його стало ще втомлені-птим Рукою в латній рукавиці він показав на дорогу: — Забирайтеся звідси, поки я не затримав вас за те, що ви заважаєте руху!

Він звернувся до них не суворіше, ніж говорив з фермером, але вони послухалися і пішли геть. Капітан ще деякий час дивився їм услід; Ранд відчував спиною його погляд. Хлопець здогадувався, що до волоцюг гвардійці виказують менше терпіння і навряд чи ставляться прихильно до голодних злодюжок. Він вирішив, що відмовить Мета, якщо той знову запропонує стягти пару яєць.

А втім, у тому, що трактом до Кеймліна рухається суцільний потік фургонів і людей, а надто молодих хлопців, була для них і вигода. Знайти їх тут Друзям Морока буде не легше, ніж голку в сіні. Якщо мерддраал тоді, напередодні Ночі Зими, не був упевнений, хто саме йому потрібний, то, може, і його люди впораються з цим не краще.

У Ранда раз у раз бурчало в животі, нагадуючи, що грошей у них майже не залишилося. У будь-якому разі їх недостатньо, щоби заплатити за обід на двох, якщо взяти до уваги захмарні ціни поблизу Кеймліна. Він знову піймав себе на тому, що хапається за футляр з флейтою, а тоді рішуче перекинув клунок на спину. Ґоуд знає про флейту і про жонглювання теж. Невідомо, що саме встиг дізнатися від нього Ба’алзамон перед його кінцем — якщо те, що бачив Ранд, і справді було кінцем, — і що відомо іншим Друзям Морока.

Він із жалем подивився на ферму, повз яку вони йшли. Господар патрулював огорожу з двома псами. Ті гарчали й рвалися з повіддя. Обличчя чоловіка чітко показувало, що він тільки чекає приводу спустити собацюр. Не всі ферми охоронялися собаками, але жодна не пропонувала подорожнім трохи заробити.

До заходу сонця вони з Метом проминули ще два селища. Селяни стояли тісними купками, перемовляючись між собою та спостерігаючи за безперервною людською рікою, що текла повз них. Обличчя у них були не привітнішими, ніж у фермерів, чи візниць, чи гвардійців королеви. Усі ці чужинці, що пруться витріщатися на Лжедракона. Дурні, у яких клепки не вистачає, щоб сидіти собі по кутках і не рипатися. Мабуть, прихильники того Лжедракона. Може, навіть Друзі Морока. Якщо між цим є якась різниця.

Коли завечоріло — хлопці саме проминали друге з цих містечок, — людська ріка почала міліти. У небагатьох, мабуть, були сякі-такі грошенята, і вони шукали притулок за дверима корчми, хоча їх пускали туди дуже прискіпливо; інші почали шукати зручні живоплоти або місцини, які б не охоронялися собаками. Мет почав поговорювати про те, щоби пошукати чергову скирту, але Ранд наполягав іти далі.

— Доки ми бачимо дорогу, будемо йти, — сказав він. — Що далі ми зупинимося, то далі від них відірвемося. Якщо вони женуться. А навіщо їм за нами гнатися, якщо вони можуть почекати, коли ми до них прийдемо1?

Цього доводу для Мета виявилося достатньо. Раз у раз озираючись через плече, він прискорив кроки. Ранду довелося докласти зусиль, аби не відстати від нього.

Ніч густішала, розбавлена лише дрібкою місячного світла. Напад енергії у Мета минув, і він знову взявся ремствувати та нарікати. Ранд відчував, як м’язи його литок зав’язуються у міцні вузли. Він казав собі, що за робочий день на фермі поруч із Темом йому доводилося більше пройти ногами. Але хоч би скільки він собі це повторював, змусити себе повірити в ці слова було важко. Скрегочучи зубами, він намагався не звертати уваги на біль і не зупинятися.

Через Мета, котрий не припиняв бідкатися, через те, що він сам збирав усі сили, аби ступити ще один крок, наступне містечко він помітив тільки тоді, коли вогні замиготіли зовсім близько. Хитаючись, хлопець зупинився, відчувши ще й пекучий біль, що йшов від стоп аж до стегон. Ранд подумав, що натер праву ногу до крові.

Побачивши вогні селища, Мет безсило впав на коліна й застогнав.

— Тепер ми вже можемо зупинитися? — проказав він захекано. — Чи ти хочеш розшукати корчму і вивісити там оголошення для Друзів Морока? Чи для щезника?

— Зупинимося з того боку селища, — відказав Ранд, дивлячись на вогники. З цієї відстані, у темряві, можна було уявити собі, що це Емондів Луг. Що там чекає? — Ще миля, і все.

— І все?! Та я й спана більше не пройду!

Ноги у Ранда горіли, наче у вогні, але він змусив себе ступити крок, тоді ще один. Кожний наступний крок давався не легше, проте він уперто намагався іти вперед. Проте не встиг Ранд ступити і десяти кроків, коли почув, що Мет, кульгаючи за ним, щось мимрить собі під ніс. Він не міг розібрати слів, але подумав, що це, може, й на краще.

Час був досить пізній, і вулиці спорожніли, хоча в більшості будинків ще світилося принаймні одне вікно. Корчма в центрі містечка сяяла вогнями, наче купалася в золотому ставку, що відтісняв від стін темряву. Звідти долинали музика та сміх, притлумлені товстими стінами. Вивіску над дверима розгойдував вітер, і вона порипувала. Просто на Кеймлінському тракті, біля ближчого до хлопців рогу корчми стояв кінь, запряжений у віз, а чоловік перевіряв упряж. Далі, на протилежному розі, на самому краю світла, стояли, розмовляючи між собою, двоє.

Ранд зупинився в іустому затінку біля будинку, що темнів поруч. Він почувався надто втомленим, аби шукати кружний шлях провулками. Хвилина відпочинку не зашкодить. Лише хвилина. Допоки розійдуться ці люди. Мет, зі тхнувши вдячно, безсило опустився на землю, привалившись до стіни, наче збирався заснути просто тут.

Постаті двох чоловіків на межі тіней чимось бентежили Ранда. Хлопець не зміг би сказати, що з ними не так, але зрозумів, що чоловік біля коня відчуває те саме, оскільки той, перевіривши віжки та всю збрую і поправивши вудила, відійшов назад і знову взявся перевіряти та поправляти. Весь цей час чоловік не підіймав голови, не зводячи очей із упряжі і не дивлячись на тих двох. Спершу можна було подумати, що він просто не помітив їх, хоча

вони стояли ярдів за п’ятдесят від нього, проте Ранд зауважив, як скуто він рухався, як старанно втуплювався у збрую, аби лише на них не дивитися.

Один із чоловіків стояв у тіні, і Ранд бачив тільки його чорний силует, але на іншого, котрий стояв спиною до нього, падало трохи світла. Ранд бачив, що розмова для того не з приємних. Він заламував руки, втуплювався у землю і раз у раз судомно кивав головою на все, що казав йому інший. Хоча жодного слова Ранд не чув, проте складалося враження, що говорить тільки той, хто прихований тінями, а знервований чоловік у напівтіні лише слухав, кивав і мимоволі заламував руки.

Зрештою схований в імлі незнайомець пішов, а його знервований співрозмовник вийшов на світло. Хоча було досить холодно, він витирав обличчя довгим фартухом, що мав на собі, так наче з нього струмками лився піт.

Відчуваючи, як мороз пробирає його по шкірі, Ранд стежив очима за постаттю, що йшла в ніч. Незрозуміло чому, але вся його тривога була пов’язана саме з нею. Дрижаки пішли йому спиною, кожна волосинка на руках стала дибки, наче щось лихе підкрадалося до нього з темряви. Він різко мотнув головою, потер руки. Стаєш таким само навіженим, як Мет, еге ж?

І нараз постать на мить потрапила в світляну пляму під вікном... ковзнула самісіньким її краєм, і Ранда пройняло дрожем. Вивіска корчми пронизливо рипіла під вітром, але темний плащ на незнайомці навіть не ворухнувся.

— Щезник, — прошепотів Ранд, і Мет ривком зірвався на ноги, так наче Ранд щосили крикнув.

— Що?..

Ранд затиснув Метові рот рукою.

— Тихо. — Чорна постать розчинилася в темряві.

— Де?

— Він пішов. Гадаю, пішов. Сподіваюсь.

Він забрав руку; Мет мовчав, лише зі свистом втягнув у себе повітря.

Тим часом знервований чоловік був уже майже біля дверей корчми. Він нахилився і розправив на собі фартух, вочевидь намагаючись заспокоїтись, перш ніж зайти всередину.

— Дивні у тебе друзі, Раймуне Голдвін, — раптом промовив чоловік, що стояв біля воза. Це був голос літньої людини, але сильний і рішучий. Чоловік випростався і похитав головою: — Дивні друзі у корчмаря, які приходять у темряві.

Корчмар аж підскочив, коли той озвався до нього, озираючись навсібіч, наче досі не помічав ані візка, ні візницю. Відтак він глибоко зітхнув, намагаючись себе опанувати, тоді різко запитав:

— Що ти хочеш цим сказати, Алмене Бант?

— Лише те, що я сказав, Голдвіне. Дивні друзі. Він не тутешній, адже так? Багато дивного народу проходить тут упродовж останнього часу. Страх як багато.

— Приємно з тобою побалакати. — Голдвін кинув на чоловіка з візком гострий погляд. — Я знаю купу різного народу, навіть з Кеймліна. Не те, що ти, — сидиш один, як сич, на тій своїй фермі. — Він помовчав, тоді повів далі, наче мусив щось пояснювати. — Він з Чотирьох Королів. Розшукує двох злодюжок. Ще зовсім молодих. Поцупили у нього меч з тавром чаплі.

При згадці про Чотири Королі Ранду перехопило дух. А коли він почув про меч із тавром чаплі, то поглянув на Мета. Його друг ще сильніше втиснувся спиною в стіну і дивився просто перед собою витріщеними очима. Рандові теж хотілося втупитись у ніч, адже мерддраал міг ховатися в темряві де завгодно, але натомість він знову повернувся поглядом до двох чоловіків, що розмовляли перед корчмою.

— Меч із тавром чаплі! — вигукнув Бант. — Не дивно, що він хоче його повернути.

— Так, а ще схопити крадіїв, — кивнув Голдвін. — Цей мій приятель — багата людина. Він... е-е-е... купець, а ті хлопці під’юджували людей, що на нього працюють. Поширювали безглузді чутки, баламутили народ. Вони Друзі Морока, а ще прихильники Лжедракона.

— Друзі Морока і прихильники Лжедракона? А ще поширюють чутки? Як на їхній молодечий вік щось вони багатенько накоїли. Адже ти сказав, що вони молоді? — У голосі Банта з’явилися насмішкуваті нотки, але корчмар, схоже, їх не розчув.

— Так. їм ще й двадцяти нема. Він призначив винагороду — сто золотих крон — за цих двох злочинців. — Голдвін завагався, тоді додав: — Ця пара дуже хитра й облудлива. Світло знає, що вони за байки вигадають, намагаючись налаштувати людей одне проти одного. А ще й небезпечні, хоч з вигляду цього й не скажеш. Просто купаються у мерзоті. Якщо їх побачиш, тримайся від них якнайдалі. Два молодики, один із мечем. І обидва весь час озираються. Якщо це будуть саме вони, мій... мій приятель сам схопить їх, треба лише повідомити, де вони.

— Ти так кажеш, наче знаєш, які вони з себе.

— Я їх впізнаю, якщо побачу, — впевнено відказав Голдвін. — Лише не намагайся схопити їх самотужки. Не треба, щоби хтось постраждав. Просто скажи мені, де ти їх побачив. Мій... приятель з ними впорається. Сотня за двох, але йому потрібні обидва.

— Сотня крон за двох, — задумливо повторив Бант. — Скільки ж коштує цей меч, який він так хоче повернути?

Раптом Голдвін збагнув, що старий із нього глузує.

— Навіть не знаю, нащо я тобі це розповідаю, — буркнув він. — Бачу, ти ще не відмовився від цього свого дурного плану.

— Не такий вже цей план і дурний, — спокійно відповів Бант. — Може, за мого життя вже не трапиться ще одного Лжедракона — Світло, хай так і буде! — а я надто старий, аби ковтати куряву за купецькими фургонами аж до самого Кеймліна. А зараз увесь тракт належатиме лише мені, і я спокійнісінько дістануся до Кеймліна вже завтра вранці.

— Лише тобі? — Голос корчмаря затремтів прихованою погрозою. — Ніколи не знаєш, що може чекати на тебе вночі, Алмене Банте. Сам-один на дорозі, серед мороку. Навіть якщо хтось почує, як ти кликатимеш на допомогу, ніхто й носа з хати не висуне. Не тепер, не в ці часи, Банте. Навіть твій найближчий сусіда не допоможе.

Усе сказане, схоже, не справило на старого фермера жодного враження.

І відповідав він так само спокійно, як і раніш:

— Якщо гвардійці королеви не в змозі підтримувати безпеку на дорозі біля самісінького Кеймліна, значить, ніхто з нас навіть у своєму ліжку не може почуватися захищеним. Якщо хочеш знати мою думку, для того щоби на дорозі було безпечно, гвардійці мали би зробити лише одне: закувати цього твого приятеля в кайдани. Шастає в темряві, скрадається, боїться потрапити на очі добрим людям. Навіть не кажи, що він не замислив нічого лихого.

— Боїться! — вигукнув Голдвін. — Старий ти дурню, якби ти знав... — він аж клацнув зубами від люті, а тоді спохопився. — Не знаю, навіщо я тут марную час з тобою. Забирайся звідси! Чого ти захаращуєш підхід до мого закладу?!

Двері корчми з грюкотом захряснулися за ним.

Щось бурмочучи, Бант узявся за сидіння воза та поставив ногу на маточину колеса.

Ранд повагався хіба одну мить. Він ступив крок уперед, а Мет ухопив його за рукав:

— Ти що сказився, Ранде? Він водномить нас упізнає!

— А ти волієш залишитися тут? Де шастає щезник? І скільки ми з тобою встигнемо пройти пішки, доки він нас знайде, як ти гадаєш?

Ранд відігнав від себе думку про те, скільки вони встигнуть проїхати возом, перш ніж він їх знайде. Він ривком вивільнив свою руку і швидко пішов до візниці, ретельно прикриваючи меч полою плаща, начебто від вітру та нічного холоду.

— Я випадково почув, що ви вирушаєте до Кеймліна, — промовив він.

Бант аж підскочив від несподіванки, а тоді швидко вхопив із воза кийок із залізним наконечником. Обвітрене обличчя старого геть поорали зморшки, в роті не вистачало половини зубів, але мозолясті руки міцно стискали кийка. За хвилину він опустив кийок до землі й обіперся на нього.

— Отож, ви двоє прямуєте до Кеймліна, еге ж? Подивитися на Дракона?

Ранд не помітив, коли Мет приєднався до нього. Утім, він тримався позаду, не виходячи на світло, підозріло спостерігаючи і за корчмою, і за старим фермером.

— На Лжедракона, — підкреслено уточнив Ранд.

— Звісно. Звісно, — кивнув Бант. — Він скосив очі на корчму, а тоді раптом закинув свого кийка під сидіння воза. — Гаразд, якщо ви хочете, щоб я вас підвіз, сідайте, але швидко. Я і так згаяв багато часу. — Кажучи це, він уже залазив на сидіння.

Ранд переліз через задок воза, коли фермер уже хльоснув повідцями. Віз рушив, і Метові довелося бігти, аби встигнути заскочити й собі. Ранд схопив його за руку і втягнув усередину.

Бант підхльоснув коня, і темрява швидко поглинула селище. Ранд розтягнувся горілиць на голих дошках, намагаючись не піддаватися заколисливому порипуванню коліс. Мет позіхав у кулак, напружено вдивляючись у ніч. Темрява, поцяткована освітленими віконечками далеких будинків, важкою ковдрою вкрила лани та фермерські обійстя. Вогники губилися в неозорій пітьмі; здавалося, що вони програють битву з ніччю. Крикнула сова, немов плакальниця над труною, а вітер застогнав, наче заблукані в Тіні душі.

Він може бути де завгодно, подумав Ранд.

Здавалося, ніч діяла гнітюче і на Банта, бо він раптом заговорив:

— Вам двом доводилося раніше бувати в Кеймліні? — Він тихенько розсміявся. — Гадаю, ні. Що ж, зачекайте, і ви побачите. Найвеличніше місто у світі. Так, я чув про Ілліан, і Абу Дар, і Tip, і таке інше... завжди знайдуться дурні, які вважатимуть щось більшим та кращим лише тому, що воно десь там, за обрієм... але, на мою думку, Кеймлін — найграндіозніше місто серед усіх. Прекраснішого міста просто не може бути. Ні, не може. Хіба що королева Морґейз, хай осяює її Світло, позбудеться тієї відьми з Тар Балона.

Ранд лежав, поклавши голову замість подушки на згорнуту ковдру, яку він прилаштував поверх клунка з Томового плаща, дивився, як пропливає повз ніч, слухав, як линуть у темряву слова фермера. Людський голос не давав темряві захльоснути їхнього воза і приглушав похмуре виття вітру. Хлопець розвернувся, аби подивитися на спину Банта, що темніла у нього над головою:

— Ви маєте на увазі Айз Седай?

— А кого ще я можу мати на увазі? Сидить у палаці, наче павучиха. Я вірний підданець королеви — хай тільки хтось спробує сказати, що це не так, — але я бачу, коли не все гаразд. Я не з тих, хто каже, наче Елайда має занадто великий вплив на королеву. Я цього не кажу. А щодо тих дурнів, котрі кажуть, наче Елайда і є справжньою королевою, хіба що так не зветься... — Він плюнув у ніч. — Ось їм. Морґейз не лялька, щоби танцювати під дудку будь-якої відьми з Тар Балона.

Ще одна Айз Седай. Якщо... Коли Морейн добудеться до Кеймліна, вона, цілком можливо, зустрінеться з посестрою Айз Седай. Якщо ж станеться найгірше, ця Елайда, можливо, допоможе їм із Метом дістатися до Тар Валона. Він поглянув на Мета, а той похитав головою — так наче Ранд висловив свою думку вголос. Обличчя друга він не бачив, але знав, що воно виказує цілковиту незгоду.

Бант говорив і говорив, без угаву, поклавши руки на коліна і лише інколи ляскаючи коня віжками, аби не стишував ходи:

— Як я сказав, я вірний підданець королеви, але навіть штурпаки інколи можуть сказати щось варте уваги. Навіть сліпа свиня може раптом натрапити на жолудь. Ясно, що насуваються якісь зміни. Погоди нема, врожаю не буде, корови дохнуть, телята та ягнята народжуються мертвими або з двома головами. Кляті круки навіть не дожидають стерва, нападають на живих. Люди нажахані. Вони хочуть знайти винуватців. На дверях осель зненацька з’являється Ікло Дракона. Під покровом ночі скрадаються потвори. Клуні займаються і палають. Навкруги шастають такі, як оцей приятель Голдвіна, та залякують людей. Королева має щось зробити, поки ще не пізно. Розумієте, про що я?

Ранд промугикав щось нерозбірливе. Схоже, з цим старим та його возом їм пощастило навіть більше, ніж він гадав. Якби вони залишилися десь поблизу чекати на світанок, то, найімовірніше, це було б останнє селище, яке вони побачили. Потвори скрадаються під покровом ночі. Він підвівся на ліктях, щоби глянути, що робиться поза возом. В чорноті звивалися тіні та силуети. Він знову впав на спину, аби не дати уяві розігратися та переконати його, що там і справді щось є.

Бант сприйняв це як знак, що Ранд з ним погоджується.

— Так воно і є! Я добрий підданець королеви, і я піднімуся проти будь-кого, хто спробує їй зашкодити, але я кажу правду. Тепер візьміть леді Елейн та лорда Ґавіна. Тут можна щось змінити, і від того нікому гірше не стане, а може тільки вийти на краще. Звісно, я знаю, що ми в Андорі завжди так робили. Виряджали дочку-спадкоємицю до Тар Валона навчатися в Айз Седай, а найстаршого сина навчатися в Охоронців. Я поважаю традиції, дуже поважаю, але дивіться, що у нас вийшло, коли ми останнього разу дотримались цієї традиції? Люк загинув у Гнилоліссі, навіть не встигнувши посісти місце Першого принца Меча, а Тиґрейн зникла — чи то втекла, чи померла, — коли прийшов її час коронуватися. Нас це ще й сьогодні хвилює.

Подейкують, наче вона й досі жива, і, отже, Морґейз не є законною королевою. Кляті дурні. Я добре пам’ятаю, як це все сталося. Пам’ятаю, наче це було вчора. Коли померла стара королева, не знайшлося дочки-спадкоємиці, щоби посісти трон, і кожний Дім в Андорі плів інтриги та виборював власне право. А Тарінґейл Дамодред? Навіть несхоже було, що він щойно втратив жінку, так він зі шкури ліз, аби вирахувати, який Ділі переможе, й одружитися і таким чином стати принцем-консортом. Що ж, йому це вдалося, хоча чому Морґейз обрала... ех, чоловік ніколи не збагне, що на думці у жінки. А королева є двічі жінкою: вона одружена з чоловіком, і вона одружена зі своєю країною. Але він отримав те, чого прагнув, хоч і не так, як йому хотілося.

Перш ніж загинути, вплутав Кайрен у змови, і ви знаєте, чим це все закінчилося. Дерево зрубане, а аїльці під чорним серпанком перейшли Драконову стіну. Що ж, він дозволив себе благопристойно вбити після того, як став батьком Елейн та Ґавіна, і тут кінець цій історії, на мою думку. Але навіщо посилати їх у Тар Балон? Пора вже, аби чоловіки не думали водночас про трон Андору та Айз Седай. Якщо їм треба поїхати на навчання деінде, то нехай! В Ілліані бібліотеки не гірші, ніжу Тар Валоні, й інтригам леді Елейн там можуть навчити не гірше, ніж відьми з Тар Валона. Ніхто не знається на інтригах краще за ілліанців. І якщо Охоронці не можуть як слід навчити лорда Ґавіна солдатському ремеслу, то Ілліан теж має своїх вояків. Так само як і Шайнар, і Tip, якщо вже на те пішло. Я вірний підданець королеви, але я кажу: треба припинити всі ці шури-мури з Тар Балоном. Три тисячі років — достатній строк. Більш ніж достатній. Королева Морґейз може успішно правити нами й заправляти всім у королівстві без допомоги Білої вежі. Скажу вам іще, це така жінка, що будь-який чоловік пишатиметься тим, що схилить коліна, аби отримати від неї благословення. Одного разу...

Ранд боровся зі сном, якого вимагало його зморене тіло, але ритмічне порипування та погойдування воза заколисали його, і він поплив кудись на хвилях Байтового голосу. Йому наснився Тем. Спершу вони сиділи за великим дубовим столом в їхньому будинку і пили чай, а Тем розповідав йому про принців-консортів і дочок-спадкоємиць, і про Драконову стіну, і про аїльців під чорним серпанком. Меч з тавром чаплі лежав на столі між ними, але ніхто з них на нього не дивився. І раптом хлопець опинився в Західному лісі> де тягнув саморобні ноші, а навкруги стояла осяяна місячним світлом ніч. Коли він озирнувся через плече, на ношах виявився Том, а не його батько. Він сидів, схрестивши ноги, та жонглював кульками при сяйві місяця.

— Королева одружена із країною, — мовив Том, а кольорові кульки кружляли в повітрі, — але Дракон... Дракон з країною є одним цілим, а країна є одним цілим з Драконом.

Вдалині Ранд побачив щезника. Той наближався, і чорний плащ навіть не ворухнувся на вітрі, а кінь, наче привид, беззвучно проходив крізь дерева. Дві відтяті голови звисали з луки мерддраалового сідла, і кров стікала вугільно-чорним боком коня, лишаючи ще чорніші смуги. Лан і Морейн, з обличчями, спотвореними болем. Рука щезника стискала кінці мотузок. Мотузки, іншими своїми кінцями, були обмотані навколо зап’ястків бранців, які бігли за чорним конем під німий тупіт його копит. Мет і Перрин. І Еґвейн.

— Не вона! — заволав Ранд. — Побий тебе Світло, це я тобі потрібний, а не вона!

Мерддраал змахнув рукою, і полум’я зжерло Еґвейн, тіло її розсипалося попелом, кістки перетворилися на попіл.

— Дракон з країною є одним цілим, — мовив Том, продовжуючи жонглювати, так ніби нічого його не обходило, — а країна є одним цілим із Драконом.

Ранд закричав... і розплющив очі.

Віз, порипуючи, прямував Кеймлінським трактом, і навкруги була ніч, і вже призабутий солодкий запах сіна, і слабкий запах коней. У нього на грудях сиділо щось, чорніше за ніч, і дивилися на нього очі, чорніпгі за смерть.

— Ти мій, — промовив крук, і гострий дзьоб встромився Рандові в око. Він заволав, коли птах вирвав йому око. З надсадним криком Ранд сів, притискаючи долоні до обличчя. Віз купався у перших променях сонця. Він ошелешено глянув на свої руки. Крові не було. Не було і болю. Сон уже блідішав і розпливався, але ж...

Він обережно обмацав своє обличчя.

— Ти хоч як, а поспав, — казав Мет, із хрускотом позіхаючи. В його затуманених очах не було співчуття. Він лежав, зіщулившись під плащем, підмостивши під голову згорнуту ковдру. — Він проговорив усю кляту ніч.

— Гей, ти там нарешті прокинувся? — гукнув Бант з передка. — Але ж ти й загорлав, хлопче! Я аж підскочив. Ну ось ми і приїхали. — Він тріумфальним жестом провів рукою перед собою. — Це Кеймлін, найвеличніше місто у світі!

Загрузка...